Чому дерева плачуть

Давним-давно, коли дерева вміли говорити, на одній Лісовій галявині жив красень-Клен. Закохався він у доньку Лісовика Липу. Вона теж любила його.

– Який він добрий і гарний! – хвалилася своїй подрузі Ялині Липка. – Зіграємо незабаром весілля на весь ліс.

Та не судилося їм поєднатися. Святибор – батько Клдена чомусь ніяк не хотів родичатися з Лісовиком.

– Стільки довкола красунь – і Ліщина, і Берізка, – а ти в цю Липу закохався…

Як не краялося серце Клена, як не благав батька – все марно. Нічим не зарадив і найближчий друг Каштан. Тоді, впавши у відчай, Клен попросив Святовита спалити його палючим промінням.

– Не житиму я без Липи і проти батькової волі не можу піти…

Покликав Святовит Блискавку на раду. Розповів їй сумну історію. А та від обурення спалахнула враз і запалила ненароком Клена. Горить той і мовчить.

Побачили це й Липа, Каштан і теж заніміли від жаху. Заплакала Ялинка бурштиновими слізьми. А Клен теж ні пари з вуст. Коли жаркі язики полум`я потяглися до листочків, не витримав Клен – скотилися сльози долу. Тоді покликав Святовит Дощ, а той наказав Зливі загасити підступний вогонь.

З тих пір і плачуть Клен, Каштан, Ялина перед дощем.