Чому Яремко Головатий став начальником Безглуздова

Бував я — не жартом кажучи — далеко світами, не одно чудо видав, не одно диво чував, але такого міста, як Безглуздів, та таких славних міщан, такого начальника не надибав я ніде. А світ наш великий та широкий і всякими чудами-дивами багатий-пребагатий!

Дивними порядками і чудними звичаями величалося містечко Безглуздів. Кождий чоловік був там дуже-дуже мудрий. Казали, що кождому безглуздівцеві розуму насипано в голову лопатою, що безглуздівці поїли всі розуми цього світа. Зі всіх усюдів заходили до них люди позичати розуму, як у лихваря грошей.

У тому місті, у славнім Безглуздові, умер якось старий начальник. Що ж робити людям у такому клопоті? Треба нового вибирати. Івана не вибрали, бо шкульгав на одну ногу. Пилипа знов тому ні, що дивився зизом, і так і Савку, Кіндрата, Дмитра і Федька ні, бо всім їм чогось не доставало. Лиш один не мав жадної хиби: Яремко Головатий, чільна і справді дуже головата людина.

Та чому ж саме його вибрано, а не кого іншого? Бо йому вже в колисці ряба баба Явдоха напророчила, що з його розумом ніхто не зможе змірятися. Старі голомізці та сивоуси говорили:

— Яремко премудра людина; під ним буде лад та порядок.

То так і вибрали його начальником Безглуздова.
Послухайте, кілько то розсуду та здорового розуму було в Головатого вже за молодих літ.
Раз якось вертав він із міста додому. Дивиться: серед дороги лежить здорова груда чистого золота. Тяжко було йому двигати серед спеки ту велику груду щирого золота. Сів собі, спочиває, рукавом утирає піт із чола. Враз надлетів верхи чоловік і питає його:

— Чоловіче, що це так блищить перед тобою?

— Золото,— каже Яремко.

— Бачу, що тобі тяжко його двигати; заміняй його за мойого коня.

— Про мене,— каже Яремко.— Я й так від тягаря і плечей не чую на собі.

Замінялися й розійшлися. Сидить наш Яремко на коні, як козак, і біжить чвалом, як той половик у діл. Зашпоталася конина об каменисько, злетів із сідла Яремко, в ярузі трохи карку не скрутив.

— А щоб такого коня лихий ухопив, а не щоб доброму чоловікові на ньому їздити! — крикнув Яремко.

Жене якийсь чоловік дорогою худобину, а худу-худу, ребра наскрізь світяться.

— Не зміняв би ти того непотрібного коня за корову? Кінь тебе до гробу зажене, а від корови і молоко, і сметана,— питає чоловік.

— Про мене,— сказав у одвіт чужинцеві Яремко, взяв воловід у руку і передав коня. А той як сів, як понісся! Лиш закурилося за ним!

Іде Яремко дорогою, йде, аж знемігся неборака.
«Попробую, чи добра на молоко»,— думає він собі і почав доїти.
Та в змореної корови молока бігма. Надоїло їй доїння, як не хвицне ногою! Яремкові не молоко, а кров носом потекла.

— Бодай тобі це та те! — крикнув Яремко. Як не зглянеться, а проти нього жене циганчук безрогу.

— Не заміняв би ти своєї безроги за мою корову? — питає вже сам Яремко, щоб лише вражої корови позбутися.

— Чому ні? — каже циганчук.

Обмінялися воловодами і пішли один сюди, а другий туди.
Жене наш Яремко вперту безрогу, аж йому піт горохом по обличчю котиться, і думає собі:

— Пожди, пожди, погане! Коби лиш додому, ковбасу з тебе зроблю на три сажні довгу.

Аж тут іде стежкою жінка і несе гусака під пахвою. Вона, хитрунка, сиділа під корчем і була свідком попередньої міньби.

— Чоловічку добрий, куди ти женеш порося?

— Додому.

— Слухай! То крадене, як тебе ймуть, буде біда.

— Я не крав. Я з циганом обмінявся.

— Все одно. Біда буде, але я тобі поможу. Заміняйся зі мною за цього гусака, то й позбудешся напасті.

«Гуска свині не рівня. То що робити, коли крадене»,— подумав Головатий і згодився заміняти свинку на гусака.
Несе наш Яремко гусака. От уже й село недалеко. Аж тут чує гусак, десь далеко гуси жалібненько гегають. Жаль стало бідному, витяг шию і зажурився.

Але Яремкові це не в голові, йде втішний собі дорогою, ще й пісеньку приспівує. Аж тут його в потилицю засвербіло, він підняв руку, гусак випав з-під пахви, злопотів крилами й фурр… понісся до свого гусячого товариства.

Вернув наш Яремко голіруч до села. І коли людям оповів про свою мандрівку і про свою пригоду, то всі його величали, прозивали головачем, бо пізнали, що він ополоник між ложками.
Тому-то його настановили начальником славного-преславного містечка Безглуздова.

ЯК БЕЗГЛУЗДІВЦІ НАПУВАЛИ ГОРІХ
Недалечко містечка Безглуздова плила річка Бруднівка, не така велика, як Черемош або Прут, але зате глибока, сягала жабі по око.
Над берегом Бруднівки росло старе дерево, високий горіх. З того горіха, мабуть, безглуздівці наїлися такої мудрості, бо як було настане тільки осінь, то всі довколо нього і днюють і ночують та товчуть горіхи. Якось одного літа була велика посуха. Сидять собі безглуздівці під горіхом та забивають час. От і заступник начальника, Панько, людина м’якого серця, каже:

— Людоньки добрі, гляньте, як наш горіх засмутився. Занедужав, чи що?

— Говоріть здоров,— відтяв йому Яремко наче бричем ,— не бачите, що його мучить спрага: ось уже навіть одна галуза похилилася У воду.

— Жаждущого напоїти, учить святе письмо! — відізвався на те дяк Кирило.— Але яким би то способом нам і тут учинити ще милосердне діло? — питав далі, насипавши з ріжка на долоню чимало табаки і набивши нею ніздрі свого набрезклого носа.

— І на це є рада. Обіснуємо вужищем усі гілляки горіха, перекинемо кінці мотуза на другий берег, ви перебредіть на другий бік. І тягніть за вужище щосили. Так і напоїмо спрагнений горіх,— каже Головатий.

Принесли мотузи, й зі сто міщан кинулося до роботи. Обвели вужищем горіх, пустилися у брід і почали згинати дерево додолу. Всі почервоніли, як буряки, але горіха не напоїли, хоч посхилювали чимало гілляк.

— Ану ж бо, Лесю, видряпайся на вершок,— каже Головатий до одного безглуздівського теслі,— і згинай вершки у воду.

— Добре,— сказав Лесь, скочив, як вивірка, на горіх і став згинати гілляки, аж йому руки ув’яли.

— Тягніть, братики! — кричить він із дерева.— А то не моя сила цього великана нагнути до води!

А вони як попруть із усієї сили, а вужище як не трісне, а горіх як не свисне вгору, як не шпурне Лесем, наче галушкою, геть далеко на берег!..

Повалився Лесь трупом, та ще й без голови. Вража гілляка відтяла йому голову, наче шаблюкою, а безглуздівці й не помітили, як вона полетіла у воду і пропала там без сліду. Прибігли всі до трупа, а Яремко каже:

— Не пригадую собі, чи була в Леся голова, як ліз на горіх, чи не було?

— А смуток його знає,— відізвався Панько,— мені здається, що не було.

— Ні, не було,— зашуміла вся громада.

А мудрий дяк ударив руками об поли і здивований процідив крізь зуби:

— Це чортова робота! Відколи світ світом, ніхто не видав такого дива, щоб чоловік та не мав голови.

— Треба спитати жінки,— радить Головатий.— Скоч, Грицю, до Лесихи та спитай її, чи була сьогодні вранці в Леся голова чи ні.

Побіг Гриць, повернув незабаром та й каже:

— Чи мав Лесь сьогодні голову на в’язах, чи ні,— Лесиха собі не пригадує. Знає тільки те, що в суботу ще безперечно була, бо сама мила її лугом. Я заглядав і в кучму і в капелюх, що висять на кілку, але там і чуба з Лесевої голови не було.

Поховали безглуздівці бідного Леся без голови. І довго ще розби¬вали собі мізки над тим безголов’ям.

ЯК У МІСТЕЧКУ БЕЗГЛУЗДОВІ РОЗВЕЛИСЯ ОСЕЛЕДЦІ
Добра і смачна страва для бідного — оселедець, нема що казати,— а ще як його приправити цибулькою та оцтом так, як його пани їдять!

Як вибирали посла до сойму , то у Безглуздові вибрали однодушно славного начальника Головатого. Чи місяць, чи довше вже пробував Яремко у великому місті, у столиці. Підголений, зачесаний, у новім кожусі, у білій чистій сорочці й нових чоботях, сидів наш Яремко у соймі на раді.

Як сказали йому було там устати, то так скоро уставав, начеби його пружина підносила, а як треба було сидіти, то сидів, мовби приріс до крісла. У Безглуздові він був аж занадто говірливий, а там, у городі, став мовчазний, що, бувало, не пустить й пари з уст. Та се тут ні при чому. Досить, що оселедець добра річ. Із ним пізнався Яремко у місті й так він йому засмакував, що як було до нього причепиться, то ні голови, ні хвоста і знаку не лишиться.
Одного разу подумав собі Яремко, засипляючи на нарах: «Тут радять і над сим і над тим, та що мені до податків, залізниці, до банків, гуральні. У мене важний оселедець; оселедцями я піднесу своє місто, збагачу, до нечуваного щастя доведу, побільшу громадські доходи, через оселедці стане наш Безглуздів першою громадою на Україні».

Ся гадка не давала Яремкові спокою. Скінчилися наради, посли роз’їхалися. Пора і Яремкові вертати додому, бо ж і дома без нього, як без рук. А ті оселедці не сходять йому з гадки! Купив Головатий здорову бочку тої славної рифи і задоволений поїхав до своєї громади.

Питається його сей та той, над чим там у городі радили, що там врадили доброго, корисного, а Яремко на всі питання цідить із одної бочки:

— Їжте, людоньки, оселедці, вони такі добрі та смачні, що лиш їж та облизуйся!

І облизувалися від оселедців: і присяжні, і радні, і десятники, і свати, і куми, і стара баба Палатна, старе й молоде, велике й мале, словом — всі, вся.
Та минулися оселедці, бо на цілім світі нема такої бочки, щоби із неї їсти, а вона щоб уся була повна. Цілому місту сняться уночі оселедці. Цілий день ніхто про ніщо не говорить, як тілько про оселедці. На огірок та капусту, на біб та на горох, на квасолю та борщ ніхто вже не хоче й дивитйся.

— Бідонько солона! Що ж тут робити, як тут зарадити, щоби людям було добре?

Скликає громадська старшина раду, а начальник Яремко, як звичайно, всюди на переді. Радник Панько питає Яремка, чи би не можна яким способом розвести оселедці.

— Чому би ні? — відповідає Головатий.— Оселедці множаться так, як кожда риба, а навіть сто раз скорше. Хіба ж ви не бачили, кілько то ікри у самички? Сила! Кинеш навесні бочку оселедців у став, то восени певне матимеш сто бочок готових оселедців,— научав Головатий.

— Коли так, то скиньмося на розплід. Громаді невеликий убиток, а користь явна,— сказали старші мудрагелі.— Лиш біда, що в нас ставу нема.

— Се пусте! Загатимо Бруднівку, і буде став,— репетував Яремко.

— Правда, правда! — обізвалася ціла громада.

Загатили річку. Яремко поїхав до міста, купив щонайбільшу бочку оселедців і привіз у село. Поставили бочку над берегом, розбили уважно-розважно дно й попустили поволі-поволеньки по одному оселедцеві у Бруднівку, примовляючи при тім раз у раз:

— Множися, як лист-трава, як пісок у морі!

Радість, надія всім містечком, всі на осінь ждуть як на бога! Щодня сходяться міщани над Бруднівку, бачать, як водою пливуть молоді оселедчики, видять, як на сонці блищиться сріблом луска. А то гарні жнива будуть! Коби тільки осені діждатися!

Вкінці надійшла осінь. Пастушки на сопівках грають, дівчата в барвінках ходять, цигани тнуть веселої. Ціла громада обступила Бруднівку. Одного з коритом, друге з дійницею, третє із кошем у руках, щоби, бачите, було в що забрати свою пайку. Спустили гать — стали заходитися коло спусту. Нелегка робота! Нараз щось як не гримне! Вода скажено заграла і почала стікати… от-от і в річці вже лиш мало води. А з оселедців і одного хвостика не видно! Пощезли, як. туман, як мрія. Що се таке! Та ось там щось дригнуло! Ловіть його! З гіркою бідою зловили ситого, великого піскаря.

— Отеє ворог, що всіх оселедців, всю ікру поїв,— крикнув гнівно начальник Яремко.— Розкладайте ватру, у вогонь із ним!

— Ні! ні! Заступи господи! — кричать другі.— То замала мука – кара для огидного злочинця!

— У воду з ним! На вогонь є вода, а на воду нема рятунку! Нехай потопає, пропадає! — вказав мудрий дяк Кирило.

— У воду, у воду! Гірше потопати, як горіти! — роздавалися довкола грізні крики, що заглушували шум розгурканої води.

Задуманий стояв Яремко над берегом. У правій руці тримав злодія-піскаря. Постоявши добру хвилину, так до нього промовив:

— Постривай, ненаїде, дістанеш за те, що на сім світі так багато оселедців позжирав!

І за сими словами кинув бідну застрашену рибу у воду, аж заплюскотіло за нею.
А піскар пірнув, лиш хвостом махнув, наче прощав безглуздів- ців навіки…

ЯК БЕЗГЛУЗДІВЦІ СТАВИЛИ МЛИН
— Людоньки добрі! — каже одного дня безглуздівський начальник, Яремко Головатий, до громади.— Чи не сором нам, що в нашім містечку нема млина? Таже млинок — божий дарок!

— Як не сором? Стид, ганьба,— відізвалися в один голос панове радні.

— Коли й ви гадаєте так, як я, то ставмо млин! — каже Головатий далі.

— Ставмо! — притакнули всі радні. Позакорочували рукави, поплювали в долоні та й узялися до мозільної роботи.

Насамперед загатили Бруднівку і висипали гарну греблю. В ярі такої води набралося, сказати — озеро. Вже й видніється гарний млин коло греблі, реве вода лотоками; декому вже й привиджується, що млин меле.
Один тільки клопіт забив усім панам радним баки: нізвідки взяти того клятого каменя…

Але як то буває: де великий клопіт, там зараз близька поміч. Саме пад млином стояла висока гора, а на самім її верху стирчала величезна скала. Лупай із неї, коли воля, і сто млинських каменів!

Із долотами та клевцями звиваються наші міщани, що аж страх! Так довго ловили із нудьги гави, а тепер працюють так пильно, такі швидкі, як віл у ярмі! За дві неділі вже й млинський камінь готовий. Величезний, грубий, округлий, із дірою на самій середині.

— А то-то смачні книшики їстимемо незабаром,— потішалися потомлені міщани. Готовий камінь, та й з ним новий клопіт.

— Як притаскати цей камінь до млина? — питає Панько, шкро-баючися в потилицю.

— От чудний чоловік! — відповів йому Яремко.— Спустимо камінь, як колись спускали бервена до нашого ратуша! З горба він злетить без ніякого заходу і труду аж до млина.

І поставили млинський камінь насторч і вже мали його спускати вділ, коли нараз надбіг нещасний дяк і крикнув стривоженим голосом:

— Як же ж нам опісля знати, куди камінь залетить? Таж він не вміє говорити і до нас не відізветься.

— Не журіться, і на це є рада,— каже мудрий Яремко.— Треба тільки, щоби один із нас упхав голову в дірку каменюки, от як непричком віл у ярмо, та покотився разом з каменем у діл. Він і опісля дасть знати, де камінь опинився.

— Розумна рада! — загорлали безглуздівці й усі вже аж під боки беруться, такі втішні.

— Але хто ж упхає шию в камінь?

У цього шия груба, а в того затонка. Цей здатний до такої важкої громадської праці, той ні. Нарешті згодилися всі на Микиту Дудика. Це був чолов’яга хитрий, сміливий, що не раз, то два ставав міщанам у пригоді. Він готов був для братів-міщан пожертвувати не то свою шию, а не знати що. Зі щирим серцем вложив свою голову в діру камениська.

Яремко кликнув: «Пускайте!», і безглуздівці пустили камінь, та ще й з розмахом.
Полетів камеписько з Микитою в долину, як стріла, а за ним, як вихор, пустились безглуздівці, мало голов не поскручували.

Позбігали, шукають каменя. Але де там! І сліду нема! Наче в зем¬лю запався. Пропав, як поза хмару.
Стали безглуздівці щосили кричати-гукати:

— Микито! Микито! Де ти подівся з каменем?

Але відповіді дасть біг. Соломонські голови, а не покмітили, що каменисько разом з Микитою пірнув на саме дно загаченої Бруднівки і пропав без сліду.

— Знаю я, де дівся камінь,— каже мудрий Панько.— Микита гірш цигана. Ласий був на чуже добро. Я присягнув би, що він украв камінь і з ним потікся у світи, а нас усіх змудрував.

— І мені так здається,— каже Головатий знехотя, злий, що не йому впала така розумна гадка до голови.

Засіли безглуздівці до ради. Радили, радили, на кінець уложили такий стежний лист і пустили його світами:
«Коли хто подибле чоловіка із тяжким каменем на шиї, нехай із ласки своєї вдоставить того громадського злодія, що руками дивиться, очима лапає, що то майстер до чужих тайстер — цюпасом до містечка Безглуздова, а певне не мине його кара».