Чому медошукач не товаришує з медоїдом

Зупинився якось на узліссі Медоїд і чує — вітерець медком пахне.

— О-о, десь мед близько! — радо заревів Медоїд і звівся на задні лапи, щоб далі бачити довкруг себе.

Солодкий вітерець полетів далі, а Медоїд крутить головою і не знає, куди ж це його йти. Стоїть ото й чекає, поки знову солодким запахне. І як тільки надлетів солодкий вітер, то не чекав уже та не кричав з радощів, а побіг туди, звідки прилинув солодкий вітер. Біг, біг та й наткнувся на старого корча.

«Оце ж, мабуть, і є отой лісовий вулик»,— вирішив Медоїд та й почав скрадатися до гілля корчуватого, вище якого виднілося дупло.

Аж тут з корча здійнялася маленька пташка, чимось навіть схожа на горобця, тільки з чорним пір’ячком під горлом і жовтими плямочками на крилах. Звати ту пташку Медошукачем. Підлетіла вона до Медоїда й запитала суворо:

— Ти чого це лізеш чуже красти? Ти беріг цей вулик від Ракші, чи, може, шукав медоноси для бджіл?

— Овва! — заревів Медоїд і знічев’я махнув на Медошукача лапою.— А чого це ти розкомандувався? Може, й ти медок любиш?

— Я не мед, а віск їм,— одказав на те Медошукач.

— У такому разі ми з тобою порозуміємось,— зрадів Медоїд і вже сміливо підійшов до корча, та Медошукач знову злетів перед ним й націлився йому в око своїм майже прозорим сильним дзьобом.

— Не руш, а то очі виберу.

— Ми ж домовились,—здивувався Медоїд і додав: — Невже ти справді у бджіл за сторожа? І яка тобі від цього користь?

— Сторожую, а бджоли іноді частують мене воском. Правда, рідко таке буває.

— Невже ти справді з бджолами в мирі живеш? — поцікавився недовіркуватий Медоїд і нетерпляче кивнув кудлатою головою на корч, де вже неспокійно гули стурбовані бджоли.

— Бджоли мене не люблять. Як і тебе,— журно зітхнув Медошу-кач.— Просто я іноді кажу бджолам, що приведу сюди Медоїда, тобто тебе, і вони мене бояться.

— Е ні, такий зарібок нікуди не годиться,— забурмотів голодний Медоїд.— Та й не знати, чи довго ще віритимуть бджоли твоїм погрозам. Що ти тоді їстимеш? Сам же ти у вулик не полізеш.

— Твоя правда,— мовив Медошукач і глянув на сонце, що давно вже показувало на обід, а він ще й не нюхав воску.

— От бачиш,— підбадьорився Медоїд і навіть дружньо підморгнув Медошукачеві.— Нехай же тепер бджоли знають, що ти слів на вітер не пускав, коли обіцяв привести Медоїда. Нехай бачать і десятому заказують про те, який я грізний.

Напевне, Медошукач не пустив би Медоїда до лісового вулика, але йому цікаво було знати, як Медоїд перемагає бджіл.
Медоїд посміливішав та й посунув просто на корч. Затулив носа лапою, наліг плечем на дупляного вулика та й повалив його.
Бджоли здійнялися хмарою, налетіли на Медоїда, але той лише носом пирхає, вибирає лапою щільники та собі до рота кладе.
Бачить Медошукач, що цей волохань пожирає мед разом з воском, то й собі підскочив та вхопив чималу грудку воску.
Понаїдалися Медоїд з Медошукачем меду та воску, поховалися від бджіл, сидять та й гомонять.

— Ну то як,— питає Медоїд,— смачно було?

— Ніколи ще не їв такого свіжого воску,— признався Медошукач.

— Тож-то й є,— повчає Медоїд.— Бджоли годували тебе покидьками, а справжні ласощі ховали для себе.

— Дурили вони мене.

— Атож,— вдоволено прогув Медоїд.— А зі мною, друже, не пропадеш. От тільки лісові вулики мені важко шукати. Коли б ми удвох спряглися, то щодня могли б мед їсти.

— І віск,— підказує Медошукач.

— І віск,— погоджується Медоїд.— Ну то як? Згода?

— Зараз не можу йти на таку спілку.

— А то ж чому? — здивувався Медоїд.

— Час гніздо мостити, яєчка висиджувати.

— Ото дурень! — зареготав Медоїд.— Для чого тобі гніздо? Зараз же саме час мед їсти, а ти хочеш висиджувати невдячних і ненажерливих пташенят.

— Так робили всі Медошукачі. Інакше вимре наш рід, і ніхто навіть не згадає, що були на світі Медошукачі. А як без нас усі на землі житимуть?

— Та хіба я проти того, щоб твій рід був на світі? Я лише не люблю дивитися на таких дурнів, як ти. Невже тобі краще сидіти на яєчках, ніж ласувати воском?

— А хто ж на яєчках сидітиме? — здивувався Медошукач.

— Ті, хто виводить Зозуленят,— швидко підказав Медоїд і порадив: — Підкинь комусь у гніздо своє яєчко, а сам тоді літай та зі мною мед їж.

— Віск,— підказав Медошукач.

— І віск. То як, згода?

Послухав Медошукач тієї поради і зажив з Медоїдом у добрі та злагоді.
Аж одного разу Медоїд пішов у гості в сусідній ліс та й забарився там.
Медошукач уже й їсти захотів, а товариша його все нема та й нема.
Зажурився Медошукач, коли це бачить — іде дорогою чоловік з порожніми відрами ще й костуром підпирається, бо здалеку забився.

Перелетів Медошукач на те дерево, що росло край шляху, сів так, щоб його чоловік побачив, та й думає: «А не повести мені чоловіка до корчів? Може, він теж воску дасть?»

Чоловік помітив Медошукача, привітався з ним гречно та й питає:

— Кажуть, ти мастак лісових бджіл шукати. Чи не примітив де корча з медом?

— Аж цілих три! — похвалився Медошукач.

— Чи не поділишся зі мною? Я тобі за це доброго воску добуду.

— Гляди ж не одури.

— Найкращого виберу,— мовив чоловік і рушив слідом за Медо-шукачем, що перельотом показував дорогу до першого вулика диких бджіл.

Набрав чоловік аж два відра меду, обдарував Медошукача білим воском та й пішов собі додому.
Медошукач побачив, що чоловік залишив йому більше воску, ніж це робив Медоїд, і дупло не зруйнував, як це завжди робив Медоїд, та й подумав: «Покину я того волохатого ненажеру, а буду людей до корчів з медом водити».

Подумав та так і зробив.