Чому плачуть гепарди

Одного ранку сидів під деревом мисливець. Бачить череда антилоп скаче прямо на нього! А в траві причаїлася дружина гепарда, упіймала молоду антилопу, що відбилася від череди, і нагодувала своїх дитинчат.

«А ось як було б добре, якби хтось полював замість мене! Мені – честь та пошана, а помічничку – кості, та й вистачить з нього», – подумав мисливець. Пішла гепардиця до водопою, а ледар-мисливець швидко побіг до її лігва.

Прийшла йому в голову думка: знав він, що гепарди ніколи людей не чіпають, залишалося просто прокрастися до лігва і тихенько вкрасти маленького гепарда.
Такого і вчити не треба – з дитинства у гепардах живе пристрасть до полювання. Глянув на звірят – а їх троє, і всі гарні. «Усіх заберу», – вирішив ледар-мисливець. І вкрав у матері всіх дітей, повів їх у рабство – антилоп ловити, і майже не годував, і мало напував – щоб зліші були…

Коли гепардиця побачила, що її діти пропали, вона впала і заплакала. Струмками текло з очей материнське горе.

Але є на світі старці-мудреці. І почувши материнський крик, поспішив до неї один такий мудрий Старий і сказав:

«Підлість вчинила Людина. Це мисливець та мисливець без совісті і честі. Кожен на землі їжу здобуває, як йому природою належить, але той, хто в матері дитя краде, – від покарання не втече!

Прийшли вони в село і розповів Старий про материнське горе. Старійшини села обурилися. Ледаря-мисливця судили його і вигнали з села, а дитинчат повернули матері.

З того часу всі гепарди родяться з струмками від сліз на щоках, на згадку про те, що є на світі чесні мисливці, а є і злодії, і розбійники.