Чому сосна і ялина завжди зелені

Було це давним-давно, у незапам’ятні часи.

Якось одного року дуже рано настала осінь. Ще й листя з дерев не осипалося, а вже прийшли сильні морози. Птахи почали збиратися у зграї та поквапилися у теплі країни. Змії, ящірки, всякі лісові звірятка, рятуючись від холоду, залізли у свої нори та дупла. Все живе або відлетіло, або поховалося. Лише маленька пташка з пораненим крилом не змогла полетіти зі своєюзграєю і залишилася одна в чистому полі на пронизливому вітрі.

Сидить пташка під кущем полину, журиться, що робити — не знає. Невже так і доведеться вмирати? А на краю поля починався великий дрімучий ліс. «Поскачу я в цей ліс, може, дерева зжаляться наді мною і пустять на свої гілки перезимувати», — подумала пташка і, оберігаючи своє поранене крильце, поскакала до лісу.

На узліссі стояла кучерява красуня-береза. Пташка до неї з проситься:

— Береза-берізонька, густа й кучерява, пусти до себе перезимувати.

– Гілок у мене багато, листя ще більше, мені за ними треба дивитися, не до тебе мені, – відповіла береза.

Поскакала пташка зі своїм перебитим крильцем далі. Дивиться — стоїть розлогий дуб-велетень. Стала вона його просити:

— Дуб-велетню, змилуйся, пусти мене на свої густі теплі гілки до весни пожити.

— Ось ще вигадала, — відповів дуб. — Якщо всіх пускати на зиму, ви в мене жодного жолуду не залишите. Ні, ні, не пущу, йди своєю дорогою.

Пташка-невеличка поскакала далі лісом, оберігаючи своє поранене крило. Наблизилася до річки, бачить — на березі, спиною до неї, обличчям до річки, стоїть, аж до води впустивши свої гілки, могутня верба.

— Добра верба, твої гілки густі, затишні, пусти мене прожити на них до весняних теплих днів, — просить і ветлу бідна птиця.

— Провалюй, я з річкою розмовляю, а з усілякими зустрічними мені й розмовляти не личить, — гордо відповіла верба.

Бідолашна пташка впала в розпач. Та й було від чого: ніхто її, бідолашної, не пускає на зиму, все-таки розмовляють зверхньо. Втомлена і голодна, побрела вона далі, в глиб лісу, обережно ступаючи, щоб не зробити боляче пораненому крилу.

Нещасного птаха помітила зелена ялина.

— Ой,ой, ой бідолашна, куди ж ти йдеш? — спитала вона.

— Куди йду і сама не знаю, — відповіла та.

— Як так не знаєш? — здивувалася ялина.

— Та не від доброго життя одна лісом ходжу, — сумно сказала пташка. — Іду, куди очі дивляться.

— А що ж ти зі своїми подругами не відлетіла?

— Крило у мене хворе, не можу літати. Прийшла у ліс, попроситися біля дерев пустити мене перезимувати — ніхто не пустив, ніхто не пожалів.

— Ой, бідолашна! — жалісно вигукнула ялинка. – Тоді поживи в мене. Ось сідай на цю волохату гілочку — вона найтепліша.

Поруч із ялиною стояла стара сосна. Вона теж пошкодувала пташку.

— У мене гілки не такі густі, не такі теплі, але я загороджуватиму тебе від холодних північних вітрів, — сказала вона.

Пташка залізла в саму гущину ялинових гілок, а сосна прикрила її від холодного вітру.

Взяв участь у долі маленької пташки і ялівець, що зростав між ялиною та сосною.

— Не сумую, пташко-невеличко, я тебе всю зиму годуватиму своїми ягодами.

Так поранена пташка зажила гарним життям.

Якось уночі розігрався, розбушувався вітер. Він так хитав гілки дерев, що з них дощем сипалося листя. Сподобалося це вітру, захотілося йому всі дерева роздягнути, але перш, ніж робити це, вирішив він запитати Мороза:

— Морозе-морозенку, з усіх дерев листя зірвати чи на якихось лишити?

Цар холоду, Мороз, сказав:

— З беріз, з верб — з усіх, що в листя одягнені, зривай. А ті дерева, що взяли під захист маленьку пташку, не чіпай, хай вони цілу зиму стоять зеленими.

Вітер не наважився не послухатися Мороза і не торкнувся ялини, сосни та ялівцю. Так вони і досі залишаються вічно зеленими.