Чому ведмідь смокче лапу?

Сонце осяває зелений ліс. Щебечуть птахи, повітря наповнене ароматом квітів і ніжної зелені. Ліс чистий – він умитий дощами. Все довкола тут сповнене приязністю і радістю.

Живуть у лісі дуже добрі тварини. Вранці вони ходять на зібрання, де слухають історії з Великої Книги, а вдень працюють, допомагаючи один одному.

Ось їжачок на ймення Голковичок. Він підходить до сосни, де розташоване дупло білочки Шкаралупочки.

– Шкаралупочко! Я гриби знайшов, тобі приніс.

– Ой, милий Голковичку! Дякую тобі! Я їх на зиму засушу і тітоньці Пухнатий Хвостик у сусідній ліс віднесу, вона трішки занедужала.

Білочка спустилася, взяла грибочки.

Повз них проповзла мураха Роботяга. Вона несла травинку.

– Привіт вам, Голковичку і Шкаралупочко!

– Добридень, Роботяго! Ви такі молодці, дружно працюєте. Ось уже який будинок-мурашник побудували.

– Так, у нас дружна родина, всі один про одного піклуємося, а гуртом і справа швидко робиться!

До мурахи підбіг мураха Працелюб, і вони вдвох понесли травинку для мурашника.

Білочка попрощалася з їжачком і розвісила гриби на гілочках, щоб сушилися. Прибігли зайчата:

– Тітонько Шкаралупочко! Налущ нам горішків!

Білочка з радістю допомогла зайчатам: налущила їм горішків – ціла гора шкаралупок лишилася. Її Шкаралупочкою й прозвали тому, що вона всім допомагала: і поділиться горіхами, і полущить їх. А шкаралупки бобрам-будівельникам віддавала; ті ж їх у землю вбивали щільненько. Шкаралупочка за шкаралупочкою – і виходила гарна дорога!

– Ж-ж-ж! Білочко! Я тобі меду принесла. Кажуть, у тебе тітка нездужає, віднеси їй. Він лікувальний – з липового цвіту!

– Ой, спасибі тобі, бджілко Працелюбко! Передавай привіт своїм сестричкам! Залітай до мене в гості, чаю поп’ємо!

– Ж-ж-ж! Спасибі, люба моя, мені сьогодні дуже потрібно пилку удвічі більше зібрати. Ж-ж-ж! Сестра крильце забила, літати сьогодні не може. Їй допомогти треба! Бувай! Ж-ж-ж!

Білка пострибала з гілки на гілку шукати дятла Домобудівника. Дятел будував будиночки для пташок і білочок. Будував їх сумлінно!

– Друже дятле! Я пристрибала, аби передати тобі, що в нас з’явилася нова сестричка – Соловейко. Вона в нашім хорі співати буде. Але є проблема: у гнізді вона часто під дощем промокає, а потім у неї горлечко болить. Зроби їй дупло, га?

– Звісно, звісно. Нехай собі дерево вибирає, а я вже постараюся!

– От і добре!

Так вони й жили, турбувалися один про одного. Приміром, черв’ячок Орач у них землю розпушував для городу, а потім зайці там капусту та моркву вирощували!

Не було в цьому лісі ні вовка-хижака, ні лисиці-ошуканки. Щоправда, жила тут черепаха Образунька. Ледача, нічого робити не хотіла, та ще й на зібрання спізнювалася. А якщо її про щось просили, відразу кілька відмовок знаходила. Коли ж за щось викривали (а звірі в лісі добрі, тактовні, з любов’ю вказують на помилки іншого) – черепаха ображалася, у свій будиночок залазила – і все… Не достукаєшся. А вже звідти нарікає та бубнить, що ніхто її, бідолашну, не любить.

Ще тут живе ведмідь Сам-Собі.

Йому бджілки мед дають, зайчики малиною пригощають. А він? Сам для себе тільки все робить. Нікому нічим не допомагає. Навіть у сусідній ліс якщо йде – нікому про Велику Книгу не розповідає.

Ось він сидить на галявині, медом ласує.

– Смачний мед, спасибі, бджілко!

– Ж-ж-ж! Ти б хоч допоміг бобрам дорогу будувати. Тобі ж тільки лапою стати – і шкаралупка влізе в землю.

– Ой, ні, не можу. Я барліг свій утеплюю новим мохом.

– Ж-ж-ж! Адже ти нещодавно втеплював його?!

– Так той мох наш, простий, а цей – із сусіднього лісу. Він, кажуть, кращий і модернізований. Вибач, мені ніколи…

– Ж-ж-ж! Ох, ох, ж-ж-ш-шкода!

– Але ж я поганого не роблю, не кривджу нікого, на зібрання ходжу.

– Ж-ж-ж! Це добре, звісно, от тільки жаль, що допомогти нікому не хочеш! А допомога твоя дуже знадобилася б!

– Вибач, може, якось іншим разом!

Отак і жив ведмідь для себе.

Всі в лісі один одному допомагають, запасами діляться. Лиш ведмідь не хоче ділитися. Він сам собі багатіє. То вже потім тільки лапу смокче!

Він навесні з барлога вилазить худий, сил заледве для себе вистачає – куди вже там іншим допомагати…

А що ж ті інші? Вони після сну прокидаються бадьорими і знову про близьких піклуватися починають.

Коли ж ми перебуваємо в ослабленому стані – лихо тут як тут. Ось і в наш ліс Спокуса завітала. Почала просити звірів у цирк піти працювати.

– Білко, красунечко, приходь до мене, по канату бігати будеш, горіхів удосталь їстимеш.

– Не можу по вашому канату бігати, метушитися. Мені воля дорожча. Мені доручено плоди збирати та іншим допомагати. У праці плоди добувати – це радість!

– Як хочеш, руда. Потрапила б ти мені в руки, я б тебе на шапку пустила.

Запустила каменем, проте не влучила – високо білка сиділа.

– Агов, їжаче, ходімо до мене працювати! Клоунів підколювати будеш, усі сміятися будуть.

– Ні, мої колючки не для заподіяння болю створені. Мені Творець колючки дав, щоб вороги мене не дістали.

– Подумай краще, я тобі вже й ім’я придумала – Антиспокій або Скалка.

– Ні, нехай моя шуба називається Антигріх. Для гріха – колючка, а іншим болю не завдасть.

– Ну й чеши, кактусе, звідси. Відразу видно, у тебе розуму обмаль, зиску не бачиш.

Кликала Спокуса і бджілку, і мураху, і дятла, проте ніхто не захотів залишити доручену їм працю.

Крокує зла Спокуса лісом, а назустріч їй наш ведмедик бреде, ледь ноги пересуває.

– Ну нарешті, готовенький-тепленький. Агов, ведмедику, хочеш медку? Пішли до мене в цирк!

– А робити що?

– Найперше – ліс залиш, а я тобі праці багато не дам.

Вигідною здалася ведмедикові ця пропозиція, от і пішов слідом за Спокусою.

Іде Спокуса задоволена. А тут Образунька повзе, бурчить собі під ніс щось.

– Черепахо, мила! Ходімо з нами. Кому ти тут потрібна? А в мене в пошані, з любові будеш.

Нашій черепасі подумати б, так ні, образа павутиною розум обплутала… Спокуса і її прихопила.

Як не вмовляли друзі ведмедика та черепаху залишитися не згодились. Спокуса їх міцно до себе прив’язала.

Минали дні, тижні. Несолодко в цирку друзям. Ведмедик за мед і танцює, і в бруді валяється – смішить публіку. Він впроголодь живе, а втекти не може – соромно до своїх іти. Та й увечері сидить під замком у тісній клітці. Гріх у тісноті тримає, ланцюгами обплутує, зайвий раз вільно дихнути не дає.

А що ж черепаха? Так, вона артисткою стала… Виступає в ролі м’яча. Штовхають її клоуни під дружний регіт глядачів… Плаче вона гірко в будиночку своєму.

Друзі, довідавшись про все, вирішили не залишати їх у біді. Пробралися до цирку. От тільки як клітку відчинити? Плаче ведмедик, зрозумів він: погано для себе одного жити. Прощення в друзів просить.

І раптом – диво: клітка відчинилася! Адже кайдани гріха так часто під час покаяння ламаються!

Черепашка теж поспішає до друзів із радістю. Звільнилася від тенет образи. Вдалося втекти з полону!

Зараз усі звірі в лісі дружно живуть.

Ведмідь іншим допомагає. А черепашка не ображається ні на кого, всіх утішає, заспокоює.

А ви, милі діти, часто ображаєтеся чи лінуєтеся? Якщо так, то згадайте ведмедика й черепаху, старайтеся Спокусі завжди протистояти!

А щоб ваша внутрішня людина не охляла, зміцнюйте її у вірі, голодною не тримайте. Не лапу смокчіть, а духовне молоко пийте.

Сили в Бога просіть, і плоди добрих справ збирати не забувайте.