Довгий ніс

Десь колись в якійсь країні жив та був старий король і був у нього один-єдиний син, та й той давно у чужій стороні воював.

Одного разу королевич отримав з дому звістку, що батько важко занедужав і якщо він хоче застати його живим, нехай швидше повертається додому.

Ні хвилини не зволікаючи, сідає королевич на коня і мчить у свій замок, На щастя, король був ще живий, та тільки дуже хворий. Він знав, що довго не протягне, з кожним днем все слабшає, вже ледь дихає.

Якось уранці кличе король сина і тихим голосом каже:

– Дорогий мій синку! Видно прийшла моя остання година. Нічого не вдієш, давай прощатися. Слава богу, ти вже людина розумна, сподіваюсь і без мене проживеш по честі і совісті. Керуй мудро, буде добре і тобі, і твоїм підданим. Ще я залишаю тобі такий скарб, що дорожчий від самого королівства! Шукай його у дворі під криницею, знайдеш – бери, але користуйся з розумом! – Сказав і дух випустив.

Молодий король батька любив і вирішив поховати його з великими почестями. Скликав своїх підданих і сусідніх королів і влаштував багатий і пишний похорон.

Коли поминки скінчилися і сусіди роз’їхалися додому, молодий король побачив, що в скарбниці у нього пусто. Що залишалося робити? Тільки шукати скарб. Наказав молодий король покликати дванадцять хлопців молодців і наказав копати під криницею. Дружно взялися вони до роботи. Викачали воду, почали землю рити, а там не земля – а суцільний камінь! Заступ від каменю відскакує, іскри у різні боки так і летять.

– Натисніть, налягайте! – кричить король.

Щосили стараються працівники, але вперед ні на п’ядь не можуть просунутися.

– Не шкодуйте сили, хлопці, за грішми справа не стане! – повторює король.

– Та з каменем не так просто порозумітися!

Набридло королеві дивитися на даремну роботу, розвернувся він і пішов у свої покої. Став думати, що робити, якщо під криницею не буде скарбу? Великі сумніви його брали: де ж це чути, щоб під криницею – і раптом скарб! І чим довше він думав, тим більше його злість розбирала: і на батька він сердився, і на себе, і на весь світ. Зовсім здурів король, бігає туди-сюди по покоях, ось-ось на себе руки накладе.

Раптом двері відчинилися – хлопці-молодці йдуть, невелику скриньку несуть.

– Ось, – кажуть, – дивіться, королю, що ми під каменем знайшли!

Взяв король у руки скриньку, з боку на бік перевертає, розглядає – нічого в ній особливого немає, так собі скриньку – з трухлявих дошок збита.

– От уже дійсно скарб! – в серцях вигукнув він, та як гримне нею об підлогу! Скринька розсипалася – на підлозі торбочка, сопілочка, та поясок лежать, і ще лист. Схопив король листа, читає:

“Хто торбочку трусить – витрясе золотих дукатів скільки його душі завгодно.”

Не став він читати далі, схопив торбочку і давай над столом трусити. Весь стіл золотими монетами засипав. Повернувся до працівників:

– Ну, – каже, – попрацювали ви, хлопці, на славу, треба мені вам по заслугах віддячити. Підставляйте капелюхи!

І честь – по честі насипав кожному по цілому капелюху дукатів. Працівники низько вклонилися і пішли додому.

Залишився король один, став дивитися, що далі в листі написано: “Хто заграє на цій сопілці – викличе військо незліченне, а хто цим поясом підпережеться, відразу опиниться там, де забажає!”

Сховав король три батькові подарунки і на душі в нього полегшало!

Минуло кілька років і вирішив молодий король, що настав час йому одружитися. Убрався в найкращий одяг і заграв на сопілці. Тієї ж миті з’явилося перед ним величезне військо і він вирушив на чолі цього війська до сусіднього короля на оглядини.

Почув король-сусід, що до його міста чужа армія наближається, налякався до смерті, бо до війни готовий не був і воювати не збирався.

– Що робити? З таким військом мені не порозумітися, – мовив він, – доведеться в ноги кланятися!

І король кинувся до нашого короля назустріч і почав смиренно питати, чого той бажає.

– Нічого, я, добродію мій, не бажаю, – відповідає йому молодий король, – а прийшов я до вас на оглядини!

Чужий король запросив нашого в свій замок і наказав на його честь бенкет влаштувати.

Стали всі їсти, пити, та веселитися. Молодому королеві принцеса дуже до душі припала! І ось уже справа наче на лад пішла. Молодий король радісний, що і він любий принцесі! Від щастя голову втратив, давай перед принцесою вихвалятися, яка у нього торбочка є. І показав їй цю чарівну торбочку! А дівчина була не промах!

Настала ніч. Усі спати пішли. Наш король на радощах міцно заснув. А хитра принцеса підкралася до нього, витягнула чарівну торбочку, а на її місце просту підсунула.

Вранці наречений прокинувся і додому відбув, до весілля готуватися. Знадобилися йому гроші на витрати. Дістав він свою торбочку, труснув – нічого нема – порожньо. Ще раз струснув – знову нічого, втретє щосили трусив – а дукати все не сиплються, та не сиплються. Дивиться, а це – і не його зовсім торбочка! Розгнівався король, дістав сопілку. Дунув, з’явилося перед ним незліченне військо. Запитують його солдати:

– Чого тобі, пане, треба?

– Ідіть за мною! – наказує він.

Схопився на коня і помчав до сусіднього королівства. А там не зрозуміють, чому це король назад повернувся. Назустріч біжать, але він від їхніх поклонів відмахується, на повному скаку кричить:

– Торбу у в мене хтось украв! У кого вона? Негайно поверніть, бо погано буде!

– Що ти, що ти, миленький, ти ж її просто забув, – щебече принцеса, – іди, подивись, я її в золоту скриньку сховала. Чи варто було тобі за неї так засмучуватися? Чи не однаково, чи в мене їй лежати, чи в тебе? Ціліше буде!

І так вона перед королем розсипалася, так йому лестила, що він заспокоївся. Куди тільки злість поділася! І знову вони бенкетували, веселилися, а потім і в танок пішли.

Витягнув хтось у короля посеред танцю з кишені сопілочку і давай над ним потішатися, чи не промишляє він дрібною торгівлею.

– Сопілочка-то вона сопілочка, та непроста! Захочу і усіх вас разом із вашим містом у порошок зітру. Ось дуну разок і одразу видимо-невидимо солдатів з’явиться. А ще в мене є пояс! Оце пояс! Підпережусь і скажу: “Хочу бути там і там!” і опинюся, де забажаю.

Підступній принцесі тільки того й треба! Заснув король, а вона підкралася до його одягу, сопілочку витягнула і віднесла батькові.

Зрозумів старий король, що тепер сила в його руках, негайно наказав молодого короля до ліжка прив’язати, а на світанку із замку з ганьбою виштовхати та з міста гнати.

Довго тинявся він, не розбираючи дороги з краю в край, поки, нарешті, не повернувся до себе додому. Та посоромився в рваному одязі з’явитися до свого народу, крадькома пробрався в замок, скинув з себе лахміття і вдягнуся, як личить королю.

Тільки з того часу король втратив і сон і спокій. Все не може заспокоїтися через торбинку і сопілку, а як згадає про свою ганьбу, кров у ньому прямо закипає! День і ніч ламав він голову, як помститися підступній принцесі та її батькові. І ось одного вечора підперезався він чарівним поясом і загадав:

“Хочу негайно опинитися біля доньки такого і такого короля. Нехай вона мої речі поверне!”

Не встиг подумати, як опинився поряд із принцесою. Вона тільки-но спати лягла, ще й свічки не задула. Перед дверима сторожа стоїть. Принцеса закричала, з ліжка вискочила і зірвала з короля чарівний пояс. Прибігли солдати, схопили його і потягнули до старого короля. Коли той довідався, де його спіймали, то наказав кинути нашого короля в в’язницю, а наступного дня відрубати голову!

– От до чого я дожив! Краще б мені вас, підлих розбійників, ніколи не знати і не бачити! – кричав наш король, коли його відводили.

Зачинили його у в’язниці і солдата до дверей поставили. А старий король розіслав на всі боки гінців, щоб панів на страту скликали. Він, мовляв, завтра збирається такому й такому королю за те й те, голову з плеч зняти.

Ох, і невесело пташці у клітці співається! Наш король журиться, головою об двері б’ється: “Краще голову розіб’ю, ніж доставлю ворогам радість на мою кару дивитися” – вирішив він.

Але тут почувся голос стражника:

– Гей, королевичу, кинь, – каже він йому, – може ще якось з біди виплутаєшся! Я колись служив твоєму батькові. Він мене не кривдив, і тобі я добром відплачу. Іди праворуч вздовж стіни. Побачиш камінь, що назовні виступає. Відкоти його і відкриється лаз.

Зробив король, як солдат наказав, відкотив камінь і опинився на волі.

Стали вранці панове на страту збиратися. Відчинили в’язницю, а там порожньо, нашого короля вже й слід пропав.

Старий король від злості волосся на собі рве, а панове з чим прийшли, з тим і пішли.

Звільнившись, молодий король зайшов у густий ліс. Втомлений повалився на землю і заснув міцним сном. Прокинувся голодний, став озиратися навколо, чого б це поїсти, чим би підкріпитися? Та окрім лісових горіхів нічого не знайшов. Довго пробирався крізь зарості, доки не вийшов на галявину, на якій паслися вівці. Бачить, неподалік стоїть хатинка пастуха. Він туди! Увійшов, вклонився і одразу ж спитав, чи не знайдеться чого поїсти.

– Як не знайтись, знайдеться, голубчику мій, – відповіла йому стара пастушка, – сідайте!

Повернулась, і ось уже перед ним частування стоїть: сиру шматок, хліба окраєць і кухлик кислого молока. Він не змусив себе довго просити, сів за стіл і наївся до схочу. Передихнув трохи, подякував добрим людям і рушив далі.

Іде він, марить, а сам все про свою образу думає і чим більше думає, тим сильніше його злість бере, очі туманом застилає. Не розбираючи дороги, виліз він на вершину високої скелі, а під нею глибока прірва. Зупинився, стоїть міркує:
“Краще мені померти, ніж без батьківських подарунків жити та таку ганьбу терпіти!” – загорнувся в плащ і кинувся у прірву.

Поки летів, плащ візьми та розкрийся, і вітер поніс короля далеко-далеко в ліс. Зачепився король за дерево, а на ньому повно стиглого інжиру. Недовго думаючи, нарвав він плодів і почав їсти. Раптом відчуває, ніс у нього витягується і росте, витягується і росте, вимахав довжелезний як труба!

– Оце не щастить! – зажурився королевич. – Всі біди на мене сиплються! Що тепер робитиму?

Хоче з дерева спуститись, а ніс не пускає. Довелося йому задерти ніс догори і з великими труднощами абияк з гілки на гілку до землі добиратися.

Тут його від солодкого інжиру така спрага зморила, мало не пропав! На щастя, чує – поблизу струмок дзюрчить, він до струмка побіг. І що? Носище його до води не підпускає. Наловчився якось і сьорбнув ковток.

– Ох і гарна ж! – похвалив він водицю. – А ніс наче меншим став!

Сьорбнув ще, і ніс як ніс став – звичайний.

– Оце радість! – вигукнув королевич. – Тепер я розрахуюсь з кривдниками! Ну, зачекайте, ви в мене ще потанцюєте!

Нарвав він з дерева інжиру, зачерпнув з струмка води і повернувся до хатини. Попросив там старого одягу і вирушив у замок до короля. До самих дверей підійшов.

– Тобі чого, старий? – Запитує його служниця.

– Та ось інжир продаю, – відповідає він.

Служниця побігла доповісти королеві, та наказала дізнатися, скільки старий за нього хоче.

– Дванадцять дукатів, – відповідає торговець. І служниця одразу ж йому гроші винесла.

Поклав королевич дукати в кишеню і геть помчав, тільки п’яти заблищали.

А в замку мати з донькою знай інжиром ласують. Раптом принцеса глянула на королеву та обмерла!

– Ой-ой, – кричить, – як у вас, мамо, ніс виріс!

– І в тебе, доню, теж он який вимахав! Що ж це робиться? Чи не від інжиру?

– Ой, матінко, – заломила принцеса руки, – що тепер з нами буде, мій ніс уже в підлогу уперся!

І у служниці теж ніс виріс! Не втрималася, доки інжир до королівських покоїв несла, одну ягідку з’їла.

Мати з дочкою криком кричать, голосять. Почувши цей крик, сам король до них прийшов. Звелів скликати лікарів з усього світу. Скликали, та дарма. Жоден допомогти не може. Чим більше від носів відрізають, тим довші вони виростають. Що робити? Довелося терпіти глузування, але надвір свої довгі носи не висовувати.

Минуло півроку, раптом звідки не візьмись – якийсь незнайомий лікар. Весь у чорному, з паличкою в руці, йде собі містом.

– Бог в поміч! – крикнув він бабі, що в саду порпалася. – Які тут у вас новини?

– Та які у нас можуть бути новини, – відповідає баба. – Все тільки погано, та гірше нікуди. Навіть сміятися тепер не можна.

– Чому так? – Запитує лікар.

– Та тому, – баба у відповідь, – що королівські дамочки відростили собі страшні носища. Тепер якщо хтось засміється, – його у в’язницю садять. Думають, ніби над їхніми носами тішаться.

– Чому їм ніхто не допоможе? – цікавиться лікар.

– Та щоб вони пропали разом зі своїми носами! Тут і так лікарів тьма була, та жоден не вилікував.

– Я не я буду, – каже лікар, – коли їх не вилікую! Іди королю доповіси. Ось тобі дукат.

І дає їй дукат.

Зраділа баба, бігом побігла повідомити королеві, що в неї лікар сидить, обіцяє королеві і принцесі допомогти.

– Та тільки він не в кареті, а пішки з палицею, – додала вона.

– Не в тому річ, – каже король, – аби моїх дам від носів звільнив.

І велить лікаря до замку привести.

Привели нашого лікаря. Король його питає, чи береться він біді допомогти. Лікар відповідає:

– Беруся, але тільки щоб дам у повне моє розпорядження віддали!

І щоб довести, що він знавець своєї справи, велить дати комусь із слуг одну ягоду інжиру з’їсти.

Привели слугу, дали йому інжир, і тільки він його проковтнув, і у нього став довгий!

– У цього слуги, – сказав лікар, – крові мало, та й та рідка і слабка, її не треба остуджувати!

Дав йому ковток води. Ніс відразу відвалився. Всі зраділи, а найбільше принцеса, адже тепер вона знову стане такою ж прекрасною, як і раніше!

Кличе лікар служницю.

– У неї, – каже, – кров густіша, і щоб мої ліки допомогли, її слід розбавити! Несіть сюди батіг!

Наказав служниці скинути з себе все до сорочки і давай її батогом лупцювати, потім дав ковток чарівної води сьорбнути – не більше наперстка. І носище відразу відпав.

Принцеса дочекатися не може, коли настане її черга, щоб знову стати красивою.

А лікар каже:

– Стривай трохи. Почекай! – і взявся до королеви. Лупцював він королеву три дні. На четвертий змочив їй язик чарівною водою і довжелезний ніс у королеви відразу відвалився.

Прийшла тепер черга принцеси. Щоб молоду гарячу кров охолодити, гуляв батіг по спині принцеси шість днів. Принцеса вже без пам’яті валиться, а лікар і вухом не веде. Не побажала принцеса терпіти біль, на сьомий день відмовилася лікуватися. Мати навколо неї бігає, заспокоює, і так і так умовляє, ще день потерпіти. Все, мовляв, заживе, аби лише потворного носа позбутися.

Підійшов останній день. Стала принцеса благати лікаря кинути батіг, почала йому обіцяти, що піде за нього заміж, та ще подарує йому величезне багатство.

– Яке багатство? – поцікавився лікар.

– А таке, якого ні в кого на світі немає, – відповідає принцеса, і дістає золоту скриньку і виймає з неї торбочку.

– Цю торбочку, – пояснює вона, – потрясеш і отримаєш стільки дукатів, скільки забажаєш. А ось сопілочка – тільки в неї подуєш, одразу військо з’явиться незліченне. Ось поясок – варто ним підперезатися – одразу потрапиш, куди задумав. І подає йому сопілочку та пояс. Лікар поясом підперезався, торбу і сопілку за нього запхав, узявся в боки і промовив:

– Знай, принцесо, я – той самий король, якого ти наказала з ганьбою з міста гнати. Я – той самий король, якого ти збиралася стратити. Я – той самий продавець, у якого ви купили інжир. Я міг вас без будь-яких мук зцілити, але ви заслужили на гарну прочуханку. А ці три речі були моїми та моїми залишаться. Ти ж, принцесо, за свою підступність та підлість назавжди залишишся з довгим носом! – Сказав і побажав перенестися до свого замку.

Зажив наш король приспівуючи і про все зле та погане забув.