Друзі

Одного разу лісник розчищав у лісі просіку і потрапив на лисячу нору. Він розкопав нору і знайшов там одне маленьке лисенятко. Мабуть, лисиця-мати встигла решту перетягнути в інше місце.

А у цього лісника вже жило вдома цуценя. Гончої породи. Також зовсім маленьке. Цуценя мало один місяць. Ось і стали лисеня і цуценя рости разом. І сплять вони поряд, і бавляться разом.

Дуже цікаво вони бавилися! Лисенятко лазило і стрибало, як справжня кішка. Стрибне на лаву, а з лави на стіл, хвіст задере трубою догори і дивиться вниз. А цуценя полізе на лаву — хляп! – І впаде. Гавкає, бігає навколо столу цілу годину. А потім лисеня зістрибне вниз, і обидва вляжуться спати. Посплять-посплять, відпочинуть і знову почнуть бігати один за одним.

Цуценя звали Жаринка, бо воно було руде, наче жар. А лисеня лісник назвав Ваською, як кота: воно гавкало тоненьким голоском — ніби нявкало.

Все літо цуценя і лисеня прожили разом, і до осені обоє виросли. Цуценя стало справжнім гончаком, а лисеня одягнулося в густе хутро. Лісник посадив лисеня на ланцюг, щоб воно не втекло у ліс. “Потримаю, – думає, – його на ланцюгу до середини зими, а потім продам в місто на хутро”.

Йому шкода було самому стріляти в лисицю, дуже вже вона була ласкава. А з гончаком Жаринкою лісник ходив на полювання та стріляв зайців.

Ось одного разу вийшов лісник уранці погодувати лисицю. Дивиться, а біля лисячої будки один ланцюг і розірваний ошийник. Втекла лисиця. «Ну,— подумав лісник,— тепер мені не шкода тебе застрелити. Видно, не бути тобі ручним звіром. Дикий ти, дикий. Знайду в лісі та застрелю як дичину». Покликав він свою Жаринку, зняв з полиці рушницю. — Шукай, — каже, — Жаринко. Шукай свого приятеля. — І показав сліди на снігу.

Жаринка загавкала і побігла слідом. Гонить, гавкає, слідом іде. І пішла вона далеко-далеко в ліс, ледь чути. Ось і зовсім замовкла. А ось знову сюди йде: гавкає все ближче, ближче. Лісник сховався за ялинку на узліссі, звів курки у рушниці.

І бачить: вибігли з лісу разом обоє. Лисиця і собака. Собака гавкає і скавулить. І біжать вони по білому снігу поряд. Як справжні приятелі — пліч-о-пліч. Разом купини перескакують, одна на одну дивляться і ніби посміхаються. Ну як тут стріляти. Ще собаку вб’єш!

Побачили звірі лісника, підбігли. Васька стрибнув до нього на плечі, а пес став на задні лапи, уперся в груди господареві і ловить жартома лисий хвіст.

— Гей ви, чортенята! — сказав лісник, спустив курки на рушницю і повернувся додому.

І так жила лисиця в його хаті всю зиму — не на ланцюгу, а просто так. А навесні почала ходити в ліс мишей ловити. Ловила-ловила та й залишилася у лісі назовсім.

А гончак Жаринка з того часу не ганяє лисиць. Всі лисиці стали йому друзями.