Дурень Йотаро

В одному селі жила жінка із сином. Сина звали Йотаро.

Він був тихий і слухняний хлопчик: не пустував, не байдикував, намагався всім прислужити, але тільки був дуже недогадливий.

Якось мати сказала йому:

— Йотаро, я піду на річку білизну полоскати, а ти подивися за рибою. Вона на кухні, а там кіт сидить.

Мати взяла кошик із білизною і пішла на річку. А Йотаро відразу побіг на кухню, огледівся на всі боки і побачив на полиці тарілку з рибою.

«Не можу я сидіти, задерши голову, і весь час дивитися на полицю! — подумав Йотаро.— Краще поставлю тарілку на підлогу».

Йотаро так і зробив: поставив тарілку з рибою на підлогу, а сам сів поруч і в два ока став дивитися на рибу. Про кота він забув. А кіт у цей час підкрадався до риби дедалі ближче. Підібрався до тарілки, схопив лапою риб’ячу голову і стягнув її на підлогу. Йотаро й не поворухнувся. Кіт з’їв риб’ячу голову, стягнув з тарілки риб’ячий бік і теж з’їв. Так потроху він з’їв усю рибу. На тарілці залишився тільки риб’ячий хвіст.

Наївшись досхочу, кіт відійшов убік, згорнувся в клубок і заснув.

«Ось тепер мені й дивитися нема на що! — подумав Йотаро. Риби на тарілці більше немає. Піду я на подвір’я, погуляю».

Йотаро вибіг із дому, а назустріч йому мати з білизною.

— Йотаро, що ти робиш у дворі? — спитала мати. — Я просила тебе стежити за рибою.

— Я дивився.

— Чому ж ти пішов із кухні?

— А мені більше не було на що дивитися. Від риби самі кістки і хвіст залишився.

— А де ж риба?

— Кіт з’їв.

— А ти що робив?

— А я дивився на рибу. Ти веліла мені дивитися, я й дивився.

— Який ти у мене дурненький! – сказала мати. – Як ти не здогадався крикнути коту «брись». Кіт би втік, і риба залишилася б цілою.

— Правильно,— сказав Йотаро.— Іншим разом буду розумнішим.

Другого ранку мати сказала:

— Йотаро, сходи на город, подивися, чи достигла редька. Та відразу глянь, чи не їсть гусінь капусту.

Йотаро відразу ж побіг на город. Бачить, редька й справді достигла. Вже із землі стирчать білі голівки. Зате капуста вся по’їджена. На її листі сидять великі зелені гусениці.

Йотаро поглянув на гусінь і подумав: «Тепер я знаю, що мені робити. Треба прогнати гусеницю з капусти».

І він закричав на весь голос:

— Брись! Брись!

Гусениці не поворухнулися. І як він не кричав, гусениці спокійно сиділи на листі. Йотаро заплакав і побіг до матері.

— Чого ти плачеш? — спитала мати.

— Як мені не плакати? Гусінь їсть нашу капусту.

Я кричав їй «брись, брись», а вона не слухається.

— Який ти дурненький! — сказала мати.— Хіба гусінь і кішка те саме? Потрібно було вбити її, от і все.

— Правильно,— сказав Йотаро.— Іншим разом буду розумнішим.

Того ж дня після обіду Йотаро сказав матері:

— Сьогодні у нас у селі змагання — борці приїхали. — Чи можна мені піти подивитися на них?

— Можна,— відповіла мати.— Тільки не штовхайся в натовпі  і поводься чемно.

Йотаро зрадів і побіг до сільського храму. Там у дворі вже йшла вистава. Посеред двору був збудований поміст з дошок, і на ньому боролися два великих, товстих чоловіки. Навколо помосту юрмилися глядачі. Все село збіглося на виставу, і тому у дворі було дуже тісно та жарко.

У всіх глядачів у руках були круглі паперові віяла, прикрашені чорними знаками. Віяла тихо шелестіли, і по всьому дворі проносився легкий вітерець.

Йотаро прийшов пізно і опинився в кінці двору. Йому нічого не було видно, крім потилиць і спин глядачів. Від нічого робити він став розглядати потилиці. І тут він побачив рожеву, блискучу, наче покриту лаком, лисину. На самій її середі на єдиному волоску сиділа велика чорна муха.

«Муха сидить на лисині зовсім як гусениця на капусті,— подумав Єтаро.— Вона з’їсть останнє волосся старого. Треба її швидше вбити. Це буде дуже чемно».

Йотаро високо підняв рукою віяло і ляснув старого по потилиці. Муха одразу ж перелетіла на голову сусіда. А старий ойкнув і обернувся. Побачивши Йотаро, він сердито закричав:

— Як ти смієш битися, негідний хлопчисько!

І, розмахнувшись, він боляче вдарив Йотаро по щоці.

Йотаро заплакав, щока в нього спухла і почервоніла. З плачем вибрався він із натовпу і побіг додому до матері.

— Чому ти так рано повернувся? – Здивувалася мати.

— Через мою ввічливість мене побили,— сказав Йотаро.— Я ляснув одного старого по голові віялом, щоб убити муху, а він розсердився і побив мене.

— Ой, який ти у мене дурненький,— сказала мати.— Чого ж ти бив старого по голові? Треба було помахати віялом, муха б і відлетіла.

— Правильно,— сказав Йотаро.— Іншим разом буду розумнішим.

На другий день у селі сталася пожежа. Йотаро ніколи в житті не бачив пожежі і побіг з усіх ніг дивитися, як горить хата. Ще здалеку він побачив жовте полум’я в густому чорному диму.

По всій вулиці бігали і метушилися люди. Йотаро добіг до палаючого будинку і зупинився на протилежному боці вулиці.

Раптом пролунав гуркіт, і на всі боки полетіли іскри: це обвалилася палаюча балка. Одна іскра перелетіла через вулицю і впала на паперове вікно, біля якого стояв Йотаро.

— Ой, ой! — закричав Йотаро.— Треба прогнати іскру, бо від неї загориться весь будинок.

Він витяг з-за пояса віяло і почав щосили  ним махати. Від цього іскра ще сильніше розгорілася, і папір почав тліти.

Люди, які мешкали в будинку, помітили, що папір у них на вікні димиться, злякалися і вибігли надвір. Тут вони побачили Йотаро, який стояв біля вікна і роздмухував віялом вогонь. Люди так розгнівалися на нього, що вирвали в нього з рук віяло і гарненько відлупцювали Йотаро. А спалахнувший папір відразу ж залили водою.

Переляканий і заплаканий Йотаро поплентався додому.

– Що з тобою сталося? — спитала мати, побачивши заплаканого сина.

— Мене знову побили,— сказав Йотаро, плачучи.— Я хотів зігнати іскру з паперового вікна, щоб не загорівся будинок, і став махати на неї віялом, а в мене відібрали віяло і побили мене.

— Ну й дурненький ти у мене,— сказала мати.— Хіба можна гасити іскру віялом? Вогонь треба заливати водою.

— Це правда,— відповів Йотаро.— Іншим разом буду розумнішим.

Наступного дня вранці Йотаро пішов погуляти. Він дійшов до краю села. А на краю села стояла кузня. Двері у неї завжди була відчинені навстіж, а всередині цілий день палахкотіло полум’я. Перед вогнем розгойдувалися туди-сюди два хлопці.

Вони били розпечене залізом молотами на довгих ручках. Коли молот ударяв по залізу, на всі боки сипалися іскри.

Йотаро зупинився перед дверима і зазирнув усередину.

– Знову пожежа! — зрадів Йотаро.— Ну, тепер я знаю, що робити.

Він набрав повне відро води і вилив його у вогонь.

Ковалі спочатку тільки рота роззявили. А коли вода в полум’ї зашипіла, вони накинулися на Йотаро, надавали йому тумаків і виштовхали надвір. З гучним плачем побіг він додому.

– Що знову сталося? — спитала мати.

— Знову побили мене,— сказав Йотаро.— Я проходив повз кузню, а там горів вогонь і сипалися іскри, зовсім як на пожежі. Я хотів залити вогонь водою, як ти мені веліла, а ковалі розгнівалися і побили мене.

— Ну й дурненький ти! — сказала мати.— В кузні вогонь потрібен для роботи. Хіба ти не бачив, як там ковалі б’ють молотом по залізу? Коли б ти хотів їм допомогти, то робив би те саме, що й вони.

— Правильно,— сказав Йотаро.— Іншим разом буду розумнішим.

Через два дні, коли подряпини та синці у Йотаро загоїлися, він пішов знову гуляти. Тільки відійшов від дому, як побачив двох хлопців, які билися на палицях.

“Треба їм допомогти!” – подумав Йотаро.

Він підняв з землі товсту палицю і щосили вдарив спочатку одного, потім другого хлопця по голові.

Хлопці відразу ж перестали битися, і обидва накинулися на Йотаро. Вони були старші і сильніші за нього, та до того ж їх було двоє.

Вони так боляче побили Йотаро, що він ледве дістався додому.

— Що з тобою? — запитала мати.— Знову тебе побили?

— Знову,— сказав Йотаро.— Я побачив двох хлопців на вулиці. Вони били один одного палицями. Я став їм допомагати, а вони обоє раптом накинулися на мене і давай мене бити.

— До чого ж ти дурненький, Йотаро! Треба було не допомагати, а рознімати їх.

Правильно, – сказав Йотаро. – Іншим разом буду розумнішим.

Сім днів після цього сидів Йотаро вдома, боявся з’явитися на вулиці. Але на восьмий не витерпів і пішов погуляти. Вийшов він на вулицю і бачить: посеред дороги гризуться дві собаки. Йотаро зупинився і закричав:

– Перестаньте битися!

Собаки його, звісно, не послухалися. Тоді Йотаро підбіг до них, схопив їх обох за хвости і став розтягувати у різні сторони. Собаки ще більше розлютилися, загарчали і вчепилися бідному Йотару в ноги. Якби перехожі не наспіли на допомогу, собаки розірвали б його на шматки.

Ледь живий повернувся Йотаро до матері.
Мати подивилася на нього і нічого вже не сказала.
Дурня вчити — лише час витрачати.