Розумний заєць Довге Вухо

Між горами високими, між озерами глибокими, у густому дубовому лісі було заяче царство. Жили собі там сіренькі зайчики спокійно ї щасливо — ворогів не мали, горя не знали. Не заходили туди ні вовки-сіроманці, ні лиси-панаси, ні ловці-мисливці з гримучими рушницями.

Аж раз сорока-білобока з-за гір прилетіла, на високім дубі сіла й передала зайчикам невеселу вістку: загірні вовки змовляються напасти на заяче царство.

Зібралися зайці на нараду, просять сороку все до ладу розповісти.

— Вовчі отамани пришлють до вас насамперед підглядачів, щоб дізнались, яка у вас сила, — каже сорока, — а тоді прийде вовче військо ваше царство звоювати.

Зайці затривожились. Одні кричать: „Утікаймо в чужі сторони!” Другі: „Биймось до загину!” Треті галасують, хоч самі розумної ради не мають.

Тоді виступив перед громаду старий сивоусий заєць, Довге Вухо. Гамір затих, бо всі знали цього старого зайця і шанували його за розум і досвід.

— Не піддавайтесь тривозі, земляки мої! — промовив Довге Вухо. — Тривога — то перший крок до невдачі. По-моєму, коли на нас іде походом дуже сильний ворог, то нам треба перемогти його не силою, а розумом-хитрощами.

— Розказуй, розказуй, що ти придумав! — загомоніли зайці. — Я ніколи не був язикатий! — відловів Довге Вухо. — Оберіть з-поміж себе дванадцять зайців, що їм найбільше довіряєте! Я розповім їм, що задумав, і якщо це буде їм до вподоби, то вони стануть мені до помочі.

Збори обрали як стій дванадцять найдовіреніших зайців, і Довге Вухо провів з ними окрему таємну нараду.

На другий день зайці притягнули на галяву серед лісу велику ведмежу шкуру. Позичили її у свого приятеля, старого Сірка, що проживав у лісничівці за озером. Шкур у позшивали, і зайці-обранці почали робити коло неї під проводом Довго Вуха якісь вправи.

За кілька днів на границі заячого царства з’явилися два вовки-мандрівники з торбами через плече, з палицями в лапах. Хоч як виглядали вони мирно і старанно приховували страшні зуби під худими, об- вислими губами, зайці зараз догадались, що то шпигуни-підглядачі.

— Ми в далекі країни мандруємо, нікому лиха не робимо, — заговорили вовки. — Коли ваша ласка, покажіть нам дорогу через свою країну!

— Авжеж, ми радо вам послужимо! — відповів один, заєць. Сірий Кошужок. — Ідіть за нами!

Ведуть зайці вовків темним лісом, розмовляють про це й те. Аж глип — на галяві лежить великий бурий ведмідь.

— Хто це такий? — допитуються вовки-підглядачі.

— Це заячий цар! — відповідає Сірий Кожушок. — Наївшись, спочиває пообіднім сном.

„Та й здоровенний і страшний який!” — подумали вовки й запитали: — А що він їсть?

— Ловить усяких звірів, що вступають без дозволу в нашу країну. Така його пожива.

Вовки-підглядачі підійшли трохи ближче і стали до ведмедя приглядатись. Мабуть, зі страх у мороз пішов у них поза шкуру, бо шерсть на хребті наїжилась.

— Чому ж він не дихає? — запитав недовірливо один вовк-підглядач.

Почувши це, заєць Куций Хвіст, що сидів зашитий у шкурі ведмедя, почав ворушитись, і груди ведмедя стали підійматись і опускатись.

— Він справді живий! — бовкнули вовки, не на жарт налякавшись, і побігли чимскоріш. Повернувшись у свій край, вони розповіли на вовчій раді, що бачили страшного заячого царя.

— Замало бачили! — завили невдоволено вовчі отамани. — Треба послати інших підглядачів, щоб переконатися, чи справді він чужосторонніх звірів їсть.

Призначили інших підглядачів. Та поки вони вибирались у дорогу сорока-білобока гори перелетіла, на високім дубі сіла й зайчикам свіжу новину передала.

Довге Вухо думав-думав, аж поки нові хитрощі придумав.

Ведмежу шкуру напхали травою, тільки в животі лишили трохи порожнього місця. Туди вліз знову малий зайчик-Куций Хвіст. Запросили кількох борсуків, білок, сарен, попросили їх прикинутись мертвими ї поскладали на купу. Щоб нагнати хижим вовкам ще більше страху, прибіг навіть сам Сірко з лісничівки й розтягся на траві, мов неживий, ще й язика висолопив.

Знов з’являються вовки-підглядачі, покірно голови поспускали, просять показати їм дорогу в інші країни.

Сірий Кожушок веде їх просто на галяву.

А там ведмідь сидить, плечима на дуба сперся, розкриває широку зубату пащу, обідає. Вовки

підглядачі аж затрусились від страху, побачивши страшне видовище: чотири зайці впихають своєму цареві в горло звірину за звіриною.

Куций Хвіст у ведмежім череві добре дбав, білку за білкою лапками досередини втягав, щоб здавалося, ніби голодний ведмідь не їсть, а ковтає.

— Хто це ненажерливий такий? — вовки підглядачі питають, мов нічого не знають.

— Це заячий цар, — пояснив Сірий Кожушок. — Він обідає. Спочатку його годують білками або борсуками, а як набереться великого смаку — то козами й вовками.

— BO B . .. BOB . . . ками? — затремтіли підглядачі.

— Егеж, вовками! Ось погляньте, власне тепер подають йому вовка! В ту хвилину зайці підняли Сірка з землі, вдаючи, ніби впихають його ведмедеві в горло.

Тут уже підглядачі не витримали, підібгали під себе хвости й поскакали геть. Тоді з ведмежого горла повилазили одна за одною білки, живі й веселі, а наприкінці виліз і сам Куций Хвіст, що за роботою зопрів, мов руда миша. З-за кущів повиходили десятки зайців і всі так сміялися, аж за дві милі було чути.

А на вовчій раді підглядача розказали, що бачили на власні очі, я к ненажерливий цар ковтав, мов мух, всяку звірину, навіть вовка.

— Замало бачили, — знов заявили недовірливі вовчі отамани. — Треба ще побачити, як той цар полює на звірів.

Призначили двох найсміливіших підглядачів. А сорока-білобока ліси-бори перелетіла, на високому дубі сіла і зайчикам свіжу новину розказала.

Довге Вухо думав-думав, аж нарешті нові хитрощі придумав. Поскликав зайців, запросив оленя, дикого кабана та зозулю і почав навчати їх, що мають робити.

А на границі заячої країни вже втретє з’являються вовчі підглядачі, покірно-мирно споглядають, показати їм дорогу ввічливо прохають. Сірий Кожушок не дає себе довго просити, веде їх темним бором дрімучим. Ідуть вони й ідуть, аж нараз зупиняє їх заяча застава.

— Що там таке ? — допитується Сірий Кожушок, мов нічого не знає.

— Заячий цар на звірів полює! — відповідають зайці-сторожі. — Не йдіть туди, бо цар наших гостей не впізнає, може їх убити. А ви знаєте, що в нього очі вбивають, наче рушниці .. .

Вовки аж поприсідали зі страху, але нема ради — мусять виконати наказ своїх отаманів, побачити на власні очі, як полює заячий цар.

— Ми хоч із-за кущів на нього подивимось! — просять.

— Дуже небезпечно! — додає вовкам страху Сірий Кошужок. — Я сам боюся дивитись на царське полювання. Але коли так дуже хочете побачити нашого могутнього володаря, то нехай сповниться ваше бажання. Станьте он у тих кущах — царя зараз туди нестимуть.

Повлазили вовки в густі кущі, дивляться. З десяток щонайбільших зайців несе на плечах свого царя. А він сидить гордо-непорушно, тільки очима повертає. На кого гляне, тому вже не жити, того очима-поглядом уб’є. Вибігає з-за дерев рогатий олень, почув тріск хворосту, озирнувся, цар подивився на нього — і олень уже лежить без духу, простягнувшись на землі. З другої сторони вискакує дикий кабан. І він упав на землю, прошитий царевим поглядом. На верховітті дерева сидить зозуля, кує ,,ку-ку”, ,,ку-ку”. Цар глянув на неї, і сиза птаха, залопотівши крилами, падає без духу на землю.

— Жах ! Страхіття! — завили вовки-підглядачі й пустились навтікача.

Мов вихор мчалися лісовими нетрями, щоб якнайскоріш утекти з заячої країни. А коли задихані й ледве живі від страху й утоми розповідали на вовчих зборах, які страхіття бачили, то вовки аж очі витріщили.

Вовча рада вирішила не йти війною на зайців.

У той самий час олень, дикий кабан і зозуля, нібито вбиті очима заячого царя, живі та здорові весело гасали по лісі, а зайці влаштували пишний бенкет, на якому пошанували мудрого зайця Довге Вухо, що своїм розумом урятував заячу країну від великого лиха. Окрему подяку склали вдячні зайчики сороці, що їм вістки з вовчої ради приносила, песикові Сіркові, що позичив їм ведмежу шкуру з лісничівки, і всім лісовим пожильцям, що помогли налякати й відстрашити хижих вовків-сіроманців.