Гадюка і батько

Хлопчина спав, згорнувшись у калачик.
Гадюка десь взялась і гаспидським жалом
Торкнула Хлопчика в чоло.
А Батько ще побачив.
Вмиваючись слізьми, так каменем упік,
Що хвіст гадючий начисто розсік:
— У, гадино немила!
Чим та дитина завинила? —
Гадюка мовчки поповзла у рів,
Над Хлопцем виросла могила…
У серці Батьковім недовго гнів горів,
Бо забуття в людей — непереможна сила.
Якось Гадюку він зустрів,
Як та короткий хвіст носила,
Подумав: «Ах, боюсь! Укусить ще колись!
Найкраще з нею, мабуть, помирись!»
І ворогу сказав: — Навіщо нам сваритись?
Давай миритись! —
Але Гадюка на добро не та.
Цурпалок-хвіст показує навмисне:
— Миритись нам? То вигадка пуста:
Могилу ти згадав — біль груди тисне,
Я глянула на хвіст — палає в серці мста.

В нікчеми у душі боязнь траву косила:
За власну шкуру він тремтів,
До рідного любов — величну світлу силу —
На дружбу гадини мінять хотів.

Микита Годованець. “Байки в двох томах”. Том другий “Ріка Мудрості” за сюжетами Езопа. Видавництво «Дніпро», Київ, 1968 рік