Господь і апостол Петро

Це трапилося тоді, коли Господь і святий Петро щойно прийшли в рай після довгих і важких поневірянь на землі, сповнених самозречень і страждань.

Легко уявити собі радість апостола Петра, коли він опинився в раю. Він міг спокійно сидіти на райських вершинах і споглядати світ, по якому ще так недавно мандрував, як жебрак. Він міг насолоджуватися тишею і спокоєм у райських садах і не думати про те, чи вдасть­ся знайти нічліг, чи доведеться всю ніч дрижати просто неба, не маючи де прихилити втомлену голову.

Так почувається стомлений мандрівник, який до­бився до рідного притулку. Не раз випадало наражати­ся в дорозі на небезпеки й знегоди, — тепер усе позаду.

Як важко бувало не ремствувати і покірливо пере­носити збиткування і приниження, голод і холод, об­рази і побої; не раз замислювався апостол Петро у хви­лини слабкості і зневіри, нащо всі ці терпіння і чому Господь, володар світу, не тільки не хоче усунути їх, але добровільно піддає Себе і учня Свого всім бідам.

Ніколи більше апостол не терпітиме цих знегод, во­ни минули назавжди! Серце святого Петра солодко би­лося від радості й щастя, — він весь був охоплений райським блаженством і навіть без смутку згадував про знедолю на землі.

Особливо яскраво згадувався апостолові один день під час мандрів його з Господом по землі. Терпіння і си­ли апостола вичерпувалися, він думав, що не витримає нових випробувань і мук.

Тоді Господь, нічого не сказавши Петру, повів його на високу гору; апостол не знав, нащо йдуть вони на вершину гори. Вони піднялися вище за міста біля під­гір’я, вище за замки на схилах, минули самотні хатини бідняків, залишили далеко позаду останнє людське жит­ло, але продовжували сходження.

Вони досягли пустельного, скелястого верху, де вже не росли ні дерева, ні чагарі; тут вони бачили хатину відлюдника, але пройшли повз і підіймалися далі. Вони дійшли до снігових полів, де мешкали полярні звірі; скрізь лише брили криги й крижаний холод, ставало важко дихати. Господь підняв з крижаної поверхні зем­лі маленьку замерзлу пташку і сховав собі за пазуху. Апостол Петро встиг помітити, що це щиглик, і поду­мав, чи не піде він їм на обід.

Вони посувалися дедалі вище, і апостолу Петру зда­валося, що він ніколи не відчував так близько дихання смерті. Крижаний вітер і чорний густий туман облягали подорожніх, ніде не було ніяких ознак життя; а тим ча­сом вони дійшли лише до половини гори. Тоді апостол почав благати Господа повернутися.

— Ні, — заперечив Господь, — треба йти далі. Я хо­чу показати тобі щось таке, що дасть тобі сили й муж­ність покірливо переносити всі страждання на землі.

Вони пробиралися в густому тумані поміж слизьки­ми крижаними брилами і нарешті дійшли до високої суцільної стіни, яка перепинила їм шлях.

— Ця стіна оточує гору зусібіч, — сказав Господь. — Через неї нема проходу. Ніхто не може зазирнути по­тойбіч: тут починається рай; за стіною, на вершині гори живуть блаженні праведники.

Апостол Петро уважно і з подивом слухав слова Господа, але апостолові було важко повірити почутому, і сумнів відбився йому на обличчі.

— Там немає ні туману, ні холоднечі, — продовжу­вав Господь. — Там вічно буяє зелене літо і яскраве со­нячне світло і сяйво зірок…

Але апостол Петро з недовірою слухав Господа. Тоді Господь вийняв з-за пазухи замерзлу пташку і переки­нув Ті через стіну.

Не минуло й хвилини, як апостол почув тріумфую­чу пісню щиглика, що хвалив Господа, який дарував йому райське блаженство.

Із подивом і захватом, яким не було меж, уклонився апостол Петро Господу і сказав:

— Вчителю! Вертаймо на землю! Я готовий до всіх страждань і мук, біди і самозречень, бо тепер я повірив Твоїм словам, що вічне життя переможе смерть!

Вони спустилися з гори і знову почали мандрувати по землі.

Відтоді апостол Петро не переставав думати про рай; йому іноді здавалося, що він уже бачить себе в раю.

І ось тепер він дійсно був у раю, міг цілими днями насолоджуватися райським блаженством, черпати вічне щастя з незглибимого джерела.

Але не минуло й двох тижнів, відколи опинився святий Петро в раю, як один із світлих янголів прилетів до Господа, що сидів на троні, сім разів поклонився пе­ред Творцем і сказав:

— Великий Господи мій! Якась біда, мабуть, спітка­ла Твого апостола. Святий Петро не куштує райських плодів, і очі його червоні, як у людини, що тужить цілу ніч без сну.

Господь одразу підвівся й пішов шукати святого Пе­тра.

Він знайшов його біля самої стіни, де кінчався рай. Апостол лежав на землі стомлений і слабкий; одяг його подраний, волосся скуйовджене, голова посилана по­пелом. Здавалося, неймовірний розпач оволодів ним.

Побачивши Свого учня в такому жахливому стані, Господь сів біля нього на землі, як робив, коли вони ра­зом мандрували по скорботному світу.

— Що сталося, Петре? — ласкаво спитав Господь. — Яке лихо спіткало тебе?

Але апостол був у такому розпачі, що навіть не міг нічого відповісти.

— Що сталося, Петре? — знову спитав Господь.

Тоді святий Петро схопив вінець, який раніше при­крашав його голову, і кинув його до ніг Творця, ніби на знак того, шо не хоче більше насолоджуватися райсь­ким блаженством.

Але Господь не прогнівався на нього за зухвалий вчинок, бо виразніше побачив, як страждає Петро.

— Ти повинен розповісти Мені про свою журбу, — звернувся до нього Господь, і в голосі його звучала ще більша ніжність і лагідність, ласка і любов.

Тоді Петро схопився на рівні ноги, і Господь поба­чив, що це не журба, а прикрість і гнів.

— Я хочу, щоб Ти відпустив мене, — сказав він Гос­подові, — я не можу більше ні дня лишатися в раю!

Господь знав про запальність апостола Петра і завжди вмів утішити його.

— Я тебе не втримуватиму, — сказав Господь. — Ти вільний; але все-таки скажи, що примушує тебе йти звідси?

— Я чекав на кращу нагороду, — дратувався Петро, — і зазнав стількох мук!

Господь побачив, що душа апостола сповнена горя, і не розгнівався на його слова:

— Йди, як хочеш, — покірливо сказав Господь. — Я не тримаю тебе, але хочу знати причину твого горя.

Тоді, нарешті, апостол Петро пояснив Господові при­чину свого горя:

— У мене була стара мати, — сказав апостол, — во­на померла два дні тому…

— Тепер Я знаю, про що ти тужиш, — промовив він. — Ти страждаєш, бо твоя мати досі не в раю?

— Атож! — згодився апостол і, ніби від нестерпного болю, стогнучи, не знаходив собі місця.

— Я думав, що заслужив своїм життям райське бла­женство для матері! — скаржився він.

Коли з’ясувалася причина страждань святого Пет­ра, тінь журби затьмарила світлий лик Господа. Мати святого Петра не так провела своє життя, аби заслужи­ти на райське блаженство. Ціле життя вона дбала тільки про те, як би накопичити більше грошей, ніколи не по­дала жебракові ні шеляга, ні сухої шкоринки хліба. Во­на була дуже зла і скупа. Але Господь розумів, що апос­тол Петро не міг не хотіти, щоб мати його потрапила до раю і насолоджувалася вічним блаженством.

— Петре, — сказав Господь, — ти певний, що матері буде добре в раю?

— Нащо Ти питаєш мене про це? — гірко докинув апостол. — Хто може погано відчуватися серед райсь­ких блаженств?

— Той, хто не вміє радіти радістю іншого, бути щас­ливим щастям ближнього, — зауважив Господь.

— Тоді чому ж Ти любиш усіх людей, ласкавий до них, але не хочеш порадіти моєю радістю, коли я поба­чу матір у раю? — запитав апостол.

Глибоко засмутився Господь словами святого Пет­ра; Він побачив, що апостол втратив від горя розум і не тямить, що каже. Господь чекав, що апостол зрозуміє свою помилку і благатиме про прощення, але Петро за­тявся і хотів лише одного: щоб мати була в раю.

Тоді гукнув Господь янгола і звелів йому спустити­ся в пекло, розшукати там матір святого Петра і допра­вити її до раю.

— Дозволь мені побачити, як янгол понесе мою матір з пекла, — попросив апостол Господа.

Господь узяв святого Петра за руку і повів його до високої кручі. На вершині Господь показав апостолу, що варто лише трохи нагнутися над прірвою, щоб поба­чити пекло.

Апостол Петро зазирнув у безодню, але спочатку не міг нічого розібрати. Йому здавалося, ніби він дивиться в бездонну криницю. Чорна прірва зяяла під кручею, і перший, кого розрізнив апостол у темній глибині, був янгол, посланий Господом. Променистий гонець устиг вже далеко спуститися в морок, широко розпроставши крила, щоб уповільнити швидкість падіння, і безбоязко занурювався в похмуре низів’я.

Мало-помалу очі апостола Петра звикли до далечіні перед очима. Він побачив, що рай розташований на вершині кільцеподібної гори, посеред якої був кратер. Оце до нього зазирав апостол Петро і розгледів на нескінченній глибині пекло, в якому каралися грішни­ки. Петро був уражений, як довго летів униз янгол; він дедалі малішав, і, здавалося, немає кінця простору, що відділяє рай від пекла.

Апостол із страхом запитав Господа:

— Чи подужає янгол підняти матір на таку висоту?

Господь із сумом поглянув на апостола і сказав:

— Немає такої ваги, яку не зміг би підняти Мій янгол.

Янгол спустився на таку глибину, куди не міг про­никнути навіть відблиск сонячного проміння. Там па­нували лише тіні. Але янгол приніс із собою сяйво і на мить висвітлив похмуру пустелю.

Апостол Петро розрізнив гостряки скелястих круч, між якими зловісно вилискувала чорна вода. Ніде не було ні дерева, ні куща, ні травини, — усе скрізь пови­мирало довкруги.

На всіх кручах тіснилися грішники. Усі вони плека­ли надію вибратися з похмурого пекла, у відчаї дерлися на відроги, але, досягнувши вершини, бачили, що до­віку поховані в страшній криниці. У відчаї вони не зна­ли, що робити, і стирчали на вершинах, змучені й ниці. Деякі сиділи або лежали з простягнутими вгору руками, спрямувавши безнадійний погляд до нескінченно дале­кого неба; інші закрили обличчя руками, щоб не бачи­ти жорстокої, безнадійної дійсності. Усі вони були не­рухомі, як статуї; деякі лежали в чорній, як смола, воді і навіть не прагнули вибратися з неї.

Найжахливіше було те, що їх було без ліку. Величез­не дно провалля було всіяне тілами, щільно притисну­тими одне до одного.

Нова тривога оволоділа апостолом Петром.

— Боюся, — сказав він Господові, — що янгол не знайде матері в цьому величезному натовпі.

Господь нічого не відповів йому, тільки сумно по­глянув. Він знав, що янгол виконає все, що звелів Гос­подь.

Апостолу здавалося, що янгол не може знайти матір в натовпі; він бачив, як янгол, розпроставши крила, ви­тав над похмурою пустелею, наче шукаючи когось.

Раптом один із грішників помітив світлого гостя. Нещасний схопився, простяг до нього руки і почав бла­гати:

— Візьми мене з собою! Візьми мене з собою!

Тієї ж миті ожив увесь багатомільйонний натовп грішників. Усі вони схопилися на ноги і, тягнучи до ян­гола руки, гукали його і просили, щоб світлий гість узяв їх з собою до блаженного раю.

Відчайдушні крики нещасних долинули до слуху Господа і святого Петра, і обидва вони здригнулися від жалю і співчуття.

Янгол витав над юрмою, не спускаючись, аби про­стягнуті руки грішників не вхопили його за край одягу. А натовп нещасних, засуджених на вічні муки, хитався, як трава за вітром у полі.

Нарешті, світлий гонець побачив у юрмищі ту, кот­ру шукав. Він склав на спині крила і, як стріла, поринув униз.

Святий Петро полегшено зітхнув, коли побачив, як янгол легким спритним рухом підхопив жінку і підняв її вгору.

— Будь благословенний довіку, святий райський посланцю! — захоплено вигукнув апостол. — Ти повер­таєш мені матір!

Господь ласкаво поклав руку на плече святого Пет­ра, ніби попереджаючи його, що не слід зарано радіти, щоб потім ще більшого не засмутитися.

Але апостол Петро не хотів і думати, що щось може тепер перешкодити порятунку його матері. Ще більшу радість відчув святий апостол, коли помітив, що, хоча й був янгол обережний, кілька грішників усе-таки встиг­ли вхопитися за ту, яку він ніс до раю; вони висіли, міцно вчепившись у її вбрання, і разом з нею мали по­трапити до раю.

Їх було близько дванадцятки, і апостол Петро радів, бо таке щастя і честь випали його старій матері — завдя­ки їй врятується від вічних мук стільки людей!

Янгол не заважав цим нещасним, не перешкоджав їхньому порятунку. Здавалося, він зовсім не відчував своєї важкої ноші і легко підлітав все вище і вище, не­наче піднімав не людей, а маленьких, легких пташок.

Але раптом апостол Петро побачив, що мати прагне звільнитися від тих, хто висів на ній. Вона розтискала їхні руки й прагнула зіштовхнути вниз, і один за одним нещасні знову падали в безодню.

Апостол Петро чув, як грішники слізно благали ста­ру дозволити їм врятуватися, але вона і чути не хотіла про те, щоб хтось, окрім неї, потрапив до раю. Вона бу­ла нещадна, глуха до всіх благань і по одному скидала нещасних грішників. Відчайдушний лемент виповнив простір від пекла до райських висот, прокляття і ридан­ня виривалися з вуст тих, хто був близький до порятун­ку і тепер ще дошкульніше відчував свою загибель.

Тоді апостол Петро закричав до матері, щоб вона була милосердніша і не заважала врятуватися кільком нещасним, але стара зневажила його слова і продовжу­вала свою жорстоку справу.

Апостол зауважив, що янгол уповільнює злет до райських вершин. Здавалося, що легша ноша, тим важ­че було її піднімати райському гінцю. Великий страх охопив святого Петра, ноги не слухалися, він у жаху вклякнув.

Наразі лише одна грішниця ще трималася за матір апостола Петра. Це була молодиця: вона міцно обхопи­ла шию старої і, притулившись до її вуха, благала дати можливість урятуватися, потрапити до світлого раю. Янгол вже майже долетів до кручі, і апостол простягнув руки, щоб прийняти свою матір. Ще кілька помахів крил — і стара в раю!

Але враз янгол перестав змахувати крильми, і об­личчя його потемніло, як ніч: цієї миті старій удалося, нарешті, розтиснути міцно зчеплені пальці молодиці, звільнитися від її обіймів, і нещасна грішниця впала в безодню. І янгол знизив свій лет; безпорадно змахуючи крильми, він ніби відразу знесилів і не міг далі нести свою ношу.

З прикрістю поглянув янгол на стару, руки його розімкнулися, не маючи більше снаги утримати її, таку раптом обважнілу, і стара полетіла вниз.

Двома помахами крил янгол досяг райської верши­ни і з’явився перед Господом.

Довго лежав апостол Петро на тому ж місці, не ма­ючи сил підвестися, і ридма ридав. Господь стояв біля нього засмучений, мовчазний.

— Петре, — сказав, нарешті, він — ніколи не думав я, що ти будеш так ревно плакати в раю.

Апостол підвів голову і з тугою відповів:

— Я не думав, що і в раю бачитиму людські страж­дання та вболіватиму за них.

— Я хотів би приготувати вам рай, — вів далі Гос­подь, — де панували б веселощі й вічна радість. Але ти добре знаєш, нащо Я зійшов у грішний світ, нащо жив і страждав. Я дав Моїм людям великий заповіт любові і правди, але вони не зрозуміли його. Поки не настане на землі братерська, всеосяжна любов, поки не навчаться всі люди цієї єдиної любові, — Мої обранці, віддані Мені на землі та в раю, й далі вдаватимуться в тугу че­рез людську злість.