І прийшли пінгвіни

Частина 1 – Де літує пінгвін?

Міхільсон приїхав

– Ну, здрастуй, Ваню Овалов!

– Міхільсон! – закричав я радісно, побачивши старого друга – пінгвіна, що мав прізвище Міхільсон.

Пінгвін заповзав через відчинену кватирку до моєї кімнати. Він завжди «входив» саме так, коли приїздив до нас на гостину. Пінгвін уявляв себе Карлсоном, хоча ніякого пропелера на спині в нього не було. Ба більше, літати він також не вмів.

Міхільсон у нас літував кожної зими. Ви, звичайно, не зрозуміли, що означає – літувати. Пояснюю: кожної зими наші птахи летять на південь, щоб там перезимувати. А пінгвіни кожного літа приїздять до нас, щоб перелітувати. Тільки те, що для них – літо, для нас – зима. Взагалі, вони зимують, тільки навпаки. Якщо ви ще й досі не зрозуміли, що значить «перелітувати», то спитайте про це в будь-якого пінгвіна, він пояснить вам краще.

Я обійняв Міхільсона, а він дружньо поплескав мене по плечу. До речі, прізвище цьому пінгвінові вигадав мій тато, і повністю воно звучить так: Міхільсон-Залітний. Мій татко – великий жартівник, він дуже сучасний, співає і грає на гітарі в ансамблі «Птахи йдуть тільки лісом». Коли Міхільсон з’явився в нас уперше, прізвища в нього не було. Я, мама і тато запропонували йому свої варіанти прізвищ, але переміг, звичайно, тато.

Міхільсону одразу сподобалося це безглузде прізвище, і татко цим дуже пишався.

– Ходімо, привітаєшся з татом і мамою. А я поки зроблю тобі парочку бутербродів із ковбасою.

Ми вийшли з моєї кімнати і тихенько перебралися до вітальні. Там сиділи тато з мамою і дивилися телевізор. Я уштовхнув пінгвіна до кімнати і щодуху закричав:

– Міхільсон приїхав!

Тато аж підскочив, а мама лише посміхнулася. Вона давно звикла до моїх жартів. Батьки почали обіймати пінгвіна і розпитувати про всяку нісенітницю, а я пішов готувати бутерброди з ковбасою.

Поет
Церемонія зустрічі пройшла на вищому рівні. Усі раділи, кричали і жартували. Більше за інших жартував тато. Він у нас, як ви пам’ятаєте, жартівник. Я і мама більше раділи, а Міхільсон-Залітний більше кричав, адже він птах.

Потім усі розійшлися спати. Пінгвін спав у моїй кімнаті. Я перед сном люблю побалакати: так легше заснути. Кожної зими, коли в нас гостював пінгвін, ми з ним розмовляли перед сном.

Я сказав:

– Міхільсоне, розкажи-но мені якусь таємницю.

– Яку? – спитав Міхільсон.

–  Ну, якусь таємну таємницю.

– Добре. Тільки ти про це нікому не кажи. Гаразд?

– Гаразд.

– Я тобі ось що скажу, – зашепотів пінгвін, – я вірші почав писати!

– Не може бути!

– От послухай.

– І він почав читати:

Бабуся казку читала внучатку,
Внук попрохав:
– Розпочни-но спочатку!
Я абрикоси їв
І початок пропустив!

– Ура! – закричав я. – Давай іще!

І він дав:

Нарешті день народження настав!
Якби ж то, тато, ти подарував
Мені в цей святковий ранок
Замість бананів на сніданок
Свої кошлаті вуса!
Якби мені ті вуса поносити,
Я б вмить дорослим став,
А тата змусив би уроки вчити!

– Оце так! А про день народження… це правда?

– Та ні, просто так завіршувалося. Ну як тобі?

– Як для пінгвіна – найвищий клас!

– Тепер я зможу спокійно заснути, – проказав Міхільсон і одразу ж захропів.

А я ще довго не міг спати. Я радів за друга.

Бутерброди

Наступного дня я розповів татові по великому секрету таємницю про Міхільсонове віршування. Тато зрадів. Він сказав, що завтра його ансамбль матиме концерт і Міхільсон обов’язково теж повинен виступити. Я пішов потішити друга.

Увечері мама й тато пили на кухні каву. Вони дуже полюбляють каву. Так от, поки мама з татом пили каву, ми з Міхільсоном чекали на гостину мого приятеля – Сашка Кочерябова. На столі в моїй кімнаті стояла таця з гіркою бутербродів із ковбасою. Ще був лимонад.

Повз наш будинок раз у раз із гуркотом проїжджали танки. Просто за нашим домом починався полігон. Сьогодні там були якісь особливі вчення, бо стояло таке ревіння і гуркіт, що ми не почули, як у двері стукав Сашко. А Сашко до того достукався, що його правий кулак став завбільшки з його теперішнє обличчя, а лівий кулак – завбільшки з його обличчя після літніх канікул (а після літніх канікул обличчя в Сашка було здоровезне!).

Коли Сашко більше не мав змоги стукати, усі танки вже проїхали, гуркіт припинився, і ми, нарешті, почули шурхіт біля дверей.

– Це, мабуть, Сашко, – сказав я і пішов відчиняти дорогому гостю.

Дорогий гість з опухлими кулаками мав не надто добрий вигляд, але коли побачив бутерброди, обличчя його прояснилося.

Сашко їв бутерброди зі страшною швидкістю. Ми з Міхільсоном не встигли й оком кліпнути, як Сашко затовкмачив до рота своїми розпухлими руками останній бутерброд.

Я сказав:

– Міхільсону ти, звичайно, залишити двійко бутербродів не здогадався.

– А пінгвіни не їдять бутербродів із ковбасою, – відповів Кочерябов.

Міхільсон промовчав, але я зрозумів, що він відчув образу.

Потім ми грали в настільний хокей, у настільний футбол. І ще в щось. Після усіх ігор Сашко сказав, що вже пізно і він піде додому. Я запросив його на концерт ансамблю мого тата.

– Міхільсон теж виступатиме, – з гордістю додав я, а Міхільсон зробив вигляд, що нічого не почув.

– Гаразд, прийду.

Увесь вечір Міхільсон був якийсь сумний і в розмовах брав участь неохоче. Тато сказав, що це він хвилюється через наступний виступ.

Та я знав, що це все через бутерброди!

Концерт
Ми прокинулися дуже рано і треба було готуватися до концерту тата. Мама прасувала татові костюм для виступу, собі – ошатну сукню у квіточках, а мені – нові чорні штани й білу сорочку, в якій тато колись ходив до школи.

Татко бігав по квартирі й вдавав, що аніскілечки не хвилюється (і так перед кожним виступом!). Міхільсон сидів за моїм письмовим столом і щось писав. А я бентежився за тата і пінгвіна та квапив маму, щоб прасувала швидше.

Потім тато покликав Міхільсона, і вони поїхали до концертної зали. Вони мали налаштовувати інструменти і звикати до сцени. Тато каже: якщо вийти на сцену одразу ж, без підготовки, то можна злякатися і забути, навіщо вийшов!

Ми з мамою ввійшли в залу до початку концерту і зайняли найкращі місця. Був аншлаг. Люди кричали і свистіли, хоча ще нічого не почалося. Проте коли ансамбль тата вийшов на сцену і татко почав співати першу пісню, усі посхоплювалися зі своїх місць і побігли до сцени. Біля неї утворилася невеличка тиснява, але всі залишалися задоволеними і танцювали з радісними криками «Давай!» Я теж крикнув:

– Давай, тату!

Після п’ятої пісні татко оголосив найвідомішу пісню ансамблю «Вона пішла, а може й повернутись». Після першого куплета на сцену вийшов Міхільсон і заповзявся танцювати народний антарктичний танок.

Він танцював так вдало, а пісня була такою ритмічною, що ми з мамою не втрималися й теж собі затанцювали. Аж тут я побачив поруч Сашка Кочерябова, який пішов у скоки. Я йому махнув рукою, а він підняв великий палець, мовляв, це здорово.

Коли пісня добігла кінця, тато промовив:

– А тепер пінгвін Міхільсон-Залітний прочитає вірші власного написання.

Міхільсон підійшов до мікрофона, крекнув і сказав:

Гроші є, є час присісти.
Може, бубликів поїсти?

Люди засміялися й голосно заплескали в долоні. Тоді Міхільсон сказав:

– Наступний вірш присвячується Сашкові Кочерябову.

Зал принишкнув, а пінгвін громовим голосом прочитав:

Сашко – жмикрут, зрозумів я одразу.
Бутерброд не дав ані разу!

Успіх був приголомшливий. Люди повскакували з місць із криками «Браво!» А Сашко почервонів по саме волосся, схопився й кулею вилетів із зали. Йому, звичайно, було соромно. Мені стало трошки шкода його, адже, якщо чесно, Сашко хороший хлопець, просто вчора він був, мабуть, надто голодний.

Після концерту ми з мамою привітали татка й Міхільсона з успіхом і щасливі вирушили додому.

Стрілянина по городах

Коли одного ранку в саду перед нашим будинком вибухнув снаряд, я не здивувався (адже поруч військовий полігон!), але мені одразу стало сумно. Міхільсон поділяв мої почуття. Тепер вирва від вибуху залишиться аж до весни: ми не зможемо розрівняти замерзлу землю.

Щоб заспокоїти мене, Міхільсон почав розповідати про те, як у них в Антарктиді люди хотіли підірвати айсберг, але натомість підірвали свій корабель. Мені це не допомогло. Я вирішив їхати на полігон, просто до генерала, і скаржитися.

Міхільсон поїхав зі мною.

На полігоні було страшно. Поруч весь час вибухали снаряди, над вухами (особливо моїми!) свистіли кулі, і земля здригалася так, що було важко встояти на ногах.

Коли я розповів генералу про свою біду, він привів нас до гармати із вбудованим біля дула біноклем. Бінокль призначався для того, щоб бачити, куди цілився, а куди влучив.

Генерал промовив:

– Якщо підірвати снаряд поруч зі старою вирвою, то її засипле! Тож ось вам гармата – стріляйте! – І пішов до свого штабу командувати навчаннями.

Я навів пушку, щоб новий снаряд упав біля старої вирви, а Міхільсон зарядив гармату. Коли після пострілу я подивився у вбудований бінокль, то побачив, що стару вирву зарито. Але поруч з’явилася нова! Та про нову вирву генерал нам нічого не казав!

Тепер нам потрібно було зарити нову вирву. Цього разу Міхільсон наводив, а я заряджав. Коли я подивився в бінокль, волосся на моїй голові заворушилося: Міхільсон влучив у сусідський садок.

Закопувати дві вирви одразу – це вже занадто! Більше наводити на ціль пінгвіну я не дозволив. Але дивна річ: щойно я закопував одну вирву, як з’являлася друга.

Аж ось прибіг генерал і почав слізно благати нас припинити це неподобство. Він сказав, що краю таким закопуванням нема, а ми вже попідривали половину сусідських садових ділянок.

– Я зараз відішлю туди солдатів на танках, щоб вони розрівняли всі ці ваші городи, – пообіцяв генерал і обіцянки своєї дотримав. Бо ж він військовий!

Міхільсон малює

Я прокинувся і побачив, що Міхільсон сидить за моїм письмовим столом і щось малює. Я підвівся з ліжка і підійшов до друга.

Він саме підписував свій малюнок. На малюнку було зображено: ВЕЛИКІ ОЧІ і ГІТАРА

І підпис: «Тато Вані Овалова».

Не знаю, що б ви зробили, коли б вашого тата так намалювали, але особисто я образився.

Я сказав:

– Чого це ти з мого батька знущаєшся?

– Я не знущаюся, просто в мене стиль такий. По очах завжди можна зрозуміти, погана людина чи хороша. Отже, решту малювати не обов’язково, – відповів Міхільсон.

– Ну і кого ти ще намалював? – поцікавився я.

– Тебе і твою маму.

– Покажи-но!

І Міхільсон простягнув мені великий аркуш паперу, на якому було намальовано: ВЕЛИКІ ОЧІ і ОВАЛ ОБЛИЧЧЯ

Ваня і його мама

– Ну дякую, друже! Дуже ти мене потішив своїми малюнками. Тільки ти більше нікого з моїх родичів і друзів, будь ласка, не малюй. Краще звірів. А ще краще природу, бо звірі теж можуть не зрозуміти!

Пінгвін трохи засмутився, але сперечатися не став. Увечері він мені показав такий малюнок:

Я спитав:

– А ось ці три крапки з вухами – заєць?

– Так.

– Ну що ж, природа тобі краще дається.

Кочерябов нарощує масу

Зимові канікули добігли кінця. Я вже кілька днів ходжу до школи. Сьогодні на великій перерві, коли прийшов Міхільсон і приніс мені сніданок, ми побачили Кочерябова, який сидів у коридорі біля вікна з великим слоїком сметани. Сметану Сашко їв великою столовою ложкою.

Ми підійшли до Кочерябова і поцікавилися:

– Що це ти, Сашко, робиш?

А він так захоплено поглинав сметану, що з першого разу і не розчув. Ми повторили запитання. Тоді Сашко ретельно облизав ложку і сказав:

– Я масу нарощую!

– Що? – здивувалися ми в один голос.

– Масу нарощую! У мене старший брат культурист, між іншим. Він, перш ніж іти до спортзали, їсть сметану – нарощує масу. Тоді, каже, м’язів більше буде.

– А ти що, теж зараз підеш до спортзали? – спитав Міхільсон.

– Та не обов’язково зараз. Я навіть вирішив, що краще почати займатися через рік, коли мій слабенький організм зміцніє та й маси набере побільше. Я тоді одразу стану найсильнішим!

Увечері я зазирнув до холодильника поїсти сметани, вирішивши теж трошки маси наростити. Та в холодильнику було пусто, а в раковині для брудного посуду стояли два літрові слоїки з-під сметани (звичайно ж, порожні!).

Я спитав Міхільсона:

– Це, часом, не твоя робота?

– Часом, моя. Ти вибач, але мені ж скоро додому треба, ось я й вирішив маси на зворотній шлях піднакопити.

Я промовчав. А що я міг сказати?

Додому

Перед сном Міхільсон сказав:

– Ваню, хочеш, я тобі вірша прочитаю?

Я спитав:

– Чого це раптом?

– Зовсім і не раптом. Я давно хочу тобі його прочитати.

– Ну то давай!

Тоді мій друг встав на ліжку на повний зріст і почав:

Якщо раптом захворію,
Раптом хтось мене поб’є,
Раптом злісно пограбують,
Або раптом ще чогось!
Допоможе завжди друг мій,
Дасть варення, грошенят дасть!
В око вліпить хулігану
Або ще чогось таке!

– Ну як? – спитав Міхільсон.

Я сказав:

– Гаразд!

– Це вірші про дружбу. Я присвячую їх тобі, бо ми друзі. Еге ж?

– Звичайно друзі! – сказав я і обійняв друга.

– А знаєш? – спитав пінгвін.

– Ні, – зізнався я.

– Знаєш, я вже ночами пітнію.

– Ну то що? Я теж іноді пітнію.

– Та ні! Я пітнію, а це означає, що час вертатися додому. У вас така коротка зима!

Я промовчав. Ось уже кілька зим мій друг в останню ніч перед прощанням читає мені одного й того самого вірша, каже одні й ті самі слова, і умовити його залишитися неможливо.

Зранку, коли я прокинуся, то побачу, що ліжко Міхільсона прибране, а на столі лежить записка:

«Дякую за все! Йду по-англійськи».

«По-англійськи» означає «не прощаючись». А якщо мій друг не прощається, то обов’язково приїде знову!

Частина 2 – Великий шматок морозива або в гостях у пінгвіна

Лист

Вітаю, Ваню, дорогий мій друже!

Шле привіт тобі з Антарктиди пінгвін Міхільсон. Пишу і подумки ллю сльози! Цього разу я не зможу приїхати до тебе на гостину на твої зимові канікули. Цього разу в мене немає грошей на квитки, тому що всі свої гроші я витратив на придбання бананів для моєї племінниці. Ти ще не знаєш! У моєї сестри Олени народилася дочка! Вона народилася й одразу сказала: «Хочу бананів!» Звідки вона дізналася про банани, нам невідомо, але купити довелося (не кожного ж дня народжуються племінниці).

Отож я зовсім без грошей! І ридаю вже не подумки, а направду! Ваню, ти маєш мене зрозуміти і пробачити!

Погода в нас хороша. От.

Твій Міхільсон-Залітний

Я дочитав листа й ледь не розплакався. Мій друг, який уже кілька років приїздить до мене на гостину кожної зими, цього разу не приїде!

Я пішов до тата і дав йому листа. Він прочитав і сказав:

– Та-а-ак…

Зрозуміло. Татові важко говорити, адже він, як і я та моя мама, дуже любить пінгвіна.

– Ну… гхм, – тато прокашлявся. – Ну ти не переймайся! Щось придумаємо!

Не переймайся! Легко сказати! Я чекав на друга з таким нетерпінням…

Настрій мій, звичайно, упав і з гуркотом розбився. Друзки розлетілися по всьому будинку. Нічого не лишалося робити, окрім як лягти на канапу і дивитися в стелю.

Так я пролежав цілий день, намагаючись підняти настрій, але всіх друзок було вже не зібрати. Коли в кімнаті потемнішало і у вікні з’явилися зірки і місяць, я все-таки заснув. Татко щось придумає…

Тато мене радує. Зустріч

Зранку, під час сніданку, тато сказав:

– Отже, Ваню, я всю ніч не спав. Думав. І вирішив, що ми можемо відправити тебе на канікули до Антарктиди. Не все ж Міхільсонові сюди їздити, гроші витрачати! Поговори з Кочерябовим, може, він приєднається до тебе.

Я так зрадів, що і вимовити нічого не зміг, просто закричав щосили. Тато затиснув долонями вуха, а коли побачив, що я закрив рота, виголосив:

– Телефонуй Кочерябову.

Сашко Кочерябов – мій друг і однокласник. Він хороший хлопець і так само любить пінгвіна. Взагалі, значно більше він зрадів би поїздці до Америки! Він увесь час читає книжки про індіанців. Втім, і до Антарктиди з’їздити, напевно, не відмовиться.

Я зателефонував йому і все розповів: і про листа, і про те, що вигадав тато. Сашко сказав, що згодний і зараз же піде збиратися. Я теж пішов збирати все необхідне для подорожі.

Увечері мама принесла два дитячих квитки до Антарктиди. Мама не хотіла, щоб я їхав сам, але тато її переконав. Він сказав, що хлопець я уже дорослий і що їду я не сам, а з Кочерябовим. А там ми потрапимо в надійні руки, тобто в крила, тобто до Міхільсона!

Мама все одно хвилювалася. Щоб приховати своє хвилювання, вона пішла на кухню і почала пекти різні смаколики нам з Кочерябовим у дорогу.

Коли я прокинувся наступного дня, то побачив, що смаколиків у мене аж дві сумки. А коли я зустрів Кочерябова, то зрозумів, що і його мама так за нього хвилювалася, що напекла йому цілий рюкзак різних тістечок і пирогів.

В аеропорту ми попрощалися з батьками і після оголошення посадки сіли в літак. Окрім нас, у літаку летіла наукова експедиція із семи осіб. Більше не знайшлося охочих до польотів в Антарктиду.

Усю дорогу ми дивилися у віконця і їли те, що нам напекли. А в Африці, на мисі Доброї Надії, ми пересіли на гелікоптер, бо літак не може приземлитися в країні вічної криги: він ковзатиме по льоду, поки не проковзає всю Антарктиду і не звалиться в океан. А гелікоптер спокійненько собі всядеться на якійсь крижинці – і все. Адже він із вертикальним злетом і посадкою.

Так він і зробив. Коли ми вийшли з гелікоптера (Кочерябов одразу впав), нас зустрів Міхільсон. Він радів до сліз. Я теж сплакнув, а Кочерябов знову беркицьнувся.

Сашкова сутність

Міхільсон жив у невеликій крижаній юрті – так у них там називаються будинки. Поруч із юртою знаходився парник, де працьовитий пінгвін вирощував помідори і зберігав цілу тонну бананів.

Усередині юрти було тісно, але затишно. Утрьох жити можна. Як то кажуть, тісно, та зате тепло!

На столі вже стояли три порції морозива і три великі помідори. Морозиво ми з Кочерябовим з’їли із задоволенням, а от помідори скуштували з чемності.

– Та-ак, – промовив Кочерябов, – смачний обід. Та-ак. А банани де?

Мене аж перекосило від такого нахабства. Я ж йому давав листа читати! А він таке верзе!

Міхільсон зніяковів і тихо сказав:

– Хлопці, ви мені вибачте, та банани я купив для племінниці. Але коли ви хочете…

– Та чого ти, Міхільсон! – якомога радісніше сказав я. – Сашко жартує! Еге ж, Сашко?!

– Так… я, це… ну так, я пожартував!

– От бачиш!

– Угу, – відповів пінгвін, намагаючись усміхнутися. Він не надто повірив, що то був жарт. Я ткнув Сашка кулаком у плече.

Після обіду ми вирішили поспати до ранку: дуже втомилися з дороги. Міхільсон пішов у парник, і ми із Сашком залишилися вдвох. Я сказав:

– Ну ти, Сашко, і дурень!

– Це чому?

– Тому, що культури в тебе – нуль! Сказати таке!

– Яке «таке»?

– Я б тебе взагалі годувати після цього припинив!

– Та в чому річ?

– А в тому! З чого це пінгвін повинен тебе бананами годувати? Він на них усі гроші витратив, щоб рідну племінницю потішити, а тут приїздить якийсь Кочерябов і каже: «Дай-но бананів!»

– То й що?

– Анічогісінько ти, Сашко, не розумієш! Видно, щось твої батьки впустили у твоєму вихованні!

– Нічого вони не впустили, – образився Сашко. – Уже й пожартувати не можна.

– За такими жартами, Сашко, уся твоя сутність гнила на поверхню виходить!

– Чому це вона гнила?

– Тому що ти жмикрут! І нахаба! І я це в тобі давно помітив! От!

Сашко нічого не відповів. Я зрозумів, що він покаявся. І тоді я промовив примирливо:

– Гаразд, не сердься. Взагалі, ти хороший хлопець, та іноді не дуже.

– Я не хотів його образити, – вимовив через силу Кочерябов.

– Я знаю, – відповів я і подумав, що не надто добре ми розпочали свої канікули в Антарктиді.

Жигі-Жигі

Вранці, коли ми прокинулися, Сашко одразу пішов відчиняти двері, щоб трохи провітрити юрту. Свіже повітря – це дуже корисно!

Відчинивши двері, Сашко побачив маленького пінгвіна, який одразу ж крикнув:

– Давай банани!

Від несподіванки мій друг негостинно зачинив двері перед самісіньким дзьобом пінгвіна.

Ви б бачили Сашкове обличчя цієї миті! Я ледь не помер зі сміху. Але незабаром він оговтався і знову відчинив двері. Пінгвін увійшов до юрти як господар.

– А-а-а…ти хто? – спитав Сашко.

– Так, – підтвердив я законне Сашкове питання.

– Я Жигі-Жигі! – сказав пінгвін так, начебто всі знають, хто це.

– А-а-а, – протягнув Сашко.

– Так, – додав я, тому що не знав, що сказати.

– Давайте банани!

И тут я змикитив. Мене мов ошпарило – адже це ніякий не пінгвін! Це ж пінгвіниха! Це та племінниця Міхільсона, про яку він писав у своєму листі і на яку витратив усі свої гроші.

Я сказав:

– Ти, виходить, племінниця Міхільсона.

– Ага.

– І хочеш бананів.

– Ага.

– Гм-м, – сказав Кочерябов. Не кожен на його місці й «гм-м» зміг би проговорити.

– Міхільсона поки щось не видно, а без його дозволу ми тобі дати бананів не можемо.

– Гм-м, – сказала тепер Жигі-Жигі. – Що ж робити?

– З’їж поки морозива. Кочерябов дарує тобі свою порцію. Він справжній друг.

– Дякую!

– Хвилиночку, – схвильовано промовив Сашко, – Ваня помиляється! Він хотів запропонувати свою порцію.

– Чому це? – поцікавився я.

– А тому це! Бо це ти справжній друг!

– А ти, виходить, несправжній, так?

– Я теж справжній, але не так!

– А як?

– Та не так – і все!

– Дякую, хлопці! Морозиво було дуже смачним.

Ми подивилися на Жигі-Жигі. Вона стояла біля стола й витирала рота, тобто дзьоба. Морозива на столі не було.

– Чого ж іще?

– Що ти маєш на увазі? – не зрозуміли ми з Сашком.

– Ну, поки дядька Міхільсона не буде, чого ви ще мені запропонуєте?

– Хочеш, у шахи зіграємо? – вигадав Кочерябов.

– А це їсти можна? – спитала племінниця Міхільсона. А я подумав, що в Кочерябова з’явився гідний суперник із наминання їжі. Сашко – страшенний любитель усілякої їжі, ну а Жигі-Жигі, з усього видно, любитель іще більш страшенний!

А ще я подумав, що треба терміново знайти Міхільсона, поки його племінниця не з’їла нас разом із шахами. І я вискочив з юрти і заповзявся його шукати.

«Об’єкт»

Мої пошуки щасливо закінчилися
Я й десяти кроків не встиг зробити, як зустрів пінгвіна. Він ніс три банани.

– А ми чекаємо-чекаємо на тебе, – уїдливо сказав я.

– Що, ВОНА вже в юрті? – жахнувся Міхільсон.

– В юрті, в юрті, – відповів я і кинувся за ним досередини.

«Об’єкт»
Минуло кілька днів. У юрті тепло і затишно. За юртою – крига. Кочерябов так здружився із Жигі-Жигі, що їх тепер водою не розлити і вогнем не розплавити. Вони, звичайно, бійці. Вони їдять за десятьох! Ви не повірите, але я навіть не намагався ховати від них свої порції морозива, бо й оком змигнути не встигнеш, як ці двоє уже облизуються і животи свої пружні гладять.

Здавалося б, морозиво – тьху! Чого його жаліти? Але! По-перше, іншої їжі (окрім помідорів) тут немає, а по-друге, морозиво ж бо тут СПРАВЖНЄ! Смачнюче! Чи треба про це казати!

Одне добре – ми не сваримося через морозиво. Морозиво – добре, а дружба – краще! Вчотирьох (я, Міхільсон, Кочерябов і Жигі-Жигі) ми весело проводимо час.

Тож ідемо ми якось проводити час до самісіньких берегів Антарктиди. Подивитися на океан, замислитися про щось високе, ну і ще чогось.

Підійшли до берега. Дивимося. Але щойно я замислився, як почув:

– Айсберг!

– Айсберг морозива!

Неподалік од берега (напевне, щойно відколовся) пливе айсберг. Він увесь укритий і утиканий різноманітним морозивом. Я вам скажу: це видовище!

І раптом – шубовсть! Жигі-Жигі пливе до айсберга. Шубовсть! Міхільсон пірнув рятувати Жигі-Жигі. Я аж рота роззявив, хвилююся. А Кочерябов репетує не своїм голосом:

– Давай, Жигі! Ще трошки! Ну ж бо!..

Жигі-Жигі штовхає перед собою айсберг, Міхільсон підтримує Жигі-Жигі та штовхає айсберг разом із нею. Брила з морозивом стрімко наближається до берега. Кочерябов посинів від напруги і щастя.

Аж от стикування! Ура! Айсберг міцно примерз до Антарктиди, і Кочерябов насамперед схопив порцію морозива. Жигі-Жигі також хапнула морозива, навіть Міхільсон не втримався і взяв порцію. Та й я не супер-людина, тому теж відламав собі сто грамів.

Ми усміхалися одне одному і з великим задоволенням поїдали морозиво, а навкруги були столітня крига Антарктиди та цей холодний океан. Оце так канікули!

Ми їли морозиво і не помітили, що нас побільшало на сім осіб. Поруч із нами опинилися вчені з експедиції, з якими ми летіли з Києва. На їхніх обличчях були такі самі щасливі посмішки, як і на наших. І вчені їли морозиво із не меншим задоволенням, ніж ми. Але…

– Хвилиночку! – сказав Кочерябов. – Ви це чого? На якій підставі? Це ми, ризикуючи життям, виловили айсберг!

– Дякуємо вам! – продовжували усміхатися вчені.

– Що означає «дякуємо»?

– А те, що ми вам дуже вдячні за ваш героїчний вчинок! Ми ж, було, подумали, що впустили об’єкт, а тут ви.

– Згодні, ми такого не проґавимо! Ну то й що?

– А те, що ми ж, так би мовити, не встигли посадити в нього, – вчений без бороди (решта були бородаті) показав на айсберг, – супровід. А без супроводу куди? У невідомість. Саме так, у невідомість! А в нас досліди.

– Щось я нічого не второпаю, – відповів я.

– А торопати й не треба. Ми вас у винагороду, так би мовити, запрошуємо до нас на екскурсію. На вогник, так би мовити. А айсберг, а-а-а, забирайте на здоров’я!

– Дякуємо, – сказали ми в один голос.

– Отже, домовилися? Завтра зранку ми на вас чекаємо біля сигнального прапорця. До зустрічі!

– Ага, – знову одностайно відповіли ми, відламали ще по триста грамів морозива і пішли до юрти чекати ранку.

Екскурсія

Антарктида – це таке здоровезне поле (ну і пагорби, звичайно, різні є). Здо-ро-вез-не поле! Біле. Такий великий шматок сала без прожилок. Ну а якщо на цьому шматку щось чорніє, то це, певно, якийсь пінгвін, який тиняється без діла. Чи по ділу. А коли щось червоніє, то це сигнальний прапорець учених із експедиції, які пообіцяли нам екскурсію.

Біля прапорця ще чорнів учорашній безбородий учений. Коли ми наблизилися, то побачили на його обличчі посмішку до вух.

– Вітаю вас, любі друзі! – вигукнув він. – До речі, ми вчора не відрекомендувались одне одному. Мене звати Іраклій Савич Дашковський.

Ми по черзі назвали свої імена.

– Взагалі, зазвичай я з бородою, але в нас тут усі бородаті, а я, так би мовити, як начальник поголив усе багатство, щоб трохи відрізнятися.

– А без бороди холодніше? – спитав Кочерябов.

– Так. Але я вже звик… Та чого ж ми стоїмо? Спускайтеся, дорогі гості, спускайтеся!

Спершу я й не зрозумів, куди спускатися. Зусібіч самісінька крига. Та коли Іраклій Савич підштовхнув Міхільсона та Жигі-Жигі й вони почали зникати, я здогадався, що сходи теж із криги і тому зливаються з іншими брилами.

Спускалися ми близько семи з половиною хвилин (я подивився на годиннику). У цей час безбородий Дашковський пояснив нам, що до чого.

– Ми працюємо над дуже серйозним і корисним проектом. Робота наша секретна, тому ми працюємо під товстим шаром криги. Але вам, як виняток і за особливі досягнення, так би мовити, за порятунок того, хто потопає, ми вирішили показати нашу працю. А суть проекту полягає в тому, що ми готуємо вантажний айсберг, наповнюємо його СПРАВЖНІМ морозивом і з одним ученим у супроводі відправляємо до північних країн. По океану, звичайно. Антарктида – це великий шматок морозива. І наша задача – поділитися цим морозивом із дітьми всіх континентів. Коли айсберг потрапляє на місце, у дітей з’являється можливість спробувати справжнє морозиво, а не жалюгідні підробки, що ними вас напихають у Києві.

– Щось я жодного разу не куштував «справжнього» морозива ані в Києві, ані в Одесі, ані в Жмеринці, – обурився Кочерябов.

– А це тому, – із сумом відповів наш екскурсовод, – що поки ще жоден айсберг не перетнув екватор. Здебільшого всі айсберги тануть у його межах…

Тим часом ми спустилися в помешкання, де люди в білих шубах займалися різними справами: хтось тягав морозиво, хтось вертів різні штучки на всіляких приладах. Багато хто просто бігав по залі, та насправді вони, мабуть, мали якісь доручення.

Ми ходили від апарата до апарата, від агрегату до агрегату.

– Жоден айсберг, – розповідав учений, – не плаває океаном просто так. Айсберга як природного явища не існує. Усі ці брили – це наші посилки. Колись ми зробимо такі айсберги, які будуть не лише везти морозиво на материки, але й повертатися назад з іншим вантажем. Скажімо, з бананами!

Почувши про банани, Жигі-Жигі оживилася, і очі її заблищали.

– А там, угорі, бачите? Опалювальна батарея замість люстри, бачите?

– Так, – відповіли ми. До стелі була прикріплена величезна зелена батарея.

– Ця батарея знаходиться просто під парником шановного Міхільсона! Ми її туди навмисне, так би мовити, приторочили, щоб ваші помідори, – безбородий обернувся до Міхільсона, – росли з більшою упевненістю у своєму майбутньому.

– Дякую вам! – зворушено промовив Міхільсон і витягнув із кишені великий помідор. – Це вам!

– Дякую! Взагалі, робота в нас цікава, справ, так би мовити, аж по самісіньке горло. Але ви не соромтеся, заходьте до нас. Ми вам завжди раді. Ми і не помітили, як знову піднялися на поверхню.

– Одне погано: через нашу секретність до нас ніколи не приїздять естрадні виконавці й рок-групи. Ви ж знаєте, по телевізору геть не той ефект.

Авжеж, я знав це дуже добре. Адже мій тато музикант. Я сказав:

– Ну, не хвилюйтеся, будь ласка! Ми щось вигадаємо.

– Будемо тільки раді. До побачення!

Ми теж сказали «до побачення» і пішли до юрти ділитися враженнями.

Родинна риса

Ми сиділи біля електричного каміна, що не грів (аби не розтопити Антарктиду!), і обговорювали екскурсію.

Аж ось Жигі-Жигі підвелася зі свого місця й сказала:

– А тепер я прочитаю вам власного вірша. Він називається «Про крижинку».

І почала читати:

Ми дивились крізь крижинку,
Крізь крижинку на зірки.
Випала вона із крилець,
Як тепер її знайти?
З ліхтарем її шукали –
Не знайшли.
От і віршик закінчився
Мій!

Кочерябов підвівся, обійняв Жигі-Жигі та промовив:

– Це у вас родинна риса.

Кочерябов мав на увазі поезію. Міхільсон уже давно віршував, і йому це вдавалося дуже добре. Три місяці тому в нього навіть вийшла книжка віршів під назвою «Він любить».

А тепер ось і його племінниця видала нам таке!

Я, звичайно, сказав:

– Чудово!

А Міхільсон запропонував:

– Влаштуймо для вчених поетичний вечір.

Весь вечір слухати вірші? А дзуськи! Я хотів уже сказати це вголос, аж тут мені сяйнула думка:

– Краще організуймо музичний ансамбль і влаштуймо справжній концерт!

У мене теж є родинна риса – музика.

– Ура! – крикнули всі.

Вирішили, що Кочерябов стукатиме на барабані (замість барабана встановимо круглу крижину). Я гратиму на гребінці, як на губній гармоні. Міхільсон хлопатиме крилами і танцюватиме. А Жигі-Жигі буде співати і притоптувати.

«Лише один концерт!»
Наш ансамбль ми назвали «Тато і мама не проти». Цю назву вигадав Кочерябов. Його батьки нічого не знали про нашу затію, тому, напевно, і були не проти.

Концерту вчених вийшов якнайкраще. Усі так плескали, що дзвін у вухах стояв після цього ще годину. А головний учений – Дашковський – подарував нам дивну книжку. Вона містила багато географічних карт, на яких були прорисовані якісь лінії. Лінії все псували. Ми вирішили, що нам подарували невдалу книжку, але вголос, звичайно, цього не сказали.

Зберігання книжки ми доручили Міхільсону. І він усюди з нею тягався. Ми навіть пошкодували про це доручення.

Наступного дня після концерту на адресу Міхільсона надійшла телеграма. Вона була від мого тата. Батько повідомляв нам, що його група «Птахи йдуть тільки лісом» завтра виступає на «Льодовому полі» – головному концертному майданчику Антарктиди. Тато прохав, щоб ми знайшли якийсь місцевий ансамбль для розігріву. Так роблять усі відомі музиканти: перед своїм концертом вони випускають невідомих виконавців, щоб публіка почала танцювати. Тоді знаменитості виходять до розпаленілої публіки, і все йде своєю чергою.

Ми всі зраділи татовій телеграмі. Особливо я. Щиро кажучи, я вже скучив за татом і мамою.

А ансамбль для розігріву ми шукати не стали. Ми вирішили, що виступимо самі!

Усюди на кризі були наклеєні афіші: ПОСПІШАЙТЕ! ЛИШЕ ОДИН КОНЦЕРТ! «ТАТО І МАМА НЕ ПРОТИ» і «ПТАХИ ЙДУТЬ ТІЛЬКИ ЛІСОМ»

Коли тато приїхав, він здивувався, що розігрівати публіку будемо МИ. Та коли він прослухав нас, то сказав, що ми ще й нівроку. Ха! Та ми краще, ніж «ще й нівроку»! Ми ого-го і сила-силенна!

Аж ось настав час грандіозного концерту. На «Льодовому полі» зібралося стільки пінгвінів, що в очах потемнішало. Учені на концерт, звичайно, не прийшли. Вони ж дуже секретні.

Ведучий оголосив наш вихід. Ми спочатку хвилювалися, але пінгвіни так заплескали в крила, що ми забули про жодні хвилювання.

У нашому репертуарі були пісні здебільшого зимової тематики: «Крига і вітер», «Юля ковзає по льоду», «Антарктичний блюз» тощо.

Плескання крил змінилося таким галасом, що нас було вже зовсім не чути. Публіка розігрілася!

Татів ансамбль вихором вилетів на сцену. Пролунала перша пісня, і… плескання припинилося! Тато створює дуже гарні пісні. Дуже. Але всі вони про весну, літо і осінь. А такі твори жителям Антарктиди не зрозумілі.

Я хвилювався за тата. І Жигі-Жигі вирішила:

– Треба рятувати ансамбль Іванового тата! – і вискочила на сцену. За нею вискочили і ми.

Побачивши на сцені нас, пінгвіни застрибали і знову заплескали в крила. А ми затанцювали під музику татової групи і стали підспівувати.

Це був СПРАВЖНІЙ КОНЦЕРТ!

Я, Міхільсон, Кочерябов і Жигі-Жигі, тримаючи одне одного, почали стрибати, мов на уроці фізкультури. Аж ось крига під нами тріснула, і… ми вчотирьох провалилися в глибочезний колодязь!

Удома

Ми ковзали, ковзали, ковзали. Здавалося, кінця-краю нема цьому ковзанню. Ах,такі б льодові гірки та й у Київ!

Нарешті ми зупинилися. Перед нами були два тунелі. І все. Що робити?

Кочерябов, наприклад, заплакав. А ми подивилися на Кочерябова і заплакали теж.

Міхільсон звів крила, щоб утерти сльози. З-під його лівого крила випала книжка, що її подарували нам вчені. Знічев’я ми стали її переглядати. Самі карти! Самі схеми! Ось Київ, від нього іде смуга до самої Антарктиди. Ось велика карта Антарктиди, вона вся розкреслена лініями, якимись ходами…

Ходи! Он воно що! Я закричав:

– Ці лінії – це ж підземні ходи! Це ж тунелі! Ура!

– Ура! – підтримали мене друзі.

– Відшукаймо, – промовив Міхільсон, – на карті місце, де ми провалилися. Тоді ми зможемо прослідкувати, куди ведуть ці два тунелі.

Ми знайшли на карті «Льодове поле» і лінію під ним. Потім знайшли, де ця лінія роздвоюється. Спершу ми подивилися, куди веде права лінія. Вона вела до Австралії. Ми вирішили, що в Австралії нам робити нема чого.

Тепер ми подивилися, куди веде ліва лінія. Вона – о, диво! – вела прямісінько до Києва!

Такий збіг навіть у казках нечасто зустрінеш.

Ми налаштувалися серйозно і ввійшли до лівого тунелю. На картах він завдовжки складав сантиметрів десять. Направду він, звичайно, був значно довший.

Години через три тунель так звузився, що нам довелося пробиратися далі поповзом. Першим повз я.

Ми проповзли так ще близько години, і я зіштовхнувся… із замороженою куркою! За куркою був глухий кут. Я злякався і штурхонув курку вперед. Вона стукнулася об стінку глухого кута, і та піддалася! Утворився прямокутний отвір. Я підліз ближче і побачив, що це вихід до якогось приміщення. Ось стіл і стільці. Ось шафка і газова плита. Усе це мені щось нагадувало. А коли в помешкання ввійшла моя мама, я із радісним криком вивалився з… холодильника! Саме так, тунель привів нас у холодильник, що стояв у нашій кухні, у нашій рідній київській кухні!

Мама спершу дуже злякалася, та коли слідом за мною з холодильника з’явився Міхільсон, вона радісно сказала:

– А я вже і не сподівалася, що ти, Міхільсоне, приїдеш до нас цією зимою!

Згодом з’явилися Кочерябов і Жигі-Жигі.

– Знайомтеся, це моя племінниця Жигі-Жигі, – сказав Міхільсон.

– Дуже приємно! Ви з’явилися дуже вчасно, я саме спекла яблучний пиріг.

Ми радісно всілися за стіл і стали ковтати пиріг, не розжовуючи (просто ми дуже зголодніли!). Коли пили каву, Кочерябов сказав:

– Так от чим, виходить, займаються наші вчені! Вони постачають холод у холодильники всього світу. Ось їхня ОСНОВНА робота!

Я кивнув, а Жигі-Жигі додала:

– А я гадаю, що основна робота в них – морозиво! А холод – це так, просто…

«А ще, – подумав я, – тунелі скорочують відстань».

* * *

Міхільсон і Жигі-Жигі погостювали в нас лише один день. Міхільсон дуже хвилювався за свій парник, тому вони, щойно відпочивши, одразу ж влізли в холодильник і зникли.

А ще через день прибув тато зі своїм ансамблем. Вони дісталися вплав. Під час концерту, коли ми провалилися, сцена, на якій залишилися тато і його друзі, відкололася від Антарктиди і попливла.

Це був перший айсберг, який не розтанув на екваторі. І це був перший айсберг, який по Дніпру доплив до Києва. Це було чудово! І це була справжня СЕНСАЦІЯ!

А про тунелі ми нікому не розказали. Це секрет.

Частина 3 – Дивовижна космічна пригода

Сенсація!

Тато прийшов з роботи веселий, а я зі школи – не дуже.

Тато скакав і повискував, сміявся і плакав. І коли я вже зовсім вирішив був, що психічний стан батька зробився непридатним, він прошепотів:

– СЕНСАЦІЯ!

– Чого? – про всяк випадок теж пошепки перепитав я.

Тато взяв себе в руки, витер останню сльозу й абсолютно спокійно промовив:

– Сенсація.

– Ну?

Звичайно, я потребував якихось пояснень. Хоча б пари слів.

– Жигі-Жигі вирушає в космос.

Жигі-Жигі – це племінниця мого найкращого друга Міхільсона-Залітного. Звісно, вона теж пінгвін, тобто пінгвіниха.

– Що-о-о-о? – протягнув я, ледве усвідомивши зміст татових слів.

– То-о-о-о! – передражнив мене тато. – Жигі-Жигі летить у космос. На дослідницькому кораблі. Програму таку наші вчені вигадали. Хочуть вивчити реакцію пінгвінів на космічні перевантаження.

– ?!

– Є відомості, що пінгвіни почуваються там, – тато показав пальцем у стелю, – наче риби у воді. Ми, бачте, можемо стати першою у світі країною, яка відмовиться від людей-космонавтів.

– Але Жигі-Жигі ще зовсім дитина!

Я, звичайно, зрадів за Жигі-Жигі, однак космос – справа неабияка. Такі речі розуміти треба. Тим паче вченим.

Тато знову дурнувато захихотів.

– А от тепер, хі-хі-хі, – прохлюпав він, – ти почуєш, хі-хі-хі, справжню, хі-хі, СЕНСАЦІЮ!

«Отже, їдять його мухи, – подумав я, – тато таки захворів».

А він витер носовичком ніс і продовжив:

– Ну, загалом, хі-хі, ти, ха-ха, летиш, хе-хе, теж. Як супровідник та наглядач, о-хо-хо.

Я зіп’явся на носки і помацав татового лоба. Нормальна температура. Лоб не прохолодніший і не гарячіший за звичайний.

– Махайте на мене, – сказав тато, плюхнувся в крісло, витягнув ноги, глибоко зітхнув, вирячив на мене очі…

Я замахав руками, мовляв, цур мене.

– Синку, не руками махай. Візьми рушник, щоб мене обдувало всіма вітрами. Синку, тато вражений.

– А в тебе такі відомості звідки? – поцікавився я, не даючи татові розслабитися.

– Від верблюдової сусідки!

– Жартуєш?

– Я серйозний. Я серйозний і дуже спокійний. Ці відомості в мене від Ігорьоні Верблюдова, мого однокашника. Він зараз якась шишка в головному космічному інституті.

Щиро кажучи, у моїй голові ця СЕНСАЦІЯ ніяк не вкладалася. Я почухав потилицю, кивнув – не допомогло. СЕНСАЦІЯ уперто не хотіла вкладатися.

– Якщо чесно, все це в мене в голові не вкладається, – вимовив тато, і я побачив, що він також чухає потилицю.

Тут я остаточно переконався, що тато не жартує.

– А як же школа? – нічого розумнішого мені на думку не спало.

Тато лише рукою махнув.

– Не турбуйся, синку. Летиш на канікулах.

Ха, гарна річ! Як науку на своїх плечах у космос виносити, так це будьте ласкаві, а як позбавити людину уроків, так «летиш на канікулах»!

Щойно я хотів обуритися вголос…

– Проте це нічого. Готуватися до польоту будеш під час занять.

Це вже інша річ. І я заверещав:

– Ура! Ми із Жигі-Жигі летимо в космос!

Таких не беруть у космонавти

Тато трохи помилився.

Підготовка до польоту йшла не під час занять у школі, а після. Щоправда, вчителі, дізнавшись про моє завдання державного значення, робили мені деякі поблажки. Проте все одно вчитися стало важко.

Жигі-Жигі на час підготовки оселилася в нас вдома, чому ми всі надзвичайно раділи.

Одразу після школи я вирушив у зіркове містечко. Там на мене, звичайно, уже чекала Жигі-Жигі. Але її забирали вчити географію, астрономію та інші науки, а мене гнали до спортзали. Мені спеціальні знання були ні до чого, адже я летів лише для того, щоб пильнувати пінгвіниху.

Тренером у мене був морський піхотинець – старшина Ремньов.

На першому ж тренуванні він підкотив до мене здоровезну штангу і сказав:

– Ну ж бо, візьми вагу.

– Навіщо? – здивувався я. – Мені і без неї нормально.

Старшина Ремньов насупився.

– Я тобі вагу не додому пропоную взяти, братчику. Я хочу подивитися, як з тобою бути, які вправи запропонувати.

– А без ваги цього не можна зробити?

– Балачки в строю! – гаркнув Ремньов. – Рядовий Овалов, підняти штангу!

Не те щоб я злякався, але за штангу вхопився миттєво. Втім, на тому й зупинився. Ані підняти снаряд, ані навіть зрушити його з місця мені не вдалося: забракло сил.

– Тек-с. Хапай ядро.

Старшина не вгамовувався. Він вручив мені важку чавунну кулю, яку я ледве утримував у руках.

– Я футбол, звичайно, поважаю… – почав було я вести.

– Мовчати! Це не футбольний м’яч!

– От я й кажу…

– Це ядро. Його треба штовхати.

– Та нехай лежить, де лежало.

– А я кажу: штовхатимеш!

Мої долоні спітніли, ядро стало вислизати.

– Штовхай, – сказав Ремньов.

Я із сумнівом глянув на старшину.

– Ви впевнені?

– Упевнений.

– Тоді я штовхаю?

– Штовхай.

Поштовх вийшов не дуже вдалим. Старшина Ремньов звалився наче підстрелений. Невдовзі спортзала здригнулася від жахливого крику.

Ядро якимсь чином закотилося на ногу старшини. Це сталося ненавмисне, але про всяк випадок я миттю видерся на самий верх шведської стінки.

До спортзали ввірвалися озброєні до зубів морські піхотинці.

– Відставити тривогу, – простогнав Ремньов. Піхотинці здивовано перезирнулися й залишили залу. Старшина насилу піднявся і, кульгаючи, дошкандибав до гімнастичної колоди, оперся і сказав:

– Натомість по шведській стінці лазиш, що та мавпа.

Спускатися я не квапився.

– Гаразд уже, спускайся. Віджиматися будеш.

Я боязко поцікавився:

– Ви впевнені?

Сержант скривився:

– Не впевнений. Але віджиматися будеш.

Після того як я впав без сил, віджавшись лише тричі, він промовив:

– Ні, таких не беруть у космонавти.

Тут я не на жарт злякався. Як це не беруть? А хто ж пильнуватиме Жигі-Жигі?

– Як це не беруть? – мовив я, а на очах у мене забриніли сльози.

– А так! Не беруть та й годі! Кому в космосі потрібен такий недотепа? Ти ж у разі небезпеки нічим не зарадиш, будеш лише під ногами плутатися. Ти ж гайку не зможеш закрутити!

– Я старатимусь!

– «Старатимусь», – передражнив Ремньов. – Бери гантелі!

Ох, як я став займатися! Спочатку сержант Ремньов заганяв мене до поту, а потім я робив це сам. Щоранку. Я дуже боявся, що із Жигі-Жигі полетить хтось інший.

Поверталися додому ми з нею завжди в обіймах, підтримуючи одне одного. Я валився з ніг від фізичних вправ, а Жигі-Жигі – від розумових.

Удома нас потай жаліли, але не давали взнаки. Не хотіли розслабляти.

Жигі-Жигі виховує космічний характер

Якось під час вечері Жигі-Жигі раптом припинила їсти і сказала:

– Не знаю, як ви, а я тепер їстиму лише з тюбиків.

Тато відкинув убік виделку, взяв гітару і заспівав:

Земля в ілюмінаторі,
Земля в ілюмінаторі,
Земля в ілюмінаторі видна…

Мама розгубилася:

– Де ж я тобі дістану цю їжу в тюбиках?

– Не знаю, – відповіла Жигі-Жигі. — Тільки мені до тюбиків звикати треба. У невагомості з тарілки не надто наїсися.

Я спершу теж розгубився, а потім повів Жигі-Жигі до ванної.

– Почнемо із зубної пасти, – сказав я.

І ми заковтнули на двох тюбик м’ятної зубної пасти.

– Ти як, наїлася?

Жигі-Жигі відповіла:

– Ні.

Тоді ми заковтнули ще й тюбик смачної дитячої зубної пасти. Жигі-Жигі вона дуже сподобалася.

– Давай ще, – сказала Жигі-Жигі.

Я пошукав, але більше ніякої зубної пасти не було. Лише татів крем для гоління.

– Сточимо? – спитав я.

– Сточимо, – відповіла Жигі-Жигі.

Крем виявився геть несмачним. До того ж він пінився в роті, тому його дуже важко було ковтати.

Наші животи сердито загуркотіли.

Я сказав:

– Є ще крем для взуття в тюбиках.

Жигі-Жигі випустила із дзьоба мильну бульбашку і промовила:

– Тягни!

Крем для взуття був якийсь геть не їстівний. Один раз ковтнувши, я сказав:

– Ну взагалі я наївся.

А Жигі-Жигі каже:

– Я хоча й сита досхочу, але цей тюбик здолаю.

Я лише скривився.

– Буду виховувати космічний характер, – пояснила вона.

– А може, не треба?

– Як це не треба, Ваню? Зі слабким земним характером у космосі робити нема чого! Це тобі не телевізор на кухні зламався. Там у разі чого майстра не викличеш. Зіпсується, наприклад, кухонна апаратура. Чим харчуватися будеш?

– Не знаю, – сказав я і знизав плечима.

– Ваню! Харчуватися будемо, чим доведеться. А знаєш, чим доведеться?

– Ні.

– А я знаю! Мастилом, – урочисто вимовила Жигі-Жигі.

– Ні, – відповів я. – Я в космос не лечу!

– Соромно. Соромно, що ти такий слабкий.

– Я не слабкий, Жигі-Жигі. Я перебірливий.

– Друзями перебираєш?

– До чого тут друзі? – здивувався я.

– Космічну подругу хочеш проміняти на звичайних землян через ковток мастила!

– Та не збираюся я нікого міняти!

Тут Жигі-Жигі склалася рівно навпіл. Не встиг я здивуватися, як мене теж скрутило.

– Мамо, – прошепотів я.

– Терпи, – прошепотіла Жигі-Жигі. – Виховуй космічний характер.

У животі начебто хтось ножем різав нутрощі.

– Мамо, – покликав я трохи голосніше матусю.

«Швидка» приїхала дуже швидко.

Мене поклали на ноші, зробили укол. Жигі-Жигі довго відбивалася і кричала про космічний характер.

У лікарні нам зробили по клізмі й поклали спати.

– Ваню, – уже засинаючи, сказала Жигі-Жигі. – Те, що ми з тобою витерпіли весь цей кошмар, є доказом міцності наших характерів.

– Угу, – відповів я.

Перше випробування

Нарешті нас із Жигі-Жигі возз’єднали. Розумова частина її підготовки закінчилася, тепер треба було підтягти фізичну.

Сержант Ремньов, побачивши в спортзалі Жигі-Жигі, заревів:

– Хто привів дичину до службового приміщення?

– Це не дичина, сержанте. Це космонавт, – доповів я.

– Не зрозумів, – спохмурнів сержант Ремньов.

Ситуацію роз’яснив керівник польоту – полковник Гагарко. Він увійшов до зали, мов на парад.

– Сержанте Ремньов! Вам випала висока честь, тримайте її обома руками. Якщо випустите, то боюсь навіть уявити, наскільки це ускладнить ваше подальше існування. Якщо втримаєте з гідністю, нагорода знайде героя. І пам’ятайте: окрім найвищої честі, на вас лежить вантаж державної таємниці. Сподіваюся, ваші плечі витримають.

Полковник Гагарко висловлювався туманно, але Ремньов клацнув закаблуками і гаркнув:

– Служу народу!

– От-от, – відповів полковник і вийшов із зали.

Жигі-Жигі пальця до дзьоба не клади. Щойно ми почали тренування, як вона здивувала сержанта Ремньова тим, що стометрівку в басейні пропливла з рекордною швидкістю, на гімнастичній колоді станцювала гопака, а обруч крутила доти, доки мужній Ремньов не знепритомнів, так у нього запаморочилася голова.

Ми підбігли до сержанта і стали його трясти.

– Сержантику! Ну будь ласочка! Оговтайтеся! – прохала його Жигі-Жигі.

Сержант Ремньов німував.

– Його треба відшмагати по щоках, – сказала Жигі-Жигі.

– За що? – здивувався я.

– Так завжди роблять, коли треба когось привести до тями.

– А хіба він не в собі?

Мені стало боязно за сержанта Ремньова.

– Звичайно, не в собі. Нормальна людина не стала б непритомніти на очах у своїх підлеглих.

Я промовчав.

– Гайда, Ваню.

– Чого?

– Шмагай сержанта по щоках.

– Ні, я не буду.

– Хочеш, щоб він оговтався?

Я подивився на сержанта. Не вірилося, що він так і буде тут лежати довіку. Щоправда, ознак життя він і не подавав.

– Може, ти його відшмагаєш?

– У мене рук немає!

– Крилами навіть приємніше.

– Від приємного до тями не приходять.

Я замислився. Треба було пригадати інший спосіб, що приводить до тями.

– Згадав! Оббризкаємо його водою!

– Точно, – сказала Жигі-Жигі, і ми побігли до басейна за водою. Біля душової стояв цебер прибиральниці, от ним ми і зачерпнули воду.

Обливши сержанта з голови до п’ят холодною водою, ми знову замислилися.

Я сказав:

– Я щось пригадую про штучне дихання.

– Ти пригадуєш, ти і роби, – відповіла Жигі-Жигі.

Проте я пам’ятав лише, що штучне дихання робиться, а як – пригадати не міг.

– Давай свій носовичок, – раптом сказала Жигі-Жигі.

Я дав. Вона витягнула з носовичка ниточку і стала нею лоскотати в носі сержанта.

Мужній сержант чхнув так, що завернулись батути, і заіржав, немов кінь.

– І-го-го! Упоралися! – сказав він, розплющуючи очі.

Ми із Жигі-Жигі перезирнулися, нічого не розуміючи.

– Упоралися, – повторив сержант. – Це було перше з низки випробувань, що їх судилося вам здолати в подальшому. Я прикидався, але ви знайшли спосіб перехитрити мене. Вітаю!

Про всяк випадок ми пробурмотіли «дякую».

Того дня ми повернулися додому трохи не в собі. Ми так і не зрозуміли сенсу першого випробування.

Вихідний

За день до старту нас із Жигі-Жигі звільнили від занять, сказали: «Вихідний».

Ми проспали до дванадцятої, а прокинувшись, відчули запах чогось неймовірно смачного. Немов два хорти, ми ввірвалися в кухню з радісним ґвалтом. Мама стояла біля плити і на нашу появу відреагувала словами:

– Руками нічого не чіпати. За невиконання наказу – довічне заслання до Сибіру.

Ми спершу остовпіли, а потім я сказав:

– Мамо, дуже їсти хочеться.

Проте мама була непохитна.

– У холодильнику борщ. Розігрійте і їжте.

Та в кухні пахнуло не борщем.

– Мамо, – заскиглив я.

– Тітонько, – підтримала моє скиглення Жигі-Жигі.

– Хочеться чогось смач-нень-ко-го, – закінчили ми одностайно.

– Смачненьке в дорогу! – відрізала мама. – У ваших тюбиках, напевне, не буде нічого домашнього.

– Матінко, твою їжу не дозволять узяти в космос.

– Це чому ж?

– Тому що, коли б це дозволялося, ніхто б із тюбиків у космосі не їв.

– Гадаєш? – мама на мить замислилася. – Дарма, захочете домашньої їжі – щось вигадаєте, якось пронесете.

Нам нічого не лишалося, окрім як узятися до борщу.

Щойно ми поїли, як до кухні ввійшов тато.

– Так, – заворушив він носом, принюхуючись. – Чим пахне?

– Нічим, – відповіла мама.

– Як це нічим, коли я відчуваю запах чогось неймовірно смачного?

– Тебе це не обходить. Їжа для космонавтів. Для звичайних людей у нас є борщ.

– Який же я звичайний? – образився тато. – Я геній.

Мій тато музикант. Його групу часто показують по телевізору.

– Те, що ти геній, ще ні про що не говорить.

– Як же не говорить?

– А так. Ти геній, а в космос летять інші.

Тато засмутився і став їсти борщ прямо з каструлі. Ми із Жигі-Жигі намагалися його підбадьорити, підморгуючи йому і сяк і так. Але він бачив лише каструлю.

Доївши, пробурмотів:

– Натомість я написав нову пісню.

Мама почула.

– Можеш взяти в холодильнику добавку. Я зварила аж дві каструлі.

Мама буває такою суворою лише в надміру важливі хвилини. І за день до старту вона вирішила, що ці хвилини наступили.

Я, тато і Жигі-Жигі вийшли на подвір’я.

– Друзі мої, – звернувся до нас тато. – Пропоную півгодини пограти в міста, а потім побігати у футбол.

Ані я, ані Жигі-Жигі не промовили жодного слова.

– Не треба піддаватися меланхолії! Попереду в нас великі справи!

– Ага, – сказала Жигі-Жигі.

– Згоден, – не вгамовувався тато. – Борщ не такий смачний, як те, чим там, – татко рукою вказав на наші вікна, – пахло. Але і ми не повстяні!

– Угу, – відповів я.

– Що ви все «ага» та «угу»? Гайда в кафе!

Оце вже було щось!

У кафе тато пригощав нас тортами і морозивом, грав на гітарі та співав. Було дуже весело.

Потім ми повернулися додому, і – о, диво! – мама влаштувала нам святкову вечерю. Ми їли качку з яблуками, манти, картоплю фрі, плов, піцу, торт «Мрія космонавта», тістечка «Дизельний бак» і «Повний уперед!» і багато-багато іншого. Звичайно, залишилася їжа і в дорогу. До того ж мама наробила купу бутербродів із ковбасою.

Наївшись досхочу, ми відкинулись у кріслах навколо столу і взялися за руки. Водити хоровод не лишилося жодних сил, тому ми просто заспівали:

– Заправлені в планшети космічні карти!

Поїхали!

На космодромі було багато різного начальства. І навіть президент. Він підійшов до мікрофона і промовив:

– Друзі мої! У ці важкі часи країна зазнає… – і довго розповідав про труднощі, яких зазнає країна. Коли він замовчав, усі зааплодували.

Тоді президент промовив:

– Так от. У цей складний для країни період… – і довго казав про те, що усі чесні громадяни зобов’язані працювати на славу в цей складний для країни період.

Усі знову плескали. А він усміхнувся і продовжив:

– Не можна недооцінювати значення…

І про значення нашого польоту він теж сказав немало. Проте, коли закінчив, ніхто вже не плескав. Усі боялися, що він знову почне довго говорити.

Але президент не почав.

– У добру путь! – додав він, і заграла музика.

Мене і Жигі-Жигі повели до космічної ракети, а інші залишилися за спеціальним огородженням. Я встиг побачити лише маму, яка витирала хусткою очі.

Звичайно ж нам не дозволили взяти із собою маминих тістечок. Дещо ми з’їли перед урочистою церемонією, а решту роздали начальству.

До ракети нас проводжали два дядечки. Один із них побажав нам щасливої дороги, щойно ми підійшли до трапа. А другий почав підійматися разом із нами.

Увійшовши до ракети останнім, він зачинив за собою люк і промовив:

– Значить так. Командиром корабля призначили мене. Усі мої накази вами виконуються беззаперечно. За порушення дисципліни буду карати.

Дядечко не мав суворого вигляду. У нього були веселі зелені очі. І вусища, наче в моржа.

– До речі, звати мене Ігор Ігорович. Для друзів – Іго-го. От так мене і називайте.

Дядько Іго-го широко усміхнувся.

– А вас я знаю давно.

– Звідки? – одностайно здивувалися ми.

– Ну, по-перше, від верблюдової сусідки.

– Ви теж вчилися з Верблюдовим?

– Ні, я з ним працюю. А по-друге, я вивчив ваші досьє та довгий час спостерігав за вашою підготовкою.

Тут звідкись зверху пролунало:

– Екіпажу корабля зайняти місця згідно з інструкцією!

Жигі-Жигі спитала:

– Якою ще інструкцією?

– Неважливо, – сказав дядько Іго-го. – Йдіть за мною!

І ми пішли.

Дядько Іго-го сказав, що стартувати будемо, сидячи в капітанській рубці. А вже потім він покаже нам усе інше.

Рубка виявилася не дуже великою, проте з м’якими глибокими кріслами.

– Це щоб вас не розплющило під час старту, – пояснив дядько Іго-го.

Щойно ми всілися в крісла і пристебнули паски безпеки, як перед нами спалахнув широкий екран. Звідти на нас дивилося серйозне обличчя якогось генерала.

– Капітан Колодязь, – промовило обличчя.

– Я, – викрикнув дядько Іго-го.

– Приготуватися до старту!

– Спухаю приготуватися до старту! – сказав капітан Колодязь, він же дядько Іго-го, але не зрушив із місця.

– Дядько Іго-го, – прошепотіла Жигі-Жигі. – Приготуйтеся до старту, будь ласка.

– Усе давно готове, – так само пошепки, не повертаючи голови, відповів капітан. – Просто це така традиція. На старт там, увага, руш.

– На старт! – рявкнуло обличчя з екрана.

– Слухаю на старт!

– Увага!

– Слухаю увага!

– Руш!

– Слухаю!

Дядько Іго-го натиснув на педаль під ногою, ракета задрижала, нас удавило в крісла.

Жигі-Жигі зі значними зусиллями змахнула наостанок крилом в ілюмінатор, а я сказав:

– Поїхали!

Дядько Іго-го

Щиро кажучи, я гадав, що в космонавти беруть тільки якихось богатирів. Адже не кожна людина витримає ті випробування і навантаження, що ними сповнений космос.

Але в нашому випадку все виявилося не зовсім так.

Дядько Іго-го зростом явно не вийшов і «височів» наді мною буквально на один нігтик.

– Щиро кажучи, – сказав я, коли ракета вийшла на орбіту, – я гадав, що в космонавти беруть…

– Богатирів, – закінчив за мене дядько Іго-го й усміхнувся. – Взагалі, так. Якщо країна, яка готує космонавта, має фінансові можливості. Ми ж іще не такі багаті, як того хотілося б. Тому з метою економії й обрали мене. Я займаю мало місця, важу набагато менше, ніж рослий чоловік. До того ж і їжі мені треба не так багато.

Дядько Іго-го задумливо почухав потилицю і додав:

– На будівельних матеріалах знову ж таки зекономили. Я вам обіцяв показати ракету? Так от, показувати там особливо нема чого. Капітанська рубка та спальний відсік.

– Небагато, – сказала Жигі-Жигі.

– Решта: мотори там, паливо, комп’ютери. Але для країни важливий не розмір космічного корабля, а обсяг нових знань, які ми отримаємо за його допомогою.

– І які ж знання ми маємо отримати? – поцікавився я.

– А хтозна. Певно, будь-які. У нас, розумієш, немає чіткого завдання. За винятком спостереження за пінгвіном. Ми в космосі новачки, нам би роззирнутися поки що.

Ми із Жигі-Жигі роззирнулися і побачили лише один ілюмінатор праворуч командирського крісла.

– Дивитися будемо по черзі, – заявив наш капітан. – Установимо графік. Графік такий: зараз даю по хвилині кожному. Першою дивиться Жигі-Жигі.

Жигі-Жигі підійшла до ілюмінатора, глянула…

– Тю, самі зірки.

– А на що ти ще чекала?

– Ну не знаю…

– Дай-но я гляну, – сказав я.

Дійсно, за бортом були видні самі зірки.

– Тю на тебе…

– Нічого, трохи пізніше розвернемося й побачимо Землю. А поки… Рядовий Жигі-Жигі!

– Я!

– Як самопочуття?

– У нормі!

– Добре.

Я трохи почекав заради годиться, але, нічого не дочекавшись, спитав:

– Дядьку Іго-го, а чому ви в мене про самопочуття не спитали?

– Тому що ми досліджуємо реакцію пінгвіна на космос. А ти людина.

– То що, у мене й про самопочуття не можна спитати? – образився я.

– Рядовий Овалов! – несподівано крикнула Жигі-Жигі.

– Я!

– Як самопочуття?

– У нормі!

– Ну от і добре, – потер руки дядько Іго-го. — Тепер годинку поспимо. Заразом побачите спальний відсік.

Ми встали з крісел і пішли за капітаном. Йти довелося недовго. Кроків зо два-три. Ракета справді була маленькою.

А спальний відсік узагалі вражав. Він більше нагадував комору із триярусним ліжком попід стіною.

Під найнижчим ліжком я побачив закриті трилітрові банки. З огірками. З помідорами. З жовтим перцем.

Помітивши мій здивований погляд, дядько Іго-го сказав:

– Контрабанда. Дуже люблю соління.

А Жигі-Жигі додала:

– А я теж контрабанду провезла!

І з-під її крил посипалися мамині тістечка.

– Ура! – закричав я.

А дядько Іго-го промовив:

– Гаразд. Зараз усім спати. Після сну влаштуємо маленький бенкет.

– Ура!

Тепер «ура» кричала і Жигі-Жигі.

Потім ми вмостилися в ліжках і поснули. На нижньому – дядько Іго-го, на середньому – я, на верхньому ж влаштувалася Жигі-Жигі.

Великий бенкет

Я прокинувся від того, що дуже боляче стукнувся об якийсь предмет. Розплющив очі й від переляку заплющив їх знову.

Я ширяв. Літав я. По маленькому спальному відсіку. Поруч, ще й досі не прокинувшись, літала Жигі-Жигі.

Переляк минув швидко: я зрозумів, що це невагомість.

Поки я звикав до нових відчуттів, оговталася від сну і Жигі-Жигі. Вона зіштовхнулася із чоботом дядечка Іго-го.

– А, – одразу ж заговорив капітан. – Не пристебнулися перед сном? Але ж це один із найважливіших пунктів інструкції!

– Якої ще інструкції? – спитала Жигі-Жигі.

– Та відомо якої. Космічної!

Дядько Іго-го відстебнув пасок, що надійно утримував капітана в ліжку під час сну, і додав:

– За невиконання інструкції – бенкет відміняється. Це таке покарання.

– Дядьку Іго-го! Капітане! – вигукнули ми із Жигі-Жигі в один голос. – Не треба покарання!

Капітан зміряв нас суворим поглядом.

– Гаразд. Першого разу прощаю. Щиро кажучи, я й сам страшенно зголоднів. Слухай мою команду!

– Слухаємо!

– Відловити всі тістечка!

У запалі перемовин ми і не помітили, що по всьому відсіку літають тістечка, які Жигі-Жигі, звичайно ж, нікуди не поклала і ні до чого не прикріпила.

– Слухаємо!

– Відстебнути одну банку солінь!

Капітан виявився більш завбачливим: його банки були зв’язані між собою невеличким ланцюжком і до того ж пристебнуті до підлоги спеціальним ремінцем на липучці.

– Слухаємо!

– До капітанської рубки кроком руш!

Ми із Жигі-Жигі перезирнулися: як це в невагомості можна крокувати? Капітан зніяковів, коли зрозумів безглуздість свого наказу.

– Полетіли, одним словом, – пробубнив він і почервонів по саме волосся.

У рубці ми одразу ж накинулися на тістечка.

– Даремно ви з тістечок почали, – сказав дядько Іго-го, жуючи і витираючи крем біля рота, – Спершу треба риби поїсти. Чи там першої страви.

– А де її взяти? – спитав я.

– У пайках передбачено.

За мить у руках дядька Іго-го з’явилися три тюбики з написом «Картопляне пюре з відбивними».

– От, – сказав він, – їжа справжнього космонавта. Видавлюється просто до рота, щоб потім не ганятися за їжею по всьому кораблю.

Ну, їсти з тюбиків для нас із Жигі-Жигі було вже звично. Адже ми вдома добре натренувались.

Коли «пюре з відбивними» закінчилося, дядько Іго-го сказав:

– А тепер десерт! Соління. Увага! Повністю відкривати банку не будемо. Зробимо в кришці дірочку. Туди вставимо трубочку. Вживати всередину через неї. Інакше розлетяться наші помідори.

Насправді дядько Іго-го зробив три дірочки. Кожному по одній. Їсти за допомогою трубочок було надзвичайно весело. Ми зіштовхувалися лобами і голосно сміялися.

– Оце так бенкет! – кричав капітан, протикаючи своєю трубочкою помідор.

– Бенкет! Бенкет! – галасувала Жигі-Жигі.

А я підскочив до ілюмінатора і побачив Землю.

– Земля! – закричав я.

– Ура! – закричала Жигі-Жигі.

– Даю по хвилині на перегляд, – сказав капітан.

Земля була блакитна і красива, але Києва на ній я розгледіти не зміг.

Вихід у відкритий космос

Дядько Іго-го сказав, що в проміжках між сном і вживанням їжі ми ще маємо й працювати.

– Зараз наше найперше завдання – це вихід у відкритий космос.

Я подивився на Жигі-Жигі, вона – на мене. Нікуди виходити з космічного корабля не хотілося.

– Далеченько від домівки, – промовив я.

– Ага, – погодився капітан. – Проте ми сюди не на прогулянку вибралися.

Він витяг зі спеціальної шафи три скафандри.

– Так, маскуємося.

– Під кого? – здивувалася Жигі-Жигі.

– Під космонавтів, – усміхнувся дядько Іго-го. – Жартую!

У скафандрах ми мали не надто стрункий і рухливий вигляд.

– Це, звичайно, не футболки, – почувся в навушниках голос капітана. – Але у відкритому космосі без таких «костюмів» не обійтись.

Особливо кумедний вигляд мала Жигі-Жигі. Адже для неї був зроблений скафандр спеціального покрою. Шолом, із частиною для дзьоба, що видавалася вперед, нагадував ніс реактивного літака.

– До кожного скафандра прикріплений канат. Під час виходу у відкритий космос гаком, що знаходиться на другому кінці мотузки, вам необхідно зачепитися за гаки, вбудовані в зовнішню обшивку корабля.

– А це навіщо? – спитала Жигі-Жигі.

– Щоб не улетіти.

– Ну тоді, може, нікуди не виходитимемо? – не те щоб я боявся, але й особливого бажання удавати із себе героя не мав.

– Виходитимемо, – твердо сказав капітан і відкрив люк у шлюзову камеру. – Пішли.

Залишаючи корабель, ми всі зачепилися гаками на кінцях наших канатів за гаки, що стирчали з обшивки корабля.

– Як самопочуття? – пролунав у навушниках голос дядька Іго-го.

Відчуття були незвичайні. Начебто зусібіч тебе оточує прірва, і в який бік падати, немає ніякого значення. Щоправда, ніхто нікуди не падав. Нас тримали канати.

– Не бійтеся, друзі! Нас тримають канати… Ой!

Ой! Кого тримають, а кого і не дуже.

Капітан, мабуть, не дуже надійно скріпив свої гаки і тепер повільно, але впевнено віддалявся в чорну зоряну безодню. Наче хвостик, за ним вився канат.

– Прощавайте, любі! – донісся з навушників охриплий голос дядечка Іго-го. – Тепер навряд чи побачимось!

Я дивився на постать дядька Іго-го, що зменшувалася, і відчував, як по моєму обличчю котяться сльози.

І раптом…

– Ні! – крикнула Жигі-Жигі, вискочила зі скафандра, натягнувши на дзьоб кисневу маску, і полетіла вслід за дядечком Іго-го.

Я хотів був теж витягти з ранця свого скафандра маску, але в мене нічого не вийшло. Я залишився сам. І, не стримуючись, заревів на весь голос.

«Сам. Один у відкритому космосі, – думав я. – Нехай навіть і не у відкритому, а в закритому. Та нехай навіть я повернуся на корабель, але ж повернуся сам, без друзів».

Крізь сльози і неможливість їх витерти я перестав щось бачити. Витерти їх заважав шолом.

– Відставити рев!

Я часто закліпав

– Відставити! Не треба ганьбитися на весь Усесвіт!

Капітан, якого буксирувала Жигі-Жигі, повертався до корабля.

– Це ж треба, – лунав у навушниках його захоплений голос. – Це ж треба! Пінгвіни, виявляється, можуть і в космосі плавати! А ти тут ревеш! Жигі-Жигі теж щось говорила, але, оскільки киснева маска не була обладнана мікрофоном, ані я, ані дядько Іго-го її не чули.

– Вражаюче! Вражаюче! А я вже думав, що одлітався! Це прорив у науці! Космічні пінгвіни! Нам усім дадуть по медалі!

Ми повернулися на корабель, а капітан усе продовжував базікати.

– Як на мене, – прошепотів я Жигі-Жигі, – дядько Іго-го від радощів трошки несповна розуму.

– Стрес, – серйозно відповіла Жигі-Жигі.

Жигі-Жигі штопає атмосферу

Поки Жигі-Жигі носилася у відкритому космосі навкруги нашої ракети (їй це заняття страшенно сподобалося), ми з дядечком Іго-го сиділи в капітанській рубці.

– Дивовижна, вражаюча штукенція, – чухав потилицю дядько Іго-го. – Ніколи б не подумав. На жаль, я не біолог і не можу пояснити цього феномену. Від цього, чесно кажучи, у мене навіть розболілася голова. Як же це так виходить, що пінгвін у вакуумі… Ти знаєш, що таке вакуум?

– Пустота, – сказав я.

– Ну щось таке. Газу в цій пустоті, як ти розумієш, немає, а пінгвін почувається там якомога краще. Так само, як і у воді. Чортзна-що!

– Не лайтеся.

– Я не лаюся. Я думаю.

Я теж думав, але не дуже. Оскільки зрозуміти, як Жигі-Жигі управляється у відкритому космосі, мені не вистачало знань, тож я особливо і не переймався.

– Не розумію, – промовив капітан.

У цей час до рубки запливла Жигі-Жигі.

– Наліталася? – спитав я.

– Ага. Слухайте, там якісь дірки.

– Чорні? – пробурмотів дядько Іго-го.

– Ні. Прозорі. В атмосфері нашої планети.

– Озонові, мабуть, – дядько Іго-го був, як і раніше, зайнятий думками про пінгвінів.

– А що це таке? – спробував я розворушити його.

– Ну, як би вам простіше пояснити? Це такі отвори в захисному шарі атмосфери, що з’явилися внаслідок нерозумної діяльності людини і її байдужого ставлення до проблем екології.

– Зрозуміло, – сказав я, хоча нічого не зрозумів.

– І взагалі, захисний шар тому і зветься захисним, що захищає Землю від прямого потрапляння шкідливих радіоактивних променів Сонця.

– Шкідливих для кого? – втрутилася Жигі-Жигі.

– Для всього. Для людей, для звірів, для рослин. Для всього живого, словом. Отже, озонові дірки – це погано.

– Ясно, – сказала Жигі-Жигі. – Треба рятувати планету.

– Як же це ти її врятуєш? – промовив я.

– Дуже просто.

Вона підійшла до щита з червоним написом «ПК». Це означало «пожежний кран». За щитом виявився не тільки пожежний кран, а й шланг, змотаний у бухту.

– Я скористаюся шлангом як ниткою.

Не встигли ми з дядечком Іго-го і оком змигнути, як Жигі-Жигі уже взяла в оберемок увесь моток і крізь шлюзову камеру вийшла у відкритий космос, дорогою начепивши на дзьоб ще й кисневу маску.

Ми з капітаном притулилися до ілюмінатора, стикаючись лобами.

Жигі-Жигі, озброєна пожежним шлангом, уже підлетіла до озонової діри і, наче ниткою з голкою, заповзялася штопати атмосферу.

– Отакої! – сказав дядько Іго-го.

– Геніально! – додав я.

За п’ять хвилин діра була заштопана. Ще за хвилину Жигі-Жигі з’явилася в рубці.

– Космонавт Жигі-Жигі! – гаркнув дядько Іго-го.

– Я!

– Від імені населення земної кулі оголошую вам подяку!

– Служу земній кулі!

– Слава Жигі-Жигі! – закричав я, і ми почали качати Жигі-Жигі. Наскільки це було можливо в невагомості, звичайно.

Потім капітан промовив:

– На жаль, це був єдиний шланг на кораблі. А озонових дір багато.

– Проте ми знаємо, як із ними тепер боротися, – сказав я.

– І невдовзі люди з пінгвінами заштопають усю атмосферу, – додала Жигі-Жигі.

Політаємо разом

Усе-таки дядечку Іго-го не давали спокою польоти Жигі-Жигі у відкритому космосі. Він сидів, пристебнутий до крісла, у капітанській рубці, чухав потилицю і розмірковував уголос:

– Можливо, це якийсь недосліджений склад її пуху. Чи конституція крил. Чи що там, зірка мені в лоба, ще?

– Ой, набрид, – зітхнула Жигі-Жигі, – Усе це дурниці. Просто коли ви так стрімко віддалялися від корабля, я подумала, що без капітана ми не зможемо повернутися на Землю.

– Таких думок недостатньо, щоб вештатися по космосу в одній кисневій масці!

– По-перше, я не «вешталась», а рятувала вам життя. По-друге, я не замислювалася над тим, чи достатньо чогось там чи ні. Просто взяла і полетіла. Мені здається, що і ви зможете спокійненько літати без усяких там канатів.

– І я зможу літати? – здивувався я.

– Так, – коротко відповіла Жигі-Жигі.

– Ні, – заперечив дядько Іго-го. – Одного лише самонавіювання мало. Має бути щось іще.

– А йдіть ви, – сказала Жигі-Жигі, взяла кисневу маску і попрямувала до шлюзової камери.

Поки капітан чухав потилицю, я узяв маску і тихенько прослизнув за Жигі-Жигі. Мені теж хотілося літати, а оскільки моя подруга каже, що це може робити кожний, значить…

Значить, я полетів! Мені не було страшно, адже я знав: поруч Жигі-Жигі. І ще, мені здається, все вийшло так легко, тому що я взагалі не думав про небезпеку. Ну, або про неможливість такого польоту. Я повністю повірив словам Жигі-Жигі.

Ми вже разів п’ять облетіли свій корабель, весело штовхаючись і сміючись, коли побачили, як відчиняється зовнішній люк шлюзової камери і звідти, мов сокира, вивалюється у відкритий космос капітан. Він смішно махає руками і починає швидко провалюватися в бік сонця.

Ми із Жигі-Жигі полетіли його наздоганяти.

Дядько Іго-го мав дуже засмучений вигляд, а очі в нього ледь не вилізли з орбіт. Проте, щоправда, не від засмучення. Від страху, мабуть. Тільки про це, цур, нікому!

Повернувшись на корабель, ми вислухали лекцію про те, що наші польоти суперечать усім законам фізики і не є правдою. Тобто вони всього-на-всього колективна галюцинація. Примарилися нам польоти – ось що сказав дядько Іго-го.

– Ви нам, дядечку Іго-го, звичайно, вибачте, але фізику ми ще не проходили, – відповіла Жигі-Жигі.

– Так, – підтвердив я.

– І нічого нам не примарилось!

– Так.

– А якщо ви продовжуєте сумніватися, то ми готові просто зараз знову вийти у відкритий космос без усіляких там страховок!

– Так! – сказав я знову і додав: – Між іншим, вас двічі повертали на корабель із невдалих подорожей космосом. Та й озонову діру Жигі-Жигі заштопала на совість. Чи і цього не було?

Проти таких аргументів капітану нема чого було заперечити. Він сидів похмуріший за хмару.

– Мабуть, я просто старий для таких польотів. Чи занадто багато знаю, щоб повірити в їхню можливість.

Ми принишкли, дивлячись на дядечка Іго-го.

– Але хоч там як, час нашого експериментального польоту добіг кінця. Ми повертаємось.

– Чому? – вигукнули ми з Жигі-Жигі в один голос.

– Тому що наша країна поки не в змозі фінансувати більш тривалі польоти в космос.

– Але ж ми так чудово проводимо час, – зітхнув я.

– Так, ми чудово проводимо час. Але це ще й наша робота. Ми – першопрохідці. Ті, хто полетить по наших слідах, проведуть тут набагато більше часу. А ми… а нам, на жаль, час.

Ми бачили, що дядькові Іго-го сумно не менше, аніж нам. Дійсно, нічого не вдієш – треба повертатися.

– Збирайтеся. За дві години приземлення.

Прилетіли

Приземлилися ми просто на Хрещатику в Києві.

Народу зібралося!

Ми ще не вибралися з ракети, а на спеціальну трибуну вже зійшов президент і почав щось довго промовляти. Потім його змінив якийсь міністр, міністра – генерал, а генерала – мер. Може, все відбувалося і навпаки, ну, виступи. Нам тоді було не до них.

Коли ми все-таки з’явилися з ракети, народ уже знемагав від нудьги. Тому, угледівши нас, публіка оглушливо зааплодувала, а в небо злетіли тисячі різнокольорових надувних кульок.

Ракету оточувала спеціальна огорожа. І за неї пустили лише найближчих людей та важливих офіційних осіб.

Але ми із Жигі-Жигі насамперед побігли до мами, тата і Міхільсона, який стояв із кошиком величезних червоних помідорів.

– Мій антарктичний урожай, – пізніше пояснив він.

Назустріч дядечку Іго-го вийшов сержант Ремньов. Вони обійнялися й поцілувалися. Ми із Жигі-Жигі здивовано переглянулися.

– Ми – брати, – сказав дядько Іго-го, помітивши наші погляди.

– Двоюрідні, – додав Ремньов.

– Ур-р-ра! – лунало по всьому Хрещатику.

До нас підійшов президент і, напрочуд коротко подякувавши за службу, вручив усім медалі. Навіть Ремньову, мамі, татові й Міхільсону!

Ми були в захваті!

Потім, звичайно, нас повели на телебачення і таке інше. Та головне те, що ми були разом, що друзів у нас побільшало і жити стало веселіше й цікавіше!