Як детектив Носик здивував Нові Липки

Замах на Ляпку

Детектив Амвросій Носик – славний мешканець Нових Липок і гроза злочинців – теребив жмутики волосся на голові і бурмотів собі під ніс щось незрозуміле. На столику перед ним лежала газета з напіврозв’язаним кросвордом. Саме цей кросворд і став причиною знущань з ріденької чуприни та видавання незрозумілих звуків. У кутку кімнати на візерунчастому килимку лежав пес Куба і насмішкувато спостерігав за господарем.

Якоїсь миті Носик упіймав той насмішкуватий погляд і вибухнув:

– Якщо ти такий розумний, то відгадай, що це: «Дорожчий за золото, вірніший за тінь»?

Куба позіхнув на весь рот і неохоче зронив:

– Та це ж ясно: пес.

– Кажеш, пес? – пожвавився детектив. Схилився над кросвордом, порахував клітинки і вигукнув: – Підходить! Браво! Ти чудовий!

Куба поблажливо похитав головою.

– Людина, яка занадто пізно усвідомила, що її пес – чудовий, не варта його.

– Їси мене поїдом? – запитав Носик ображено.

– Ні. Філософствую, – відповів пес і витягнувся на килимку.

Носик знизав плечима і знову схилився над кросвордом.

– Має мухи в голові… – пробурмотів.

Пес зірвався на всі чотири лапи:

– Я вас прошу! – загарчав.

Пан Носик здивовано закліпав:

– Про що просиш?

– Не чіплятися до моєї голови. Що в ній у мене – не твоя справа.

Амвросій зайшовся сміхом:

– Кубо, друже мій! – реготав. – Я про твою голову якнайкращої думки. Повір мені!

– То навіщо ти вигадуєш якісь дурниці про те, що в мене в ній мухи?

– Я нічого не вигадую. Лише прочитав наступне завдання з кросворду.

– Ох, який же я осел! – скрикнув Куба і теж порснув сміхом.

Тепер вони сміялися разом. Утім, це не було чимось незвичним, бо в маленькому помешканні на вулиці Білого Бузку гарний настрій гостював часто. Однак цього разу він не затримався надовго. Різкий дзвінок телефону раптово обірвав їхні веселощі. Друзі стишилися і здивовано перезирнулися.

– Хто б це міг бути? – вголос роздумував Амвросій, ідучи до апарата.

Пес рушив за ним.

– Слухаю, – сказав детектив у слухавку.

– Амвросій Носик? – пролунало в ній.

– Так, це я. Слухаю, – повторив Носик.

– Пане детективе! – чийсь засапаний голос лунав так виразно, що Куба чув кожне слово. – Ми потребуємо вашої допомоги! Якщо ви нам не допоможете, може статися щось жахливе!..

– Вибачте, – перебив Носик трохи нетерпляче. – Але я не знаю, з ким маю честь…

– Ох, це ви мені вибачте! – засоромився невідомий співрозмовник. – Я геть втратив голову. З вами розмовляє Вінсент Смичок, директор музею.

– Доброго дня, – Амвросій мимоволі вклонився. – А тепер розкажіть мені спокійно, будь ласка, що за лихо нависає над вашою головою.

– Ні-ні, не над моєю головою, – жваво заперечив Вінсент Смичок. – Небезпека чатує на щось значно цінніше за мою голову. Вона чигає на видатний витвір мистецтва – гордість нашого музею, знамениту картину Бонавентури Ляпки, на якій зображено захід сонця в Нових Липках.

Амвросій кинув на Кубу виразний погляд, даючи зрозуміти, що справа дійсно серйозна, і уважно слухав розповідь директора.

– Годину тому, – долинав голос із трубки, – у музеї з’явилося двоє невідомих типів, які дуже підозріло цікавилися цією картиною. Я впевнений…

– Хвилиночку! – обірвав його Носик на півслові. – Може, це були звичайні шанувальники мистецтва? Картина Бонавентури Ляпки така прекрасна, що нікого не залишить байдужим.

– У жодному разі! – категорично заявив директор. – Шанувальника мистецтва я впізнаю здалеку. Справжній поціновувач прекрасного звернув би увагу й на інші цінні твори, яких у нашому музеї вдосталь. А ті двоє – нічого. Проходили попри них, начебто повз лоток із капустою. Зупинилися щойно перед «Заходом сонця в Нових Липках» і давай собі тихцем перешіптуватися. Але це ще не все! Портьє, який проходив повз них, почув слова, що не залишають жодних сумнівів у намірах цієї парочки.

– І що ж це за слова? – знову перебив Носик.

– «Сьогодні вночі мусимо її поцупити», – відповів директор.

Ця інформація справила на Носика неабияке враження.

– Справді, – сказав, – усе вказує на те, що ваша тривога геть небезпідставна. Тому я візьмуся за цих негідників. Лише опишіть мені їх і скажіть, де вони зараз.

– Описати? – збентежився директор. – Гмм… Вони звичайнісінькі, нічим особливим не вирізняються, хіба що різницею в зрості: один має понад метр вісімдесят, інший заледве сягає йому плеча. А цієї миті вони, найімовірніше, у барі «Жирна кістка». Подалися туди декілька хвилин тому.

– Цього досить! – сказав пан Носик. – Я негайно вирушаю туди і не спускатиму з них ока. Не турбуйтеся. Ми не дозволимо викрасти наш скарб.

– Аби нам це вдалося! – вигукнув Вінсент Смичок схвильовано.

Носик поклав слухавку і обернувся до пса.

– Ти чув? – запитав.

– Кожне слово, – відповів Куба.

– Що ж, тоді рушаймо до бару «Жирна кістка»! – скомандував детектив.

Куба смачно облизався.

– Охоче! Небагато на світі місць, які я полюбляю так само сильно, як цей бар.

Так і зробили.

Бар «Жирна кістка» містився на першому поверсі будиночку на вулиці Співочих Жайворонків. Його чудово знали всі міські пси та їхні господарі. Адже це був єдиний заклад у місті з вільним входом для усіх Сірків і Барсиків, незалежно від їхньої породи, зросту чи ваги, їм не лише було дозволено переступати поріг бару, їх туди навіть запрошували. «Псам тут раді» – засвідчував великий напис на дверях, пробуджуючи в собачих серцях непідробну симпатію до персоналу.

Зрештою, це був не єдиний напис, який прикрашав бар. Був іще один – від самого погляду на нього в Куби аж слинка покотилася. Він рекламував делікатес закладу: кості по-віденськи, улюблений наїдок Куби. Тож нічого дивуватися, що, прочитавши цей напис, пес благословив підозрюваних шанувальників пензля Бонавентури Ляпки, завдяки яким він тут опинився.

Носик із Кубою увійшли досередини й окинули оком залу. Зі стін на них дивилися портрети достойних чотириногих, за столами сиділи достоту такі ж достойні панове й пані із завивками, а під столами цвіт собачого товариства пожадливо обгризав кості.

Доки Куба шукав своїх знайомих серед цього товариства, Носик роззирався за шанувальниками цінної картини. Він легко упізнав їх. Вони були єдиними відвідувачами без собаки, і це їх вирізняло з-поміж інших. Сиділи в кутку зали, потягуючи пиво, і завзято про щось радилися. Поблизу підозрілої парочки не було вільного столика – це ускладнювало Амвросію спостереження.

«Щастя, що в мене є пес», – подумав він, сідаючи за столик біля каміна.

Із полегшенням нахилився до Куби і, зав’язуючи шнурівку, шепнув йому на вухо:

– Вони тут. Онде сидять у кутику зали і завзято про щось перешіптуються. Не можна їх спускати з ока. Спробуй-но наблизитися до них. Аби не викликати підозр, вдавай, що тебе цікавить отой симпатичний цуцик, який крутиться коло їхнього столика. Ну успіху!

Куба махнув головою, показуючи, що зрозумів, і, приязно метляючи хвостом, подався до свого молодшого колеги. Вони зустрілися біля заболоченого черевика одного з підозрюваних і почали безтурботно забавлятися.

Носик якусь мить спостерігав за ними. Але був змушений перервати це заняття, бо до столика підійшов офіціант, щоб прийняти замовлення.

– Моє шанування, детек… – вклонився він, зігнувшись навпіл, і раптом затнувся, бо Носик подав йому непомітний знак не згадувати про титули.

– Розумію, – змовницьки підморгнув офіціант. – Ми раді, що ви, шановний пане, знову до нас зазирнули. Чого бажаєте?

– Еспресо і кістку по-віденськи. Велику! – сказав пан Амвросій.

Офіціант вдруге поклонився і подався до кухні.

Носик витяг із кишені «Голос Нових Липок», сховався за ним, як за ширмою, і знову взявся спостерігати за Кубою.

Якби він не знав свого пса, якби не знав, як серйозно Куба ставиться до кожного завдання, то подумав би, що той про нього забув. Адже він захоплено бавився, здавалось би, не звертаючи щонайменшої уваги на чоловіків, які перешіптувалися. Але Носик добре знав Кубу і знав, що насправді криється за безтурботною грою.

І не помилився. Куба був жвавий, як цуцик, грався, як його молодший колега, але водночас нашорошував вуха, бо щойно почув слова, які не залишали жодних сумнівів. За столиком уже складали підступний план пограбування музею! Тож Вінсент Смичок мав рацію, хвилюючись за долю своєї найціннішої картини. Мав рацію, звернувшись до детектива по допомогу. На картину, вочевидь, зазіхали руки злодія…

Нарада-перешіптування тривала кільканадцять хвилин. Врешті злодії цокнулися кухлями, випили решту пива за успіх і залишили заклад.

Коли за ними зачинилися двері, Куба розпрощався зі симпатичним цуциком, страшенно розчарованим тим, що гра закінчилася, і помчав до Амвросія.

– Ну і? – запитав Носик стиха, вдаючи, що повністю занурений у читання.

– Сенсаційні новини! – пошепки відповів Куба. – Справжня бомба! Я знаю план крадіжки. Я все тобі розповім, коли ми вийдемо звідси. А що там із кісткою?

– Уже несуть.

І справді, до столика саме наближався офіціант, несучи в одній руці горнятко кави, а в іншій – таріль із величезною кісткою.

– Ласощі! – вигукнув він, потрясаючи тарелем. – Ви знаєте, – звернувся він до Носика, – коли я подаю таку смакоту, то іноді шкодую, що сам не пес.

Пан Носик щиро розсміявся, а Куба глянув на офіціанта зі жвавим зацікавленням. Однак відразу взявся гризти кістку, бо занадто добре знався на людях, аби все, що вони говорять, сприймати всерйоз.

Він упорався з кісткою швидше, ніж можна було сподіватися. Амвросій також випив каву з рекордною швидкістю – і невдовзі обоє вже були на вулиці.

– Кажи! – не міг дочекатися детектив.

Куба роззирнувся навсібіч і, пересвідчившись, що поблизу нікого немає, розповів Амвросію про підступний план викрадення картини. Носик слухав, аж закипаючи від обурення, а коли Куба замовк, вибухнув:

– Негідники! Злодії! Хитрі лиси! Ми ще побачимо, хто кого перехитрує! Я так вас провчу, що пам’ятатимете нашого Ляпку до кінця своїх днів! До справи, друже!

Куба із захватом дивився на свого господаря.

– Що ти хочеш зробити? – запитав він.

– Скоро сам побачиш! Ходімо до директора Смичка. Я мушу багато про що з ним поговорити.

Спроба пограбування

Коли вони підходили до музею, розташованого посеред міського парку, годинник на вежі костелу вибивав четверту годину дня.

Ранній осінній вечір накрив місто великим чорним капелюхом. Головний зал новолипківського музею ще тонув у світлі, коли в ньому саме з’явився портьє і, брязкаючи ключами, почав гасити чергові лампи. Він робив це щодня, коли старий годинник показував вісімнадцяту годину. Проминаючи картину Бонавентури Ляпки, яка висіла на чільному місці, портьє спинився коло неї на якусь мить, і його лицем майнуло щось схоже на хитрувату посмішку.

Загасивши світло в залі, він почалапав у коридор, що вів до виходу, і, глибоко зітхнувши, сів на велику, багато оздоблену скриню поблизу дверей.

– Ох, старість-старість! Людина стомлюється щораз швидше! – пробурмотів голосно і тихо обернув ключ, що стирчав у замку.

Тоді ще трохи понарікав на свої болячки і з тією ж хитрою посмішкою, з якою дивився на картину Бонавентури Ляпки, подріботів до виходу. За мить заскрипіли двері, скреготнув ключ – і в музеї запанувала тиша.

Але ненадовго. За кілька хвилин у старовинній скрині почало діятися щось дивовижне. Спершу в ній почувся якийсь шелест, постукування, потім затріщало віко, ніби хтось намагався підняти його зсередини. Це потріскування повторилося декілька разів, і врешті зі скрині вирвалася добірна лайка і долетіли слова:

– Зачинив мене! Той стариган мене замкнув!

* *

Десь приблизно в той самий час перед будинком зупинилася запряжена кіньми бричка, з якої зіскочили троє чоловіків і пес. Одним із прибулих був детектив Носик, другим – директор музею, а третім – поліціянт Бузьок.

Псом, звісно, був Куба. Навперейми вечірнім гостям із-за дерева вийшов старий портьє і коротко сказав:

– Уже по всьому.

– Пташка в клітці? – запитав Носик.

– Гадаю, що так. Я не перевіряв, але чув якийсь шурхіт, коли замикав на ключ.

– А той другий що?

– Пішов собі. Так, як казав наш інспектор.

– Він часом не казав, куди йде?

– Ні.

– Добре. Ви чудово впоралися.

Портьє аж почервонів, а пан Носик звернувся до всієї трійці:

– Шановні! Від цієї миті забудьмо, хто ми в щоденному житті, і поводьмося, як досвідчені злодії.

– Як злодії? – вирвалося в обуреного Смичка.

– Так, – підтвердив Носик. – Як злодії.

Директор скорчив кумедну міну.

– Перепрошую, – бовкнув, – але я щось не дуже розумію…

– Зараз я вам усе поясню! – пан Амвросій трохи стишив голос і вів далі: – Злочинці, з якими ми маємо справу, дуже спритні. Принаймні один із них нажив собі такої слави. Якщо ми звинуватимо їх у намірі викрасти картину Бонавентури Ляпки і не зможемо цього довести, вони викрутяться. Коли той, що зараз сидить у скрині, зорієнтується, хто ми, то, напевне, розповість нам на своє виправдання якусь із заздалегідь підготованих небилиць. Що хтось замкнув його задля жарту чи що це був дурнуватий заклад або вигадає іще щось. І що тоді? Саме тому ми мусимо підступом виманити в нього зізнання. Мусимо довідатися, де на нього чекає спільник, керівник цієї вилазки. А підступ полягатиме якраз у тому, що ми самі будемо вдавати з себе злодіїв.

– Геніально придумано! – вигукнув Вінсент Смичок захоплено. – Геніально!

Потім відбулася невеличка репетиція спектаклю, який невдовзі слід було зіграти в музеї. Пан Амвросій розподілив ролі, роздав вказівки, як поводитися, а Куба сидів збоку і, уявляючи собі зустріч із замкненим у скрині злодієм, ще раз прокручував у голові розмову, підслухану в барі «Жирна кістка». Йому видавалося, що знову бачить нахилені над столом обличчя і чує слова, які там лунали.

* *

– У мене ідея, Пончику! – мовив вищий зі злодіїв, якого Носик щойно назвав керівником вилазки. – У коридорі музею стоїть скриня. Велика старовинна скриня. Досить лише непомітно до неї прослизнути – і Ляпка буде наш.

Злодій, названий Пончиком, явно не вирізнявся багатою уявою і не міг зрозуміти, що спільного має скриня із Ляпкою.

– Як це: «Досить непомітно прослизнути – і Ляпка буде наш?» Геть нічого не розумію, – визнав він із наївною щирістю.

Шеф, який – як виявилося згодом – мав кумедне прізвисько Шпичка, усміхнувся з розумінням і почав пояснювати:

– Мій план такий: надвечір я увійду до музею і забалакаю з портьє. Спочатку біля входу, а далі подамся за ним до залу. Буду йому плести всякі небилиці про те, як я обожнюю картини і не можу без них жити.

– Гадаєш, він тобі повірить? – засумнівався Пончик. – Ти зовсім не схожий на того, хто не може жити без картин.

Шпичка зручніше вмостився в кріслі.

– Не схожий, кажеш? Коли я, братику, поголюсь, напахчуся одеколоном і зав’яжу краватку, то зможу видати себе навіть за професора.

Це вихваляння розвеселило Пончика.

– Професор Шпичка! – він аж зайшовся сміхом. – Ой, умираю!

– Закрий рота, Пончику, і слухай уважно, бо зараз як мені урветься терпець – буде тобі непереливки!

Солоденький голос Шпички був такий загрозливий, що сміх Пончика негайно вщух.

– Ну добре, добре, – пробурмотів він. – Кажи вже далі.

– Зараз. То на чому я спинився?

– На тому, що плестимеш портьє всілякі небилиці, – нагадав йому Пончик.

– А, так! Отож я плестиму йому нісенітниці, а ти за той час проберешся в коридор, підійдеш до тієї старовинної скрині, піднімеш віко і залізеш досередини. Вкладешся в ній, як у ліжечку, замкнешся і почекаєш до вечора.

Міна Пончика цієї миті й близько не нагадувала філософської.

– А нащо мені чекати до вечора?

– Та щоб вкрасти картину! – рознервувався Шпичка.

– А чи не міг би ти трохи ясніше?..

– Міг би. Тож посидиш, а точніше – полежиш у тій скрині до закриття музею. І коли портьє замкне все те майно й залишить свій пост, тоді вилізеш зі скрині, знімеш зі стіни того нашого Ляпку, загорнеш його в ганчір’я і принесеш до мене. Місце зустрічі я призначу пізніше.

– Я тебе розцілую із вдячності, якщо ти мені скажеш, як я вийду з музею, якщо двері будуть замкнені, – здобувся на недоладний жарт Пончик.

Шпичка шанобливо поглянув на нього.

– Мудре запитання, Пончику! Але не був би я Шпичкою, якби не мав на нього готової відповіді. Отож у музеї є запасний вихід, двері якого зсередини замикаються на засув. Досить його відсунути – і дорога вільна.

– А чи не можна ще вдень відсунути засуви й увійти тими дверима вночі? – слушно зауважив Пончик.

– Не можна, – пролунала рішуча відповідь. – Портьє напевно ж перевіряє всі двері, перш ніж піти. Маєш ще якісь сумніви?

Обличчя Пончика вперше набуло осмисленого виразу

– Послухай, Шпичко! – почав він невпевнено. – А що, як мене знайдуть у тій скрині? Усіляке може трапитися. Що тоді?

– Не знайдуть! – відповів Шпичка з непохитною впевненістю. – Навіщо їм у неї зазирати? Але про всяк випадок вигадаємо якесь пояснення. То вже моя турбота!

– То, може, ти сам полізеш у цю старовинну труну, – хитро закинув Пончик, – а я почекаю тебе назовні?

– Чи ти здурів, Пончику? – запитав Шпичка. – Таж у мене метр дев’яносто зросту. Я би мусив скластися, як складаний ножик, щоб у ній поміститися.

– Не виправдовуйся! – махнув рукою Пончик. – Ти ж знаєш, що я влізу до тої коробки.

– І не пошкодуєш! – полегшено зітхнув Шпичка. – За ту мазанину ми отримаємо купу грошей. І розбагатіємо, Пончику!

* *

Куба отямився, бо Амвросій подавав йому знак, що приготування до вистави закінчилось і час заходити досередини. Тож кинув думати про підслухану розмову і рушив за всіма. Перескочив поріг і разом із четвіркою почав скрадатися до скрині. Носик, директор, портьє і поліціянт Бузьок поводилися, немов справжнісінькі злодії. Присвічували собі ліхтариками і розмовляли упівголоса. Однак намагалися, щоб їхні слова долинули до замкненого в скрині злочинця.

– Вона отам у кутку, бачите? – сказав Носик, показуючи на скриню.

– Бачимо, – відповів Вінсент Смичок трохи хрипко, бо думав, що саме так повинен звучати голос злодія, який себе поважає. – Гарні меблі!

– Ґданська робота! – так само захрипів поліціянт Бузьок.

– То берімо її – і дьору! – підганяв Носик. – Добрий злодій довго думає, але швидко діє. Так говорив славнозвісний Фелюсь Калинка, він же – Відмичка.

Вони схопили скриню за ручки, але відразу ж і впустили її.

– Ну й важелезна! – поскаржився детектив Носик. – Послухайте, може, у ній якісь скарби?

– Треба перевірити! – аж підскочив Вінсент Смичок.

– Зараз? – дорікнув йому поліціянт Бузьок. – Шкода часу. Ти забув, що казав Фелюсь Відмичка? Добрий злодій діє швидко. Перевіримо вже на місці.

Вони знову взялися до скрині, і тоді сталося те, на що вони напружено чекали вже кілька хвилин. Усередині щось забрязкало, і звідти почувся слабкий благальний голосок:

– Друзі! У цій скрині сиджу я – Пончик, я працюю на такій самій роботі, як і ви. Відчиніть мене, бо маю тут дещо зробити.

Усі змовницьки переглянулися, а Носик сказав:

– А ти, друзяко, яку тут маєш роботу? Може, ти й на роботі, але на геть іншій, і так дивно стережеш цю комірчину. Ану кажи!

– Та що ти! – розгнівався Пончик. – Я чесний злодій, клянусь грошима. Відчиніть!

– Ви лишень погляньте на нього, які забаганки! – насміхався Носик. – А сам собі не можеш відчинити?

– Не можу! – зойкнув Пончик. – І в тому-то все лихо.

– Чому? Ти захворів? – стурбувався Амвросій.

– Ні, я не захворів. Просто мене тут замкнули. На ключ.

– Хто? – із вдаваним здивуванням запитав детектив.

– Портьє. Той огидний стариган.

Портьє розчервонівся і, якби Носик не стримав його, то кинувся б на скриню з кулаками.

– То він знав, що ти там сидиш? – допитувався Носик.

– Ні. Звідки? Відчиніть нарешті!..

– Хвилиночку! Мушу оглянути замок.

Пан Амвросій схилився над скринею і почав над нею якісь махінації.

– Нічого не вийде, – сказав за мить. – Замок міцний, старовинний, потрібно його спиляти, а в нас нічим. Відімкнемо в безпечному місці.

– Але в мене тут ще є робота, – без угаву скиглив Пончик.

– Не хвилюйся! Робота – не вовк, у ліс не втече, – філософськи зауважив Носик.

– Не жартуй! – благав Пончик. – Я мушу забрати звідси якусь дурнувату картину. Якщо я цього не зроблю, то мій приятель Шпичка розлютиться.

– О, це зовсім інша річ. Треба було відразу сказати про цю картину, – змінив тон Амвросій. – Ми тобі допоможемо. Самі знімемо картину і віднесемо її разом із тобою другові. Тільки скажи, яка це картина і де твій друзяка?

– Не знаю, як вам і дякувати, – розчулився Пончик.

– Дякувати? – великодушно здивувався Носик. – За що? Слід допомагати одне одному в нещасті. Професійна солідарність, брате! Тож яка це картина?

– Найбільша. Вона висить ліворуч. Її намалював якийсь Ляпка чи Плямка.

– Добре, ми її знайдемо. А друг де?

– В «Оселедчиках». Біля вокзалу.

– Тепер уже все одно, – мовив Носик. – Вітек! – гукнув він директору музею. – Вали по картину, а ми підготуємо скриню, щоб винести.

Директор з подиву витріщив очі, але швидко увійшов у свою роль і відповів слухняно:

– Уже робиться, шефе! – підморгнув Носикові, пішов до залу, ніжно поглянув на свою улюблену картину і доповів: – Готово!

– Тоді скриню в руки, а руки в ноги! – командував Носик, якого щораз більше веселила роль шефа злодіїв.

Скриню підняли і з гуркотом затягнули на бричку. Перш ніж вона рушила, Носик відкликав убік поліціянта Бузька і прошепотів йому якісь вказівки. Поліціянт підтакнув і подався до залізничного вокзалу. Тоді Носик із Кубою примостилися на скрині, на якій уже сиділи директор музею та портьє, і коні рушили з місця.

– Уперед! – кинув про всяк випадок Носик, хоча візник чудово знав, куди їхати.

Гра скінчилася!

За кільканадцять хвилин їзди, під час якої товариство було не велемовним, віз зупинився перед яскраво освітленим будинком. Про те, що це за місце, інформувала червона табличка:

КОМІСАРІАТ ПОЛІЦІЇ
НОВИХ ЛИПОК

Амвросій постукав у вічко скрині:

– Ми на місці! – оголосив.

– Нарешті, – полегшено зітхнув Пончик.

Щоб перенести старовинну скриню досередини, багато часу не знадобилося. Її розмістили посеред кімнати, де прибулих очікував добродушний сержант, і почалося приготування до кульмінаційного моменту всієї акції, тобто звільнення Пончика. Ця безсумнівна честь випала Амвросію. Мить була урочиста.

У глибокій тиші, яка огорнула кімнату, Амвросій підійшов до скрині, обернув ключ і рішучим рухом підняв віко. Зсередини, наче чортик із коробочки, вискочив зіпрілий Пончик. Він цілковито забув про згаданий старовинний замок, який слід було виламувати.

– Я знову на волі! – вигукнув він і окинув щасливим поглядом обличчя присутніх.

Зненацька його погляд натрапив на мундир сержанта – і Пончик ледве не зімлів. Він зблід, його очі округлилися від подиву, губи беззвучно ворушилися, а слова сержанта вже напевне, просто таки добили його.

– Здоров був, Пончику! – закричав ледь не батьківським тоном добродушний охоронець порядку. – Як мандрувалося?

Але відповіді він не почув. Пончик не спромігся видушити із себе ані слова.

– Ну, чому ти такий здивований? – грубувато сміявся сержант. – Тобі не підходить компанія? Не хвилюйся! Постараємося знайти тобі відповіднішу.

Наче на підтвердження цих слів розчахнулися двері – і на порозі з’явився черговий Бузьок, підштовхуючи поперед себе… Шпичку. Той, не маючи уявлення, що відбулося за останню годину, упевнено вдавав ходячу невинність, яку переслідують брутальні поліціянти. Аж коли він побачив Пончика, то зрозумів, що сталося, і цілковито скис.

– То що, Шпичко, невже ти не радий зустрічі з Пончиком? – дивувався сержант.

Але Шпичці було не до жартів. Він ганебно попався і знав, чим це загрожує.

Сержант також припинив жартувати. Перестав усміхатися, лице його скам’яніло, а голос зазвучав грізно, коли він, показуючи на Шпичку і Пончика, сказав черговому Бузькові:

– Гра скінчилася! Замкнути їх! А завтра вранці привести на допит.

– Слухаюсь! – виструнчився черговий Бузьок.

Потім схопив обох розбишак і вивів їх із кімнати.

– На сьогодні досить! – видихнув сержант і великою картатою хустиною витер лоба. Далі задумався над чимось і звернувся до Носика: – Проте я хотів би дещо у Вас запитати. Як вам вдалося довідатись про їхній план? Навряд чи вони ділилися з вами своїми намірами.

Пан Амвросій загадково усміхнувся.

– Звісно, що ні, – відповів він. – Але в мене є свої методи…

Кажучи так, він тепло дивився на Кубу, який виказував щонайбільшу скромність і зацікавлено спостерігав за мухою, що кружляла довкола лампи.

Крадіжка

Амвросій Носик любив літні вечори. Він відчиняв навстіж вікна, вдихав запах садів, слухав пташині концерти, і, можливо, саме вони надихали його часом брати до рук флейту і поринати в музику. Куба сидів біля ніг детектива, споглядав місяць удалині і тужив за чимось, чого не міг би назвати.

Цього вечора було так само. Флейта висвистувала якусь мрійливу мелодію, Куба витав у своїх думках, коли це раптом хтось постукав у двері. Амвросій не чекав на чийсь візит, зрештою, для дружніх візитів уже було надто пізно, тож він зі здивованою міною пішов у коридор, обернув ключ і опинився віч-на-віч із незнайомим чоловіком. Той був невисокого зросту, мав довгий гострий ніс і хитрі очиці. Стрельнув ними ліворуч і праворуч і, не чекаючи запрошення, зайшов досередини.

– Ви тут самі? – запитав конспіративним шепотом.

Носик зміряв його з ніг до голови і холодно відповів:

– Вам не здається, що це я маю запитувати першим?

– Вибачте, але в мене дуже делікатна справа, і я волів би розмовляти без свідків, – спохопився незнайомець. – Можна мені пройти далі?

– Будь ласка.

Гість поквапно ввійшов до кімнати, роззирнувся, наче щось винюхуючи, і його погляд затримався на Кубі.

– Це ваш пес?

– Так. То мій друг! – наголосив пан Носик на останньому слові, а Куба підтвердив цю думку безмовною згодою.

– Тут більше нікого немає?

Носик ледве опанував нетерплячку.

– Нікого. Якщо не брати до уваги трьох павуків та однієї миші.

Незнайомця зачепила ця відповідь.

– Ви собі жартуєте, а мене сюди привела серйозна біда, – зауважив він.

– Я радо нарешті про неї дізнаюся, – сказав Амвросій.

– Зараз довідаєтеся, але передусім, якщо дозволите, я хотів би представитися.

– Мені буде приємно… – вклонився Носик.

– Тож мене звати Телесфор Ґелґотун. Моє захоплення – ігри та вечірки, – почав гість із незвичайним запалом.

– Скажу без фальшивої скромності, – вів далі любитель ігор та вечірок, – що на цій ниві я навіть здобув декілька відзнак. Уже рік я перебуваю на достойній посаді скарбника місцевого Шахового клубу, а місяць тому отримав нагороду в шаховому турнірі в Малих Копитцях – «Золотого Пішака». Але це ще не кінець! Усе вказувало на те, що незабаром я стану головою нашого клубу, мене очікувала блискуча кар’єра. І раптом над усім нависла загроза, а на мою незаплямовану репутацію впала тінь.

– Чому? – вигукнув Амвросій.

– А тому, – стишив голос Телесфор Ґелґотун, – що хтось вламався до каси клубу і вкрав річні членські внески.

– Ох, то надзвичайно прикра справа, – визнав детектив. – Однак я не розумію вашого занепокоєння. Чому ви маєте страждати через якогось злодія, якщо нічим не завинили? Невже ви щось недогледіли?

Телесфор Ґелґотун упевнено заперечив.

– Ні, я нічого не занедбав. Та хіба ви не знаєте людей? Вони тільки й чекають чийогось нещастя. Відразу починаються плітки, підозри, недовіра… Це може знищити мою кар’єру!

Пан Носик витяг люльку і почав старанно її натоптувати. Телесфор Ґелґотун спостерігав за ним із явним занепокоєнням.

– І ви прийшли до мене… – врешті-решт озвався Амвросій.

– Так, я прийшов до вас, – повторив за ним Телесфор Ґелґотун, – щоб ви допомогли мені довести, що я не маю з цим усім нічого спільного, що все це трапилося не з моєї вини!

Амвросій запалив люльку, пахкнув кілька разів, наповнивши кімнату запашним димом, і сказав:

– А я думав, що ви прийшли до мене, аби просити допомогти впіймати злодія…

– Звісно, і це також! – палко запевнив Телесфор Ґелґотун. – Лише я побоююсь…

– Чого ви побоюєтеся? – зміряв його швидким поглядом Носик.

Телесфор Ґелґотун знітився.

– Вибачте, та боюся, легше буде врятувати мою честь, ніж знайти злодія.

Люлька Амвросія знову помандрувала вгору, а на його губах з’явилася загадкова усмішка.

– Бачу, ви недооцінюєте Амвросія Носика, – зауважив він скромно.

– Ціную! Якби не цінував, то не прийшов би до вас. Але як знайти серед тисячі мешканців Нових Липок злочинця, якщо він не залишив жодних слідів?

– Ви певні, що не залишив?

Телесфор Ґелґотун кивнув.

– Я був там сьогодні, – сказав він. – Ретельно оглянув цілу кімнату… і нічого. Залишилася тільки скарбничка з виламаним замком.

Хмаринка пахучого диму знову розцвіла над головою Амвросія.

– Може, мені пощастить більше? – спитав він.

– Ви хочете туди піти?

– Звісно! Мій великий приятель і вчитель Іполит Вусик казав, що тільки духи не залишають жодних слідів, а люди – завжди. Я мушу побачити ваш клуб, щоб вам допомогти.

Телесфор Ґелґотун на секунду завагався, але миттю погодився:

– Звісно, я міг щось пропустити. Буду вдячний, якщо ви до нас зазирнете. Але коли?

Носик зиркнув на годинник.

– Зараз, – відповів зненацька.

– Зараз? – здивувався Телесфор Ґелґотун. – Але ж уже глупа ніч, я би не наважився турбувати…

– Пусте! – урвав його Носик. – Для детектива не існує ночі, негоди чи втоми… Існує лише служба.

Потім він перепросив свого гостя і вийшов із Кубою до іншої кімнати, щоб переодягнутися. Коли вони залишилися самі, то запитав пса:

– Ну що, маєш якісь підозри?

– Гммм… Наче дещо спало на думку… – обережно відповів Куба.

– Мені також, – відповів Амвросій.

І обоє змовницьки усміхнулися один одному.

* *

Через півгодини уся трійця – Носик, Куба і Ґелґотун – зупинилася перед дверима, на яких висіла табличка:

ШАХОВИЙ КЛУБ
НОВИХ ЛИПОК

Перш ніж увійти, Амвросій прискіпливо оглянув двері, особливо уважно приглядаючись до замка. Підсвітив його ліхтариком і довго розглядав через лупу.

– Гм! Жоднісінької подряпинки, – пробурмотів він, закінчивши огляд. – Із цього випливає, що злодій мав добре підроблений ключ або непогано скористався відмичкою. Пане Ґелґотун, – звернувся він до скарбника. – Хто, крім вас, має ключ від контори?

– Голова і секретар, – відповів скарбник. – Ще одна пара є в сторожа. Висить на охороні.

– Не так уже й складно роздобути ключ, – виснував Носик. – Що ж, зазирнімо досередини. Відчиніть, будь ласка!

Телесфор Ґелґотун послужливо відчинив двері, й усі троє увійшли до великої кімнати, яка чимось нагадувала контору, а чимось – вітальню. Посередині стояв стіл із розкладеною шахівницею, один кут займала велика кахельна піч, у другім був письмовий стіл, а поміж ними розташувалася громіздка шафа із дверцятками-жалюзями. Протилежну стіну прикрашали дипломи і гасла на зразок:

Німці люблять пиво, а французи – жаб,
Ну, а ми найбільше любим шах і мат.

Носик усміхнувся, читаючи цього віршика, але вмить споважнів і підійшов до столика, на якому стояла скарбничка з виламаним замком. Він оглянув її, пробурмотів щось собі під ніс і раптом зацікавився смітником, який стояв біля столу. Нахилився і витягнув ізсередини клапоть газети. Виявилося, що це була перша шпальта «Голосу Нових Липок» п’ятиденної давності. Амвросій довго до неї приглядався, а тоді старанно склав і сховав до кишені. Лише Куба зауважив у його очах тріумфальний полиск, яким супроводжувалися ці прості рухи, і зрозумів, що Амвросій напав на слід!

Побіжний огляд вікон, шафи і столу нічого не дав. Натомість Носик явно пожвавився, оглядаючи піч, а якщо точніше – грудку попелу на підлозі коло дверцят. Збігло трохи часу, поки він відвів від неї погляд.

– То як? Ви щось знайшли? – Телесфор Ґелґотун, заінтригований мовчанням детектива, згорав від нетерплячки.

– Багато, – коротко кинув Носик.

– Ви дуже таємничий, – зауважив скарбник Шахового клубу і криво посміхнувся.

Амвросій також усміхнувся йому і сказав:

– Іполит Вусик, якого я вже згадував, полюбляв казати: «Говори мало, роби багато і прямою дорогою йди мети». А я прислухаюся до його порад.

– Але хоч чимось ви можете поділитися? – не відступав Телесфор Ґелґотун.

– Поділюсь, – пообіцяв Амвросій. – Але спершу мусите мені відповісти на декілька запитань.

– Будь ласка, запитуйте! – без особливого запалу погодився скарбник. – Може, присядемо? – показав він на стільці.

Обоє сіли, Куба розтягнувся біля ніг Носика, і почався допит.

– Скажіть мені, будь ласка, – почав делікатно Носик, – коли ви востаннє були в цій кімнаті?

– Сьогодні. Я вже про це казав. Сьогодні я був тут і виявив, що сюди хтось вломився, – відповів Телесфор Ґелґотун.

– Пам’ятаю, – кивнув головою Амвросій. – Але я запитую, коли ви були тут востаннє перед крадіжкою?

– Рівно тиждень тому, – прозвучала швидка відповідь. – Кожної середи я приймаю внески.

– Справді?

Телесфор трохи завагався, але відповів:

– Справді.

– А хтось, крім вас, міг за останній тиждень побувати в цій кімнаті?

– Ніхто. Сезон відпусток. Президент і секретар на морі, навіть прибиральниця відпочиває. Тому ніхто й не виявив крадіжки раніше.

Носик замислився над чимось, похитав головою і запитав:

– А коли прибиральниця була тут востаннє?

– Тиждень тому, як і я. Сказала, що хоче ретельно прибрати перед відпусткою.

– Вона сумлінна?

Телесфор Ґелґотун не зрозумів запитання.

– Я маю на увазі, чи сумлінно вона виконує свої обов’язки, – уточнив Амвросій.

– Дуже сумлінно.

– Дякую. Це все.

Ґелґотун якийсь час вичікувально дивився на Носика, а тоді сказав:

– Ви мали поділитися зі мною своїми здогадами…

– І я це зроблю, – сказав Амвросій, – але раптом мені стрелила до голови чудернацька думка: зіграймо спочатку в шахи.

Телесфор Ґелґотун онімів і якусь мить роздумував над тим, чи Носик, бува, не перегрівся на сьогоднішній спеці.

– Зіграти? Зараз? – спромігся він врешті на слово.

– Так, – підтвердив Амвросій з міною бешкетника, якому вдався гарний жарт. – Це неабияка нагода зійтися в поєдинку з людиною, яка отримала нагороду «Золотий Пішак».

– Ну, якщо вам на цьому так залежить… – ввічливо погодився лауреат «Золотого Пішака».

Суперники підсунулися до столу, розіграли фігури, і гра почалася. До Куби, який спостерігав за ними збоку і спочатку не міг зрозуміти дивної ідеї Носика, потроху дійшло, що надумав господар. Це не була звичайна партія в шахи. Це було приготування до іншого поєдинку, який мав розпочатися невдовзі.

Прийшовши до такого висновку, пес з іще більшою цікавістю приглядався до обох гравців. Носик за останні хвилини змінився так, що годі впізнати. Він уже нічим не нагадував добродушного детектива, що у вільний час любив собі пограти на флейті. Обличчя завзяте, рухи енергійні, ходи обдумані… Увесь він випромінював впевненість, що виграє. Що мусить виграти!

Натомість Телесфор Ґелґотун грав так, що тільки компрометував себе. Він нервувався, втрачав фігури, ходи його були негідні переможця турніру в Малих Копитцях. Амвросій вдавав, що не зауважує цього, але, коли лауреат «Золотого Пішака» зробив на диво недолугий хід, підвів голову від шахівниці, глянув суперникові просто в очі і сказав:

– Ви дуже знервовані, пане Ґелґотун!

Куба зосередився, зрозумівши, що надходить вирішальний момент поєдинку, а Телесфор Ґелґотун відповів жорстко:

– Вас це дивує? Якби ви були на моєму місці, то також би нервувалися.

Носик не зводив із нього погляду.

– Слушно кажете, – сказав суворо. – На вашому місці я би хвилювався ще більше.

В очах Ґелґотуна промайнув страх.

– Що ви хотіли цим сказати? – запитав він.

– Те, що ви програли, пане Ґелґотун!

– О, ви зарано зраділи! – вигукнув скарбник полегшено. – Партія ще не закінчена.

– Я маю на думці не цю партію, – пояснив Амвросій. – А ту гру, в яку ви зі мною граєте вже кількадесят хвилин.

Тепер Ґелґотун зблід.

– Що ви таке вигадуєте? Говоріть ясніше!

– Гаразд, скажу ясно, – погодився Амвросій. – Ви – злодій, пане Ґелґотун!

Скарбник Шахового клубу зірвався з місця так різко, що заледве не перекинув стіл.

– Ви, певне, здуріли! – кричав, розмахуючи руками. – Ви ображаєте мене! Я подам на вас до суду!

Носик вислухав той вереск із незворушним спокоєм, а коли Ґелґотун замовк, сказав:

– Я не зсунувся з глузду. Це ви пограбували касу. Ви! – і націлився в нього пальцем.

Ґелґотун опанував себе, знову сів за стіл і аж тепер став схожим на гравця, який, попри мізерні шанси, вирішив виграти будь-якою ціною.

– А ви усвідомлюєте, – почав він, – що таке серйозне звинувачення потребує доказів?

– А ви гадаєте, що я кидався би словами, не маючи доказів? – відповів Носик питанням на питання.

Ґелґотун зневажливо знизав плечима.

– Які там у вас можуть бути докази? І де ви їх роздобули?

– Я не мусив їх роздобувати. Ви самі їх мені надали.

– Мені зараз не до жартів! – обурився Ґелґотун.

Носик зітхнув.

– Ох, який же ви нездогадливий. Ну що ж, мушу вам усе пояснювати, як дитині.

– Можете пояснювати, як вам заманеться, аби лиш я щось із того зрозумів.

Носик зручніше вмостився в кріслі, витяг із кишені нерозлучну люльку, натоптав її тютюном, розкурив і почав:

– Я запідозрив вас іще в себе вдома, коли ви так сильно турбувалися про власне добре ім’я і так мало переймалися викраденими грішми. Це мені видалося дивним. Людина з чистим сумлінням робила би навпаки. Як ви гадаєте?

– Можливо, – буркнув Ґелґотун. – Але для мене добре ім’я важливіше за гроші. Зрештою, це ще ніякий не доказ.

– Звісно, – погодився з ним Носик. – Я також не вважаю, що це доказ, просто ділюся наразі своїми підозрами. Між іншим, ви вчинили ще одну необачну річ, яка свідчить проти вас.

– О, ще краще, – пирхнув зневажливо Ґелґотун. – Цікаво яку.

– Коли я вас запитав, чи за останній тиждень хтось міг побувати в цій кімнаті, ви мені відповіли дослівно так: «Ніхто. Сезон відпусток. Голова і секретар на морі, навіть прибиральниця відпочиває. Тому й ніхто не виявив крадіжки раніше». Так міг сказати тільки той, хто знав, що крадіжка сталася кілька днів тому, а точніше – п’ять. А знав про це лише злодій.

– Погляньте, ви навіть знаєте дату крадіжки! – кпив Ґелґотун, але щелепа в нього явно відвисла.

– За мить ви переконаєтеся, що я знаю не тільки дату, – «потішив» його Носик і вів далі: – На вулиці Білого Бузку я процитував вам слова свого друга, що тільки духи не залишають слідів, а люди – завжди. Він, як завше, мав рацію. Ви також залишили слід. Навіть два.

Цього разу Ґелґотун не насміхався. Нагадував людину, яка чекає удару

– Перший слід – оця газета, – Амвросій витягнув із кишені «Голос Нових Липок» і помахав нею перед носом у Ґелґотуна. – Ви сказали, що востаннє були в цьому приміщенні тиждень тому. Тож яким чином тут опинилася ваша газета п’ятиденної давності?

– Звідки ви взяли, що газета моя? – обурився Ґелґотун. – «Голос Нових Липок» читає чи не кожен мешканець міста.

– Звісно, – підтакнув Носик. – Але не на кожному екземплярі поштар пише ваше прізвище. А на цьому написав. Тож немає ні найменшого сумніву, що газета ваша і ви залишили її тут, коли обікрали касу, тобто п’ять днів тому. Ось тепер вам відомо, звідки я знаю дату крадіжки.

– Так само я міг її залишити тут сьогодні, – зауважив Ґелґотун вже не так упевнено. – Адже я був тут…

Носик іронічно примружився.

– Ви п’ять днів ховали газету, щоб нині викинути її тут у кошик?

Ґелґотун мовчав.

– Зрештою, ця газета вам чудово стала в пригоді, – вів далі Амвросій. – Коли ви відчинили скарбничку і вже мали гроші в руках, то почали роззиратися, у що б їх запакувати. Оскільки ніякого паперу під руками не було, то ви собі згадали про газету. Витягли її з кишені, розірвали навпіл і в одну частину загорнули банкноти. Другу викинули собі на лихо!

До Ґелґотуна повернувся дар мови.

– У вас якісь дивні ідеї! – закричав. – Навіщо мені загортати гроші в газету? Я ж міг би покласти їх у портфель чи в кишеню, не запаковуючи.

– Ви саме так і зробили б, – пояснив Амвросій, – якби наважилися забрати гроші додому. Але ви злякалися. Ви радше сховали б їх тут, у цій кімнаті, а точніше кажучи: у цій печі!

Носик показав на велику кахляну піч, а Ґелґотун стиснув пальцями стільницю і вже ледь не млів.

– Як ви здогадалися? – врешті видушив він із себе, підтверджуючи тим самим підозри Носика.

– Дуже просто, – відповів детектив. – На підлозі коло печі я зауважив грудочку попелу – другий слід, який ви залишили. Я замислився, звідки вона там взялася. Адже зараз ніхто не палить у печі, а сумлінна прибиральниця, порядкуючи щотижня, не дозволила б, аби вона тут лежала від зими. Висновок напросився сам собою: хтось зазирав у піч. А навіщо він це робив? Аби щось спалити або заховати. Ясно?

Телесфор Ґелґотун був приголомшений. Він зрозумів, що програв. Програв цілковито. Не міг сказати на свій захист більше нічого. Згорбився, обхопив долонями голову і довго так сидів, поринувши в гірку задуму.

Амвросій поглянув на Кубу Вони порозумілися без слів. «Завжди одне й те саме, – говорили їхні очі. – Спершу велика самовпевненість, а потім – запізніле каяття».

Телесфор Ґелґотун нарешті підвів голову

– І що тепер? – запитав.

– У мене тільки один вихід – повідомити поліцію, – відповів своїм звичним лагідним голосом Носик.

Ґелґотун покірно кивнув.

– Я вже ніколи не стану головою… – сказав радше собі, ніж Носику, і сховав обличчя в долонях.

Пошуки Невловимої Руки

Напередодні відкриття великої виставки під назвою «Сторіччя Нових Липок» детектив Амвросій Носик отримав листа, від вигляду якого його серце закалатало. Адже він упізнав на конверті знайомий почерк свого вчителя і друга Іполита Вусика.

– Іпцьо пише! – крикнув у бік Куби, який саме смакував кролячим стегенцем.

Куба облишив смаколик, що з ним досі ніколи не траплялося, і вмить опинився біля Носика.

– Читай! – видихнув, злизуючи жир з бороди.

Амвросій хутко розірвав конверт, розгорнув аркуш, прокашлявся і почав голосно читати:

Дорогий друже!

Жаль мені затьмарювати твій святковий ювілейний настрій прикрою новиною, але ти ж знаєш: обов’язок для мене – понад усе. Тож із певних джерел, які не хочу тобі називати, я довідався, що на відкриття вашої виставки збирається дуже неприємний тип, а саме кишеньковий злодій, добре знаний як Невловима Рука. Прізвисько говорить саме за себе: це спритний злочинець, якого непросто впіймати на гарячому. Воно і справді так. Досить сказати, що навіть мені це досі не вдалося. Може, тобі, друже, пощастить більше. Від усього серця бажаю тобі цього.

Упіймати Невловиму Руку тим важче, що він легко перевтілюється в різних осіб. Одного разу це освічений професор, іншого – жебрак, а якось він навіть вдавав зі себе повненьку продавчиню. Проте він не здатен змінити свого зросту і ваги, тож повідомляю тобі, що Невловима Рука десь сто сімдесят сантиметрів заввишки і важить близько ста кілограмів. Тож звертай увагу на людей такої статури.

Вибач мені, що я весь лист присвячую особі, цього не вартій, але справа важлива.

Наступного разу – урочисто тобі це обіцяю – напишу про себе.

На завершення сердечно тебе вітаю, а твоєму неоціненному помічникові Кубі зичу, аби його життя було встелене кісточками.

Щиро відданий тобі – Іполит.

– Іпцьо чудовий! – вигукнув Куба, коли Амвросій закінчив читати. – Він справді чудовий!

– Це тому, що він повідомив нам про гастролі Невловимої Руки? – невинно спитав Амвросій.

Куба не вловив легенької іронії, яка крилася в цьому питанні, і відповів щиро:

– Що ти! Просто він мені таку чудову річ побажав: життя, вистелене кістками!.. – розмріявся Куба. – Хіба буває щось прекрасніше?

– Залежить, для кого… – знехотя кинув Амвросій.

Цього разу Кубу понесло.

– Еее, розмовляти з людьми про кістки – це те саме, що розповідати корові про політ. Порозмовляймо-но краще про Невловиму Руку.

Тепер розмріявся Амвросій.

– Ох, якби ж нам пощастило його впіймати!.. – зітхнув.

– Відчуваю, що вдасться! – запалився Куба. – Нюхом чую! Тільки треба цю справу добре обміркувати. Подумаймо трохи.

І оскільки Носик не мав нічого проти роздумів, вони обоє поринули в цю корисну справу. Опісля влаштували довгу нараду, результати якої Амвросій занотував у своєму блокноті по пунктах:

По-перше: податися на відкриття виставки.
По-друге: приглядатися до всіх незнайомих учасників урочистостей, які мають близько ста сімдесяти сантиметрів зросту і ста кілограмів ваги.
По-третє: з’ясувати, хто із них є Невловимою Рукою.
По-четверте: ходити за Невловимою Рукою по п’ятах.
По-п’яте: впіймати Невловиму Руку на гарячому.
По-шосте: віддати злочинця в руки поліції.

Як бачите, план був навдивовижу простий. Щоправда, деякі його пункти легше було записати, ніж виконати, але – як часто повторював Куба – труднощі існують для того, аби їх… розгризати.

Амвросій дотримувався такої ж думки, тож обоє друзів вкладалися спати в якнайкращому настрої. Щоправда, вночі їх переслідував невловимий кишеньковий злодій, який наснився Кубі в особі двірнички, а Амвросія навідав у вбранні фараона, проте на ранок обидва були в доброму гуморі.

Жартуючи, як зазвичай, вони хутенько поснідали і о дев’ятій вийшли з дому.

Місто привітало їх святковим галасом. На вікнах і балконах майоріли прапори, над вулицями висіли кольорові транспаранти, а під ними видимо-невидимо людей. Усі вони поспішали до виставкового павільйону на міському ринку. Амвросій і Куба влилися в цей святковий натовп і, не опираючись, дозволили йому понести себе.

На місці вони були о дев’ятій тридцять, тобто за півгодини до початку урочистостей. Хотіли ще трохи пройтися по ринку, пороззиратися, але натовп налягав, тож зайняли місце поблизу трибуни і вирішили там почекати на приїзд бургомістра, який мав відкрити виставку.

Бургомістр з’явився за п’ять десята. Він приїхав низькою чорною бричкою і, з гордим виразом обличчя та блискучим циліндром на голові, вибрався на трибуну. Його привітали оплесками і гучним тушем оркестру пожежників. Бургомістр великодушно вислухав одне й друге, а тоді подав рукою знак, що хоче промовляти. Запала тиша, і в ній залунали слова про місто-ювіляра, його історію, красу і заслуги, про працьовитість його жителів і мудрість правителів… Бургомістр промовляв так пристрасно, що, здавалося, ще мить – і він, попри свою огрядність, злетить до хмар. На щастя, до цього не дійшло, і бургомістр промовляв далі, пробуджуючи в серцях навіть найскромніших новолипчан гордість за те, що вони живуть у цьому місті.

Після промови, яку також зустріли оплесками і оркестровим тушем, бургомістр зійшов із трибуни, підійшов до стрічки, що закривала вхід до павільйону, і розрізав її великими ножицями, які йому подала дівчинка в строї краків’янки.

Отож виставку відкрили, і Амвросій із Кубою могли братися за здійснення свого плану. Та оскільки вони також мешканці Нових Липок, то вирішили насамперед відвідати виставку.

– Навряд чи злодій почне красти в присутності бургомістра, – висловив сподівання Носик.

Із такою впевненістю обоє увійшли до павільйону. Виставка була поділена на три частини: «З історії Нових Липок», «Великі сини нашого міста» та «Діяння наших рук». Вони оглянули їх по черзі. У першій частині було зібрано старі фотографії, пам’ятки і документи з історії міста. Найцікавішим експонатом цієї частини експозиції був столітній молоток, яким колись забивали кілочки, закладаючи теперішній ринок. Сьогодні на нього годі було дивитися без зворушення. Родзинкою другої частини виставки стали портрети славетних новолипчан, серед яких особливої уваги заслуговував портрет Полікарпа Зизоокого, винахідника рожевих окулярів. Художник, що намалював його портрет, навдивовижу вдало схопив погідну безтурботність, яку випромінювало обличчя винахідника. На жаль, згідно з ухваленими правилами, на виставці не було портретів живих осіб. Якби не це, то в галереї славетних новолипчан напевно був би Амвросій Носик. Принаймні на цьому наполягав Куба, хоча його господар слабо протестував. Третя частина виставки була присвячена виробам новолипчанського ремесла. Тут було й вишукане взуття, і вигадливі гаманці, шедеври кондитерів і знамениті новолипчанські рогалики, дива, викувані із заліза і коштовності із золота. Десятки речей засвідчували великий хист місцевих ремісників.

Амвросій саме розглядав декоративні замки, викладені в одній з вітрин, коли його прошив окрик, який пролунав за кілька кроків.

– Мій годинник! – лунав розпачливо чийсь голос. – Вкрали мій годинник!..

«Отже, Невловима Рука вже тут і працює», – подумав Носик і в кілька кроків опинився поруч із постраждалим. Швидко роззирнувся довкола. У його полі зору перебувало троє осіб, які, судячи з їхнього вигляду, могли би бути невловимим кишеньковим злодієм. А саме: висока пишнотіла пані в капелюшку, який скидався на квітник, із парасолькою в руці і виразними вусиками під носом; чоловік у просторому сірому плащі, який, заклавши руки за спину, байдуже приглядався до сусідньої вітрини; тип, схожий з вигляду на… професора-пенсіонера, який пильно роззирався на всі боки.

– Хтось із цієї трійці – Невловима Рука, – шепнув Амвросій Кубі. – Візьмемося насамперед за ту пані з ботанічним садочком на голові. Її буде найлегше перевірити. Досить почути її голос.

Пані, наче відчувши, що про неї говорять, розштовхуючи роззяв, рушила до виходу. Амвросій, ні на мить не вагаючись, подався за нею.

– Вона марширує, як наполеонівський піхотинець, – пробурмотів Куба.

Обоє розсміялися і наддали ходи. Коли порівнялися з пані, Амвросій скинув капелюха і заговорив так ґречно, як лиш міг:

– Щиро перепрошую! Чи мої очі мають приємність бачити шановну пані Зефірину Квітничкову?

Щойно вимовивши ці слова, він одразу пошкодував про сказане. Так звана Зефірина Квітничкова прошила його нищівним поглядом, стиснула пальцями парасольку і верескнула на цілий ринок:

– Що ви сказали? Зефіринда? Це я Зефіринда? Ану втікайте звідси, бо як уперіщу парасолею, то буде вам десять Зефіринд.

Жінка! Не було ані найменших сумнівів, що це жінка!

Амвросій не став чекати, доки побачить аж десять екземплярів войовничої дами, і з усіх ніг рвонув геть. За кільканадцять кроків він зупинився, витер спітніле чоло і драматично зітхнув:

– Боже, яке ж воно небезпечне, переслідування злочинців!..

Сумний кінець Невловимої Руки

Вони з Кубою знову засміялися і вирішили взятися за другого підозрюваного – професора-пенсіонера. Тож вони повернулися в павільйон і легко виловили з натовпу постать згадуваного виховника молоді. «Професор» стояв біля вітрини із золотими виробами, вдаючи, що захоплено щось роздивляється, але уважний спостерігач легко би зауважив, що його очі бігають неспокійно туди-сюди.

– Підозрілий тип, – упевнено сказав Куба.

Амвросій не заперечував, і з того моменту вони з Кубою не спускали чоловіка з очей. Ходили за ним по п’ятах, затримувалися біля тих самих вітрин, відпочивали на сусідніх лавочках, пили лимонад у тих самих кіосках…

Після двогодинного вештання по ринку і по місту, під час якого не відбулося нічого підозрілого, «професор» явно зголоднів, бо зайшов до бару «Жирна кістка». Через це перед Кубою постала серйозна дилема. «Якщо хтось вирішив пообідати в товаристві собак, – думав собі, – то він не може бути поганою людиною». Однак тут же згадав, що Пончика і Шпичку він також колись тут зустрів, і підозри знову повернулися.

Однак Куба не встиг з’ясувати, слушні його сумніви чи ні, бо раптом їх зауважив «професор». Побачивши детектива й собаку, він мало не вдавився. У його очах спочатку з’явився подив, а тоді – лють. Кілька секунд він приглядався до Носика, далі щось вирішив, зірвався з-за столу і, як грозова хмара, посунув на нього.

– Сто тисяч пригорілих котлет! – прогримів він. – Хто ви взагалі такі і навіщо тягаєтеся за мною, як голодний лис за жирною гускою?

Цей грім не справив на Носика особливого враження. Він дивився «професорові» просто у вічі і думав, з ким має справу: з винятково зухвалим злочинцем чи з цілковито невинною людиною?

Коли громи стихли, він сказав:

– Перш ніж я відповім на ваше запитання, маю два прохання. По-перше, говоріть, будь ласка, трохи тихіше, бо в дитинстві в мене часто боліли вуха, і відтоді я не терплю крику. І по-друге, сядьте, будь ласка, бо я не люблю, коли на мене дивляться згори.

Спокійний і сповнений гідності тон Амвросія трохи остудив злого «професора». Він видихнув із себе залишки гніву і опустився в крісло.

– Добре. Я виконав ваше прохання. А тепер скажіть нарешті, що вам від мене треба? Ви зі мною граєтесь у злодіїв і поліціянтів, чи що?

Носик здригнувся. Випадковість із тими «злодіями та поліціянтами» чи свідома гра? Він відповів із загадковою міною:

– Може…

Обличчя «професора» викривило щось, що, мабуть, мало бути усмішкою.

– Ну то побавмося, пане злодію! – викрикнув.

– Чого б це я мав бути злодієм? – здивувався Носик. – Може, ця роль більше підійшла б вам?

– Ні, – рішуче заперечив «професор». – Я можу бути тільки поліціянтом.

– Можна дізнатися, чому?

– Бо я – поліціянт, – пролунала подиву гідна відповідь. – Ось уже тридцять років.

Носик остовпів.

– Ви по… поліціянт? – ледве вимовив.

Так званий професор тихенько захихотів.

– А ви, певне, думали, що розмовляєте з китайським імператором, еге ж?

Носик досі не міг повірити.

– Можна глянути на ваше посвідчення?

– Звичайно. Це буде доволі рідкісний випадок перевірки документів поліціянта особою, яка не має на це права.

«Професор» сягнув рукою в кишеню і показав Носикові відповідний документ.

– Інспектор Бальтазар Бджілка, – прочитав упівголоса Амвросій і раптом вибухнув нестримним сміхом.

Бальтазар Бджілка вороже дивився на нього.

– У вас доволі дивне почуття гумору, – зауважив.

Носик витер тильною стороною долоні очі, які сльозилися від сміху, і сказав:

– Про почуття гумору зараз поговоримо. Може, ви спочатку захочете подивитися на оце! – і подав інспекторові своє посвідчення.

Тепер вони помінялися ролями. Інспектор поглянув на документ, здивовано закліпав очима, перевів погляд на Носика і вигукнув:

– То ви Амвросій Носик? Відомий детектив Амвросій Носик?!

Задоволений Амвросій підтакнув.

Аж тепер, коли вже не залишилося жодних сумнівів, хто є хто, Бальтазар Бджілка так зареготав, що всі в залі витріщилися на нього. Амвросій приєднався до нього, і декілька хвилин за їхнім столиком панували дикі веселощі. Навіть Куба трусився на радощах.

Першим опанував себе інспектор Бальтазар Бджілка.

– Тож тепер, коли ми вже знаємо, хто є хто, – почав він, – може, ви мені скажете нарешті, навіщо ходили за мною дві години тінню?

Носик засоромився.

– Я, було, подумав, що ви – відомий кишеньковий злодій, якого я хотів упіймати на гарячому, – зізнався він. – Мені описали його зовнішність, і ви цьому описові відповідаєте…

– Ви говорите про Невловиму Руку? – зацікавився інспектор.

– Так. Ви його знаєте? – своєю чергою пожвавився Носик.

– Чи знаю я його? Звісно! Я тут через нього. Я приїхав за ним із нашого міста і маю таку ж ціль, що й ви: упіймати його на гарячому.

– Чи це був отой чоловік у просторому сірому плащі, що стояв поблизу вас, коли вкрали годинник?

– Так. Але він не крав того годинника. Я стежив за ним від моменту, як він увійшов на виставку, навіть на мить не спускав очей із його рук, і можу поручитися, що ті руки нічого не крали. Невловима Рука постійно тримав їх закладеними за спину, наче прагнув показати всьому світові, що не має злодійських намірів.

– Дивно, – замислився Носик. – З цього мало би випливати, що Невловима Рука «працює» не сам.

– Схоже на те, – визнав інспектор. – Але ми не перевіримо цього, сидячи в цім затишнім барі. Пропоную повернутися на виставку і подивитися, що там діється.

– Підемо разом? – запитав Носик.

– Ні, окремо. Я погуляю трохи павільйоном, а ви займетеся тільки Невловимою Рукою. Рано чи пізно він залізе в чужу кишеню.

– А може, ви самі хотіли за нього взятися? – запропонував Носик. – Ви ж приїхали з цією метою.

– Ні, – відрізав інспектор. – Ви набагато краще підходите для цього. Мене він може знати. Ми ж бо живемо в одному місті.

– Ну раз так, – охоче погодився Амвросій, – то я візьмуся за нього.

Вони попрощалися вже як друзі, визначивши годину й місце зустрічі, і Амвросій з Кубою подалися на свято.

Там і надалі було гамірно та людно. Одні групки відвідувачів прямували до павільйону, інші виходили з нього і розливалися по площі. У повітрі перехрещувалися привітання та вигуки продавців, які розклали свій крам і все нахвалювали, починаючи від великих пряничних сердець і закінчуючи мухоловками.

У цьому натовпі також був Невловима Рука. Амвросій побачив, як той підходив до бороданя, який малював на замовлення портрети відвідувачів. Злодій затесався в гурт, що оточив митця, і приглядався, як той працює. Його руки при цьому були виклично закладені за спину.

Носик нахилився до Куби.

– Пильнуй за цими руками, – прошепотів. – І ні на мить не спускай їх з очей!

Куба мовчки махнув головою.

Невловима Рука тим часом підсунувся підозріло близько до молодого чоловіка, який позував для портрета, і якийсь час приглядався до ескізу його обличчя. Потім широко позіхнув і повільно відійшов. Носик хотів рушити за ним, але спершу вирішив подивитися, на що схожий так швидко намальований портрет. Тож він зайняв місце, яке перед тим звільнив злодій, і кілька хвилин дивувався вправності художника. Невдовзі портрет був готовий, і його власник сягнув до кишені по гроші. І зблід. Кишеня була порожня. Якусь мить він марне в ній порпався, а тоді скрикнув:

– Мене обікрали! Забрали всі гроші!

Далі Носик не слухав. Потягнув Кубу і помчав за Невловимою Рукою.

– Ти стежив за руками? – спитав пса.

– Так, як ти казав. Він увесь час тримав їх нерухомо за спиною. Він не міг вкрасти ці гроші.

– Хто ж тоді? – спохмурнів Носик. – Тільки він міг непомітно залізти в кишеню цього молодого чоловіка. Він стояв просто за ним.

– А може, його хтось обікрав ще до того? – роздумував пес уголос. – Це ж не мусило трапитися саме біля художника.

– Я теж так думав, – сказав Носик. – Але це не може бути випадковістю, що скільки разів щось зникає, стільки раз біля потерпілого опиняється Невловима Рука. Щось за цим криється, тільки що?

Наразі вони не знайшли відповіді на це запитання, проте легко знайшли Невловиму Руку, якого тепер зацікавило акробатичне шоу у виконанні місцевого спортивного товариства з невигадливою назвою «Геркулес».

Детектив Носик присів на лавці за кілька кроків від спортсменів і далі ламав собі голову над загадковими крадіжками. «У чому ж тут таємниця? – думав. – Адже я бачив, що він не крав цих грошей, а все ж таки переконаний, що це саме він».

Детектив отямився, бо хтось різко шарпнув його за рукав. Це Куба, сильно чимось стривожений, подавав йому незрозумілі знаки.

– Що трапилося? – запитав він, не зауваживши нічого підозрілого.

– Руки! – шепнув Куба. – Глянь на його руки!

– Я нічого не бачу, – приглядався Амвросій. – Він тримає їх так, як завжди.

– Ой-ой! – втрачав терпець пес. – Оса! Ти не бачиш оси?

А й справді! По лівій руці злодія повзла оса, а він зовсім на це не реагував!

– Неможливо, щоб він цього не відчував, – гарячкував Куба. – Тож чому він не відмахнеться рукою від комахи?

Амвросій підтакував і водночас напружено думав. Відчував, що він уже за крок від розв’язання загадки, що за мить зруйнується та чорна стіна, яку він марно намагався пробити, і дуже напружено чекав на цей момент.

– Знайшов! – раптом викрикнув здушеним голосом. – Знайшов розгадку! Ох! Та це ж елементарно просто! Якби не твоя спостережливість, друже, я би ніколи до цього не додумався. Ти заробив величезну кістку!

– Кажи зрозуміліше! – облизався Куба.

– Пізніше! – відмахнувся Носик. – Зараз мусимо якнайшвидше знайти Бальтазара Бджілку і… якесь пристойне яблуко.

– Що? – витріщив очі Куба.

– Яблуко! Звичайне яблуко! – повторив Носик і схопився з лавки.

Далі події розвивалися з блискавичною швидкістю. Інспектора Бджілку Амвросій розшукав у павільйоні, яблуко купив у здивованої продавчині і, сховавши його до кишені, подався разом із Бджілкою та Кубою на зустріч з Невловимою Рукою.

– Що це все означає? – допитувався дорогою інспектор Бджілка. – Що ви надумали?

Обличчя Амвросія осяяла тріумфальна усмішка.

– Викриття Невловимої Руки! – відповів, залишаючись глухим до наступних запитань.

Злодій явно занудьгував на спортивному шоу, бо сидів на тій самій лавці, на якій Носик зробив своє відкриття, і звичайнісінько собі засмагав. Його руки були незмінно закладені за спину, а лице виражало глибоку вдоволеність життям. Він помітив чоловіків і пса, що наближалися, але не звернув на них особливої уваги.

А вони тим часом хвилювалися все більше. Носик стискав яблуко в кишені, а Бджілка і Куба аж впріли від чекання. Знали, що за мить ось-ось станеться щось незвичайне, але не мали уявлення, що саме.

Від лавки, на якій сидів Невловима Рука, їх відділяв тільки один крок.

І раптом сталося! Носик витягнув руку з кишені, вигукнув: «Ловіть яблуко!» – і кинув його в бік злодія. Тієї ж миті трапилася дивовижна річ: з-під широкого плаща кишенькового злодія вигулькнула пара рук і схопила фрукт. Друга пара нерухомо стирчала позаду…

– Ти попався, Невловима Руко! – звитяжно оголосив Носик.

Злодій навіть не намагався захищатися. Він зрозумів, що майстерно підроблена пара штучних рук, яку він носив позаду для прикриття, зараз стала неспростовним доказом його злочинної діяльності…

Отак закінчилася кар’єра Невловимої Руки. І таким був третій великий успіх детектива Носика і його пса. Успіх, який, як і два попередні, здивував Нові Липки і заслужено прославив обох приятелів.