Як Ослик із Ведмедиком перемогли Вовка
Козлов Сергій
Коли Ослик із Ведмедиком прийшли на війну, вони почали думати, хто з них буде головним?
— Ти, — сказав Ослик.
— Ні, — сказав Ведмедик. — Ти!
— Чому я? — здивувався Ослик. — У тебе ікла, ти будеш гризти ворога…
— А в тебе вуха: ти почуєш, коли він прийде.
— Хто?
— Вовк.
— Але ж тоді треба буде тікати, — сказав Ослик.
— Ні ж бо! Саме тоді й почнеться війна, і ми підемо в атаку.
— Куди?
— В атаку. «Ура!» «Уперед!» В атаку.
— А-а-а…— сказав Ослик і присів на пеньок. У нього дуже боліли вуха, зв’язані під підборіддям.
— А чому вперед? — подумавши, запитав він. — Хіба не можна збоку?
— Збоку — краще, але вперед — вірніше!
— І коли ти на нього налетиш, ти його вкусиш, а я його вдарю ногою.
— Правильно, — сказало Ведмедик, зручніше влаштовуючись на травичці.
— А він вкусить тебе, — продовжував Ослик, — а я його знову вдарю ногою…
— Ні. Вкусить він тебе. А я його вб’ю.
— Але якщо він мене вкусить, він теж мене вб’є.
— Дрібниці! Я його вб’ю раніше, ніж ти вмреш.
— Але я не хочу вмирати! — сказав Ослик.
— Вовк теж не хоче, — сказав Ведмедик і сів.
— Ти гадаєш?
— Та звісно! Лягай спати.
Вони заснули на лісовій галявині, а в цей час Вовк думав так: «Якщо вони налетять на мене спереду — я вкушу Ведмедика, а Ослика брикну ногою; якщо ж збоку, то навпаки: Ослика я вкушу, а Ведмедика брикну. Але краще б укусити їх обох одразу»
Він заснув під ялинкою за десяток кроків від лісової галявини…
Коли зійшов місяць, Ослик прокинувся й розбудив Ведмедика.
— Вовк спить під ялинкою, — сказав він.
— Звідки ти знаєш?
— Я чую.
— А про що він думає?
— Ні про що, він спить.
— А-а-а… — сказав Ведмедик. — Тоді нападемо на нього іззаду.
У цей час Вовк прокинувся й подумав: «Ось я сплю, а на мене можуть напасти іззаду».
І повернувся до ялинки хвостом.
— Спить? — запитав Ведмедик.
Ослик кивнув, і вони почали підкрадатися до Вовка.
«Ведмедик укусить його, а я стукну по голові, — повторював Ослик. — Ведмедик укусить, а я стукну».
— Я вкушу, — шепнув Ведмедик, — а ти стукнеш!
— Угу!
І вони пліч-о-пліч підійшли до Вовка.
— Нумо! — шепнув Ослик.
— Ти перший, ти повинен його оглушити.
— Навіщо? Він і так спить.
— Але він прокинеться, коли я його вкушу.
— Отоді я його й стукну.
— Ні, — сказав Ведмедик. — Ти головний — ти повинен перший.
Ослик обережно стукнув Вовка по голові. Вовк заворушився й повернувся на інший бік.
— Ось і вбили, — сказав Ослик.
— Справді…
— А навіщо?..
— Якби не ми його, то він би нас!
— Ти гадаєш?
— Та звісно, — сказав Ведмедик, — він би неодмінно нас з’їв.
— А якби не з’їв?
— А що б він із тобою робив?
— Не знаю, — сказав Ослик.
Вони поверталися з війни в досвітніх сутінках, коли рясна лісова роса лизала їм ноги.
«А Вовк лежить під ялинкою, — думав Ослик, — геть убитий».
— Навіщо? — сказав він. — Краще було сидіти вдома.
— Ти ж на війні, — сказав Ведмедик…
Джерело:
“Большая книга сказок”
Сергій Козлов
Переклад з російської – І. Андрусяка
Видавництво: “Махаон”