Як ведмежатка сонечко шукали

— Яке гарне червоне сонечко! — сказало Руде Ведмежатко Чорненькому.

Вони жили в густому зеленому лісі й приятелювали.

— Цікаво б знати, — звідки сонечко сходить? Ми вже великі, матінки нам дозволять помандрувати.

Так і сталося.
З вечора матері-ведмедиці назбирали дітям смачної малинки у кошики, й ведмежата вирушили рано-вранці в дорогу.

Ведмежатам удвох було нестрашно. Крізь колючі кущі вони сміливо продиралися, через повалені буревієм дерева перескакували, з каменя на камінь стрибали. Навіть з веселими синичками встигли у піжмурки побавитися.

Йшли-йшли ведмежата. А сонечка все немає, йшли-йшли й заблукали… Руде Ведмежатко каже:

— Я стежку шукатиму. А ти нікуди не йди. Чекай мене!

Боязко Чорненькому Ведмежаткові одному. Все навкруги незнайоме. То гілочка раптом — трісь! Гляне — нема нікого… То в кущах щось заскрекоче, потім замовчить. Наче підглядає — дражнить.

І їсти захотілося Ведмежаткові. Дістало воно з кошика малинки та до рота. А ягідки смачні, самі туди просяться. Отак усі в роті у Чорненького й розтанули.

Повернулося Руде Ведмежатко. Зморилося, але стежку далі знайшло.

За свої ягідки взялося. Їсть-нахвалює:

— Які смачні!

А Чорненькому ще малини захотілося. Сидить воно, дивиться в рот приятелеві.

Руде й питає:

— Ти чого ягідки не їси?

Ось тоді й схитрувало Чорненьке Ведмежатко: «Я, — каже, — коли йшли сюди, об колоду спіткнулося. Ягідки і розсипалися!»

— То їж мої! — запросило Руде Ведмежатко. Нарівно, як з другом, ягідки поділило.

Ситі ведмежата наввипередки побігли назустріч сонечку.

Ось уже рожева смужка попереду на горбок лягла, підпалила зелену верхівку.

І раптом… Зупинились ведмежата. Щоб на горбок злізти, треба було спочатку високо над ручаєм по зваленому деревцю на інший бік перебратися. А на тому боці і сонечко, і смачна малина на кущах горить…

Раз-два! Раз-два! Швидко-швидко перебігло Руде Ведмежа по тоненькому деревцю.

За Руденьким Чорне ступило. Ступило й хитається. Важке бо стало. Багато малинки з’їло, та ще й чужої.

До половини не дійшло Чорненьке Ведмежа, спіткнулося — й шубовсть униз! Просто в холодний струмок.
Змокло бідне, подряпалося. Вже й сонечку червоному за горою не раде, й кущам малиновим навкруги. Вилізло на берег — дрижить.

А Руденьке Ведмежатко й на сонечко вранішнє ласкаве надивилося, і малинки досхочу наїлося.

Рушили ведмежатка додому. Біжить Чорненьке Ведмежа й гадає сумно: чого це в нього все так погано вийшло?