Як у вивірки виріс великий хвіст

Жила собі в дуплі вивірка. А ще її білочкою звуть. Жила на дереві, але не так, як птахи. Птах підніме крила — й полетить, куди захоче.

— Я мушу бути обережна, бо зірвуся з гілки та й розіб’юся об землю.

Заздрила вивірка і дятлові, і сороці, і солов’єві, і навіть кажанові. Бачила, як спускаються парашутисти з неба — і їм заздрила.

— Мені хоч би вже не літати, а спускатися отак на землю з дерева, щоб не розбитися,— завжди скаржилася.

— Ось ти, фазане, маєш такий гарний хвіст і надаремно. Ходиш по землі бундючно й тільки. Мені б його, то я сміливо стрибала б з дерева на дерево. А то й шугала високо попід хмарами.

— Якщо так, то я тобі подарую. Тільки не свого. Мій для такої маленької, як ти, — запишний. У торішньому листі я знайшов якогось. Може, то мале лисятко гралося й загубило, а може пташеня — не відаю.

— Ой, покажи! —забувши про обережність, аж підскочила руденька на гілці.

— А що мені за те буде? — поцікавився фазан.

— Я тобі дам цілий козуб горіхів,— заторохтіла вивірка.— Якщо мені не вистачить на зиму, то шишками прохарчуюся.

— Годі,— перебив її фазан,— бачу, що ти щедра а то добре. Та й горіхами твоїми мені не ласувати: беззубий я.

І він витяг з-під листя хвоста — досить великого й пухнастого, як для вивірки. Та на радощах заберкицькалась на траві. А потім причепила собі його й полізла на дерево.

Відтепер вона могла сміливо перестрибувати з гілки на гілку, з дерева на дерево і не боятися, що розіб’ється. Хвіст, мов парашут, завжди надійно підтримує її в повітрі.