Іде Андрійко вулицею

Іде Андрійко вулицею й наспівує.
Бачить: неподалік малюки боязко зазирають у чужий двір. Питає:
—    Що там за кіно?
—    М’яч наш, — показують діти, — біля Рябка…
—    А Рябко, мабуть, злий-презлий?
—    О-го-го!
Тоді Андрійко повагом насунув кепку на лоба й пішов у двір. Узяв м’яча, почухав Рябка за вухом і, не поспішаючи, зачинив за собою хвіртку.
—    Оце сміливець! — вигукнули діти. А Андрійко лиш кепку збив набакир і помугикав пісеньку далі.

У провулку дядьки валяють старого в’яза. Накинули мотузку на стовбур, дружно ухкають, а підпиляне дерево стоїть і порипує.
—    Ану, козаче, підсоби! — гукнули Андрійкові.
Андрійко й собі взявся за мотузку, дядьки ще раз ухнули, і в’яз затріщав, упав.
—    Силач росте! — сказали дядьки. А хлопець — кепку на лоба і, наспівуючи, покушпелив далі.
Коли підійшов до автозупинки, люди якраз сідали в автобус. Якась тітонька, вельми кваплячись, впустила кошик і розсипала гостинці. Андрійко підбіг, допоміг зібрати пакунки.
—    Чий ти, хлопчику? — уже з автобуса, що рушав, крикнула жінка. — Кому дякувати?
Андрійко лиш звично поправив кепку.
На вигоні хлопці затіяли гру навипередки. Нагорода — великий апельсин.
Виграти хотів кожен. Тільки ж хто випередить Андрійка?
Потупилися хлопці, намагаються не дивитися, як Андрійко розламує солодку нагороду.
—    Пригощайтеся, — простягнув він соковиті дольки.
Вистачило кожному.