Їжачок

У Наталчиної бабусі на вікні наче справжній садок. Виявляється, його можна й вдома створити, не тільки просто неба. От поливає бабуся свій садок на підвіконні, а внучка все розпитує:

— А що це за квітка?

— Примула.

— А ця?

— А це — герань. Бач, яка гарненька, пелюсточки червоненькі.

Тепер Наталка хоче полити квітку в горщику, підвішеному на дротинці. З горщика вниз зеленою зливою стебельця кучеряві спадають. Тягнеться рукою з кухликом вгору Наталка — не дістане ніяк. Довелось стати на табуретку.

— Увесь кухлик виливай, — наставляє бабуся. Ця квітка тропічна, їй багатенько водиці треба. Ім’я в неї довге. Традесканція.

Та, мабуть, найбільше вразили Наталку, найбільше сподобалися у бабусиному садку — кактуси. Вони були такі не схожі на усі інші квіти і навіть один на одного.

— Їжачок! — мимоволі вихопилося в Наталки. Зовсім як їжачок!

З горщика на неї позирала зелена кулька как- куса — уся в колючках. Такі ж колючі росли поруч кактуси-„стовпчики“.

— Їжачок, кажеш? — посміхнулася бабуся. — А хто ні спеки не боїться, ні безводдя пустелі, як верблюд? Та саме ж кактус!

„Їжачка“ бабуся подарувала внучці.

— Якщо добре доглядатимеш, — сказала, — то, може, побачиш диво…

Минув час. Одного дня повернулася Наталка з дитячого садка додому та так на порозі кімнати і зупинилася. Таки ж диво!

— „Їжачок“ розцвів!

Квітка була велика, червона, гарна.
Наступного дня Наталка віднесла до садка кактус. Нехай усі бачать, який він, бабусин „їжачок“!