Казка про ліниві рученьки та ніженьки

На узліссі у маленькому будинку біля лісу жила дівчинка Катруся зі своєю бабусею. Може, вона була непоганою дівчинкою, але такою лінивою, що й слів не підбереш.

У сусідньому будиночку жив хлопчик Сергійко зі своєю вівчаркою на ім’я Ліхтарик. Так вівчарку назвали, бо в темряві в неї світилися очі, як зелені ліхтарики.

Катруся та Сергійко товаришували і часто бавилися разом на узліссі. І Ліхтарик разом з ними.
Одного ранку Катруся та її бабуся зібралися пити чай. Дивиться бабуся, а води у відрі зовсім не залишилося.

– Катрусенько, люба, сходи до криниці, принеси води, – попросила бабуся.

– Я б принесла, – відповіла Катруся. — Тільки мої ніженьки до криниці не хочуть йти.

– А хіба ти не господиня своїм ніжкам? – здивувалася бабуся.

– Ні, я не господиня своїм ніжкам, – похитала головою Катруся. – Вони мене не слухаються. Мої ніжки біжать куди самі хочуть.

Засмутилася бабуся, та робити нічого, взяла відро і сама пішла до криниці.
Ось попили вони чаю з варенням.

– Я щось втомилася, Катрусенько, помийте, будь ласка, чашки. А я відпочину, приляжу ненадовго, – попросила бабуся.

Не хоче Катруся чашки мити.

– Я б помила чашки, – каже вона, – тільки мої рученьки не хочуть їх мити.

– А хіба ти не господиня своїм рукам? – Ще більше засмутилася бабуся.

– Ні, я не господиня своїм рукам, – відповіла Катруся. – Мої ручки що хочуть, те й роблять. Вони не слухаються мене.

Як тільки промовила Катруся ці слова, сталося ось що. Раптом вона як схопиться зі стільця і стриб-стриб – побігла до дверей. А потім скік-скік – поскакала сходами з ганку і далі через усе село.
Вийшов на ганок Сергійко зі своїм псом Ліхтариком. Дивиться вслід Катрусі, дивується, куди це вона прямує. А Катруся біжить повз сад тітки Галі, хап – і зірвала найчервоніше яблуко.

– Ручки, мої ручки, що ви робите? – Заплакала Катруся. – Я не хочу брати чужі яблука. Це, погано і соромно!

А ніжки її біжать все далі. Спочатку широкою дорогою, потім вузькою зарослою стежкою. А рученьки то в дупло залізуть, а там сердиті бджоли дзижчать, скаржаться, то кропиву пекучу зірвуть.
Заблукала Катя, не знає, де її дім, куди йти.

Набігли хмари волохаті, закрили місяць і зірки – темно в глухому лісі, страшно.
Сіла Катруся на пеньок і заплакала. Видно все, кінець, доведеться пропадати.
А вдома бабуся переймається, місця собі не знаходить. Пішла вона до сусідів.

– Бачив я Катрусю, – каже Сергійко, – вона в ліс побігла, навіть не озирнулася.

– Бачила я Катрусю, – сказала тітка Галя. – Зірвала вона найчервоніше яблуко і навіть дякую не сказала.

– Ось що, – сказав Сергійко, – дайте моєму псові понюхати якусь Катрусину річ. Понюхає вона її, візьме слід і знайде Катрусю.
Дала бабуся понюхати Ліхтарику стрічку з катрусиної коси.
Одразу собака підхопився, натягнув повідець і побіг до лісу. А за нею Сергійко, бабуся і тітка Галя.
Довго вони блукали лісом, Катруся далеко зайшла.
А Катруся сидить на пеньочку і раптом бачить у темряві два зелені ока.

– Ой, вовк іде! Ой, пропала я! – Закричала дівчинка. – Врятуйте мене! Більше я ніколи не лінуватимуся. Хочу знову стати господинею своїх рук і ніг!

– Та чого ти боїшся, Катрусю! – засміявся Сергійко. – Це очі у Ліхтарика світяться, ми тебе знайшли.
Бабуся обійняла і поцілувала Катрусю.

– Бабусю, – сказала Катруся, – я завтра сама до криниці за водою піду і чашки помию. І ви, тітко Галю, вибачте мені. Як дозріють ваші яблука, я допоможу вам їх у кошики зібрати. Я тепер знову господиня своїх рук і ніг! Ой, як добре, як добре!

Тут вітер темні хмари розігнав, і місячною стежкою всі пішли додому.