Казка про ліниву дівчинку Марічку

Жила-була дівчинка Марічка. У неї були мама, тато і бабуся. Мама і тато були молоді, а бабуся-старенька.

Якось бабуся попросила:

— Марічко, піди, будь ласка, до крамниці! Але Марічці було ліньки йти в магазин, і вона відповіла:

— Бабусю, я б пішла до крамниці, та мої ноги не хочуть іти!

— А хіба ти не господиня своїм ногам? Куди ти накажеш, туди вони й підуть!

— Ні, я не господиня своїм ногам. Куди вони хочуть, туди і йдуть! – сказала Марічка.

– Ну гаразд, я сама піду до крамниці, а ти поки накрий на стіл! – Зітхнула бабуся.

Але Марічці було ліньки накривати на стіл, і вона сказала:

— Я б накрила на стіл, та мої руки не хочуть. А я не господиня своїм рукам. Вони що хочуть, те й роблять.

– Як тобі не соромно говорити такі дурниці! – засмутилася бабуся.

— А я не господиня свого язика. Він що хоче, те й говорить, сказала Марічка.

Незабаром прийшли тато та мама, і всі сіли за стіл.

Марічка хотіла з’їсти ложку полуничного варення, але натомість її права рука набрала повну ложку гірчиці і засунула її Марічці до рота.

Марічка схопилася з стільця. З її очей полилися великі сльози. Тільки, мабуть, цього разу її сльози були не солоними, а гіркими.

– Що з тобою? – Запитала мама.

А Маріччині ноги раптом винесли її до передпокою, а звідти просто на сходи, а звідти просто у двір.

– Ой! Я зовсім не хочу бігти на подвір’я! – злякалася Марічка. – Це мої ноги самі біжать, куди хочуть. Вони мене не слухаються!

У дворі Марічка побачила Сергійка та його собаку Білку.

Марічка дуже поважала Сергійка. Сергій був відмінником у школі і до того ж дуже гарно малював.

І його собаку Білку Марічка теж дуже поважала. Це була вівчарка і до того ж пошукова.

Марічка хотіла підійти і сказати щось розумне.

— Доброго дня, Сергію, як ти поживаєш? — хотіла сказати Марічка, а натомість раптом зареготала і сказала грубим голосом: — Іди звідси зі своєю собакою, а то я її зараз вкушу!

Ой! Я зовсім не це хотіла сказати! – жахнулася Марічка. – Мій язик зовсім мене не слухається!

Їй хотілося провалитися крізь землю чи хоч би втекти з двору. Але натомість її ноги побігли до зеленої лавки, де поряд сиділи дві сусідки — Ганна Семенівна та Наталя Петрівна.

Марічка сіла на лаву і відвернулася. Але все рівно вона відчувала, що Сергійко дивиться на неї. Вона навіть відчувала, що Сергійко мругає очима від здивування .

І раптом Марічка побачила, що її права рука лізе прямо до сумки Ганни Семенівни, де лежать великі червоні яблука.

Марічка спробувала вхопити лівою рукою свою праву руку та витягти її із сумки. Але права рука, як і всі праві руки у світі, була сильніша, ніж ліва. Вона залізла в сумку і схопила найбільше та найчервоніше яблуко.

Очі Ганни Семенівни стали круглі й колючі, як кнопки.

– Марічко! – ойкнула вона. – Ти … Ти … Невже ти не могла попросити?

Але тут Маріччині ноги побігли з двору просто на вулицю.

На вулиці було дуже багато машин. Машини гарчали, пирхали і кудись дуже швидко їхали.

Маріччині ноги зовсім не знали правил вуличного руху. Правила вуличного руху знала Маріччина голова, а ноги вміли лише бігати. І вони, звісно, побігли просто під тролейбус.

– Ти куди, дівчинко? – Закричав поліцейський і схопив Марічку за руку. Лице поліцейського було дуже добре. А ніс у нього був круглий, як у Маріччиної бабусі. Тому він був трохи схожий на Маріччину бабусю.

Марічка хотіла заплакати і сказати доброму поліцейському:

— Дядечку поліцейський, тримайте мене міцніше! А найкраще відведіть мене до поліції!

Але натомість Марічка сказала грубим голосом:

— Відпусти мене, поліцай. Бо я не дівчинка, а сірий вовк. Я дуже люблю їсти поліціянтів.

А Маріччин язик сам висунувся з рота і передразнив поліцейського.

Поліцейський образився і відпустив Маріччину руку.

Марічка сіла до тролейбуса, і тролейбус поїхав.

Тролейбус доїхав до кінцевої зупинки. Тут будинки стояли далеко один від одного, а вдалині синів ліс.

Маріччині ноги побігли по шосе, потім дорогою, а потім стежкою між деревами. Так вони бігли і бігли, поки не привели Марічку вглиб лісу.

Сонце вже зайшло. Звичайно, воно не стало затримуватися на небі через якесь дурне дівчисько.

Стало темно та страшно.

Навколо були високі дерева та глибокі ями. Марічка сіла на пеньок.

— Нехай мене з’їдять вовки! — вирішила вона. — Якщо мій язик буде брехати, руки — красти, а ноги — йти не туди, куди треба, — краще мені взагалі не жити на світі… Як я хотіла б знову стати господинею своїх рук, ніг та язика! Я більше ніколи не стала б лінуватися!

І Марічка гірко заплакала.

Раптом вона побачила три жовті вогники. Вони наближалися і наближалися.

– Вовк! – Злякалася Марічка. – Ой! Триокий вовк! Або, мабуть, два вовки. Один двоокий, а другий одноокий! Найлютіший і найстаріший!

Марічка схопилася на ноги і схопила довгу гіляку. І тут вона відчула, що ноги її слухаються, а рука міцно стискає палицю.

– Ой, мамо! Мені страшно! – Закричала Марічка. І це було те, що вона хотіла закричати.

– Марічко! – Раптом почула вона мамин голос. – Де ти?

І тут до Марічки підбігли мама, тато та Сергійко. В руках у них були електричні ліхтарики. Сергійко тримав на ремінці свою вівчарку Білку.

– Ой, Марічко! – сказав тато. – Як ти нас налякала! Хіба можна бути таким безвідповідальним дівчиськом? Тебе треба було б як слід відшмагати…

– Це Білка знайшла твої сліди! – сказав Сергійко, який зрозумів, що треба швидше почати говорити про щось інше. – Знаєш, який у неї нюх? Вона знає свою справу!

Тут мама поцілувала Марічку і всі пішли додому.

На цьому й закінчується ця казка.