Казка про Стана Бувалого

Був собі один парубок, і звали його Стан. Ні батька, ні матері – ріс серед чужих людей. Безпритульним хлопчиком йшов він од порога до порога, поки зупинився в одному квітучому селі. Не в одного пана побував слугою, перш ніж перевалило Станові за тридцять, овечки в нього завелися, віз та два волики, корова дійна, хатку собі поставив – сам собі хазяїном зробився. Та що за хазяїн без хазяйки? Але він стільки від сусідів про заміжніх жінок начувся, що тільки й знав, що одруження відкладав: з осені на зиму, із зими на весну, з весни на літо, а віз із одруженням і нині там. У народі кажуть: у двадцять років з власної волі одружуєшся, до двадцяти п’яти – інші допоможуть, до тридцяти – бабі кланяйся, а після тридцяти сам чорт тобі не сват.

Був Стан на вдачу тихий, слова зайвого не промовить, а як скаже – і не заперечиш.

Кожен такому зятеві був би радий – та хіба вмовиш? І друзі, і жінки – всі дали йому спокій.

Якось піднявся він до третіх півнів, мамалиґу з бринзою в торбу склав, запріг волів і з божою поміччю по дрова поїхав. Світало, коли до лісу доїхав. Дров нарубав, на воза склав, пустив волів пастися і сам підкріпитися сів. Уже й ситий, а мамалиґу все їсть – не додому ж нести. На пні залишив із словами: «Знайде частування яка-небудь істота – подякує». З божою поміччю запріг волів і додому пішов – сонце якраз у зеніті було. Ледве ліс залишився позаду, накрила Стана гроза: дощ, град із снігом – темно, хоч в око стрель. Страшний суд якийсь! У таку негоду і праведникові до гріха недалеко – улюблена погода чортів.

Скараоський, найважливіший над чортами начальник, візьми та й розішли своїх слуг рогатих по воді і по суші з наказом: людей пересварити і шкоди більше наробити.

Кинулись чорти на всі чотири сторони. Кому, може, і пощастило з них, та тільки не тому, хто вибрав ліс для свого паскудства.

Збившися з копит у пошуках підходящої нагоди, у сутінках розгледів чорт слід од Станового воза і навшпиньки прокрався до узлісся, де дроворуб вантажив свого воза. Самого хлопця на той час і близько не було.

Розсердився чорт, зубами заклацав: без нічого до Скараоського не поткнешся, а від довгої пішої прогулянки у рогатого голова паморочитись почала, від голоду живіт до спини приріс.

А шматок мамалиґи лежить собі на пні – на корм нечисті. З’їв чорт мамалиґу і до начальника поплентався. У пеклі його чекав суворий допит:

– Що, голубе, добре попрацював? Багато душ занапастив?

– Де там, – покаявся чорт, тремтячи від страху. – Так природа розбушувалася, що на весь ліс – один відвідувач з роду людського. Тільки утік він од мене, не наздогнав я його. Добре хоч, попався мені шматок мамалиґи на пні. Вгамував голод, а то й охлянути можна. От і все, ваше темносте.

– Ах ти ж мізерний чорт! Мамалиґу зжер, а про слова людини, що вона їх на пні залишила, тобі й невтямки?

– Які такі слова, пане?

– Та ти простих смертних думки читати повинен, не те що розмови підслуховувати! Мене й у лісі не було, а вже знаю, що було сказано: «Знайде частування яка-небудь істота – подякує». Подякував, як проковтнув?

– Мовчки з’їв, пане.

– Он як! Ні в чому на вас, чортів, покластися не можна! Але я тебе провчу: йди-но ти на службу до свого годувальника і три роки в нього наймитуй. Дзвінкої монети не проси, ударте по руках, що ти, як вийде строк, забереш з його будинку, що тобі сподобається. І щоб Пекельній П’ятці від твого заробітку користь була – он підпори всі зотліли… Чи втямиш, що треба? Йди негайно.

– Буде зроблено, пане!

Перед Становим будинком перекинувся чорт у восьмилітнього хлопця, до двору благодійника затрюхикав. Стан мішав собі мамалиґу, коли пролунав собачий гавкіт. Гульк – хлопець од псів на огорожу заліз. Кинувся Стан до огорожі відкликати собак:

– Мовчи, Хормузе! Стій, Балане! Додому, Зурзане! А ти звідки, хлопче? Чого псів мені дражниш?

– Яке там дражниш, дядьку? Я вбогий сиротина, служби собі шукаю.

– Служби? Та ти з гусьми не впораєшся… Скільки років?

– Тринадцять.

– Чи тринадцять?… Сім, найбільше – вісім. Як тебе звуть?

– Киріке кличуть.

– Часом не святий Киріке Кульгавий, хто чортів за волосся тягне, хрестив тебе?

– Знати такого не знаю, але мене Киріке кличуть.

– Та ти й справді горобець, Киріке, цвінь-цвірінь.

– Який є, не з кожного велетня будуть люди. З праці про людину судять, не із зросту-імені.

– От так Киріке – розумний, як чорт! Відгадай-но краще загадку: широке – на широке, зверху – гарячіше, зверху – розчепірене, зверху – кривизна, зверху – білизна, зверху – жовтизна, зверху – богатир?

Киріке тільки посміхнувся:

– А відгадаю – даси мені шматочок?

– Спочатку відгадай, там видно буде.

– На дворі піч, вогонь, таганець, чавунець, вода в чавунці, борошно і товкачик – мамалиґу мішати.

– Розумниця, Киріке! Скільки за рік служби береш?

– На рік не згоден.

– А на який строк?

– На три роки, панів на переправі не міняють.

– Чудово, Киріке. І скільки за три роки тобі покласти?

– А ніскільки, їжу та одяг. А як відслужу, віддаси мені зі свого господарства, на що око покладу.

– Дивна угода. А коли душа моя тобі сподобається? Чорт тебе знає.

– Заспокойся, багато в тебе не попрошу, заберу непотрібне.

– Гаразд, тільки умова: не лаятися, а то, чого доброго, доведеш мене до гріха.

– Це само собою.

– Ось і по руках. Підкріпися картоплею в часниковому соусі та мамалиґою і до роботи.

Влаштувався хлопець зручніше, вгамував голод і служити почав. І так робота у нього йшла гаразд, що з ним і Стан про смуток свій забув, щасливчиком став, розбагатів, Киріке як сина полюбив.

Минуло два роки, і Киріке запитав:

– Пане, чому ти досі неодружений? Так і постаріти недовго без спадкоємця. Кому нажите передаси?

– Господь з тобою, Киріке! Не оженився свого часу – тепер тільки чортам на сміх. Я більше дід тепер, ніж хлопець…

– Нічого, пане, дідом прикидатися. Саме час тобі одружуватись: є чим жінку і дітей годувати. Добра он скільки.

– Дивна ти, Киріке, людина. Ні посівів у мене немає, ні… Жінку нелегко утримувати…

– Коли так, то вже я підсоблю, щоб пшениці тобі вистачило на калачі не те що до весілля – до хрестин. Бачиш он те поле стиглої пшениці?

– Бачу.

– Йди до поміщика і скажи, що візьмешся зжати й зібрати йому в скирти весь його хліб. Грошей за це не проси, а вимагай стільки пшениці, разом із соломою, скільки під силу понести тобі удвох з робітником.

– Ти, Киріке, мабуть, утратив здоровий глузд? Для такої служби сотні, а то й тисячі рук потрібні. Гра не варта двох в’язанок пшениці.

– Пане, довірся мені і йди до поміщика.

На десятий раз тільки набрався він духу, до поміщика поплентався:

– Потрібні женці?

– Аякже. Пшениця дозріла.

– Я би зжав її.

– Сам?

– Чи не все одно? Моє діло – зжати і в скирти її скласти.

– Скільки коштуватиме твоя робота?

– Ось складу я хліб у скирти, а ти мені стільки пшениці віддаси, разом із соломою, скільки понесу на спині зі своїм хлопцем.

Вирішив поміщик, що говорить з божевільним, і мовив:

– Завтра на світанку берися до роботи. Як зробиш усе і про ціну домовимось.

Повернувся Стан додому, а Киріке тут як тут:

– Пане, про що з поміщиком домовився?

– Як ти сказав, так і йому передав, тільки ось полю його кінця-краю не видно. Заварили ми, братику, кашу…

– Заспокойся, пане, довірся мені… – каже Киріке.

До поля добралися в сутінках, Киріке поклав Стана спати: ранок мудріший від вечора, а сам умить всю нечисть зібрав і працювати змусив. Хто жне, хто снопи в’яже, хто збирає і скиртує…

Прокинувся Стан удосвіта: все зроблено. А поміщицькі слуги вже панові донесли, той сам і прийшов!

– Приймай роботу, – сказав Стан. – Розрахуватися треба.

А Киріке тим часом мотузком, яким був підперезаний, перев’язав найбільшу скирту, на спину взяв – тільки його й бачили. Пан і язика в роті забув: як би не відніс на собі Стан і решту скирт. Ласкою взяти задумав:

– Візьми, добрий чоловіче, гроші замість решти хліба, і йди своєю дорогою! Якби знати, що сам чорт до цього руку приклав.

– Брешеш, пане, з божою поміччю справилися!

– Без нечистого не обійшлося, тож бери торбинку з грошима і йди душу рятувати.

Радіючи, Стан узяв плату і поспішив до Киріке, а вдома вже все обмолочено, перевіяно, змелено.

Назавтра каже Киріке:

– Тепер, пане, не будеш опиратися? Я піду, один залишишся. Як господарство таке велике піднімати? Женитися треба.

– Ох, Киріке, і женився б, та де знайти дівчину хорошу, не бабу сварливу?

– Не турбуйся, пане! Я тобі таку господиню знайду, яких ще пошукати. Жіноче серце для мене – відкрита книга. Усліпу можу наречену тобі вибрати. Сусіди, он, шепочуться, що тобі жінку нема на що утримувати.

– Як же ти мені жінку вибереш?

– А ходімо з тобою в неділю в село на танці. Танцюй з тією, що люба тобі буде, а я збоку подивлюся, що за цяця.

Так вони і зробили. Танці саме в розпалі. Киріке з іншими хлопчаками на огорожі сидить, викривляється. А Стан від однієї дівчини очей відірвати не в змозі, кружляє біля неї, нема-нема та й за руку схопить – закохався до безтями. Тільки музика замовкла, каже Станові чортеня:

– Пан он як розчервонівся! Дівчина полюбилася, не інакше?

– Гарна бісова дівка, ніби приворожила.

– Краще подалі від неї тримайся. Ти подивися на неї: і не посміхнеться. Три ребра чортових у неї. Хоч і в найгарнішої жінки теж одне таке ребро є – нам би її знайти.

Послухався Стан, і повернулися вони додому вдвох, а думки у пана все про наступну неділю.

У неділю йдуть вони на танці до іншого села. Киріке з хлопцями забавляється, Стан з дівчиною танцює, розмовляє, а та йому геть голову закрутила. Киріке його за руку зловив:

– Пане, ти, мабуть, і цю взяти готовий. Сподобалась?

– А хоч би й так!

– Так вона нам не підходить. У тихому болоті… У неї два ребра чортових є.

Знову поступився Стан, та з того дня парубок ні про що й думати не хотів, окрім одруження! Висох весь, поки неділі дочекався.

Ось прийшли вони до третього села на танці. Повів Стан дівчину, а в неї, чортиці, бісики в очах. З першого погляду таких дівчат помічав, а що на серці у них, сам Киріке знає. А він тут як тут. Влад забилися серця Стана і незнайомки. Сатана їх звів, не інакше. Відкликав Киріке Стана вбік:

– Чи вона, пане?

– Вона, Киріке! Або з нею, або ні з ким не одружусь.

– Так вона нам саме враз, – відповів Киріке. – Хоч є і в неї одне чортове ребро, ну та витягнемо.

Стан аж не тямиться з радощів! Од дівчини не відходить, та й вона на знаки уваги охоче відповідає. Не витримав Стан, пішов у батьків руки її просити. А ті й щасливі посватати за гарного чоловіка, весілля не відкладали, забрав жених наречену з приданим додому, зажили як одна душа. І каже Стан своєму робітникові:

– Не жінка у мене, Киріке, а золото!

– Золото, не заперечую. Та не забувай, що й у неї одне ребро чортове є: якщо хочеш з нею решту життя прожити, вийняти треба.

Не минуло й року, народила дружина Станові сина. А через три місяці приїхав у гості тесть, кличе подружжя на весілля жінчиного брата. Киріке, чортеня, все зметикував і каже:

– Пане, жінка з дитиною хай їдуть, а сам пообіцяй слідом поїхати, якщо часину викроїш, а ні – то й ні.

Тесть, жінка і дитина утрьох поїхали.

На другий день весілля каже Киріке Станові:

– Пане, настав час чортове ребро у жінки твоєї дістати. Стрибай на коня і скачи на весілля. Поряд з будинком тестя твого стоїть хатка, де стара звідниця живе, майстриня свого діла – відьмі до пари. /дь до неї, удай із себе подорожнього. Золоті гори їй обіцяй, а умов її жінку твою в хатку заманити. Узнаєш ціну жіночої вірності.

– Але ж упізнають мене там, Киріке?

– Хоч прямісінько на весілля йди, а я все зробив, аби ніхто тебе на впізнав.

Тільки-но добрався чоловік до того села, прийшов до старої звідниці і зажадав привести йому того ж вечора жінку якогось Стана із сусіднього села.

Бабця аж рот відкрила:

– Чоловіче добрий, як я можу таке обкрутити? Чоловік у неї добрий, уродливий, заможний, і сама вона не з таких…

Подав Стан їй капшук з дзвінкою монетою і пообіцяв:

– Варто тобі, бабусю, стати у пригоді мені, вдячність щедрою і мовчазною буде.

– Під монастир підводиш, чоловіче добрий! Знаю, що сердечна мука з людьми зробити може… Навіть не знаю, на якій козі до цієї жінки під’їхати… Візьмуся, але за результат не ручаюся.

Залишила вона свою хату на гостя, сама ж на весілля пішла – добре, що недалеко. Кличе звідниця Станову жінку і давай її тихенько зваблювати обіцянками-цяцянками – у тієї аж голова обертом пішла.

– Бабусю, – питає, – як би нам все влаштувати?

– Діло нехитре, красуне. Іди у спальню свого дитяти, розбуди – воно і запхикає, а вщипнеш – і зовсім на крик перейде. Батечко твій суворий, негайно накаже бабці показати, тобто мені. Хапай колиску з хлоп’ям – і до мене в хату. А потім…

Так жінка і зробила: прямо до Стана в хату пішла з дитиною на руках. Ще й двері за нею не зачинилися, як давай вона теревені правити та сміхом приправляти. Чоловіка вона так і не впізнала.

Наливав Стан дружині із старою зелене вино, виймав спадкоємця з колиски і додому поспішав – так Киріке його навчив!

Киріке – назустріч:

– Що, пане, чи я лукавив?

– Ні, Киріке. Ця жінка на все здатна. Чорт з нею. Ось їй Біг, а он поріг, окаянній!

– Не поспішай, пане! Дружина у тебе рідкісна. Дочекаймось її і від чортового ребра звільнимо. Подивишся, яка жінка вийде.

Ледве хміль пройшов, як схаменулися Станова дружина і стара звідниця: ані гостя, ані дитини в хаті. Вони в плач, руки заламувати – та хіба сльозами горе здолаєш? А немовляти і слід запав.

– Ой, лишенько, – голосить баба. – Хоч у чорта тепер, як бути, питай!

Бісова баба її й напоумила.

– А скрути-но пелюшки, поклади в колиску, хату підпалимо, а як загориться, заголосимо: «Пожежа!» Поки з весілля народ збіжиться, хата завалиться. З обгорілої колиски про долю немовляти судити будуть.

– Твоя правда, бабусю.

– Правда і в тому, що мені на старості літ доведеться з хати своєї йти.

– Навіть не думай. У моєму будинку притулок знайдеш. Чоловік мій – сама доброта, на правах матері погорілицю поселимо.

Підпалили хату і давай голосити:

– Ой, лишенько! Дитятко наше в полум’ї загинуло!

Побачивши, як вони побиваються, народ, що прибіг, загудів словами розради. А назавтра пригнічений горем дід одіслав дочку свою і стару з одним з робітників до чоловіка. Вже сидячи у возі, каже молода старій:

– Бабусю, сховайся в цей мішок, поки чортів наймит наш не розрахується – сьогодні строк його служби виходить.

Приїхали додому, віз лишили у дворі, а Станова дружина кинулася наповнювати рідні стіни плачем, чоловікові про те, що сталося, розповідати. А вдома ні Стана, ні Киріке. Дотягла вона тоді з допомогою батькового робітника мішок до кухні, заховала за грубою і назад до батеччиного будинку помічника відпустила. Ледве він зник з очей, прийшов Стан.

Розказала вона йому про нещастя, як звідниця навчила. А Стан відповідає:

– Не плач, жінко, будуть у нас ще дітки. Не вини себе. Чоловік мислить, а Бог радить.

На порозі з’явився Киріке. Господиня – до нього зі своїм горем. А Киріке й каже:

– Не вір їй, пане! Тримай міцніше, виймемо з неї те ребро!

Схопив її Стан за коси, на підлогу повалив, а Киріке заходився ліві ребра перелічувати: раз, два, три! Четверте витягнув зі словами:

– Тепер, пане, дружина у тебе – справжній скарб, – сказав і побіг до сусідньої хати, щоб повернутися з немовлям на руках.

Мати так і зомліла. А Киріке прощатися надумав:

– Рівно три роки у тебе відслужив, пане. І тепер мені пора. Якщо запитає хто, скажи, що працював на тебе нечистий цілих три роки за шматок мамалиґи, яку ти залишив колись на пні в лісі, і за худу підпірку для Пекельної П’ятки.

Витягнув Киріке з-за груби мішок із старою звідницею і пощез.

І поки Стан шкодував про втраченого вірного слугу і благодійника, Киріке жив не тужив собі в пеклі у Скараоського в пошані, а стара звідниця кректала під Пекельною П’яткою.

Так спекався Стан і нечистого, і старої звідниці. З дружиною й дитиною у них лад. З того часу, якщо хто коли-не-коли починає йому нісенітниці плести, він тільки головою хитає: годі, мовляв, сон рябої кобили розказувати, не тому небилиці кажете, бо я Стан Бувалий.