Казка про зайчика, що не хотів сам жити

Філінович Вероніка

Збудував собі зайчик в лісі хатку, зробив з моху кубельце, коло дверей поставив весельце, бо забажав рибалкою стати, та й пішов бобра шукати, що вміє човни вигризати. Іде лісом та й іде, аж назустріч жук гуде:

— А куди ти це, куций, прямуєш, що мене не бачиш, ні не чуєш?

— А що мені бачити чи чути! Я мушу перед сходом сонця до бобра прибути — а то він піде загати робити та з дерева весла точити. Як я забарюся та не в час до бобра з’явлюся, то в мене човна не буде, хоч потреба пекуча.

— А що це ти, зайче, будеш з човном робити? Будеш у човен трави збирати чи колоски розкладати та и у човні молотити?

— Ні, жуче, я буду рибу ловити!

— А що ж ти з рибою будеш робити ?

— Того я вже не знаю, — каже зайчик.

— От, бачиш, який ти незнайко! Вертайсь додому, живи, як зайці в лісі, смакуй корінці, заїдай їх грибами, а риби хай живуть собі з бобрами.

Послухав зайчик, поскакав додому, думає собі: ,,Як жити мені самому?” Зустрічає вивірку.

— Чи не хочеш ти зі мною жити ? Буду я тобі вірно служити, горішків принесу, корінців накопаю, кубельце постелю на сопілці заграю.

— Не треба мені твоєї опіки! Я там живу, де ліси великі, моя хатка в старому дубі, там мої дітки, хвостаті, любі — а в тебе немає хвоста, тільки вуха .. .

Зайчик журливо лоба почухав, поскакав далі. Зустрів лисичку, привітав її, наче рідну сестричку:

— Приходь до мене в хатку жити, будемо разом їсти й пити.

— Хата у тебе така, що нема де й сісти, та й що ж я буду у тебе їсти ? Корінці та зілля.. . А в мене діти, вони люблять яєчка та рибку — ти ж їм даси ягідок та ріпку!

Заплакав зайчик:

— Що мені робити ? Не добре одному жити!

Аж глип — маленьке зайченятко лед­ве скаче, худе бідненьке.

— Кого шукаєш, маленький друже? Кого любиш, за ким тужиш?

— Один я в світі сирота бідний, нікому не потрібний .. .

Зрадів зайчик.

— Не журись, дитино! Ти мені рідний, не сиротина! Скачи за мною! В мене є хата така, як ліс, зелена й багата. Вже нам з тобою не тужити, будемо разом у приязні жити.

Зажили зайчики любо та мило, ціле життя щастям їм світило, наче те ясне сонце в погоду. Бо де є краще, як в свого роду?

Сподобалось чи ні? Залиште оцінку:

4.8 / 5. Оцінили: 15

Поки немає оцінок...

Поділіться з друзями:

Джерело:
“Веселка”
Журнал для української дітвори
Травень,  1974 р.
Видання Українського Народного Союзу
м. Нью – Йорк

Коментарів ще немає... Будете першим?
Залишити коментар

 

Увійти на сайт:
Зареєструватись:
Відновити пароль: