Король Матіуш на безлюдному острові (розділи 1-15)

І
Ох, до чого погано Матіушу у в’язниці!

Погано і тужливо.

Тиснуть тюремні стіни. Тісно. Понуро.

Його зашлють на безлюдний острів.

Війну програно. Він королівський полонений, і його зашлють на острів, як Наполеона. А поки що треба чекати.

Сказали, відправлять через тиждень, але минуло вже три тижні, а він усе ще у в’язниці. Виявляється, три королі ніяк не могли домовитися між собою, який вибрати острів. Молодий король не приховував своєї ненависті до Матіуша й хотів раз і назавжди його позбутися. Сумний король відкрито зізнавався, що він — друг Матіуша. Тому умови диктував третій король, якому доля Матіуша була байдужа.

А умови були такі: нехай Матіуш живе спокійно, але ні у що не втручається, а головне — щоб він не втік.

Острів Марас — не підходить: там болота, жовта лихоманка й чорна віспа. Острів Луко теж не годиться: дуже близько від материка й чорні королі можуть влаштувати йому втечу. Щоб вийти зі скрутного становища, оголосили конкурс. У газетах усього світу надрукували таке оголошення:

«Учитель географії, який вкаже відповідний для ув’язнення Матіуша острів, отримає велику винагороду. У місячний термін пропонується повідомити, де розташований цей острів і чим він хороший для заслання».

Посипалися пропозиції. Королі розвісили по стінах географічні карти й позначали маленькими прапорцями острови, які здавалися їм відповідними.

Приїхав Бум-Друм, а з ним ще кілька чорних і жовтих володарів — менш важних. Приїхала королева Кампанелла і п’ять білих королів. Вони напускали на себе таємничість, ніби мали повідомити щось надзвичайне.

Радилися в різних містах. Королі були пихаті й найбільше боялися принизити свою королівську гідність.

— Хочуть почути мою думку, нехай приїжджають до мене, — зарозуміло заявляли вони. — А то вийде, ніби я нав’язуюся зі своїми порадами.

Крім того, їм просто хотілося помандрувати.

Отже, двічі радилися в містечку на березі моря, потім у великому місті в горах, потім у місті, яке славиться найсмачнішим пивом, а потім у країні, де завжди тепло. Кожен король возив із собою двох міністрів, у кожного міністра був секретар, у кожного секретаря — дві помічниці, які записували все, що говорили королі. Це називається вести протокол.

А Матіуш тим часом тужив у в’язниці.

Якби він читав газети, йому було б легше: він знав би, що про нього говорять і пишуть. А так йому здавалося — про нього забули.

Бум-Друму дуже хотілося побачитися з Матіушем, але він боявся виказати себе і тому прикинувся розсердженим.

— Виманив у мене стільки золота! — скаржився він. — Обіцяв узамін виучити наших дітей, а що з цього вийшло? Половина хлопців загинула в бою, половина сидить у таборі для військовополонених. А бідна Клу-Клу — у в’язниці.

І Бум-Друм на знак печалі хотів перекинутися через голову, але, пригадавши, що він людина цивілізована, став терти очі, ніби плаче.

— Ваша королівська величносте, якщо бажаєте, ми можемо звільнити принцесу Клу-Клу, — улесливо сказав Молодий король, який тепер підлещувався до Бум-Друма.

— Ні, — зі сльозами на очах відповів Бум-Друм, — витрачати дорогоцінний час на легковажне дівча, коли стільки важливих справ, просто неприпустимо.

Бум-Друм засвоїв, що білі плачуть, коли говорять про що-небудь сумне. Тому він завжди носив із собою бульбашку з нашатирним спиртом. І коли, на його думку, належало лити сльози, він виймав бульбашку з кишені й нюхав. А від нашатирного спирту, гірчиці й цибулі, як відомо, сльозяться очі.

Нарешті, на двадцять четвертому засіданні дійшли згоди, куди заслати Матіуша. Востаннє зібралися в палаці Кампанелли, тому що в її країні з вини Матіуша діти вперше вийшли на вулиці із зеленими прапорами.

Красуня Кампанелла жила в палаці сама: чоловік її помер, дітей не було. А палац стояв на березі мальовничого озера в красивому апельсиновому гаю.

На нараду прибули троє вчителів географії в чорних фраках — троє переможців у конкурсі на кращий острів для Матіуша. Тепер із трьох островів належало вибрати один.

— Мій острів, — сказав перший учитель, — розташований ось тут. — І він тицьнув указкою в блакитний простір, на якому не було навіть ознаки суші. — Не дивуйтеся, ваша королівська величносте, що острова немає на карті. Зараз я все поясню. На картах позначають лише великі острови, для всіх не вистачило б місця. Якщо на карті маленька цяточка, значить, острів великий. А мій острівець зовсім крихітний, завбільшки у три квадратні кілометри. У цьому його перевага: легко стерегти Матіуша. Високих дерев там немає, і взагалі рослинність небагата: трава та чагарник. Острів безлюдний і розташований дуже далеко від материка. Клімат там здоровий, зими зовсім не буває. Тому бараку з дощок для Матіуша й варти цілком достатньо. Привезти раз на місяць прові-, зію — і справа з кінцем! Матіуш там розкошуватиме.

На щастя, Бум-Друм був негром, а то він зблід би і всі здогадалися б, як він злякався, почувши про цей острів.

— А як називається ваш острів? — запитав Молодий король.

— Якраз про це хотів я зараз сказати. Острів у 1750 році відкрив мандрівник Дон Педро. Зазнавши корабельної аварії, він насилу дістався до острова, прожив там двадцять років і невідомо скільки прожив би ще, якби випадково його не виявили пірати. Дону Педро нічого не варто було самому прикинутися піратом: він так заріс волоссям, що виглядав справжнім розбійником. Пірати узяли його на свій корабель. Чотири роки плавав він із ними. Урешті- решт йому вдалося втекти. І він назвав цей острів островом Безнадійності. Усе це описано в одній товстій книзі, і, крім мене, головою ручаюся, її не читав жоден учитель географії.

— Мій острів, — почав другий учитель, — має лише один недолік: він знаходиться дуже близько від материка. Зате недалеко від нього розташований маленький острівець із маяком. Під час туману й ночами маяк освітлює все довкола. У південній частині острова є скеля й галявина. На галявині стоїть вже готовий будиночок дня Матіуша. У далекі часи острів населяло миролюбне плем’я тубільців. Коли білі відкрили острів, вони влаштували там школу, навчили тубільців молитися й курити трубки. Матроси міняли на тютюн корицю, ваніль і канарок. Торгівля приносила великий прибуток, і через п’ять років один заповзятливий торговець навіть лавку відкрив на острові. Усе йшло добре, але раптом діти торговця захворіли на кір. Для білих кір не дуже небезпечна хвороба, а чорні хлоп’ята, заразившись, померли всі до одного, з дорослих уціліло не більше ста осіб. Якщо вони ще живі, то ховаються в чагарниках, рятуючись від кору, лавки і школи.

— А де цей острів? — поцікавився Сумний король.

— Ось тут, — показав учитель географії.

Тут Бум-Друм як схопиться та як стукне кулаком по столу.

— Не дозволю! — заволав він. — Цей острів дуже близько від моєї країни! Матіуш утече і підніме бунт серед дітей. Та ви що, з глузду з’їхали, зелена мавпа вас візьми!

Королі образились.

Кампанелла ледве не знепритомніла, а вчитель географії від страху впустив указку, тому що Бум-Друм кинувся на нього з кулаками. Молодий король насилу втримав Бум-Друма, котрий розбушувався.

— Заспокойся, чорний друже, ніхто на цьому не наполягає. Не хочеш — не треба. Хіба на світі мало островів?

А увечері білі королі, зійшовшись в апельсиновому гаю, на зло Бум-Друму, і водночас щоб насолити Молодому королеві, на всі лади почали розхвалювати цей острів.

— Смішно брати до уваги думку неосвіченого дикуна. Він ще, чого доброго, подумає, ніби ми його боїмося. Як же Матіуш утече? А солдати на що? А маяк?

— Матіуш — дитина, йому буде погано без дерев, квітів і птахів, — сказала Кампанелла. — Хоча він переді мною винен, я йому пробачаю.

— Ваше благородство, шановна Кампанелла, глибоко нас вражає, — зазначив відомий своєю галантністю король Мальто.

— Але, віддаючи належне вашій доброті, — додав Молодий король, — ми перш за все керуватимемося міркуваннями розуму й обережності.

— Але ж він дитина! — повторила Кампанелла,простягаючи Молодому королеві два апельсини й сім фініків.

— Усе говорить за те, щоб обрати саме цей острів, — сказав король-хитрун. — І провізію для Матіуша й варти недалеко возити, і море там завжди спокійне, і будувати нічого не треба — є приміщення колишньої школи. Подивімося на речі тверезо. Якщо навіть Матіуш спробує втекти, його розтерзають хижі звіри. І потім, не знаючи мови, як він домовиться з тубільцями? Отже, не лише добре серце нашої чарівної хазяйки, але й розум і обачність схиляють нас до того, щоб зупинити свій вибір саме на цьому острові.

Молодий король без жодного задоволення їв фініки й мовчав. Він був заклопотаний майбутніми неприємностями з Бум-Друмом.

II
Матіуш гуляє тюремним двором. Довкола, куди не глянь, високі кам’яні стіни. Посеред двору одне-єдине дерево — горіх. Раніше дерев було більше, але вони росли дуже близько від стіни, і років десять тому, коли з в’язниці втік знаменитий розбійник, їх зрубали. Тепер уздовж стіни стирчать дванадцять пеньків, і це надає тюремному двору ще сумнішого вигляду.

Прогулянка триває півгодини. Два солдати із зарядженими рушницями крокують попереду Матіуша, два — позаду, три, з шаблями наголо, — ліворуч, три — праворуч. Матіуш дивиться собі під ноги й рахує кроки:

«Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім…».

Сто двадцять маленьких кроків або вісімдесят великих: сімдесят кроків до горіхового дерева і п’ятдесят від дерева до стіни. Через кожні десять кроків Матіуш піднімає голову й дивиться на дерево.

На що ж йому ще дивитися? Він то йде із заплющеними очима, то розплющує їх, лише щоб поглянути на дерево. Або чергує великі кроки з маленькими. Або ходить навшпиньки. А то десять кроків на носочках, десять — на п’ятах. Треба якось урізноманітнити нудну тюремну прогулянку. Хотілося пострибати на одній ніжці, і він стрибав у себе в камері, коли його ніхто не бачив.

Простим в’язням живеться значно краще! А йому, королівському полоненому, доводиться весь час бути напоготові: адже вороги всіляко прагнуть його принизити.

— Засуджений номер двісті одинадцять — у канцелярію! — прокричав у заґратоване віконце начальник в’язниці.

Матіуш здригнувся: номер його. Але він іде далі, ніби не чує.

— Ваша величносте, вас викликають у канцелярію, — сказав начальник варти.

Був відданий наказ: розмовляючи з Матіушем, називати його королем, інакше він не відповідав. Про нього говорили: «засуджений номер двісті одинадцять», а до нього зверталися «ваша королівська величносте».

«У канцелярію!»

Матіуш поглянув ще раз на дерево, обернувся і, насупивши брови, заклавши руки за спину, пішов маленькими кроками, щоб не подумали, ніби він поспішає. От і канцелярія. Матіуш зупинився, чекає. А в самого від хвилювання ноги тремтять, серце б’ється, немов у підстреленого птаха.

— Сядьте, ваша королівська величносте, — ввічливо звертається начальник в’язниці й посуває йому стілець.

«Неспроста це», — подумав Матіуш. Він навчився звертати увагу на різні дрібниці, навчився читати чужі думки. Матіуш знав: люди часто говорять не те, що думають.

І він різко відсунув від себе послужливо запропонований стілець.

Тут до канцелярії входить король Орест II і з ним красива пані в чорній оксамитовій сукні. Орест II був у Матіуша в гостях, і Матіуш одразу пізнав його за орденом Великого півмісяця: за розміром це був найбільший орден, який він коли-небудь бачив.

— Королева Кампанелла, — представилася пані в чорній сукні.

— Засуджений номер двісті одинадцять, — з гіркотою промовив Матіуш.

Він стояв, недбало спершись об спинку стільця, і прямо дивився їй у вічі.

— О, для мене ви — король Матіуш Реформатор, друг дітей і відважний воїн, — з підкупливою простотою відповіла королева й подала Матіушу руку, яку він шанобливо поцілував.

Коли король Орест хотів із ним привітатися, Матіуш гордо випростався й не подав йому руки.

— Я ув’язнений, у мене немає орденів, — сказав він і зміряв Ореста недружнім поглядом.

Начальник в’язниці, бажаючи припинити неприємну сцену, свідками якої були солдати й чиновники, запросив усіх до вітальні.

Матіуш оглянув кімнату: килим, дорогі м’які меблі, на вікнах квіти — і непомітно усміхнувся. Але від погляду королеви не сховалася його гірка посмішка.

Орест надувся і, розвалившись у кріслі, почав перегортати велику книгу з картинками, яка лежала на столі.

Матіуш розсердився. Його дратувало все: і розкішна вітальня, і квіти, і килим, і піаніно, і мовчання королеви, і те, як вона на нього дивиться. Але найбільше дратував його Орест зі своїм величезним орденом Великого півмісяця.

«Цікаво, викличе він мене на дуель за те, що я йому не подав руки?» — промайнуло в нього в голові.

Потім, роздумуючи про цю зустріч, Матіуш зрозумів причину свого роздратування. Довгими годинами тужливої самотності він мріяв побачити Сумного короля. Піаніно у вітальні начальника в’язниці нагадувало йому про Сумного короля, й у вухах зазвучали сумні мелодії. Окрім нього, ніхто не мав права приїжджати сюди. Кампанелла — жінка, їй можна вибачити, але що потрібно тут цьому жалюгідному корольцю?

«Що б таке образливе йому сказати, щоб іншим разом не пхав носа не у свої справи?»

Матіуш не знав, як поводитися, що сказати. От коли б згодився всезнайко-церемоніймейстер! Як бути? Кампанелла не зводить із нього очей, Орест розглядає картинки, а начальник в’язниці стоїть стовпом. Здається, кінця не буде цим тортурам!

— Накажете подати чай чи каву зі збитими вершками? У мене є смачне домашнє печиво, — догідливо почав начальник в’язниці, але одразу прикусив язика.

— Ви що, при своєму розумі! — обурився Матіуш, і його очі заблищали. — Я що, цілий місяць гнию в цій дірі, щоб пригощатися вашим печивом?! Я хочу знати рішення моїх ворогів! Категорично вимагаю, щоб мене негайно заслали на безлюдний острів. Знав би я заздалегідь, що мені доведеться цілий місяць сидіти у в’язниці, я відмовився б від помилування. Я хотів померти в будиночку для диких звірів, а вони по-зрадницьки захопили мене в полон. Вимагаю офіційний документ із печаткою!

Він схопив дорогу фарфорову вазу і вдарив нею об стіл поряд із книжкою. Ваза вщент розбилася. Матіуш поранив собі руку. Орест схопився з крісла, королева заплющила очі. Начальник в’язниці зовсім очманів і з усіх ніг кинувся за лікарем.

Кампанелла, вийнявши із сумочки напарфумленого носовичка, обережно приклала його до рани, що кровоточила. У неї визрів план: вона не дозволить заслати хлопчика на безлюдний острів і візьме його до себе. У неї немає ні чоловіка, ні дітей — вона, як і він, зовсім самотня. Якщо потрібно, нехай обнесуть високою стіною апельсиновий гай: він замінить в’язневі безлюдний острів, а Кампанелла — матір.

Тюремний лікар перев’язав Матіушу руку — інакше він не міг вчинити у присутності їхньої королівської величності — і дав йому заспокійливих крапель. П’ять крапель на шматочок цукру. У тюремного лікаря від усіх хвороб було двоє ліків: у лівій кишені — краплі, у правій — пігулки. І те й інше — гірке, дуже гірке, і належало запивати водою. Але якщо начальник в’язниці жертвує власний цукор, чому не зробити виняток?

Наступного дня Матіуш оголосив: він відмовляється від їжі і від прогулянок, доки йому не пред’являть документ із печаткою. Він хоче знати, що з ним мають намір зробити. Довше сидіти у в’язниці він не бажає.

Опівдні Матіуша викликали в канцелярію. Матіуш відмовився: він не рушить з місця, доки йому не покажуть документ із печаткою. Досить гратися в хованки! Він хоче знати правду!

Начальник в’язниці обурювався: Кампанелла не лише не образилася на Матіуша, але ще більше стала його захищати. Мало того: висловила бажання поглянути, як він живе. А Матіуш перебував у дуже поганих умовах. Камера сира й темна, по стінах снують павуки і клопи. Замість ліжка — солом’яна підстилка на підлозі. У кутку — миска і глек із водою. Навіть стільця немає. А королева принесла великий букет білого бузку. Як тут бути?

Наглядач приніс із квартири начальника в’язниці м’яке крісло й вазу, таку саму, як вчора розбив Матіуш. Виявляється, були дві однакові вази: одна стояла на столі, друга — на піаніно. «Було б добре якби він розбив і другу вазу! — подумав начальник в’язниці. — Тоді королева побачила б, як важко з ним, і зрозуміла, чому його тримають у такій темній камері».

Але, на превеликий жаль начальника в’язниці, Матіуш зустрів Кампанеллу дуже люб’язно. Подякував за квіти, але поставив їх не в розкішну вазу, а в простий глиняний глек. Підбадьорена таким прийомом, Кампанелла непомітно вийняла з кишені пальта коробку шоколадних цукерок. Вона заховала їх, не знаючи, в якому настрої буде Матіуш.

— О ні, дякую! Цукерки викликають у мене неприємні спогади про мою першу реформу.

Кампанелла повідомила Матіушу наступне.

Безлюдний острів для нього вже вибрали. І хоча гнів Матіуша зрозумілий, швидше ніяк не можна було. Король Орест не винен — він супроводжував Кампанеллу з ввічливості. Сумний король дуже хотів приїхати, але Бум-Друм і Молодий король не дозволили. Бум-Друм подружився з Молодим королем. Вирок із печаткою й підписами королів ще не готовий. Кампанелла приїхала повідомити Матіушу, що про нього не забули і він скоро зможе виїхати. А поки…

— Якщо ваша величність дозволить, я щодня вас відвідуватиму.

Замість відповіді Матіуш поцілував добрій королеві руку.

— На жаль, більше чотирнадцяти хвилин мені не дозволяють бути у вас.

— Зрозуміло: етикет.

— Ні, тюремні правила.

III
Чи стало Матіушу краще від того, що його перевели в чисту, світлу кімнату з ліжком, столом і стільцем, дозволили гуляти тюремним садом і щодня його відвідувала Кампанелла, а їжу приносили з кухні самого начальника в’язниці?

Ні, йому було, як і раніше, сумно — тиснули тюремні стіни. Йому стало навіть ще гірше. У темній камері була надія, що в майбутньому його чекає зміна — безлюдний острів. А тепер він уже нічого не чекав.

І справді, чого чекати? На острові буде все те саме, що й тут. Ну, може, кімнату й меблі дадуть трохи кращі й гуляти берегом моря, звичайно, приємніше, але туга й самотність залишаться все одно.

Як йому перший час не вистачало годинника! Здавалося, день пролетить швидше, якщо знати, котра година. Самообман! Тепер він бачить, як повільно повзуть стрілки, як нескінченно довго тягнеться час, який у в’язниці нескінченно довгий день!

— Матіуше, чим я можу тобі допомогти? — запитала Кампанелла, бачачи, як той із похмурим виглядом, заклавши руки за спину, ходить по камері туди-сюди.

— Дізнайтеся, чи жива моя канарка?

Не пам’ятаю, чи говорилося, що в Матіуша в красивій позолоченій клітці жила канарка. Матіушу подарували її на день народження, і він дуже до неї прив’язався. Але коли в парламенті хтось назвав його жовтопузою канаркою, він охолов до пташки, хоча вона в тому не винна. Тепер він згадав про неї і йому захотілося мати її тут. Хоч одна жива істота буде з ним не чотирнадцять хвилин, а постійно.

Кампанелла нічого не відповіла: їй суворо, дуже суворо заборонили повідомляти в’язню про те, що відбувається в країні. Але, повернувшись до себе, негайно відправила телеграму Молодому королеві:

Прошу дозволу повідомити Матіушу про долю його канарки й віднести її у в’язницю. Нагадую вашій величності, що я говорила на засіданні, як необхідні дітям дерева і птахи.

Телеграма не на жарт розсердила Молодого короля.

«Немає нічого гіршого, ніж зв’язуватися з бабами! — бурчав він про себе. — Сьогодні — канарка, завтра — собака, післязавтра — ще щось! То камера сира, то Матіушу темно, то, бачте, він нервується, то погано виглядає. Неначе в нас інших турбот немає, окрім як ублажати цього хлопчиська».

Король вирішив, але з умовою:

Сподіваюся, це буде останнє прохання й остання поступка Матіушу. Корона зобов’язує добре серце Вашої Величності рахуватися і з державними інтересами.

Молодий король ввічливо натякнув Кампанеллі, що по горло ситий її безглуздими проханнями.

Матіуш, звичайно, не підозрював, які труднощі доводиться їй долати. Як важко відповідати йому: «Не можна. Не дозволяють».

Так, наприклад, ні газет, ні книжок принести не дозволили. Згадувати про Бум-Друма, Фелека, Клу- Клу й Сумного короля теж.

Король Орест пліткував, що Кампанелла проговорилася Матіушу про дружбу Бум-Друма з Молодим королем, і їй добряче перепало. Її суворо, дуже суворо попередили: якщо вона ще раз проговориться, її негайно вишлють зі столиці Матіуша, а замість неї пришлють не короля, а губернатора із Затоки Кенгуру, відомого своєю жорстокістю і неприязню до Матіуша.

— Ось, Матіуше, твоя канарка!

Кампанелла називала його на ім’я, а він не знав: чи то нагадати їй, що він король, чи то вдавати, ніби він цього не помічає.

— А ось фотографія твоєї мами, — тихенько прошепотіла Кампанелла.

Навіть не поглянувши на фотографію, Матіуш поклав її на стіл і зайнявся канаркою. Почистив клітку, хоча вона була чиста, налив у блюдечко води, хоча воно було дуже велике й не пролізало у вузькі дверцята. Потім просунув між лозинами клітки хліб і шматочок цукру. І час від часу крадькома поглядав на годинник, думаючи: «Швидше б минули чотирнадцять хвилин!»

Кампанелла теж із тривогою дивилася на годинник. Це було її останнє побачення з Матіушем у в’язниці. Час було їхати на завершальне засідання королів, щоб підписати вирок про заслання Матіуша. А їй хотілося про дещо запитати його.

— Матіуше, мені треба з тобою поговорити. Залиш канарку, з нею возитимешся, коли я піду.

Матіуш спохмурнів.

— Я слухаю вас, королево.

— Скажи мені, тільки відверто. Я самотня, як і ти. Якщо королі дозволять, погодишся стати моїм сином? Житимеш у моїй країні, де цілий рік світить сонце, у мармуровому палаці, який стоїть в апельсиновому гаю. Я зроблю все, щоб тобі було добре. Мине час, і королі пробачать тобі. Коли я постарію, а ти підростеш, я віддам тобі свою корону, і ти знову будеш королем.

З цими словами Кампанелла хотіла обійняти й поцілувати Матіуша, але він відсунувся від неї.

— У мене є своє королівство, і чужої корони я не потребую.

— Але, Матіуше…

— Я не Матіуш, а полонений король. І королівство, яке несправедливо відняли, все одно поверну.

Пробив великий тюремний дзвін, сповіщаючи, що чотирнадцять хвилин минуло. Матіуш закусив губи. Серце в нього билося, у голові тіснилися різні думки.

— Дякую вам, королево. Ви дуже добрі до мене, і я не хочу платити вам чорною невдячністю. А якщо я погоджуся, у вас будуть неприємності.

— Чому?

— Я втечу. Усе одно втечу. Нехай вони мене трохи краще стережуть, так їм і скажіть.

Тюремний дзвін пробив знову.

Подолавши хвилювання, Матіуш спокійно договорив:

— Ваша величносте, у в’язниці я вільний розпоряджатися собою: адже права захищатися в мене ніхто не відніме. А якщо я погоджуся стати вашим сином, то назавжди втрачу свободу.

Тюремний дзвін пробив утретє. І королева пішла.

«Тікати!»

Як це йому раніше не спало на думку! Інколи він, правда, думав про втечу, але його одразу ж долали сумніви: чи вдасться, куди бігти й навіщо? І лише тепер, коли королева запропонувала йому те, що було б межею мрій для будь-якого в’язня, він вирішив остаточно й безповоротно: тікати!

Сумніви залишили його. Тепер — прощавай, нудьга! Тепер він щохвилини дивитиметься на годинник. Тепер роботи вистачить: треба обстежити сад, промацати кожен виступ стіни, врахувати кожне деревце. І до найдрібніших подробиць обдумати, що робити, коли він опиниться на волі. У що перевдягнутися, що взяти із собою в дорогу, де дістати мотузку, без якої ніяк не обійтися.

Матіуш не помітив, як настав вечір, запалили світло й заспівала канарка. Він підійшов до клітки. Пташка з переляку замовкла, але потім заспівала ще голосніше.

Тут погляд хлопчика впав на фотографію матері:

«Люба матусю, Кампанелла хотіла відняти в тебе сина. Трон у мене відняли, а тепер хотіли відняти й тебе. Але не вийде. Я не залишу тебе. Ми разом утечемо з в’язниці».

І, вийнявши фотографію матері з дорогої, обрамленої перлами рамки, він заховав її в бічну кишеню:

«Тобі тут краще, правда, матусю?»

Канарка виспівувала самозабутньо.

IV
Коли королі зібралися на останнє засідання, Кампанелла сміливо виступила на захист Матіуша.

— Ваша величносте, не підписуйте цей папір! Матіуш — дитина, з ним не можна чинити, як із Наполеоном і взагалі як з дорослим. Він дуже добрий і вразливий.

— Ну, понесло, — прошепотів Молодий король на вухо Бум-Друму.

— Бачили б ви, як він зрадів канарці! Як годував її, міняв воду. Діти легковажні й багато чого не розуміють.

Кампанелла бачила перед собою невдоволені, знуджені обличчя. Королі позіхали, курили, зітхали. Але Кампанеллу це не бентежило. Вона говорила, говорила, доки стариган Альфонс Бородатий не заснув у кріслі, а блідолиций Митра Бенгальський не прийняв пігулку від головного болю.

— Віддайте мені Матіуша, — сказала вона під кінець.

— А проголосуймо, — запропонував хтось.

— Гаразд, — погодилися всі.

— Хвилиночку, я зовсім забула, — благально мовила Кампанелла.

— Зробімо перерву, — запропонував король Орест.

— Так, так. Треба випити чаю.

— І повечеряти.

Кампанелла пригощала королів найкращими винами й лікерами. І в кожного розпитувалася, які страви він любить найбільше. А лакеї роз’їжджали на велосипедах по всьому місту і привозили з найдорожчих ресторанів найрідкісніші страви. Кампанелла пригощала гостей сигарами, фруктами, морозивом різних сортів: вершковим, ванільним, малиновим. Чого тільки не було на столах: і торти, і мед, і шербет турецький, і горіхи в цукрі, іриски, пряники, швейцарський сир, англійський портер.

— Мабуть, не було тільки одеколону і клопомору, — сказав ущипливо наступного дня відомий жартівник, король Мигдаль Ангорський.

Голосування довелося відкласти. Адже королям ніхто не забороняє їсти й пити, скільки хочеться. І цього разу вони об’їлися й перепилися.

Наступного дня стало відомо, що голосування відбудеться не в палаці Кампанелли, а в живописному рибальському селі. І королева зрозуміла: отже, вони не згодні. Відповідно до правил хорошого тону в проханні хазяйки дому відмовляти не гоже.

Передчуття не зрадило королеві.

— Чотири голоси «за», дванадцять «проти».

Отже, доля Матіуша вирішена: його засилають на безлюдний острів.

— Будь ласка, підпишіть вирок.

Кампанелла розписалася останньою й виїхала, ні з ким не попрощавшись.

«Треба за будь-яку ціну врятувати нещасну дитину», — вирішила вона про себе.

А Матіуш не втрачав даремно часу й серйозно готувався до втечі.

Він ставив клітку з канаркою біля старої, обвитої диким виноградом стіни, і вдавав, ніби грається в Робінзона. Петрушка був П’ятницею, канарка — папугою. Щодня, як і Робінзон, Матіуш робив зарубки на корі дерева.

Побачивши, що маленький в’язень заспокоївся й захопився грою, варта перестала надто ретельно стежити за ним. Коли Матіуш гуляв у тюремному дворі, вони ходили за ним по п’ятах, тому що туди виходило вікно канцелярії й начальник не спускав із них очей. У саду ж вартові робили, що хотіли. Молоти язиками куди приємніше, ніж мовчки крокувати з рушницями.

Матіуш помітив: одна цеглина в стіні хитається отож і взявся за справу — розгойдує її то праворуч, то ліворуч; вапно обсипається, кришиться, але з боку нічого не видно: дикий виноград затуляє. Розхитавши як слід одну цеглину, Матіуш взявся за іншу. Він працював завзято. Пальці в нього були в саднах, нігті зірвані, але що там біль, коли йдеться про свободу. До обіду покінчив із чотирма цеглинами, після обіду — ще з двома.

«Якщо нічого не перешкодить, через три дні буду на волі».

Вийняти цеглу — півсправи, а от куди її ховати? Бродить Матіуш по саду в пошуках лопати.

— Ти чому в Робінзона не граєшся? — запитує його начальник варти.

Солдати говорили йому «ти», «Матіуш». Але він не ображався: колишня гордість безслідно зникла.

«Нічого, звикається хлопчина. Гра в Робінзона зараз найбільше відповідає його становищу: скоро це знадобиться йому в житті, — міркують між собою солдати. — А може, з ним вчинили дуже суворо?»

— Ти чому перестав гратися?

— Хотів льох викопати, а лопати немає. Без льоху не обійдешся — ніде зберігати підстрілену дичину.

Солдати дали йому лопату й допомогли копати. Коли яма була досить глибокою, Матіуш поклав туди цеглу й засипав зверху землею. Але один солдат помітив.

— Звідки в тебе цегла?

— У саду знайшов. Отам, біля альтанки. Показати?

І, взявши солдата за руку, повів до альтанки, а по дорозі став розповідати про війну, людожерів та так заморочив йому голову, що бідолаха забув, куди й навіщо йшов. Іншим разом справа прийняла зовсім кепський поворот: начальникові в’язниці раптом спало на думку влаштувати перевірку.

— Начальник іде! — вигукнув із віконця солдат, який стояв на варті в коридорі.

Солдати схопилися, переполохані, покидали недопалені цигарки, мить — і рушниці в них у руках. Матіуш став між ними і з опущеною головою мовчки попрямував садом. Але вишикуватися, як годиться за статутом, солдати не встигли.

— Чому двоє попереду, а четверо позаду? Ви що, статуту не знаєте? А це що за клітка? — загримав начальник в’язниці і вдарив палицею по дикому винограду.

Матіуш похолов: з-за дикого винограду відкрився отвір у стіні. Але начальник в’язниці, на щастя, був порядний бурмило і з висоти свого зросту нічого не помітив.

— Що за підкоп? — грізно запитав він, вказуючи на яму.

— Це комора Робінзона Крузо, — відповів Матіуш.

— Отже, за порушення статуту — день гауптвахти і за те, що ув’язнений номер двісті одинадцять копає ями, — ще один.

Але начальник в’язниці розгнівався лише для вигляду. Він боявся зв’язуватися з Матіушем: ще поскаржиться Кампанеллі! А це було йому зовсім не треба, тому що королева засипала його дарунками й обіцяла прислати дружині діамантову брошку в нагороду за хороше поводження з в’язнем. І потім, хлопчиська скоро заберуть звідси. Скоріше б позбутися його!

Одне погано: солдатам наказали засипати яму, куди Матіуш складав провізію на дорогу. А робив він це так: половину порції з’їсть, а половину заховає у свою комору.

Час летів швидко. Матіуш прикидався, ніби захоплений грою: збирав жолуді, палички, облаштовував біля стіни садок, майстрував паркан, будував із піску фортеці. А сам непомітно поглядав на солдатів: дивляться вони в його бік чи ні? Робота просувалася тепер значно повільніше. Вийняту із стіни цеглу доводилося ховати під курточку й відносити на інший кінець саду. Там була альтанка, а під альтанкою зяяло підвальне віконце. Туди Матіуш безшумно опускав на мотузці по цеглині.

Стіна товстенна, але Матіуш знає: квапитися не можна. Найменша необережність може погубити його. А робота важка. Нігті зірвано, руки в саднах, які не гояться й болять.

О щаслива мить! Остання цеглина вийнята, і рука висунулася назовні! Тільки б не помітили. Тільки б не сталося чогось непередбачуваного.

Але сталося несподіване. З того боку стіни біг собака — і хапнув Матіуша за руку! Матіуш зморщився від болю, але не застогнав, стерпів. Зробив вигляд, ніби продовжує гратися. Якщо собака не один, а з хазяїном, Матіуш пропав. Хазяїн собаки побачить руку, що стирчить з отвору, і донесе начальникові в’язниці.

Пес гавкнув. Матіуш висмикнув скривавлену руку й засунув її в кишеню.

— Ти що там робиш? — підозріло запитали солдати, які осторонь грали в карти.

— Канарку салатом годую, — з удаваним спокоєм відповів Матіуш.

— От дурник! Здохне вона в тебе, — засміялися солдати, не перериваючи гри.

Матіуш зрозумів — відкладати втечу не можна: отвір можуть виявити. Спасибі собаці, що хапнув його за руку й попередив про небезпеку. Картярі все ж звернули увагу на те, що Матіуш чимось схвильований, і стали частіше поглядати в його бік.

«У вівторок тюремний санітар з’явиться стригти нігті й побачить покалічену руку. Що я йому скажу?» — роздумував Матіуш. І він виразно уявив собі, як важко розраховувати на успіх, скільки небезпек і несподіванок попереду. Але це його не розхолодило, а, навпаки, додало ще більше рішучості.

Сьогодні вночі!

Відразу після вечері, пославшись на головний біль, він ліг у ліжко й залишив кватирку відчиненою. Сказав, що задушливо. Лежачи з головою під ковдрою, він нетерпляче чекав зміни нічного караулу.

Раптом двері камери відчинилися. На порозі — начальник в’язниці і представник ради королів.

— Ваша величносте, збирайтеся. За годину вирушає потяг до місця вашого заслання. Ось вирок із печаткою й підписами королів.

Матіуш, не промовивши жодного слова, встав і почав одягатися.

«Усе одно сьогодні вночі втечу», — думав Матіуш, укладаючи речі у валізу.

Усе пішло прахом. Отвір готовий, але який у ньому сенс, якщо він ніколи більше не потрапить у сад.

Інший би на його місці зневірився й остаточно втратив надію. Та тільки не Матіуш. Він зрозумів: найголовніше — наважитися. Інше — дрібниці! Якщо навіть доведеться втікати по дорозі, все одно підготовка до втечі не минула для нього дарма. Він навчився володіти собою, бути розсудливим і обережним. Не шав, як це висловити, але відчував: основне — підготувати себе внутрішньо, щоб серце, мозок, воля були тобі слухняні, а все останнє — додасться.

І Матіуш не занепадав духом.

Збори були недовгими. Начальник в’язниці ні на мить не залишав Матіуша в кімнаті самого, а коли під’їхала машина, попросив написати в книзі відгуків, що він, Матіуш, не має до нього претензій.

— Вашій величності це нічого не коштує, а мені може знадобитися.

Матіуш погодився. Принесли чорнильницю, папір, ручку, і Матіуш написав:

Цим листом свідчу, що не маю претензій до начальника в’язниці. Він сумлінно виконував свій обов’язок. Коли перед війною я заарештував міністрів, він стеріг їх, бо така була моя воля. А після війни він стеріг ув’язненого № 211, бо такий був наказ королів-переможців, і навіть не помстився мені за розбиту вазу. Отже, він виконує свій обов’язок, а я — свій.

Король Матіуш Перший.

Представник ради королів розписався в тюремній книзі, що отримав Матіуша у повній цілості. Покінчивши з формальностями, вони сіли в машину й виїхали з тюремних воріт.

Так хотілося хоч би одним оком поглянути на свою столицю. У театрі якраз закінчилася вистава, і люди розходилися по домівках. Ніхто, звичайно, не здогадувався, що в автомобілі, який мчить вулицями, їде король Матіуш. Важливих злочинців завжди возять уночі, щоб ніхто не знав. З театру йшли лише дорослі — і жодної дитини.

«Хитрі, дітей, мабуть, спати повклали, а самі розважаються», — подумав Матіуш сердито.

Поруч на сидінні дрімав представник ради королів. «Відкрию дверцята і втечу».

Ні, нічого не вийде. Удень, коли на вулицях кишить дітвора, втекти легко. І потім, як на зло, яскраво горять ліхтарі й на кожному розі стовбичить поліцейський.

На вокзалі обстановка також не сприяла втечі: представник ради королів швидко провів Матіуша через залу очікування і вивів на перон прямо до вагона першого класу. Поїзд через п’ять хвилин вирушав за кордон. Увійшовши до вагона, представник ради поставив біля вікна валізу, на валізу — клітку з канаркою.

— Ну, а тепер — спати!

«Він що, прикидається чи справді такий сонько?»

Ні, полковник Дормесько не прикидався. Іншого такого сонька не було у всьому четвертому артилерійському дивізіоні, у якому він служив. І четвертий дивізіон пишався ним.

Ще в школі він солодко спав на уроках. Але ніколи не хропів, тому вчителька не помічала цього і вважала його зразковим учнем. Писав він без помилок, читав теж пристойно — на четвірку з плюсом (під час диктанту й на уроках читання не дуже поспиш — заважають), зате на уроці математики він відсипався. Товариші сміялися з нього, але він не ображався: характер у нього був поступливий.

Одного дня заснув він на уроці природознавства. На цих уроках спалося якось особливо добре: стояла мертва тиша, до того ж монотонний голос учителя заколисував, і очі самі злипалися.

— Ну, Дормесько, повтори.

— Він спить, пане вчителю.

Сусід штовхнув його ліктем у бік. Дормесько схопився — стоїть, очі протирає.

— Ну, що тобі снилося? — запитує вчитель.

— Величезний мурашник.

Хлопці засміялися, а вчитель сказав:

— Твоє щастя, що тобі приснився сон із природознавства, а то вліпив би тобі запотильника.

Якось, коли Дормеську було років шістнадцять, до них у гості завітав відставний капітан.

— Головне в житті — це покликання, — повчав він. — Любиш малювати — будь художником! Любиш співати — співай! А в армії головне — дисципліна й беззаперечна покора.

— Ну, добре, — говорить нещасний батько Дормеська, — а як бути, якщо хлопчик найбільше у світі любить спати?

— Якщо хлопчик — сонько за покликанням, повірте мені, він не пропаде. Бо головне в житті — покликання;

І старий виявився правий: Дормесько пішов служити в армію, і там не могли надивуватися його відвазі. В атаку його не посилали — для цього він не годився, зате в обороні був незамінний. Накажуть: «Стій на місці! Ні кроку назад!» — Дормесько окопається зі своїми солдатами і, хоч земля трісни, не рушить із місця.

— Страшно було? — допитуються товариші.

— А чого боятися? Двом смертям не бувати, а одній не минути. Дружини в мене немає, плакати нікому.

Дормесько був затятим холостяком і терпіти не міг дітей.

— Шумлять, кричать, тупотять, пустують. Маленькі ночами спати заважають, великі вдень не дають спокою.

Він любив ходити в гості, але будинки, де були діти, обходив за версту. Ось чому, коли шукали, кого б послати з Матіушем на безлюдний острів, вибір упав на нього. Справді, відповіднішої людини не знайти: полковник, та ще й дітей ненавидить.

Чин полковника Дормесько отримав за оборону Четвертого Форту Смерті, найважливішого у фортеці. Сорок чотири рази кидався ворог в атаку, але Дормесько не відступив ні на крок. Щоправда, командування не поскупилося на порох — знали, ворог не пошкодує сил, щоб захопити важливий форт. Дормесько віддав наказ: «Стріляти безперервно день і ніч».

І ось солдати стріляють, а Дормесько спить. Як відомо, заважає лише раптовий шум, а до безперервного людина звикає і перестає його помічати.

Скоро надійшло підкріплення, і ворог був переможений.

— Покликати до мене відважного захисника Форту Смерті! — наказує головнокомандувач.

— Ніяк не можна. Не веліли будити, — відповів недотепа-денщик.

Так Дормесько став полковником. А зараз він розвалився на м’якій полиці і спить, посвистуючи носом: «Ф’юїть, ф’юїть, ф’юїть, ф’юїть».

«Почекай, ти в мене посвистиш!» Матіуш підкрався навшпиньки до дверей, відсунув їх і зазирнув у шпаринку.

Справи невтішні: у коридорі вартовий. Матіуш зачинив тихенько двері й нечутно підійшов до вікна. Як приємно, коли на вікні немає грат. Але як воно відчиняється? Унизу товстий шкіряний ремінь невідомого призначення. Угорі теж шматок шкіри. Матіуш прикрив клітку рушником: боявся, щоб канарка не заспівала. Потім поставив клітку на підлогу, заліз на валізу й почав пробувати відчинити вікно. Потягнув ремінь униз — скло ні з місця; підштовхнув догори — трохи подалося і застрягло. Якщо розбити вікно, полковник прокинеться. Ага, пригадав: якось при ньому відкривали у вагоні вікно. Тоді він і гадки не мав, що це, як і будь-яке інше знання, може знадобитися в житті.

І ось, піднявши скло трохи вгору, він потягнув ремінь на себе й воно опустилося. У купе увірвався гучний перестук коліс. Матіуш поглянув, чи високо. Нічого, вистрибнути можна. Треба лише станції дочекатися.

А далі що? Грошей немає. І без їжі до столиці не дістанешся. Може, у стрілочника сховатися? Добре, що він відвідав його, повертаючись із війни. Добра стрілочниця напевно його не видасть.

Полковник неспокійно заворушився уві сні, і Матіуш поспішив зачинити вікно. Як би сонька не розбудив холодний вітер!

А полковник натягнув на голову шинель і продовжував спати.

«Це мені на руку», — подумав Матіуш.

Час тягнувся нестерпно повільно. Матіуш боявся прогавити станцію. А може, не варто чекати? Він пригадав виснажливі походи під час війни й подумав: «Зараз мені не хочеться спати, але раптом сон зморить мене під ранок? Тоді прощавай свобода!»

Два полустанки, станція. Ні, не та. Знову полустанок. Нарешті його станція! Відчинити вікно й вискочити було справою однієї хвилини. І ось він уже біжить уздовж насипу, а попереду в мороці мерехтить світло у вікні стрілочника. Матіуш мчить щодуху.

Свобода!

З обережності він сховався в сарайчику й чекає: може, помітили, як він вистрибнув у вікно, і кинулися навздогін? Ні, все спокійно, потяг рушив зі станції.

«Нехай начальник в’язниці виконує свій обов’язок, а я — свій», — сміючись, подумав Матіуш.

Сонько-полковник продер очі, лише коли потяг під’їхав до кордону. Дивиться: вікно відчинене, а Матіуша немає.

«Добра справа! Утік! Адже мені наказано доставити його на безлюдний острів. Як же я його доставлю, коли він утік? Здається, йому чітко було сказано: спати! Нечувана справа! Хлопчисько посмів не послухатися мого наказу! Що робити? Стріляти? Але з чого? Гармати немає. І в кого! І як стріляти без наказу?»

Полковник Дормесько вийняв із портфеля наказ і прочитав:

Після отримання цього полковникові Дормеську негайно належить передати командування капітанові, а самому з’явитися в столицю й відвезти Матіуша з речами на безлюдний острів. Сухопутним і морським властям ставиться в обов’язок надавати полковникові Дормеську всіляке сприяння. Після повернення наказуємо подати рапорт.

— Ну гаразд, відвезу на острів канарку й валізу, а після повернення подам рапорт, — розсудив полковник. Потім зітхнув, почухав потилицю, зачинив вікно і, прикрившись шинеллю, заснув. А поїзд мчав усе далі й далі.

V
Три дні провів Матіуш під гостинним дахом стрілочника.

«Кинуться, що мене немає, — роздумував він, — почнуть нишпорити, пустяться в погоню, влаштують облаву, але нікому на думку не спаде, що я в них під носом причаївся».

У першу війну стрілочник викопав під хлівом яму, щоб у разі небезпеки було де сховатися. Якщо нагрянуть з обшуком, там сховається Матіуш. Але поки все спокійно.

Зазирнув, проходячи повз дім, черговий по станції, добрий знайомий стрілочника, і каже:

— Учора нічним поїздом якогось злочинця везли. Я вартового бачив у вагоні.

— Може, це денщик був?

— Та ні, він із рушницею стояв.

— Може, посол їхав іноземний?

— Може, і так.

«Обережність не зашкодить, — подумала про себе дружина стрілочника. — Утікачів інший раз у відкриту шукають, а інший раз і потихеньку, таємно. Хто знає, що в нього на думці».

— Ох, ваша величносте, якби ви знали, як нам без вас погано живеться, — скаржилася стрілочниця. — Усяк розпоряджається, а платню платити ніхто не хоче. Ще перед війною завели нові порядки: хлопцям веліли потяги водити, а дорослим — у школі вчитися. Базікали, ніби сам Матіуш так розпорядився. Знайшлися дурні, повірили. «Не до добра це, — сказала я тоді. — Позаздрили, видно, сироті. У його царювання шоколаду більше було, ніж зараз хліба! Що ж далі буде?»

Матіуш ходить кімнатою: руки — за спиною, обличчя похмуре.

«Досить без діла сидіти й бідних людей об’їдати. Час у дорогу».

Стрілочник із дружиною вмовляли його зачекати трохи.

— Ні, — каже Матіуш, — треба скоріше потрапити до столиці — дізнатися, що там відбувається.

Стрілочник приніс від кума стареньку латану одежинку. Матіуш перевдягнувся, взяв на дорогу шматок хліба (від сиру відмовився) і грошей рівно стільки, скільки коштує квиток із наступної станції: на цій він не ризикнув сідати на потяг.

Без будь-яких пригод пройшов він п’ятнадцять верст, купив квиток у вагон третього класу й надвечір був уже в столиці. Про всяк випадок Матіуш насунув на очі шапку.

— Гей, малий! Віднеси мішок, заплачу.

«З превеликим задоволенням». Від мішка так апетитно пахло, що в Матіуша слинки текли. Мішок набитий ковбасами, сосисками, сардельками і свинячим салом.

— Ти зараз приїхав?

— Так. Точніше, вчора.

— А місто знаєш?

— Трохи. Тобто ні: адже я лише вчора приїхав.

— Здалеку?

— Ні, тобто так.

— Ну, ворушися!

Ковбасник підганяє хлопчика. А в того руки заніміли, голова паморочиться. Ідуть, ідуть вони, Матіуш зовсім із сил вибився. Зупинився дух перевести.

— Послухай-но, парубче, не надумай утекти з мішком. Мене не проведеш. Знаю я вас, пташок, які чи то сьогодні, чи то вчора, чи то з далеких місць, чи то з ближніх прилітають. Крутитеся біля вокзалу, шукаєте випадку поклажу піднести, а самі так і норовите на першому ж перехресті дати тягу. Я вас миттю впізнаю по цій насуненій на очі шапці! Недаремно до того, як ковбасою торгувати, я два роки в поліції служив. Ну, ну, повертайся та швидше!

У Матіуша немов обірвалося щось усередині, але він, не кажучи жодного слова, знову звалив на спину важкий мішок. Руки задерев’яніли, а ноги самі несли його вперед.

— Гей, пане Міхал! Чув новину?

Назустріч, звідки не візьмись, поліцейський.

— Куди йдеш?

— Та ось товар несу. А що за новину?

— Короля Матіуша в заслання відправили. Тільки гляди — мовчок, нікому ні слова. Це службова таємниця. Тобі як старому другу кажу.

— Як же так? Навіть у газетах не повідомили.

— Безладів бояться. Ох, і жаліє Матіуша народ!

І дітвора, і дорослі. Тільки пізно тепер жаліти. Треба було раніше думати, білих прапорів не вивішувати.

Опустив Матіуш мішок на землю. Слухає.

— Залишся Матіуш королем, ти, дивись, рочків так через п’ять не ковбасу, а золото мішками носив би.

— А звідки ти знаєш, що його заслали?

— Тюремний сторож сказав. А Клу-Клу відправлять до батька. Як звуть його, Бум-Друм чи що? Сумний король ніби від престолу хоче відректися й добровільно виїхати на безлюдний острів. А ти чого вуха розвісив? — накинувся на Матіуша поліцейський.

— Він зі мною. Мішок допомагає нести.

— Ну гаразд, ідіть. Завтра в мене після нічного чергування день вільний — зазирну до вас. Ох, шкода Матіуша!

— Почекай жаліти. Я так думаю, цим справа не скінчиться. Він ще повернеться, ось побачиш.

— Аби дурощів більше не робив.

— Ну, малий, пішли!

Ковбасник допоміг Матіушу звалити на спину мішок. І дивна річ: утому як рукою зняло. Мішок немов легшим став. Матіуш летів, як на крилах.

Ну ось і дізнався майже про всі новини. Одне дивно: чому його не шукають? Чи ще не знають, що він утік?

— Стій! Бач, розлетівся! Чи дорога короткою здалася? Заходь у ворота.

З підворіття дві сходинки вели вниз, у квартиру крамаря. Матіуш спіткнувся і впав би, не підтримай його ковбасник. Матіуш притулився до дверей, заплющив очі, а сам увесь тремтить.

— Ти чого? — перелякався ковбасник, побачивши, як хлопчик зблід.

— Я голодний, — пробелькотів Матіуш і знепритомнів.

Він уже у в’язниці недоїдав, залишаючи половину порції на випадок втечі. У стрілочника теж їв мало: соромно бути нахлібником у бідняків. Потім п’ятнадцять верст відмахав і нічого, крім хліба, не їв. А тепер ще мішок із ковбасою. Тут і дорослий не витримав би. І, нарешті, — невідомість, боязнь гонитви, несподівана звістка, що країна пам’ятає про нього і сподівається на його повернення.

Матіуша поклали на диван.

— Випий молока.

Крамар розстебнув йому курточку на грудях. По-перше, щоб дихати було легко, а по-друге, як справжній поліцейський, хотів метрику пошукати. Помре хлопчисько без документів — клопоту не оберешся!

У кишені він намацав щось тверде й витягнув фотографію покійної королеви.

— Гей, парубче, випий молока! Ану, розплющ очі!

Загартований у походах, Матіуш швидко опритомнів. Йому стало соромно і трохи страшно: чи не сказав він чогось зайвого, коли був непритомний? Аж надто дивно дивляться вони на нього.

— Як тебе звуть?

— Янек.

— Слухай, Янеку, дуже ти ніжний, як я подивлюся. Руки в тебе білі, хоч і в подряпинах. І брехати ти не майстер — це одразу видно. Даремно ти мені морочив голову на вокзалі. Голодний, худий, хоча хлопчисько ти, мабуть, міцний. І документів у тебе немає, лише фотографія королеви в кишені. Що все це означає?

— Мені задушно, відчиніть вікно!

Матіуш п’є молоко, заїдає хлібом і відчуває, як до нього поступово повертаються сили. Але прикидається, ніби йому все ще погано: заплющує очі, а сам у бік вікна поглядає, щоб утекти в разі чого.

— Дай йому спокій, — сказала ковбасникові дружина. — Бачиш, дитя ледве живе. Завтра встигнеш допитати, нехай виспиться спершу.

— Ти мене розуму не вчи. Недаремно я два роки в поліції прослужив.

— А я тобі говорю — заткнися! Зрозумів? У поліції він служив, недотепа. А зараз чому не служиш? Тому що вигнали. Інші багатство нажили, а ти що? До самої смерті ковбасою торгуватимеш. Ану показуй, що привіз!

Поки вони розвантажували мішок, Матіуш поклав голову на стіл і заснув.

— Посоромився б, дурню, на дитину такий тягар звалювати! Як-ніяк його Янеком звуть.

Янеком звали її єдиного сина, який загинув на війні.

— Одразу видно, славний хлопчина: у бешкетника була б фотографія Матіуша, а не королеви.

Матіуш спав дуже чутливо і, почувши крізь сон, своє ім’я, прокинувся.

— Пісенька Матіуша уже проспівана: його на безлюдний острів заслали.

— Шкода, раніше цього не зробили, був би наш Янек живий. Ох, попався б мені цей Матіуш!..

— Матіуш був король мудрий, войовничий і сміливий.

— Перестанеш ти чи ні?

— А ось і не перестану! Що ти мені зробиш?

— На, отримуй!

Дружина розмахнулася та як лясне чоловіка ковбасою по голові! Ковбаса навпіл розламалася.

Видно, подружжя жило недружно. І так всюди: якщо чоловік любив Матіуша, дружина терпіти його не могла. Брат хвалить Матіуша, сестра висміює. А скільки бійок через це було в школах — жах!

Дійшло до того, що обер-поліцмейстер видав указ, що забороняє згадувати ім’я Матіуша в театрах, парках та інших громадських місцях. Порушники каралися штрафом аботрьома днями арешту.

Але результат вийшов зворотний: про Матіуша стали говорити ще більше. Так уже водиться: усе заборонене здається особливо принадним.

VI
Матіуш уплітає булку з ковбасою, запиває солодким чаєм, базікає про те, про се, а сам чекає: зараз знову почнуть випитувати, хто він та звідки. Але ні, не запитують. Тим краще.

Цілий день лише й чутно:

— Янеку, принеси!.. Янеку, підмети!.. Подай!.. Прибери!.. Зав’яжи!.. Вилий!..

Хочуть випробувати, чи слухняний він, тямущий, розторопний. Напевно, з дому втік. Хлопці нині зовсім від рук відбилися. Моду завели: ледь що не так — тікають із дому. Поблукає такий утікач по білому світі, наголодується, намерзнеться й додому до тата з мамою повернеться. Батьки раді-радісінькі, що дитя живе-здорове, зайве слово сказати йому бояться. Ну, і хлопчисько, навчений гірким досвідом, теж не дуже приндиться.

— Нічого, поживе трохи, освоїться й сам усе вибовкає. А поки нехай попрацює. Аби чесний був.

Щодо цього він молодець! Пошлють за покупками — решту всю до копійки принесе. Тихий, неговіркий. А ось їдець поганий.

— Їж, Янеку, — умовляють його господарі. — Їжі на всіх вистачить. Соромно перед сусідами, подумають, ми тебе голодом моримо — аж надто ти худий.

— Не можу, зуби болять, — говорить Матіуш, а сам із тривогою в дзеркало на себе поглядає.

Рано чи пізно втеча виявиться. Почнуться пошуки. А може, і зараз уже ведуться. Тоді жоден одяг не врятує. Дуже багато хто знає його в обличчя. Одна надія, якщо він схудне.

Бігає Матіуш із різними дорученнями. Потрапить йому до рук газета, він заховає її й читає крадькома. Потім став читати відкрито, не таючись. А то нове оголошення на стіні побачить, зупиниться і прочитає. Тепер він був у курсі всіх подій.

А події були такі. Державний канцлер і скарбник утекли за кордон; вони ще до війни, таємно від усіх, переправили туди коштовності й капітали. Військовий міністр відкрив школу танців. У міністра здоров’я — склад аптечних товарів: він туалетним милом і зубним порошком торгує. Міністр юстиції після суду над Матіушем із властивою йому чесністю і прямотою заявив, що не бажає мати нічого спільного з. правосуддям і пішов працювати кондуктором. Міністр торгівлі тримає овочеву лавку й на паях із церемоніймейстером володіє кінематографом. Міністрові освіти не пощастило: він продає на вокзалі газети. А бідолаха лікар помер через сумування.

У королівському палаці оселилися іноземці. У столицю з усього світу з’їхалося, мабуть, чимало шахраїв і авантюристів. Вони займають кращі місця в театрах, роз’їжджають на автомобілях вулицями, п’ють і їдять у дорогих ресторанах, а населення розплачується за це тяжкою працею.

У дорослому парламенті влаштовують змагання силачів, а в дитячому — виступи магів-чарівників.

Казарми перетворили на пивоварню, тому що з горя люди споживають у величезних кількостях пиво.

Негренята — хто в учні до сажотрусів пішов, хто в кафе служить: газети продає відвідувачам, мармурові столики витирає.

«З чого ж почати? — болісно думає Матіуш. — Комусь треба відкритися — один у полі не воїн».

Одного дня зупинився він перед овочевою лавкою колишнього міністра. «Може, увійти?» Матіуш не відчував жодної симпатії до цього міністра, він знав його як людину вельми практичну. Але цього разу так і не наважився переступити поріг його дому й повернувся ні з чим.

— Мені хочеться яблук.

Матіуш ніколи ні про що не просив, і крамар дав йому грошей.

— Півфунта яблук.

Колишній міністр здригнувся: він одразу впізнав Матіуша з голосу і, метнувши на хлопчика переляканий погляд, впустив півфунтову гирю.

— Вашество.

Матіуш приклав палець до губ.

— Ах, що я базікаю, — пробелькотів екс-міністр і, обернувшись до продавця, сказав: — Підніміть гирю. Ні, принесіть мені цигарки. А ви, — звернувся він до касирки, — перерахуйте, будь ласка, виручку.

Розпорядившись, він непомітно зробив Матіушу знак, щоб той слідував за ним у комірку за лавкою, де містився склад.

— Як ви смієте, ваша величносте, піддавати мене такій небезпеці! — зашипів він злісно. — У мене й так вистачає неприємностей. Був міністром, а тепер докотився до того, що яблуками торгую. У країні суворо заборонено навіть називати ім’я короля, і якщо хтось дізнається… Прошу вас, благаю, більше ніколи не приходьте сюди, інакше, чесне слово, я змушений буду донести в поліцію. У мене дружина, діти, я не маю права ризикувати щастям сім’ї.

— Але я хотів лише дізнатися…

— А я нічого не знаю й не бажаю знати! — перебив його міністр. — Бажаєте, можу дати вам фунт, ну три фунти яблук або груш, але на більше не розраховуйте.

— Я милостині не потребую, — гордо сказав Матіуш і пішов, не попрощавшись.

Бідний король-мандрівник! Відвідини овочевої лавки відбили в нього будь-яке бажання звертатися до інших міністрів. Думав, думав Матіуш і дійшов висновку, що в нього є такі можливості.

Перша. Увірватися в натовп із криком: «До зброї!» Роздати населенню рушниці, заарештувати іноземних послів, викопати довкола міста оборонні рови і ще раз спробувати щастя на полі бою.

Друга. Прийти в палац і заявити: «Я — король Матіуш Перший!» Нехай засилають на безлюдний острів.

Третя. Залишатися хлопчиком на побігеньках і чекати.

Четверта. Вирушити до Сумного короля. Ні, на таке приниження він не піде.

І Матіуш вибрав третє: тобто вирішив чекати. «Адже не може так продовжуватися вічно».

І от Матіуш працює не покладаючи рук. Встає на світанку, підмітає в лавці, ходить на базар із кошиком, топить піч, чистить картоплю, розносить по будинках покупки.

— Янеку, візьми п’ятдесят сардельок і десять фунтів ковбаси й віднеси в ресторан на Нову вулицю — ту, що раніше називалася вулицею Матіуша Реформатора.

— Добре.

Іде Матіуш із кошиком, а на вулицях незвичайне пожвавлення. Усюди повно солдатів, поліцейських, вони походжають назад-вперед і зупиняють дорос- лих і дітей. Поглянув Матіуш навсібіч і бачить на стіні оголошення, а на ньому величезними буквами: «5 000 000 винагороди».

Нарешті!

5000000 ВИНАГОРОДИ.

Колишній король МАТІУШ ПЕРШИЙ дорогою на безлюдний острів УТІК з-під варти в невідомому напрямі. Хто зловить МАТІУША або вкаже, де він ховається, отримає вищезазначену ВИНАГОРОДУ.

Усі хлопчики у віці МАТІУША зобов’язані мати при собі метрику. Щоб уникнути непорозумінь, попереджаємо батьків, що хлопчики без документів ЗАТРИМУВАТИМУТЬСЯ.

«П’ять мільйонів! — похитав Матіуш головою. — От ніколи не думав, що королі цінуються так дорого. Скільки сардельок можна отримати в обмін на одного короля!»

У душі він зрадів: нарешті зміна! І вирішив до ковбасника не повертатися. Він йому до смерті набрид своїми розпитуваннями: хто він та звідки, у якій школі вчився; навіщо сидить, утупившись у газету, — усе одно нічого не зрозуміє; чому носить при собі фотографію королеви і так далі. Якщо повернутися до них зараз, вони неодмінно здогадаються, хто він.

— Звідки йдеш? — зупинив його патруль.

— Від м’ясника.

— Свідоцтво є?

— Є.

— Ану покажи.

Матіуш із безневинним виглядом показує ковбасу.

— Дурнику, це ковбаса, а не свідоцтво. Пред’яви документ.

— Пусти його, чого з дурнем говорити.

Дві вулиці пройшов — знову патруль.

— Документи!

— Пропустіть, будь ласка, я дуже поспішаю: господар ресторану чекає.

Цього разу теж пощастило — пропустили. Проте Матіуш бачить, справа набуває серйозного обороту, і став пробиратися бічними, вузенькими вуличками на околицю міста.

— Стій! — пролунав окрик.

Але Матіуш, як ні в чому не бувало, йде далі.

— Стій! Стріляти буду!

Матіуш продовжує йти, немов не чує. Солдат вистрілив у повітря. Матіуш — ніякої уваги.

— Ах ти негіднику, жарти жартувати надумав із поліцією!

Матіуш пояснив знаками, що він, мовляв, глухий.

— Відпустити його чи що? Глухий, як пень. Навіть пострілу не чув.

— А мені яке діло! Наказано заарештовувати — значить, нічого думати. Повернемося з порожніми руками — від начальства перепаде. Може, шахрай, прикидається глухим, а сам украв ковбасу?

Справа кепська. Поки не пізно, треба тікати. Їжа знадобиться: кілька днів доведеться ховатися.

Солдати йдуть, не квапляться, перемовляються між собою:

— Зовсім сказилися. Матіуш утік із безлюдного острова, а вони його тут шукають. Цим товстосумам тільки людей мучити.

По дорозі заграбастали ще двох хлопчаків. Ні вмовляння, ні сльози не допомогли — солдати тільки ще більше розлютилися. Утворилася ціла процесія: попереду троє хлопців, позаду солдати, а збоку чотири пси — за кошиком з ковбасою ув’язалися. Останнім часом на околицях розвелося багато бездомних собак. Збіднілим ремісникам самим нічого їсти, і вони повиганяли собак на вулицю.

Матіуш вийняв із кошика в’язку сардельок, повісив на шию, обмотав довкола пояса, у кожну руку узяв по кільцю ковбаси, кошик піддав ногою — і тікати…

— Лови його, держи!..

Матіуш біжить попереду, за ним — собаки, за собаками — солдат. Інший залишився стерегти хлопчаків.

Солдат навіть рушницю кинув на бігу, щоб не заважала, і от-от наздожене Матіуша. Матіуш обернувся і — бац! — кинув собакам ковбасу. Собаки накинулися на неї, зчепилися, покотилися клубком прямо під ноги солдатові. Той розтягнувся на повний зріст на бруківці, а собаки ну його кусати. Матіуш перемахнув через паркан, пробіг один двір, інший і опинився біля саду, а в ньому дітвора: маленькі, великі, дівчатка, хлопчики. У глибині саду — будинок, хвіртка відчинена навстіж; збоку — інший будинок, менший, за ним кущі.

Тут продзвенів дзвінок, і діти побігли до будинку.

«Школа, напевно», — подумав Матіуш.

Сад спорожнів. Матіуш сидить у кущах і видивляється затишне місце, куди б заховати свої запаси.

VII
Це не школа, а притулок. У школі лише вчаться, а ми тут живемо: спимо, їмо. Мій батько на війні загинув. А твій? Щоб прийняли в притулок, треба подати заяву. Це страшна тяганина! Моя тобі порада: залишайся, ніхто не помітить. Раніше ми були однаково одягнені. Але після війни ніякого порядку немає: кожен робить, що хоче.

— Але ж діти одразу помітять, що я новенький, — заперечив Матіуш.

— Дурниці! Старшим по сардельці даси, щоб язика за зубами тримали, а малята не пікнуть — бояться нас. Не послухаються — запотиличника отримають. У нас із ними розмова коротка! Утім, посидь у кущах, а я пораджуся із скаутизмом.

— Значить, у вас скаутизм є? — зрадів Матіуш.

— Одна назва, що скаутизм: цигарки палять і навіть пояса зі скаутським ножем ні в кого немає. Кажу тобі: суцільний єралаш. Кожен робить, що хоче. Сказав би я тобі одну річ, так, боюся, проговоришся. Послухай: у нас таємне товариство є, Зеленого Прапора. А патрон наш — тільки пам’ятай: це таємниця, — Матіуш. Ми вирішили викрасти його з безлюдного острова. Та дивись, нікому ні слова, а то тобі не поздоровиться. Ми свято бережемо нашу таємницю.

Продзвенів дзвоник.

— Почекай мене тут. Мені на урок треба йти. У нас тільки на першому уроці перевіряють, хто відсутній, а потім хоч цілий день гуляй! На, тримай шматок хліба.

Матіуш з’їв хліб і дві сардельки. Сидить він у кущах і думає: як бути далі? А тут у сад нагрянула поліція.

«Шукати будуть».

Але вони з’явилися з іншого приводу: привели з в’язниці близько ста хлопчаків, затриманих на різних вулицях. Батьки зібралися перед в’язницею і влаштували скандал.

— Не хочемо, щоб наші діти сиділи разом із злодіями! — кричали вони.

Довелося хлопців перевести з в’язниці у притулок.

Назустріч цій ораві вибіг товстун — розмахує руками, кричить, сердиться:

— Чому заздалегідь не попередили? Де я їх розміщу? Звідки узяти стільки мисок і кухлів? Де їх спати вкладу?

— Наша справа маленька. Ми виконуємо наказ начальства, — сказали тюремні наглядачі й пішли.

У сад вискочили хлопці з притулку і змішалися з новенькими. Плутанина, нерозбериха. З будинку винесли два столи і стали записувати імена й адреси новоприбулих хлопців.

— Мій тато адвокат.

— Мій тато жандарм.

— Моя мама актриса.

— Мій тато іноземний посол.

Тут до воріт підкотив автомобіль.

— Тато приїхав!

— За яким таким правом ви затримуєте мого сина? Що за неподобство! — накинувся посол на товстуна.

У цей час поліцейські привели ще сорок полонених.

— Віддайте мені сина!.. — волає дружина посла.

У сад увірвався цілий натовп батьків. Плач, лайка, галас.

«Мабуть, можна вилізти з кущів, — подумав Матіуш. — Який, проте, дивний спосіб ловити злочинців! Не дивно, що це їм так рідко вдається. Тепер я в безпеці».

І Матіуш так осмілів, що протиснувся до столу, біля якого стояв товстун, намагаючись заспокоїти батьків, що розбушувалися.

— Шановні батьки, я директор притулку, а зовсім не тюремник. Для мене, як і для вас, це теж неприємний сюрприз. Перед вами вчений педагог, автор наукових праць, присвячених вихованню дітей. Я написав книгу під назвою «365 способів угамувати дитячий гамір». Мені належить наукове дослідження, у якому вирішується складна проблема, які ґудзики практичніші — металеві чи рогові. Мій третій педагогічний твір називається так: «Розведення свиней у притулках». На перший погляд дивна назва, чи не так? Але якщо вдуматися, усе стане зрозуміло. Де багато дітей, там багато картопляних лушпайок і помиїв. І от, щоб добро не пропадало, у моєму притулку в рекордно короткі терміни відгодовують жирних свиней. За свої наукові відкриття я нагороджений двома срібними медалями. Я кожну дитину наскрізь бачу. По очах, по носу, по вухах, — словом, по всьому можу з точністю визначити, хто з неї виросте. Ось погляньте, будь ласка, на цю дівчинку, — і директор показав на Матіуша, який стояв біля столу. — Зверніть увагу, яке в неї добре личко й тямущі очі. Вона зовсім недавно в нашому притулку, але я встиг досконально вивчити її. У неї немає від мене таємниць. Я читаю в її душі, як у розкритій книзі.

На цих словах директор поклав руку на голову Матіуша й пильно поглянув йому в обличчя. Матіуш не на жарт злякався: раптом цей товстий дивак насправді вміє читати душі?

Переконавшись, що їхнім дітям не загрожує небезпека й вони потрапили до досвідченого педагога, батьки заспокоїлися й розійшлися по домівках. Лише іноземний посол зателефонував обер-поліцмейстерові і, отримавши дозвіл забрати сина, сів в автомобіль і покотив.

Не минуло і хвилини, як у сад знову з криком вибіг директор:

— Панове вихователі! Через півгодини сюди з’їдуться різні знаменитості обговорити питання, як зловити короля-втікача. Переодягніть дітей, вимийте їм вуха, витріть носи. Дивіться, щоб жодного сопливого носа не було! І нехай котрась із дівчаток піднесе обер-поліцмейстерові квіти. Найкраще он та, з милим личком. Гей, слуги, прибрати приміщення!

І помчав, як вихор.

— Де дівчинка, якій пан директор велів піднести квіти? — запитує вихователь.

— Це я, — боязко обізвався Матіуш. — Тільки я не дівчинка, а хлопчик.

— Як ти смієш заперечувати, нахабо! Якщо пан директор каже, що ти дівчинка, значить, так воно і є. За впертість і неслухняність залишишся завтра без обіду!..

І от Матіуш у білому платтячку з рожевим бантом підніс обер-поліцмейстерові квіти. Слідом за обер-поліцмейстером приїхали головний слідчий, головний криміналіст, шеф жандармів, начальник шпигунів і контррозвідників і двадцять вітчизняних та іноземних сищиків.

Першим узяв слово директор притулку:

— Панове! Я вихователь і автор наукових праць про дітей. Я стежу, щоб діти не губили носовичків, не шуміли, не відривали ґудзиків. Але якщо ви хочете знайти зниклу дитину, у моїй особі ви знайдете кращого помічника, бо я — знавець дитячих душ. Так от я, як фахівець, з усією відповідальністю стверджую: Матіуша в столиці немає! Він, напевно сховався в лісі, і його, сплячого, підібрали цигани або якась жаліслива селянка. Отже, Матіуша слід шукати в циганському таборі або в селі. Якщо його впізнають, то неодмінно викажуть: він усім насолив. А якщо не впізнають, він сам урешті-решт проговориться. Але у простого, неотесаного мужика не може бути педагогічного чуття. Тому мине ще кілька тижнів, перш ніж він зрозуміє, кого прихистив у своєму будинку. Інша справа — у столиці, де немає людини, яка не знала б Матіуша в обличчя. Та він тут і п’яти хвилин не міг би ховатися!

А Матіуш стоїть біля дверей і слухає. Так розпорядився директор, на випадок, якщо знадобиться принести склянку води або щось підняти. Дорослі самі не люблять нагинатися: у них кістки болять.

Радилися довго — кожному хотілося висловитися. Урешті-решт постановили: нехай діти переночують у притулку, а завтра — по домівках! Батькам дозволяється принести їм обід. Кухня в притулку на них не розраховувала, а залишати дітей голодними не годиться. І більше хлопчиків на вулицях не затримувати.

На цьому нарада закінчилася.

Коли Матіуш перевдягнувся й вийшов у двір, його оточили хлопці.

— Про що вони говорили?.. Що робили?.. Їли щось смачне? А тебе пригощали?.. Тобі не соромно було в дівчачому платті?.. Коли нас відпустять додому?.. А що сьогодні на обід?..

— Я нічого не бачив і не чув. Нічого не знаю й не скажу, — буркнув Матіуш не дуже люб’язно.

Хлопці швидко від нього відчепилися. Кожному хотілося виміняти щось у полонених.

— Знаєш, мені дуже потрібен ножик, а тобі він ні до чого.

— Послухай, дай мені люстерко, у тебе вдома краще є.

— Даси пряник — секрет скажу.

— Дивись, як у мене волосся розсипається, віддай мені свою шпильку.

Жебрачили не всі діти, але задивлялися на надзвичайне видовище всі. Ще б пак! Таке не щодня побачиш. У звичайний час вони бігали по двору або ходили парами вулицями. А ходити парами неприємно: хлопчиська дражняться, й вітрини не роздивишся.

Так, я забув сказати, що Матіуша вдягли в плаття директорської доньки, а потім видали хлоп’ячий одяг, але не той, у якому він прийшов. І тепер Матіуш нічим не відрізнявся від інших хлопців.

І взагалі було не до нього. До пізнього вечора батьки приносили гостинці. Такого розкішного бенкету не пам’ятали навіть найстарші вихованці.

Оце так! А все через кого?

— Хай живе король Матіуш! — пролунав чийсь несмілий голос.

— Хай живе!.. Хай живе!.. — дружно підхопили всі діти.

«Хай живе полковник Дормесько!» — ледве не вирвалося в Матіуша.

VIII
Полковник Дормесько, сам того не підозрюючи, зробив Матіушу величезну послугу. Звідтоді, як Матіуш втік, минуло три дні, а потяг мчав уперед без зупинки. Дормесько спав, вартовий стояв у коридорі й караулив королівського полоненого.

Приїхали до моря. На березі зібрався натовп роззяв. Звістка про те, що корабель у порту чекає Матіуша, умить поширилася округою.

З вагона винесли валізу Матіуша, потім валізу полковника, потім клітку з канаркою. Нарешті вийшов сам полковник: п’ять солдатів з одного боку, п’ять з іншого.

— А де Матіуш? Матіуш де? — захвилювався натовп.

Роззяви розсердилися: дві години мокли під дощем і прогавили Матіуша. Але що це за таємнича клітка? — дивуються цікаві.

— Де Матіуш? — запитав відверто начальник порту.

— Не суньтеся не у свою справу! — огризнувся Дормесько. — Чи ви морська й сухопутна влада?

— Так точно!

— Тоді ви зобов’язані надавати мені усіляке сприяння. Дайте човен. І як тільки ми піднімемося по трапу, накажіть зніматися з якоря.

Дивиться капітан корабля й дивується. Матроси теж здивовані.

«Хто знає, — думають ці забобонні люди, — може, Матіуша зачарували? Або його взагалі не було?»

Приїхав Дормесько на безлюдний острів, отримав квитанцію за доставлені речі й вирушив у зворотну дорогу. Але спиться йому неспокійно, докори сумління мучать уві сні. Усе ж неприємно старому служаці не виконати наказу.

Рапорт полковника, як важливий історичний документ, наводиться доіслівно:

Фортеця. Четвертий Форт Смерті.

Пункт І наказу виконаний.

Пункт II наказу виконаний.

Пункт III наказу виконаний частково: на безлюдний острів доставлені речі Матіуша (квитанцію додаю).

Виконання пункту IV наказу підтверджується даним рапортом.

Колишній король Матіуш по дорозі ЗНИК.

Полковник Дормесько.

Дормесько відправив рапорт із вістовим і, стомлений дорогою, завалився спати.

Що тут почалося! Такого скандалу світ не бачив.

Дормесько погрожували, що його розстріляють, у солдати розжалують, зашлють у штрафний батальйон, на каторгу. Але це все нісенітниця порівняно з панікою, яка охопила самих королів. Щодня по три наради, й одна — вночі! І кожна нарада в іншому місті, а інколи у двох містах одночасно. Спочатку зберігали все в таємниці. Але журналісти пронюхали, що Матіуш утік, і куди королі — туди й вони. Потяги мчать на всіх парах. Міністри гублять валізи, церемоніймейстери — голови. Екстрені випуски газет виходять о другій-третій годині ночі, і люди, як на пожежу, вискакують на вулицю в нічних сорочках, аби купити газету. У кінематографах ідуть старі фільми про Матіуша. Усюди, куди не глянь, — Матіуш. Сигари — «Матіуш Перший». Цукерки — «Матіуш Перший». Горілка — «Матіушівка».

— Екстрений випуск! Революція в Молодого короля!

— Сумний король готується до війни!

— Обшук у палаці Кампанелли!

— Війна Південної й Північної Африки!

Тисяча дванадцять разів повідомлялося в газетах, що Матіуша впіймали, і щоразу це виявлялося брехнею, прийомом, щоб продати більше газет. Винагорода тому, хто впіймає Матіуша, з п’яти мільйонів зросла до десяти.

Чекали надзвичайних подій, а що відбувається насправді, ніхто не знав, навіть королі. Очевидно: якщо Матіуша впіймають, вирішити його долю потай, без згоди дітей не вдасться. Цей номер не пройде! Бо всі діти — білі, чорні, жовті — на його боці.

Закрили фабрику, що випускає пір’я «Матюшо», оштрафували власників дванадцяти магазинів за те, що вони виставили у вітринах листівки із зображенням Матіуша. Редактор газети «Зелений Прапор» сидів у в’язниці. Відомого поета за гімн на честь Матіуша віддали під суд. Школи були оточені військами. Дітям заборонили продавати зелений матеріал. За гру в «зелень» вчителі безжалісно ставили в куток. А цар Пафнутій, відомий тупиця, видав указ:

Я, божою милістю цар і самодержець, повеліваю всім рослинам у парках і лісах у місячний термін змінити колір.

Цар Пафнутій.

Але це ще не все. Княжна Леля Бенгальська з’явилася на бал до короля Людовика в зеленому платті. Син Ореста, король Хастес, очолив демонстрацію школярів. Транспаранти, з якими діти вийшли на вулицю, свідчили:

«Геть погані олівці і крейду! Вимагаємо олівців, які не ламаються!»

«Геть зошити, у яких розпливається чорнило!»

«Геть підручники в негарних палітурках!»

«Геть одяг на виріст!»

«За великі цукерки й шоколад!»

«Від цукерок не псуються зуби!»

Королі заплуталися й не знали, хто з ким ворогує, а хто з ким дружить, і звалювали один на одного провину за те, що сталося.

— Це ти перший почав війну з Матіушем!

— А хто зажадав проголосити його королем?!

— А ти дозволив провозити через свою країну Бум-Друмове золото.

— А в тебе Матіуш познайомився з неграми.

— Ти перший показав йому парламент!

— Це твій шпигун почав видавати в нього газету!

Запахло порохом. Але війни всі боялися, бо ніхто не знав, хто союзник, а хто ворог.

Посваряться діти в школі, вчитель зробить зауваження, поставить тих, хто завинив, в куток — та й годі! Посваряться міністри, король вижене одного або двох (це називається — дати відставку), і в державі запанував порядок. А ось як бути, якщо пересварилися королі?

Виявляється, навіть із такого скрутного становища буває вихід. На світі існують дуже розумні люди, які називаються дипломатами. Вони залагоджують усе без бійки. Цього разу навести лад узявся мудрий старий лорд Пакс.

Лорд Пакс курив люльку й був небагатослівний. У газетах повідомили: якщо лорд Пакс взявся за справу, можна не турбуватися, усе буде залагоджено.

Отже, королі приїхали на острів Куфайку. Лорд Пакс перевіряє за списком, чи всі на місці.

— Тут. Тут. Хворий. Тут. Тут. Вийшов на хвилинку до вбиральні. Тут. Немає.

Настала тиша. Усі чекають, що скаже лорд. А він набиває тютюном люльку і, як видно, не квапиться.

— Нехай кожен виступить і скаже, чого він хоче і чим невдоволений.

Королі виходять по черзі. Один говорить голосно, інший — тихо, один — коротко, інший — довго; один затинається й червоніє, інший покашлює, третій шепелявить; один розмахує руками, інший розгойдується всім тілом.

Засідати більше двох-трьох годин королі не звикли, а тут сиди з ранку до вечора. Лорд Пакс витрусить попіл із люльки, наб’є її знову й жодного слова не говорить. Недаремно його прозвали Залізним Старим. Сидить ніби не людина, а мумія. Але якщо хтось переб’є оратора або репліку з місця подасть, так гляне, що душа в п’яти забіжить.

Нарешті королям набридло слухати один одного, і вони з цікавістю стали чекати, що скаже лорд Пакс.

Бажаючих виступати більше не виявилося. Запанувала тиша. Журналісти застругали олівці. Посильні помчали на телеграф попередити телеграфістів, щоб ті приготувалися до прийому телеграм. Зараз виступатиме лорд Пакс!

А лорд докурив люльку, вибив із неї попіл, прочистив, заховав у кишеню і сказав:

— М-м-м, так. — Помовчав і додав: — Завтра о сьомій ранку друге засідання.

Журналісти стрімголов полетіли на телеграф. Але ж у газеті не напишеш, що лорд Пакс сказав «м-м-м, так». І тому кожен на свій смак вигадав за нього промову й надіслав у газету.

Наступного дня королі, злі, тому що не виспалися, зібралися о сьомій годині ранку. А лорд Пакс, як ні в чому не бувало, сидить на місці голови, попихкує люльку і знову перевіряє, хто з’явився, кого немає, хто запізнився.

— Учора ви не знали, що скажуть інші, а сьогодні знаєте, тому нехай кожен повторить, чого він хоче і чим невдоволений.

Знову королі виступають по черзі. Одні говорять те саме, інші не зовсім те саме, треті, забувши вчорашню промову, говорять усе навпаки. І знову Залізний Старий протримав їх до пізнього вечора, а на останок сказав:

— Чудово, завтра засідання призначається о шостій годині ранку.

Королі мало не луснули від злості.

— Ви прийдете завтра, ваша величносте? — довідуються вони один в одного, і кожен запевняє, що ні, не прийде, не дозволить більше лордові Паксу із себе знущатися. На що це схоже! їх змушує говорити, а сам люльку курить. Дурень, хіба він не знає, що королі не звикли рано вставати і стільки часу проводити на засіданнях.

Але хоробрими вони були лише на словах, а в глибині душі побоювалися лорда. Чому, самі не знали. Так буває і в школі: один учитель кричить, надривається, у куток ставить, за вуха дере, його все одно не слухають; а інший лише гляне — і мурашки по спині. А лорд Пакс кидає суворі погляди з-під сивих насуплених брів, курить люльку й загадково мовчить. Тут не лише король, а будь-який сміливець здрейфить.

IX
П’ять разів поспіль довелося королям повторювати одне й те саме, адже приїжджали нові королі й потрібно було ввести їх у курс справи.

І щоразу хтось говорив інакше, ніж напередодні.

Чотири дні злилися королі, а на п’ятий — зовсім видихнулися і принишкли. Навіть корони в них набік з’їхали, і вони трепетно поглядали на люльку Пакса, ніби в ній, а не в коронах і скіпетрах був порятунок від усіх напастей.

— Завтра неділя, — боязко нагадав Молодий король, коли останній оратор завершив промову, чого він хоче і чим невдоволений.

Лорд Пакс підвівся, набрав повітря в легені й голосно сказав:

— У понеділок зберемося о четвертій годині ранку.

Королі посхоплювалися з місць, поправили корони, натягнули мантії — і ноги в руки!

— Скільки можна терпіти це знущання! — обурився хтось і став підмовляти інших зібратися в неділю потай від Пакса і самим вирішити, що робити.

— Дайте спокій мені, ваша величносте, я смертельно хочу спати! Може, я помру до понеділка.

Але в понеділок усі королі живі-здорові рівно о четвертій годині ранку як милі сиділи на своїх місцях, благально поглядаючи на люльку Пакса.

— Ваша величносте! Спробуймо обговорити, як ми вчинимо, якщо Матіуша впіймають, і що робити, якщо його не впіймають. Крім того, треба вирішити, яких ужити заходів, якщо Матіуш живий, і що зробити, якщо він помер. І, нарешті, як бути, якщо Матіуш піде на мирову, і що буде, якщо він оголосить війну. Де ховається Матіуш, нам невідомо. Якщо вірити словам Дормеська, він утік на територію свого колишнього королівства. Але полковник Дормесько може помилятися. Наше рішення повинне залежати також від того, очолить Матіуш революцію в країні Молодого короля чи перейде на бік негрів, які оголосили війну білим королям. Не треба забувати, що з усіх чорних королів серед нас присутній лише Бум-Друм. Але це ще не все. Ми маємо передбачити й ту можливість, що до дітей приєднаються дорослі. Ці дев’ять пунктів я ставлю на голосування. А зараз оголошую п’ятнадцятихвилинну перерву, після якої ви проголосуєте, який із цих пунктів першим обговорити на сьогоднішньому засіданні.

Королі посхоплювалися з місць:

— Та він нас геть заморить!

— Ми звідси живими не виберемося!

— Що він, століття тут маринувати нас зібрався?!

— Як хочете, а я виїжджаю: у мене тітка важко хвора.

— Мені операцію апендициту мають робити! Лікар відпустив мене лише на тиждень.

— Я дуже кваплюся: у мене син народився. Погляньте, ось фотографія!

— Завтра весілля моєї сестри! Вона смертельно образиться, якщо я не приїду.

У всіх були готові відмовки, аби швидше забратися звідси. Але варто було Паксу оголосити, що перерва закінчена, як знову запанували тиша й порядок.

— Хто хоче взяти слово: який із дев’яти пунктів обговоримо першим?

Мовчання.

— Повторюю ще раз: хто хоче взяти слово?

Тиша.

— Повторюю втретє: хто хоче взяти слово?

Тут під столом, за яким сиділи королі, почулось шарудіння, і звідти виліз Матіуш.

— Прошу надати слово мені, — сказав він.

Королі остовпіли і, напевно, попадали б на підлогу, коли б не дивовижне самовладання лорда Пакса. Він суворо поглянув на них із-під насуплених брів

і, звертаючись до секретарки, незворушно сказав:

— Будь ласка, внесіть до списку присутніх короля Матіуша й зазначте: прибув із великим запізненням. Чи відомі вашій величності винесені на обговорення питання? — запитав Пакс, посмоктуючи люльку.

— Так, я все чув. І оскільки я живий, пропоную поставити на обговорення пункт п’ятий, який свідчить: «Як вчинити, якщо Матіуш піде на мирову».

— Цілком правильно, — погодився лорд Пакс.

Матіуш сів.

— Хто ще хоче висловитися?

Але королі не могли вимовити жодного слова.

Те, що сталося, справило на них таке приголомшливе враження, що вони втратили дар мови або, як кажуть, проковтнули язики.

— Якщо бажаючих виступити немає, припиняю дебати й переходжу до голосування. Отже, хто за пропозицію короля Матіуша Першого Реформатора, прошу підняти два пальці правої руки. Пропозиція короля Матіуша Першого прийнята одноголосно. Прошу занести це до протоколу.

Тут Молодий король схаменувся, схопився з місця і закричав:

— Прошу дати мені слово!

— Слово надається Молодому королеві.

— У мене запитання: чи можна називати Матіуша королем, якщо він в останній війні втратив престол і королівство? Лорд Пакс називає його королем і поводиться з ним так, ніби він нам рівня. Я запитую: чи правильно вирішувати долю Матіуша разом із Матіушем? Адже він все ж таки наш полонений. І втратив королівство.

— Подумаєш! — перебив король Бамбук. — Хіба мало відомо випадків, коли королі втрачають королівства, а потім отримують їх назад! Я сам тисячу років чекав, поки мені повернули мої володіння…

— Вам ніхто не давав слова, — почервонівши від гніву, сказав лорд Пакс. — Перебивати промовців не можна. Молодий король не завершив. Будь ласка, продовжуйте, ваша величносте.

— Так от, повторюю. Матіуш — наш полонений. Він утік і заслужив за це покарання. Враховуючи, що він добровільно здався, покарання можна пом’якшити. Утім, у нього іншого виходу не було, рано чи пізно його все одно зловили б, і він це чудово знав.

— Ви скінчили, ваша величносте?

— Так.

— Прошу слова, — сказав Матіуш.

— Слово надається королеві Матіушу Першому Реформаторові.

— Молодий король каже неправду. Корони позбавив мене не народ, а купка зрадників. Тридцять боягузів, що злякалися однієї нещасної бомби, не мають права скидати короля з престолу. До того ж один із них валявся в мене в ногах, просив вибачення й називав королем. А поліція ваша нікуди не годиться. З таким же успіхом я міг би ще сто років ховатися. У мене все.

— Хто ще хоче висловитися?

— Я, — сказав Матіуш.

— Слово має король Матіуш Перший Реформатор.

— Пропоную перенести засідання на завтра. Нехай королі зберуться з думками, порадяться. Так одразу важко зорієнтуватися.

— Так, так, перенести на завтра! Відкласти!

Королі зірвалися з місця й заговорили навперебій. Галас піднявся такий, що навіть лордові Паксу не вдалося їх утихомирити.

— Відкласти!.. Перенести!.. Завтра!.. Нам треба подумати!.. Протестуємо!..

Лорд підвівся, стукнув кулаком по столу й випустив із люльки страхітливий клубок диму, побачивши який, усі заспокоїлись, але продовжували стояти.

— Прошу сісти.

Жодного результату.

— Прошу сісти, — тремтячим від гніву голосом повторив лорд Пакс.

Першим сів Матіуш, за ним — усі інші.

— Ставлю на голосування пропозицію короля Матіуша: перенести засідання на завтра.

— На десяту годину ранку, — додав Матіуш.

— На десяту ранку, — повторив лорд Пакс. — Хто «за», прошу підняти руки.

Усі, окрім Молодого короля й Бум-Друма, підняли руки.

— Хто «проти»?

На Молодого короля дивляться, а він хоч би що.

— Хто утримався?

— Я, — сказав Молодий король. — Я проти будь-якої пропозиції Матіуша. Тут засідання королів, а Матіуш не король. Прошу це записати до протоколу як votum separatum.

— Пропозиція короля Матіуша прийнята більшістю голосів. Засідання оголошую закритим до завтра до десятої години ранку.

Прощаючись, лорд Пакс потис Матіушу руку.

— Вітаю, ваша величносте, ви опанували ситуацію.

Після засідання до Матіуша підійшов король Бамбук: хотів поговорити. Але Матіуш відвернувся від нього з відразою: він терпіти не міг брехунів. Матіуш знав, дорослі теж інколи люблять похвалитися, але щоб таке сказати, треба зовсім сумління втратити. Тисячу років чекав, поки йому повернули королівство! Оце сказав! Адже людина може прожити трохи більше ста років, а він: тисячу.

X
Матіуш пішов до моря й сів на камінь, втомлений і печальний. Настраждався, намучився — і заради чого, заради кого? Одна Клу-Клу залишилася йому вірною. Але вона не знає й не повинна знати, чому в Матіуша зникло бажання боротися. Для чого засмучувати Клу-Клу? Нехай вона буде щаслива!

Що це? Хтось співає. Матіуш прислухався і пізнав голос Сумного короля.

Коли Матіуш залишав зал засідань, у коридорі на нього чекав Сумний король, але Матіуш пройшов повз нього, ніби вони незнайомі. Він не сердився на Сумного короля, просто йому все осточортіло. У нього було лише одне бажання: швидше покінчити з цим і виїхати на безлюдний острів. Там, далеко від усіх справ і тривог, надзвичайно втомлений і сумний, король Матіуш закінчить своє бурхливе життя.

Про втечу Матіуш не шкодував. Тепер принаймні він поїде не як в’язень, а як король. Поїде добровільно, переконавшись, що він нікому не потрібен.

— Матіуше, можна сісти поряд із тобою? — запитав Сумний король.

— Чому ви в мене запитуєте? Острів не мій.

— Але ж ти перший зайняв місце на камені.

— Я можу посунутися.

Довго сиділи вони поруч і мовчали.

Сумний король вийняв із кишені жменю горіхів і простягнув Матіушу. Матіуш гриз горіхи, а шкаралупки кидав у море. Човник-шкаралупа плаває біля берега, поки його не накриє хвиля, і назавжди зникає в білій піні.

— Де ти живеш, Матіуше?

— Першу ніч я провів під миртовим деревом, другу — в залі засідань під столом.

— Хочеш ще горіхів?

— Дякую.

— Королі зупинилися в готелі, а я винайняв кімнатку в рибальській хатині. Там два ліжка й дуже чисто.

При згадці про чистоту Матіуш мимоволі усміхнувся: він пригадав тюремних павуків і клопів.

— Я нічого не міг вдіяти, — ніби до себе промовив Сумний король. — Навіть від престолу відректися й виїхати на безлюдний острів мені не дозволили.

— Я чув про це, — сказав Матіуш.

— Ти дуже схуд. Не дивно, що тебе не впізнали. Видно, нелегко було тобі останнім часом.

— Королю, — сказав Матіуш, дивлячись на нього уважно, — як я втік, що робив і яким чином пробрався сюди — це таємниця. І я зобов’язаний зберігати її заради людей, які спеціально чи мимовільно допомогли королеві-вигнанцеві. Нікому на світі я тепер не довіряю, навіть тобі.

Сумний король мовчки взяв скрипку й заграв. З очей його лилися сльози.

Тепер послухайте, як Матіуш опинився на Куфайці і чому йому хотілося швидше потрапити на безлюдний острів. Чи зумію я розповісти точно, як усе було насправді, не знаю.

Це не так просто, якщо врахувати, що сто найзнаменитіших учених двадцять років сперечалися на сторінках газет, за яких обставин утік Матіуш. І кожен відстоював свою версію.

Я вибрав найцікавішу розповідь, вважаючи, що подробиці вирішальної ролі не грають.

А діло було так. Через тиждень Матіуш признався одному хлопчикові, що він король. «Бреше», — подумав хлопчисько, але потім усе-таки повірив.

От пішли вони якось гуляти містом, і потрапило їм на очі оголошення, у якому йшлося про те, що хто впіймає Матіуша, того чекає винагорода — десять мільйонів. І хлопчаки вирішили виказати Матіуша поліції.

Коли вони йшли парами, вулицею випадково проїздила Клу-Клу, яку випустили з в’язниці. І вона одразу впізнала Матіуша. Клу-Клу заявила: їй неодмінно треба відвідати притулок, щоб організувати такий самий у себе на батьківщині. Купивши два кілограми цукерок, вона написала Матіушу записку:

Потерпи трохи. Я лишаюся тобі вірною й постараюсь з допомогою чорних королів, які оголосили війну білим, повернути тобі свободу й королівство.

Клу-Клу приїхала в притулок і, поки роздавала дітям цукерки, непомітно дала Матіушу записку. Незабаром після цього він підслухав розмову хлопчаків і дізнався, що його збираються виказати. Тоді він вирішив утекти і сховатися у старенької, яка напоїла його молоком, коли вони ловили вовка, що втік із звіринця. Прокрався Матіуш у будинок, відчинив потихеньку двері, а в кімнаті замість старенької сидить плечистий парубок. Виявилося, це її син, який виїхав у далекі краї, а тепер повернувся за матір’ю. Але Матіуш не знав цього й син старенької теж не знав, що маленький обідранець, який стоїть перед ним, — король Матіуш. Недовго думаючи, він схопив за комір, як йому здалося, злодюжку й потягнув до поліції. На щастя, у воротях зустріли вони стареньку. Матіуш кинувся до неї, а син стоїть і очима кліпає: нічого не розуміє. Добра старенька відразу впізнала Матіуша й повела до себе.

Тим часом дружина ковбасника донесла в поліцію: так, мовляв, і так, жив у нас Матіуш, вкрав ковбасу із сардельками і сховався. Але їй не повірили, тому що охочих отримати п’ять мільйонів знайшлося чимало — усі запевняли, ніби його бачили. Проте лист із притулку, в якому знову згадувалися нещасні сардельки, змусив поліцейських і сищиків схопитися за голови. На місто обрушилися обшуки й облави. А тут ще у в’язниці підкоп виявили.

Справа приймала загрозливий поворот, і Матіуш написав Клу-Клу: є лише одна дорога до порятунку — їхати разом із нею. Але як це зробити? І Клу-Клу придумала. Вона отруїла вночі свого собаку, потай закопала в саду і сказала, що хоче відвезти на батьківщину чучело улюбленого собаки. Замовили столяреві ящик, а син старенької під виглядом чучела притягнув у мішку Матіуша. Його поклали в ящик, забили і так завантажили у вагон.

Скільки принижень переніс бідний Матіуш під час подорожі! Клу-Клу, коли їхала у клітці з мавпами, була ще дикункою. Їй було голодно й тісно, але не соромно, не те що гордому Матіушу. До того ж клітка — не ящик, жива мавпа — не дохлий пес, а королівська донька — не король. Коли так розповідаєш, здається, нічого особливого, але спробуйте самі полежати в ящику!

Клу-Клу їхала сама, без охорони. Коли вони прочитали в газеті про нараду королів на Куфайці, Матіуш вирішив: він поїде туди, а Клу-Клу — до Неграма, який оголосив війну білим королям. На березі моря Клу-Клу купила човен, але, замість того, щоб підпливти до корабля, що стояв на рейді, спрямувала човен у відкрите море. На морі почався шторм — не сильний і не слабкий, а так, середній. Але для човна навіть такий шторм небезпечний. І потім, адже вони заздалегідь не знали, затихне буря чи розіграється сильніше.

Два дні гребли вони без перепочинку, на третій — Матіуш висадився на березі, а Клу-Клу попливла далі. Сумно було Матіушу розлучатися з вірним другом, але нічого не поробиш — обов’язок важливіший! Пробратися в залу засідань і залізти під стіл було не важко. На островах навіть королі почуваються в безпеці, і тому там немає поліції.

Звичайно, Матіуш схуд. Та як не схуднути від такого життя!..

— Підемо до мене, — запропонував Сумний король.

— Гаразд. Краще вже рибальська хатина, ніж королівський готель.

Сидять вони в хатині, п’ють чай, але розмова не клеїться. Дуже багато треба сказати одне одному, а слова не йдуть, застрягають у горлі.

— Що таке votum separatum, дискусія, апеляція? — запитує Матіуш.

— Викинь цю нісенітницю з голови! Ці слова придумали дурні, аби здаватися розумнішими.

— А лорд Пакс — розумний?

— Королі його бояться, а він… тільки не думай, що я хочу тобі полестити, — він боїться тебе. Утім, він сам дав тобі це зрозуміти.

— А що означає опанувати ситуацію?

— Це коли противник у тебе в руках. Зараз усе залежить від тебе. Молодий король — твій лютий ворог, але його недолюблюють. Він гнув кирпу ібув хоробрим, коли нас було троє, а тепер ти можеш розраховувати на підтримку тридцяти чотирьох осіб. Знай: як ти захочеш, так і буде.

— Пізно, — відповів Матіуш і підпер голову рукою. — Нічого я не хочу й нічого на світі мені не треба.

— Матіуше! — жахнувся Сумний король. — Я тебе не впізнаю. Ти не маєш права так говорити. Завтра ти можеш повернути собі корону й королівство, які належать тобі по праву. Ти назвав боягузами тих, хто в розпал битви вивісив білі прапори, а тепер ти сам, король і вождь, напередодні битви, яка обіцяє тобі перемогу, зрадив себе й не лише себе, а й свої реформи, працю, боротьбу, дітей. Схаменися, Матіуше! Залишилося потерпіти один день, останній день, і — кінець!

Матіуш сидів так само непорушно, підперши голову рукою. Лише з грудей вирвалося в нього глибоке зітхання.

— До чого мені перемоги? — прошепотів він.

— Тобі ні до чого, але твоєї перемоги чекають діти у всьому світі. Вони вірять у тебе. Ти їм обіцяв. Ти називав себе королем-реформатором. Ти не маєш права опускати руки.

Матіуш узяв вудку й пішов на берег моря. Він просидів там до вечора, але не зловив жодної рибки, хоча вони підпливали до самого берега. Видно, не до риби йому було.

XI
Засідання видалося дуже бурхливим. Оратори сперечалися один з одним, усі були збуджені, окрім лорда Пакса, який спокійно покурював свою незмінну люльку.

— Отже, — сказав лорд, коли всі бажаючі виступили, — перед нами дві проблеми: Матіуш і його королівство — перша, і діти — друга. Якщо Матіуш отримає своє королівство назад, діти не перестануть бунтувати. У всьому світі почнуться хвилювання, в школах — безлад. Уже сьогодні король Хастес очолив демонстрацію дітей. А що буде далі? Діти або оберуть Матіуша своїм королем, або зажадають, щоб у кожній державі було два королі: король дорослих і король дітей. Як тоді бути? Тому спочатку треба вирішити, надамо ми дітям свободу чи ні?

— Свободу?! — заревів цар Пафнутій. — Різки їм потрібні, а не свобода! Спробував би мій син бунтувати, я спустив би з нього штани і так всипав, на все життя запам’ятав би. Тепер безглузда мода — пальцем дітей не чіпай. А їх неодмінно бити треба. З першого разу не допоможе, бити ще і ще. Спершу можна нашльопати, не подіє — різкою відшмагати; а якщо й це не допоможе — дати ременя.

Усі погляди спрямувалися на Матіуша, але він мовчав.

— Хто ще хоче взяти слово? — запитав лорд Пакс.

— У мене інший метод, — сказав король Орест. — Я проти биття, воно швидко забувається. Краще не давати їсти. Залишити хлопчиська без сніданку чи без обіду, і він одразу шовковим стане. Для чого утрудняти себе биттям! А можна в темну кімнату посадити. Натерпиться непослух страху, і вся дурість з голови вилетить.

— Я вважаю, дітям не можна давати свободу, — заявив третій оратор. — Діти легковажні, у них немає життєвого досвіду. У нас ще свіжі в пам’яті недавні сумні події в королівстві Матіуша. Бити дітей не годиться, це їх оздоблює. Морити голодом — ще гірше: вони можуть захворіти й вирости кволими, немічними. По-моєму, треба пояснити їм, щоб вони почекали, поки підростуть і порозумнішають.

— Прошу слова, — сказав Сумний король. — Я не згоден із попередніми ораторами. Усе, що тут говорилося про дітей, раніше говорили про селян, робітників, жінок і негрів. Вони, мовляв, такі-сякі, погані, і жодних прав їм давати не можна. Тепер ми розуміємо, що це неправильно. Матіуш поквапився й надав дітям відразу надто багато прав. У цьому його помилка. Діти повинні мати свої гроші для купівлі необхідних речей. Не виключено, що вони витрачатимуть їх на всіляку нісенітницю. Але хіба дорослі не тринькають грошей? Можна, наприклад, дати їм гроші у позику, а вони повернуть, коли виростуть. А зараз вони часто опиняються в становищі жебраків: про кожну дрібницю доводиться просити, вибираючи момент, коли дорослі в хорошому настрої. Утім, порівняно з минулим, діти вже тепер користуються великими правами. За старих часів батько міг безкарно вбити свою дитину, а тепер це заборонено законом. Бити дітей теж. І не пускати їх до школи батьки не мають права. Давайте краще подумаємо, які ще дати дітям права. Вони ніскільки не гірші за нас, дорослих.

— А ви звідки знаєте? У вас, наскільки мені відомо, немає дітей, — єхидно промовив Молодий король.

— Дайте мені слово, — попросила Кампанелла; вона приїхала, як тільки дізналася, що Матіуш присутній на засіданні.

Але не встигла вона рота розкрити, як пролунав крик — страшний бойовий клич, від якого холоне кров.

— Зрада! — заволав хтось із королів і хотів було замкнути двері на ключ, але пізно: у залу засідань на чолі з Клу-Клу увірвався натовп дикунів і давай в’язати всіх підряд.

— Матіуше, ти вільний! — вигукнула Клу-Клу.

— Засідання оголошую закритим, — сповістив зв’язаний по руках і ногах лорд Пакс, який у суматосі загубив свою люльку.

Матіуш пригадав розповіді старого професора, який знав п’ятдесят мов, і здогадався, що це найдикіші дикуни. Навіть Бум-Друм побоювався їх і ніколи не запрошував у гості більше двох-трьох чоловік разом. Так, професор говорив ще, вони чудові веслярі.

Бум-Друм, не приховуючи невдоволення, відчитав Клу-Клу.

Не можна втрачати жодної хвилини! Дикуни вже зв’язують королів і звалюють разом по п’ять чоловік. На щастя, вони вміють рахувати лише до п’яти, а то королі задихнулися б в одній великій купі.

Матіуш розгубився. Але його виручив Бум-Друм.

— Візьми скоріше зі столу он ту цурочку, — сказав він, — і обійди з нею п’ять разів кожну купу королів. Тільки дивись не обертайся і не збийся з рахунку, а то біда буде.

Матіуш іде попереду, за ним — Бум-Друм, Клу-Клу і вожді племені. Озиратися не можна, але Матіуш здогадується, що дикуни йдуть на руках. Матіушу дуже соромно за своїх друзів. Мабуть, лежати в мішку замість дохлого пса було не так соромно. «Уже краще б я сам валявся зв’язаний», — подумав Матіуш. Але відволікатися не можна: один необережний рух — і світ втратить білих королів.

Залишилося обійти чотири купи, три. Порівняно з цим прогулянки тюремним двором — одне задоволення. Королі розуміють: справи їхні погані, і лежать смирно, не ворухнуться. От коли згодилася Матіушу звичка відлічувати кроки й уміння ходити різними способами, тому що Бум-Друм раз у раз давав йому нові вказівки.

— Тепер роби великі кроки, нагнися праворуч, підніми цурку догори, пройдися на п’ятах, — командував Бум-Друм. — Дивись, не зрони священне дерево, коли воно почне пекти тобі руки.

А цурка ставала дедалі гарячішою.

Нарешті остання купа: вгорі — зв’язана Кампанелла. Матіуш, не витримавши, заплющив очі.

— Тепер вийди з будинку, — керує далі захеканий Бум-Друм: ця процедура була йому не за віком важка.

Спускається Матіуш сходами, а цурка пече ще сильніше, ніби він склянку гарячого чаю несе.

— Бум-Друме, пече!

— Потерпи, Матіуше! Скоро кінець.

— Можна трохи швидше?

— Ні.

Матіуш розуміє: Бум-Друм сам би радий швидше покінчити з цим. Значить, насправді не можна. Проте справедливості заради треба визнати, церемонії, прийняті при дворах білих королів, не такі болісні.

Нарешті жрець узяв із обпалених рук Матіуша священну цурку.

— Що все це означає? — запитав Матіуш у Клу-Клу, яка зі співчуттям дивилася на його вкриті пухирями руки.

— Я зробила дурість. Не сердься на мене. Я боялася, щоб із тобою не сталося біди, якщо я не встигну на допомогу. Зараз небезпека минула, але це могло погано скінчитися. Тобі дуже боляче?

Військовий танець дикунів продовжувався три години. Тим часом Бум-Друм, Клу-Клу і Матіуш викочували з льоху бочки з вином, пивом і лікерами.

— Коли вони закінчать танцювати, — сказав Бум-Друм, — я простежу за порядком, а ви підносьте кожному по півкухля вина, і в кожен кухоль Матіуш нехай кидає по одному зернятку, а Клу-Клу — по три.

І Бум-Друм дав їм по мішечку з маленькими горошинами. Потім проштрикнув на руках Матіуша пухирі й помазав ці місця якоюсь рідиною, інакше він не зміг би тримати глек і кидати в кожен кухоль по зернятку.

У Матіуша вже заніміли руки, а черзі кінця немає. Бум-Друм розпоряджається: одних направляє до Матіуша, інших — до Клу-Клу. Матіуш помітив: до своєї доньки він посилає більше дикунів. «Напевно, — здогадався Матіуш, — це найдикіші».

«Коли це скінчиться? — в думках запитує він себе і з тугою думає про безлюдний острів. — Нехай роблять, що хочуть: миряться, сваряться, нагороджують чи карають, нехай хоч з’їдять один одного, аби мене при цьому не було».

Нарешті в останній кухоль налили оцту — вина не вистачило, — кинули останнє зернятко, підійшов останній дикун.

Усе.

XII
Напевно, тим справа і скінчилася б, якби серед тих, хто приїхали з Клу-Клу, не затесався потай страшний лиходій і людожер — головний жрець племені і головний шахрай. Цей шарлатан найзвичайніші фокуси, які в нас показують у цирку (мистецтву фокусника виучив його якийсь каторжник-утікач на сплату за шкуру леопарда і двох мавпочок), видавав за чудеса, а негри сліпо йому вірили і приносили багаті дари.

І ось, боячись втратити владу і, головне, багаті дари, коли Клу-Клу побудує залізницю, телеграф, почне видавати газети, навчить негрів читати і стріляти з гармат, він вирушив у ризиковану подорож з таємною думкою вбити прокляте дівча і її друга — Матіуша.

Лиходій прокрався вночі в кімнату, де лежала зв’язана Кампанелла, і з’їв її, а сам сів у човен — і був такий! Він знав: гнів білих обрушиться на його одноплемінників, а значить, і на Клу-Клу. Його розрахунки, як ми побачимо, виправдалися.

Коли звістка про цю трагічну подію облетіла острів, найдикіші дикуни ще міцно спали, випивши з вином по три маленькі зернятка, а менш дикі, які отримали напередодні по одному зернятку, стали просити в Матіуша вибачення, перекидатися на знак печалі й висловлювати йому свою відданість. І Матіуш наказав негайно перенести сплячих у човни. Човни зі зв’язаними дикунами відштовхнули від берега, і вони попливли у відкрите море. На острові за наказом Матіуша залишилося сто найслухняніших. За першим словом Короля Сонця (так непрохані гості називали Матіуша) вони розв’язали білих королів.

Засмучені і пригнічені, зібралися королі на засідання. Навіть незворушний лорд Пакс був пригнічений звісткою про смерть королеви Кампанелли.

— Прошу вшанувати пам’ять загиблої королеви вставанням.

Усі встали.

— У мене зауваження за порядком денним, — піднявши руку, сказав Бум-Друм.

Цікаво, що він хоче сказати?

— Білі королі! Мої чорні брати заподіяли вам велику неприємність. Я поділяю ваше горе. Але винні в цьому ви самі. Ви набудували собі розкішні палаци, а на нас вам начхати. «А права, які ми вам дали?» — заперечите ви. Але що нам права, якщо ми вбогі й неписемні. Тому я прошу обговорити сьогодні питання не лише про білих дітей, а й про чорних. Ми, люди похилого віку, змирилися зі своєю важкою долею, але нехай хоч у наших дітей життя буде кращим.

— Отже, на порядку денному чотири питання. Перше: про білих дітей. Друге: про Матіуша. Третє: про королівство загиблої Кампанелли. Четверте: про чорних дітей, — оголосив лорд Пакс.

Проте обстановка не сприяла переговорам. Королі нервувалися: їх непокоїла присутність ста дикунів. І хоча перед готелем стояли білі вартові і всю ніч до ранку зміняється караул, все одно страшно, раптом повториться те саме. Отже, королям було не до переговорів.

Нехай Матіуш скаже, чого він хоче. Вони заздалегідь на все згодні. По-перше, він врятував їм життя; по-друге, сто дикунів готові будь-якої хвилини кинутися на його захист. Через те, що в дикунів немає вогнепальної зброї, королям ніскільки не легше. Отруйні стріли і списи — теж досить неприємна штука. Урешті-решт, яке їм діло до Матіуша? Якщо Сумний король хоче, нехай панькається з ним. А Молодий король, як головний винуватець, повинен добровільно відректися від престолу й передати владу батькові. Хороший король! Дітей, котрі збунтувалися, не зумів присмирити!

Приблизно так думав кожен про себе, але всі чекали, що скаже Матіуш.

А той мовчав. Від горя він не міг виголосити жодного слова.

Нарешті Альфонс Бородатий, втративши терпіння, зажадав, щоб Матіуш висловився.

— Ваша величносте, ви хочете взяти слово? — запитав Матіуша лорд Пакс.

— Давайте на знак трауру за королевою Кампанеллі перенесемо засідання на завтра.

Заперечити було нічого. Королі погодилися, хоча без ентузіазму. Домовини на острові не знайшлося, і останки королеви поклали в ящик з-під винних пляшок і закопали в землю.

Матіуш зустрівся з Клу-Клу під деревом мирти.

— Матіуше, ти сердишся на мене?

— Це ти, люба Клу-Клу, повинна на мене сердитися. Коли б не я, жила б ти спокійно у своїй країні. А через мене тобі довелося подорожувати в клітці з мавпами, і у в’язниці ти сиділа з моєї вини, і про нещасні ці реформи стала думати теж через мене.

— Матіуше, що ти говориш! Хіба є більше щастя, ніж працювати й боротися заради того, щоб життя на землі стало кращим?

— Ну що ж, борися, Клу-Клу! — Матіуш зітхнув.

— А ти?

— Я їду на безлюдний острів.

— Чому?

— Це таємниця.

Матіушу не хотілося засмучувати Клу-Клу, і своїми думками він поділився із Сумним королем.

— Раніше я думав, діти нещасні, але хороші. А тепер переконався, що вони погані. Говорю це, щоб ти не подумав, ніби я здрейфив і мені набридло з ними панькатися. Тільки нехай це залишиться між нами. Раніше я не знав дітей, а тепер знаю. Вони погані, дуже погані. І я поганий. Поганий і невдячний. Поки я був маленьким і боявся міністрів, церемоніймейстера, гувернера, я слухався й поводився добре. А став королем, відразу наробив дурниць і тепер ось страждаю.

І стільки безневинних людей страждають через мене.

Матіуш стукнув кулаком по столу, схопився і, заклавши руки за спину, забігав по рибальській хатині.

— Діти злі, несправедливі, брехливі, шкодять. Заїці, косому, кульгавому, рудому, горбатому або якщо хтось наробив у штани, вони проходу не дадуть, дражнитимуть. «Рудий — червонястий, біс небезпечний!.. Кривоніжка!.. Горбань!..» — кричать вони, кривляються і сміються. Десятилітній сміється з восьмилітнього, дванадцятилітній не хоче гратися з десятилітнім. Побачать у іншого щось трохи краще, обов’язково виканючать або безсоромно підлещуватимуться. Забіяці все спускають, а тихого й доброго зневажають. Довіриш комусь таємницю, він із тобою посвариться й вибовтає її. Усіх висміюють, ображають, дратують. Ідеш вулицею парами — обов’язково пристануть, тому що знають, ти беззахисний, коли йдеш із вихователем, який забороняє битися. А скільки серед хлопців злодіїв і обманщиків! Позичиш — не віддадуть і ще скажуть: «Відчепися, відв’яжися, котися до біса, а то в зуби дам!» А хвальки які! Кожен хоче бути першим. Старші сваряться з молодшими, хлопчики — з дівчатками. Тепер я розумію, чому провалилася затія з дитячим парламентом. Та і як їй було не провалитися! Тепер мені зрозуміло, чому я був хороший, поки в мене сардельки були; а не стало їх, вирішили мене виказати. А ще лицарями Зеленого Прапора себе називали! Білі діти гірші за чорних, а це ганьба. Негри неписемні, тому їм багато що можна вибачити. Ні, не хочу повертатися до білих! Набридне жити на безлюдному острові — поїду до Бум-Друма й залишуся там назавжди.

Матіуш немов забув про Сумного короля. Він міркував подумки, висловлював уголос, що наболіло.

І коли Сумний король заговорив, Матіуш від несподіванки здригнувся.

— Не зневіряйся, не падай духом, — сказав Сумний король. — У житті кожного реформатора бувають важкі хвилини, коли здається, всі зусилля витрачено даремно. Та це не так. Не всі діти погані. Є серед них брехунці і правдиві, гонористі і скромні, задираки і привітні. Але коли немає порядку, гарні завжди страждають від недобрих. Треба зробити так, щоб чесні, порядні діти могли захищатися. Ти почав це, а довести до кінця не хочеш. Якщо ти вперся, їдь на безлюдний острів. Але прошу тебе, у жодному випадку не відмовляйся від свого королівства! Потім пошкодуєш, та пізно буде.

XIII
Перший гарматний постріл прогримів о двадцятій хвилині на третю ночі. Канонада не замовкала до третьої години. На острів скинули триста шістдесят снарядів, після чого команди трьох військових кораблів висадилися на берег, отримавши наказ знищити дикунів.

Цілитися з корабля, як відомо, не так і просто: адже він погойдується на хвилях. Тому один снаряд випадково потрапив у ліве крило готелю, де жили білі королі, правда не найважливіші. Але коли стало відомо, що разом із дикунами вбито трьох білих королів і п’ять легко поранено, гармашеві добряче дісталося.

Бум-Друм і Клу-Клу зникли. Тільки навряд чи їм удасться врятуватися: біля берегів Куфайки патрулює дев’ятнадцять кораблів.

От як білі помстилися за смерть Кампанелли! Щоб чорношкірі не втручалися в їхні справи. Бач, надумалися з білими змагатися, в яких телеграф є і гармати. Через непорозуміння, з чистої випадковості потрапили вони до рук чорношкірих, але нехай ці чорні личини не задаються. І Матіуш теж нехай не думає, що захопити владу над світом легко і просто. Курам на сміх: хлопчисько — володар світу!

А підстроєно було так. Королі потай зібралися й надіслали телеграму: негайно прислати на виручку флот. У телеграмі не забули згадати, щоб, окрім військових кораблів, прислали торговельне судно з провізією. На острові з’їли всі запаси й випили все вино. Стільки проскніти на засіданнях і харчуватися рибою, особливо після такого струсу, — ні вже, дякуйте! Королівські шлунки до такого не звикли!

Королі були у відмінному настрої. Небезпека минула. Усе добре, що добре закінчується. Зате скільки цікавих подій, скільки незабутніх вражень. До кінця життя вистачить розповідей про те, як їх ледве не розтерзали дикуни. А то, дійсно, образливо! В історії описують героїчні подвиги королів, які жили у вікопомні часи, а про них — жодного слова! Тепер і про них буде що сказати. Їхній подвиг увійде в історію.

— Добре б унести до протоколу невелику поправочку: трьох королів убито і п’ятьох легко поранено не в ліжку, а в сутичці з ворогом. Дрібниця, а докорінно міняє справу.

— Факти перекручувати не можна, — сухо відрізав лорд Пакс і відкрив засідання.

— Панове, нагадую: я висловився проти того, щоб Матіуша називати королем. Проголосуймо за мою пропозицію, — заявив Молодий король.

— А я пропоную проголосувати за те, щоб вас називали не королем, а спадкоємцем престолу. У вчорашніх газетах повідомлялося: під тиском громадської думки Старий король змушений узяти владу у свої руки, — холоднокровно заперечив Матіуш.

— Припиніть сперечатися!

— Не витрачаймо дарма часу!

— Якщо чіплятися до дрібниць, то ми ніколи не закінчимо.

— У мене син народився!

— Мені треба робити операцію апендициту!

— У мене тітонька захворіла!

— Як хочете, а я сьогодні увечері виїжджаю. Досить!

— Яка різниця — Матіуш чи король Матіуш, аби він сказав, що йому треба.

— Слово Матіушу!

— Королеві Матіушу слово!

— Кінчайте волинку! — галасували королі.

Лорд Пакс відкрив теку з протоколом суду над Матіушем і прочитав:

— На дванадцятій сторінці говориться: «Жителі столиці позбавили Матіуша королівської влади». А нижче приписка: «З рішенням банди зрадників і боягузів не згоден. Бо я був королем і залишуся ним до самої смерті». Сторінка тисяча сорок третя, дванадцятий рядок зверху: «Один із тих, хто підписали акт про позбавлення влади короля, кинувся Матіушу в ноги і зі сльозами вигукнув: «Королю, пробач мене, підлого зрадника!» Отже, з документів виявляється, що ні сам він, ні навіть ті, хто позбавив його влади, не переставали вважати Матіуша королем. Тому я звертаюся до його величності короля Матіуша Реформатора і прошу висловитися.

У тиші, що настала, почувся шум далекого прибою. Королі приготувалися дати відсіч. Від цього хлопчиська всього можна чекати. Але уявіть їхній подив, коли Матіуш сказав:

— Я, Матіуш Перший, вважаю себе винним. Через мене вбито, розтерзано дикими звірями й покалічено безліч народу. Я виїжджаю на безлюдний острів. Від престолу я не відрікаюся, але управляти країною поки не буду. Завойовані землі повертаю їхнім власникам. Молодий король може забрати свій порт назад. Я його милостей не потребую! Країна моя залишається в колишніх кордонах, у яких була при батькові. Соромно уславитися королем, який не зумів зберегти спадщину предків. Нехай жителі моєї країни виберуть собі президента.

— А як же діти?

Матіуш спохмурнів і промовчав.

— Дозвольте за нього сказати кілька слів. — Сумний король встав. — Мені, як другові Матіуша, відомі його думки й наміри. Матіуш дуже втомився. Він хоче в тиші на самоті розібратися у всьому побаченому й пережитому. А коли він відпочине на безлюдному острові, то висловить свої міркування на новій королівській раді.

— Чудово! Чудово! — у захваті закричали королі. — Якщо його величність король Матіуш втомився, нехай відпочиває на здоров’я. Ми теж хочемо відпочити! Ми теж втомилися! Час додому: невідомо, як там управляються без нас міністри. У нас кістки болять! Це ж не жарт, пролежати стільки годин зв’язаними ліанами один на одному, як дрова!

Лорд Пакс не поділяв загального захвату. Вихованому джентльменові не до смаку був гармидер, що зчинився в залі. Королі посхоплювалися з місць, кричали, перебиваючи один одного. Спробуйте в таких умовах вести протокол. Видно, лорд Пакс втратив владу над королями: вони перестали його боятися.

— Ваша величносте, проголосуймо. — Лорд Пакс зробив боязку, але безуспішну спробу навести лад.

— Не морочте нам голову! Ми беремо Матіуша й вирушаємо на торговельний корабель. Треба влаштувати прощальний сніданок!

Королі підхопили Матіуша під руки й потягли. Спочатку він злегка упирався, але потім вирішив: якщо тебе запрошують, відмовлятися непристойно. А королі поводилися так весело й невимушено, немов були його нерозлучними друзями. Здавалося, на всьому світі немає для них дорожчої людини.

Раніше, коли Матіушу доводилося стикатися з королями, міністрами або просто з дорослими, вони завжди давали йому відчути, що він маленький, а вони великі. А зараз між ними жодної різниці. «Не такі вже погані люди ці королі», — подумав Матіуш. Він немов уперше їх побачив. Жодних церемоній, жодного етикету. Регочуть на все горло. Котяться стрімголов з гори, ганяються один за одним. Король Мальто видає себе за людожера.

— Матіуше, випий із нами на прощання! Не біда, що ти маленький. Маленький та молодецький! Якщо ти реформатор, значить, велика людина. Хай живе король Матіуш!

На палубі торговельного судна розставили столи. На столах вино, коньяк, лікери, наливки, усілякі страви, кошики з фруктами.

Матіуша посадили на почесне місце. Наповнили келихи.

— За здоров’я Матіуша!

Оркестр заграв національний, гімн. Королі їдять, п’ють, і Матіуш від них не відстає. Не встигне випити келих, як йому знову підливають.

— Хай живе Матіуш Перший!

— Хай живе Матіуш Великий!

Королі напилися й полізли до Матіуша цілуватися, просячи називати їх на ім’я. У Матіуша від вина запаморочилася голова, але йому було дуже весело, він співав і танцював разом з усіма.

— От бачиш, любий Матіуше, як добре жити з нами в дружбі. Відпочинеш на безлюдному острові, повернешся до себе в столицю і заживеш, як усі королі, — весело й безтурботно. Ти думаєш, чому королі раніше воювали? Та тому, що нудно було в замках за високими стінами сидіти. А тепер у нас і без війни розваг вистачає. Вип’ємо за вічну дружбу!

Випили.

— За реформи!

Знову випили.

— За рівноправ’я дітей!

Ще раз випили.

Серед тих, хто бенкетував, не було лорда Пакса і двох королів: Молодого і Сумного. Вони залишилися в залі засідань писати протокол. Королі дуже сварилися між собою і ніяк не могли дійти згоди: один хоче одне, інший — інше. Побачили, що так діла не буде, і кожен написав свій протокол. Нехай Матіуш сам вибере, який йому більше сподобається.

Сказано — зроблено. Сіли в човен і попливли на корабель. А там дим коромислом. Ні про які переговори мови бути не може.

Королі обступили прибулих і давай їх обнімати, цілувати, дякувати за працю. Тягнуть до столу, пригощають. То сміються, то плачуть, пригадавши, як їх ледве не з’їли дикуни. Потім стали докоряти Сумному королеві, що він ніс задирає і не хоче водити з ними компанію. Одним словом, щонайповніша нерозбериха!

П’яні монархи вирвали в Молодого короля папір і підписали. Потім підписали і протокол Сумного короля. Той хороший, кажуть, а цей ще кращий.

— Чи варто сваритися через дурниці? Якщо королі не помиляться, міністрам нічого буде виправляти, розплутувати й упорядковувати.

Ура! Хай живе протокол! Хай живе Залізний Старий — лорд Пакс! Хай живе Сумний король! Хай живе Молодий король! За дружбу і любов! Хай живе Матіуш Реформатор!

XIV
Тепер розповідь піде зовсім про інше. Звідтоді, як Матіуш висадився на безлюдному острові, усе змінилося. Раніше було так, а тепер — інакше. І сам Матіуш став іншим. Йому здається, ніби це все йому сниться або, навпаки, прокинувся, і все, що було раніше, йому приснилося. Дивно через те, що все раптом стало іншим.

Королі, придворні інтриги, діти, негри — усе відступило на другий план. Немов не він, а хтось інший вів війни, вигравав і програвав битви, тужив в ув’язненні, здійснював втечі, поневірявся, переодягнутий, по країні, ховався. Хтось, про кого Матіуш чув або з ким був навіть знайомий. Тільки дуже давно.

Сидить він на березі моря й кидає у воду камінчики. А вода синя-синя! Довкола тиша і краса така, що очей не відірвеш! На душі в Матіуша добре і спокійно. Жодних турбот, клопоту, засмучень.

«Може, і справді все це мені наснилося? — думає Матіуш. — Ні, це було наяву, тільки давним-давно».

І зовсім не давним-давно, а недавно. Просто Матіуш з того часу дуже змінився. Дивно, як це він не знав, що можна бути іншою людиною. Але хто ж він насправді? Гордий, непохитний король-реформатор чи тихий і задумливий добровільний вигнанець-філософ?

Так, Матіуш став філософом, тобто людиною, яка роздумує про все, що бачить. Сидить цілий день і думає. Але це зовсім не означає, ніби філософи — нероби. Мислення — теж праця, і дуже важка. Між звичайною людиною і філософом велика різниця. Для звичайної людини жаба — просто жаба, а філософ побачить жабу й думає: «Навіщо вона існує в природі?»

Замість того, щоб розсердитися й облаяти свого кривдника, ж це робить звичайна людина, філософ роздумує, чому одна людина задира і злюка, а інша — ні?

Звичайна людина побачить щось гарне в іншого і заздрить, сушить собі голову: «Як би мені теж отримати таку штуку?» А філософ вдається до роздумів: «Як зробити, щоб усе було у всіх людей?»

Ось такою людиною і став Матіуш.

Сидить він на березі і кидає у воду камінчики. Складається враження, що він нероба! Але це не так, в голові в нього йде напружена робота, народжується тисяча питань.

«Що відбувається в мозку, коли людина думає? Чому людина спить? І чому засинаєш завжди непомітно? І взагалі, що таке сон? Чому ми ростемо, старіємо, вмираємо?

Дерево теж росте, стає трухлявим, хворіє. А сказати, що йому болить, бідне дерево не може. Чому?

А море живе? Якщо прислухатися, воно зітхає, як велетень, а в негоду стогне і виє. І все-таки воно неживе. Зате в морі водяться риби. І знову загадка: чому людина не може жити у воді, а риба — на суші?

До того, як винайшли аероплан, літали лише птахи. Дивно: муха вміла літати, а людина — ні. Виходить, муха розумніша за нас? Чому муха повзає по стелі, по стінах, по склу, а якби спробувала людина, то впала б і розбилася?

Цікаво, чи є у птахів свої пташині слова? Коли канарка співає, розуміють її інші канарки чи ні?»

У голові Матіуша — тисяча запитань, і на все треба відповісти самому, бо немає в нього ні книг, ні товаришів, ні вчителів. Виходить, ніби він учень і вчитель водночас. І це йому подобається. Раніше він про все запитував іноземця-гувернера чи капітана, але ті ніколи не могли пояснити йому так зрозуміло, як він пояснює собі сам.

І взагалі в Матіуша таке відчуття, ніби він не сам. Людина на самоті нудьгує, а Матіушу не нудно. Він міркує сам із собою, і йому здається, що в нього багато співрозмовників. Чому це?

«Напевно, у голові в нас багато-багато малюсіньких чоловічків, і кожен щось знає, говорить своє. Інколи вони сперечаються, сваряться, потім миряться і дають один одному поради. Чому, наприклад, у пам’яті спливає раптово те, про що ти давно забув? Напевно, малятко, якому доручили цю справу, заснуло, а прокинувшись, нагадало тобі те, про що забулося. Таємничі істоти, ці думки-малятка! А може, це не живі істоти, а маленькі механізми, пружинки або щось на зразок фонографа? Ні, прилади й механізми робляться із заліза на фабриках, вони самі не вміють говорити.

У крові теж є крихітні істоти — червоні й білі кров’яні тільця, які можна побачити лише під мікроскопом. І у воді є мікроби, їх теж неозброєним оком не побачиш. Напевно, вчені не винайшли ще такого збільшувального скла, через яке вдається побачити думку-малятко.

А може, і в серці вони живуть. Збереться багато сумних чоловічків, і на серці стає важко. А розвеселяться, розіграються пустуни — на серці легко й радісно.

А що таке сумління? Чи не найголовніший це чоловічок, який знає, що можна робити, а чого не можна. Та всі інші його слухають, як учні — вчителя. А коли не слухають, людцна здійснює погані вчинки. Якщо це так, тоді зрозуміло, чому одна й та сама людина може вчиняти то добре, то погано».

Іноді Матіушу здається, ніби в голові в нього йде справжній бій. Одні перемагають, інші зазнають поразки. Схоже, там теж є свої міністри й військо. А найголовніша думка — як матка в бджолиному вулику: бджоли перелітають із квітки на квітку, так і думки — передаються від однієї людини іншій. Матіушу, наприклад, передалися деякі думки міністрів, лорда Пакса, батькові й мамині, бабусині і прадідусеві.

Сидить Матіуш на березі, кидає у воду камінчики, а думки, як бджоли, рояться в голові. І здається Матіушу, що він на уроці, тільки не один у нього вчитель, а тисяча або мільйон. Але ніхто один одного не перебиває, всі говорять по черзі, і першим відгукується той, хто потрібніший.

Може, жодних чоловічків і немає, просто Матіуш вигадав їх, щоб було цікаво.

Набридне дивитися на море, Матіуш іде в ліс — до мурашника. Сяде на пеньок і спостерігає за мурашками. Це також дуже цікаво. Кине шматочок кори і дивиться, як мурашка його в мурашник тягне. А то візьме обережно мурашку і посадить на руку; той метушиться, втекти хоче. Матіуш підніме палець, а мурашка думає, що це гора. Перебирає лапками-гачками, бігає туди-сюди по долоні й уявляє, ніби десятки верст зробила.

А то винесе Матіуш клітку з канаркою, повісить на гілку, відчинить дверцята й чекає, що вона робитиме. Канарки, які на волі, не розуміють, про що співає канарка-в’язень, і не люблять її. Одного дня Матіуш випустив свою канарку, вони накинулися на неї і ледь не заклювували. А йому здавалося, що між ними немає жодної різниці: і його жовта, і ті також. І співають однаково. Але, мабуть, є різниця, якщо вони не визнають її.

Канарка в клітці стриб-стриб із жердинки на жердинку і співає. А вільні канарки слухають і щось щебечуть у відповідь. Підлетить канарка-в’язень до відчинених дверцят, покрутить голівкою, защебече — немов радиться, як бути. Змахне крильцями, от-от відлетить, але ні — роздумала. Інколи осміліє боягузка, випурхне з клітки, але тут же опуститься на неї зовні: боязко, видно, залишати клітку. Канарки з волі переговорюються з полонянкою, але Матіуш не розуміє пташиної мови й не знає, сваряться вони чи просто запитують, звідки вона. Чи то заздрять її позолоченій клітці, чи то сміються, що літати розучилася.

«Нічого, звикнуть, — думає Матіуш. — Моя канарка може багато чого їх навчити. І вони знають багато такого, чого вона не знає».

Скільки в природі цікавих загадок!

Збоку здається, ніби Матіуш нічого не робить. Але в нього кожна хвилина зайнята, а коли настає вечір, не хочеться спати лягати.

Увечері на небі спалахують зірки. Матіуш дивиться на них, немов уперше бачить. Невже вони такі ж великі, як наша Земля? А чи є там люди, бджоли, мухи? Людина порівняно з океаном чи Всесвітом — жалюгідна комашка. Матіуш пробував полічити зірки на небі, та збився з рахунку.

XV
Західна частина острова, де оселився Матіуш, — гориста. Гір там, щоправда, небагато — всього чотири, і три зовсім невисокі. Між цими невисокими горами й морем розкинулася галявина. На галявині будиночок — колишня школа, у якій і живе Матіуш. Зліва галявину від моря відгороджує четверта гора, висока, — можна сказати, скеля. Біля її підніжжя — затока, у яку впадає річка, що бере початок у східній частині острова. На схід острів розширюється, і ліси там густіші. У цій непрохідній гущавині сховалися свого часу тубільці, рятуючись від лютуючого кору.

Разом із Матіушем у школі оселився наш давній знайомий, знаменитий сонько — полковник Дормесько. Його помилували, взявши до уваги колишні заслуги перед батьківщиною. Важливу роль відіграла й та обставина, що справа із втечею царственого полоненого закінчилася щасливо. Солдати, які охороняли острів і виконували різноманітну господарську роботу, жили в будинку, що належав колись заповзятливому торговцеві.

У морі неподалік від острова височіла скеля, на ній — маяк. Звідтоді, як Матіуш тут оселився, його ще жодного разу не запалювали: там щось зіпсувалося.

Раз на тиждень корабель доставляв газети, листи і провізію. Листів Матіуш отримував мало, а газет він не читав. І часу немає, і бажання.

Для чого новини, коли обсіли думки, які необхідно обдумати. Матіуш вирішив почати нове життя, але, щоб знову не наробити помилок, треба розібратися у своїх вчинках. А в голові — повна нерозбериха. Чоловічки-думки зовсім некеровані, роблять, що хочуть. Засинають і прокидаються будь-коли, кудись зникають із голови і знову несподівано з’являються. Б’ються один з одним, а з якого приводу — невідомо. Чим більше Матіуш думає, тим більше заплутується.

«Ну, добре, королем я не хочу бути. А ким же я буду? Адже не можна все життя кидати камінчики у воду і спостерігати за мурашками! Якщо у в’язниці я прогулювався двором і рахував кроки, то чому тепер не можу лічити зірки й камінці? Але тоді я був полоненим і хотів утекти. А тепер?»

У Матіуша з’явилося бажання знову втекти, але куди й навіщо, він не знав.

А не знав, тому що в голові в нього — хаос. То беруть верх веселі чоловічки, починають колобродити, і Матіуш радіє, сам не знаючи чому. То перемагають скиглії, і Матіуш сумує: згадує, що він сирота, і на очі навертаються сльози. То охоплює тривога, немов ось-ось щось станеться.

І все робиться якось саме собою, не з його волі.

Наприклад, він дуже любить купатися в морі. Але буває так: вийде на берег, почне роздягатися, і раптом зникає бажання лізти у воду. Чому? Може, вітер чи вода холодна? Нічого подібного, сонце світить, як учора, але сам Матіуш інший.

Або ще от. Любить Матіуш веслувати. Сяде в човен, наляже на весла — раз-два, і чим важче рукам, тим приємніше, тим краще. А наступного дня погляне на човен, і дивно йому, як це він учора міг із таким захопленням веслувати. Була б мета, варто було б докладати зусиль, а крутитися на одному місці смішно й безглуздо. А то був такий випадок. Зловив Матіуш рибу, і раптом пожалів її. Хто, власне, дав йому право ображати її? А якби риба зловила його на гачок і тягнула в море?

Інколи Матіуш сердиться на себе. Раніше цілою країною управляв, а тепер навіть собі ради не дасть! Чоловічки-думки колобродять, навісніють, не бажають йому підпорядковуватися, хоч лусни!

Отже, із собою важче впоратися, ніж з іншими?

Як утихомирити цих крихітних непосид і навіжених? Адже лоб не стінка, на нього не наліпиш оголошення чи наказ, як бувало в столиці. І потім, він не знає, що вони із себе вдають. А може, їх взагалі не існує?

Чоловічки в голові у Матіуша різні: одні старі, як церемоніймейстер, вони багато всілякої всячини знають і розповідають про минулі часи. Інші на кшталт слуг, ці нагадують, що треба одягнутися, вмиватися, поснідати, викупатися, піти в ліс або покататися на човні. З ними немає жодного клопоту. Коли він був королем, теж доводилося їх слухати. А от як бути з молодими, непокірними, зухвалими? Вони роблять, що хочуть, з’являються і зникають, коли захочуть, і нічого вдіяти з ними не можна. Напевно, щоб ними управляти, потрібна сильна воля, дисципліна, тренування. Від цього, напевно, залежить, будуть вони поганими чи гарними. Взяти, наприклад, Фелека. По суті, непоганий парубок, а скільки зла наробив: хабарі брав, крав, обманював. Може, і хлопці з притулку не усвідомлювали, що чинять погано. Просто не вміли впоратися зі своїми розбещеними, пустотливими чоловічками.

Сильна воля — це щось на зразок військового міністра. Шкода, що він точно не знає, які у військового міністра обов’язки. Але в армії є генерали й полковники, яким усі беззаперечно підкоряються. Треба і йому побудувати в голові неприступні фортеці, щоб чоловічки дослухалися його думок.

Але що їм наказати?

Матіуш зрозумів, як мало він знає і вміє.

І написав листа Сумному королеві з проханням прислати йому найкращу бібліотеку.

Матіуш вирішив прочитати всі книжки, які є на світі. Поклав перед собою на стіл годинник і став перевіряти, чи швидко він читає і чи зможе за день прочитати книжку. Рік має 365 днів. Отже, за рік можна прочитати 365 книжок.

За два роки — 365 х 2 = 730 книжок.

За три роки — 365 х 3 = 1095 книжок.

За чотири роки — 365 х 4 = 1460 книжок.

Мало. На світі значно більше книжок.

Матіуш важко зітхнув: як багато належить зробити!

А сумні чоловічки ніби на те й чекали — накинулися всім скопом на нього і давай відмовляти: не варто, мовляв, братися, все одно з цього нічого не вийде. Нічого він, мовляв, не знає і не вміє. Стільки часу витратив дарма на різні безглузді затії, і спадщину батька зберегти не зумів, і своїх великих предків — Стефана Мудрого, Павла Завойовника і Ганну Добродійну — зганьбив.

Низько схилив Матіуш голову над папером з обчисленнями і навіть пошкодував, що попросив надіслати книжки.

Йому стало гірко. «Нічого з мене не вийде. Пропаща я людина». А потім як стукне кулаком по столу та як вигукне:

— Геть!

Навіть канарка забила крильцями з переляку.

Геть сумні думки! Байдуже, як вони виглядають. Вони повинні його слухатися — і край! Він, Матіуш, хазяїн своїх думок. Віднині буде так, як він захоче.

«На зло їм буду веселим. Досить тинятися з кутка в куток. Куди це годиться — три дні не купався! Марш на море!»

Скиглії здрейфили й поховалися хто куди, а Матіуш весело побіг купатися. Потім сів у човен і заплив у море — далеко-далеко, майже до маяка. Він відчув себе сильним, веселим, здоровим. Тепер він знає, чого хоче і чого прагне. А коли почне читати, знатиме ще більше.

Книжка — це справжнє диво! У ній усе наймудріше, що придумали люди. Буває, людина все життя, років сто, думає, а потім напише книжку. А Матіуш прочитає її й багато чого знатиме. Автор давно помер, а думки його в ній живуть. Книга розмовляє з тобою, дає поради. «Навіщо самому сушити голову, коли є книжки, — думає Матіуш. — Вони дадуть відповідь на будь-яке запитання, замінять сотню вчителів».

Зараз Матіуш не хоче бути королем, а через рік може захотіти. Але що це за король, який нічого не знає. Тому треба вивчити свою країну, закони, прочитати книги про королів, учених, про зірки, про дітей. Він повинен знати більше, ніж діти.

Матіуш зійшов на вершину скелі, поглянув на море, і в нього радісно забилося серце. Розпрямивши плечі, він зітхнув повними грудьми й відчув себе щасливим.

А вдома записав у щоденнику:

Виховувати волю — означає робити те, чого не хочеш. Королеві треба вміти володіти собою.