Король Матіуш Перший (розділи 21-40)

XXI
Канцлер повернувся додому злючий-презлючий. Дружина не наважувалася слова мовити, щоб не розсердити його ще більше. Діти принишкли, боячись, як би їм не влетіло під гарячу руку. Зазвичай канцлер випивав перед обідом чарку горілки, а страви запивав вином. Але сьогодні він відштовхнув вино й випив підряд п’ять чарок горілки.

Незвичайна поведінка глави сімейства бентежила дружину.

— Любий, — боязко мовила вона, — я бачу, у тебе знову неприємності на службі. Так можна зовсім здоров’я втратити.

— Нечувана справа! — прорвало нарешті канцлера. — Знаєш, що викинув Матіуш?

Дружина замість відповіді лише сумно зітхнула.

— Знаєш, що він викинув? — повторив канцлер. — Зібрався в гості до людожерського вождя. Так, так, до вождя людожерів! До найбільш дикого племені в цілій Африці. Куди не ступала нога білої людини. Розумієш? Там його з’їдять. Неодмінно з’їдять! Я просто у відчаї.

— Любий, а чи не можна його відрадити?

— Відговорюй, якщо тобі життя не миле, а я не маю наміру вдруге в холодній сидіти! Він упертий і легковажний хлопчисько!

— Ну добре, а раптом його, не дай боже, з’їдять?

— Він нам зараз дуже потрібний! Якщо дикуни зжеруть його, усі наші зусилля підуть прахом: хто відкриє перше засідання парламенту, хто підпише маніфест? Через рік хай іде на здоров’я!

Та справа була не лише в цьому. Відпускати малолітнього короля одного в таку небезпечну подорож не годилося, а нікому з міністрів їхати не хотілося.

А Матіуш тим часом серйозно готувався в дорогу.

КОРОЛЬ ЇДЕ В КРАЇНУ ЛЮДОЖЕРІВ!

— рознеслося містом. Дорослі співчуваюче хитали головами, а діти заздрили Матіушу.

— Милостивий государю, — зробив старий лікар останню спробу відрадити Матіуша від цієї затії, — бути з’їденим дуже неприємно і, я б сказав, шкідливо для здоров’я. Дикуни, поза сумнівом, захочуть засмажити вашу величність на рожні, а оскільки при високій температурі білок згортається, отже…

— Любий лікарю, — перебив його Матіуш, — мене хотіли вбити, розстріляти, повісити, а я й досі цілий і неушкоджений. Може, посланець чорного владики каже правду й вони не з’їдять мене. Так чи інакше, я дав слово, і відступати вже пізно. Слово короля непорушне!

Вирішили, що з Матіушем поїде старий професор, що вивчив п’ятдесят мов, капітан, але без Стасика й Оленки (їх не відпустила мама). В останню мить до мандрівників приєдналися лікар і Фелек.

Лікар, незнайомий з африканськими хворобами, купив товстий медичний довідник і набив валізу різними ліками.

Перед самим від’їздом до палацу з’явилися англійський моряк і мандрівник-француз і прохали Матіуша взяти їх із собою.

Багажу було небагато: по-перше, в Африці не потрібні теплі речі, а по-друге, на верблюдах багато валіз не відвезеш, це не коні.

Нарешті настав день від’їзду. Вони сіли до потяга й поїхали. Їхали, їхали і приїхали до моря. Пересіли на корабель і попливли. На морі їх наздогнала буря, і з незвички всі захворіли морською хворобою. Ось тут-то і згодилися ліки, які лікар віз у валізі.

Лікар був дуже незадоволений поїздкою і всю дорогу перебував у препоганому настрої.

— Лихий мене поплутав погодитися бути придворним медиком, — бурчав він. — Був би я простим лікарем, сидів би собі в теплому, затишному кабінеті, ходив би в лікарню, а тепер ось на старості літ треба поневірятися білим світом. У моєму віці особливо неприємно бути з’їденим.

Зате капітан був у прекрасному настрої. Він згадував свою молодість і те, як хлопчиськом утік до Африки. Ото був час!

Фелек теж радів. Хоча одна обставина злегка затьмарювала його радість.

— Мабуть, у гості до білих королів узяв із собою цих пестунів, капітанових діток, а до людожерів їхати, так і Фелек хороший! Ці, мабуть, здрейфили? — сказав він одного дня Матіушу.

— Неправда, — заперечив Матіуш, — вони хотіли їхати, але їм мама не дозволила. А білі королі тебе не запросили, непроханим же їхати не належить.

Це пояснення задовольнило Фелека, і він більше не сердився.

Нарешті вони припливли в порт. Знову пересіли з корабля на потяг і їхали два дні залізницею. Тут уже росли інжирні пальми, банани й різні дивовижні рослини. Дивлячись на всі ці чудеса, Матіуш скрикував від захвату, а посланець чорного владики поблажливо посміхався, скалячи білі зуби, від чого присутнім ставало ніяково.

— Це нісенітниця! Справжні джунглі попереду!

Але замість джунглів перед мандрівниками постала пустеля.

Скільки бачили очі — пісок і пісок. Безкінечний океан піску.

В останньому поселенні білих, де вони зупинилися, розквартирувався гарнізон, і було кілька лавок.

Почувши, куди вони тримають путь, офіцер сказав:

— Ну що ж, коли вам життя не миле, їдьте. Багато сміливців їхали в той бік, а ось назад ще ніхто не повертався.

Посланець африканського короля, купивши трьох верблюдів, вирушив першим, щоб попередити про прибуття гостей, а Матіушу і його супутникам велів чекати його повернення.

Коли він виїхав, гарнізонний офіцер звернувся до мандрівників:

— Послухайте, мене не проведеш, я стріляний горобець! Відразу видно — ви не прості мандрівники. Інакше навіщо вам двоє хлопчиськ і цей старий. І тубілець, який супроводжує вас, судячи з мушлі в носі, належить до знатного роду.

Наші мандрівники, бачивши, що відмовчуватися безглуздо, розповіли йому все відверто.

Виявляється, офіцер читав про Матіуша в газетах, які приходили сюди із запізненням на кілька місяців.

— Тоді інша справа, — сказав офіцер. — Це дуже гостинний народ. Ви або зовсім звідти не повернетеся, або повернетеся з багатими дарами. У них золота й діамантів кури неклюють! В обмін на всякий дріб’язок — трохи пороху, люстерко або люльку — вони дають кілька жмень золота.

Мандрівники помітно повеселішали. Старий професор цілими днями лежав на розжареному сонцем піску. Лікар сказав, що йому це корисно: у професора хворіли ноги. А ввечері він вирушав у негритянські хатини й записував нові, невідомі науці слова.

Фелек об’ївся фруктами, і лікар дав йому зі своєї аптечки ложку касторки. Англійський моряк і мандрівник-француз кілька разів брали Матіуша із собою на полювання. Матіуш навчився їздити на верблюдах. Таке життя було йому до душі.

XXII
Якось уночі до намету увірвався негр-слуга.

— Вставайте! — кричав він. — Напад! Зрада! — І тужливо заголосив: — О я нещасний, навіщо пішов я служити білим! Мої побратими ніколи мені цього не пробачать! Що мені тепер, нещасному, робити?..

Подорожні, як скуйовджені, посхоплювалися з похідних ліжок і схопилися за зброю, яка виявилася під рукою, готові битися з ворогом.

Довкруги темрява, нічого не видно. Лише зрідка, з боку пустелі, доносився якийсь глухий шум, ніби тупіт величезного натовпу.

Дивно, чому в казармі так тихо? Жодного руху, жодного пострілу.

Начальник гарнізону, добре знайомий зі звичаями тубільців, одразу зрозумів, що це не напад. Але що, він сам толком не знав і тому вислав вперед гінця.

Той незабаром повернувся й повідомив, що це йде караван за Матіушем.

Попереду урочисто й поважно виступав верблюд із паланкіном між горбами. За ним — сто верблюдів, укритих розкішними попонами. І велика кількість воїнів для охорони каравану.

Лише завдяки досвідченості й витримці начальника гарнізону не сталося невиправної біди: не відкрили стрілянини по мирному племені. Матіуш сердечно подякував офіцерові, нагородив його орденом, і наступного дня рано-вранці караван рушив у дорогу.

Подорож була важкою. Немилосердно пекло сонце. Білі відкритими ротами хапали повітря: з незвички вони задихалися. А посланцям африканського вождя хоч би що.

Високо на верблюді в паланкіні сидів Матіуш, а два тубільці обмахували його великими віялами зі страусового пір’я. Караван повільно просувався вперед. Провідник тривожно вдивлявся вдалину: чи не наближається самум. Бували випадки, коли цей страшний вітер пустелі засипав гарячим піском цілі каравани, і всі подорожні гинули.

Удень ніхто не розмовляв — не було сил, і лише ввечері, коли ставало прохолодніше, люди трохи оживали. Добрий лікар напував Матіуша якимись порошками, але користі від них було мало. Хоча за плечима в Матіуша була війна й багато небезпечних пригод, подорож вогнедишною пустелею здалася йому найважчою з тих, які він випробував у житті. Від спеки боліла голова, порепалися губи, у горлі пересохло і язик задерев’янів. Він засмаг і висох, як тріска. Очі від яскраво білого піску стали червоними й боліли, шкіра лущилася й нестерпно свербіла. Ночами Матіуша переслідували кошмари: то снилося, що людожери їдять його живцем, то ніби смажать на вогнищі.

Вода!.. Яке блаженство плисти морем! Але робити нічого, назад дороги немає, інакше його чекає вічна ганьба.

Двічі вони зупинялися в оазах на привал. До чого приємно знову побачити зелені дерева, напитися студеної води з джерела, а не цієї осоружної, смердючої з бурдюків!

У першому оазисі вони відпочивали два дні, а в другому довелося затриматися на цілих п’ять. Верблюди не менше від людей потребували відпочинку. Від утоми вони не могли йти далі.

— Чотири сходи й заходи сонця — і ми вдома! — радів посланець чорного владики.

За п’ять днів люди і тварини добре відпочили. А невтомні тубільці розпалили напередодні від’їзду вогнища і станцювали довкола них дикий військовий танець.

Останні чотири дні були не такі виснажливі. Пустеля кінчалася, пісок уже не був таким спекотним, де-не-де росли навіть чахлі рослини, і назустріч траплялися люди.

Матіуш хотів із ними познайомитися, але йому пояснили, що це розбійники. Не будь караван такий великий, вони неодмінно напали б на них і пограбували.

Нарешті вдалині замаячів ліс, повіяло свіжістю і прохолодою. Важкі мандри спекотними пісками — позаду, а що їх чекає попереду, невідомо. Може, смерть від руки дикунів?

Назустріч каравану виїхав сам чорний владика в супроводі придворних. Попереду виступали музики. Але замість звичних інструментів у них були якісь дивовижні барабани, сопілки, тріскачки, які видавали такий неймовірний писк, скрегіт і гуркіт, що хоч вуха затикай! Після тиші безмовної пустелі наші подорожні мало розум не втратили.

Почалося богослужіння. Перед дерев’яною колодою, на якій були вирізьблені морди невідомих чудовиськ, жрець у страшній масці щось викрикував, а натовп вторив йому. Це означає, пояснив Матіушу професор, що чорний владика віддає гостя під заступництво своїх богів.

Потім чорний владика і його сини з півгодини весело скакали довкола Матіуша. І, лише до найдрібніших подробиць виконавши ритуал, вождь племені звернувся до Матіуша з вітальною промовою:

— Білий друже, ти приїхав до мене, і тепер я найщасливіша людина на землі. Благаю тебе, зроби лише знак, і на доказ любові й відданості я встромлю цю стрілу у своє серце. Померти для друга — велика честь.

Кажучи це, він приставив вістря довгої стріли до грудей і завмер у чеканні.

Матіуш попросив професора сказати, що він не хоче, аби вождь через нього вмирав, він бажає з ним дружити, розмовляти й веселитися.

Уявіть собі подив Матіуша, коли у відповідь пролунав гучний плач — це ридали негритянський король, його родичі й діти. Вони горювали через те, що білий друг нехтує ними.

Матіуш ледве не пирснув зо сміху — такими смішними видалися йому тутешні звичаї, але він стримався і зробив серйозне обличчя.

Розповідати детально про все, що бачив і робив Матіуш при дворі чорного владики не має сенсу. Усе це описано вченим професором у товстій книзі під назвою:

49 ДНІВ ПРИ ДВОРІ КОРОЛЯ БУМ-ДРУМА

Написав учасник експедиції і перекладач короля Матіуша Реформатора.

Бум-Друм щодуху прагнув розважити свого білого друга. Проте деякі забави Матіушу не подобалися, і він відмовлявся брати в них участь, не думаючи, що когось цим ображає, і не підозрюючи, що за кожним його рухом стежать злі, пронизливі очі верховного жерця. І ось одного дня верховний жрець з обуренням заявив:

— Цей білий — брехун, він лише прикидається нашим другом. Він нехтує нашими звичаями. — І зловісно пошепки додав: — Але я знаю, що робити.

І того ж дня увечері під час бенкету непомітно підсипав отруту в мушлю, з якої пив Матіуш. А ця отрута володіла такою властивістю: спочатку людині, яка її вип’є, усе здається червоним, потім синім, зеленим, чорним, і нарешті вона вмирає.

Матіуш сидить у шатрі вождя в золотому кріслі за золотим столом.

— Дивно, чому це раптом усе стало червоним? І люди, і все-все, — каже він.

Лікар, почувши це, схопився й від жаху не може слова вимовити, лише руками махає. Виявляється, він читав про цю отруту у вчених книгах. Там говорилося: усі африканські хвороби виліковні, лише проти цієї отрути немає ліків.

— Ой, дивіться, як красиво — тепер усе синє! — нічого не підозрюючи, весело розповідав Матіуш.

— Професоре! — закричав лікар. — Перекладіть їм, що Матіуш отруєний.

Вождь схопився за голову і стрілою вилетів із шатра.

— На, випий, білий друже! — Він простягнув Матіушу чашу зі слонової кості, у якій плескалася гірка, дуже гірка, кисла-прекисла рідина.

— Фе, яка гидота! — Матіуш скривився й відштовхнув рукою чашу. — Ой, а зараз усе зелене! Стіл зелений, і лікар зелений.

Бум-Друм, недовго думаючи, згріб хлопчика в оберемок, поклав прямо на стіл, наконечником стріли розтиснув зуби й силою влив гірко-кислу рідину.

Матіуш пручався, брикався, плювався, але рідина все ж потрапила в рот, і він був урятований.

Ще б кілька секунд — і кінець! Перед очима в Ма- тіуша швидко попливли чорні кола. На щастя, їх було всього шість на зеленому тлі.

І Матіуш не помер, а лише проспав поспіль три дні і три ночі.

XXIII
Верховний жрець злякався гніву вождя й вибачився перед Матіушем, пообіцявши показати у винагороду чудові фокуси. Ці фокуси жерцеві дозволялося показувати лише тричі в житті.

Усі всілися перед шатром на тигрових шкурах, і вистава почалася.

Жрець вийняв із коробочки щось маленьке і поклав на долоню. Це виявилася крихітна змійка. Вона обвилася довкола пальця жерця, зашипіла, висунула жало, не товстіше за нитку, і, встромивши його в палець, застигла — пряма, як палиця. Жрець відірвав змію й показав на пальці крапельку крові. Глядачів охопив священний трепет. «Подумаєш, крапелька крові!» — дивувався Матіуш. Але йому розтлумачили, що ця маленька змійка страшніша від леопардів і гієн: від її укусу вмить настає смерть.

А жрець тим часом продовжував показувати фокуси. Ось він зійшов на вогнище — з вух, носа і рота палахкотить вогонь, а йому хоч би що!

Після цього він заграв на сопілці, і сорок дев’ять величезних змій затанцювали під музику. Потім став дмухати на високу столітню пальму; дмухав доти, доки стовбур пальми не почав повільно хилитися до землі, і — крак! — вона зламалася. Змахнув палицею й попрямував між двома деревами повітрям, як по містку. Підкинув догори кульку зі слонової кістки, підставив голову — кулька впала на неї й безслідно зникла. Але він швидко закрутився на місці, а коли зупинився, всі побачили в нього дві голови: одна сміялася, інша плакала. А під кінець показав ось яку штуку. Відрубав одному хлопчикові голову, уклав її в плетену корзину й завертівся довкола корзини в дикому, несамовитому танці. Потім штовхнув корзину ногою, і звідти почулася гра на сопілці. Жрець відкрив кришку — і з корзини вискочив хлопчик, якому він щойно відрубав голову, і як ні в чому не бувало став перекидатися і стрибати. Те ж саме виконав він із птицею. Підстрілив на льоту птицю з лука. Пронизана стрілою птиця впала на землю, висмикнула дзьобом стрілу й підлетіла до чарівника. Той узяв у неї із дзьоба стрілу, а птиця довго пурхала довкола.

«Мабуть, заради стількох чудес можна й отруту випити», — подумав Матіуш.

То на верблюді, то на слоні подорожував він країною свого дивного друга. Побував у негритянських селищах, розташованих у непролазних джунглях. Люди тулилися там у плетених хатинах, у бруді й убогості, разом із домашніми тваринами. Серед негрів було багато хворих. Їх можна було б вилікувати, були б ліки. Лікар давав їм таблетки й мікстури, вони слухняно, з вдячністю приймали їх й одужували. У лісах Матіуш не раз натикався на трупи людей, розтерзаних хижаками або вкушених отруйними зміями.

Матіуш дуже співчував неграм, з якими встиг подружитися.

«Чому вони не будують залізниць й електростанцій? — дивувався він. — Чому в них немає кіно, просторого, чистого житла, зброї для захисту від диких звірів? Адже золота й діамантів у них стільки, що діти граються ними, як простими камінчиками».

— Через те, що білі брати не хочуть нам допомогти, — пояснив йому Бум-Друм.

І Матіуш вирішив, як тільки повернеться на батьківщину, дасть у газетах оголошення, щоб усі, хто бажає, їхали до Африки будувати будинки і прокладати дороги.

Але жодні найяскравіші враження не могли витіснити з його голови думок про власну країну і про реформи.

Одного дня, коли вони оглядали величезну золоту жилу, Матіуш попросив Бум-Друма позичити йому трохи золота.

— Та бери, скільки хочеш, скільки верблюди відвезуть! У мене його, що піску в пустелі! — розреготався у відповідь Бум-Друм. — Давати у борг другові? Ні, білий друже, бери все, що тобі подобається. Бум-Друм любить свого білого друга й готовий служити йому до самої смерті.

Пора повертатися додому. Бум-Друм влаштував на прощання велике свято — свято дружби.

Під час бенкету він розрізав собі палець гострою мушлею, те саме зробив Матіуш. Чорний владика злизав краплю крові з пальця Матіуша. Матіуш по- слідував його прикладу. Хоча це було неприємно, але, навчений гірким досвідом, він не опирався. За цією процедурою послідували інші. Матіуша кинули в ставок, який кишів крокодилами й отруйними зміями, але Бум-Друм негайно стрибнув у воду й витягнув його. Потім — намазавши якимось жиром, штовхнули Матіуша у вогнище. І знову тієї миті кинувся у вогонь Бум-Друм і врятував друга. Матіуш навіть не обпікся, лише волосся обпалив. Але це ще не все. Матіуш стрибнув із високої пальми, а Бум-Друм так вправно його підхопив, що він зовсім не забився.

«До чого весь цей цирк?» — дивувався Матіуш. І професор пояснив йому: злизана крапля крові означає: якщо Матіуш вмиратиме в пустелі від спраги, то друг напоюватиме його власною кров’ю. І взагалі, де б Матіушу не загрожувала небезпека — на воді, у повітрі, у вогні, — чорний брат Бум-Друм, ризикуючи життям, прийде йому на допомогу.

— Ми, білі, — говорив професор, — пишемо договори на папері, а вони не вміють писати й укладають договори таким чином.

Жаль розлучатися з новими друзями, але на батьківщині чекають невідкладні справи.

Напередодні від’їзду засмучений Матіуш востаннє пішов погуляти в ліс. Яскраво світив місяць. У казково красивому лісі було тихо-тихо. Раптом почувся шерех. Що це? Тигр? Змія? Матіуш зробив крок уперед, і ззаду знову щось зашаруділо.

Ясно, за ним хтось крадеться. Він зупинився, вийняв із кобури револьвер — і чекає.

Матіуш розгледів її при світлі місяця, це була дочка вождя, — маленька весела Клу-Клу. «Дивно, навіщо вона тут о цій порі?» — здивувався Матіуш.

— Що з тобою, Клу-Клу? — запитав він мовою її племені. (Матіуш уже трішки навчився говорити цією мовою.)

— Клу-Клу кички рец, Клу-Клу кин брун.

Вона говорила довго-довго, але Матіуш нічого не зрозумів. Він запам’ятав лише деякі слова: «Кики, рец, брун, буз, кин».

Під кінець Клу-Клу заплакала.

«Напевно, з нею сталася якась біда». І, щоб утішити її, він дав їй годинник, люстерко і красивий флакончик. Але це не допомогло — обличчям Клу-Клу все ще котилися сльози.

Що б це означало?

Повернувшись додому, він повторив професорові слова, які запам’ятав, і той сказав: Клу-Клу дуже його полюбила і хоче виїхати разом із ним.

Матіуш попросив професора переказати Клу-Клу, що він скоро запросить у гості її батька, і тоді вона зможе з ним приїхати.

Проте думати про маленьку Клу-Клу було ніколи: перед від’їздом ще було багато клопотів.

На п’ятсот верблюдів нав’ючували мішки із золотом, коштовним камінням, фруктами, африканськими ласощами, прив’язували бурдюки з вином і солодкими напоями. Не забули і про сигари для міністрів.

Матіуш умовився з Бум-Друмом через три місяці прислати клітки для диких звірів. І попередив, що може прилетіти аероплан — велика залізна птиця з білою людиною в животі. Хай не лякаються.

Нарешті настав день від’їзду, і рано-вранці вони рушили в зворотну дорогу. Дорога через пустелю вже не здавалася такою страшною: перенесені випробування загартували мандрівників.

XXIV
Поки Матіуш гостював у Бум-Друма, міністри не гаяли часу дарма: вони укладали конституцію. А коли завершили, з нетерпінням стали чекати короля. Адже без королівського підпису цьому папірцеві гріш ціна!

Ждуть, ждуть, а Матіуш усе не іде. «Де він, куди подівся?» — губляться міністри у здогадах. Їм відомо, що він благополучно досяг берегів Африки, потім їхав поїздом, жив деякий час у наметі у прикордонному поселенні білих. А далі, доповідав гарнізонний офіцер, вождь людожерів прислав за Матіушем верблюдів, він виїхав і як у воду канув.

Але одного прекрасного дня від Матіуша надходить телеграма:

ЖИВИЙ, ЗДОРОВИЙ, СКОРО БУДУ ВДОМА.

— Щасливчик цей Матіуш! — заздрили йому іноземні королі.

— Таланить йому, — шепталися міністри й зітхали. «З війни повернувся — засадив нас у в’язницю, — думали вони, — а тепер, чого доброго, велить засмажити і з’їсть. Відомо, хорошого людожери не навчать!»

Повертався на батьківщину Матіуш у прекрасному настрої. Ще б пак! Подорож удалася на славу. Він засмаг, виріс, і апетит у нього був вовчий. Не підозрюючи, які страхи мучать міністрів, він вирішив пожартувати з них.

— Ну як, залізниці в порядку? — запитує король, коли всі зібралися в тронному залі.

— У порядку, — відповідає міністр залізниць.

— Ну, дивіться, а то я накажу зварити вас у крокодиловому соусі. А фабрик багато побудували?

— Багато, — відповідає інший міністр.

— Дивіться, а то я велю начинити вас бананами і засмажити.

У міністрів фізіономії витягнулися і зблідли, а Матіуш не витримав і розреготався.

— Панове, — сказав він, — не бійтеся, будь ласка! Я не став людожером. І те, що говорили про мого друга Бум-Друма, вигадка і наклеп.

Міністри не повірили б жодному слову з розповіді Матіуша про його надзвичайні пригоди, якби своїми очима не побачили цілий ешелон вагонів, завантажених золотом, сріблом і коштовними каменями. А коли Матіуш роздав їм дарунки Бум-Друма — ароматні сигари й солодкі африканські вина, — міністри змінили гнів на милість.

У маніфесті говорилося: «За велінням його королівської величності віднині й надалі країною управлятиме народ в особі парламенту» і так далі.

— Тепер прошу записати, що я хочу зробити для дітей, — сказав Матіуш. — Гроші є, і можна приступити до справи. Отже, кожен хлопчик і кожна дівчинка отримають до літа по два м’ячі, а взимку — ковзани. Після уроків усім учням видавати по одній цукерці й солодкому пиріжку. Дівчаткам, крім того, щороку видавати по новій ляльці, а хлопчикам — перочинний ножик. У всіх школах спорудити гойдалки й каруселі. До кожної купленої книжки або зошита безкоштовно додаються перевідні картинки. Це лише початок, надалі я маю намір здійснити багато реформ. Прошу підрахувати, скільки це коштуватиме і скільки часу знадобиться на їх здійснення. На підрахунки даю тижневий термін.

Уявіть собі радість хлопців, коли вони дізналися про реформи. А в газетах писали, що це лише початок. Отже, буде ще краще!

І ось усі, хто вмів писати, почали строчити Матіушу листи з проханням зробити те-то і те-то. У королівську канцелярію листи приносили мішками. Статс-секретар переглядав їх і викидав у корзину. Так завжди роблять у королівських канцеляріях. Матіуш про це, звичайно, не знав. Але одного дня він побачив, як лакей тягне на королівський смітник величезний кошик паперів.

«А чи немає там, випадково, рідкісних марок?» — подумав Матіуш (Він збирав марки й наклеював у спеціальний альбом).

— Що це за папери й конверти? — запитав він.

— А я звідки знаю? — відповів лакей не дуже люб’язно.

Матіуш поглянув: листи адресовані йому. Тоді він наказав віднести кошик у королівський кабінет і викликав секретаря.

— Що це за папери, пане секретар?

— Та так, усякі дріб’язкові листи вашій королівській величності.

— А хто розпорядився викидати їх на смітник?

— Так завжди робили!

— Отже, погано робили! — розлютився Матіуш. — Якщо лист адресований мені, я один можу судити, дріб’язковий він чи ні. Віднині всі листи прошу передавати мені! Я сам їх читатиму.

— Ваша величність, королі одержують дуже багато листів. А якби народ ще дізнався, що вони самі їх читають, листів скупчилися б цілі гори. І так десять чиновників лише тим і займаються, що відбирають і читають найважливіші.

— А які вважаються важливими?

— Від іноземних королів, фабрикантів та інших впливових осіб.

— А неважливі?

— Вашій величності найбільше пишуть діти. Що спаде в голову, те й пишуть. А деякі так нашкрябають, що нічого не розбереш.

— Якщо вам важко розбирати дитячі карлючки, я сам читатиму листи хлопчиків. А чиновникам дайте іншу роботу. Я ось теж хлопчик, а виграв же війну з трьома королями і здійснив подорож, на яку жоден з моїх дорослих міністрів не відважився.

Секретар, не сказавши й слова, з низьким поклоном вийшов, а Матіуш взявся за читання. Година минала за годиною, а Матіуш усе читав. Церемоніймейстер кілька разів підглядав у замочну шпарину: чим зайнятий король і чому не йде обідати? Але, бачивши короля, схиленого над паперами, не наважувався його турбували.

Матіуш читав, читав, а листів не зменшувалося, хоча найрозбірливіші карлючки він відкладав убік, на потім. Хлопці писали Матіушу про всяку всячину: один хлопчик розповідав свій сон; інший писав, які в нього чудові голуби і кролики, і він хоче подарувати двох голубів й одного кролика королеві, але не знає, як це зробити; третій ділився з королем своїми планами на зиму, коли він отримає ковзани. Одна дівчинка прислала власноруч написаний вірш, інша намалювала картинку. Від якогось хлопчика надійшов у дарунок цілий альбом малюнків на тему: «Матіуш у країні людожерів». Не дуже схоже, зате красиво, і Матіуш із задоволенням розглядав ілюстрації.

Але найбільше було листів із проханнями. Хто просив велосипед, хто фотоапарат, хто поні. Одна дівчинка писала, що в неї хвора мама, а грошей на ліки немає. Хлопчик скаржився: у нього немає черевиків і ні в чому ходити до школи, а вчитися дуже хочеться. Він навіть табель у конверт вклав, аби Матіуш не подумав, ніби він ледар.

«Може, краще роздавати дітям черевики, а не м’ячі та ляльки?» — подумав Матіуш, прочитавши ці листи.

До пізньої ночі просидів він за письмовим столом, навіть вечерю велів принести в кабінет. Церемоніймейстер знову заглядав у шпарку. У нього і в лакеїв злипалися очі, але лягти спати раніше за короля вони не мали права.

Листи з проханнями Матіуш відкладав окремо.

«Як бути? І ліки потрібні хворій матері. І черевики потрібні хлопчикові, який хоче вчитися».

У Матіуша від читання навіть очі заболіли. Особливо повільно просувалася справа з листами, написаними нерозбірливо. Він відкладав їх убік, хоча розумів, що це неправильно. «Адже зовсім недавно в мене теж замість букв виходили карлючки, а підписував же я важливі документи. Може, у цих хлопців якась важлива справа, і вони не винні, що не вміють писати розбірливо. Добре б змусити чиновників переписувати начисто нерозбірливі листи». Минуло ще дві години. На столі лежало листів двісті, а то й більше. І Ма- тіуш із гіркотою переконався, що один не впорається.

«Завтра дочитаю», — вирішив він і понуро побрів у королівську опочивальню.

«Як бути? — ламав він собі голову. — Якщо щодня читати стільки листів, ні на що інше часу не вистачить. А викидати листи на смітник — найбільше свинство. Але звідки їх стільки береться?»

XXV
Наступного дня Матіуш встав ні світ ні зоря, випив нашвидку склянку молока й побіг у кабінет. Уроки на сьогодні він відмінив і до самого обіду читав листи. Утомився смертельно, більше, ніж на війні або під час мандрів у пустелі. І ось коли він вже мріяв про обід і відпочинок, до кабінету увійшов секретар, а за ним четверо лакеїв із важкою ношею.

— Сьогоднішня пошта, ваша королівська величносте! — доповів секретар і, як здалося Матіушу, усміхнувся.

— Це ще що таке, сто тисяч людожерів і крокодилів! — розсердившись, топнув Матіуш ногою. — Ви що, хочете, щоб я осліпнув? Де це бачено, щоб король читав по мішку листів на день?! І взагалі, як ви смієте жартувати з королем? Та я вас у в’язницю за це засаджу!..

У глибині душі Матіуш розумів, що не правий, але зізнатися в цьому не хотів.

— Ціла канцелярія ледарів! Листи в сміттєвий ящик кидати та королеві носити — це вони вміють, а як працювати треба, у них голова болить. Я вам покажу, нероби.

На щастя, у дверях кабінету з’явився канцлер. Зметикувавши, у чому справа, він велів лакеям винести злощасний мішок, а секретареві почекати в сусідній кімнаті. Коли четверо лакеїв із величезним мішком зникли за дверима, у Матіуша відлягло від серця, але він продовжував удавати, ніби ще сердиться.

— На що це схоже, пане канцлер, щоб адресовані королеві листи викидалися на смітник?! Чому від мене приховують потреби моїх підданих? Хіба це справедливо, щоб хлопчик не ходив до школи через те, що в нього немає черевиків? Куди дивиться міністр юстиції! Утім, у мого друга Бум-Друма теж немає черевиків, але в них клімат тропічний.

Матіуш довго радився з державним канцлером, потім покликав секретаря. Виявляється, старий більше двадцяти років працює в канцелярії. Він читав листи, які приходили ще на ім’я батька Матіуша і навіть діда. Досвід у цій роботі в нього був величезний.

— За життя дідуся вашої величності в королівську канцелярію щодня надходило сто листів. Це були хороші часи! У всій державі налічувалося не більше ста тисяч писемних. А ось коли Стефан Мудрий побудував школи, писемних стало вже два мільйони. І в канцелярію надходило від шестисот до тисячі листів щоденно. Одному читати стільки листів було не під силу, і я найняв собі на допомогу ще п’ятеро чиновників. А з того часу, як наш милостивий король Матіуш Реформатор забажав подарувати ляльку доньці начальника пожежної команди, посипалися листи від дітей — від п’яти до десяти тисяч на день. Особливо багато надходить у понеділок: у неділю діти школу не відвідують і в них багато вільного часу. Я саме збирався подати прохання, щоб мені дозволили взяти ще п’ятеро помічників.

— Знаю, знаю, — перебив його Матіуш. — Але яка від вашого читання користь, якщо листи викидаються на смітник?

— Перш ніж викинути, їх читають, звичайно, якщо вдається розібрати почерк, і заносять кожен лист під номером в особливу книгу. І в окремій графі записують прохання кореспондента.

Бажаючи перевірити, чи це правда, Матіуш запитав:

— Ну, а серед тих листів, які лакей учора ніс на смітник, було прохання щодо черевиків?

— Не пам’ятаю, але це можна перевірити.

За розпорядженням секретаря два чиновники, важко відхекуючись, внесли до королівського кабінету величезну книгу. І дійсно, під № 47 000 000 000 знайшли ім’я, прізвище й адресу хлопчика, а в графі «Зміст листа» було написано: «Просить черевики, щоб ходити до школи».

— Я понад двадцять років працюю чиновником, і у мене в канцелярії зразковий порядок.

Матіуш був хлопчик справедливий. Він зрозумів, що даремно образив старого.

— Велике вам спасибі, — сказав він, подаючи йому руку.

Урешті-решт придумали такий вихід зі становища: листи, як і раніше, читатимуть чиновники, а найцікавіші — не більше ста в день — відкладати для Матіуша. Для читання листів із проханнями спеціально виділять двох чиновників. Вони повинні перевіряти, правду пишуть хлопці чи вигадують.

— Наприклад, ось цей хлопчик пише, що йому потрібні черевики. А може, це неправда? Ваша королівська величність пошле йому черевики, а він продасть їх і накупить солодощів.

Довелося визнати, що секретар правий. Матіуш пригадав, як на війні один солдат продавав чоботи і купував горілку, а потім просив нові.

«Шкода, що через брехунів і шахраїв не можна вірити людям», — з гіркотою подумав Матіуш.

І вирішили ще ось що: Матіуш сам видаватиме хлопчикам і дівчаткам те, про що вони просили в листах.

«Оце здорово! — зрадів він. — Хоч із хлопцями поговорю, а то все міністри та посли — нудьга смертельна!»

Таким чином, встановили розпорядок дня його величності короля Матіуша. З ранку до дванадцятої години — уроки. О дванадцятій — сніданок. Після сніданку прийом іноземних послів і міністрів. Потім читання листів. Далі — обід; після обіду приходитимуть діти. А потім до вечері різні засідання й наради з міністрами. І — спати.

Коли все розрахували по годинах і хвилинах, Матіуш засмутився. А коли ж гратися? Але він одразу осмикнув себе: «Король, навіть якщо він хлопчик, перш за все повинен думати не про себе, а про інших. Може, настане такий час, коли я перероблю всі справи і тоді зможу погратися годинку-другу. І потім, адже я подорожував, — розмірковував Матіуш, — бачив стільки цікавого, місяць жив на морі, побував у гостях у Бум-Друма. Відпочив, розважився, пора за королівські справи братися!»

Сказано — зроблено.

Зранку Матіуш вчиться, потім чиновник уголос читає йому листи, а Матіуш, якому важко довго сидіти на одному місці, заклавши руки за спину, ходить по кабінету. У гарну погоду листи за порадою лікаря читали в королівському парку.

У години аудієнції в палаці збиралися різні люди. Іноземні посли приходили дізнатися, коли відкриття парламенту. Фабриканти й підрядчики запитували в короля, які робити гойдалки й каруселі. Прибували посли з далеких тропічних країн. Усім хотілося жити в дружбі з маленьким королем, який побував у гостях у Бум-Друма. Деякі посли хитрували, прагнучи вигородити своїх вождів і обчорнити Бум-Друма в очах Матіуша.

Узагалі з ними треба було тримати вухо гостро, не то потрапиш у халепу. Інша справа — діти. Вони входили по черзі в тронний зал, і Матіуш давав їм те, про що вони просили в листах. Потрібні речі за розпорядженням Матіуша заздалегідь купувалися в магазинах, і хлопці, отримавши хто пальто, хто підручники, хто черевики, задоволені розходилися по домівках. Чистьохи дівчатка часто просили гребінці й зубні щітки. Хто добре малював, отримував фарби. Один маленький музикант, який грав на губній гармошці, мріяв про скрипку. Коли йому дали новеньку скрипку в красивому футлярі, він на радощах зіграв королеві веселу пісеньку.

Інколи під час аудієнції хлопчики просили ще щось. Це сердило Матіуша: адже він не маг і не чарівник і не може дістати з-під землі книжку, іграшку чи щось.

Одна дівчинка, отримавши нове плаття до весілля своєї тітки, попросила й ляльку до самої стелі.

— Дурна! — сказав Матіуш. — Будеш жадібною, я в тебе й сукню відберу!

Узагалі Матіуш став досить досвідченим королем, і обдурити його було зовсім не просто, не те що раніше.

XXVI
Одного дня під час післяобідньої аудієнції Матіуш почув за дверима незвичайний шум і метушню. Спочатку він не звертав уваги на це: хлопці галасували інколи в приймальні. Та ні, судячи з усього, там хтось сперечався, обурювався, щось вимагав. Лакей, посланий дізнатися, у чому справа, доповів: якийсь дорослий вимагає, щоб король, щоб там не було, прийняв його.

Матіушу захотілося поглянути на впертого, і він наказав його впустити.

До кімнати увірвалася довговолоса людина з портфелем під пахвою і, не привітавшись, заторохтіла:

— Я, ваша королівська величносте, журналіст. Ви, звичайно, знаєте, так називають людей, котрі роблять газету. Цілий місяць намагаюсь потрапити до вас, та безуспішно. Усе лише чую: «Завтра, завтра». А назавтра кажуть: «Король утомився, приходьте іншим разом». Я вже по горло ситий цими «завтра»! І ось, остаточно втративши терпіння, зробив вигляд, ніби прийшов зі своїм сином. Думав, може, пропустять. Та не тут-то було! Лакеї впізнали мене і знову женуть геть. А в мене дуже важлива справа, навіть не одна, а кілька. Я не сумніваюся, що ви з цікавістю мене вислухаєте.

— Добре, — погодився Матіуш, — лише зачекайте, доки я прийму дітей — це їхній час.

— Дозвольте, ваша величносте, мені залишитися в залі. Я сидітиму тихо й не заважатиму вам. А завтра надрукую в газеті статтю про аудієнцію. Наші читачі з цікавістю прочитають про це.

Матіуш велів принести стілець, журналіст сів і весь час щось записував у свій блокнот.

— Я вас слухаю, — сказав Матіуш, коли за останнім хлопчиком зачинилися двері.

— Государю, я не заберу у вас багато часу. Я постараюся коротко.

Не дивлячись на обіцянку, він говорив дуже довго й розповів Матіушу багато цікавого.

— Справа дійсно важлива, — вислухавши його, сказав Матіуш. — Давайте повечеряємо разом, а потім продовжимо нашу розмову.

Журналіст проговорив до одинадцятої години, а Матіуш, заклавши руки за спину, ходив кабінетом і слухав.

Ніколи Матіуш не бачив людини, яка пише газету. «Розумний і, хоча дорослий, зовсім не схожий ні на одного з моїх міністрів» — зазначив він про себе.

— Ви лише пишете чи й малюєте теж?

— У газеті одні співробітники пишуть статті, інші малюють. Ми будемо дуже раді, якщо ви завтра відвідаєте нашу редакцію.

Матіуш, який уже давно нікуди не виїжджав із палацу, з радістю погодився.

Редакція розміщалася у великому будинку, прикрашеному на честь приїзду короля прапорами, квітами й килимами. На першому поверсі знаходилася друкарня, там друкували газети. На другому поверсі свіжі газети зв’язували пачками й відправляли на пошту, а звідти розсилали по всій країні. Там же приймали оголошення й продавали газети. І, нарешті, ще вище була редакція, де за столиками сиділи чоловіки і строчили статті, які негайно набиралися й друкувалися в друкарні. Життя тут вирувало: приносили телеграми з усіх кінців світу, безперервно телефонували, замурзані хлопчиська-кур’єри снували з паперами з друкарні в редакцію і назад. За одним столом писали, за іншим — малювали, за стіною цокотіли друкарські машинки.

Майже як на війні.

На срібній таці принесли свіжу газету, що пахла друкарською фарбою, з фотографією Матіуша під час аудієнції. А в статті під знімком слово в слово, що говорив він і що відповідали діти.

Матіуш пробув у редакції дві години, і йому дуже сподобалося, як тут швидко все робиться. «Тепер я розумію, чому вони першими дізнаються про все на світі: про пожежі, крадіжки, випадки, про те, хто під машину потрапив, і що роблять королі й міністри».

— Як же ви не здогадалися, що я на фронті, а замість мене на троні сидить фарфорова лялька?

— Ми про це знали, тільки про деякі речі не належить писати в газетах. Народ не повинен знати надто багато. Це була державна таємниця, а розголошувати таємниці не можна.

Увечері Матіуш знову довго розмовляв із журналістом. З розмови з’ясувалося наступне.

Що Матіуш ніякий не реформатор, і те, що він робив досі, не реформи. Якщо він хоче, щоб країною не на словах, а на ділі управляв народ, треба, скликати два парламенти: один для дорослих, інший для дітей. Діти виберуть своїх депутатів, і ті від їхнього імені заявлять, чи потрібні їм шоколад, ляльки, складані ножі або, скажімо, черевики й цукерки. Або гроші, щоб самим купувати собі, що хочеться. І газета в них повинна виходити своя, щодня. Писатимуть до неї самі діти про свої потреби й побажання. Це неправильно, що король один вирішує за всіх. То хіба може одна людина все знати? А газета знає все. Ось, наприклад, коли за наказом Матіуша хлопцям роздавали шоколад, у багатьох селах чиновники з’їли його самі. То хіба це справедливо? А так діти написали б про це в газету.

Чотири вечори поспіль проговорили вони з журналістом. І Матіуш немов прозрів. Як же йому самому не прийшло це в голову? 1 ось на найближчій державній раді Матіуш узяв слово.

— Панове міністри! — Матіуш за прикладом канцлера випив води на знак того, що має намір виголосити довгу промову. — Віднині країною правитиме народ — це справа вирішена. Але ви, панове, забули, що народ — це не лише дорослі, а й діти. У нас у країні кілька мільйонів дітей, отже, вони теж повинні брати участь в управлінні державою. Тому пропоную створити два парламенти: для дорослих і для дітей. Я король дорослих і дітей. Але якщо дорослі вважають, що я для них надто молодий, хай виберуть іншого короля, а я буду королем дітей.

Матіуш чотири рази відпивав воду зі склянки — так довго він говорив. І міністри зметикували: справа серйозна! Шоколадом, ковзанами та каруселями від нього не відбудешся, йому тепер справжні реформи подавай!

— Це, звичайно, нелегко, — продовжував Матіуш. — Будь-яка реформа вимагає жертв і зусиль. Але пора починати. Якщо мого життя не вистачить, щоб довести цю справу до кінця, її завершать мої діти та онуки.

Міністри похилили голови, боячись, як би король не здогадався, про що вони думають. А вони думали про те, які безглузді діти. Але вголос цього не скажеш, коли сам король — хлопчисько.

«Хочеш не хочеш, а на поступки піти доведеться. Наприклад, газета. Можна видавати дитячу газету, адже гроші тепер є».

— А хто писатиме статті в дитячу газету? — Міністри сподівалися поховати цю ідею.

— У мене є на прикметі один журналіст, а міністром я призначу Фелека.

Останнім часом Фелек часто злився й відкрито висловлював невдоволення, і Матіуш хотів довести, що, як і колись, вважає його своїм другом.

— Ех, знаємо ми ціну королівської милості! На війні під кулями і Фелек хороший. А як по балах і театрах роз’їжджати та мушлі на морському березі збирати — тут Фелека геть, тут ці паїньки, Стасик та Оленка, більше личать. А до людожерів їхати — знову про Фелека пригадав. Ще б пак, справа небезпечна. Стасика й Оленочку мамуся не пускає! Воно і зрозуміло, мій батько — простий солдат, а не пан капітан. Ну нічого, може, знову для якоїсь ризикованої справи знадоблюся.

Дуже неприємно, коли тебе вважають гордовитим і на додачу ще й невдячним.

Хай Фелек переконається, що він потрібний Матіушу не лише в біді. Фелек — найвідповідальніший міністр для дітей. Вічно він носиться з оравою хлопчиськ вулицями, і ніхто краще від нього не знає хлопців.

XXVII
Бідний Матіуш! Він і не підозрював, як важко бути справедливим королем. Скільки праці, клопотів і розчарувань чекає на нього попереду!

У країні справи йшли добре. У лісах повним ходом будували літні будинки для дітей. У каменярів, теслярів, пічників, покрівельників, склярів і слюсарів була робота, а значить, і гроші. Цегельні і скляні заводи, лісопилки працювали на повну потужність. Побудували спеціальний завод, де виготовляли ковзани, і чотири кондитерські фабрики. Споруджували клітки й вагони для перевезення диких звірів. Великої праці й витрат потребував вагон для слонів і верблюдів. А з довгошиєю жирафою справа була ще складніша. За містом розбивали зоологічний сад. А в місті будували дві великі будівлі — парламент для дорослих і парламент для дітей. У дітей усе було, як у дорослих. Лише дверні ручки прибили нижче, щоб маленькі депутати самі могли відчиняти двері, стільці нижчі, щоб ноги діставали до підлоги, та вікна нижчі, щоб дивитися на вулицю під час нудних засідань.

Країна благоденствувала. У ремісників і майстрів була робота, фабриканти отримували великі прибутки, діти раділи, що король піклується про них. Вони читали свою газету, і кожен писав статті про що хотів. А хто не вмів читати й писати, той терміново вчився. Стаття в газеті — це неабияка справа! Батьки і вчителі теж були задоволені: діти стали вчитися старанніше. І бійок менше: усім відомо, забіяк у депутати не вибирають. Для цього треба заслужити загальну любов і пошану.

Матіуша любили тепер не лише солдати. Ним захоплювалися всі. Ще б пак! Маленький, а який мудрий!

Але ніхто не знав, скільки в нього неприємностей, і все через заздрощі іноземних королів.

— І чого цей Матіуш кирпу гне? — бурчали вони. — Хоче довести, що він кращий за нас, старих королів? Подумаєш, велика заслуга бути добродійником за чужий рахунок! На його місці кожен дурень зумів би провести реформи. Он скільки золота відвалив йому Бум-Друм! Та це ще питання, чи пристало білому королеві приятелювати з чорномазим людожером!

Про ці розмови Матіушу доповіли його шпигуни. А міністр закордонних справ попередив, що може початися війна. Ой, як же не до часу зараз війна! Вона розіб’є всі плани. Робітники вдягнуть солдатські шинелі, підуть на фронт, і будинки залишаться недобудованими.

А Матіуш мріяв, щоб діти ще цього літа виїхали за місто, а восени зібралися обидва парламенти — дорослий і дитячий.

— Як уникнути війни? — думав Матіуш, у роздумах ходячи кабінетом.

— Пересварити королів між собою й укласти союз з найсильнішим.

— От здорово! Сумний король неодмінно буде за нас. Він ще тоді казав мені, що не хотів воювати з нами. До того ж, ми з його армією не билися: вона була в резерві. Та він же сам мені радив зайнятися реформами для дітей.

— Це дуже важливо. Ну, припустімо, він буде за нас, але ті двоє — наші злісні вороги.

— Чому? — запитав Матіуш.

— Один злий на нас через парламент.

— А йому яке діло?

— Як це яке діло? Його народ дізнається про реформи й теж захоче сам управляти своєю країною. Станеться революція — і йому кінець!

— Ну, а другий?

— З цим, мабуть, можна домовитися. Він невдоволений тим, що африканські вожді присилають тепер дарунки не йому, а нам. Треба поділитися з ним, і він заспокоїться.

— Зараз усі засоби добрі, аби не було війни! — рішуче сказав Матіуш.

І того ж вечора написав Сумному королеві довгий лист, у якому повідомляв про свої реформи, просив поради, скаржився на те, як важко бути королем. У листі були такі рядки:

Як стало відомо з донесень моїх шпигунів, іноземні королі заздрять мені через золото, яке присилає Бум-Друм, і хочуть знову почати війну. Ваша королівська величносте, будьте другом, посваріться з ними, будь ласка.

Пізно вночі Матіуш закінчив писати й вийшов на балкон поглянути на місто. На вулицях горіли ліхтарі, а в будинках жодне віконце не світилося: усі спали.

«Усі давно спокійно сплять, лише я один не сплю і пишу ночами листи, — з гіркотою подумав Матіуш. — Так, війни треба уникнути за будь-яку ціну, не то будинки для хлопчиків залишаться недобудованими й нікуди вони влітку не поїдуть. Кожні хлопчик і дівчинка думають про свої уроки та іграшки, а в мене немає часу навіть вчитися, тому що я повинен піклуватися про всіх дітей моєї країни».

Матіуш заглянув у дитячу кімнату. Іграшки вкрилися пилом, їх давно ніхто не чіпав.

Матіуш узяв до рук свого улюбленого Петрушку.

— Милий Петрушка, не ображайся, що я тебе зовсім закинув. Бачиш, ти зроблений із дерева і, поки тебе не зламають, лежиш собі спокійно й нічого тобі не треба. А мені доводиться піклуватися про живих людей, яким дуже багато всього треба.

Матіуш ліг у ліжко, вимкнув світло і, вже засинаючи, пригадав, що не написав листа тому королеві, який сердився на нього через дарунки негритянських королів.

Як бути? Обидва листи треба відправити одночасно. Зволікати не можна, а то вони, чого доброго, оголосять війну, перш ніж одержать листи.

Нічого не поробиш, доведеться вставати. І хоча в Матіуша від утоми боліла голова, він до самого ранку писав листа другому королеві.

Після безсонної ночі знову цілий день працюй! А день видався особливо важким.

З приморського міста прийшла телеграма: Бум-Друм прислав пароплав із дикими звірями й золотом,а король, якому належить порт, не дозволяє провозити вантаж через свою територію.

Потім з’явилися іноземні посли і сказали: їхні королі не бажають, щоб їхньою землею возили людожерські дарунки. Раз дозволили — і досить. І взагалі вони не зобов’язані слухатися Матіуша. Надто багато він про себе уявляє. Подумаєш, переміг їх один раз, зате тепер вони купили нові гармати й не бояться його.

Посли поводилися зухвало. Вони явно хотіли затіяти сварку. Один навіть ногою тупав, і церемоніймейстер зробив йому зауваження, що у присутності короля тупати ногами не годиться. Матіуш почервонів від гніву — недаремно в жилах його текла кров Генріха Лютого — і ледве не крикнув: «Я вас теж не боюся! Давайте побачимо, хто кого!»

Але він узяв себе в руки і, збліднувши, заговорив так, немов не чув образливих слів:

— Панове посли, ви даремно сердитеся! Я вашим королям не загрожую війною і якраз учора написав їм листи, у яких пропоную жити в мирі. Ось, будь ласка, передайте їм. Тут лише два листи, третій буде готовий сьогодні. Якщо вони не хочуть провозити безкоштовно дарунки Бум-Друма своєю землею, я охоче їм заплачу. Мені просто й на думку не спало, що вашим королям це може бути неприємно.

Не знаючи, що написано в листах — конверти були заклеєні, запечатані сургучем із королівською печаткою, — посли прикусили язики і, щось булькочучи собі під ніс, пішли геть.

Після їхнього відходу Матіуш радився з журналістом, потім із Фелеком, потім із міністрами. І ще того ж дня підписував важливі папери, приймав когось і був присутній на військовому параді з нагоди річниці перемоги його предка Вітольда Непереможного.

Доктор, побачивши увечері бліде, змучене обличчя Матіуша, сплеснув руками:

— Ваша величносте, не можна так перевтомлюватися. Ви надто багато працюєте, а спите і їсте мало. У вашому віці людина росте, і за такого способу життя легко захворіти на туберкульоз. Дивіться, як би у вас не пішла горлом кров.

— Я вчора вже плювався кров’ю, — зізнався Матіуш.

Лікар перелякався, оглянув його, але виявилось, у нього просто випав молочний зуб.

— А зуб де, ваша величносте? — запитав присутній при огляді церемоніймейстер.

— Я його в кошик для паперів викинув.

Церемоніймейстер промовчав, але про себе подумав: «Ну й часи настали! Королівські зуби, як непотрібний мотлох, викидаються на смітник».

Виявляється, споконвіку існував звичай: зуби королів, які випали, облямовували золотом і складали в скриньку, прикрашену діамантами, а скриньку зберігали в королівській скарбниці.

XXVIII
Матіуш вирішив запросити в гості іноземних королів. По-перше, він був у них із візитом, і тепер належало прийняти їх у себе. По-друге, Матіуш. хотів у присутності всіх королів урочисто відкрити перше засідання парламенту. По-третє, нехай помилуються його новим звіринцем. Але це все приводи, а головне — зустрітися й поговорити відверто: мир чи війна?

І ось за одним листом летить навздогін другий, третій, за телеграмою — телеграма, міністри виїжджають і приїжджають. Справа надзвичайної важливості: або мир, тобто спокійна праця на благо своєї країни, добробут і загальне щастя, або війна, тобто смерть, розорення і вселюдське горе.

У палаці вдень і вночі засідають. Та ж картина за кордоном, в іноземних королів.

Одного дня на аудієнцію до Матіуша з’явився іноземний посол.

— Мій король хоче жити з вами в мирі.

— Тоді навіщо ж він озброюється й будує нові фортеці? Хто не збирається воювати, тому фортеці не потрібні.

— Досить із мого короля й однієї поразки. Він не бажає бути захопленим зненацька. Але це зовсім не означає, що він збирається напасти на вашу країну.

А шпигуни донесли Матіушу, що саме цей король погрожує йому помстою. Власне, не сам король — він був хворим, утомленим від життя старим, — а його син, спадкоємець престолу. Він підбивав батька напасти на Матіуша. Шпигунам навіть вдалося підслухати одну їхню розмову.

— Ти, батьку, старий і немічний, віддай мені корону й побачиш, я враз покінчу з цим хлопчиськом!

— А що поганого він тобі зробив? По-моєму, він дуже добрий хлопчик.

— «Добрий, добрий», — передражнив той старого батька. — А тобі відомо, що цей добрий хлопчик запропонував Сумному королеві укласти союз проти нас? І з іншим нашим сусідом домовився порівну ділити дарунки африканських вождів. А нам хто присилатиме золото й дорогоцінні дари? Потім вони змовляться між собою й утрьох нападуть на нас. Тому необхідно побудувати дві нові фортеці і збільшити військо.

Коли королі не довіряють один одному, вони посилають шпигунів за кордон, і ті підглядають, підслуховують, винюхують і доносять про все. У спадкоємця Старого короля теж були шпигуни, тому він знав усі секрети Матіуша.

Хоч не хотілося Старому королеві, а все ж довелося погодитися на спорудження однієї фортеці й на збільшення війська. Страшно було знову програти війну. А ще страшніше було б слухати докори сина: «Ось і вийшло по-моєму, знову тебе перемогли. Нічого бути собакою на сіні. Коли немає сил, віддавай владу!»

Переговори тяглися всю осінь і зиму. Було незрозуміло, хто кому друг, а хто — ворог.

Нарешті, Матіуш отримав таку відповідь:

Приїдемо із задоволенням, але з однією умовою: якщо серед запрошених не буде Бум-Друма. Ми, білі королі, не так виховані, щоб сидіти за одним столом із людожером. Це принижує нашу королівську гідність.

Послання трьох королів зачепило Матіуша за живе. Он воно що, отже, він погано вихований, значить, він не дорожить своєю честю! Міністр закордонних справ умовляв його заспокоїтися і зробити вигляд, ніби він не зрозумів образливих натяків.

Але Матіуш уперся:

— Не бажаю прикидатися дурником! Не хочуть — як хочуть! Вони ображають не лише мене, а й мого найкращого друга, який присягнув мені у вірності. Де б мені не загрожувала небезпека — у вогні, на воді чи в повітрі, — він готовий віддати за мене життя. Він мій найвірніший друг. І кращий тому доказ — ні я до нього, ні він до мене не засилає шпигунів. А білі королі — лицеміри й заздрісники. Я так їм і напишу!

Міністр закордонних справ не на жарт перелякався.

— Ваша величносте, ви не хочете війни, а така відповідь — це явний виклик. Треба відповісти інакше.

Знову Матіуш усю ніч не спав: писав разом із міністром лист королям.

Він писав, що подружився з Бум-Друмом. Що Бум-Друм не хоче бути дикуном, але жерці чинять йому перешкоди й погрожують отруїти. Їм вигідно тримати народ у темноті й неуцтві. Він готовий особисто перевірити, чи виправився Бум-Друм, і сповістити про це білих королів.

А в кінці була приписка:

Що стосується королівської гідності, то я дорожу нею не менше, ніж ви. А честь мого чорного друга готовий захищати до останньої краплі крові.

Іншими словами це означало: «Бережіться! Я за себе зумію постояти. І хоча війни не хочу, але, якщо потрібно, воюватиму».

Білі королі написали у відповідь: «Гаразд, якщо Бум-Друм дійсно виправився й засвоїв гарні манери, ми згодні приїхати й сидіти з ним за одним столом».

Але це виявився хитрий прийом. Насправді вони хотіли виграти час. Особливо син Старого короля, чиї фортеці ще не були збудовані.

Вони думали так: «Припустімо, Матіуш напише нам, що Бум-Друм відмовився від своїх дикунських звичок, а ми йому відповімо: негри віроломні, їм вірити не можна. Нам потрібні вагоміші докази, інакше ми не приїдемо».

Але Матіуш перехитрив їх. Як мовиться, утер їм носа.

— Лечу до Африки на аероплані! — заявив він на загальне здивування, одержавши лист білих королів. — Хочу переконатися, що чорний король уміє тримати слово.

Марно міністри радили йому відмовитися від небезпечної подорожі. Чим тільки вони його не лякали: і сильним вітром, і тим, що не вистачить бензину, і що мотор зіпсується, і пілот заблукає.

Сам власник авіазаводу відмовляв Матіуша летіти до Африки. Хоча це було не в його інтересах: адже королівське замовлення обіцяло йому величезний прибуток.

— Я не ручаюся, що двигун витримає п’ятиденний переліт і не відмовить. Наші аероплани розраховані на помірний клімат, і невідомо, як впливає на них спека. А де знайти в пустелі механіка, якщо зламається найменший гвинтик? Більше двох чоловіків аероплан не підніме, значить, летіти можуть лише король та пілот. А як же домовитися з Бум-Друмом без професора, який знає п’ятдесят мов?

Матіуш слухав і кивав головою: згоден, мовляв, подорож дуже небезпечною. Так, можна заблукати в пустелі. Дійсно, обійтися без професора дуже важко. Але проте він вирішив летіти і свого рішення не змінить.

Власника авіазаводу він попросив не шкодувати грошей і запросити найкращих майстрів, роздобути найкращі інструменти й матеріали: аероплан треба виготовити швидко й добре.

Авіазаводчик відклав усі інші замовлення. У три зміни день і ніч працювали найдосвідченіші майстри. А головний інженер від перевтоми навіть захворів.

Матіуш щодня приїжджав на завод і просиджував там довгі години, розглядаючи кожен гвинтик і кожен болтик.

Важко собі уявити, яку сенсацію в країні і за кордоном викликало повідомлення про запланований політ Матіуша до Африки. У газетах ні про що інше не писали. Як тільки не називали Матіуша: і «Завойовником атмосфери», і «Владикою пустелі», і «Матіушем Великим», і «Матіушем Божевільним».

— Ну, тепер йому гаплик! — пророкували недоброзичливці. — Двічі цей номер не пройде.

Заминка була з пілотом. Про своє бажання летіти заявили двоє — безногий, одноокий старий і Фелек.

Безногий старий працював старшим механіком на літакобудівному заводі. Він літав на аеропланах ще в ті часи, коли вони були дуже недосконалі: часто падали на землю й розбивалися. На його рахунку було сім аварій: чотири рази він відбувся сильним ударом, на п’ятий раз — утратив око, на шостий — поламав ноги, на сьомий — зламав два ребра й так ударився головою об землю, що втратив мову й рік пролежав у лікарні. Досі він говорив не дуже розбірливо. Останній випадок відбив у нього всяке бажання літати, але любов до аеропланів привела його на завод, де їх будували.

«Якщо мені самому не випадає літати, хоч будуватиму аероплани для інших», — думав він.

Коли звістка про політ Матіуша дійшла до старого пілота, він вирішив, що цього разу полетить. «Руки в мене ще сильні, — сказав він, — а моє одне око вартує двох».

Куди там Фелеку змагатися з таким досвідченим пілотом! І він охоче поступився старому цією честю, розуміючи, який великий ризик загинути і як мало шансів на успіх.

І ось безрозсудний Матіуш зі своїм безногим товаришем відправився в дорогу.

XXIX
До телеграфіста зайшов якось начальник гарнізону. Сидить, курить трубку і скаржиться на свою долю:

— От собаче життя! Сиджу в цій клятій дірі, довкруги суцільні піски, світу білого не бачу. А звідтоді, як побував тут король Матіуш і через наше селище почали возити клітки з дикими звірями та мішки із золотом, зовсім несила стала. Подумати лише, дикі звірі і ті житимуть у красивому, великому місті, а я до кінця своїх днів приречений животіти в цій глушині!

Телеграфіст хотів щось відповісти, але тут — дзинь-дзинь! — задзвонив апарат.

— Телеграма!

Апарат застукав, і на білому папері з’явилися букви.

— О, важливі новини!..

— Що, що сталося?

— Почекайте, зараз скажу. Ну, слухайте:

Завтра четвертій прибуде потягом король Матіуш.

Тим же потягом доставлять аероплан.

Наказую зіпсувати аероплані найважливішу деталь.

Політ необхідно зірвати.

Цілком таємно.

— Зрозуміло, — сказав офіцер. — Нашим королям не до вподоби дружба Матіуша з Бум-Друмом. Наказ дуже неприємний. Вони, як собаки на сіні: самі жити в дружбі з Бум-Друмом не хочуть і Матіушу не дають. Це свинство з їхнього боку. Але нічого не поробиш, я людина військова, зобов’язаний виконувати наказ.

Офіцер негайно викликав вірного солдата й велів йому перевдягнутися вантажником.

— На залізниці вантажниками працюють негри. Коли Матіуш побачить серед них білого, він неодмінно найме тебе спостерігати за дикунами. Наказую тобі вигвинтити найважливіший гвинтик, без якого аероплан не зможе піднятися в повітря.

— Є вигвинтити найважливіший гвинтик! — відповів солдат, перевдягнувся вантажником і пішов на станцію.

Потяг зупинився. З вагона вийшов Матіуш, і його відразу оточили негри-вантажники. Матіуш знаками пояснює їм, що треба вивантажити он ту машину, тільки дуже обережно, щоб не зламати. І раптом, на свою велику радість, бачить у натовпі білу людину.

— Я вам добре заплачу, — сказав Матіуш, звергаючись до перевдягнутого солдата, — лише розтлумачте їм, будь ласка, що вони повинні робити, і простежте за ними.

Тут примчався офіцер із таким виглядом, ніби тільки що дізнався про приїзд Матіуша:

— Як?! Що я чую?! На аероплані через пустелю? Оце здорово!.. Завтра? Поживіть у нас днинку-другу, відпочиньте. А зараз, будь ласка, — до мене снідати.

Матіуш охоче погодився, а пілот відмовився навідріз:

— Я своєму єдиному оку довіряю більше, ніж десятку чужих.

— Не турбуйтеся, усе буде в порядку, — запевнив його перевдягнений вантажник.

Але безногий пілот ніяк не погоджується: ні і ні! Доки аероплан не вивантажать і не зберуть, він нікуди звідси не піде.

Як відомо, сперечатися з упертим — справа невдячна. Негри вивантажили окремо крила, ящик із двигуном, пропелер, а потім під керівництвом пілота почали збирати аероплан. Усі старання перевдягнутого солдата позбутися занудного пілота ні до чого не привели. Тоді він удався до крайнощів: пригостив пілота сигарою, яка вганяє в сон. Той затягнувся кілька разів і заснув.

— Хай біла людина поспить, він утомився з дороги, — сказав перевдягнутий солдат. — І вам пора відпочити. Ось гроші — ідіть випийте горілки.

Вантажники пішли.

Пілот міцно спав. А солдат відгвинтив найважливіший гвинтик, без якого аероплан не міг літати, і закопав його в пісок під пальмою.

За годину пілот прокинувся. Йому стало соромно, що він заснув під час такої відповідальної роботи, і швидко докінчив збірку аероплана. Негри відкотили його до казарми.

— Ну як? — тихо запитав офіцер.

— Усе гаразд, — прошепотів солдат. — Гвинтик зарив під пальмою. Накажете принести?

— Не треба, хай там лежить.

Сонце ще не зійшло, а Матіуш уже готувався в дорогу: узяв запас води на чотири дні, трохи харчів, два револьвери, налив бензину, про всяк випадок прихопив машинне масло. Зайвого нічого не брав: аероплан перевантажувати не можна.

— Ну, можна рушати.

Але що це? Двигун не заводиться. Що сталося? Адже пілот сам складав двигун у ящик, сам перевірив усі деталі.

— Ось тут не вистачає гвинтика! — раптом вигукнув він. — Хто міг відгвинтити його?

— Якого гвинтика? — безневинно запитав офіцер.

— Ось тут, тут має бути гвинтик. Без нього аероплан не може летіти.

— А запасного ви не захопили?

— Лише божевільні беруть запасні частини, які ніколи не ламаються.

— Може, його забули пригвинтити?

— Як би не так! Я його сам на фабриці пригвинчував. І вчора, коли двигун виймали з ящика, я його теж бачив. Це хтось зробив навмисне.

— А він блискучий? — запитав офіцер. — Негри чуже люблять усе блискуче!

Матіуш, похмурий, мовчки стояв біля аероплана і раптом бачить — щось зблиснуло в піску під крилом.

— Що це? Ану погляньте!

Як же всі здивувалися, коли виявилось, що блискучий предмет — це зниклий гвинтик.

— Чудеса в решеті! — вигукнув пілот. — Не інакше тут нечиста сила орудує! Скільки років на світі живу, ніколи раніше на роботі не засинав, а вчора заснув. Скільки різних деталей псувалося й ламалося в мене — не перерахувати! Та щоб цей гвинтик відгвинтився, такого ще не бувало! І як він тут опинився?

— Швидше! — сказав Матіуш. — Ми й так цілу годину втратили.

Не менше за мандрівників був здивований тим, що сталося, і офіцер, а солдат, що стояв неподалік, і зовсім збитий із пантелику.

«Не інакше витівки цих чорних дияволів!» — подумав він.

Зійшовшись у корчмі, негри стали міркувати про дивну машину, яку вони вивантажували з поїзда:

— Зовсім як птиця. Білий король полетить на ній до Бум-Друма.

— І чого лише ці білі не придумають! — хитали вони головами.

— А мене більше від білої птиці здивував білий вантажник, — промовив старий негр. — Тридцять років працюю я в білих і не пригадую випадку, щоб біла людина пожаліла негра та ще гроші наперед заплатила.

— Правда, звідки він узявся? Може, із ним приїхав?

— Ні, це хтось із місцевих перевдягнувся вантажником. Для приїжджого він дуже добре знає нашу мову.

— А ви помітили, безногий механік заснув після того, як білий вантажник пригостив його сигарою? Сигара ж, напевно, була та, що присипляє.

— Тут щось недобре, — погодилися всі.

Закінчивши роботу, білий вантажник пішов, а негри розташувалися в тіні пальми, під якою був заритий гвинтик.

— Дивіться, тут хтось зовсім недавно копав пісок. Я добре пам’ятаю: коли ми прийшли сюди, пісок під пальмою був неторканий.

Негри розгребли пісок, знайшли гвинтик і відразу про все здогадалися.

Як бути? Ясно, білі хочуть знищити Матіуша, а вони, негри, люблять його. То хіба мало грошей заробляють вони з тих пір, як із країни Бум-Друма привозять на верблюдах великі важкі клітки, ящики, мішки й вони вантажать усе це в черево дракона, що вивергає полум’я, якого білі називають потягом!

Як бути? Віддати гвинтик Матіушу! Але офіцер дізнається й жорстоко помститься. Після довгих пересудів вирішили прокрастися вночі до аероплана й підкинути гвинтик.

Так вони і зробили. І ось завдяки неграм Матіуш із запізненням на три години вирушив у дорогу.

XXX
Заблукали!

Хто не пережив це сам, не зрозуміє, у якому жахливому становищі опинився Матіуш. Якщо ти заблукав у лісі, можна вгамувати голод ягодами, напитися зі струмка, лягти під дерево й заснути; нарешті, є надія натрапити на хатинку лісника. Якщо корабель збився з курсу, теж не так страшно: на кораблі багато народу — поговориш, відведеш душу, і стане легше. Крім того, на кораблі є запас провізії, а там, дивись, на горизонті з’явиться якийсь острівець. А ось заблукати удвох, та ще в повітрі, над пустелею — страшніше за це, мабуть, немає нічого на світі. Дорогу запитати ні в кого: довколо, наскільки сягає погляд, — пісок та небо. Навіть цілющий сон тебе не може здолати.

Сидиш у череві жахливої птиці, і вона, як стріла, летить невідомо куди, але ти знаєш: їй призначено летіти доти, доки вистачить бензину, а потім вона, як мертва, звалиться на землю. Помре гігантська птиця і разом із нею надія на порятунок. Якщо пощастить, і ти не розіб’єшся при падінні, тебе чекає певна смерть у спекотливих пісках пустелі.

Двадцятеро вчених вирахували, скільки годин відважні мандрівники перебуватимуть у польоті. Вирахували точно, беручи до уваги силу вітру. І ось два дні тому вони точно за графіком пролетіли над другим оазисом. Сьогодні о сьомій ранку повинні проминути третій оазис, а о четвертій по обіді досягти кордонів країни Бум-Друма. Напрям вони не міняли: адже в повітрі немає перешкод, які потрібно оминати.

Що ж сталося?

Зараз за двадцять хвилин восьма, а під ними пісок і пісок.

— Скільки часу ми ще можемо протриматися в повітрі?

— Найбільше шість годин. Бензину вистачило б і надовше, але масла це чудовисько випиває страх скільки. Та й не дивно — спекотно, ось йому і хочеться пити.

Їх теж мучила спрага, але запас води був невеликий.

— Пийте, ваша величносте, мені, безногому, менше води потрібно, — жартував пілот, але Матіуш помітив сльози в очах у сміливця.

— За чверть восьма.

— За десять восьма.

— Восьма.

Оазису все немає.

Якби бушувала гроза чи ураган, не так образливо було б загинути. А то все йде гладко, перший оазис пролетіли на десять секунд раніше від терміну, другий — із запізненням на чотири секунди. Швидкість польоту весь час однакова. Ну, припустімо, можливе запізнення на п’ять хвилин, але минула вже ціла година.

Адже вони були майже на місці. І сьогодні завершилася б остання небезпечна подорож Матіуша, на яку покладалося стільки надій!

— Може, змінимо напрямок? — запропонував Матіуш.

— Змінити напрямок — справа нехитра. Мій аероплан реагує на щонайменший рух руки. Як гарно він летить! Він не винен у тому, що сталося. Не засмучуйся, моя пташко, тебе ніхто не звинувачує. Ну, змінимо напрямок. А далі що? По-моєму, не треба міняти курс. Може, це знову, як із гвинтиком, диявольські підступи? Яким чином він зник, і чому раптом знайшовся?.. Двигун знову пити просить. Ну, дурило, випий чарку масла, тільки пам’ятай: пияцтво до добра не доводить. Якщо продовжуватимеш у тому ж дусі, на тебе чекає плачевна доля.

— Оазис! — закричав раптом Матіуш, котрий не відривався від бінокля.

— Тим краще, — незворушно сказав пілот. Йому все дарма. Він однаково спокійний: немає оазису чи є оазис. — Спізнюємося на годину п’ять хвилин. Але це не біда. Завдяки попутному вітру пального вистачить на три години. Давай-но вип’ємо. — Пілот налив кухоль і цокнувся з масляною горловиною: — За твоє здоров’я, друже!.. — і, підливши масла в машину, залпом випив цілий кухоль води. — Дайте-но, ваша величносте, бінокль, погляну і я своїм єдиним оком на це диво… Хе-хе, знатні у Бум-Друма дерева! А раптом Бум-Друм все-таки людожер? Бути з’їденим, якщо знаєш, що припадеш до смаку, ще півбіди. А в мене м’ясо жорстке, жилаве, та й бульйон із поламаних ребер наваристий не вийде.

Матіуш дуже здивувався: чому ця мовчазна людина, що не сказала майже жодного слова за всю дорогу, стала раптом такою балакучою й веселою?

— А ви впевнені, ваша величносте, що це той самий оазис? Якщо за ним знову почнеться клята пустеля, краще вже приземлитися тут.

Матіуш не міг з упевненістю стверджувати: адже згори все виглядає інакше. Але одне знав він твердо: приземлятися в жодному випадку не можна, інакше потрапиш у руки кровожерливих розбійників пустелі або тебе розтерзають хижі звірі.

— Може, спустимося нижче, поглянемо, що і як?

— Давайте, — погодився Матіуш.

Досі вони летіли на великій висоті, це рятувало їх від спеки і зменшувало витрати масла. Але тепер, коли до кінця подорожі залишилося кілька годин, про це можна було не піклуватися.

Аероплан загарчав, смикнувся й пішов на зниження.

— Що це? — здивувався Матіуш і тут же крикнув: — Швидше набирай висоту!

У крила аероплана влучило з десяток стріл.

— Вас не поранило? — стривожився Матіуш.

— Ні, ні, не турбуйтеся! Нічого сказати, добре вони нас зустрічають! — додав пілот.

Просвистіло ще кілька стріл, й аероплан злетів вгору.

— Це той самий оазис! Розбійники пустелі нишпорять поблизу лісів Бум-Друма: у безлюдних пісках їм нічого робити.

— Ви впевнені, що аероплан не знадобиться нам більше і назад ми поїдемо на верблюдах?

— Звичайно! Бум-Друм, як і минулого разу, відправить нас на верблюдах. І потім, якщо масло там ще можна роздобути, то де ми візьмемо бензин?

— У такому разі, — сказав пілот, — ризикнемо. Кожен машиніст, який шанує себе, коли спізнюється, додає жару і прибуває на станцію точно за розкладом. Зроблю так і я: розвину граничну швидкість, щоб прилетіти на місце вчасно. Ех, була не була! Може, це мій останній політ!

Пілот піднатиснув, і за хвилину розбійники й оазис залишилися далеко позаду.

— А стріли не заподіять нам шкоди? — запитав Матіуш.

— Ні, хай собі стирчать на здоров’я.

Летять, летять вони. Двигун працює без перебоїв, і ось внизу знову замигтіли ріденькі кутники й чахлі дерева.

— Коник мій почув стайню! — пожартував пілот.

Вони випили залишки води, доїли продукти. Адже невідомо, скільки часу продовжиться урочиста зустріч і коли їх нагодують. І потім, незручно приїжджати в гості голодними, а то господарі ще подумають, ніби вони приїхали спеціально для того, щоб поїсти.

Матіуш розгледів сіру смужку лісів удалині. Вони зменшили швидкість і стали обережно спускатися.

— А в лісі є якась галявина? — запитав пілот. — Адже на дерева ми не можемо сісти. Щоправда, якось я посадив аероплан у лісі, вірніше, не я — його, а він — мене. Ось тоді я і втратив око. Але тоді я був молодий, і аероплани були молоді та неслухняні.

Матіуш пам’ятав: перед королівським палацом, тобто куренем, була галявина. Літак низько кружляв над землею, відшукуючи місце для посадки.

— Правіше! — командував Матіуш, приставивши до очей бінокль. — Не так круто. Трішки назад. Лівіше. Менше коло. Добре.

— А тепер і я бачу. Але що це?!

— Набрати висоту! — перелякано закричав Матіуш.

Вони піднялися вище, а знизу до них долетів оглушливий крик, ніби разом завили всі мешканці джунглів. Галявина перед королівським куренем кишіла людьми — як мовиться, яблуку ніде впасти.

— Щось сталося. Чи Бум-Друм помер, чи в них свято.

— Усе це добре, але люди — не найкращий посадочний майданчик.

— Треба опускатися й підніматися доти, доки вони не розбіжаться.

Аероплан опускався й піднімався сім разів. Нарешті негри зрозуміли, що величезна птиця хоче сісти на галявину, і відступили до дерев. Аероплан благополучно приземлився.

Не встиг Матіуш ступити на землю, як до нього підлетів хтось маленький, патлатий і повис у нього на шиї. Коли в нього перестала йти обертом голова й рябіти в очах, він упізнав у цій маленькій патлатій істоті доньку вождя — Клу-Клу.

XXXI
Що сталося? Матіуш нічого не розумів. Усе відбулося, як уві сні або в кіно — стрімко й раптово.

Найперше Матіуш побачив на купі хмизу Бум-Друма, зв’язаного африканськими вірьовками з ліан.

Довкола стояли чорні жерці. Їхній вигляд уселяв жах, особливо страшний був один: з двома крилами, двома головами, чотирма руками і двома ногами. В одній із чотирьох рук він тримав дошку, на якій було чи написано щось, чи намальовано людською кров’ю. І Матіуш здогадався: Бум-Друма хочуть спалити на вогнищі. Збоку стояли дружини Бум-Друма, теж зв’язані, і кожна тримала отруєну стрілу вістрям до серця. Діти Бум-Друма плакали, бігали на знак печалі рачки й перекидалися через голову. Так у їхній країні прийнято висловлювати скорботу. А маленька Клу-Клу тягнула Матіуша до батька й лопотіла щось по-своєму, але що саме, Матіуш не розумів. Про всяк випадок вихопивши револьвер, він вистрілив у повітря. І тієї ж миті позаду себе почув страшний крик. Обернувшись, Матіуш побачив, як пілот змахнув руками, посинів і впав на землю.

Перш ніж Матіуш схаменувся, з усіх горлянок вирвався дикий крик. «Вони з розуму з’їхали, чи що!» — подумав Матіуш. Жрець із двома головами перерізав вірьовки, якими був зв’язаний Бум-Друм, і закрутився в дикому танці. Потім зіскочив на купу хмизу, де щойно лежав Бум-Друм, і підніс до дрів факел. Дрова, просякнуті якоюсь легкозаймистою рідиною, миттєво спалахнули, і запалало жарке полум’я. Матіуш і Клу-Клу ледве встигли відскочити вбік.

Біля аероплана, що стояв неподалік від багаття, спалахнуло одне крило, потім пролунав вибух — це вибухнув бак із бензином. Хтось підхопив Матіуша на руки й посадив на золотий трон. Бум-Друм та інші, дрібніші вожді підходили по черзі до трону, низько кланялись, виголошуючи незрозумілі заклинання.

Тіло мертвого пілота огорнули тканинами, просякнутими пахощами. Від них ішов такий сильний запах, що в Матіуша запаморочилася голова.

«Що це все означає?» — дивувався Матіуш.

Сталася якась неймовірна подія. Це очевидно. Але яка саме? Схоже, він урятував життя Бум-Друму і його дружинам. Самому Матіушу, здається, теж не загрожує небезпека. Та хіба можна бути в чомусь упевненим у цій дивній країні?

Звідки взялися ці незчисленні натовпи? І що вони затівають? Ось у джунглях спалахнуло кілька тисяч багать, і негри танцюють, співають, грають. У кожного племені свої мелодії, свої пісні.

Те, що тут зібралися не лише піддані Бум-Друма, Матіуш здогадався з убрань. В одних — це були мешканці джунглів — одяг складався з пальмових гілок і пір’я; у інших за спиною висіли панцирі гігантських морських черепах; треті були в мавпячих шкурах; четверті — зовсім голі, з прикрасами в носі і вухах.

Матіуш був не з боязкого десятка. Йому не раз доводилося дивитися смерті у вічі. Але опинитися зовсім одному, далеко від дому, серед тисячі дикунів… Ні, це було занадто навіть для мужнього серця Матіуша. А коли він пригадав, за яких таємничих обставин загинув його відданий супутник, йому стало так сумно, що він голосно заплакав.

Матіуша поселили в шатрі з левових і тигрових шкур. Він хотів поплакати наодинці, без свідків, та де там! Маленька Клу-Клу, яка ходила за ним по п’ятах і не залишала ні на хвилину одного, і цього разу виявилася поруч. Матіуш розгледів її при світлі величезного діаманта. Вона поклала йому руку на чоло і тихо-тихо заплакала.

«Шкода, що я не розумію їхньої мови! — бідкався Матіуш. — Клу-Клу мені б усе пояснила». Дівчинка без угаву говорила, повільно, по кілька разів повторюючи одні й ті самі слова. Вона думала: може, так буде зрозуміліше. Намагалася розтлумачити щось знаками. Але Матіуш з усього цього зрозумів лише дві речі. Перше: Клу-Клу — його найвідданіший друг, і друге: йому не загрожує жодна небезпека — ні зараз, ні в майбутньому.

Не дивлячись на втому, Матіуш усю ніч не зімкнув очей.

І лише під ранок, коли крики трохи затихли, Матіуш заснув. Але його скоро розбудили, посадили знову на золотий трон, і кожне плем’я піднесло йому дари. Матіуш усміхався, дякував, але про себе думав: на всій земній кулі не вистачить верблюдів, щоб перевезти це добро через пустелю. Крім того, перед від’їздом білі королі оголосили Матіушу, що дозволять провозити через свої країни лише клітки з дикими звірями і більше нічого — ні за які гроші!

«Був би в мене власний порт і власний флот, тоді інша справа», — подумав Матіуш.

І ще він подумав: «Якщо знову почнеться війна і я знову одержу перемогу, то вимагатиму в закордонного короля один морський порт і не залежатиму від його милостей».

Матіуш із задоволенням відпочив би тут із тиждень, та не можна, справи не дозволяють. Раптом без нього спалахне війна? І потім, як бути з листами? Адже він щодня повинен прочитувати сто листів і щодня сотням дітлахів видавати те, що їм потрібне.

— Пора повертатися, — сказав Матіуш і показав спочатку на верблюдів, а потім на північ.

І Бум-Друм зрозумів його.

Матіуш пояснив знаками, що хоче забрати із собою тіло відважного пілота.

Бум-Друм зрозумів і це.

Коли розвернули просякнуті пахощами ганчірки, Матіуш побачив мертвого пілота: він був білий і твердий, як мармур. Його поклали в ящик із чорно- і о дерева і знаками пояснили Матіушу, що він може забрати його із собою.

Уламки аероплана склали в інший ящик із чорного дерева. Але Матіуш дав зрозуміти, що вони йому не потрібні, і дуже здивувався, побачивши, як зрадів Бум-Друм. Ніби отримав невідомо який коштовний дарунок!

Усе це добре, але головного Матіуш так і не з’ясував: відмовився Бум-Друм від своїх дикунських звичок чи ні? Нічого іншого не залишалося, як узяти його із собою. Матіуш так і зробив. І ось королівський караван уже знайомим шляхом рушив назад через пустелю.

Лише вдома, у себе в кабінеті, Матіуш зрозумів сенс загадкових подій, свідком яких він став. Ось що розповів йому професор, який вивчив п’ятдесят мов.

— Давним-давно, коли один із предків Бум-Друма захотів увести в себе в країні нові порядки, його отруїли. А верховний жрець розказав своїм одноплемінникам таку легенду.

Настане час, коли вони заживуть по-іншому. І станеться це так: одного дня надвечір на небі з’явиться величезний птах із залізним серцем і з десятьма отруєними стрілами у правому крилі. Птах сім кіл пролетить над галявиною царської столиці і впаде на землю. Птах матиме два величезні крила, чотири руки, дві голови, три ока і дві ноги. Одна голова і дві руки птаха загинуть від однієї з десяти отруєних стріл. Двічі прогримить грім. Тоді верховний жрець зійде на вогнище і згорить, а залізне серце птиці розірветься. І залишиться від птаха шматок білого мармуру, жменя попелу і… біла людина. Тоді вони не будуть більше дикунами, почнуть вчитися різним хорошим і корисним речам. Але доки не з’явиться птах, нічого змінити не можна. І вождь, який завчасно надумається ввести нові порядки, буде спалений на вогнищі або отруєний…

Бум-Друм віддав перевагу вогнищу над отрутою. І ось, коли мало відбутися урочисте спалювання Бум-Друма, у небі з’явився аероплан із двома мандрівниками. Двічі прогримів грім — це Матіуш двічі вистрелив із пістолета, а пілот — дві руки й одне око птаха — помер, наткнувшись випадково на одну з десяти отруєних стріл. Верховний жрець добровільно спалив себе на вогнищі, величезна птиця згоріла, а Матіуш став другом усіх африканських вождів. І з цього дня дикуни — уже не дикуни: вони вчитимуться читати й писати, перестануть засовувати в ніс мушлі й різні прикраси зі слонової кістки й одягатимуться, як усі люди на землі.

— От здорово! — вигукнув Матіуш. — Хай Бум-Друм пришле до нас сто негрів. Наші кравці навчать їх шити одяг, наші чоботарі навчать їх шити чоботи, наші каменярі навчать їх будувати будинки. Ми пошлемо їм грамофони — нехай слухають красиву музику, — потім відправимо до Африки духові труби, барабани й флейти, а потім скрипки й піаніно. Навчимо танцювати наші танці, чистити зуби і вмиватися з милом… А ще я зроблю ось що! — вигукнув Матіуш. — Встановлю в столиці Бум-Друма бездротовий телеграф. Тоді, щоб із ним домовитися, не треба буде здійснювати далеку й небезпечну подорож.

Він запросив королівських кравців, чоботарів, капелюшників і велів пошити для Бум-Друма двадцять костюмів, двадцять пар взуття і двадцять капелюхів. Королівський цирульник обстриг Бум-Друму волосся. І Бум-Друм всьому покірно підкорявся. Правда, він помилково з’їв тюбик зубної пасти і шматок туалетного мила, і в нього заболів живіт. А щоб це не повторилося, відтепер Бум-Друму прислуговувало четверо Лакеїв, які не спускали з нього очей.

XXXII
Наступного дня після приїзду Матіуша канцлер призначив засідання державної ради. Але Матіуш попросив відкласти його. Уночі випав білий-білий і пухкий сніг, саме такий, яким добре грати у сніжки. У палацовому парку зібрався гурт — хлопчиськ двадцять, серед них Фелек і Стасик. За вікном розгорталися такі баталії, що Матіуш не міг усидіти в палаці.

— Пане канцлер, — сказав він. — Я тільки вчора повернувся з небезпечної і втомливої подорожі. І досяг успіху. Невже королеві не можна перепочити хоч одну днинку? Я все-таки хлопчик і дуже люблю гратися. Якщо немає термінових справ і один день можна зачекати, я волів би краще перенести раду на завтра, а сьогодні погратися з хлопцями. Погляньте, який прекрасний випав сніг і, напевно, останній цього року!

Канцлер пожалів Матіуша. Адже він був королем і мав право наказувати, а не просити, як звичайний хлопчик, дозволу погратися.

— Один день зачекати можна, — погодився канцлер.

Матіуш навіть застрибав від радості. Вдягнув хутряну куртку, щоб легко було бігати, — і гайда в парк! Ось він уже ліпить сніжки й кидає у хлопчиків. Але хлопчики не наважуються кидатися сніжками в короля.

— Я так не граюсь! — помітивши це, закричав Матіуш. — Я у вас кидаюся сніжками, а ви — ні. Не хвилюйтеся, я за себе зумію постояти. Сніжки — не отруєні стріли!

Хлопці розділилися на дві групи: одні нападають, інші захищаються. Крик стояв такий, що навіть лакеї повибігали з палацу подивитися, чи не сталося біди. Але побачивши короля, скривили пісні міни і, не зронивши жодного слова, зникли.

Короля не відрізнити від інших хлопчиськ. Він кілька разів падав і з голови до ніг був у снігу. Одна сніжка потрапила йому в спину, інша — в голову, третя — у вухо. Матіуш захищався відчайдушно.

— Послухайте! — крикнув Матіуш. — Спробуймо так: у кого попадуть сніжкою, той убитий і вибуває з гри. Тоді буде видно, хто переміг.

Дуже скоро всі виявилися «убитими». Тоді домовилися по-іншому: убитим вважається той, у кого влучать тричі. Деякі хлопці, правда, шахраювали і продовжували битися вже «убиті», але гратися все рівно стало цікавіше. Менше галасували, старанніше ліпили сніжки і краще цілилися. Потім вирішили: убитим вважати того, хто впаде. Гралися так завзято, що Матіуш забув про все.

Коли надокучило гратися у війну — зліпили величезну снігову бабу. Тицьнули їй у руку мітлу, з вуглинок зробили очі, з морквини — ніс.

— Пане кухарю, дайте, будь ласка, дві вуглинки! — волав Матіуш, увірвавшись до королівської кухні.

— Пане кухарю, дайте морквину зробити ніс сніговій бабі!

Кухар сердився, бо слідом за Матіушем до кухні забігала вся орава. Сніг у теплі танув, і на підлозі утворювалися брудні калюжі.

— Двадцять вісім років королівським кухарем служу, а такого свинарнику в мене на кухні ще не бувало! — бурчав кухар і давав стусанів кухарчукам, щоб швидше витирали підлогу.

«Жаль, що в країні Бум-Друма немає снігу, — подумав Матіуш, — а то я навчив би негренят ліпити снігових баб».

Потім Фелек запропонував покататися на санях. У королівській стайні було четверо саней і чотири поні.

— Ми самі правитимемо, — сказав Матіуш конюхам. — Ану влаштуймо змагання: хто довкола парку перший об’їде п’ять разів.

— Так, так! — зраділи хлопці.

Тільки-то Матіуш сів у сани, бачить — у їхній бік підтюпцем біжить канцлер.

— Напевно, по мене, — сумно зітхнув Матіуш. Так і є.

— Тисяча вибачень, ваша величносте! На жаль, я повинен перервати вашу гру.

— Нічого не вдієш. Змагайтеся без мене, — сказав Матіуш хлопцям. — Ну, що сталося?

— Приїхав наш головний закордонний шпигун, — зашепотів канцлер, — привіз дуже важливі новини. Писати він боявся — листи могли перехопити. Треба негайно ухвалювати рішення, бо через три години він знову виїжджає за кордон.

Тут перекинулися перші сани: норовистий цоні відвик ходити в упряжці і, замість того, щоб тягнути вперед, смикнув убік. Із заздрістю дивився Матіуш, як хлопці, сміючись, схопилися на ноги і взялися піднімати сани. Але хочеш не хочеш, а йти треба.

Поглянути на справжнього шпигуна теж цікаво. Досі Матіуш знав про них лише з чуток.

Замість босоногого парубка чи вбогого старця з мішком за спиною (так Матіуш уявляв собі шпигунів) до нього ввели елегантно вдягненого пана. Спочатку Матіуш подумав, що це міністр землеробства, якого він не знав в обличчя, оскільки той жив у селі і рідко приїжджав до столиці.

— Я головний шпигун у країні Старого короля, — відрекомендувався чепурун. — Приїхав попередити вашу величність, що син Старого короля вчора закінчив будівництво фортеці. Але це ще не все. Рік тому він дуже таємно збудував у лісі пороховий завод, і тепер жодна війна йому не страшна. У нього в шість разів більше пороху, ніж у нас.

— От негідник! — вирвалося в Матіуша. — Я будував у лісах будинки для дітей, а він тим часом виготовляв снаряди й гармати, готуючись знищити те, що я побудував…

— І це ще не все, — тихим, вкрадливим голосом перебив Матіуша шпигун. — Він задумав щось жахливіше. Дізнавшись, що ви збираєтеся розіслати іноземним королям запрошення на урочисте відкриття парламенту, він підкупив вашого секретаря, і той замість запрошень заготовив фальшиві ноти з оголошенням війни.

— Ох, шахрай! Я одразу здогадався, коли був у них в гостях, що він мене терпіти не може!

— Я ще не закінчив, ваша величносте! О, син Старого короля дуже хитрий! На випадок, якби афера з листами провалилася, заготовлене зухвале, образливе послання Сумному королеві. Ваш підпис підроблено. Спадкоємець Старого короля понад усе хоче вас посварити. А тепер, ваша величносте, нам необхідно подумати, як запобігти нещастю.

— Отже, що слід зробити?

— Перш за все підпишіть запрошення іноземним королям, а я таємно заберу їх із собою. А завтра із серйозним виглядом радьтеся, як і коли запросити гостей, ніби листи ще не відправлені. Хай секретар вершить свою чорну справу, але в останню мить розкрийте конверти, а секретаря заарештуйте.

— Гаразд. А як бути з фортецею і пороховим заводом?

— Дрібниці! — посміхнувся шпигун. — Підірвати — і справа з кінцем! Я саме приїхав за тим, щоб отримати ваш дозвіл, государю.

Матіуш зблід.

— Як це підірвати? Одна справа — під час війни знищити ворожий завод, але так… Запросити в гості, а самим влаштувати таку капость нишком…

— Я розумію, ваша величносте, ви вважаєте, що це неблагородно й непорядно. Зрозуміло, без вашого дозволу я нічого не робитиму. Але майте на увазі: у нього в шість разів більше пороху, ніж у нас.

Матіуш нервово заходив по кабінету:

— А як ви збиралися це здійснити?

— Помічник головного інженера на цьому заводі нами підкуплений. Він знає завод, як свої п’ять пальців. Там є невеликий склад, набитий стружками. Стружки спалахнуть, і станеться пожежа.

— Ну, її загасять.

— Ні, не загасять. — Шпигун посміхнувся і примружив око. — Виявиться, що лопнула водопровідна труба, і на заводі немає ні краплини води. Не турбуйтеся, ваша величносте, усе буде в порядку.

— А як же робітники — загинуть? — запитав Матіуш.

— Пожежі виникають зазвичай уночі, тому робітників гине небагато. В усякому разі, під час війни людей загинуло б у сто, тисячу разів більше.

— Знаю, знаю, — з досадою перебив Матіуш.

— Ваша величносте, ми повинні це зробити, у нас немає іншого виходу, — боязко додав канцлер.

— Знаю, що немає! — розсердився Матіуш. — Тоді навіщо запитувати мого дозволу?

— Без вашого дозволу ми не маємо права…

— «Не маємо права», «повинні»… Ну, гаразд, підпалюйте завод, а фортецю не чіпайте.

Матіуш швидко підписав запрошення трьом королям і пішов до себе в кімнату.

Там він сів біля вікна, підпер руками голову й задивився на те, як весело хлопці катаються на санках.

«Тепер я розумію, — подумав він, — чому Сумний король так сумно грає на скрипці і чому він воював зі мною, хоча не хотів цього».

XXXIII
На засіданні Матіуш із нетерпінням чекав приходу статс-секретаря. Йому не терпілося поглянути, як це він замість запрошень на відкриття парламенту зуміє вкласти в конверти фальшиві папірці з оголошенням війни. Яким же було його розчарування, коли замість статс-секретаря з’явився його помічник.

Засідання продовжувалося.

— Значить, удома будуть готові? — запитав Матіуш.

— Обов’язково, ваша величносте!

— Добре.

Наступне питання порядку денного: приїзд іноземних королів. Вирішили, що урочистості триватимуть тиждень, і встановили таку програму: у перший день — військовий парад, урочистий обід, увечері велика вистава в театрі; наступного дня — відкриття парламенту дорослих; на третій день — відкриття дитячого парламенту; на четвертий — відкриття звіринця; на п’ятий — парад дітей, що виїжджають на літо за місто, де вони житимуть у побудованих Матіушем будинках; на шостий день — прощальний бал для іноземних королів; на сьомий — від’їзд гостей.

До програми четвертого дня Матіуш уніс доповнення: відкриття пам’ятника відважному пілотові, розваги й атракціони для чорних королів. Депутати обох парламентів мають право бути присутніми на всіх урочистостях. Міністр Фелек сидітиме ліворуч від короля, а канцлер — праворуч. Щоб усі бачили: міністр дітей і міністр дорослих — рівноправні. І Фелека зобов’язані називати «пан міністр».

Коли з цим було покінчено, Матіуш підписав запрошення: білим королям — на білому папері; жовтим — на жовтому; чорним — на чорному. Запрошення білим королям були написані чорним чорнилом, жовтим королям — червоним, а чорним королям — жовтим.

Церемоніймейстер вніс скриньку, у якій зберігалась королівська печатка. Одне за іншим вкладали запрошення в конверти і на розплавленому червоному чи зеленому сургучі відтискували королівську печатку.

Матіуш уважно стежив за кожним рухом помічника статс-секретаря. Раніше ця церемонія здавалася йому нудною й непотрібною. Він сердився, що доводиться витрачати стільки часу на такі дурниці. Але сьогодні він зрозумів, чому королі надають цьому такого великого значення.

Незаконвертованими залишилися три листи. Міністрам ця процедура набридла. Від нудьги вони закурили сигари й тихо перемовлялися між собою, хоча етикет не дозволяє розмовляти в той час, коли королівською печаткою запечатують листи. Але міністри ні про що не підозрювали. Посвячених у таємницю було троє: Матіуш, канцлер і міністр юстиції. Потім, коли все з’ясувалося, міністр закордонних справ обурювався: чому йому нічого не сказали?

Помічник статс-секретаря ледь зблід, але зовні залишався абсолютно спокійний, навіть руки в нього не тремтіли. Коли черга дійшла до останніх трьох конвертів, він раптом закашлявся й поліз у кишеню за носовою хусткою. І разом із нею так вправно витягнув такі самі аркуші паперу, засунув у кишеню запрошення, що ніхто, окрім трьох посвячених, нічого не помітив.

— Прошу вибачення, ваша величносте, — невимушено сказав він, — у мене в кабінеті вибите скло, і я трохи застудився.

— Ну що ви, це я повинен перед вами вибачитися. Адже скло те розбив я, коли ми гралися в сніжки, — також невимушено відповів Матіуш.

Помічник статс-секретаря дуже зрадів — думає, пронесло. Але не тут-то було!

— Панове міністри, прошу уваги. Негайно відкладіть сигари! — прогримів у тиші бас міністра юстиції.

Усі зрозуміли: щось трапилося. А міністр юстиції начепив на ніс окуляри і, звертаючись до помічника статс-секретаря, оголосив:

— Іменем закону ви арештовані за шпигунство і зраду. Згідно з параграфом 174, цей злочин карається смертю через повішання.

У помічника секретаря неспокійно забігали очі, на чолі виступили крупні краплі поту, але він не подав вигляду, що здрейфив.

— Пане міністр, це непорозуміння! Я нічого не розумію! Я застуджений, у мене кашель, тому що в кабінеті розбите скло. Мені необхідно піти додому й лягти в ліжко, — лепетав помічник секретаря.

— Ні, приятелю, нікуди ти не підеш! У в’язниці одразу тебе вилікують, не турбуйся!

Двері розчинилися, до зали увійшли п’ятеро тюремників і наділи зрадникові кандали на ноги й на руки.

— Що таке? Що сталося? — галасували міністри.

— Зараз побачите. Будь ласка, ваша величносте, розкрийте ці конверти.

Матіуш вийняв із конвертів підроблені листи і прочитав уголос:

«Тепер, коли чорні королі за мене, мені на вас наплювати. Один раз я розбив вас і ще розіб’ю. Тоді ви станете шовковими. А поки що оголошую вам війну».

У цей час п’ятий тюремник витягував із кишені помічника секретаря разом із носовою хусткою три зім’яті запрошення на відкриття парламенту.

Закутому в кандали в’язневі веліли підписати протокол, що все це правда. І терміново викликали по телефону статс-секретаря, який негайно примчався, ледь живий від страху.

— Ах, мерзотник! — обурювався він. — Я хотів сам прийти, а він просив доручити це йому. Сказав, що в цирку дуже цікава програма, і навіть квиток мені купив. А я, дурень, повірив!

На суд прибули п’ять генералів — військових юристів.

— Підсудний, ви повинні говорити тільки правду. Це може полегшити вашу долю. Якщо ви брехатимете й вивертатиметеся, ви загинули!

— Я говоритиму правду.

— Коли ви стали шпигуном?

— Три місяці тому.

— Що спонукало вас вступити на цей злочинний шлях?

— Я програвся в карти, а грошей у мене не було. Як відомо, картярський борг належить платити протягом двадцяти чотирьох годин. Ось я і взяв казенні гроші.

— Значить, ви здійснили розтрату?

— Я розраховував повернути гроші, коли виграю.

— Ну і що далі?

— Я знову програв.

— Коли це було?

— Приблизно півроку тому.

— А потім? Розповідайте!

— Потім я весь час боявся: ось буде ревізія, і мене заарештують. Нарешті мені стало не під силу жити у вічному страхові, я поїхав за кордон і запропонував іноземному королеві свої послуги.

— Скільки він вам платив?

— Як коли; за важливі повідомлення — багато, за дрібні — копійки. За цю справу мені була обіцяна крупна сума.

— Панове судці, — почав свою промову міністр юстиції, — ця людина скоїла три злочини: перший — розтрата казенних грошей; другий — шпигунство; і третій, найжахливіший, — він хотів, щоб знову спалахнула війна й загинули тисячі ні в чому не винних людей. Згідно з параграфом 174, я вимагаю для нього смертного вироку. Оскільки звинувачена людина штатська, розстріл замінюється шибеницею. Що стосується статс-секретаря, він повинен нести відповідальність за свого підлеглого. Я й сам не проти сходити в цирк, але на таке важливе засідання він не мав права присилати свого заступника, який до того ж виявився шпигуном. За таку серйозну провину по службі згідно із законом йому належить тюремне ув’язнення строком на шість місяців.

Судді-генерали пішли радитися.

— Як же так? Адже шпигун казав, що це зробить сам секретар, а не помічник? — пошепки запитав Матіуш у канцлера.

— Ах, ваша величносте, інформація шпигунів ніколи не буває абсолютно точною! Якщо вони почнуть розпитувати, що та як, це може здатися підозрілим, і їх заарештують.

— Це він здорово придумав — заарештувати його тільки на засіданні. А мене так і підмивало віддати наказ, щоб його тоді ж узяли під варту, — не вгамовувався Матіуш.

— Що ви, ваша величносте, хіба так можна! Найкраще — прикинутися, ніби нічого не підозрюєш, зловити шахрая на місці злочину, і діло зроблено!

Церемоніймейстер тричі вдарив срібною булавою по столу: до зали увійшли судді-генерали.

— Іменем закону оголошуємо вирок. Секретаря — на місяць у в’язницю, його помічника — повісити.

Засуджений до смерті так голосно плакав і просив про помилування, що Матіушу стало шкода його.

Він пригадав, як судили його самого й лише завдяки тому, що судді не мали спільної думки — розстріляти його чи повісити, він, Матіуш, залишився живий.

— Государю, ви вирішуєте, чи помилувати злочинця. Страту, якщо на те буде ваша королівська воля, можна замінити довічним ув’язненням.

І Матіуш, не вагаючись, написав на вироку:

Замінити довічним ув’язненням.

А тепер вгадайте, коли Матіуш ліг спати?

О третій годині ночі.

XXXIV
Матіуш ще снідав, коли з’явився журналіст:

— Ваша величносте, мені не терпиться показати вам сьогоднішню газету. Вона, поза сумнівом, вам сподобається.

— А що там нового?

— Будь ласка, подивіться самі.

Матіуш узяв газету. Майже на всю першу сторінку — малюнок: він, Матіуш, на троні, а перед троном на колінах — тисячі дітей із букетами квітів. Під малюнком вірш, у якому невідомий поет підносить його до небес, називаючи найбільшим владикою від створення світу, найбільшим реформатором, сином сонця і братом богів.

Ні малюнок, ні вірш Матіушу не сподобалися, але він промовчав, боячись образити журналіста.

На другій сторінці красувалася фотографія Фелека, а під нею велика стаття: «Перший у світі міністр-дитина». І знову надмірні похвали Фелеку: який він мудрий, хоробрий! Матіуш здолав дорослих королів, а він здолає дорослих міністрів.

І ще там було написано: «Дорослі погано управляють державою, тому що не вміють бігати. А бігати їм не хочеться, тому що вони старі і в них болять кістки».

І в такому дусі ціла газетна сторінка!

Це теж не сподобалося Матіушу: навіщо хвалитися завчасно й лаяти дорослих?

Унизу, де дрібним шрифтом друкувалися події, Матіуш прочитав таке, що змусило його насторожитися:

«Грандіозна лісова пожежа».

— Так, так, горить найбільший королівський ліс, — підтвердив журналіст.

Матіуш кивнув, даючи зрозуміти, що сам бачить, і заглибився в читання замітки. Причина пожежі пояснювалася тим, що лісоруби кинули недопалок.

— Дивно… — бурмотів журналіст. — Я розумію, влітку, під час посухи, ліс може спалахнути від цигарки, але тепер, коли щойно розтанув сніг… Дуже дивно! І потім, ходятьчуткипро якийсь вибух. А при лісових пожежах, наскільки мені відомо, вибухів не буває.

Матіуш мовчав.

— А ви що про це думаєте, ваша величносте? — не вгавав газетяр. — По-моєму, тут щось нечисто.

Голос у нього став тихий, вкрадливий, і Матіуш чомусь подумав: «З ним треба бути обережним».

Журналіст закурив цигарку і змінив тему розмови.

— Кажуть, статс-секретаря засудили вчора на місяць ув’язнення. Я не повідомив про це в нашій газеті, вважаючи, що дітей не цікавлять справи дорослих. Ось якби щось сталося з їхнім міністром, тоді інша розмова! Як це добре, що міністром призначили саме Фелека! Солдати тріумфують: син простого сержанта — міністр! Газетярі теж раді, адже вони давно знають Фелека, він до війни газети продавав. Ну, а дітвора й поготів у захваті. А за що ж все-таки бідний секретар потрапив у холодну? — поцікавився журналіст, сподіваючись несподіваним запитанням захопити Матіуша зненацька і щось вивідати.

— За непорядки в канцелярії, — ухильно відповів Матіуш. «А раптом журналіст теж шпигун?» — здалося йому. «Нісенітниця! — подумав він, коли журналіст пішов. — Просто я дуже мало сплю, а довкола стільки розмов про шпигунів, що мимоволі кожного починаєш підозрювати у зраді».

І Матіуш, у якого перед приїздом королів справ було по горло, скоро забув про це.

Церемоніймейстер у буквальному розумінні днював і ночував у нього в кабінеті. То потрібно було терміново відремонтувати в парку літній палац для чорних королів, то побудувати про всяк випадок окремий будиночок, то вирішити, де розмістити білих королів.

Почали надходити клітки з дикими звірями, а зоопарк не готовий! А тут ще літні будинки для дітей! І будівництво двох величезних будівель — для парламентів.

Тим часом у всій державі вибирали депутатів. У малий, або, як його називали ще, дитячий, парламент висували депутатів не молодших від десяти й не старших від п’ятнадцяти років. По одному учневі від молодших і по одному від старших класів кожної школи. Тут і виникли перші непередбачені ускладнення: виявилося, шкіл так багато, що депутати навіть у найбільшій залі не помістяться.

Матіуш довгий час проводив у кабінеті за читанням листів: тепер їх стало значно більше, ніж раніше. І всі важливі, з різними питаннями.

Наприклад: «Чи можна вибирати до парламенту дівчаток?»

«Диваки. Звичайно, можна!»

Або ще: «Можна вибирати до парламенту дітей, котрі ще погано пишуть? Де житимуть депутати з різних міст і сіл? Чи не можна відкрити школу для депутатів, аби вони могли вчитися під час парламентських сесій, не втрачаючи року?»

Стільки справ, а статс-секретар, як на біду, у в’язниці. Довелося тюремне ув’язнення замінити домашнім арештом. Це означає, що він цілий місяць не мав права виходити гуляти, зате щодня його привозили в палац.

Церемоніймейстер зовсім втратив голову. І було від чого: спробуй-но вирішити, де спорудити тріумфальні арки, на яких вулицях розмістити оркестр, які квіти купити! А тут ще не вистачає тарілок, ножів, виделок! Терміново потрібно купити автомобілі! А як розсадити королів за обідом і в театрі, кого ближче, а кого подалі, аби не було образ і поруч не опинилися королі, які ворогують один з одним? З теплих країн цілими вагонами везли фрукти, вина, квіти. Спішно фарбували будинки, лагодили дороги.

Матіуш працював з ранку до ночі; на сон і їжу часу не вистачало. Цілими днями тільки й чулося:

— Ваша величносте, архітектор!

— Ваша величносте, чи не хотіли б ви поговорити із садівником?

— Ваша величносте, міністр закордонних справ чекає!

— Ваша величносте, прибув посол із заморської країни!

— Ваша величносте, двоє якихось суб’єктів вимагають, аби їх впустили.

— Чого їм треба? — незадоволено запитав Матіуш, якого сьогодні вже втретє відривали від обіду.

— Про феєрверк хочуть поговорити.

Матіуш, злий і голодний, попрямував до кабінету. Він тепер рідко приймав відвідувачів у тронному залі — не до церемоній було!

— Що ви хотіли? Тільки прошу говорити коротко: мені ніколи.

— Ми чули, що в столицю прибудуть королі із заморських країн. Добре б показати їм щось карколомне. Зоопарком їх не здивуєш — в Африці дикі звірі на волі розгулюють. Театр також навряд чи їх зацікавить.

— Ну добре! — перебив Матіуш. — Що ви пропонуєте? Феєрверк?

— Так точно, ваша величносте!

Вирішили на дахах усіх високих будинків розмістити ракетниці, у палацовому парку спорудити високу вежу, млин і водоспад.

Увечері все це запалає різнобарвними вогнями. З верхівки вежі в небо злетять червоні ракети й розсипляться зеленими і блакитними зірками. Нижче зі скаженою швидкістю закрутяться крила млинів, описуючи червоні й зелені кола. Дивовижні квіти розквітнуть у небі. Потече, завирує вогненний водоспад.

— Ось ескізи. Будь ласка, погляньте, государю.

Піротехніки принесли сто двадцять малюнків.

Поки їх переглянеш, обід зовсім охолоне.

— А скільки це коштуватиме? — передбачливо довідався Матіуш.

— На останньому засіданні скарбник оголосив, що потрібна нова позика.

— Як? — здивувався Матіуш. — Адже в нас було стільки золота!

— Реформи вашої королівської величності обходяться дуже дорого.

І стали підраховувати, скільки грошей пішло на літні будинки для дітей, на зведення двох парламентів, скільки коштує шоколад для школярів. А ляльки, а ковзани?

— Хоча б на прийом іноземних королів грошей вистачило.

— А може не вистачити? — не на жарт злякався Матіуш.

— Ну, це не біда, — заспокоїли його міністри. — Введемо новий податок, нехай народ платить!

— Ех, — зітхнув Матіуш, — мати б свій порт і свої кораблі, тоді Бум-Друм прислав би нам стільки золота, скільки б ми побажали.

— Це діло поправне, — зазначив військовий міністр. — Не шкодуйте грошей на гармати, рушниці, фортеці — буде вам і порт. Як бачите, гармати важливіші за шоколад і ляльки.

Матіуш почервонів. Що правда, то правда, дві-три нові фортеці дуже б згодилися. Військовий міністр на кожному засіданні вимагав виділити йому частину золота Бум-Друма, але Матіуш, поглинений іншими справами, щоразу просив його трохи почекати.

З важким серцем Матіуш дав згоду влаштувати феєрверк. «Нічого не поробиш, заощаджувати будемо потім. Треба й африканським королям принести задоволення».

«Може, я даремно не дозволив підірвати фортецю? — роздумував Матіуш, лежачи Пізно вночі в ліжку. — Усе-таки однією фортецею було б менше. Він перший почав, так йому і треба! Але тепер, якщо буде війна, я не дам маху, не зваляю дурня. „Я переміг тебе, — скажу я йому, — віддавай мені один порт і десять кораблів»«.

Матіуш знав, як належить приймати гостей: недаремно він побував недавно в чужих краях. Але зустріч, яку він влаштував іноземним королям, перевершила всі очікування. Це визнали навіть його недруги. Багато цікавого було передбачено заздалегідь, а багато що Матіуш придумав, коли гості вже з’їхалися. Щодня — щось нове: то полювання, то пікнік, то дресировані звірі в цирку, то змагання силачів. Словом, розваг хоч відбавляй!

Першими прибули негритянські королі. І до жаху й обурення придворних, вони, ніби змовившись, привезли із собою синів — чорних, як сажа, спритних, пустотливих хлопчиськ. Королі статечно ходять містом, озираються з цікавістю навсібіч, доброзичливо розмовляють один з одним. А з маленькими бісенятами ніяк не впоратися, хоч «караул» кричи! Коли б не Бум-Друм, не минути б біди. Непрохані гості, по-перше, відчайдушно билися один з одним, дряпались і кусались. По-друге, об’їдалися солодощами, які готував для них королівський кондитер. Потім у ненажер боліли животи, і вони голосно рюмсали. А коли лікар давав їм ліки, вони випльовували їх, показували язик і тікали. Один шибайголова, побачивши своє відображення у великому дзеркалі, ледве не знепритомнів. Довелося давати йому краплі, щоб привести до тями. Інший з’їхав на перилах зі сходів, упав і зламав собі ногу. Третій укусив за палець лакея. Четвертий з’їв туалетне мило й зубну пасту. А скільки вони собі ґудзів понабивали й синяків наставили — не порахувати! Якийсь пустун привіз із собою отруйного павука і всіх ним лякав. Коли спробували його забрати, хлопчисько, як мавпа, видерся на дерево і просидів там п’ять годин. Не допомогли жодні вмовляння й обіцянки. Тоді викликали пожежників, вони пустили сильний струмінь води з брандспойта, і впертий хлопчисько звалився в підставлену сітку.

Бум-Друм зовсім замучився з ними. Поки вони бешкетують у парку або в себе в літньому палаці — це ще півбіди. Але раптом їм спаде на думку відколоти якийсь номер на урочистому обіді або урочистій виставі в театрі у присутності білих королів?

Ясно одне — терміново треба ужити якихось заходів.

У королівському палаці в одній залі розміщувався незвичайний музей, де були зібрані всілякі знаряддя тортур, якими Генріх Лютий катував непокірних підданих. Волосся вставало дибки, коли дивився на спиці для виколювання очей, щипці, якими виривали нігті й ламали пальці, жахливі пилки для відпилювання рук і ніг, всілякі батоги, ремені, палиці й дубини. Матіуш терпіти не міг цей музей. І ще був у палацовому парку глибокий колодязь без води, куди в давнину кидали засуджених до голодної смерті.

І ось Бум-Друм вирішив скористатися цим для залякування хлопчиськ. Напередодні приїзду білих королів він повів їх спочатку в музей, потім показав глибокий колодязь у парку і щось їм довго-довго пояснював. Що саме говорив Бум-Друм, Матіуш не зрозумів, але результати були очевидні: хлопчиська з цього дня помітно принишкли.

Але без покарань усе-таки не обійшлося. Одного хлопчиська за те, що він укусив за палець лакея, відшмагали, іншого за гамір, здійнятий уночі, замкнули на цілий день у темній кімнаті.

А було це так.

Малолітньому музикантові закортіло пограти вночі на дудці. Скільки йому не втлумачували, що дорослі втомилися й хочуть спати, він і чути нічого не хотів. Спробували відняти дудку силоміць — та де там: він стрибнув у шафу й почав кидати на голови розгублених слуг важкі вази і статуетки, розставлені там у зразковому порядку. І нарешті — о жах! — шибеник вискочив у вікно і влаштував на терасі зимового палацу такий концерт, що білі королі повскакували з ліжок і, розлючені, не чекаючи ранку, вирушили до Матіуша зі скаргою.

Усе повисло на волосині. Білі королі оголосили: вони не терпітимуть, щоб їм заважали ночами спати, і негайно виїдуть, і взагалі з них досить, вони по горло ситі витівками цих чортенят.

Матіуш присягався, що це більше не повториться, і просив їх залишитися.

І білі королі, проти чекання, досить швидко погодилися. Одних спокушало полювання, інших — змагання силачів, і всім без виключення не терпілося побачити феєрверк.

Траплялися й інші непорозуміння. Король Дзинь Дань, що б там не було, хотів з усіма вітатися і прощатися, як того вимагає церемоніал, прийнятий у нього при дворі. У цьому, звичайно, нічого поганого немає, але якби ви знали, як він вітався! Спочатку кланявся кожному з присутніх 14 разів — це вступні поклони, потім 12 звичайних, потім 10 офіційних, 8 церемоніальних, 6 урочистих і 4 додаткові — разом 14 + 12 + 10 + 8 + 6 + 4 = 54 поклони. Продовжувалася ця церемонія 47 хвилин: вступні поклони по півхвилини, останні — по хвилині.

«Мої предки п’ять тисяч років так віталися і прощалися, і жодна сила у світі не змусить мене відректися від цього стародавнього звичаю!» — заявив ображений король, коли йому делікатно натякнули, щоб він поквапився.

«Ну добре, — говорили йому, — так можна вітатися з одним, з двома королями, але з такою кількістю королів це просто немислимо!»

«Дивно, — думав Матіуш, — одні — зовсім невиховані, інші — занадто виховані. Як примирити їх, таких різних?»

Нарешті комусь спала геніальна думка: умовити Дзинь Даня кланятися не особисто королям, а їхнім портретам. Так і зробили. Сфотографували всіх королів, і Дзинь Дань щоранку і щовечора без перешкод кланявся їм у своїй кімнаті. Відкланяється потрібну кількість разів одному королеві, слуги негайно підставляють портрет наступного, і так далі, доки всім не перекланяється. Бідолаха завжди спізнювався до сніданку, хоча вставав на дві години раніше, а лягав спати на дві години пізніше за інших.

Бум-Друм із цього приводу розповів Матіушу неймовірну історію про те, як у минулому столітті цілих п’ятнадцять років ішла кровопролитна боротьба між двома племенами. І ось через що: прикладати при зустрічі до носа вказівний палець або мізинець? Кожне плем’я стояло на своєму, ніхто не хотів іти на поступки. У боротьбу втрутилися жерці, сусідні вожді, і спалахнула війна. Спалювали цілі села, вбивали дітей і жінок, забирали в рабство мирних жителів, кидали ворогів на розтерзання левам. Почалися хвороби, голод. Смерть косила людей, і нарешті вже нікому було воювати. Боротьба закінчилася нічим — кожне плем’я зберегло свій звичай. І хоча це відбувалося сто років тому, вожді двох ворогуючих племен досі не віталися й сиділи поодаль один від одного.

Більше за всіх приїзду гостей раділа дітвора. Школи в столиці довелося тимчасово закрити: усе одно ніхто не відвідував занять. Та хіба всидиш у класі, коли містом ходять справжні негри! І за кожним — натовп хлопчиськ. Поліція з ніг збилася. Обер-поліцмейстер скаржився на те, що схуд на сім кілограмів.

«Самі посудіть, — казав він, — розбрелися ці чучела по всьому місту, того й дивись, якийсь хуліган запустить в нього каменем або машина їх переїде».

Матіуш нагородив обер-поліцмейстера за старанність орденом. Узагалі під час торжеств Матіуш, до загального задоволення, роздав чимало орденів.

Настав довгожданий день полювання. Але тут негритянських королів спіткало розчарування. І не дивно: вони звикнися полювати на слонів, тигрів і крокодилів, а тут якась дрібнота — зайчики та сарни! Вони вирішили, що з них глумляться, і здійняли такий лемент, так грізно розмахували списами й луками, що білі королі злякалися й кинулися до своїх автомобілів. Бум-Друм носився, як очманілий, розмахував руками, щось кричав, заспокоював своїх обурених братів. Нарешті йому це вдалося.

Загалом полювання пройшло благополучно. Білі підстрілили двох кабанів і одного ведмедя. На їхню думку, це неспростовно доводило, що і в Європі теж водяться дикі звірі. Король, котрий убив ведмедя, до кінця полювання не відходив від негрів, знаками пояснюючи їм, який він влучний стрілець і чудовий мисливець. Він роздивлявся їхні луки і стріли й навіть висловив бажання переночувати в літньому палаці. А на ранок за сніданком розповідав, що його чорношкірі друзі — милі люди, у яких можна перейняти багато корисного.

XXXV
Надзвичайний випадок! Донька Бум-Друма, маленька відважна Клу-Клу, приїхала в столицю Матіуша в клітці з мавпами!

Сталося це так. У зоопарку все було готово. На середу призначено урочисте відкриття, а з четверга ворота звіринця гостинно відкриються перед дітворою. Усі звірі сиділи у своїх клітках. Не вистачало лише трьох мавп рідкісної породи, яких немає ні в одного короля на землі.

Величезний ящик із мавпами вирішили розпакувати на очах у натовпу, що зібрався того дня у звіринці. Ящик приставили впритул до клітки й відірвали дошку. Усі завмерли в чеканні. І ось у клітку перестрибнула одна мавпа, за нею друга. А третьої немає. Коли ящик трохи відсунули від клітки, з нього вискочила маленька Клу-Клу, кинулася в ноги Бум- Друма і щось швидко-швидко залопотіла по-своєму.

Бум-Друм страшно розлютився і, хоча вже не був дикуном, хотів копнути дівчинку ногою, але Матіуш не дозволив.

Звичайно, втікати з дому негоже. Недобре, що Клу-Клу потихеньку відкрила вночі клітку, випустила одну мавпу на волю, а сама зайняла її місце. Але Клу-Клу вже покарана. Провести шість тижнів у клітці з мавпами — справа не з легких. А Клу-Клу до того ж — королівська донька, звикла до розкоші. У дорозі ж їй велося ще гірше, ніж мавпам: вона не наважувалася підходити до віконця, в яке сторож просовував їжу, боячись, як би її не побачили й не відіслали додому.

— Бум-Друм, друже! — сказав зворушений Матіуш. — Ти повинен пишатися своєю донькою. На таке не те що дівчинка, жоден білий хлопчик не відважився б!

— Ну й бери собі цю неслухняну дівчинку, якщо ти її так захищаєш! — пробурчав Бум-Друм сердито.

— Добре! — погодився Матіуш. — Хай живе в моєму палаці і вчиться, а коли виросте і стане королевою, проведе у своїй країні такі ж реформи, як я.

Дивна справа, не минуло й години після всіх цих подій, а Клу-Клу поводилася так, ніби нічого не сталося.

Коли старий професор, який знав п’ятдесят мов, розповів їй про плани Матіуша, вона вислухала його і спокійнісінько відповіла:

— Я з ним абсолютно згодна. — І, звертаючись до вченого, заторохтіла: — Милий, золотий, тигровий, крокодиловий професоре, навчи мене скоріше вашої мови! А то як же я розповім, про що думаю? У мене дуже важливі плани, а чекати й відкладати я не люблю.

Виявилось, Клу-Клу вже знає сто двадцять слів. Вона вивчила їх, коли Матіуш був в Африці.

— До чого це дівча здібне! — дивувався старий професор. — У неї феноменальна пам’ять!

І справді, Клу-Клу запам’ятала не лише слова, а й де, від кого вона їх чула. Сидячи в клітці з мавпами, вона засвоїла багато нових слів від матросів.

— Фе, Клу-Клу, — гидливо поморщився професор. — Звідки ти знаєш такі нехороші слова? Сподіваюся, тобі невідомо, що вони означають…

— Ці три слова, — діловито пояснила Клу-Клу, — виголосив вантажник, коли звалював на спину нашу клітку. А ці чотири він сказав, коли спіткнувся і ледве не впав. А так говорив наш сторож, коли приносив їжу. А так кричали п’яні матроси.

— Мила Клу-Клу, як жаль, що перші слова, які ти почула від білих людей, виявилися такими поганими! — засмучувався професор. — Забудь їх скоріше! Ми, білі, вміємо розмовляти один з одним ввічливо і красиво. Я з радістю вчитиму тебе, мила, хоробра, бідна Клу-Клу!

З цього дня й до кінця торжеств Клу-Клу була в центрі уваги. У всіх вітринах красувалися її фотографії. Варто було їй з’явитися на вулиці в автомобілі, як хлопчиська починали несамовито кричати «ура» і підкидати догори шапки. А коли на відкритті дитячого парламенту Клу-Клу без єдиної помилочки виголосила: «Від імені моїх чорних братів і сестер вітаю перший у світі дитячий парламент!» — її слова були зустрінуті шквалом оплесків, захопленими оваціями, що навіть енергійний Фелек, який ніколи не розгублювався, першої миті розгубився. І, забувши про свій високий сан, підскочив до найгорластішого депутата й закричав на всю залу:

— Заткнися, не то отримаєш по зубах!

Білі королі були шоковані таким непарламентарним поводженням із депутатами, але із ввічливості промовчали.

Із задоволенням я описав би детально, які забави, бенкети, веселі свята влаштував Матіуш на честь знатних гостей, але тоді не вистачило б місця для важливішого: адже в книзі про короля-реформатора не можна писати про всілякі дурниці. Адже ви пам’ятаєте, що Матіуш запросив королів не для забави, а заради важливих політичних цілей.

Серед гостей був і Старий король зі своїм сином — лютим ворогом Матіуша, і Сумний король, який довго розмовляв із Матіушем.

— Любий Матіуше, — говорив він, — треба віддати тобі належне: почав ти дуже сміливо, з розмахом, і твої прекрасні реформи мають величезне значення. Поки що в тебе все йде добре, можна сказати, блискуче. Але запам’ятай: реформи даються дорогою ціною — ціною тяжкої праці, сліз, крові. Ти робиш лише перші кроки. Не спокушайся, що й далі все піде так само гладко. Дивись, не зазнавайся!

— О, я знаю, як це важко! — вигукнув Матіуш і розповів, скільки годин на день він працює, скільки ночей провів без сну, скільки разів їв захололий обід…

— Був би в мене порт… А так вони перешкоджають мені перевозити золото, — поскаржився він.

Сумний король замислився.

— Знаєш, Матіуше, здається мені, Старий король поступиться тобі одним портом.

— Що ви! Йому син не дозволить.

— А я думаю, дозволить.

— Адже він ненавидить мене… Заздрить, підозрює в якихось підступах. Одним словом, не може пробачити мені перемоги.

— Це правда. І все-таки він погодиться.

— Чому? — здивувався Матіуш.

— Він тебе боїться. На мою дружбу він більше не розраховує. — Сумний король посміхнувся. — Інший твій сусід задоволений, що ти не втручаєшся в його справи і ділишся з ним дарами африканських вождів. Це дуже розсудливо з твого боку. Успіх багатьох псує, і вони починають гнути кирпу…

Тут до кімнати увійшов Старий король із сином.

— Про що це ви так жваво розмовляєте?

— Та ось Матіуш горює, що в нього немає свого порту. Гори, ліси, поля, міста є, а моря й кораблів — немає. А порт йому дуже потрібен, особливо тепер, коли він подружився з африканськими королями.

— Я теж так вважаю, — промовив Старий король. — Але це діло виправне. В останній війні Матіуш переміг нас і не вимагав контрибуції. З його боку це дуже шляхетно. Тепер наша черга довести, що ми цінуємо його великодушність. Адже правда, сину мій, ми можемо без збитку для себе поступитися Матіушу частиною моря й одним портом?

— Тільки за кораблі хай заплатить, — поквапно додав син. — У нього тепер багаті друзі.

— Із задоволенням! — зрадів Матіуш.

У палац терміново викликали міністра закордонних справ і статс-секретаря. Вони склали потрібний документ, і всі королі підписали його. Потім церемоніймейстер приніс скриньку з королівською печаткою, і Матіуш тремтячою рукою поставив печатку.

Тут почався феєрверк. Зі справами час було завершувати, видовище вартувало того. На вулиці висипало все місто. У палацовий парк пропускали лише депутатів парламенту, офіцерів і чиновників. Особливі місця відвели журналістам, які з’їхалися з усіх кінців світу. Ще б пак! Такі чудеса варто було описати в газетах. На балконах, терасі та у вікнах палацу тіснилися королі, а сини негритянських вождів і навіть деякі вожді залізли на дерева, щоб краще бачити. Ось освітилася золотим сяянням вежа. Заіскрилися бенгальські вогні, зметнулися в небо вертушки, полетіли зелені, червоні кулі. Темінь зигзагами прорізали вогненні змії. Розсипалися каскадами різнобарвні зірки. А коли спалахнув і, переливаючись, побіг вогненний водоспад, у глядачів вирвався крик захоплення.

Повітря здриглося від неугавних пострілів і гарматної стрілянини.

— Ще! Ще! — кричали у захваті африканські вожді, називаючи Матіуша «Повелителем вогню» і «Владикою семибарвного неба».

Але пора було спати: гості рано-вранці виїжджали.

На вулицях грало сто оркестрів, коли автомобілі мчали містом, доставляючи королів на вокзал. Десять поїздів відвезли гостей зі столиці Матіуша.

— Ми отримали перемогу на дипломатичному терені, — потираючи від задоволення руки, промовив державний канцлер, коли вони поверталися з вокзалу.

— А що це означає? — запитав Матіуш.

— Ви просто геній, ваша величносте! Самі того не підозрюючи, ви отримали величезну перемогу. Перемагають не лише на полі бою. Там усе ясно: переміг і вимагай, чого хочеш. А ось без війни виторгувати те, що потрібно, — це і є дипломатична перемога. Ми отримали порт. Це найголовніше.

XXXVI
Матіуш вставав тепер о шостій ранку. Інакше не переробити всіх справ! І розпорядок дня він змінив: викроїв дві години для занять. До колишніх обов’язків додалися нові: засідання парламенту й потім, окрім листів, доводилося ще читати дві газети — дорослу й дитячу, щоб бути в курсі подій.

Але одного дня годинник у палаці відбив восьму, а з королівської опочивальні не чути ні звуку. У палаці переполошилися.

— Напевно, захворів.

— Не дивно, цього давно треба було чекати.

— Жоден дорослий король стільки не працює.

— Останнім часом він дуже схуд.

— І майже нічого не їсть.

— І сердиться через дрібниці.

— Так, останнім часом він став дратівливий.

— Послати за лікарем!

Приїхав переляканий лікар і без доповіді, без стуку не увійшов, а вбіг до королівської опочивальні.

— Що сталося? Котра година? — занепокоєно запитав Матіуш, протираючи очі.

Лікар негайно приступив до справи. Він квапився, ніби боявся, що Матіуш не дасть йому договорити до кінця.

— Мій милий хлопчику, я тебе знаю з пелюшок. Я старий і життям своїм не дорожу. Можеш повісити мене, розстріляти, посадити у в’язницю — мені нічого не страшно. Твій батько, вмираючи, доручив мені піклуватися про тебе. Так ось, я забороняю тобі вставати з ліжка! Усіх, хто прийде набридати тобі справами, я велю спустити зі сходів! Ти за один рік хочеш зробити стільки, скільки інші роблять за двадцять років. Це нікуди не годиться. Поглянь, на кого ти став схожий? Не король, а жалюгідний дистрофік. Товстунові обер-поліцмейстерові корисно схуднути, а тобі шкідливо, бо ти ростеш. Про інших дітей ти поклопотався. Завтра двадцять тисяч дітей їдуть відпочивати. А ти? Ну поглянь на себе! Мені, старому недотепі, так соромно, так соромно… — З цими словами лікар простягнув Матіушу дзеркало. — Ну поглянь на себе, — повторив лікар і розплакався.

Матіуш узяв дзеркало. Обличчя — біле, як папір, губи — сині, погляд — сумний, під очима кола, а худа шия здається довгою, як у жирафи.

— Захворієш і помреш, — схлипуючи, казав лікар. — І не завершиш розпочатої справи. Ти й зараз уже хворий…

Матіуш відклав дзеркало й заплющив очі. Яке блаженство! Лікар жодного разу не назвав його «королівською величністю», заборонив вставати з ліжка і присягнувся спустити зі сходів усіх, хто прийде до нього у справах.

«Як добре, що я хворий», — промайнуло в голові в Матіуша, і він зручніше влігся в ліжку.

«Ну ясно, це від перевтоми пропав у мене апетит і сон, — утішав себе Матіуш, — і кошмари докучають ночами». Йому снилося, то ніби він потрапив під гарячий дощ, який обпалює, як окріп; то ніби йому відрізали ноги й викололи очі; то кинули в колодязь, засудивши до голодної смерті. Часто в нього боліла голова. На уроках десь поділась його кмітливість, і йому було соромно перед Стасиком і Оленкою, а особливо перед Клу-Клу, яка вже через три тижні вільно читала газети, писала під диктовку й показувала по карті, як проїхати зі столиці Матіуша в країну її батька, короля Бум-Друма.

— Улітку в депутатів парламенту канікули. Гроші є. Порт і кораблі також є. Будинки для дітей готові. З усіма іншими справами впораються міністри й чиновники. А ти два місяці відпочиватимеш, — сказав лікар.

— Я повинен оглянути свій порт і кораблі.

— А я не дозволяю. Це зроблять без тебе канцлер і міністр торгівлі.

— А маневри?

— Нічого. Військовий міністр впорається один.

— А як же листи дітей?

— Фелек прочитає.

Матіуш зітхнув. Нелегко доручати справи іншим, коли ти звик усе робити сам. Але Матіуш дійсно потребував відпочинку.

Сніданок йому принесли в ліжко. А Клу-Клу розповідала цікаві негритянські казки. Потім він погрався зі своїм улюбленим Петрушкою, подивився книжки з картинками. Принесли яєчню з трьох яєць, склянку гарячого молока й білий хліб із маслом. І лише після того, як він усе з’їв, лікар дозволив йому встати, одягнутися й посидіти в кріслі на терасі.

Сидить Матіуш на терасі і ні про що не думає. Тривог і турбот як не бувало! І ніхто його не турбує, не чіпляється зі справами: ні міністри, ні церемоніймейстер, ні журналіст. Жодна душа.

Сидить і слухає, як пташки співають в парку. Слухав, слухав та й заснув і проспав до обіду.

— А тепер ми пообідаємо. — Добрий лікар усміхався. — Після обіду покатаємося трохи парком в екіпажі. Потім поспимо, приймемо ванну — і в ліжечко. А там повечеряємо — і спати.

Матіуш спав, спав і ніяк не міг виспатися. Страшні сни снилися йому дедалі рідше. І апетит повернувся. За три дні він поповнішав на півтора кілограми.

— Оце я розумію! — радів лікар. — Якщо й далі так піде, через тиждень я знову називатиму тебе «ваша величносте». А доки ти не король, а заморений сирота нещасний, який за всіх уболіває душею, а про нього нікому потурбуватися, бо в нього мами немає.

Через тиждень лікар знову дав йому дзеркало.

— Ну як, схожий на короля?

— Ще ні! — відповів Матіуш. Йому хотілося продовжити це блаженство. Ще б пак! Лікар возиться з ним, як із маленьким, і не називає «королівською величністю».

Матіуш ожив і повеселішав, і тепер лікар насилу заганяв його в ліжко після обіду.

— А що пишуть газети?

— Газети пишуть, що король Матіуш хворий і, як усі діти в його державі, виїжджає завтра на відпочинок.

— Завтра? — зрадів Матіуш.

— Так, рівно опівдні.

— А хто ще поїде?

— Я, капітан, Стасик, Оленка, ну і Клу-Клу — адже не можна залишити її одну.

— Звичайно, Клу-Клу поїде з нами.

Але перед від’їздом Матіушу все-таки довелося підписати два папери: у справах дорослих його заступником призначався канцлер, а в дитячих — Фелек.

Два тижні Матіуш нічим серйозним не займався, лише грався. Верховодила в іграх Клу-Клу. То придумає гру в полювання, то у війну, то сплете курінь із гілок і дітей навчить, як це робити.

Спочатку Клу-Клу нізащо не хотіла взувати туфлі.

— Що за дикий звичай — носити одяг на ногах! — нарікала вона.

Потім повстала проти сукні:

— Чому у вас дівчатка одягнені інакше, ніж хлопчики? Що за дикість! Тому вони такі невмілі. Спробуй-но залізь у спідниці на дерево або перестрибни через паркан! Клята ця спідниця вічно плутається й заважає.

— Та ти й так лазиш по деревах, як мавпа. Сільські хлопчиська порівняно з тобою неповороткі опецьки. А Стасик і Матіуш тобі в підметки не годяться!

— То хіба це дерева?! — розреготалася Клу-Клу. — На такі палиці тільки дворічним малятам дертися, а я вже велика.

Якось діти з цікавістю спостерігали за білкою, яка вправно перестрибувала з дерева на дерево.

— Подумаєш, і я так умію! — вигукнула Клу-Клу.

І не встигли діти отямитись, як вона зняла із себе сукню, скинула сандалі — скік на дерево, і погоня почалася. Білка — з гілки на гілку, Клу-Клу — за нею. Білка — стриб на інше дерево, а Клу-Клу — за нею. Гонитва продовжувалася хвилин п’ять, поки нарешті змучена, загнана білка не кинулася на землю. Клу-Клу — теж, діти завмерли: зараз розіб’ється. Але вона з такою спритністю то чіплялася за гілки, то відводила їх убік, що благополучно скотилася вниз і ще встигла схопити білку, і не як-небудь, а за спинку, щоб та її не вкусила.

— А ці північні мавпи отруйні?

— Що ти! У нас лише змії отруйні.

Клу-Клу детально розпитала, як вони виглядають, поглянула на картинки із зображенням отруйних змій і вирушила в ліс. Вона пропадала цілий день. Де її тільки не шукали! Та все марно. Лише надвечір з’явилася вона додому: голодна, вся в синцях і подряпинах, зате в банці принесла трьох живих змій.

— Як це тобі вдалося? — здивувалися діти.

— Дуже просто, — простодушно відповіла Клу-Клу.

Сільські діти спочатку побоювалися Клу-Клу, але потім звикли й полюбили її.

— Ось це дівча! Будь-якому хлопчиськові ніс утре. Цікаво, які ж у вас в Африці хлопчики?

— Не гірші й не кращі від мене. Це у вас дівчатка носять довгі коси і спідниці, і тому не вміють нічого робити.

XXXVII
Клу-Клу не тільки краще за всіх метала камені в ціль, стріляла з лука, збирала гриби й горіхи — але була кращою ученицею з ботаніки, зоології, географії та фізики. Побачить на картинці якусь рослину або комаху і без зусиль відшукає їх у полі чи в лісі. Почула вона якось про квіти, які зростають лише на болотах, і гайда в село, довідатися у хлопчиків, де тут болота.

— Далеко. Верст п’ятнадцять звідси.

Кому далеко, а кому — ні. Клу-Клу взяла кусень хліба, шматок сиру — і тільки її бачили!

Тепер, коли вона зникала, її навіть не шукали.

— Знову Клу-Клу хазяйнувала в буфеті, значить, у похід вирушила.

Уже й вечір, а Клу-Клу все немає.

Виявляється, вона заночувала в лісі, а вранці повертається з тріумфом і несе букет латаття і на додачу жаб, тритонів, ящірок і п’явок.

Гербарій у неї — найкращий, колекція комах, метеликів і каменів — найбільша. Акваріум свій вона утримує у зразковому порядку, і ні в кого равлики й рибки не розмножуються так добре, як у неї.

І завжди вона усміхається, сяючи сліпуче білими зубами. Але Клу-Клу вміє бути й серйозною.

— Знаєш, Матіуше, коли я милувалася чудовим феєрверком і вогненним водоспадом, то пошкодувала, що цих чудес не бачать африканські діти. У мене до тебе величезне прохання.

— Говори, яке.

— Запроси до себе в столицю п’ятдесят наших дітей. Хай вони вчаться, як я, а потім повернуться додому й інших навчать усьому.

Матіуш нічого певного не відповів. Він вирішив зробити Клу-Клу сюрприз і того ж вечора написав лист у столицю.

Любий Фелеку! — писав він. — Коли я виїжджав, на даху встановлювали бездротовий телеграф і завершити роботу мали до першого серпня. Бездротовий телеграф потрібний нам для зв’язку з Бум-Друмом. Будь ласка, повідом його першою ж телеграмою, щоб він прислав до нас п’ятдесят негренят. Я відкрию для них у столиці школу. Будь ласка, не забудь про це.

Матіуш.

Він слинив конверт і хотів уже його заклеїти, але тут відчинилися двері й до кімнати власного персоною увійшов Фелек.

— Фелеку! Ото здорово, що ти приїхав, а я саме збирався відправити тобі листа.

— Я, ваша величносте, у справах служби, з відповідальною місією, — сухим офіційним тоном заявив Фелек і, діставши золотий портсигар, простягнув Матіушу. — Спробуйте, ваша величносте, сигари — вищий ґатунок, екстраприма, аромат справді-таки королівський.

— Я не курю, — зазначив Матіуш.

— Отож бо й воно! — повчально сказав Фелек. — Це дуже погано. Короля повинні поважати. Місія, з якою я прибув до вашої величності, полягає в тому, аби ратифікувати мій контрпроект. Я заявляю ультиматум! Пункт перший: віднині я не Фелек, а барон Фелікс фон Раух. Пункт другий: дитячого парламенту немає, а є Прогресс-парламент, скорочено Пропар. Пункт третій: доки вас називатимуть Матіушем? Вам, государю, вже дванадцять років, ви повинні урочисто коронуватися й вимагати, щоб вас величали імператором Матіушем Першим. А то всі ваші реформи полетять в тартарари.

— А в мене був інший план, — сказав Матіуш просто. — Хай дорослі виберуть собі іншого, дорослого короля, а я залишуся Матіушем — королем дітей.

— Не смію заперечувати проти примітивної конфекції (він переплутав «концепцію» з «конфекцією») вашої величності. Справа хазяйська. Але особисто я бажаю, щоб мене звали бароном фон Раухом, міністром Пропара.

Матіуш погодився.

Далі — більше. Фелек зажадав власну канцелярію, два автомобілі і платню удвічі вищу, ніж у канцлера.

Матіуш і на це погодився.

Але це ще не все. Фелек зажадав графського титулу для редактора Прогаза, тобто Прогрес-газети (так називатиметься газета для дітей). Матіуш і на це дав свою згоду.

Фелек привіз заготовлені заздалегідь укази і грамоти. Матіуш підписав їх.

Від цієї розмови в Матіуша залишився неприємний осад. І він готовий був погодитися на все, аби скоріше позбутися Фелека.

Матіушу жилося так привільно, що він і думати забув про державні справи, про різні наради й засідання. Згадувати про той час, коли він працював, вибиваючись з останніх сил, не хотілося: не хотілося думати, що буде, коли закінчаться канікули. Тому йому не терпілося, щоб Фелек скоріше поїхав.

Виручив його лікар.

— Фелеку, я просив залишити Матіуша у спокої! — увірвався в кімнату сердитий лікар, дізнавшись про приїзд Фелека.

— Пане лікарю, попрошу не підвищувати голосу й називати мене справжнім ім’ям.

— А яке ж твоє справжнє ім’я?

— Барон фон Раух.

— З яких це пір ти став бароном?

— З того часу, як його величність прихильно пожалували мені цей титул. — І Фелек величним жестом вказав на столик, де лежали папери зі свіженьким підписом Матіуша, який ще не висох.

Багатолітня служба при дворі привчила лікаря нічому не дивуватися.

— Пане барон фон Раух, — спокійно, але твердо сказав він, — його королівська величність знаходиться на відпочинку, і відповідальність за його здоров’я несу я. Тому, пане барон фон Раух, зробіть ласку негайно забиратися туди, де Макар телят не пас!

— Я тобі це пригадаю, осоружний стариган! — пробурчав Фелек, згріб папери в портфель і, надувшись, як індик, вийшов.

Матіуш був нескінченно вдячний лікареві за втручання. Тим паче, що Клу-Клу придумала нову гру: ловити коней за допомогою ласо. Робилося це так.

До довгого міцного мотузка прив’язувалася свинцева кулька. Діти, причаївшись за деревами, як справжні мисливці, чекали, коли конюх випустить із стайні десятеро поні. Тоді вони накидали на них ласо, заскакували їм на спину і мчали вскач.

Спочатку Клу-Клу не вміла їздити верхи. У неї на батьківщині є верблюди і слони, а коней немає. Але скоро вона скакала не гірше за інших. Лише не любила їздити в сідлі й особливо по-жіночому.

— Сідло годиться для людей похилого віку, у яких болять кістки. Коли їдеш верхи, сидіти треба на коні, а не на подушці. Подушка добра для спання, а не для гри.

Весело жилося сільській дітворі того літа! Майже жодна гра не обходилася без них. Клу-Клу навчила їх нових пісеньок, казок, показала, як майструвати лук, як зробити курінь, сплести кошик і солом’яний капелюх, як шукати й сушити гриби. Але не лише цьому навчилися сільські дітлахи. Клу-Клу, котра ще два місяці тому не вміла говорити їхньою мовою, вчила пастушат читати.

Щоб легко було запам’ятати, вона кожну букву порівнювала з якоюсь рослиною чи комахою.

— Як? — дивувалася Клу-Клу. — Знати стільки різних черв’ячків, мушок, павуків, метеликів, трав і квітів і не запам’ятати якихось нещасних тридцять дві букви! Вам лише здається, що це дуже важко. Так завжди буває, коли вчишся кататися на ковзанах або їздити верхи. Треба собі сказати: це легко, і одразу стане легко.

Дітлахи повторювали: «Читати легко» — і скоро навчилися читати. Їхні матері розводили від здивування руками.

— Оце дівча! Учитель цілий рік горло дер, аж охрип. І лінійкою їх лупив, і за чуприни тягав, і за вуха дер… І все дарма — сиділи йолопи йолопами. А вона сказала: букви схожі на жучків та павуків, і діти все зрозуміли.

— А корову як вона доїла — приємно дивитися!

— Послухайте, захворіла в мене теличка. Так вона, дарма що дівча, поглянула на неї й каже: «Ваша теличка більше трьох днів не проживе». Я і без неї це знала: у мене на очах не одне теля здохло. А вона говорить: «Якщо у вас росте в лісі одна така лікувальна трава, я теля вилікую». Я пішла з нею з цікавості до лісу. Шукала вона, шукала, безліч трав перенюхала та перепробувала. «Немає, каже, у вас такої трави. Спробую цю, вона теж гірка». Принесла траву додому, як справжній лікар перемішала її з попелом, висипала в молоко й дала випити теличці. А та ніби відчула, що в гіркому пійлі її порятунок. Мукає, але п’є й облизується. І що ви думаєте? Одужала! То хіба це не диво?..

Літо добігало кінця. Жителям села шкода було розлучатися з королем Матіушем, з ввічливими, слухняними дітьми капітана, з лікарем, який їх безкоштовно лікував. Але найбільш переймалися тим, що розлучаються з Клу-Клу.

XXXVIII
Недобре передчуття, з яким Матіуш повертався на батьківщину, не обдурило його. Столиця зустріла короля непривітно. Уже на вокзалі він помітив: щось недобре. Вокзал оточений солдатами. Прапорів і квітів менше, ніж завжди. У канцлера заклопотане обличчя. Зустрічати Матіуша з’явився чомусь обер-поліцмейстер, хоча це не входило в його обов’язки.

Автомобіль їхав об’їздним шляхом, околичними, незнайомими вулицями.

— Чому ми не їдемо містом?

— Там демонстрація робітників.

— Робітників? — перепитав здивований Матіуш, пригадавши веселий парад дітей, які виїжджали влітку за місто. — А куди вони виїжджають?

— Нікуди, навпаки, вони недавно повернулися. Вони будували будинки для дітей, а тепер будинки готові і в них немає роботи.

Тут Матіуш сам побачив демонстрацію. Робітники йшли з червоними прапорами і співали.

— А чому в них прапори червоні? Адже наш державний прапор іншого кольору.

— Вони говорять: «Червоний прапор — прапор робітників усього світу».

Матіуш задумався. «Було б добре, щоб у всіх дітей на землі — білих, чорних, жовтих — теж був свій прапор. Тільки ось якого кольору?»

Автомобіль їхав у цей час вузькою запорошеною вулицею. Дивлячись на смутні, сірі будинки, Матіуш пригадав зелений ліс, зелені луки і сказав уголос:

— А не можна, щоб у дітей усього світу теж був свій прапор — зелений?

— Звичайно, можна, — промимрив канцлер.

Матіуш сам не свій бродив палацом, а за ним по п’ятах, як тінь, — сумна Клу-Клу.

«Пора братися за діло! Пора!» — твердив він собі, але робити нічого не хотілося.

— Барон фон Раух, — доповів лакей.

Увійшов Фелек.

— Завтра після літньої перерви — перше засідання Пропара. Ваша величносте, напевно, побажає виступити з промовою?

— А що я їм скажу?

— Королі в таких випадках зазвичай говорять, що раді почути голос народу, і бажають успішної роботи.

— Гаразд, приїду, — пообіцяв Матіуш.

Їхати, проте, не хотілося. Матіуш уявив собі дітлахів, які волають, погляди, спрямовані на нього, і зіщулився.

Але, обвівши поглядом зал, повнісінький дітвори, що приїхала з усіх кінців країни, аби обговорити, як зробити життя цікавим і веселим, і, помітивши в натовпі сільських хлоп’ят, він пригадав недавні ігри, надихнувся й виголосив полум’яну промову:

— Вас, депутатів, багато. А я був один. І хотів зробити так, щоб усім жилося добре. Та хіба може одна людина знати, що потрібно всім? Вам це легко зробити. Одним із вас відомі бажання міських дітей, іншим — сільських. Маленькі знають, що необхідно малятам, дорослі — дорослим. Я сподіваюсь, що недалеко той час, коли з усього світу з’їдуться діти — білі, жовті, чорні — і, як недавно це зробили королі, обговорять свої справи. Наприклад, для чого жителям спекотних країн ковзани, якщо в них не буває зими? У робітників є прапор. Він червоного кольору. Хай буде і в дітей свій прапор. Може, вибрати зелений? Діти люблять ліс, а ліс зелений.

Довго говорив Матіуш. І йому було приємно, що його уважно слухають.

Коли він завершив своє слово, виступив журналіст. Для дітей, сказав він, щодня виходить газета, у якій можна прочитати різні цікаві новини, а хто хоче, може сам писати статті. У кінці промови він запитав: як жилося їм у селі?

Тут здійнявся неймовірний галас: і нічого не можна було розібрати. Фелеку довелося вдатися до крайніх заходів: він викликав поліцію. Лише тоді депутати вгамувалися.

— Крикунів виставлятиму за двері, — пригрозив Фелек. — І взагалі говорити належить по черзі.

Першим узяв слово босоногий хлопчисько в зношеному піджаку.

— Я як депутат заявляю: жилося нам погано. Гратися й гуляти не дозволяли, годували упроголодь, а коли падав дощ, зі стелі лило, як з відра, тому що дахи були діряві.

— І білизну не міняли! — викрикнув хтось із місця.

— І на обід давали не суп, а помиї!

— Як свиням!

— І ніякого порядку не було!

— У комірку замикали без жодної провини.

Знову здійнявся крик.

Довелося на десять хвилин перервати засідання й навести лад.

За двері виставили чотирьох найгорластіших депутатів. Журналіст у короткій, але виразній промові пояснив, що жоден почин не обходиться без недоліків, наступного літа буде краще, і попросив вносити свої пропозиції.

Знову закричали всі одразу:

— Я хочу голубів тримати!

— А я — собаку!

— У всіх дітей має бути годинник!

— Хай нам не забороняють телефонувати!

— Не хочемо, щоб нас цілували!

— Казки хай розповідають!

— Ми любимо ковбасу!

— Зельц!

— Не хочемо рано лягати спати!

— Кожному — велосипед!

— І своя шафка!

— І якнайбільше кишень. У мого тата тринадцять кишень, а в мене лише дві. І нічого не вміщається, а загубиш хустку — лають.

— Свистки хочемо!

— Револьвери!

— У школу на автомобілі їздити!

— Геть дівчат і малят!

— Я хочу бути чарівником!

— Усім — по човну!

— Щодня хочемо ходити в цирк!

— Щоб Великдень був щодня!

— І Різдво!

— Усім дітям — по окремій кімнаті!

— Хочемо вмиватися туалетним милом!

— Напахуватися парфумами!

— Щоб кожен мав право раз на місяць розбивати вікно!

— Дозволити курити!

— Геть контурні карти!

— І диктанти!

— Встановити день, коли дорослі сидітимуть удома, а діти ходитимуть, куди захочуть!

— Хай королями скрізь будуть діти!

— Дорослі нехай ходять до школи!

— Апельсини замість шоколаду!

— І черевики!

— Автомобілі!

— І пароплави!

— І будинки!

— І потяги!

— Гроші! Самі купуватимемо, що нам треба!

— Корову в кожен дім, де маленькі діти!

— І кінь!

— І по десять моргів землі!..

Так продовжувалося близько години. Журналіст посміхався і швидко-швидко записував усе в блокнот. Сільські дітлахи спочатку соромилися, але потім розійшлися і теж стали кричати. Матіуш дуже стомився.

— Ну добре, ось ви все записали, а що далі?

— Треба їх виховувати, — сказав журналіст. — Завтра надрукуємо в газеті звіт і пояснимо, що можна зробити, а чого ні.

Коридором пройшов депутат — противник дівчаток.

— Пане депутат! — звернувся до нього журналіст. — ІІІ, о ви маєте проти дівчаток?

— У нас у дворі є одне осоружне дівча. Нікому життя від неї немає. Сама перша чіпляє, а зачепиш її пальцем, кричить і біжить ябедничати. Ось ми й вирішили покласти цьому край.

Журналіст зупинив іншого депутата:

— Пане депутат, чому ви проти поцілунків?

— Поглянув би я, що б ви сказали, якби у вас було стільки тіток, скільки в мене! Учора був день мого народження. Так вони до того мене всього обслинили, що навіть крем шоколадний в горло не поліз. Хай дорослі лижуться, якщо їм це подобається, а нас залиште у спокої: ми цього терпіти не можемо!

Журналіст записав його відповідь у блокнот.

— Пане депутат, зачекайте хвилинку! У вашого тата і справді стільки кишень?

— Полічіть самі. У брюках дві кишені бокові й одна ззаду. У жилеті чотири маленькі кишеньки й одна внутрішня. У піджаку — дві внутрішні, дві бічні і вгорі одна. Навіть для зубочистки окрема кишенька. А в мене для біти кишені немає! Крім того, у них різні ящики, письмові столи, шафи, полиці. І ще вистачає нахабства хвалитися, що вони нічого не гублять і все кладуть на місце.

Журналіст записав і це.

Тут пройшли два депутати, які ополчилися проти малят.

— Чому? — запитав журналіст.

— А хто гойдає люльку й няньчить їх? Ми!

— І вічно поступайся їм, бо вони, бачте, маленькі.

— І приклад гарний подавай. Він нашкодить, а тобі дістається прочухан: «Це він у тебе навчився». А хто йому велів мавпувати?

Журналіст слухав і строчив.

XXXIX

Журналіст надрукував у газеті статтю, у якій ішлося: жоден парламент на світі не може перетворити людину на чарівника, зробити так, аби щодня було перше квітня і дітлахи щовечора ходили в цирк. І ще: треба змиритися з тим, що на світі завжди були й будуть хлопчики й дівчатка, дорослі й малята.

Стаття була написана в доброзичливому, коректному тоні. Жодних образливих, різких виразів, на кшталт «несли нісенітницю… дурість…» або «відчухрати б їх за вуха». Журналіст перерахував, що можна здійснити, а чого — не можна.

Більше кишень? Будь ласка! Видадуть указ, аби кравці пришивали по дві зайві кишені… І так далі.

Клу-Клу прочитала газету й обурилася:

— Матіуш, дозволь мені піти на засідання парламенту. Я їм усе відверто викладу! Чому в парламенті немає дівчаток?

— Є, але вони мовчать.

— Тоді я відповім за них. Теж мені розумник знайшовся: через одну дівчинку-ябеду геть усіх дівчаток? А скільки серед хлопчиськ задирак і прилипав! Отже, їх теж геть? Білі люди стільки корисних, хороших речей придумали — і раптом така дурість! Нічого не розумію!

Їде Клу-Клу з Матіушем до парламенту, а серце в неї — тук-тук! — ось-ось із грудей вискочить, не через боягузство, а тому, що вона подумки готує промову і хвилюється. Дітлахи вирячуються на Клу-Клу, а вона, як ні в чому не бувало, сидить поруч із Матіушем у королівській ложі.

Фелек подзвонив дзвіночком.

— Засідання оголошую відкритим. Оголошую порядок денний. Перше: щоб кожна дитина мала годинник. Друге: щоб дітей не цілували. Третє: про кишені. Четверте: щоб не було дівчаток.

За першим пунктом записалося п’ятнадцять доповідачів.

Один заявив:

— Годинник потрібен, аби не спізнюватися в школу. Дорослі можуть обійтися без годинника: вони краще за нас рахують.

— Чому я повинен страждати, якщо в тата чи мами відстає годинник? А за своїм я сам стежитиму, щоб він ходив точно, — сказав інший.

— І не тільки, щоб вчасно приходити до школи, потрібен годинник. Запізнишся на обід чи заграєшся увечері у дворі — скандал. А звідки нам знати, котра година?

— Для ігор теж необхідний годинник. Спробуй розсуди без годинника по-справедливості, хто швидше бігає або довше на одній нозі простоїть!

— Візьмеш човен на годину, повеслуєш трохи, а тобі кажуть: час минув. Це брехня, але як доведеш без годинника, що ти правий. Доводиться платити.

Фелек знову подзвонив.

— Приступаємо до голосування. Я думаю, що постанова про годинник буде ухвалена одноголосно.

Проте дев’ятеро проголосували проти годинника. До них негайно ж підскочив журналіст: у чому справа, чому, чому, з якої причини?

— Почнемо розбирати, крутити — і зламаємо… Загубити можна. Зробиш стійку на руках, він і випаде з кишені й розіб’ється. Годинник не у всіх дорослих є, вони нам заздритимуть і сердитимуться. Можна прекрасно обійтися без нього. Батько відніме, продасть, а гроші проп’є.

Знову задзвонив дзвіночок.

— Прийнято більшістю голосів.

Щодо поцілунків розбіжностей не було. Діти заявили одностайно: «Не хочемо, щоб кожен мав право нас цілувати. Для батьків доведеться зробити виняток, а для тіток та інших родичів — ні».

За третім пунктом порядку денного ухвалили наступне рішення: дівчаткам пришивати по дві кишені, а хлопчикам — по шість.

Клу-Клу дивувалася. Чому таке нерівноправ’я: у дівчаток утричі або на чотири кишені менше, ніж у хлопчиків? Але вона промовчала, вирішила почекати, що буде далі.

Фелек знову подзвонив дзвоником.

— Переходимо до наступного пункту порядку денного: щодо дівчаток.

Що тут почалося!

— Дівчата — реви! Пестунки! Ябеди! Задаваки! Розмазні! Боягузки! Дівчата вічно ображаються, шепочуться, дряпаються.

Бідні дівчатка депутати сидять — і ні слова, лише з очей сльози котяться.

— Прошу слова! — почувся з королівської ложі голос Клу-Клу.

Запанувала тиша.

— У нас в Африці дівчатка такі ж спритні, як і хлопчики. Вони так само швидко бігають, лазять по деревах і роблять кульбіти. А у вас — суцільне неподобство! Хлопчики весь час сваряться з дівчатками, чіпляються до них, заважають гратися, а самі в їхніх іграх не беруть участь. По-моєму, серед хлопчиків більше пустунів, ніж серед дівчаток.

— Ого! — почулося із зали.

Дзвіночок Фелека заливався, закликаючи до порядку.

— Хлопчики — забіяки, грубіяни, бруднулі, вони рвуть одяг, говорять неправду.

Пролунали крик і свист.

Знову задзвонив дзвіночок.

— Хлопчики виривають із зошитів сторінки і бруднять книги. Погано вчаться. На уроках галасують. Б’ють шибки. Ображають дівчаток. Нечесно користуватися тим, що бідні дівчатка ходять у Європі в спідницях, і в них довге волосся, і тому вони слабкіші за хлопчиків…

— Хай обстрижуться!

— Хай вдягнуть брюки!

Фелек потряс дзвіночком.

— То хіба ображати слабких добре? І ще кажуть, що дівчатка погані!

Тут вибухнула справжня буря. Тупіт, свист, крик — усе злилося й перемішалося!

— Гляньте-но, вчити нас надумала!

— У клітку її, до мавп!

— Наречена короля!

— Дружина Матіуша!

— Жених і невіста, наїлися тіста!

— З дівчам зв’язався!

— Канарка жовтопуза ти, а не король!

Один хлопчисько скочив на стілець і, почервонівши від натуги, заволав щосили.

Фелек знав його. Це був хуліган, кишеньковий злодюжка на ім’я Антек.

— Антек, заткнись, а то в зуби дам! — крикнув Фелек.

— Слабо, бароне фон Раух! Феля, Феля — міністр без портфеля! Феля — пустомеля! Забув, як у торговок яблука крав? Фе, ля, Фе, ля — пус, то, ме, ля!

Фелек запустив в Антека чорнильницею і дзвоником. У залі завирувало, яку казані. Розсудливіші депутати поспішили до виходу. Ті, що залишилися, розділилися на дві групи й накинулися один на одного.

Матіуш, білий, як полотно, дивився на побоїще зі своєї ложі. А журналіст щось швидко строчив у блокноті.

— Не засмучуйтеся, бароне фон Раух! Нічого страшного. Боротьба об’єднує однодумців, — сказав він Фелеку.

А Фелек і не думав засмучуватися. Хай собі дубасять один одного, аби йому не дісталося.

Клу-Клу так і підмивало спуститися карнизом униз, схопити стілець і показати цим задавакам, як в Африці б’ються дівчатка. Адже бійка спалахнула через неї. Їй було жаль Матіуша: вона бачила, як він страждає. Нічого, заспокоювала вона себе. Так їм і треба. Обізвали її чорномазою? Подумаєш, що ж у цьому образливого? У клітку до мавп? Вона-то побувала там, а ось вони хай спробують, як це. Наречена Матіуша? А що в цьому поганого? Вона б їм показала, коли б не ці європейські безглузді звичаї.

А б’ються як! Теж мені хлопчиська! Розтяпи, слабаки, йолопи! Дев’ять хвилин минуло, і жодних результатів. Наскакують один на одного, як півні, розмахують кулаками, і все марно.

Фелек — той навіть чорнильницю і дзвіночок не зумів як слід жбурнути. Якби Клу-Клу пригостила цього крикуна тим або іншим, не стояв би він зараз у позі переможця на столі.

Урешті-решт Клу-Клу не витримала. Перелізла через бар’єр і — стриб! — вниз. Учепилася за люстру, потім зіскочила на підлогу. Перестрибнувши через стіл для преси й розігнавши, як надокучливих мух, п’ятьох противників Антека, вона прокричала йому в обличчя:

— Ану, виходь!

Антек, не підозрюючи, з ким має справу, замахнувся, але тієї ж миті отримав чотири удари; власне, не чотири, а один: Клу-Клу вдарила його одночасно головою, ногою і двома руками. Антек гепнувся на підлогу: з носа тече кров, шия не повертається, рука задерев’яніла, трьох зубів як не було.

«До чого в цих білих слабкі зуби», — подумала Клу-Клу і, підскочивши до столу головуючого, змочила водою носову хустку і приклала Антеку до носа.

— Нічого, рука ціла. У нас в Африці після такого удару один день лежать пластом, а ти слабший, значить, ти прочумаєшся через тиждень. А за зуби пробач, будь ласка. Я не розрахувала, наші хлопці набагато міцніші за білих.

XL
Ноги моєї більше не буде в парламенті! — повернувшись у палац, вирішив смертельно ображений Матіуш. — Чорною невдячністю відплатили вони мені за все, що я для них зробив. За безсонні ночі, за небезпечні подорожі, за захист держави, що ледь не коштувало мені життя…

Їм, бачте, чарівниками захотілося стати, ляльок їм, дуркам, подавай до небес! Подумаєш, біда: дах трохи протікає, їжа недостатньо смачна, гратися нема у що. А в якій країні у дітей є такий звіринець? А феєрверки, а духовий оркестр? Газета спеціально для них виходить! Марно я старався. Завтра весь світ дізнається з газет, що з мене глузували, називали розмазнею, женихом Клу-Клу. Ні, не варто було старатися заради них.

І Матіуш розпорядився: листів йому більше не приносити. Він їх не читатиме. Аудієнція після обіду відміняється: досить, жодних подарунків не буде!

Матіуш вирішив порадитися з канцлером, як бути далі.

— З’єднайте мене, будь ласка, з квартирою пана канцлера, — сказав він у слухавку.

— Алло, хто говорить?

— Король.

— Пана канцлера немає вдома, — відповів канцлер, сподіваючись, що Матіуш не впізнає його голосу.

— Як? Адже ви зі мною говорите!

— Ой це ви, ваша величносте! Пробачте, але я ніяк не можу прийти: я нездужаю і лягаю в ліжко. Тому я сказав, що мене немає вдома.

Матіуш, не кажучи ні слова, повісив слухавку.

— Прикидається, обманщик! Йому вже відомо про мою ганьбу. Мене ніхто більше не поважатиме, всі з мене сміятимуться.

Тут лакей доповів про прихід Фелека й журналіста.

— Проси!

— Ваша величносте, я прийшов порадитися, як висвітлити сьогоднішнє засідання Пропара в газеті. Можна, звичайно, цю справу зам’яти, але тоді підуть плітки. Є інший вихід: написати, що засідання було дуже бурхливим і барон фон Раух подав у відставку, тобто образився й не захотів більше бути міністром. Але король прохав його не покидати свій пост і нагородив орденом.

— А про мене ви що напишете?

— Нічого. Про такі речі не прийнято писати. Як бути з Антеком — ось проблема! Висікти його не можна, він — депутат, а особа депутата недоторканна. Між собою вони можуть битися скільки завгодно, а уряд не має права втручатися. Утім, Клу-Клу добряче його натовкла, може, він тепер стане розсудливим.

От здорово! У газеті не напишуть про те, як Антек ображав його і лаяв образливими словами. І Матіуш від радості готовий був пробачити осоружного хлопчиська.

— Засідання завтра о дванадцятій.

— Мене це не цікавить. Ноги моєї більше там не буде!

— Це погано, — сказав журналіст. — Ще подумають, що ви боїтеся.

— Як же бути? Адже мене образили, — промовив Матіуш зі сльозами в голосі.

— Парламентська делегація з’явиться в палац і вибачиться перед вашою величністю.

— Гаразд, — погодився Матіуш.

Журналіст квапився в редакцію: до ранку стаття має бути готова. Фелек залишився в палаці.

— Що, достукався? Матіуш, Матіуш! Ніби не король, а немовля. Не говорив я тобі: цьому треба покласти край?..

— Подумаєш, — перебив його Матіуш, — ти он бароном фон Раухом велів себе величати, а тебе обізвали дурнем і пустомелею. Ще гірше, ніж мене.

— Ну то й що? Адже я всього-на-всього міністр, а ти — король. Краще бути дурнем міністром, ніж розмазнею королем.

Цього разу Клу-Клу залишилася вдома, Матіуш поїхав на засідання парламенту один. Настрій у нього був препаскудний, але депутати поводилися так добре й виступали так цікаво, що Матіуш швидко забув про вчорашнє.

На порядку денному стояло два питання: про червоне чорнило і про те, щоб з дітей не сміялися.

— Чому вчителі виправляють помилки і ставлять оцінки червоним чорнилом, а ми пишемо чорним? Це несправедливо: червоне чорнило красивіше!

— Правильно! — сказав наступний оратор, дівчинка. — І ще нехай у школі видають папір для обгортання зошитів. А то обкладинка швидко брудниться. І картинки, щоб їх наклеювати на обкладинку.

Коли дівчинка закінчила, пролунали оплески. Хлопчики прагнули затерти свою провину й довести, що причиною вчорашнього скандалу були хулігани. Ну, а декілька хуліганів на три-чотири сотні депутатів — це не так уже багато.

Виступаючі скаржилися, що дорослі насміхаються з них.

— Запитаєш їх про що-небудь або зробиш щось не так, вони починають кричати, сердитися або сміються з нас. Це недобре. Вони думають, ніби все знають, а насправді це не так. Мій тато не міг назвати всі затоки в Австралії і всі річки Америки і навіть не знав, з якого озера бере початок Ніл.

— Ніл не в Америці, а в Африці! — крикнув хтось з місця.

— Без тебе знаю. Я просто так, для прикладу сказав. Вони не розуміються на марках, не вміють свистіти, засунувши пальці в рот, і кажуть — це непристойно.

— Послухав би ти, як мій дядько свистить!

— Просто свистіти кожен уміє.

— А ти звідки знаєш, як він свистить?

— Дурень!

Знову ледве не спалахнув скандал, але голова оголосив:

— Депутатів обзивати дурнями не можна. Порушників виставлятимуть із зали засідань.

— Що означає «виставляти із зали»?

— Так прийнято чинити в парламенті. По-шкільному — виставляти за двері.

Так депутати поступово вчилися, як поводитися в парламенті.

Коли засідання добігало кінця, у залу влетів захеканий депутат.

— Пробачте за запізнення! — випалив він. — Ледве вирвався! Мама не пускала мене до парламенту через те, що мені вчора подряпали ніс і набили ґудзя на лобі.

— Це насильство. Особа депутата недоторканна, і батьки не мають права заборонити йому йти на засідання. Якщо тебе обрали до парламенту, отже, управляй! А в школі хіба не розбивають носи? Проте в школу вони чомусь не забороняють нам ходити.

Так почалися непорозуміння між дорослими й дітьми.

У закордонних газетах з’явилися повідомлення про дитячий парламент. І діти у всьому світі — вдома і в школі — заговорили про свої права. Поставлять несправедливо погану оцінку чи від батьків нізащо перепаде, вони кажуть:

— Був би в нас свій парламент, ми б цього не потерпіли!

На півдні Європи в маленькій державі королеви Кампанелли діти розсердилися на дорослих і влаштували страйк. Колони дітей крокували вулицями із зеленими прапорами.

— Тільки цього нам не вистачало, — бурчали дорослі. — Мало в нас своїх проблем.

Матіуша ця звістка дуже втішила. У Прогазі з’явилася стаття під назвою: «Крига скресла».

«Незабаром зелений прапор завоює всі континенти. І тоді на землі припиняться бійки, сварки і війни. Діти з малих років звикнуть жити в мирі і, коли виростуть, не захочуть воювати.

Ідея єдиного — зеленого — прапора належить Матіушу. За це він гідний бути королем дітей усього світу.

Клу-Клу повернеться на батьківщину і запровадить там нові порядки. Це дуже добре.

Ось вимоги, які мають бути накреслені на бойових прапорах дітей:

Дітям — однакові права з дорослими!

Діти — повноправні громадяни своїх країн!

Тоді діти слухатимуться старших не з боязні покарання, а тому-що вони самі дорожитимуть порядком».

У газеті писали ще багато цікавого.

«Чому ж Сумний король лякав мене, ніби реформатором бути дуже важко, ніби вони завжди погано закінчують? — дивувався Матіуш. — Ніби визнання приходить до них лише після смерті, і тоді їм ставлять пам’ятник.

А в мене поки що все йде добре, і жодна небезпека мені не загрожує. Звичайно, не обійшлося без неприємностей і засмучення, але це неминуче, коли управляєш державою».