Кожен може поцілувати принцесу

Темно-таємна справа державної ваги

– Нічого кращого ти не спромігся вигадати? – пирхнула Королева й тупнула черевичком.

– Чому ж ні? Спромігся. Я спроможний король. Але якщо ти проти, можемо влаштувати тебе на роботу для економії бюджету. Я чув, що в сусідньому королівстві є вакансія лицювальниці.

– А що це таке?

– Хто його знає. Але личко в тебе гарне. Вродливішого вони не знайдуть навіть у тридев’ятому царстві.

Королева забула, що сердиться, і зашарілася.

– Ой, кролику, скажеш таке…

– Скажу також, що доведеться скоротити деякі посади в королівському штаті, – Король зиркнув на Головного Радника.

У того аж перука схарапудилася.

– Ваша Величносте, як ви могли таке подумати?! – вигукнув Головний Радник. – На вас я готовий працювати безплатно! – і додав: – Навіть віддати всі заощадження своєї тещі!

– Облиште, пане Етикетусе. Звісно, я мав на увазі не вас. Але чи ж нам конче потрібно тримати при дворі трьох капельмейстерів, старшого та молодшого гардеробників, кулінара, кухаря, куховара, буфетницю, двадцятьох чотирьох натирачів підлоги, тринадцятьох збивачів і десятьох товкачів перин, овочівника, квіткаря, стоп’ятсот камердинерів, касира квитків, квиткового контролера, стропальника, бригаду пожежників, коменданта, консьєржку, ліфтера (хоча ліфт нам так і не зробили), бібліотекарку, археолога, сажотруса, коновода, конохода, конобіга, конотяга, лаковара, веломайстра, писаря, секретарку та її секретарку, бруківника, дезінфектора, дезінформатора, сторожа трансформатора, банника, інспектора з охорони праці, перукарку, килимаря, лимаря, скрипаля, інших трубачів і, врешті-решт, чоботарських справ майстра другого розряду?

– Гадаю, Ваша Величносте, і справді доречно скоротити збивачів перини до кількості товкачів, – погодився Головний Радник. – А стосовно чоботаря смію зазначити, що його краще лишити.

– Це чому ж?

– У нього напрочуд вишукані манери.

– І перукарку не займай, кролику! – зауважила Королева. – Краще подумай, чи справді нам потрібні черв’якопи.

– Черв’якопи нам якраз украй потрібні. Інакше як же мені рибалити?

– Припустимо, що потрібні. Усі шістнадцятеро?

– А ти думаєш, таку жирнючу рибку, що я ловлю, можна спіймати на одного черв’ячка?

– Ти маєш на увазі двох з половиною пічкуриків кухарській кішці на сміх?

– Та що ти тямиш у рибальстві! – насупився Король. – Гаразд, одного черв’якопа відправлю у відпустку. Ну, зекономимо шість срібняків. А де взяти ще кілька мішків? Причому золота.

– Невже все аж так погано?!

– Можливо, навіть ще гірше. Наш генерал-бухгалтер пан Талоне виявився неабияким пройдисвітом. Мало того, що вичистив державну казну до копієчки, то ще й кредитів набрав. У валюті, між іншим, хе-хе.

– Скільки?

– Приблизно на мільйон. Чи на мільярд.

У кімнаті забракло повітря. Королева розпачливо сплеснула руками. Пан Етикетус забув про етикет і розстібнув ґудзик на камзолі. Навіть годинник на стіні перестав цокати.

Нарешті Головний Радник отямився й повернув собі належний вигляд.

– Ваша Величносте, – звернувся він до Короля, – у такому разі треба негайно підвищити комунальні тарифи та розпочати приватизацію королівського майна.

– А що таке приватизація? – сполохалася Королева.

– Нічого особливого, люба. Це ніби перепродаж.

– Перепродаж… А як же тоді шпалери в тронній залі? Ми щойно їх поклеїли…

– Не хвилюйся, приватизація нам не зарадить. Тут і так давно вже все приватизоване. Мною. Та й тарифи підвищувати не можна. Людей шкода. Революцію влаштують.

– Ах, бідна моя донечка збанкрутілого Короля!

– Тс-с-с! Не голоси ти так. Наразі про це знаємо лише ми. Отож я і пропоную, як вчинити, – Король хукнув на печатку і приклався до гербового паперу. – Це справа державної ваги! То ви підписуєтесь?

– А в нас є інші варіанти? – схлипнула Королева й поставила підпис на документі.

– За правилами етикету, Ваша Величносте, це називається шахрайством, – зауважив Головний Радник.

– Чого зразу шахрайством? Усе буде чесно. Чи ви гадаєте, пане Етикетусе, вони мають цілуватися безплатно?

– Ах, цілуватися! – знову схлипнула Королева. – Вона ж іще така маленька.

– Та не хвилюйся, люба. Обіцяю, що до цього не дійде.

– І все-таки, Ваша Величносте, якщо вас цікавить моя думка, то я за підвищення тарифів, – пробурмотів Головний Радник.

– Думка справді цікава, – погодився Король. – Ось вам перо.

Головний Радник неохоче черкнув під підписом Королеви.

З цього моменту таємний наказ набув чинності. І Король хутенько сховав його в надійне темне-темнесеньке місце.

– От побачите, ви мені ще подякуєте! – прорік він наостанок.

Ранковий телефон по-королівські

Навіть будильник на старовинній тумбочці з книжкою рецептів замість поламаної ніжки ще спав, коли Принцеса увірвалася до королівської спочивальні.

– Ваша Татусевосте, ви читали вранішні новини?! – заверещала вона.

– Я-ха-ха? – позіхнув Король. – Ще ні. А відколи це ти читаєш новини?

– Та я їх не читаю. Зайшла в «Принцесграм», а там уся стрічка дописами про мене рясніє. Блогери геть совість утратили! Таке вже про мене понаписували.

– Так швидко? Оце молодці!

– Сподіваюся, ви повідрубуєте їм…

– Голови в нашому королівстві не рубають від часів Безголового Карла Останнього! – миттю прокинулася Королева.

– Та які голови? Інтернет!

– Інтернет також не відрубаю.

– Це чому ж?

– Я тобі потім усе поясню, зранку, – і Король спробував глибше зануритися в перину.

Але не встиг заплющити очі, коли знадвору долинув бадьорий марш сурмачів.

– Оце вже надмірна старанність! – пробурчав Король. – Ще навіть півні не співали.

Зате заспівали глашатаї. Урізноголос вони загорланили на все королівство:

– Увага! Увага! Принцеса впала в сплячку! З цієї нагоди її може поцілувати кожен, хто сплатить організаційний внесок і відгадає загадки Короля. Тому, чий поцілунок розбудить Принцесу, Король подарує пів королівства й сертифікат на одруження зі своєю дочкою після досягнення повноліття. Заявки можна подавати до королівської канцелярії з 9:00 до 18:00. Сплячу Принцесу буде виставлено для поцілунків у тронній залі щоденно з 14:00 до 16:00. Субота, неділя – вихідні.

– А-а-а! І вони туди ж! – зарепетувала Принцеса так пискляво, що Король остаточно прокинувся.

– Усе гаразд, – сказав він.

– Що гаразд? – Принцесі було невтямки.

І Король розповів про їхнє фінансове становище.

– Справи кепські, – погодилася Принцеса. – Але я ні з ким не цілуватимусь!

Вона згадала, як іноді з батьками дивилася по телевізору серіали. А там без угаву цілувались як не одні, то інші. Це було так огидно, що Принцеса завжди відверталась і заплющувала очі.

– Цікаво, а що вони потім роблять із дітьми?

– З якими дітьми? – здивувався Король.

– Ну, з тими, що народжуються після поцілунків.

Утім відповідати не довелося. Задзвонив телефон.

– Добридень, шановний боржнику! – пролунав голос-автомат із трубки. – Вас вітає боргова служба Шахер-Банку. Нагадуємо, що якщо ви не погасите заборгованості, ми будемо змушені відключити в королівстві газ та електроенергію. Подбайте про свій добробут! Шахер-Банк бажає вам чудового настрою і вдалого дня!

Король поклав трубку та ще глибше сховався в перину.

– Я ні з ким не цілуватимусь! – нагадала про себе Принцеса.

– Авжеж, що ні з ким! – отямився Король і почав пояснювати: – Дивись, у світі всього дев’яносто сім принців.

– З половиною, – уточнила Принцеса.

– З половиною, – виправився Король і продовжив: – А генерал-бухгалтер пограбував нас майже на мільйон.

– Або мільярд, – підказала Королева.

– Або мільярд, – погодився Король. – Хоча це не так важливо. Адже якщо кожен із принців заплатить невеликий організаційний внесок – тисяч по десять, – ми зможемо розрахуватися з боргами.

Принцеса порахувала в стовпчик.

– Можливо, – погодилася вона. – А якщо хто-небудь із принців усе-таки розгадає загадки?

– О, щодо цього можеш не хвилюватися! Загадки найнадійніші. Зі шкільного тесту. Я не розгадав жодної.

Аж тут знову задзвонив телефон.

– Доброго ранку, Ваша Величносте! – привітався Альберт, однокласник Принцеси, і водночас перший розумничок у королівстві. – Я розгадав усі загадки!

– Вітаю! – єхидно відповів Король. – Але наскільки я знаю, за умовами ти не можеш поцілувати Принцесу, бо не маєш довідки про королівське походження.

– Поцілунки мене не цікавлять, Ваша Величносте.

– Он як! – скрикнула Принцеса.

– Хіба ти не спиш? – здивувався Альберт. – Я мав на увазі інше. Твої цікавлять.

– Що?! – заволав Король у трубку.

– Перепрошую, Ваша Величносте.

– Займімося краще теорією ймовірностей, – крізь зуби процідив Король.

– Так, ви просили обчислити вірогідність того, що хтось із принців може розгадати загадки.

– То що там вийшло?

– Один до ста.

– Дуже добре! – зрадів Король. – Адже у світі є всього дев’яносто сім принців.

– З половиною, – уточнила Принцеса.

– Нехай і з половиною. Але ж не сто.

– Так, не сто, – погодився Альберт. – Та ви не врахували, що цей один із принців не мусить бути в черзі саме сотим.

– А може й узагалі не бути. Бувай! – і Король кинув трубку.

– Пан Етикетус розповідав, що так нечемно, – зауважила Принцеса.

Король зібрався був заперечити, проте телефон задзвонив утретє.

– Чого тобі ще? Ой, колего, вибачте, я не вам. Це цар Королевич Третій, – затуляючи трубку, прошепотів він Королеві. – Звісно, можна сплатити на картку. Диктую номер. Записуєте?

– О, грошики вже почали капати! – радісно потер руки Король, щойно закінчив розмову.

Проте вдосталь нарадуватися не встиг – укотре задзвонив телефон. Цього разу телефонував Роберт, брат-близнюк Альберта.

– Ваша Величносте! Ви дивилися прогноз погоди?

– Тебе вітатися не вчили?

– Вибачте. Доброго ранку! Так от, зараз ніяк не можна цілувати Принцесу!

– Це чому ж?

– Обіцяють магнітні бурі. Це дуже небезпечно!

– Хоч би вас швидше в дитячий табір віддали, невгамовні хлопчиськи! Попереджаю востаннє: це королівська спальня, а не Гідрометцентр! Щоб я вас більше не чув! Бажано – ще й не бачив! – і Король знову кинув трубку. Та так, що на кухні поверхом нижче зі стелі посипалася штукатурка.

Але телефон усе одно задзвонив.

– Це Гідрометцентр? – перепитали на тому кінці.

– Помилилися номером, чорт забирай! – загорланив Король. І висмикнув телефонний штепсель разом із розеткою.

Нарешті в спальні стало тихо.

– Ваша Татусевосте… – надумала було ще посперечатися Принцеса. Але передумала. І перед виконанням ролі Принцеси-сплюхи тихенько пішла відсипатися.

Цьому слову в палаці не місце!

Король визирнув у вікно. Перед дверима до тронної зали вишикувалася довжелезна черга з принців усякого роду й маси.

– Якщо бути точним, – зазначив Головний Радник, – то черга вишикувалася перед дверима до королівського вестибюля, з якого крізь інші двері можна потрапити до коридору, що веде до передпокою з дверима до дзеркальної галереї, в якій є двері до вітальні, а там – двері до салону, й аж у салоні можна опинитися перед дверима до тронної зали. Та й то лише перед першими з десяти.

– Дуже важливе зауваження, пане Етикетусе! – вигукнув Король. – Тільки не забудьте для нашого дільця змастити всі петлі.

– Буде виконано, Ваша Величносте!

І Король знову замилувався чергою.

Ті з принців, що прибули пізніше й не мали шансів поцілувати Принцесу найближчим часом, розклалися на траві й ласували маминими пирогами з компотом і бутербродами. Інші грали в бадмінтон або робили селфі й одразу постили в соцмережах – у королівському парку поки що діяв безкоштовний Wi-Fi.

Але що ближче до дверей, то більше ґречна черга претендентів перетворювалася на бурливе збіговисько. Принци наступали один одному на ноги, штовхалися і з найменшого приводу вихоплювали шпаги. До дуелей, щоправда, діло не доходило, але вереск стояв несамовитий.

– Я тут займав! Ану, посунься! Куди преш! – повсякчас лунало з юрби.

Король почав був лічити, скільки ж мільйонів чи мільярдів він зможе заробити на принцах. Але за ними неможливо було встежити.

– Ото вже непосидючий народ! – облишив підрахунок Король. – Пане Етикетусе, вам не здається, що їх там понад дев’яносто семеро? – і одразу ж виправився: – З половиною.

– Здається, Ваша Величносте!

– А вам не здається це дивним?

– Не здається, Ваша Величносте!

– Це чому ж?

– Секретна служба доповіла, що переважна кількість принців – не принци. У прагненні заволодіти півкоролівством вони сфальшували документи.

– От і чудово! – зрадів Король. – Аби гроші справжні платили.

– У цьому можете не сумніватися! Ваш стоматолог перевіряє на зуб кожну копійку.

У Короля забурчало в животі. Це означало, що час файненько пообідати. А по обіді мало розпочатися відгадування загадок.

– Пане Етикетусе, перевірте, будь ласка, чи встигають відчистити мою корону.

– Слухаюся, Ваша Величносте! – вклонився Головний Радник і подався до хімчистки.

Король залишився на самоті.

– Ех, скільки можна носити це дрантя. От якби на корону з нової колекції вистачило… і карету останнього покоління, – замріявся він.

– А пан Етикетус розповідав, що це називається шахрайством, – звідкись узялася в кабінеті Принцеса.

– Таки треба було зачинити тебе у вежі, ще коли ти була малою! – розгнівався Король. – Що, підслуховувала?

– Яке там! У вас же підслухоізоляційна обробка кабінету. Це пан Етикетус на уроках математики говорив: гроші, здобуті нечесним шляхом, – це шахрайство. Усе просто, Ваша Татусевосте.

– Дивна методика викладання математики… – похитав головою Король. – А що це на тобі за фіранка?

– Яка фіранка! – образилась Принцеса. – Це фата. Я передивилася всі мультики про сплячу красуню. Принц, коли мене цілуватиме, має спершу підняти фату. Це так романтично!

– Романтично?! Щоб у цьому палаці таких слів я більше не чув! – Король аж затупав ногами. – Ану, бігом перевдягатися! І помаду зітри!

Гарячий день невстановленого порядку
Інші казкиПомітки: Про Принцесу
На ліжку з апельсинового дерева лежала Принцеса із заплющеними очима. Вона була вкрита улюбленою ковдрою в горошок. І спала, звісно, не насправжки. Але про це знали лише Король, Королева та Головний Радник.

Нарешті годинник над парадним входом до королівського палацу бамкнув другу годину. І двері до тронної зали відчинилися.

Першим увійшов принц у шубі зі штучного хутра.

«А шубу можна було залишити в гардеробі», – невдоволено настрочив Король у месенджері Головному Радникові.

– Ваша Величносте, це не шуба, а зачіска, – тихенько відповів Головний Радник.

Принц чемно вклонився і поклав на стіл перед Королем теку з документами.

Головний Радник узяв теку й почав уважно вивчати папери.

– Ой, яка прикрість! – за якийсь час озвався він. – Шановний принце, тут у вас бракує печатки на довідці про присвоєння порядкового номера спадкоємця трону.

– Де? – принц здивовано поглянув на довідку.

Проте печатки справді не було.

– Мені дуже шкода! – вигукнув Король. – Приходьте, коли владнаєте цей недолік. До побачення!

– Як же так? Я заплатив!

– На жаль, за умовами, оргвнесок не повертається. Наступний!

Наступним був принц із королівства кривих дзеркал. У рівненько випрасуваних брюках і камзолі.

Головний Радник проглянув документи.

– Ви неуважно вивчили умови. У вас довідка про належність до королівської династії невстановленого зразка.

– Що ж робити? – розгубився принц.

– Підійдіть ще раз до королівської канцелярії, вони видадуть правильний бланк.

– Там же зараз черга більша, ніж до цієї зали!

– Ви можете звернутися зі скаргою до відділу боротьби з чергами. У встановленому порядку, – порадив Король. – Наступний!

Головний Радник легко впорався ще з трьома претендентами.

Аж тут до зали ввійшла королева Об’єднаних Ковбасюків і Ковалівки. У начебто кришталевій короні. Напудрена, аж біла. Сукня стразами розцяцькована – так і сяє.

Вона холодно глянула на Короля, аж навіть у тронній залі стало зимно. Той похопився та підвівся, як і належить чинити в присутності дами.

– Сподіваюся, вона не снігова, – шепнув він дружині.

– Хі-хі, – хіхікнула Королева.

– Це ви подавали заявку на поцілунок? – запитав Головний Радник.

– Ні, він! – королева витягла з-за своєї широкої спідниці скуйовдженого Принцюню. Але ненадовго – той знову сховався за маму.

Головний Радник став вивчати документи.

– Можете навіть не перевіряти, – пробасила королева. – Усі довідки я власноруч збирала.

– Гаразд, – сказав Король, – тягніть білет.

Вона потяглася до таці з трьома конвертами.

– Та не ви! Він!

Королева підштовхнула сполоханого Принцюню. Тремтячими руками він вибрав одну із загадок. Та так і закляк, не знаючи, що робити далі.

– Читай! – гаркнула королева.

Принц миттю розгорнув конверт.

– Що, ра, ні, ше. Що ра-ні-ше. Двокрапка. Яй, ц, е. Яйце. Чи. К, ур, ка. Чи курка, – прочитав по складах принц.

– Курка! – підказала

– Ти впевнений? – перепитав Головний Радник.

– Так! – відповіла за принца королева.

– Неправильно! – вигукнув Король.

– А хто тоді зніс яйце?!

– Апчхи! – чхнула Принцеса.

Добре, що саме в цей момент пробило четверту.

– Прийом закінчено! – поспішно оголосив Головний Радник і швидко зачинив двері до тронної зали.

– Вона що, не спить? – нагострила вуха королева.

– Вона?.. – перепитав Король. – Звісно, спить. І чхає уві сні. З ким не буває.

– Зі мною – не буває!

– Добре, я дам вам ще один шанс, – змінив тему Король. – Тягни білет удруге, – звернувся він до Принцюні.

Принц вибрав конверт.

– Корова, вівця, свиня, собака… – тихенько пробурмотів він.

– Що ти мимриш! Дай-но сюди, – рявкнула королева і вихопила конверт.

Вона поглядом пробігла загадку й переможно заявила:

– Ага! Тутечки ви й уклепалися! Це ж завдання з тесту до першого класу. А мій Принцюня його відмінно розв’язав! – І вона прочитала умови задачі: – Корова – 2, вівця – 2, свиня – 3, собака – 3, кішка – 3, качка – 3, зозуля – 4, півень – 8, віслюк – знак запитання.

– Ну, і яка відповідь? – поцікавився Король.

– Авжеж, що два. Корова каже «му» – це дві букви. Вівця – «бе», дві. Свиня – «хрю», собака – «гав», кішка – «няв», качка – «кря», зозуля – «ку-ку», півень – «кукуріку». А віслюк – «іа». Отже, 2!

– Неправильно!

– Як неправильно? – зарепетувала королева.

– Прийом закінчено! – нагадав Головний Радник.

– Ми не підемо, поки Принцюня не поцілує її хоча б у щічку!

Проте Принцюня не дуже й хотів цілувати Принцесу навіть у щічку. Він невпевнено позадкував до виходу. Мамуня схопила його за руку й кинулася до ліжка з Принцесою. Але не встигла ступити й півкроку – варта тут же виставила обох із зали.

Це королеву аж ніяк не вгамувало. Вона билася зі зворотного боку дверей і горлала:

– Я буду скаржитися! Та я з вашого Короля віслюка зроблю! Першою була курка – це кожен знає!

– Апчхи! – ще раз чхнула Принцеса.

– Не можна було почекати?! – гримнув на доньку Король.

– Вибачте, Ваша Татусева Величносте. Просто це було так смішно, що я не втрималася.

– Таки так. Ну й гарячий деньок видався! – стомлено витер лоба Король.

Він ще не знав, що наступний день буде ще гарячішим. А в дечому – навіть холоднішим.

Туди-сюди і катастрофічне порушення етикету

Наступний день розпочався з того, що Шахер-Банк вимкнув гарячу воду.

Король дізнався про це в душі. Коли вже намилився.

– Вони ж обіцяли газ і електроенергію, – пробурчав Король сам до себе.

Довелося обливатися холодною водою.

Потім на сніданок подали улюблені королівські вареники з помідорами. Проте липкі й розварені.

Але найгарячіше почалося, коли до кабінету ввірвався Головний Радник. Ще й примудрився зробити це напрочуд етикетно.

– Ваша Величносте! У нашому королівстві відбувається катастрофічне порушення етикету! – доповів він.

– Що, революція? – злякався Король.

– Гірше, Ваша Величносте! Вони цілуються!

– Хто?

– Принци!

У Короля аж очі на лоба полізли.

– Між собою? – не йняв він віри.

– Боже збав, Ваша Величносте!

– Чорт забирай, Етикетуседо поясніть усе до ладу! Що за звичка говорити загадками.

І Головний Радник пояснив.

Виявляється, принци, щоб не гаяти часу, влаштували тренування. І тепер цілуються з місцевими дівчатами.

– Привселюдно? – перепитав Король.

– Отож-бо й воно!

– А дівчата що?

– А що дівчата, вони ж справжніх принців ніколи не бачили – у нашому королівстві їх катма. А тут понаїхало на всяк смак. Один такий є, то взагалі вже не він у черзі стоїть, а до нього черга вишикувалася цілуватися. Весь у білих кросівках, білих шкарпетках, ще й на білому фіксі.

– На білому фікусі? – не розчув Король.

– Фіксі, Ваша Величносте. Це такий модний велосипед з однією передачею.

– З однісінькою передачею! От біда! А амортизатори хоч є?

– Немає!

– Ехе-хе, що за часи пішли… – зітхнув Король. Аж раптом у гардеробній рипнули двері. Добре, що їх Головний Радник не змащував. Інакше Королева могла б вислизнути з палацу непоміченою. Причому у своїй найкращій сукні із заморського бутика, на високих підборах, підрум’янена, напомаджена. Краля, одним словом.

– Куди це ти так вирядилась? – запитав Король.

– Я? Нікуди. Тобто туди-сюди. Сірників купити.

– Це ще навіщо? – суворо поглянув Король на дружину.

– Питаєш таке, – якось непевно всміхнулася Королева. – На кухню. Плиту нічим запалити.

– А в нас усі плити електричні.

– Хіба? Ой, справді. Переплутала. Не сірників, а солі.

Король учув щось підозріле. І перезирнувся з Головним Радником. А Головний Радник перезирнувся з міністром секретної служби. Хоча міністра в кімнаті не було. Проте Головний Радник був певен, що той усе чудово зрозумів. Адже відомо, що в королівських палацах навіть стіни мають очі. І вуха.

– То прихопи й мені пляшечку лимонаду, – попросив Король, щоб Королева нічого не запідозрила.

Тільки не вишневого, як минулого разу. Огіркового.

– Гаразд, кроличку! – вигукнула Королева й поспіхом попрямувала до виходу з палацу, не помічаючи, як за нею секретно подався міністр секретної служби. А за ним, так само секретно, – Головний Радник.

Можливо – і не більше

Королевині «туди-сюди» затягнулися надовго. До переклички принців вона так і не повернулася. Як і до початку прийому. Головного Радника через це також не було. І Королю довелося самому починати іспит.

Він забракував одного претендента, другого. Але далі Король не міг усидіти на місці. З голови йому не йшла Королева. Тож він махнув рукою на махінації з документами.

– Кличте всіх сюди! – звелів Король варті.

Принци ввалилися до тронної зали. Вони штовхалися ліктями, підставляли один одному підніжки, гомоніли, наче на вечірці. Дехто прийшов у шортах, інші позабували зняти капелюхи й панамки.

Коли вони нарешті всілись і заспокоїлись, Король оголосив:

– Сьогодні тест буде письмовий! Пане гувернере, роздайте, будь ласка, запитання. – І суворо попередив: – У кого майне бодай думка списати – одразу геть із королівства!

У залі запанувала тиша. Навіть Принцеса в ліжку не чхала. Чутно було лише, як пера шкребуть по паперу.

Король ходив між рядами, час від часу висмикував у когось шпаргалки й виганяв невдах. Насправді ж він шукав принца в білому. Але такого серед екзаменованих не було.

Наприкінці тесту нарешті з’явився Головний Радник.

– Іспит закінчено! – вмить повідомив Король. – Результати ви дізнаєтеся завтра.

– Ну що там? – поцікавився Король у Головного Радника, коли вони залишились наодинці.

– Усе гаразд, Ваша Величносте! Ми з міністром секретної служби ліквідували всі порушення етикету.

– Хіба я вас про це запитую! Що Королева?

– А, Королева. Вона також жодного разу не порушила етикет. Якщо не враховувати того, що забула купити вам лимонаду. Проте купила сірників. І солі.

– А з білим принцом не цілувалася?

– Та де там! Хіба ви не чули? У нього вкрали велосипед. На жаль, це було не в нашому королівстві, а в сусідньому. Поїхав по тістечка з білковим кремом. Але все одно хай знає!

За підвечірком усі були не в гуморі. Принцеса подлубала пиріг із помідорів та й кинула.

Головний Радник відпросився полагодити тещі телевізор. Король і Королева голосно сьорбали чай з помідорового цвіту й жодного разу навіть не перезирнулися.

– І нащо тобі здалися сірники, дозволь запитати? – перервав мовчанку Король.

– Та це не мені…

І раптом із кишені в Королеви випали сигарети.

– Ти що, куриш? – здивувався Король. – Хух, слава єдинорогу! А я подумав, що з принцом у білому цілувалася.

Він обійняв дружину.

– Хіба не могла одразу правду сказати?

– Я подумала, що ти сваритимешся, кролику.

– Авжеж, що сваритимусь, чорт забирай! – отямився Король. – І давно ти курити надумала? От замкну тебе у вежі!

– Не замкнеш, – кокетливо всміхнулася Королева.

– Це чому ж?

– А тому… тому що з принцом у білому я таки цілувалася.

Королю перейняло подих. А Королева продовжила:

– Пам’ятаєш, ще коли ти не був королем, у тебе був розкішний білий плащ. І білі кеди. Це було так романтично!..

Король тихенько підійшов до вікна й опустив жалюзі. Стало темно-темнісінько. І побачити, що було далі, не міг уже ніхто. Навіть міністр секретної служби. І поки він силувався налаштувати апаратуру, Король і Королева, можливо, таки поцілувалися…

А чом би його не тойво?..

Поки Король і Королева, можливо, цілувалися, Головний Радник перевірив екзаменаційні роботи. А потім узяв лупу та ще раз перевірив. Результат був той самий.

– Ваша Величносте! – постукав Головний Радник до Короля. – У нас проблеми, – повідомив він. – Двоє принців правильно відповіли на всі загадки. Ось їхні роботи.

Король подивився бланки відповідей. Вони справді були без помилок.

– Тільки не панікувати! – схопився з місця Король. – Люба, пакуй валізи! Назріває революція! – закричав він до Королеви. А Головному Радникові наказав: – Зараз же скликати всіх міністрів! Термінова нарада!

Королева не встигла спакувати навіть сережки, як усі міністри були в кабінеті Короля. І там одразу ж запахло часником.

– Оце вже хтось наївся, – скривився Головний Радник. – Жодного етикету!

– Ага, це я! – вдоволено озвався Слюсар-Волоцюга.

– А тебе взагалі хто сюди кликав?

– А мене ніхто не кликав. Дивлюся, усі кудись біжать, то й собі побіг. Осьо встиг спакувати трохи котлеток на дорогу.

Слюсар-Волоцюга розгорнув газету. Часником запахло ще більше.

– Хош? – запропонував він Радникові.

– Цього ще бракувало! – обурився Головний Радник і пересів за інший стіл.

– Відчиніть вікно, дихати нічим! – попросив Король і розпочав нараду: – Шановні панове міністри, я скликав вас через загрозу національній безпеці. Двоє принців – Фіґлі Міґлів і Сулейман Макарович Жаборіз-молодший – от-от можуть поцілувати Принцесу.

Кабінетом прокотився гул розпачу.

– Чекаю на ваші пропозиції.

Першим слово взяв міністр секретної служби. У телеграмі, звісно. Щоб його ніхто не бачив.

– Ваша Величносте, я переглянув записи камер відеоспостереження. І ось що вдалося встановити.

Секретний міністр увімкнув запис іспиту.

На екрані з’явився Король, який колупався в носі.

– Ой, перепрошую, – аватарка міністра почервоніла, тимчасом як він перемотав трохи вперед. – Ось тут. Це принц Фіґлі, – міністр збільшив зображення. Тож усі побачили, як принц під партою користувався смартфоном і шукав відповіді на загадки в гуглі.

– Попався! – зрадів Король. – Мінус один. Дуже вдячний вам, пане міністре, за бездоганну роботу! До зв’язку! – попрощався він і звернувся до присутніх: – Що будемо робити з іншим принцом? Головний мафіозі свого королівства, любить орудувати ножицями, курить сигари. Але на запитання, на жаль, відповів без шпаргалок.

Король пустив по руках теку з досьє на принца.

– Я з ним не цілуватимусь! – заверещала Принцеса, коли побачила фотографію Сулеймана Макаровича. – Йому ж сто років!

– Не сто, а дев’яносто дев’ять, – виправив Король. – І ти з ним таки не цілуватимешся! Краще вже я піду по світу, курям на сміх.

– Кролику, може, поговоримо з ним по-людськи, пояснимо ситуацію, і він не цілуватиме Принцесу?

А вдовольниться півкоролівством, – запропонувала Королева.

– Зараз у нас немає вільного півкоролівства. Усе під заставою в Шахер-Банку, – повідомив Король.

Шахер-Банк ніби почув, що про нього йдеться, і вимкнув електроенергію. Засідання продовжилося при свічках.

– Ваша Величносте! – відізвався міністр надзвичайних ситуацій. – А чом би його не тойво… ну… нещасний випадок. Цеглина там на голову. Чи коротке замикання.

– Пане міністре! – зробив зауваження Король.

– Пропоную викликати санстанцію й оголосити карантин, – вигадав міністр охорони здоров’я.

– А я би його тойво… ну… у підземелля на кілька місяців. Поки все не затихне, – знову вставив міністр надзвичайних ситуацій.

– Пане міністре! – загрозливіше гримнув Король.

– Я думаю, треба звинуватити пана Сулеймана в корупції, – порадив міністр правосуддя.

– А що це таке? – запитав Король.

На жаль, ніхто з міністрів цього не знав. І пропозицію відкинули.

– Ваша Величносте, можна? – підніс руку міністр освіти та виховання. – Пропоную намастити його зубною пастою, хі-хі. Уві сні!

– І що?

– Ну, щоб знав!

– А ще, тойво, буває… ішла-ішла людина цілуватися і впала зі сходів. І прямо головою, – зненацька підказав міністр надзвичайних ситуацій.

– Пане міністре, я вас вижену! – Король ледь стримувався.

– Ваша Величносте! – звернувся міністр ваги та часу. – Слід перевести годинник над парадним входом на годину вперед. Тоді принц Жаборіз запізниться на цілування.

– Або тойво…

– Не треба!

Поки міністри сперечалися, тека з досьє Сулеймана Макаровича-молодшого нарешті дійшла й до Слюсаря-Волоцюги. Він уважно вивчив документи майже сторічного принца й вигукнув:

– Тю, та шо тут думать. У нього ж зір мінус десять!

– Авжеж, мінус десять! – одразу ж здогадався Головний Радник.

– Ага, мінус десять… – змовницьки посміхнувся їм Король.

Часникова зрада

Вхід до палацу прикрашали повітряні кульки. Уздовж червоної доріжки, що вела до ліжка зі сплячою Принцесою, урочисто вишикувалася варта в парадній формі. На дахах, деревах і стінах муру навколо палацу сиділи сотні охочих до видовищ та пліток містян. А на всю висоту вежі красувався плакат із привітаннями принца-переможця. До церемонії цілування залишалися лічені хвилини.

Аж от на алеї королівського парку з’явилася карета Сулеймана Макаровича Жаборіза-молодшого. Кухарки тут же взялися обсипати її шлях пелюстками троянд. А трубачі гучно заграли марш Мендельсона.

– Інший репертуарчик не могли підібрати?.. – поскаржився Король.

Карета зупинилася точнісінько перед ґанком палацу. На сходи опустився пандус, і принц Жаборіз-молодший ступив шинами свого електровізочка на червону доріжку. Паж подав принцові свіжу сигару й букет троянд, щоб той подарував їх Королеві. Але Сулейман Макарович не розгледів і вручив букет камердинерові.

Камердинер зблід. Король почервонів. А Королева жваво затріпотіла віялом. Назрівав міжнародний скандал, тож Головний Радник швиденько розпорядився запускати феєрверки.

Бахкало препишно. Останні заощадження Короля майже пів години згоряли в небі вогняними квітами. У цей час гостям подавали заварні тістечка, а перед палацом дресировані свинки каталися на велосипедах навколо фонтану з лимонадом.

Принц ледь витримав влаштовану на його честь церемонію. Він щомиті перевіряв, чи не вкрали в тисняві його новенький айфон і нервово пихтів сигарою – Сулейманові Макаровичу не терпілося взятися до діла й поцілувати Принцесу.

Нарешті святкова програма завершилася. Натовп гостей на чолі з винуватцем урочистостей посунув до тронної зали. Перед огороджувальною стрічкою навколо ліжка з Принцесою всі зупинилися. Далі рушив лише старезний принц Сулейман-молодший.

Принцеса спала, закутана з головою в ковдру, її тьмяно освітлювали два ряди свічок. В їхньому світлі здавалося, що за ніч Принцеса істотно підросла й тепер ледь поміщалася у своєму ліжечку з апельсинового дерева.

Принц Жаборіз зупинився трохи віддалік і замилувався Принцесою.

– Яке янголятко… – прошепотів він.

А потім добре висякав носа, протер товстезні лінзи окулярів, причесав густі брови. І на найменшій передачі повільно рушив до ліжка.

Принцеса перевернулася на інший бік і захропіла. До принца долинув часниковий запах її подиху. І що ближче він наближався, то міцнішав запах.

Сулейман Макарович востаннє затягнувся і сховав сигару до кишені. А звідти дістав освіжувач подиху та бризнув собі до рота. Ще й кілька разів навколо Принцеси. Він зняв окуляри, заплющив очі та схилився над її обличчям, витягуючи губи для поцілунку.

Аж раптом Принцеса позіхнула й випустила із себе свіжу часникову хмаринку. У принца аж сльози бризнули з короткозорих очей.

– Даруйте, Ваша Величносте! Але за таких умов я не можу її поцілувати! – згидився принц Сулейман.

– От халепа! – ледь стримуючись, зрадів Король. – Ну, не можете, то й не можете. З ким не буває!

– Зі мною – не буває! – раптом заревіла королева Ковбасюків і Ковалівки. – Сулейманович, хіба ж ти не бачиш, як тебе дурять! Я їх зразу розкусила! Принцеса в них фальшива! І не спить!

Вона кинулася до Принцесиного ліжка. Варта намагалася зупинити нахабу, але не встигла. Ковбасюкова королева зісмикнула з Принцеси ковдру. І на огляд загалові постав Слюсар-Волоцюга в широченних картатих трусах.

– Зрада! – пропищав принц Жаборіз і тицьнув у Слюсаря електрошокером. Але не розгледів і закоротив замість нього королеву.

– Зрада! – підхопила решта принців.

З піхов випорснули шпаги. Так би з Короля та Головного Радника і зробили б по друшляку.

Коли зненацька кулею злетіла з голови королівська корона. І поцілила одному з принців-нападників прямісінько в око. Він спробував відповісти Королю випадом справа, але шпагу враз потягло в інший бік і принц ледь не проколов свого ж завгоспа.

– Магнітні бурі! Лягай! – першим здогадався Головний Радник.

Вони з Королем попадали на підлогу, Королева застрибнула в шафу. І вчасно. Над троном пролетіла чиясь бритва. У повітрі засвистіли шпаги, брошки, монети, каструлі, шпиці, канделябри та інші металеві предмети.

Магнітна буря тривала недовго. Але встигла поштрикати в тронній залі нові шпалери і портрети всіх предків Короля, які померли задовго до цього.

На щастя, нікого з живих серйозно не поранило. Хтось забив колінце, коли падав. Принцюня порвав плащ. А Сулейман Макарович розбив окуляри.

– А-а-а! – зненацька заволала десь поблизу справжня Принцеса.

Король стрімко кинувся до потаємної кімнати, звідки Принцеса в шпаринку спостерігала за тим, як її цілуватиме принц Жаборіз. Але Принцеси там уже не було. На підлозі лежала її корона. І нестерпно смерділо часником…

Дзюрка 40 на 30

У каналізації пахло ще гірше. А в мішку було страх як душно. У ньому, наче літера грецького алфавіту, лежала скоцюрблена Принцеса. І вже навіть не кричала. Вона чула, що слідом ніхто не біжить рятувати її. А той, хто ніс мішок, безперешкодно пробирався дедалі глибше й далі від її палацу, парку, королівства. Так довго, що Принцесі здавалося, ніби вони от-от досягнуть центра Землі й розплавляться там на малюсінькі атоми.

Ось уже затих стукіт транспорту над головою. Залишилося лише вогке дзюрчання стічних вод, лункі кроки металевих набійок по граніту та грубе плетиво полотна, яке боляче впивалося в тіло. Напевно, викрадач Принцеси також утомився, бо його хода ставала дедалі повільнішою, а важкі чоботи чвакали не так розмірено, як спочатку. Аж поки, урешті-решт, не зупинилися в якомусь непрохідному болоті.

– Ваша Високосте, ви тіко не кусайтеся, – прошепотів голос.

І негідник розв’язав мішок.

Принцеса вивільнилася з остогидлого дрантя. Але це мало допомогло. Тікати – і думати марно. Темно так, що і свого носа не видно. Ковзко, холодно, мерзенно.

– Зара зігрієтесь, Ваша Високосте.

Розбійник навпомацки назбирав якогось сміття й кілька разів шурхнув сірниками.

Вогник багаття освітив каналізаційний колектор, від якого навсібіч розходилися тунелі. І Принцеса вмить упізнала свого викрадача.

– Слюсар-Волоцюга! – вигукнула вона.

– Авжеж, шо я. А ви кого хтіли побачити?

Слюсар-Волоцюга підставив до багаття слоїк із котлетами.

– І нащо ви мене викрали? – поцікавилася Принцеса. – Якщо сподіваєтеся на викуп, то знайте, що в мого тата немає грошей!

– Боже збав, Ваша Високосте! Оце якраз з-за того я вас і вкрав.

Потроху зашкварчали котлети.

– Хоште? – запропонував Слюсар-Волоцюга.

– А чом би й ні! – погодилася Принцеса.

І вони вчотирьох швиденько впоралися з котлетами. Чому вчотирьох? Бо на вогник підоспіли Роберт і Альберт – замурзані, наче в землі валялися.

– Бо так воно насправді й було, – підтвердив Роберт.

І вони взялися пояснювати, як тут опинилися й для чого їм знадобилася Принцеса.

– Генерал-бухгалтер, коли пограбував Його Величність, не втримався й виклав у тік-току відео, як він купається в золоті, – почав Альберт. – Тож я за геолокацією вирахував місце, де це було знято.

– Паркан п’ять метрів заввишки та вісім цеглин завширшки, ще й камери всюди висять – не перелізти, – продовжив Роберт.

– Довелося робити підкоп.

– І вас украдать, – додав Слюсар-Волоцюга. – У нього там така малесенька дзюрка, Ваша Високосте, шо тіко ви пролізете.

– Яка дзюрка?

– У шахті насосної станції, – відповів Альберт. – Відповідно до супутникових фотографій у гуглі, пан Талоне – багатій цілком типовий. І побудував собі так само типовий шестиповерховий замок. З євроремонтом і двома ярусами підземного паркінгу. Дивись, я завантажив план. – Він розкрив ноутбук. – Тут спальня, тут сховище награбованого. А ось це, – Альберт збільшив зображення, – шахта насосної станції.

– Сорок на тридцять, – зазначив Роберт.

– Нікому з нас тудой ніяк не пролізти, – зітхнув Слюсар-Волоцюга.

– Припустимо, що туди пролізу я. Але як ви пропонуєте відчинити сейф? – запитала Принцеса.

– Відчиняти сейф ми тобі не пропонуємо, – заперечив Альберт. – Головне, щоб ти переключила цю трубу ось сюди. І ввімкнула насос.

– Тоді замок затопить, – обізвався Роберт.

– І адмірал-бюстгальтер визве мене латати оті його труби, – задоволено усміхнувся Слюсар-Волоцюга. – А я відкрию всі шлюзи.

– Так ми потрапимо усередину. І я підключуся до системи безпеки скарбосховища, – розповів Альберт.

– А я влаштую димову завісу, – додав Роберт.

Принцеса оцінила план доволі скептично:

– Звучить сумнівно. А якщо щось піде не так?

– А якшо шось не сработає, то для такого діла в нас завжди знайдеться болгарка, – відмахнувся Слюсар-Волоцюга. – І розвідний ключ.

Можливо, усе це і справді спрацювало б. Якби кілька місяців перед тим хтось не спустив в унітаз крокодила. А так усе пішло шкереберть. Бо за час, що крокодил провів у каналізації, він не мав у роті ані макової зернини.

Що робити з крокодилом, та інші рибозубі

Першим крокодил укусив Слюсаря-Волоцюгу. Добре, що в нього були кирзові чоботи на півтора розміри більші, а в крокодила зуби – на півтора розміри менші. Бо він поки що був маленький, не більше ніж три метри.

Тоді крокодил націлився на Роберта. Але дістав по пиці лопатою. І від цього геть не подобрішав.

Тому намірився атакувати когось меншого.

На щастя, щойно він роззявив пащеку, щоб проковтнути Принцесу, Слюсар-Волоцюга накинув на морду зубатому кусаці мішок. Крокодил на мить розгубився. І поки він скумекав роздерти мішок на шмаття, Слюсар-Волоцюга вправно накинув на нього нашийник із ременя.

– Що будемо з ним робити? – запитав Альберт.

– Віддамо до цирку! – запропонував Роберт, розглядаючи прокушену лопату. – Там цього зубаня швидко ввічливості навчать.

– У нас у королівстві діє програма гуманного ставлення до тварин, – нагадала Принцеса. – І використання їх у цирках заборонено.

– Та пождіть ви зі своїм цирком! – сплюнув Слюсар-Волоцюга. – Попервах треба людину нагодувати. А там видко буде, – і він витяг із торби ще один слоїк із котлетками.

Слюсареві котлети припали крокодилові до смаку. Він стиха загурчав і став ластитися до ніг, щоб йому почухали зелене черевце.

Тим часом Слюсар заклеїв чобіт скотчем.

У темряві знову загурчало. Крокодил скочив на лапи й нагострив ніздрі.

– Ну ти й жерун! – вигукнув Слюсар-Волоцюга. – Шо, вп’ять зголоднів?

Аж тут загурчало вдруге. Ближче. І голосніше. Стало зрозуміло, що це не в крокодила в животі.

– Вони спустили басейн! – здогадався Слюсар-Волоцюга.

– Хто? – не зрозуміла Принцеса.

– Та до лампочки! Рятуйся, хто може!

Проте врятуватися вже не зміг ніхто. Слюсар-Волоцюга тільки й устиг похапцем закрити слоїк із котлетами. Роберт міцніше вп’явся в держак лопати. Альберт вчасно клацнув замками водонепроникного чохла ноутбука. А Принцеса заплющила очі.

Їх понесло, наче ялинкові хвоїнки напровесні в потоках талої води, кидало врізнобіч, закручувало й накривало з головою. Один лише крокодил добре давав собі раду, вправно маневруючи поміж хвилями.

Якийсь час вода петляла лабіринтами каналізації, та врешті і їй набридло бавитися нещасними людиськами й вона виплюнула їх геть – у стічну трубу над канавою. Разом із порожніми слоїками з-під котлет.

Змучені близнята, Слюсар і Принцеса вхопилися за слоїки, мов за рятівні круги, і відкашлювалися. Крокодил аж підстрибував над поверхнею води – так він радів сонцю, якого давно вже не бачив.

Минув якийсь час, і Слюсар-Волоцюга трохи отямився. Він підвів голову й аж присвиснув:

– Оце файно трафили!

Каналізаційний водостік вивів їх прямісінько до захисного рову навколо замку бухгалтера Талоне. А згідно з планом, рів підземним каналом сполучався з фонтаном у внутрішньому дворику замку.

– Рів із підземним каналом? – схвильовано перепитав Альберт.

– Кажись, саме так, – невпевнено відповів Слюсар-Волоцюга.

І тут поміж слоїків промайнув плавник. А потім ще один. І ще.

– Акули! – несамовито закричали всі вчотирьох. Адже канал слугував лише для того, щоб рибозубі могли безперешкодно патрулювати всю акваторію замкових водойм.

Головний зрадник Його Величності

На березі заторохтів моторолер Головного Радника. У ситуації, що склалася, його поява була справжнім дивом. Хоча ніякого дива в цьому не було – за інших обставин він би тут ніколи не опинився.

А обставини були такими, що рівно п’ятнадцять хвилин по тому, як зникла Принцеса, зникла й Королева. Утішало принаймні те, що вона лишила записку, щоб Король не хвилювався ані за Принцесу – бо вона в надійних руках, ані за неї.

Не встиг Король ані заспокоїтись, ані розхвилюватись, як за п’ятнадцять хвилин Шахер-Банк вимкнув у королівстві газопостачання.

А ще за п’ятнадцять хвилин розпочався суд. Судили, на жаль, не директора Шахер-Банку, а самого Його Величність Короля. Формально – за шахрайство. Але більше за те, що найголовнішому судді королівства довелося прати перуку в холодній воді, читати з ліхтариком, в якому постійно сідають батарейки, а тепер ще й готувати вівсянку на гасовому примусі «Рекорд-3».

– То він у вас ще новенький! – вигукнув Король на засіданні. – У мене на горищі валяється старий добрий «Рекорд-1». Скільки ж ми з ним облазили! Альпи, Татри, Татарбунари, Ельбрус, Піренеї…

– А мій одного разу навіть з водоспаду Учан-Су падав – і хоч би тобі що! – пожвавився суддя й поправив перуку. – Це ще як тамтова ковбаса дорогою була, а населення бідувало.

– Не повірите – я своєю завжди запасався на всю подорож, так надійніше, – зізнався Король. – Ото були часи!

– Еге ж! Минули… – згадав молодість суддя. – А по Трансільванії ходили, Ваша Величносте?

– О, ви ще питаєте! Уздовж і впоперек!

На тому суд, може, і закінчився б. Адже суддя вже збирався було оголосити виправдувальний вирок. Але спогади бувалих туристів перервав Сулейман Макарович Жаборіз-молодший:

– Шановні, тисяча вибачень, що заважаю. Але обставини такі, що в мене розбиті окуляри й недокурена чудова кубинська сигара, – нагадав він. – Я вимагаю компенсації!

– І я! І я! – загуділи собі й інші принци.

– Добре, тоді ближче до справи, – суддя винувато поглянув на Короля. – Ваша Величносте, чи знаєте ви… – почав був він запитання.

Але цієї миті в королівстві зчинилася революція, якої так боявся Король. Тільки не проти нього, а за. Піддані вимагали відпустити Його Величність додому, повернути Принцесу, розігнати всіх принців водометами й розібрати Шахер-Банк на металобрухт.

– Не розібрати, а зберегти! – скандувала якась частина активістів. – І зробити з нього музичну школу!

Це була єдина розбіжність у вимогах активістів.

І суддя взагалі-то з ними погоджувався. Тому вдруге спробував завершити засідання. Але йому завадила королева Об’єднаних Ковбасюків і Ковалівки.

– Я їх зразу розкусила! – загорлала вона. – Віслюк у них не іакає! Принцеса – фальшива! А наказ – секретний!

Зал засідань загомонів і зашушукався.

– Прошу порядку! – постукав суддя по столу й суворо звернувся до королеви: – Який віслюк? Який наказ? Громадянко, якщо ви щось знаєте, говоріть до ладу. А інакше не затримуйте суд!

– Я – ні! – заперечила королева. – Але вона все знає! – вказала на тещу Головного Радника.

– Так, я все знаю! – підтвердила та.

– От базікало… – процідив Король і спідлоба поглянув на Головного Радника.

– Но-но! – пригрозила пальцем теща. – Просто в Етикетусика від мене таємниць нема.

– Вибачте, Ваша Величносте, – тихенько промимрив Головний Радник. І чи не вперше в житті почервонів.

– Вони заодно! – заревіла ковбасюків-ковалівська королева. – Арештуйте цього Етикетника!

– Ми так не домовлялися! – затулила його бюстом теща.

– Я сам! – гордо виступив наперед пан Етикетус. – Ваша Величносте, я все виправлю, – уклонився він за всіма правилами етикету. – Обіцяю! – І несподівано вистрибнув у вікно – прямісінько на сідло свого швидкісного моторолера. Тільки його й бачили.

Отож, поки в королівстві вирувала революція, тривав суд над Королем, а Королева безслідно зникла, пан Етикетус подався всіх рятувати. А зробити це можна було лише в лігві начальника пограбованої скарбниці.

І тепер Головний Радник торохтів своїм моторолером на березі генерал-бухгалтерового замкового рову з акулами, Принцесою, Альбертом, Робертом, Слюсарем-Волоцюгою та крокодилом у воді.

– Пане Етикетусе! – закричала Принцеса. Головний Радник хвацько загальмував, здійнявши куряву з-під коліс. Він уже готовий був стрибати в рів і голіруч зчепитися з акулами, коли згадав, що не має плавального костюма.

– Пане Етикетусе! Рятуйте! – ще раз прокричала Принцеса.

Часу на роздуми не було. Головний Радник відкинув сидіння моторолера і вихопив звідти бокастий флакончик.

– Не дихайте! – наказав він і вилив вміст пляшечки до рову.

Альберт, Роберт і Принцеса набрали повні груди повітря. А Слюсар-Волоцюга затулив ніздрі крокодилу.

Акули на те лише хижо вишкірилися й наблизилися до безпорадних плавців на відстань відкушеної ноги – та й завмерли на місці, вивернувшись голічерева.

А ті, ким вони збиралися пообідати, безперешкодно вибралися на берег.

– Чим це ви їх так? – поцікавився Альберт.

– Тютюновою настоянкою, – відмахнувся Головний Радник. – А все через любов моєї тещі до дерунів. І кілька соток городу. Тому-то я щороку мушу спочатку саджати картоплю, потім полоти, потім копати, а потім терти на деруни.

– Сочуствую. Але до чого тут акули? – перепитав Слюсар-Волоцюга.

– Як відомо, – вів далі Головний Радник, – із першої половини двадцятого століття в Європі поширилися колорадські жуки. І на сотках моєї тещі теж. Тому Її Величність Королева люб’язно надала мені рецепт, як їх потруїти. І пачку сигарет, щоб я зробив тютюнову настоянку. Загальновідомо, що крапля нікотину вбиває навіть коня.

– То що, вони всі померли? – вигукнула Принцеса.

– Аж ніяк, Ваша Високосте! То ж кінь. А то колорадські жуки.

– Я мала на увазі акул.

– Ні, їх тимчасово паралізувало. Бо в пачці сигарет нікотину менше, ніж у краплі.

– Спасибі за лекцію, дружище, – похвалив Слюсар-Волоцюга. – Треба передати твоїй тещі, що куріння шкодить здоровлю!

– А хіба вона курить? – стривожився Головний Радник.

– Хтозна. Але з таким вумником точно почне.

Принцеса непомітно вщипнула Слюсаря-Волоцюгу.

– А вопше, файно, шо ти нас порятував! – швидко додав він і намацав у своїй торбі останній напівпорожній слоїк. – Котлетку будеш?

Лопатою підгриз не підкопати

І хоч останні події були не надто сприятливими для повернення королівської казни та честі, проте дуже плідно вплинули на апетит. Та й час уже був далеко не ранній. Тому всі, крім пана Етикетуса і крокодила, порозвішували на кущах вимоклі речі, а потім улаштували підвечірок. Поласувати котлетами погодився навіть Головний Радник. Але спершу змусив усіх вимити руки. З милом.

– Це все, звичайно, дуже смачно, – похвалив він котлети. – Але ми прибули під стіни цього бридкого замку, здається, не для того, щоб влаштовувати пікніки. Треба думати, як потрапити всередину.

Рів із акулами та п’ять метрів муру із силікатної цегли на тому березі не надто додавали оптимізму.

Альберт знову розкрив ноутбук із планом замку.

– Припустимо, акули ще кілька хвилин будуть паралізовані. Можна спробувати скористатися підземним каналом і виринути у фонтані, – запропонував Роберт.

– Неможливо, – заперечив Альберт. – Фонтан заклепано ґратами з нержавійної сталі завтовшки шістдесят три міліметри.

– Що за дивний естетичний смак у пана Талоне… – здивувався Головний Радник.

– Це не смак. А завбачливість. Щоб він випадково не послизнувся і не впав у фонтан, з’єднаний із акулячим ровом.

– Тоді знову рити підкоп? – безнадійно поглянув Роберт на прокушену лопату.

– Підкид? – запропонував Слюсар-Волоцюга.

А інші продовжили:

– Підліт? Підйом? Підлом? Підшкряб? Підлаз? Підпил? Підпал? Підрив? Підмив? Підруб? Підсос? Підтряс? Підкіс? Підгриз? Підбій? Підтік? Підскік? Підсак? Підлящ? Піджак?..

– Стоп! Це саме те, що потрібно! – раптом вигукнув Головний Радник.

– Піджак? – здивовано запитала Принцеса.

– Підсак, підлящ і вудка!

Він вказав на попереджувальні знаки, які були рясно розставлені уздовж рову: «Приватна власність. Рибалити суворо заборонено!».

А саме рибальством останнім часом найбільше захоплювався Король. Тому Головний Радник також мусив стати заповзятим рибалкою. І долучився до всіх відомих рибальських спільнот.

Тож поки акули приходили до тями, пан Етикетус швиденько нагріб їх побільше і сфотографував. А потім запостив фотку з прив’язкою до місцевості. Ще й підписав: «Клює – не встигаю витягати!».

Лише за п’ять хвилин допис набрав понад тисячу лайків. А вже на шостій над ровом загальмував перший джип із надувним човном на даху. За ним підкотив мотоцикл зі спінінгами на боку. І почалося…

Клювало справді нещадно. Наче акули ніколи не куштували черв’яків. Рів вирував. Тріщали вудки, рвалися повідки.

І заревіла сирена сигналізації.

Від брами замку опустився підйомний міст. На берег повивалювали охоронці. А Головний Радник, Принцеса, Альберт, Роберт і Слюсар-Волоцюга з крокодилом причаїлися під мостом. Охоронці оточили рів і стали насувати на рибалок.

Тим часом завила ще одна сирена. Патрульної машини рибінспекції. Королівський рибінспектор також був підписаний на Головного Радника. І не міг лишитися осторонь негуманного поводження з акулами.

Отже, рибний патруль і собі оточив рів. І став насуватися і на рибалок, і на охоронців.

Чим це закінчиться, ніхто не знав. Подивитися на розгортання подій із замку повибігали всі – включно з останнім тарганом.

І коли останній тарган усіма своїми лапками переступив поріг брами, Слюсар-Волоцюга непомітно вставив у неї свій чобіт. У щілинку прошмигнули Принцеса, близнята, крокодил, пан Етикетус і сам Волоцюга. І аж тоді брама зачинилася. А Слюсар-Волоцюга замкнув її зсередини на всі засуви. Ще й підпер лопатою.

Mоє Величисімо пан Талоне

Двері до замку були відчинені. Ліфт донизу також працював. На підземному паркінгу стояли рядком усі чотирнадцять автомобілів генерал-бухгалтера. І в самому кутку – за порожнім охоронним постом, що був огороджений двома рядами колючого дроту та стіною з гарматонепробивного скла, – блищали броньовані двері скарбосховища.

– Пождіть, – зупинив усіх Слюсар-Волоцюга. Він вийняв з кишені жменьку гайок і болтів та пожбурив на огорожу.

Вона не задиміла й не заіскрила. Отже, струм був вимкнений. І Слюсар-Волоцюга відігнув дріт, щоб усі під ним пролізли.

Альберт вийняв ноутбук і заходився шукати на пульті охорони гніздо, до якого його можна підключити, щоб зламати код дверей. Та Роберт виявився спритнішим.

– Тут не замкнено! – вигукнув він, смикнувши за ручку.

– Дуже дивно… – пробурмотів Альберт.

Але схоже, що іншим дива були до вподоби. Вони наввипередки заскочили всередину сховища.

Золота було стільки, аж очі засльозилися від блиску. Не мільйон. І навіть не мільярд. А сотні тисяч мільйонів мільярдів.

– Це ж золото всього світу! – захоплено вимовила Принцеса.

А Слюсар-Волоцюга спробував одну монетку на зуб.

– Гей, та воно фальшиве! – вигукнув він. Проте фальшиве золото дуже прийшлося йому до смаку. І Слюсар-Волоцюга почав нагрібати його до картуза, у кишені, за пазуху.

– Справді фальшиві… – Роберт розгорнув одну монетку й укинув до рота – вона була шоколадна.

Усі розгубилися.

– А-ха-ха! – пролунало позаду. – Ласкавісімо прошу до нової оселі!

Вихід зі сховища перегородив пан Талоне з водяним пістолетиком напоготові.

– Ви думали, пан Талоне такий йолопоне, що зберігатиме гроші в готівці. Це – лише декораціо, а-ха-ха! А гроші – он вони де, – він показав платіжну картку GangsterCard Platinum XXL. – А ви й купилися! Було Величисімо Ваше – стало моє! А-ха-ха!

– Тю, та шо ви його слухаєте, – Слюсар-Волоцюга загрозливо закасав рукави. – Беремо цього панталонника з його карткою – та й гайда домів.

– Тільки сунься! – пригрозив йому бухгалтер. – Пістолето заряджено кислісімо кислото. Як пирсну – пожалієш, що маєш вуса.

– Та я, може, і так жалію… – відповів Слюсар-Волоцюга. Проте далі не рушив.

Тоді в розмову втрутився Головний Радник:

– Високоповажний пане генерал-бухгалтере Талоне! Я певен, що в глибині своєї безневинної душі вам дуже соромно за те, що ви скоїли. Тому заради етикету прошу вас, схаменіться! Я впевнений, що Його Великодушність Король простить вас, не вагаючись. Ще й нагородить орденом «За чесність». Чи «За вірну службу», як мене. Ну, помилилися разочок. Із ким не буває…

– Зі мною – не буває! – насунула ззаду Талоне королева Об’єднаних Ковбасюків і Ковалівки, тягнучи за собою вухо Альберта, а воно – уже й самого Альберта з енциклопедією. – Я їх зразу розкусила! Бач, який шмаркач хотів огріти тебе книжечкою.

– Моя ж ти пупсикозі! – пан Талоне обійняв своїми смаглявими волохатими руками стан королеви. Бо вище не дотягнувся.

– Ти ж мій генералісимус! – зашарілася зеленими плямами королева.

І вони поцілувалися. Прямо в губи. Ще й із таким чмоком, що навіть Слюсар-Волоцюга, який за весь свій слюсарський вік надивився на всяку бридоту, засоромлено відвів погляд.

– Тьху ти, як вантуз із ванною! – сплюнув він.

Пан Талоне відлипнув від королеви.

– Цей часниколо, здається, забагато патякає! – навів дуло пістолета на Слюсаря-Волоцюгу.

Аж тут загрозливо загарчав крокодил.

– О, і ящірка тут! – скривилася королева. – Я ж її спустила в унітаз – а їй і того мало! – і вона з розмаху копнула крокодила під ребра.

Бідненький зубань пронизливо заскавчав і щільненько забився в куток.

– Зубик-Рубик! – невідь звідки вибіг Принцюня. З очей у нього бризнули сльози.

Він підбіг до крокодила та лагідно обійняв його. Крокодил перестав скавчати. Він на радощах завиляв хвостом та заходився злизувати зі щік Принцюні сльози.

– Я ж веліла прикривати нас ззаду! – королева аж тупнула на Принцюню. – Але якщо ти вже тут, ось тобі й Принцеса. Можеш поцілувати її!

– Я не хочу… – зашепотів Принцюня.

– Цілуй!

– Я не хочу, – Принцюня відповів впевненіше.

– Цілуй, я сказала! – геть розлютилася королева і штовхнула Принцюню до Принцеси.

– Я не хочу! – зарепетував він. – Не хочу! Не хочу! – і зненацька націлив на королеву свій пістолет.

– Хіба ж ти стрілятимеш у свою мамусю… – награно-ніжно защебетала вона й повільно нахилилася, щоб забрати пістолетик.

Аж раптом Принцюня вистрілив.

Королева скам’яніла. Коли ж оговталась, обмацала себе. Усе було ціленьке, лише сукня намокла. Принцюня був озброєний не кислотою, а звичайнісінькою водою.

І королева геть оскаженіла. Вона схопила Принцюню за барки. Крокодил спробував оборонити малого, але королева стусонула обох так, що вони покотилися зі скарбосховища.

І в цей час оглушливо завила третя сирена – протиповітряної оборони.

Замок трусонуло. Машини генерал-бухгалтера поз’їжджали з місць і протаранили одна одну. Всі попадали з ніг, із полиць на них посипалися шоколадні монетки. Проводку закоротило, і двері до сховища захлопнулись.

Калапець-ковбасець другого ґатунку

Слюсар-Волоцюга чиркнув сірниками.

– Усі цілі? – запитав він.

Принцеса, Головний Радник, Альберт і Роберт виборсалися з купи монеток неушкодженими. На жаль, анітрохи не забилися й генерал-бухгалтер із королевою Ковбасюків.

– І Ковалівки, чорт забирай! – додала вона, струшуючи шоколадне золото.

Пан Талоне штовхнув двері. Вони не піддалися. Наліг усім тілом – безрезультатно.

– А-а-а,зачинісімо! – загорлопанив генерал-бухгалтер.

– Талончику, але ж ти знаєш код до дверей і звільниш нас, правда? – натужно запитала королева.

– Неправдета! – відповів бухгалтер. – Код можна ввести лише зовні. А ми всередині!

– Рятуйте! – істерично завищала королева й забарабанила кулаками у двері. – Допоможіть! Принцюня!

– Безнадісімо… – зітхнув пан Талоне. – Звукоізоляцісімо.

– Ну нічо. Для такого діла в нас завжди знайдеться болгарка й розвідний ключ, – бадьоро зауважив Слюсар-Волоцюга. – Десь тут, у сумці…

– Ви лишили її по той бік дверей, – підказав Головний Радник.

– А, це трохи тойво… – пошкріб потилицю Слюсар. – Але теж нічо. Тоді ми їх другим способом…

Він передав сірники Головному Радникові, сплюнув, насунув на лоба картуз, розбігся – і як вгамселиться у двері.

З полиць посипали монетки, які дивом не попадали за першим разом. На лобі Слюсаря-Волоцюги миттю виросла ґуля. Але на дверях – ані ямки.

– Двері перфекто! – похвалився пан Талоне.

– Белла перфекто, – потираючи ґулю, погодився Слюсар-Волоцюга. – Ну, нічо. Не відчиняються – то й не тре. Мені й тут непогано. Їсти є шо, – він проковтнув кілька монеток. – Проживемо!

Тим часом Головний Радник випалив останній сірник. Стало темно. І тут, немовби хтось тільки цього й чекав, у скарбосховищі почулося:

– Пук!

– Ай-ай-ай! – пристидила королева. – Теж мені інтелігенція!

– Це не я! – вигукнув пан Талоне.

– І не я! – заперечила Принцеса.

– І не ми! – проказали в один голос Альберт і Роберт.

– Ну, і не я ж! – обурився Слюсар-Волоцюга.

Промовчав лише пан Етикетус. Бо і так зрозуміло, що не він.

– Пук! – пролунало ще раз.

Запахло лавандою. І Принцеса про все здогадалася.

– Врушка Пу! – зраділа вона.

– З днем наро-о-одження тебе-е! З днем наро-о-одження тебе-е! – радісно заспівала Врушка Пу, хрещена Принцеси, фея за професією. Але дуже забудькувата. Вона завжди плутала, коли в Принцеси справжній день народження. – Ой, а чого це ви в темряві? – здивувалася фея. – Карбум-барбум-бум-карамбум! – почала вона чаклувати світильник.

Але спочатку вийшов холодильник, потім будильник, лічильник, вітрильник, світлячки, стрічки, свічки…

– Пані Врушко! Свічки навіть романтичніше! – перервав потік чаклунства Головний Радник. З особистих причин – після того, як побував ламбрекеном і барабулькою, він не дуже любив, коли фея чаклувала.

– Ай справді! – замилувалася фея.

– Пук!

Запахло суничним джемом.

Тут замок знову трусонуло. Енциклопедія Альберта таки зустрілася з носом пана Талоне. А Врушка Пу випустила з рук чарівну паличку.

– Та шо ж це за трясця, шо так трясе! – вилаявся Слюсар-Волоцюга, який гепнувся ґулею об двері.

На ногах встояла лише ковбасюків-ковалівська королева. І спритно підхопила чарівну паличку.

– Ага-га! – бризнула вона слиною. – Тепер я володітиму Всесвітом! Калапець-ковбасець! – махнула королева чарівною паличкою на виконання свого бажання.

Проте перетворилася на ковбасу.

– Сервелат другого ґатунку, – понюхав її Слюсар-Волоцюга. – Мдя, до феї ще далекувато.

– О, бідна моя ковбасоле! – заридав пан Талоне.

– Але ж і дивні в тебе гості… – зауважила Врушка Пу Принцесі.

– Та це не гості… – почала пояснювати Принцеса.

– Авжеж, – перервала її хрещена. – І місце для дня народження геть непідходяще, – і вона знову стала чаклувати.

– Ви забули чарівну паличку! – панічно затулився руками Головний Радник.

– Пане Етикетусе, хіба ви не знаєте, що справжня фея не та, що має чарівну паличку, – відповіла Врушка Пу. – А та, яка сама чарівність.

І цього разу феї все вдалося з першої спроби – двері відчинилися.

І всі побачили… Королеву! Яка нарешті розібралася, як увімкнути болгарку, і щойно хотіла різати двері. Але не встигла.

Радощам не було меж. Хто мав право – тобто Принцеса і Врушка Пу, – кинулися обійматися з Королевою. Головний Радник етикетно вклонився. А потім не втримався – і вклонився ще раз. Слюсар-Волоцюга поцілував ручку. Альберт і Роберт влаштували феєрверк із шоколадних монеток.

Набундючився лише пан Талоне з королевою-ковбасою в руках.

Аж тут замок трусонуло втретє.

– Ой, дракон! – згадала Королева. – Застряг у димоході!

Вона відпросила дракона з роботи в королівській котельні – усе одно Шахер-Банк відключив тепло. І прилетіла сюди.

– А, то це він приземлявся так, шо тута все ходором ходило, – здогадався Слюсар-Волоцюга. – Ну, нічо. Це ми його бистро.

Він забрав у Королеви болгарку, трохи поболгарив і попрацював розвідним ключем та визволив дракона.

– Ой, дякую! – зраділа Королева. А потім зітхнула: – Ех, шкода… А я так поспішала теж когось урятувати.

– А мене врятуєте?.. – почувся тихенький голосочок.

І зі свого сховку, обіймаючи крокодила, невпевнено виглянув Принцюня.

Справу закрито! І знову закрито

Поки дракон із новими пасажирами на борту продирався крізь димохід у зворотному напрямку, під замком пана Талоне рибінспекція одягала наручники на останнього охоронця. Рибалки випускали пійманих акул на волю. Таргани поверталися до насиджених місць. А королівством ширилася революція.

Страйкували всі тролейбусні маршрути та служба доставки томатного соку. З ринку зникли гречка й сіль. Суттєво подорожчало соняшникове насіння.

Громадяни-революціонери взяли приміщення суду в облогу.

Але принци не відступали. І взяли в облогу суддю. З вимогою, щоб він засудив Короля й розділив його майно між ними. Судді навіть запропонували стати спільником і забрати собі годинник із королівської вежі.

Однак спроба підкупу провалилася – суддя написав скаргу до секретної служби. І продовжував уважно вивчати документи справи та вислуховувати свідків захисту й обвинувачення.

Не в змозі стримати народне обурення, варта покидала списи й сама взялася протестувати.

Натомість у сусідньому царстві вчасно зметикували й вирішили скористатися революційною ситуацію. Усім своїм ратникам прочитали прискорений курс етикету, і вони дуже інтелігентно відхопили від королівства ласий шматочок.

Ніхто не знав, чим усе це закінчиться.

Аж поки стіни судової зали не здригнулися кожною цеглинкою. Від чого підстрибнула перука на голові судді.

Знадвору почулися радісні вигуки. Хтось запустив ще й салют.

– Вони застосували проти нас феєрверки! – запанікували принци.

І забилися, хто куди: під стіл, у кавомашину, за штори. Якийсь принц видерся на люстру. Дехто спробував чкурнути у вікно. Але в ньому з’явилася роззявлена драконова пащека. Шибка тріснула, і дракон засунув голову всередину.

Принц, що висів на люстрі, зостраху підстрибнув ще вище. Але вище була лише стеля. Він ударився головою, аж іскри з очей посипали. Потім гепнувся на стоси паперів зі свідченнями проти Короля. І залив їх чорнилом.

Далі було ще гірше – з голови дракона до зали зіскочив крокодил. Зацокотіли зуби. Не крокодилові, а принців. Від чого на столі застрибала друга чорнильниця – та й на папери зі свідченнями за Короля.

– За відсутністю доказів справу закрито! – радісно вигукнув суддя і стукнув молоточком.

– Пождіть ще закриватися! – зупинив його Слюсар-Волоцюга.

Він зістрибнув на паркет, спустив із шиї дракона Принцесу, подав праву руку Королеві, а ліву – Врушці Пу.

Головний Радник від допомоги відмовився. Мов із гірки, з’їхали з драконової шиї Роберт і Альберт. Принцюня трохи повагався, але спустився за ними. Щоправда, міцно тримаючи дракона за загривок. Пан Талоне не мав великого бажання потрапляти на суд. І з ковбасою під пахвою спробував спуститися з іншого боку – по хвосту. Але внизу на нього чекав натовп ошуканих ним городян. Вони піднесли руки назустріч генерал-бухгалтерові. І щось йому підказувало, що не для обіймів. Тому пан Талоне вирішив обрати з двох лих менше.

– Ось хто справжній шахрай, пане суддя! – вказав Король на генерал-бухгалтера, щойно той з’явився на підвіконні.

– Від шахрая чую! – огризнувся пан Талоне. – У вас нема доказоні!

У Короля справді не було жодних доказів. Крім того, що з королівського рахунку зникли всі гроші. А доступ до нього мав лише він і бухгалтер.

– Є доказ! – раптом вигукнув Роберт і підніс угору банківську картку, якою в скарбосховищі хизувався пан Талоне.

– А-ха-ха! – розреготався генерал-бухгалтер. – Знову купилися! Зеро, нуль! Картка порожнісімо!

Король гарячково провів картку через термінал кавомашини в кутку зали – справді нічого.

Пан Талоне вже був попрямував до виходу, коли зі свого укриття викотив Сулейман Макарович Жаборіз-молодший.

– Ну от ми знову й зустрілися, брехливий кальсоннику!

Він клацнув пальцями, і паж подав принцу ножиці, їхні нагострені леза хижо блиснули в надвечір’ї.

– А навіщо вам ножиці? – стурбовано запитав пан Талоне.

Йому чомусь одразу розхотілося йти.

– Пане суддісімо, заарештуйте мене трішечки, – заблагав бухгалтер. – У цьому королівстві я справдіоні дещісімо пошахраював. Але не з власного бажання! Мене змусили. Ось ця ковбасоне, – вказав він на зачакловану королеву.

– А про це ми її зараз особисто розпитаємо, – вирішив суддя та звернувся до Врушки Пу: – Пані феє, чи не могли б ви нам допомогти?

– Авжеж, звісно! Хіба я її ще не розчаклувала? – похопилася хрещена Принцеси.

У залі тихенько пролунало:

– Пук!

І сором’язливо запахло фіалками.

А фея взялася чаклувати:

– Аворок-алатс-асабвок-алуб…

Ковбаса перетворилася на корову.

– Ой, авелорок! – виправилася Врушка Пу.

Тоді з корови таки вийшла королева.

– Пані ковба… даруйте, королево, – звернувся до неї суддя. – Що ви хочете сказати з приводу звинувачень пана Талоне?

Проте королева нічого не хотіла сказати. Вона розмахнулася й добряче зацідила панові Талоне своїм ковбасним кулаком – той аж вилетів із панталон.

Принц Сулейман Жаборіз зааплодував. І витяг свіжу сигару. А коли відрізав від неї кінчик, повернув ножиці пажеві.

Пан Талоне підтягнув панталони й жалібно заскиглив:

– Ви ще пожалісімо! Буде моє тріумфісімо! Моє Величисімо! Моє Королісімо!

– Пане Талоне, а про награбоване золотісімо ви не забули? – запитала Принцеса.

Бухгалтер гарячково обмацав кишені.

– Чи не це ви шукаєте? – похилитала Принцеса маленьким ключиком.

– Віддай! Усе однісімо ти не знаєш, від чого він!

– Здогадуюся, – загадково всміхнулася Принцеса.

– От і добре! – зрадів суддя. – Іменем закону пана Талоне призначити бухгалтером в Об’єднані Ковбасюки і Ковалівку. А королеву – залишити їхньою королевою. Справу закрито! – оголосив він і нарешті стягнув із себе перуку.

На цьому – цьом!

Король, Королева, Принцеса, Головний Радник, Врушка Пу, пан суддя, Слюсар-Волоцюга, Альберт, Роберт, крокодил, Принцюня, дракон, Сулейман Макарович Жаборіз-молодший із сигарою, його паж, інші принци та всі-всі протестувальники попрямували до Шахер-Банку.

Двері були зачинені на величезний, мов трактор, замок. А на дверях висіла табличка з червоними літерами.

– Переоблік… – непевно промимрив Головний Радник. – Відповідно до етикету, краще прийти іншим разом, у робочі години.

Проте за кожним рухом Короля зосереджено стежили тисячі очей.

Він рішуче встромив ключик у замкову шпарину і провер… провер…

– Та що ж таке! – запихтів Король.

Спробував ще раз, сильніше. Але ключик не провертався!

– Ваша Татусевосте, дозвольте мені, – попросила Принцеса.

Король знервовано відмахнувся.

– Кролику! – зробила зауваження Королева.

І Король змушений був відступити.

Принцеса вийняла ключик. А тоді перевернула його іншим боком.

Клац! – і замок відчинився.

У небо полетіли кепки, капелюхи, шкарпетки, квіти, цукерки, серветки.

Король зник усередині Шахер-Банку.

Поки його не було, у королівстві відновилося постачання електроенергії, теплої води й газу. А невдовзі на балконі з’явився й сам Король.У супроводі Королеви та Принцеси.

Піддані зустріли їх оваціями.

– Любі друзі! – урочисто почав Король. – Наше королівство врятовано!

Короля заглушив радісний галас натовпу. Промову він зміг продовжити хвилин за двадцять.

– Пане Сулеймане Макаровичу, вельмишановні принци та інші самозванці! Ми щиро вдячні вам за підтримку в скрутний для нашого королівства історичний момент. Як ви бачите, Принцеса жива-здорова і спати поки що не хоче. Усі організаційні внески буде повернуто на ваші рахунки! З королівської скарбниці також буде оплачено квитки додому. Заповніть, будь ласка, заяви в канцелярії.

Принци тріумфально засвистіли.

– Дорогі громадяни! Ласкаві революціонери! Ми безмірно вдячні кожному з вас. І високо цінуємо довіру до Нашої Величності. Тому всім учасникам революції буде присуджено орден «За вірну службу». А оскільки в пана Етикетуса він уже є, – звернувся Король до Головного Радника, – то його нагородять орденом «За чесність».

– Раді служити Вашій Величності! – бадьорим хором відгукнулися містяни.

– А шо буде з Шухер-Банкою? – почувся з юрби голос Слюсаря-Волоцюги.

– Шахер-Банк ми вирішили…

– Розібрати на металобрухт! – підказала одна частина зібрання.

– Перетворити на музичну школу! – загула інша.

– Ні, – заперечив Король. – Для музичної школи краще підійде звукоізоляційний замок пана Талоне. А в Шахер-Банку ми відкриємо бібліотеку!

Майданом прокотилися схвальні вигуки. А коли вони стихли, Король оголосив:

– На цьому революцію закінчено!

– І це все? – перепитала Королева. – А день народження Принцеси?

– Так вона ж народилася взим… – не зрозумів Король.

Але Королева непомітно підморгнула на Врушку Пу.

– А, день народження… Як же я міг забути! – здогадався Король. – На цьому оголошується день народження Принцеси!

Зразу ж на ґанку колишнього банку з’явилися столи та наїдки. У келихах зашипів лимонад. А Слюсар-Волоцюга витрусив з картуза й кишень майже мішок шоколадних монеток.

Тут зненацька згасло світло. Проте цього разу його відключив не Шахер-Банк, а кухарки, які винесли іменинниці торт.

Принцеса набрала повні груди повітря.

– Хух!

І стало темно-темнісінько. Навіть міністр секретної служби не міг нічого розгледіти. А поки кухарки не увімкнули світло, за столами встигло пролунати кілька сотень цьомів.

Можливо, серед них був і Принцесин. З Робертом. Чи з Альбертом. Або ж навіть із Принцюнею. Якого Королева вирішила записати до одного з ними класу. Але з вересня.

Наразі ж літні канікули лише починалися.