Криниця мудреців

Юдеєю бродила Посуха із запалими очима, жорсто­ка і нещадна. Там, де вона проходила, залишався сум­ний слід — трава жовкла, джерела вичерпувалися, струм­ки висихали до дна.

Стояло літо. Сонце випалювало рослинність на схи­лах оголених гір, вітер ганяв хмари сірої вапнистої ку­ряви, отари купчилися біля висохлих водобоїв, даремно шукаючи хоча б краплину води.

Посуха бродила по всій країні, зазирала в криниці і дивилася, чи великі ще запаси води. Зітхаючи, побачи­ла вона, що ще досить води в ставках Соломона, добре захищених від спеки високими скелястими берегами. Не вичерпалася ще вода і в знаменитій криниці короля Давида, неподалік від Віфлеєма. Посуха йшла шляхом із Віфлеєма на Єрусалим.

Зла Посуха дибала, шукаючи довкола, що ще можна погубити. На півдорозі між цими містами завважила во­на Криницю Мудреців. Її викопали на самому узбіччі. Досвідченим поглядом Посуха враз побачила, що вона ось-ось вичерпається. Посуха сіла край криниці, видов­баної в скелястому ґрунті, та зазирнула вглиб. Спокій­не дзеркало води, яке звичайно виблискувало, сягаючи майже краю, тепер ледве виднілося в глибині, а твань із дна замулила раніше кришталево чисту воду.

Коли криниця побачила у своїй дзеркальній по­верхні відбиття жовтого, випаленого обличчя Посухи, вона застогнала і схвилювалася.

— Хотіла б я знати, чи скоро ти помреш? — проси­чала Посуха. — Під землею вже нема живця з водою, і ти незабаром не зможеш живитися з надр землі. Про дощ забудь, принаймні на два-три місяці.

— Заспокойся, — зітхнула криниця. — Мене вже ніщо не врятує. Щоб повернути мені життя, потрібне чудо: лише райське джерело могло б наситити мене.

— Я зачекаю, поки ти помреш, — сказала Посуха. Вона бачила, що стара криниця ледь животіє, і раділа, що може бути присутньою при її додихуванні, стежити, як вона по краплині виснажуватиметься.

Вона зручніше вмостилася край камінної водойми і радо прислухалася, як стара криниця важко зітхає в глибині. З насолодою дивилася Посуха, як спраглі манд­рівники з надією опускали відра до криниці, мріючи напитися прохолодної води, і з розчаруванням замість свіжої води витягували у відрі кілька крапель кала­муті.

Так минув день. Коли запала темрява, Посуха знову зазирнула до криниці. Генде на самому дні ще блищало трохи води.

— Я залишуся тут на всю ніч! — сказала Посуха кри­ниці. — Не поспішай! Однаково, коли настане день і я знову зазирну до тебе, ти вже не житимеш! Посуха зібгалася, скорчилася і вляглася край криниці, щоб так провести ніч, яка була ще жахливіша і болісніша, ніж день, бо не приносила ні прохолоди, ні полегшення.

Невгамовні собаки й шакали вили й гавкали; їм від- гомонювали з задушливих хлівів знеможені спрагою корови та осли. Навіть вітер не приносив прохолоди і свіжості, а, навпаки, був пекучим і розжареним, наче дихання величезного сплячого чудиська.

Тільки зірки мирно й привітно виблискували висо­ко на небі, і вузький сріблястий серп молодика лив лагідне зеленувато-блакитне світло на похмурі горби і долини. При світлі місяця Посуха помітила великий ка­раван, що підіймався на пагорб, прямуючи до Криниці Мудреців.

Посуха вдивлялася в довгий караван і тріумфувала. Безсумнівно, мандрівники й тварини знемагають від спраги, і велике буде їхнє розчарування, коли вони не знайдуть ні краплини води в старій криниці, щоб уга­мувати спрагу. Караван був такий великий, що люди і тварини, що складали його, могли б осушити криницю, навіть якби вона була повна. Посуха зауважила ніби щось незвичайне в цьому величезному каравані: наче привиди, рухалися в нічній півтемряві люди й верблю­ди, й дивно було, як міг величезний караван опинитися в таке спекотне літо посеред пустелі і не втратити ос­танніх сил. Верблюди йшли бадьоро, вони спускалися схилом горба в тому місці, де земля ніби зливалася з не­бом, і здавалося, що весь караван спускається з неба. При слабкому світлі місяця верблюди здавалися набагато більшими, ніж були насправді; напрочуд легко і не- натужно вони несли на собі величезні паки.

Посуха бачила весь караван, кожного верблюда, кож­ного поводаря так ясно, так виразно, що була певна — це справжні люди й тварини. Вона розрізнила навіть, що перші три верблюди були одногорбі — дромадери, із сі­рою блискучою шерстю; вони мали коштовний запряг, спини вкриті чудовими килимами, а на них сиділи знатні вершники.

Караван підійшов до криниці й зупинився; дромаде­ри виповнили нічну тишу пронизливими криками і спокійно лягли, аби вершники зійшли на землю. Нав’ю­чені верблюди залишилися спокійно стояти один за од­ним, довгою низкою, і здавалося, немає кінця химерній лінії горбів, довгих ший і нав’ючених пакунків.

Знатні вершники ступили на землю й відразу піді­йшли до Посухи та привітали її, торкаючись, на знак пошани, рукою до чола і до грудей. Вони були вбрані в ясно-білі шати, а на головах у них височіли тюрбани, до верхньої частини яких були прикріплені величезні зір­ки, котрі яскріли, наче їх щойно зняли з неба.

— Ми йдемо з далекого краю, — сказав чужинець, звертаючись до Посухи, — будь ласка, скажи нам, чи це часом не Криниця Мудреців?

— Вона справді досі так називалася, — зловтішно відповіла Посуха, — але завтра тут уже не буде ніякої криниці. Вона помре сьогодні вночі.

— Але хіба це не одна зі священних криниць, що ніколи не повинні вичерпуватися?

— Я знаю, що вона священна, —- заперечила Посу­ха, — але всі три мудреці в раю і не врятують криницю від смерті.

Три вершники перезирнулися.

— Ти добре знаєш історію цієї старої криниці? — спитав один з них Посуху.

— Я знаю історію не тільки всіх криниць, але і всіх річок, джерел, струмків та озер, — пихато відказала По­суха.

— Будь ласка, розкажи, коли можеш, історію цієї криниці, — попросили незнайомці й посідали біля злої баби.

Посуха випросталася, зіперлася на обмурівок кри­ниці та з виглядом справжньої казкарки почала:

— У Мідії, в місті Ґабесі, що лежить на самій межі пустелі й тому частенько бувало для мене бажаним при­тулком, колись жило троє чоловіків, які вславилися своєю мудрістю. Вони були дуже бідні, і це дивно, бо в Ґабесі знання й науки користувалися великою повагою і вчених людей дуже цінували. Трьом мудрецям не щас­тило, бо один з них був надзвичайно старий, і люди вва­жали, що такий старезний дід вже не може навчити інших своїй мудрості; другий хворів на проказу, і люди не лише не йшли до нього, щоб учитися мудрості, але, навпаки, тікали від нього, побоюючись зарази; третій мудрець був негр з випнутими губами, і люди не вірили, що він осяг мудрість, не вірили, що мудрість може з’я­витися з Ефіопії.

Спільне лихо — злидні — згуртувало трьох мудреців. Утрьох біля дверей одного й того ж храму вони жебрали на прожиток, разом влаштовувалися на нічліг під від­критим небом. Довгі, одноманітні дні вони скрашува­ли тим, що ділилися один з одним спостереженнями над людьми і природою і гуртом обговорювали явища природи та вчинки людей, свідками яких їм випадало бути.

Якось глупої ночі, коли вони втрьох пліч-о-пліч спали на плоскому даху свого убогого житла, порослого будяками та червоним маком, прокинувся найстарший з них і відразу, щойно обвів зором нічну темряву, роз­буркав товаришів.

— Нехай благословиться наша вбогість, що змушує нас спати просто неба! — вигукнув він. — Прокидайтесь і дивіться на небо!

— Справді, — м’якіше вела далі Посуха, — це була така ніч, що її не може забути жоден з тих, хто її бачив. Повітря таке прозоре і чисте, що зорезвід, — звичайно важкий і непроглядний, — здавався легким, і погляд вільно проникав у безмежну далечінь, що хвилювалася, як море. Весь небосяг виповнювався чарівним світлом, що невідомо звідки струменіло, і зірки у ньому плавали, змішуючи свої промені з тим сяйвом.

Але в далекій далині мудреці побачили у височині темну цяточку. Вона линула і зростала на очах, пере­творюючись на кулю, що дедалі ближчала. Щоближче темна куля помалу світлішала, — так розквітають тро­янди, — хай би Господь наказав їм усім пов’янути! — коли перетворюються з пуп’янка на пишну квітку. Куля дедалі більшала, зсередини лилося з неї все яскра­віше світло і, нарешті, розірвалася темна оболонка, а гаряче сліпуче світло раптом бризнуло навсібіч. Доле­тівши до найближчої зірки, світляна куля зупинилася. Бризки цієї яси поступово позливалися докупи, і утво­рилися довгі рожевуваті промені, що оточили світля­ну кулю, яка тепер скидалася на прекрасну величезну зірку.

Коли злидарі побачили це диво, мудрість підказала їм, що цієї миті народився на землі могутній Цар, який буде сильніший за царя Кіра й Александра Македонсь­кого.

Вони сказали один одному:

— Ходімо до батьків новонародженого Немовляти і розкажемо їм, що бачили цієї ночі. Ми скажемо їм, яке велике майбутнє чекає на їхнього сина, і вони, може, віддячать нам за добру звістку мішком червінців або зо­лотими прикрасами.

Вони взяли патериці й рушили в дорогу. Пройшли через місто та минули міську браму, але тут на мить зу­пинилися в нерішучості: перед ними лежала нескінчен­на пустеля, а люди бояться пустелі, ненавидять її. Аж тут запримітили вони, як нова чудова зірка, котра з’я­вилася цієї ночі, провела вузьким сріблястим променем по сухому піску голої пустелі, і вони сміливо й спокійно рушили за зіркою, яка вказувала їм шлях.

Цілу ніч вони йшли пустелею та перемовлялися між собою про новонародженого Царя, який, гадали вони, спить у колисці із золота, що виграє коштовним ка­мінням. Вони коротали час уночі, балакаючи про те, як прийдуть до короля й королеви, батьків немовляти, і звістують їм, що небо готує їхньому синові силу та мо- гуть, красу і щастя, яких не мав навіть мудрий цар Со­ломон.

Усі троє тішилися, що саме їх обрав Бог і показав чудову зірку. Вони поринали у мрії про те, яка нагорода чекає на них, і міркували, що батьки щасливого Немов­ляти мають їм дати принаймні двадцять гаманців із зо­лотом, — тоді назавжди зникнуть страждання і прини­ження злиднів, від яких вони потерпали стільки років.

Я цілу ніч чигала на них у пустелі, — продовжувала Посуха, — як лев, ладний кинутися на здобич, аби за­мучити їх спрагою. Але вони обминули мене. Всеньку ніч вела їх через пустелю чудова зірка, і вранці, коли не­бо посвітлішало на світанку і зірки почали мерхнути, та зірка, що вела їх, як і раніше, яскраво виблискувала, й мандрівники щасливо дійшли до оази, де знайшли дже­рело й пальми зі стиглими фініками; лише в променях сонця розтануло світло зірки. Мудреці відпочивали цілий день, але ледве посутеніло, зірка знову засвітилася на небі, і промінь її повів мандрівників далі через пустелю.

Годі собі уявити, наскільки приємно складалася по­дорож трьох мудреців. Зірка вела їх так, що їм не дове­лося зазнати ні голоду, ні спраги; вони не заплутували­ся в колючому терні, ноги не вгрузали в глибокий сип­кий пісок пустелі; шлях стелився рівний і гладкий; сонце не пекло, вітри не насмілювалися засипати їх хмарами піску. Мудреці помічали все це і постійно ка­зали один одному:

— Бог береже нас і благословляє нашу подорож. Ми Його посланці.

Але помалу я взяла гору над ними, — пишалася По­суха. — Я проникла їм у серця і так висушила їх, що во­ни зробилися такі ж черстві й безжальні, як пустеля, якою мандрівники йшли. Пиха і пожадливість ово­лоділи ними, вони дедалі більше вихвалялися своєю місією та щастям, що їм випало.

— Ми — Божі посланці, — торочили три мудреці, дедалі більше переймаючись погордою і пожадливістю, що спустошувала душу, — батько новонародженого ко­роля має гідно винагородити нас; навіть цілий караван, нав’ючений мішками із золотом, ледве чи достатня від­дяка за нашу звістку. Ми — посланці Божі!

Нарешті зірка привела мандрівників до Йордансь­кої долини; вони подолали плин славетної священної річки та ступили на вкриту горбами землю Юдеї. Якось уночі зірка спинилася над містечком Віфлеємом, що лежало серед зелені олив на високому скелястому горбі.

Мудреці взялися розглядати околицю, шукаючи по­глядом пишний палац з укріпленими мурами і вежами і все те, що пасує до царської столиці; але нічого подіб­ного вони не запримітили. Та найдивніше те, що зірка спинилася навіть не над містечком, а на околиці — над печерою край дороги. Лагідне світло зірки проникло до печери, і там побачили мудреці Немовля, котре спокій­но спало в Матері на колінах.

Мудреці побачили, що світло зірки, ніби променис­тою короною, увінчало голівку Немовляти, а проте вони нерішучо спинилися біля печери. До печери не ввійшли, щоб звістувати Немовляті славу й царську вла­ду, нічим не зрадили своєї присутності й почали швид­ко спускатися з горба.

— Невже ми здолали такий шлях, аби оце прийти до таких самих жебраків, як ми самі? — обурено ремству­вали мудреці. — Невже Бог для того послав нас сюди, щоб ми образили Його велич, звістувавши Його ім’ям царську долю синові убогого вівчаря? Що може чекати на це Немовля, крім батькових злиднів в убогій долині: буде ще один вівчар та й годі.

Посуха на мить зупинилася і спогорда подивилася на слухачів.

«Хіба я не маю рації? — промовляв її погляд. — Що може бути безплідніше і жорстокіше, ніж охоплене пи­хою людське серце? Це набагато жахливіше і сумніше, ніж пекучий пісок пустелі».

— Мудреці лише трохи відійшли від міста, — вела далі Посуха, — коли їм спала думка, буцім вони заблу­кали, йдучи за зіркою, і не зрозуміли шлях, який вона їм показувала. Вони поглянули вгору, щоб знайти свою зірку і рушити далі шляхом, який вказував її промінь. Але марно шукали вони на темному небі серед міріа- дів зірок ту, яка привела їх з далекої країни, — вона зникла.

На цьому слові глибоке хвилювання відбилося на обличчях трьох чужинців, ніби останні слова Посухи завдали їм сильних страждань.

— Те, що сталося далі, — знов заговорила оповідач­ка, — з людського погляду може здатися навіть відрад­ним. Коли мудреці побачили, що зірка зникла з зорез- воду, вони збагнули, що згрішили проти Бога. І з ними сталося те, — з огидою сказала Посуха, — що трапля­ється із землею, коли раптом починаються ливні дощі. Мудреці здригнулися від жаху, як здригається земля від блискавки і грому, душі їхні злагідніли, а покора, що опанувала ними, пустила паростки, як земля дає життя молодій травичці, що починає рости і зеленіти.

Три дні і три ночі блукали мудреці по околицях, марно намагаючися знайти Немовля, якому мали вкло­нитися. Зірка їм не з’являлася, не освітлювала і не вка­зувала шляху, і вони посувалися в глиб долини, не зна­ходячи шляху: смуток і каяття дедалі більше проникали в їхні серця. Третьої ночі, знесилені прагненням поку­тувати помилку, змучені свідомістю своєї помилки, не сміючи більше підвести погляд до неба, підійшли вони до цієї криниці. Тут Бог вибачив їхню помилку і гріх, і коли вони зазирнули до криниці, то в глибині свічада прозорої води побачили відбиття чудової зірки, яка привела їх зі Сходу.

Негайно схопилися вони і поквапилися слідом за зіркою, що знову привела їх до печери у передмісті Віфлеєма, і там мудреці вклякли перед новонародже­ним Немовлям:

— Ти володітимеш найбільшими скарбами світу, — вигукнули вони, — ми приносимо Тобі дари нашої му­дрості і знань. Ти будеш найбільшим і найславнішим Царем на землі, якого ще не було до Тебе і не буде до кінця світу!

Немовля торкнуло ручкою їхні похилені голови і, коли мудреці підвелися, виявилося, що Немовля на­ділило їх такими дарами, якими не могли б їх обдару­вати найбагатші та наймогутніші володарі на землі: старий мудрець перетворився на квітучого юнака, ле- пруватий зцілився від страшної хвороби, негр став блі­долицим, і разом вони — ставні та молоді — поверну­лись додому й невдовзі стали царями.

Посуха замовкла. Незнайомці взялися дякувати їй.

— Ти добре нам усе переповіла, — казали вони, — але, — додав один з них, — мене дивує те, що три му­дреці нічого не зробили для криниці, яка зробила їм таку послугу. Невже вони могли забути таку добру спра­ву?

— Хіба ця криниця не повинна бути вічною, — до­кинув інший, — аби нагадувати людям, що щастя, яке зникає в полоні пихи та самоомани, людина може по­вернути щирим каяттям і покорою?

— Невже ті, що відійшли у вічність, менше здатні на вдячність, ніж живі? — спитав третій. — Невже ті, хто насолоджується вічним блаженством у раю, можуть за­бути друзів, що залишилися на землі, і не допомогти їм у хвилину небезпеки?

Але тільки-но вимовив чужинець ці слова, як Посу­ха схопилася з криком жаху: вона впізнала в чужинцях трьох мудреців. Відчайдушно лементуючи, вона кину­лася геть від криниці, як від зачумленого, щоб не бачи­ти, як мандрівники гукнули своїх слуг, і ті почали знімати з верблюдів бордюги з водою, якими вони були нав’ючені; і незабаром бідна вмираюча криниця почала оживати й наповнюватися чудовою водою, яку вдячні мудреці привезли із собою з раю.