Кугуар і королівна

[Картинка: i_032.jpg]
Жили-були король і королева. Король — величезний старий, який ніколи не розлучався із шестизарядними револьверами й острогами, а голос мав такий, що гримучі змії у прерії, почувши його, з переляку ховались у глибокі нори під колючими кактусами. Недарма до коронації його називали Тихий Бен. Пізніше, надбавши п’ятдесят тисяч акрів землі й незліченні череди худоби, він перетворився на О’Доннела, Коров’ячого короля.
Королева колись була звичайною мексиканською дівчиною з міста Ларедо. Потім стала хорошою спокійною дружиною і навіть змогла переконати Бена розмовляти в будинку трішки тихше, щоб зберегти цілими тарілки. Коли Бен став королем, вона годинами сиділа на веранді ранчо Еспіноза і плела мати з очерету. Коли королівство розбагатіло настільки непристойно, що із Сан-Антоніо привезли у фургонах розкішні крісла і величезний стіл, жінка мовчки похитала охайно зачесаною чорнокосою головою і змирилася з долею Данаї[68].
От ви і познайомилися з королем і королевою, першими людьми у королівстві. Але насправді герої історії не вони, адже вона могла б називатися і «Хроніка королівни, винахідливості та недобросовісного кугуара».
Звали королівну, себто єдину королівську доньку, Джозефа О’Доннел. Від матері дівчина успадкувала добру вдачу і смагляву, майже екзотичну красу. Від батька, короля Бена, їй дісталася відвага, здоровий глузд і потяг до влади. Щоб поглянути на таку гарячу суміш, варто проїхати сотні миль. Джозефа могла верхи на коні, який мчить галопом, п’ять разів із шестизарядного револьвера поцілити у бляшанку томатів, яку розкручували на мотузці. Могла годинами бавитися з улюбленим білим кошеням, вигадуючи для нього все нові й нові кумедні вдяганки. Без ручки і рахівниці могла миттю порахувати, скільки прибутку принесе продаж тисячі п’ятисот сорока п’ятьох двохліток, які йдуть по вісім доларів п’ятдесят центів за штуку.
Ранчо Еспіноза простягається приблизно на сорок миль завдовжки і тридцять завширшки, хоча більша частина землі взята в оренду. Джозефа на коні об’їздила кожну милю майбутніх володінь. Будь-який ковбой на ранчо впізнавав дівчину здалеку і був її відданим васалом. Якось, побачивши королівну, Ріплі Дживанс, старший одного з таборів, вирішив, що рано чи пізно приєднається до королівської родини. Зухвала самовпевненість? Аж ніяк. У ті часи в околицях річки Нуесес чоловіка поважали не за титули. До того ж король худоби не обов’язково мав походити з родовитої сім’ї. Частенько цей титул означав, що його коронований власник добре знається на мистецтві крадіжки.
Одного разу Ріплі Дживанс поїхав на ранчо Два В’язи, щоб дізнатися, чи не прибилися туди заблукалі однорічні телята з його пасовища. Ковбой затримався на ранчо; коли він на зворотному шляху дістався переправи Білого Коня на річці Нуесес, сонце саме ховалося за обрієм. Переправу від табору відділяло шістнадцять миль, а від ранчо Еспіноза — дванадцять. Дживанс почувався стомленим і вирішив заночувати біля річки.
Біля переправи річка утворювала красиве плесо. Береги густо поросли високими деревами, під якими примостилися кущі. За п’ятдесят кроків од берега розкинулася лука, поросла густою травою — то була
ідеальна вечеря для коня і найкраще ліжко для вершника. Дживанс прив’язав коня і розстелив на землі попону, сів, обіпершись спиною об дерево, і запалив цигарку. Раптом із непролазних хащ над річкою почулося моторошне, люте завивання. Кінь затанцював на прив’язі й перелякано форкнув. Дживанс не кинув курити, але неквапливо потягнувся по відстебнуту кобуру, що лежала неподалік у траві, та прокрутив барабан револьвера. Величезна щука-трав’янка плюснула посеред водного плеса. Маленький зайчик-русак вискочив із-за кущика і сів, кумедно рухаючи вусиками, просто навпроти Дживанса. Кінь мирно пощипував траву.
Коли кугуар виводить арії біля річки на заході сонця, самотньому мандрівнику не варто втрачати пильності. Зміст пісні може полягати в тому, що останнім часом хижакз’їв недостатньо телят і смачненьких ягнят і має кровожерливе бажання поближче познайомитися з подорожнім.
У траві лежала порожня бляшанка з-під консервованих фруктів, залишена попереднім пожильцем природного готелю. Її вигляд змусив Дживанса радісно хрюкнути. У кишені притороченого до сідла плаща завалялася жменька чи дві меленої кави. Гаряча кава і цигарки! Верх блаженства для ковбоя.
За дві хвилини у напівтемряві весело поблимувало невелике вогнище. Дживанс із бляшанкою в руках попрямував по воду. Зліва, кроків за п’ятнадцять від берега, серед кущів він побачив коня з жіночим сідлом.
Повіддя волочилося по землі. Біля води навколішках стояла Джозефа О’Доннел. Дівчина щойно пила воду, а зараз бавилася, пропускаючи пісок крізь пальці. Праворуч від Джозефи, за якихось десять кроків, Дживанс помітив кугуара. Той припав до землі, вдало замаскувавшись у заростях секісти. Бурштинові очі хижака горіли голодним вогнем, на відстані двох метрів од них дрижав кінчик хвоста. Велетенська кішка погойдувалася, як усі представники її породи перед стрибком.
Дживанс зробив, що міг. Його шестизарядний револьвер лежав на траві за тридцять п’ять кроків. Чоловік голосно закричав і кинувся між кугуаром і королівною.
«Прочуханка», як потім назвав її Дживанс, вийшла короткою і трохи дивною. Коли Дживанс опинився на лінії вогню, то встиг помітити лише нечітку тінь у польоті й почути приглушений звук пострілів. Сотня кугуарових фунтів звалилася ковбою на голову, своєю вагою притиснувши його до землі. Він пригадує, що кричав: «Відпусти мене, мерщій, граймо за правилами!» Потім він як черв’як виповз із-під кугуара з повним ротом трави і бруду і синцем на потилиці, яка в падінні «привіталася» з коренем водяної планери. Кугуар лежав нерухомо. Дживанс, почуваючись ображеним і підозрюючи підступ, пригрозив тварині кулаком, прокричавши: «Я тебе на порошок зітру, якщо…» — і нарешті опанував себе.
Джозефа стояла на місці, тихо перезаряджаючи револьвер тридцять восьмого калібру зі срібною рукояткою. Мішень виявилася не з важких. У голову кугуара поцілити набагато легше, ніж у томатну бляшанку, яку розкручують на мотузці. У чорних очах і на вустах дівчини сяяла зухвала, провокуюча посмішка, яка зводила чоловіка з глузду. Невдалий лицар-рятівник ладен був від сорому провалитися під землю. Такий шанс, один на тисячу, і він його проґавив, віддав Мому[69],а не Амуру! Понад усякий сумнів, сатири у лісі хапалися за животи у нападі невтримного беззвучного сміху. Замість драми ковбой зіграв у водевілі під назвою «Сеньйор Дживанс перемагає набитого ватою кугуара».
— Це ви, містере Дживанс? — запитала Джозефа спокійним солодким контральто. — Ви замалим не злякали мою мішень своїм верещанням. Сподіваюся, під час падіння ви не забили голови?
— Ні, що ви, — тихо відповів Дживанс, — мені не боляче.
Зі збентеженим виглядом ковбой витягнув із-під мертвого кугуара свого найкращого капелюха. Той зіжмакався і сплющився у найкращих традиціях комедії. Дживанс ставнавколішки і ласкаво погладив страшну голову мертвого кугуара, паща якого й досі була розтулена.
— Бідолашний Біллі! — зронив він сумно.
— Що ви сказали? — різко запитала Джозефа.
— Ну, звичайно, ви були не в курсі, міс Джозефа, — відповів Дживанс із виглядом людини, в якій лицарство бере гору над сумом. — Я вас не звинувачую. Я намагався йоговрятувати, але не встиг вас вчасно попередити.
— Врятувати кого?
— Старого Білла. Я цілий день шукав його. Бачте, це наш табірний улюбленець. Живе у нас два роки. Сердешний добрий старий, в житті не скривдив навіть кролика. Як менірозповісти хлопцям про таку втрату? Але ви не могли знати, що Біллі просто хотів із вами погратися!
Джозефа пильно і твердо подивилася Дживансу просто у вічі. Ріплі успішно пройшов випробування. Він задумливо стояв, граючись русявими кучерями. Його очі світилисяпечаллю, не без ледь помітного відтінку докору. Вродливі риси вкрила пелена непідробного горя. Джозефа завагалася.
— А що ваш «улюбленець» робив біля переправи Білого Коня? — навела вона останній аргумент. — Поблизу немає жодного ковбойського табору.
— Старий негідник втік із табору ще вчора, — не розгубився Дживанс. — Я дивуюсь, як він не помер зі страху, побачивши койотів. Бачте, Джим Вебстер, кінний загінник,на тому тижні приволік у табір маленьке цуценя-тер’єра. Собача перетворило життя Білла на справжнісіньке пекло — не давало йому проходу, ганялося за ним, годинами гризло його задні лапи. Щоночі Білл крадькома залізав під ковдру до когось із хлопців, щоб заховатися від цуценяти. Гадаю, воно добряче допекло Біллу в іншому разі він нізащо б не втік. Він боявся відходити далеко від табору.
Джозефа уважніше придивилася до мертвого хижака. Дживанс ніжно поплескав того по масивній лапі, яка завиграшки могла вбити однорічне теля одним ударом. Оливкове обличчя дівчини почервоніло. Чи був то сором справжнього спортсмена, якого обманом змусили змагатися із набагато слабшим суперником? Погляд потеплішав, із напівзаплющених очей зник холодний насмішкуватий блиск.
— Мені дуже шкода, — знітилася дівчина, — але він здався мені таким великим і стрибав так високо…
— Бідний старий Біллі хотів їсти, — швидко відреагував захисник покійного. — Ми привчили його стрибати. Так він зазвичай заробляв у таборі вечерю. Заради шматка м’яса він ладен був качатися по землі з задертими догори лапами. Коли він побачив вас, мабуть, подумав, що ви його нагодуєте.
Раптом очі Джозефи розширилися від жаху.
— Я могла вас застрелити! — вигукнула вона. — Ви кинулися просто під кулі. Ви ризикували життям, щоб урятувати друга! Ви молодець, містере Дживанс. Я симпатизую чоловікам, які люблять тварин.
Тепер королівна дивилася на Дживанса із захватом. Врешті-решт романтичному героєві вдалося вибратися з-за водевільних лаштунків. Мрія Дживанса починала набувати чіткіших обрисів.
— Я завжди любив тварин, — сказав він, — коней, собак, кугуарів, корів, алігаторів…
— Ненавиджу алігаторів, — перебила Джозефа, — гидкі брудні тварюки!
— Я сказав алігаторів? — виправився Дживанс. — Звісно, я мав на увазі антилоп.
Добре серце Джозефи підказало їй, що вибачень замало. Дівчина простягнула тремтячу руку. В куточках чорних очей забриніли дві великі сльозинки.
— Будь ласка, вибачте мені, містере Дживанс. Будь ласочка. Я слабка дівчина і дуже злякалася. Мені невимовно шкода Білла. Ви не уявляєте, як мені соромно. Якби я могла повернути час назад!
Дживанс узяв дівчину за руку і тримав її якийсь час, доки у ньому змагалися великодушність і печаль. Нарешті благородство перемогло біль від втрати Білла. Джозефа зрозуміла, що її жахливий вчинок пробачили.
— Прошу вас, не говоріть більше про це, міс Джозефа. Біллі своїм виглядом міг налякати не тільки юну леді. Хлопцям я все поясню.
— Ви точно не зневажаєте мене? — схвильована Джозефа підійшла до Ріплі ближче. Її очі сяяли приязню і щирим каяттям. — Я б зненавиділа того, хто вбив моє кошеня. Як сміливо було з вашого боку ризикнути життям, щоб урятувати друга! У вас добре серце! Небагато чоловіків здатні на таке!
Поразка обернулася перемогою! Водевіль перетворився на драму! Браво, Ріплі Дживанс!
Над землею запанували сутінки. Містер Дживанс не міг відпустити Джозефу на ранчо саму. Він знову осідлав коня, не звертаючи уваги на обурене іржання, і поїхав за дівчиною. По зеленому килиму соковитих трав поруч мчали королівна і чоловік, який любив тварин. Запах прерії, запах родючої землі й ніжних диких квітів вкривав молодих людей густим п’янким серпанком. На горбах завивали койоти. Королівни не бояться койотів. І все ж…
Джозефа під’їхала ближче до ковбоя. Простягнула маленьку долоню. Дживанс узяв її у свою руку. Коні мчали копито до копита. Руки сплелися, і власниця однієї з них прошепотіла:
— Я нічого не боюся, але подумати тільки! Напевно, мені було б непереливки, якби я зустріла дикого кугуара! Бідолашний Білл! Я щаслива, що ви вирішили мене провести!
Король О’Доннел сидів на веранді.
— Здрастуй, Ріпе! — закричав він. — Це ти?
— Він провів мене, — відповіла Джозефа. — Я затрималася, тому що заблукала.
— Спасибі, Ріпе! — сказав коров’ячий король. — Залишайся ночувати на ранчо, повернешся до табору вранці.
Дживанс не залишився на ранчо, поїхав до табору. На світанку треба було виганяти череду теличок. Він попрощався і помчав геть.
За годину, коли у домі запанувала тиша і темрява, Джозефа в нічній сорочці підійшла до дверей спальні й гукнула крізь весь мощений цеглою коридор до короля:
— Таточку, пам’ятаєш старого кугуара, його ще називали Півторавухий Диявол, — того, що зарізав Гонсалеса, вівчаря містера Мартіна, і задрав п’ятдесят телят на ранчо Саладо? Я вбила його сьогодні на переправі Білого Коня. Поклала двома пострілами з тридцять восьмого, коли він стрибав на жертву. Я впізнала його за порізаним вухом, яке Гонсалес пошматував мачете. Ти б сам пишався такими пострілами!
— Мала забіяка! — прогримів Тихий Бен із темряви королівської опочивальні.