Квітка для тата

І що воно за ночі? Сниться ясне сонечко, а протреш очі, прочумаєшся — за вікном сіро, незатишно. Ані цятини світла. По шибках дощує — мжич-мжич… мжич-мжич…
Правда, мальва зазирнула до вікна веселеньким очком. Їй що? Треба пити дощинки, щоб було чим годувати Дзумку. І усміхатися треба, щоб якось виманити Катрусю надвір. Мовляв, не бійся, дівчинко, виходь!
Хіба Катруся боїться? Плащика — на себе, чобітки взула і — до тата, в лікарню. Це ж через дорогу.
Бігла й проказувала:

— Славний-преславний Доще Дощиську! Пропустіть мене до тата, а тоді що хочте!

— Мжич-мжич, — відповідав дощ. — Мжич-мжич…

Хай мжичкує. Він сьогодні на такий лад заведений. Катрусі ніколи його слухати. Її чекають.
Тато одразу так їй і сказав:

— Я вже й зачекався!

Катруся присіла край ліжка й заторохкотіла:

— Ми несли тобі квітку, тату. Я й Доця. Коли ми зустріли Лева, я залишила Доцю біля нього й пішла. Скоро я озирнулася: він дивився мені вслід. Лев помахав мені лапою, ніби велів: “Біжи!” І я побігла… Я швидко бігла. Мене б ніхто не наздогнав, навіть Сонячний Зайчик. Та скільки я не озиралася, Лев стояв і стояв.

— Знаю, Катрусю, — зронив тато.

— Хіба ти бачив? — здивувалася Катруся.

— Може, й бачив, — усміхнувся тато. — Грива у Лева жовта? Аж золота?

— Золота…

— А очі світло-блакитні, кольору чистого неба?

— Світло-блакитні…

— А пушок м’якенький, буцімто Лев винюхав усі лісові квіти?

— М’якенький…

— То це він. Золотин.

— Він, тату, він! Золотин! — зраділа Катруся. — Він і до тебе ходить?

— Ходить. Уночі.

Тато усміхався! Тато так гарно-прегарно усміхався! Тато радів, як мала дитина!

— Вдень йому нічого ходити, — впевнено мовила Катруся. — Проти сонця його грива може зайнятися. А як дощ… — Катруся не стрималася, засміялася. — Тату, ти можеш уявити його гриву в дощ?

— Так само, як і ти, — знов усміхнувся тато, ніби сьогодні в нього був день усміхання. — Левові годиться ходити місячної ночі.

— Ой, тату, він так і робить! Він подарував мені квітку. Я принесла б тобі її одразу, але вдосвіта… Вдосвіта вперіщив оцей, — Катруся показала рукою надвір і перекривила: — Мжич-мжич… Дощ Дощисько.

Її рука завмерла проти вікна… Катруся замружилась… розмружилась… замружилась… розмружилась… О! На тобі! Квітка! Т а с а м а! Стоїть у скляночці й вибілює свої пелюсточки. А на одній пелюстці — метелик, крильцями поводить.
“Барвокрилик”, — згадала Катруся його ім’я.

Кого-кого, а Барвокрилика тато не знав. Зате добре знав улюблену казку Левової мами Золотини. Ту казку, яку кожен може додивитися вві сні. Казку, в якої найкраще — то серединка…
У кімнаті мовби розвиднілося — чи то від квітки, чи то від Катрусі.

— А тепер чимчикуй додому, — сказав тато. — А то в нас, як у тій небилиці:

І ти тут,
і я тут,
а хто ж буде дома?
Хто соломку
порубає так,
неначе дрова?

Катруся здогадалася: татові саме заманулося додивитися свою казку. Самому. При світлі білої квітки.