Легенда про злого пастуха

Жив колись пастух, який мав жахливий характер, а, крім того, й двох псів, що були ще гірші за нього. Мешкав він сам зі своїми вівцями й собаками, бо інші пастухи його боялися.

Чоловіком він був сварливим і мстивим, постійно злим на когось. В його очах зазвичай читалася лють, а борода була розкуйовдженою й неохайною. Говорив пастух завжди з гіркотою в голосі, ніхто й ніколи ще не бачив його усміхненим.

Жебраки, які стукали в двері його хижі, мусили швидко втікати від псів та погроз господаря.

Коли Святої ночі іншим пастухам об’явився ангел, який повідомив про народження Дитятка, пастух почав буркотати: “То звичайне шахрайство для легковірних”, – і зі злістю загорнувся у свій широкий плащ, чорний, як його серце. Але саме тієї ночі сталося щось неймовірне.

Неподалік від пасовища, де ночував пастух, у пошуках вогню мандрував один чоловік. Він стукав у кожні двері.

– Допоможіть мені, люди добрі, – благав чужинець, – моя дружина щойно народила Дитя, мені треба розвести багаття, щоб зігріти їх – жінку і Малого.

Але ніч була глибока, всі міцно спали, й ніхто йому не відчиняв. Однак чоловік продовжував шукати. Був то святий Йосиф. Його зусібіч оточувала темрява, але якоїсь миті він помітив блиск вогню і майже бігом поспішив туди.

Це було вогнище злого пастуха, який пильнував своє стадо. Пси дрімали біля його ніг, а навколо спали, одна коло одної, вівці.

Коли святий Йосиф наблизився, пси прокинулися. Вони уже загавкали б, але з якихось причин мовчали. Тоді пастух натравив їх на непроханого гостя. Пси, наїжачивши шерсть і вищиривши ікла, що зловісно виблискували у світлі вогню, кинулися на святого Йосифа, та вже коло нього враз зм’якли і вляглися йому біля ніг – так, наче їх змусила зробити це якась невидима рука.

Здивований і роздратований пастух ухопив свою сукувату палицю й різким рухом кинув її з усієї сили в чужинця. Але палиця не влучила в ціль і зі свистом полетіла далеко в поле.

Прибулець мав відкрите й лагідне обличчя, він попрямував до пастуха, спокійно ступаючи поміж вівцями. Чоловік ледь торкався їх своєю одежею, але жодної не збудив.

– Друже, подаруй мені трохи вогню, щоб зігріти Дитя та Його Матір, – попросив Йосиф.

Пастух уже хотів кинути у відповідь щось грубе, але згадав, що пси прибульця не покусали, палиця не влучила в нього, а вівці не прокинулися. Збентежившись трохи, пастух не посмів відмовити.

– Візьми, скільки хочеш, – кинув сухо.

Вогнище вже майже не горіло, на землі лежали лише обвуглені головешки. Щоправда, одна пригорща жару ще залишилася, але чужинець не мав із собою ні відерка, ні лопати, щоб його взяти.

Старий пастух помітив це й злорадно повторив: “Візьми, скільки хочеш… якщо зможеш”.

Святий Йосиф нахилився, взяв руками трохи жару, загорнув його в полу свого плаща й, подякувавши, пішов геть.

Вогонь ані не обпік йому рук, ані не пропалив плаща. Чоловік узяв жар, начеб то була пригорща червоних ягід.

Пастух не міг вийти з дива. “Що за ніч? – подумав він. – Пси не кусають, палиця не б’є, вівці не бояться, а вогонь не пече”.

Тоді голосно гукнув до чужинця:

– Що за дивна ніч сьогодні? Чому всі такі добрі?

Чоловік ввічливо відповів:

– Мусиш зрозуміти це сам – своїм серцем. Я не можу тобі цього сказати.

Старий пастух вирішив, що не спускатиме ока з чужинця, тож пішов за ним назирці.

Так він дізнався, що чоловік навіть не має хати, а його дружина й Дитя знайшли прихисток у скельній заглибині, схожій на печеру, яка, однак, зовсім не захищала їх від холоду.

Коли пастух побачив Дитину, його холодне й черстве серце трохи відтануло. А темрява, що панувала в його душі, почала прояснятися. Він відкрив свою торбину й вийняв з неї овече руно, біле й м’яке, і подав його жінці, щоб накрила ним Дитину. А потім обдарував подружжя хлібом і сиром.

Тієї ж миті йому немов полуда спала з очей, і він побачив те, чого раніше не міг бачити, і почув те, чого до цього часу не здатен був чути: його оточують ряди ангелів, які хором співають, що цієї ночі народився Месія, Месія, Який має врятувати цілий світ від зла.

І тоді пастух зрозумів, чому цієї радісної ночі ніщо й ніхто не може бути злим. Ангели були не лише навколо нього, але й усюди – у печері, на скелях, у небі й на пагорбах: прибували щомиті нові й нові, щоб величати Боже Дитя. Усюди панувало щастя, радість, співи й танці.

Пастух не бачив усього цього тієї ночі, яка видавалася чорною й порожньою, поки його очі не відкрилися на правду. Хвиля щастя наповнила його серце аж до глибин, і безмежна радість струснула ціле його єство – так, наче все в ньому перетворилося на одну з тих арф, на яких грали ангели.

Пастух упав на коліна й почав дякувати Господеві. Його очі наповнилися сльозами щастя. Він уперше в житті посміхнувся.

* * *

Різдво – це тайна Втілення, яка є справжнім чудом, чимось, що зненацька вибухає посеред темряви ночі, в якому блукає людство, перемінюючи буквально все.

Свічки й лампадки, місяць і сонце не мають значення. Значення має лиш те, що в нас є очі, здатні розгледіти знаки Божої слави. У Різдвяну ніч очі людей, – зокрема й тих, які приховують у своїх душах злість і гіркоту, – можуть відкритися й почати споглядати те, що люди хотіли побачити споконвіку, – лик Бога.

Бог вирішив об’явитися. Він, усемогутній Творець неба й землі, постав перед нами в Ісусі. Ми можемо торкнутися Його, промовляти до Нього, їсти разом з Ним, відчувати тепло Його любові. Бог перебуває поряд – Він став Людиною.

Цю новину треба поширювати, щоб серця людей запалали радістю. Щоб ота дивовижна впевненість у тому, що Бог живе серед нас, проклала собі дорогу до найтемніших закутків нашої історії. Небо й земля сходяться, й усі люди – так само, як злий пастух, – можуть внутрішньо змінитися завдяки цій дійсності.