Лялька
Везли на продаж цілий віз ляльок. Одна лялька впала на дорогу. Встала і пішла куди очі дивляться. Сукня на ляльці біленька, на голові нова шапочка сріблом розшита, чистенькі постоли поскрипують, і сама як маків цвіт рум’янцем горить.
Зустрівся ляльці горобець.
— Чи далеко зібралася, подружко? — спитав горобець.
— Заміж зібралася, нареченого шукаю! — відповіла лялька.
— А я чим не наречений? — сказав горобець. — виходь за мене.
— Піти я б пішла. Чому не піти. А ось ти спершу покажи і розкажи: як ти співаєш, танцюєш і яке твоє життя-буття?
Горобець відразу застрибав і заспівав: «Цінь! Цвірінь!» Потім заговорив:
— Де зустрінеться зернятко, там і поклюю, у м’якушці поколупаюся, а коли м’яса захочеться хробаків поклюю, ось яке у мене життя-буття.
— Ні, горобчику, не піду за тебе. І танцюєш ти недобре, і пісні в тебе нескладні, а в брудній м’якушці я всю сукню забрудню.
Образився горобець і полетів. Пішла лялька далі, а назустріч їй шпак:
— Куди, лялечко, прямуєш?
— Заміж зібралася. Йду нареченого шукати, — відповіла лялька.
— А я якраз одружитися збираюся, — зрадів грак, — виходь за мене!
— Спершу покажи і розкажи, як ти співаєш та танцюєш і яке твоє життя-буття, — спитала лялька, — тоді й про весілля побалакаємо.
Заскакав грак, загорланив.
— Ців, ців! Ось як я танцю та співаю, — промовив він. — А живу так: де що зустрінеться, поласую, де гній трапиться, пориюсь, поколупаюсь. Погано, чи добре?
— Ні, шпаче, не піду за тебе, — відповіла лялька. — Пісні в тебе грубі, танок негарний, а в гною колупатися мені не личить — постоли забрудню!
Ні слова шпак не промовив, змахнув крилами і полетів геть. А лялька далі пішла. Ішла, йшла, зустрілося їй мишеня.
— Чи далеко, красуне, йдеш? — спитав він.
— Заміж зібралася виходити. Йду нареченого шукати, — відповіла лялька.
— А я одружитися хочу, наречену шукаю. Виходь за мене!
— Вийду за тебе, якщо пісні співати та танцювати вмієш та життя-буття у тебе гарне.
— Пії, п-і-і, — запищало мишеня тоненьким голоском, ніби на скрипці заграло. І відразу закрутилрся дзигою — танцювати стало.
Лялька слухає та на танець дивиться. Зупинилося мишеня, стало про своє життя-буття розповідати:
– Пії, п-і-і! Життя в мене кращого і не треба: і хліб у коморі, і масло в діжках, і мед! Їж, пий, чого душа просить. А живу під коморою — чистенько, ситно. Побачиш – залюбуєшся!
Сподобалися вибагливій ляльці і пісні, і танець, і слова мишеняти.
— Ну що ж,— каже,— піду за тебе заміж.
Пішли вони до мишеняти до хати і давай весілля справляти. Покликало мишеня рідню та знайомих, і почалася гостина, веселий бенкет. І кріт у чорній шубці, і ховрах у сірій сукні, і миші з мишенятами всі сидять за весільним столом, пригощаються, а молоді — мишеня з лялькою — гостей пригощають:
— Їжте, гості дорогі, пригощайтеся!
Наїлися гості, напились. Потім у танок пустилися. А потім закричали:
— Молоду просимо!
Піднялася лялька, озирнулася, причепурилась і встала до танцю. Та так плавно танцювала, тільки срібло на шапочці трохи дзвеніло.
Всі гості її величали і хвалили:
— Ой яка молода, ой яка лялька!
А ляльці від лестощів стало весело. Підняла вона голову і закружляла ще швидше, аж голова закрутилася. І – бух! – впала в чашку з водою. Витягли її з чашки, а сукня на ній все мокра.
Заплакала лялька, залилася сльозами, кинула гостей і побігла на річку сукню полоскати. А тут нова біда-напасть сталася: загрузла вона на березі в багнюці і вибратися не може. Глянула сюди-туди, побачила горобця, що її сватав.
— Допоможи, братику горобчику, вибратися, — благала вона, — зовсім я зав’язла!
— Ні, лялько, собою я негарний, і пісні мої погані, та й пилюкою боюся тебе забруднити!
Змахнув крильцями горобець і полетів геть.
На той час шпак повз пролітав.
— Цвік, цвік! Чого тут у бруді стоїш? – загорланив шпак.
— Та ось у болоті загрузла, ніяк не виберуся. Витягни мене, — просить лялька.
— Цвік, цвік! Витяг би я тебе, та боюся гноєм забруднити!
Полетів шпак. І знову лялька залишилася сама. Гірко заплакала, а болото її вже по груди засмоктало. І тут почулися голоси. «Мабуть, гості наші розходяться по домівках», — подумала лялька і запищала на весь голос.
— Рятуй-те, рятуй-те!
Гості підбігли, схопили ляльку за руки, щосили потягли, та так почали смикати, що руки відірвали. Потім ухопилися за голову і так усі разом почали тягнути та смикати, що й голову відірвали.
На тому й скінчилася казка про розбірливу наречену-ляльку.
Джерело:
“Чувашские легенды и сказки”
Видавництво: “Чувашское книжное издательство Чебоксары”
Чебоксари, 1979 р.