Любина мандрівка

Жила собі на світі маленька дівчинка Люба. Вона була доброю дівчинкою, і всі її любили. І мама в неї теж була добра. Тата у них не було. Він ще зовсім мо­лодим на війні з фашистами воював, був тяжко пора­нений і потім все життя хворів. Він помер, як Люба тільки народилася.

Отак жили вони вдвох із мамою. І була у них ще киця чорна з білим носиком, Муркою її звали: вона до них у лютий мороз приблудилася і така була розумна, що все геть-чисто розуміла. Бувало, як тільки дівчин­ка чи мама чомусь засумують, вона до них і мордоч­кою треться, і муркоче, і втішає: заспокойтеся — все минеться.

А в Люби і її матінки справді бували неприємності.

Коли Люба пішла у другий клас, мама у неї дуже захворіла. Лікарі приходили та нічим допомогти їй не могли.

Саме прийшла зима, випав сніг. Заплакали дерева, бо вітри зірвали з них пишний одяг. Засумували пташ­ки, бо снігом замело їжу. Одні відлетіли у теплі краї, інші товклися поблизу людських осель, відшукуючи щось поживне.

Які розумніші, цілими зграями підлітали під Любині вікна. Тут були і звичайні горобчики, і снігурі, і синички, і сойки. Люба їх усіх годувала.

Аж тут одного дня прилетіли великі чорні птахи з великими крилами, з величезними дзьобами. Граки? Люба здивувалась: їхні граки вже давненько кудись помандрували…

— А це північні граки,— сказала мама,— вони що­року тікають від жорстоких північних морозів. Але повесні відлітають додому, бо дуже люблять свої рідні місця. Пригости їх. Вони дуже скромні, не нахабні.

Багато клопоту було в Люби, коли почались сніго­пади і нічого поживного не могли знайти пташки під товстою пеленою снігу. Малих пташок вона годувала пшоном та крихтами, а граків — маленькими шма­точками розмоченого хліба. Добре, що поруч була їдальня, і дівчата давали Любі залишки хліба. Але у Люби багато було ще й іншої роботи. Треба було після школи допомогти хворій мамі обід зготувати та й у хаті прибрати. Матінці все гіршало, вона вже й їсти нічого не могла.

Серед птахів помітила Люба найбільшого і назвала його Носачем. Як він прилетить, то й усі за ним. А як щось крякне, то усі тікати знімаються. А як усі їсти почнуть, то сам він довго не їсть і неначе вартує та все на віконце поглядає, ніби Любі щось сказати хоче.

От якось, коли всі граки розлетілися, дівчинка вікно відчинила і на підвіконня великий окраєць поклала, Носача покликала:

— А йди сюди, Носачу добрий, поїж як слід.

А Мурка нявчить:

— Мяу, мяу, ти мене не бійся, я й горобчиків не займаю. Ти мене не бійся.

Прилетів Носач, крила свої величезні, як плащ, розправив та й каже людським голосом:

— Спасибі тобі, добра дівчинко, за любов, за ласку.

Але скажи мені, чого ти смутна дуже? Може, я за­раджу твоїй біді.

Дівчинка каже:

— Як же мені не сумувати, як хворіє моя добра матінка й лікарі їй допомогти не можуть.

— Що ж,— замислився Носач,— може, тобі якусь травичку лікувальну відшукати? Ми, як хворіємо, то травою лікуємось!

— Стривай,— згадала Люба,— а ти до діла кажеш. Мама розповідала, що був у неї учень здібний. Він хотів добрим лікарем бути. І домігся свого. Працює він тепер десь на півночі, уже професор і якусь травичку виростив, що від багатьох хвороб людей лікує. Але зараз люта зима, сніги… Як до нього добитися?

— А де він живе? — питається Носач.

— А десь на півночі. Над великою рікою.

Зрадів Носач:

— Та і я ж там мешкаю. У лісах його та садках дітей виводжу. Знаєш що: сідай мені на спину, я тебе за одну ніч домчу.

— Ой, це ж чудово! — зраділа Люба.— Та чи не за­мерзнемо ми дорогою?

— А я в чарівниці королеви сніжинок попрошу,— мовив Носач.— Вона не завжди зла буває й добрим лю­дям допомагає. Вона снігову хмару вмить зіб’є і нас ніби пухом огорне. А вітер з її наказу вже на північ понесе: він зараз швидкий.

Люба почула, як стогне мати, і зважилась.

— Так от, тільки північ проб’є,— наказав Носач,— ти одягайся і виходь. А мамі записку залиш, щоб не турбувалася. А я тим часом свою дружиноньку спо­віщу: вона ж тут зі мною перебуває.

Коли опівночі вийшла дівчинка у двір, то побачила королеву сніжинок. Вона була красуня із красунь. Одіж уся в діамантах, широкі рукави іскри крешуть, голову вінок із снігових квітів вінчає.

— В путь-дорогу!

Розпустив птах свої великі крила, ніби сідло Любі підставив. Сіла дівчинка на спину Носачеві, і знявся він угору.

Аж тут відчула дівчинка, як щось за неї вчепилося і ніжно обняло.

Ой леле, та це ж Мурка!

Хитра кицька підслухала розмову з Носачем і за свою господиню злякалася.

Вітер свище, а Носач кричить:

— Хай летить, вона легенька, не завадить. А мені вже спускатися не можна.

І вони полетіли, тільки люди дивувалися, що за хмара величезна з гуркотом у небо звилася.

Дівчинці було зручно, ніби в кабіні літака. Навіть тепло, бо кицька зогрівала.

Люба трохи задрімала.

Тільки ранок заблагословився, і сонце запалало по- весняному, як спустився Носач на якесь підвіконня і постукав у чиєсь вікно.

— Щось ти рано прилетів, друже,— сказав профе­сор, виглянувши у вікно (а це саме був професор, який цілющі трави вирощував).— У нас іще жорстокі морози стоять.

Виходить, він з Носачем був добре знайомий і не раз годував його.

Аж тут угледів, що на його підвіконня спустилася ма­ленька дівчинка з кицькою на плечі.

Довго розповідати, як Лю­бу з кицькою гостинно при­ймали і Носача, як героя, ві­тали, як ліків та харчів на дорогу готували. Професор з Любиною мамою по телефо­ну поговорив і вилікувати її пообіцяв.

Дівчинка занепокоїлась: треба поспішати, а то як би шуба снігова зовсім не роз­танула.

А професор засміявся та й каже:

— Е ні, друзі мої! Годі вам у хмарі тьопатися. Я для вас космовертоліт нової кон­струкції викличу:  він вас миттю домчить.

Кудись подзвонив — і за­гриміло, загуло: у двір, як велетенський жук, вертоліт спустився.

Сіли всі троє в кабіну і полетіли. За кілька хвилин прилетіли.

Мама професорову травку випила, і очі їй забли­щали, й щоки зарожевіли: вона видужала.

Отак і казці кінець.

А що то за космовертоліт, ви у наших космонавтів запитайте, добре?