Людина – ведмідь

Жив-був на світі солдат. Служив він королю вірою та правдою багато років, а як вийшов йому час, відпустили його на всі чотири сторони. Стоїть солдат на роздоріжжі і не знає, куди йому податися. У рідному селі в нього вже нікого не залишилося. Служба у короля довга, а за цей час вся його рідня померла. Та й від селянської роботи він давно відвик. “Е, будь, що буде, – вирішив солдат, – піду куди очі дивляться, а там буде видно”. Зайшов він у густий ліс, іде стежкою, на дерева поглядає і думає: “А чи не вдавитися мені на першій ж гілляці?”

Раптом йому назустріч якийсь чоловік.

– Про що, служивий, задумався? – Запитує він солдата.

– Та ось шукаю гіляку, на якій вдавитися зручніше. Залишився я один на світі, подітися мені нікуди і годуватись нема чим.

– Вдавитися – справа нехитра, – каже людина. – Краще йди ти до мене на службу.

– А ти хто такий? – Запитує його солдат.

– Я чорт, – відповідає той. – Чув про мене?

– Чути,  чув, та зв’язуватися з чортом у мене немає бажання. Не піду я до тебе на службу.

– Та від тебе нічого такого і не буде потрібно, – каже чорт. – Служити ти мені будеш сім років, а грошей отримаєш без ліку. Ану, обернися назад!

Озирнувся солдат і бачить: стоїть у нього за спиною здоровенний ведмідь на задніх лапах. Пащу роззяв, зуби вишкірив, ось-ось накинеться! Приставив тут солдат рушницю до плеча – бах-бабах! – І застрелив ведмедя.

– Еге, та ти, я бачу, не з боязоивих, – каже чорт. – Такі мені й потрібні.

Кинувся він до вбитого ведмедя, здер з нього шкуру, вичинив її і знову солдата питає:

– Ну, то як, підеш до мене на службу?

Подумав солдат і вирішив: “Діватися мені все одно нікуди – і так, і так пропадати. Так і бути, піду служити до чорта. А там, дивишся, може, і я над ним верх візьму”.

– Гаразд, чорте, яка твоя угода?

– А угода моя така, – відповідає чорт. – Зашию я тебе зараз у ведмежу шкуру, і не будеш ти знімати її ні вдень, ні вночі цілих сім років. І весь цей час не можна тобі ні митися, ні бороди стригти. За це отримаєш від мене гаманець без дна. Знадобляться тобі гроші, запустиш в нього руку і бери золото повною жменею, скільки душа забажає. А гроші ті куди хочеш витрачай – пий, їж, гуляй. Виконаєш умову – твоє щастя, йди через сім років на всі чотири сторони. А не виконаєш – тоді вже вважай. Заберу твою душу на віки вічні.

– Домовилися! – каже солдат.

– Залазь у ведмежу шкуру!

Зашив його чорт у ведмежу шкуру, і став солдат таким, що страшнішим і не придумаєш.

– Ну, бувай, служивий, через сім років побачимось, – сказав чорт і зник невідомо куди.

А солдат пішов по селах мандрувати. Нелегко йому спочатку доводилося, був він настільки страшний, що всі його цуралися. У багатих садибах його з двору гнали геть, ночувати не пускали і крихти хліба не хотіли дати. І лише бідняки його шкодували. В самих їсти нічого, а вони солдата пригріють, привітають, останнім шматком поділяться. І за це щедро платив їм солдат зі свого невичерпного гаманця. І пройшла по селах чутка, що з’явився в окрузі чоловік-ведмідь. Собою аж надто страшний – нечесаний, немитий – а серце у нього добре. За притулок і ласку сторицею віддає, за кожний шмат хліба золотом розплачується і нікому в допомозі не відмовляє. І повалив до нього народ валом. Багатьох бідняків він з біди визволив, від боргів урятував. І всіх він щедро грішми наділяв. Самому йому багато не треба було. Попив, поїв, переночував на соломі – і добре.

Так чотири роки минуло. Одного разу прийшов чоловік-ведмідь на заїжджий двір і попросився переночувати.

– У кімнати я тебе не пущу, – каже йому господар, – аж надто ти страшний. А на сіні, як що хочеш, ночуй.

– Згоден, – каже солдат.

Пішов він і ліг на сіні. А поруч стайня була.

Ось лежить солдат і чує – хтось із конюхом розмовляє. Перегородка тоненька, кожне слово чути. Каже конюху якийсь старий:

– Зовсім ми зубожили, хоч по світу йди. А тут ще винен я поміщику сім сотень талерів. Де їх взяти – не розумію. Коли не віддам вчасно, вижене нас поміщик із дому, і ніде буде схилити голову.

– Та невже поміщик почекати хоч трохи не може? — питає конюх. — В нього грошей — хоч греблю гати.

– Просив я його, – відповідає старий. – І слухати не хоче. “Плати, – каже, – борг, а ні забирайся з будинку”.

Встав тут чоловік-ведмідь, прийшов на стайню і каже:

– Не бійтеся мене, люди добрі. Чув я, старий, про твою біду і хочу тебе виручити.

Подивився на солдата старий селянин і бачить: собою людина потворна, а очі в нього добрі.

– Ти де живеш? – Запитує солдат. Селянин і розповів, де його хатинка стоїть.

– Завтра я прийду до тебе і принесу гроші.

Старий і схаменутися не встиг, а вже солдат назад на сіно пішов і спати завалився.

Вранці прокинувся, поснідав, розплатився з господарем за нічліг і пішов до старого. А старий на подвір’ї дрова коле:

– Доброго дня, ось я і, як обіцяв, – каже солдат.

– Просимо до хати, – відповідає старий.

Увійшов солдат у хату і бачить: сидять троє дівчат за роботою. Дві старші прядуть, а молодша пряжу намотує.

– Зберіть на стіл гостя почастувати, – каже дівчатам старий, – він нам грошей приніс, хоче нас з біди виручити.

– Ні ні! – відповідає солдат. – Їсти я у вас не стану; я і поїв і попив на заїжджому дворі. А гроші – ось вони. Візьми їх і віддай поміщикові борг.

– Тобі мабуть розписку треба? – Запитує селянин.

– Навіщо мені розписка? – каже солдат. – Я тобі ці гроші без віддачі дарую.

Став тут старий від радості сам не свій. Не знає, як гостю і дякувати. А солдат питає:

– Ці дівчата – твої доньки ?

– Вгадав, – відповідає селянин.

– Бач які славні; одна за одну гарніша. Чи не посватаєш за мене якусь? Чоловік я неодружений, може, скоро й одружитися надумаю.

– Та я б з радістю. Тільки як вони захочуть? Неволити я їх не стану.

– Навіщо неволити? – каже солдат. – Ти у них спитай.

Тут дві старші доньки разом закричали:

– І питати нема чого! Не підемо за такого страхолюда! Та й брудний він. Ні, нехай собі іншу шукає.

А молодша, Інгрід, почервоніла і каже батькові.

– Хоч він і не вийшов на вроду, а видно, що людина добра. Якщо він нас, тату, з біди врятував, то я згодна за нього заміж йти.

Тут солдат їй відповідає:

– Ні, моя красуне, зараз я тебе ще за дружину не візьму, а повернуся сюди рівно через три роки. Тільки багато за цей термін води втече, і може статися, що ми не впізнаємо один одного. Є ось у мене золота обручка. Я її переламаю надвоє; одну половину візьму собі, а іншу тобі віддам. А як побачимося через три роки, з’єднаємо дві половинки – і так один одного впізнаємо.

Попрощався солдат з усіма і пішов далі мандрувати.

А старші сестри давай з Інгрід насміхатися. Такого красеня, мовляв, жінка собі відхопила, що ні людям показати, ні самій подивитись! Інгрід їм на це відповідає:

– Я його і на красеня мальованого не проміняю. З лиця не воду пити, було б добре серце.

Минув термін, і прийшов чоловік-ведмідь на те саме місце, де він сім років тому з чортом зустрівся. А чорт тут як тут.

– Ну, що, нечистий, не порушив я договору? – Запитує його солдат.

– Порушити не порушив, та тільки погано ти мені служив. Ти всі мої гроші на добрі справи витрачав, бідний люд з потреби визволяв, і це мені, чортові, зовсім не личить. Чи просив я тебе про це?

– Просити не просив, але й не заборонив.

– Твоя правда, – каже чорт. – У мене цього і в думках не було.

– Ну, то знімай з мене ведмежу шкуру геть. Тепер ми квити, і я тобі не слуга.

Заскреготав чорт зубами, завив від злості, закружляв дзиґою, та робити нічого. Проти угоди не підеш. Зняв він із солдата ведмежу шкуру і відпустив його на всі чотири боки.

Пішов тоді солдат у село і взяв свої гроші, що ще раніше на чорний день сховав. Роздобував собі новий одяг, помився і став хлопцем, хоч куди. Купив візок та пару добрих коней і поїхав до своєї нареченої. Під’їжджає він до будинку, а назустріч йому батько Інґрід виходить. Тільки тепер солдат зовсім іншим став, старий не впізнав його.

Вклонився він гостю і питає:

– Що завгодно вашій милості?

– Чи не можна в тебе, хазяїне, відпочити, коней напоїти? – Запитує солдат.

– Та тут і заїжджий двір недалеко, – відповідає старий. – Але коли ти моїм домом не погребуєш, то ласкаво просимо.

Увійшов солдат у будинок і бачить, що сидять дві сестри за прялками, а молодша, Інгрід, пряжу мотає.

– Зберіть гостю закусити, – каже дочкам старий.

Тут дві старші дочки зашепотіли між собою:

– До чого ж гарний кавалер! І собою видний, і одяг на ньому багатий!

Забігали вони, заклопотали, наставили всяких страв на стіл.

А молодша, Інгрід, як сиділа за роботою, так і з місця не рушила.

– Ці дівчата-дочки твої? – Запитує гість старого.

– Вгадав, пане, – відповідає старий.

– А чи не віддаси мені цю жінку? – каже гість і на Інгрід показує.

– Ні, пане, я вже просватана, – відповідає Інгрід.

– А де ж твій наречений?

– Та сьогодні, як раз три роки минуло, як пішов він, і з того часу жодних звісток про себе не подавав.

– Так він, мабуть, давно тебе забув. Нема чого тобі чекати, виходь за мене заміж, – умовляє її гість.

А Інгрід своє твердить:

– Ні, він неодмінно повернеться, я знаю!

Тут дві старші сестри навперебій загомоніли:

– І на що вона вам здалася? Нехай собі сидить та свого страхолюда чекає. Беріть нас заміж, будь-яку вибирайте, чим ми гірші?

Тільки гість на них і дивитися не хоче і знову в Інгрід питає:

– А як ти свого нареченого впізнаєш? Може, він зовсім іншим став?

– Залишив він мені половинку обручки, – відповідає Інгрід. – У кого друга половинка знайдеться, той і буде моїм нареченим.

– Тоді, виходить, це я, а не хтось інший, – каже гість, – ось вона, моя половинка!

Зраділа Інгрід і нареченому на шию кинулася. Скликали вони гостей та веселе весілля справили.

Прикупив собі солдатів землі і став жити та добра наживати з молодою дружиною та її старим батьком.