Маленька принцеса

Розділ 1: У хатинці під солом’яною стріхою

Венні розбудило Зелене Мишеня. Воно сиділо на подушці та гладило її щоку тонкою холодною лапкою. Венні солодко позіхнула й перевернулася на другий бік.

– Он як! Ледащо невдячне, лежебока! – накинулося на неї з докорами Зелене Мишеня. – Скільки можна спати? Поглянь, як гарненько світить сонечко! Окрім того, я добряче зголодніло. – І Зелене Мишеня поплескало себе лапкою по кругленькому животику.

Мишеня було яскраво-зелене, геть усе – з голови й до кінчика хвоста. Шерстинки в промінні сонця так і вилискували смарагдом, а вуса на мордочці нагадували свіжу зелену хвою.

– Я таке вродилось одне на світі! – частенько вихвалялося Зелене Мишеня. – От лиш подумати: ну що таке інші миші й мишенята? Дивитися нудно. Суцільна сірість. А от я – інша справа!

– Вене, – сонним голосом покликала Венні. – Ти ще спиш? Прокидайся вже… Спускайся до нас. От-от прийде Смиринка.

Із сінника драбиною спустився кароокий хлопчик. П’ятірнею провів по скуйовдженому волоссю – посипалися сухі травинки.

– І справді, куди це поділася Смиринка? – невдоволено пробурчало Мишеня. – Зараз саме час поснідати сповненому поваги до себе Мишеняті.

Рипнули низенькі дверцята, і до халупки увійшла худенька, невигадливо вбрана дівчина.

Це була Смиринка. Її ніжне обличчя сяяло тихою красою. Але в глибині прозорих зелених очей зачаїлися смуток і тривога.

До пояса Смиринки були прив’язані два череп’яні горнятка. Дівчина прислуговувала на кухні в палаці короля Трагімора. І ніколи не приходила до маленької хатинки під солом’яною стріхою, не наповнивши горнятка чимось смачним. От і зараз вона налила в миску густої юшки й поклала на старий надщерблений таріль шматки солодкого пирога.

Зелене Мишеня спритно видерлося на дерев’яний черевик Венні.

– Гей, дівчиську! – нетерпляче вигукнуло Мишеня. – Не забудь залишити мені найласіший шматочок.

– Тобі аби їсти з ранку до ночі, – засміялася Венні. – Скоро вже станеш такий, що й у шкуру не потовпишся!

– Їжте, мої рідненькі, тут усім вистачить, – Смиринка поцілувала Венні й сіла на ослінчик.

– Бідолашні мої сирітки, – промовила Смиринка, і від її усмішки в маленькій хатці немов посвітлішало. – Сьогодні рівно десять років, як вас знайшов мудрий Вічний Шукач. Від ранку до заходу сонця він невтомно ходить шляхами і знаходить усе, що втрачено, забуто, покинуто…

Діти нічого не відповіли Смиринці, дружно сьорбаючи з миски густу юшку. Зелене Мишеня залізло на стіл і двома лапками запхало собі до рота чималий кавалок солодкого пирога.

– Дякувати Богу, ви були тоді ще маленькі й нічого не пам’ятаєте… – казала далі Смиринка. – Страшна моровиця напала того року на наше містечко. Не встигали ховати померлих. Тебе, мій хлопчику, знайшов Вічний Шукач у густому ялиннику, ледве живого. Дали тобі ім’я Вен, що означає нашою говіркою – сирота. І тебе, моя дівчинко, теж знайшов Вічний Шукач. Ти лежала серед квітів на лісовій галявині. Він страшенно злякався, подумав, що ти померла. Та коли він схилився над тобою, ти зітхнула й розплющила очі. Вічний Шукач узяв тебе на руки та приніс до міста. Добрі люди прихистили тебе й дали ім’я – Венні. Воно і зрозуміло – сирітка…

– Ти сьогодні якась не така, Смиринко, – придивляючись до неї, зауважила Венні. – Ти усміхаєшся, але ж я бачу, тобі щось завдає туги.

– Ні, ні, моя люба, – одвернувшись, промовила Смиринка. – Я така, як завжди.

Смиринка зітхнула й підвелася з ослінчика.

– Мушу йти до палацу, поки головний кухар мене не кинувся. Лаятиме або й геть прожене…

Смиринка поспіхом вийшла з хатинки. Щойно процокотіли по східцях її легенькі підбори, як у вікно зазирнула бабуся в бідному, але охайному очіпку.

Це була старенька Амрита, їхня сусідка. Вона жила неподалік і частенько навідувалася до Вена й Венні. Бабуся поставила на підвіконня кошик, повний стиглих блискучих слив.

– Солодкі, як твій цукор. Їжте на здоров’я, – припросила старенька. – А ще послухайте, мої любесенькі, що я вам скажу. Сьогодні нікому не одчиняйте двері. Ходить містом жебрачка-сіромаха. Подейкують, вона хвора на проказу, вся в струпах та в корості. Просить хоч ковток води, але люди бояться її, сахаються або женуть геть…

– Може, і моя матуся отак ходила від хати до хати і простягала руку, – тихо промовила Венні, й раптом гіркі сльози бризнули їй з очей.

– Не плач, Венні, – Вен кинувся до дівчинки, долонями витер їй мокрі щоки. – Я нікому не дам тебе скривдити. А коли підростемо, ми з тобою одружимося, правда ж, Венні?

– Авжеж, – відповіла Венні, ясно усміхаючись крізь сльози. – Неодмінно одружимось, Вене, адже ми вже так вирішили.

Зелене Мишеня наїлося й тепер, ледве зводячи дух, вмостилося скраєчку на щербатий таріль.

– Одружимось, одружимось… – невдоволено пробурчало воно. – Які дурниці! – Але зараз же поблажливо додало: – Хоча, мабуть, зроблю вам послугу, прийду на весілля.

– Ми будемо тобі дуже раді, правда ж, Вене? – розсміялася Венні.

– Чого зуби шкіриш? – розсердилося Мишеня. Воно було страшенно самолюбне та вразливе. – Небагато хто може похвалитися, що в них на весіллі було Зелене Мишеня. Зелене, наче весняна травичка! Ні, з людьми краще не мати діла. Ви такі нерозумні! Ось будь ласка, вчора вночі Венні, тремтячи від холоду, стояла край шляху зі свічкою в руці. А довкола ні живої душі.

– Вен пішов до лісу по хмиз і припізнився, – тихо сказала Венні. – Я злякалася, що він заблукав у хащах.

– Не кажи про те, чого не тямиш, Зелене Мишеня, – серйозно додав Вен. – Я ж і справді згубив стежку в лісі, подався манівцями. Але, побачивши здалеку вогник свічки Венні, миттю вибрався на шлях.

– Ну, я бачу, тут мене ніхто не шанує, – ображено пробурчало Зелене Мишеня. Відтак скочило на поріг і зникло в придорожніх кущах.

– Дивися, Вене, – скрикнула Венні й перегнулася через підвіконня. – Дивися, хто йде! Здається, це та сама жебрачка.

Дорогою, похнюпивши голову, пленталася жінка, загорнувшись у темний обшарпаний плащ. Її обличчя приховував каптур, насунутий на очі.

– Води… Будь ласка, ковток води… – ледве чутно прошепотіла жінка. – Вмираю від спраги…

Венні зірвалася з місця, зачерпнула череп’яним кухлем води з відерця й кинулася до дверей.

Ще здалеку вона відчула сморід від гнійних струпів. Але, не думаючи ні про що, дівчинка підбігла до жебрачки і простягнула їй кухоль із водою.

Жебрачка відпила ковток, голос її несподівано зміцнів і задзвенів.

– Хай бережи тебе Господь, моє добре дитя! Ще за молодих літ мене вразила ця страшна недуга. Обличчя та руки вкрилися струпами й виразками. Я була багата, але витратила увесь свій статок, купуючи цілюще зілля. На жаль, жоден лікар не міг мені зарадити. Я перетворилася на страхітливу потвору. Не знаю, скільки років я блукала світом, вбога, у подертім лахмітті. Мені весь час хотілося пити! Але зустрічні проганяли мене з огидою і страхом. Одного разу в глухому лісі я набрела на хижку старого відлюдника. Святий старець сказав мені: «Нещасна! Тебе зцілять жалість і співчуття». Тільки ти одна не злякалася й пошкодувала мене. Я вже відчуваю, як рани мої затягуються, вщухає пекучий біль…

Жінка підвела голову й поглянула на Венні. Дівчинка побачила, що очі жебрачки світяться й сяють, ніби дві яскраві зорі, віддзеркалені в тихій воді, повній місячного сяйва.

Аж раптом налетів рвучкий вітер і здійняв густу хмару куряви. Коли ж пил улігся, жебрачки вже і сліду не стало.

Венні повернулася до хатинки. Вен стояв на порозі та дивився на неї з осудом.

– Розумієш, вона наче рукою торкнулася мого серця, – спробувала пояснити Венні. – І я не змогла…

Тим часом Смиринка поспішала знайомою дорогою. У кінці вулиці вона побачила Вічного Шукача. Це був ще не старий чоловік, але вже сиве волосся, наче срібне прядиво, спадало йому на плечі. Вічний Шукач прошкував, пильно вдивляючись собі під ноги, і лише іноді роззирався навсібіч.

– Смиринко! – гукнув він до дівчинки. – Що з тобою? Ти така сумна, наче втратила щось дуже дороге для себе.

– Мабуть, так воно і є, пане, – прошепотіла Смиринка.

– Завітай до мене ввечері, коли будеш вільна, – запропонував Вічний Шукач. – Прийдеш?

– Прийду, – не зупиняючись, відгукнулася Смиринка і заквапилася далі.

Вічний Шукач раптово зупинився, ніби прислухаючись до чогось. Йому здалося, немовби якийсь ледве чутний голосок покликав його.

Він придивився і враз побачив у траві потертий шкіряний гаман.

– Якийсь бідняк, мабуть, загубив, – пробурмотів Вічний Шукач та застромив гаман за пояс. – Ну нічого, спохопиться, знає, куди прийти. І для мене радість повернути хазяїнові пропажу. О, а це що дзвенить? Та як дивно – тоненько-тоненько…

Вічний Шукач розгорнув під ногами сухе листя й підняв із землі золотий перстень.

– Ба, та це непростий перстень! – задумливо промовив Вічний Шукач, роздивляючись знахідку. – Схожий на скручену змію, а замість очей темні яхонти. Яка філігранна робота! Але чому така гнітюча туга охопила мою душу, щойно я глянув на нього? А втім, сподіваюся, його господар скоро відшукається. Що не кажи, а річ коштовна, рідкісна – не щодня таку знайдеш…

Розділ 2: Скляна принцеса

– Вене, нумо гратися в солдатики, – запропонувала Венні та сіла поряд із хлопчиком на ослін. Хоча, по правді, їй більше кортіло бавитися в ляльки.

– Е, ні, бавитимемось у ляльки, – заперечив Вен, але насправді йому більше кортіло погратися в солдатики.

Звідкись здалеку почувся сміх, легкий і дзвінкий, мов різдвяні дзвіночки. Вен визирнув у вікно.

– Венні, а йди-но сюди! Та хутчій! – покликав він схвильовано. – Хто це, дивися?

Повз їхню оселю вулицею проходила прозора дівчинка. Її сукенка, здавалося, була зіткана з краплинок срібного дощу. На голові в дівчинки виблискувала маленька, ледве помітна примарна корона.

Дівчинка обернулася. Дивна, лукава і водночас ваблива усмішка промайнула на її вустах. Забринів тихий, схожий на дзюркотіння холодного гірського струмка, сміх.

– Дивися, – прошепотіла Венні. – Мені здається, вона схожа на мене! І волосся таке саме кучеряве.

– Тільки в неї воно золоте, а в тебе руде, – заперечив Вен.

– А очі? Точнісінько як у мене. І вії такі самі довгі.

– Ні. – Вен ще дужче вистромився з вікна. – Скажеш таке! У неї очі блакитні. А в тебе – сірі. На ногах у неї золоті черевички, а в тебе…

Венні мимоволі спустила очі на свої босі ноги. Вони були брудні, а між пальцями застрягла тонка зелена бадилинка, адже вона вранці бігала босоніж по траві.

– Ти тільки поглянь на її корону! – захоплено вигукнув Вен. – Одразу видно, це справжня принцеса. Вона вся немов із золотого скла. – Вен мигцем глянув на Венні та знову обернувся до вікна. – Хіба можна вас порівняти? Вона така гарна, а ти…

– А я? – плачучи, повторила Венні. – Ти все брешеш, капосний хлопчиську! Там лише якась безглузда тінь. Там нікого немає!

Не тямлячи себе від образи й горя, Венні вискочила надвір і схопила каменюку, що лежала біля порога.

Прозора принцеса озирнулася. Тепер її усмішка була глузливою і недоброю.

– Геть звідси! – закричала Венні. – Лиха мара! Ти навмисно дратуєш нас. Забирайся!

Венні розмахнулася та щосили жбурнула камінь навздогін прозорій принцесі.

Почувся тихий дзенькіт, ледве чутний сміх, і все зникло, мов ніколи й не було. Розтанула сукня, потьмяніла і згасла блискуча корона.

– Що ти накоїла! Навіщо? – Вен вибіг на вулицю, гнівно стискаючи кулаки. Ще мить, і він би напевно ляснув Венні. Але та розпачливо скрикнула, і Вен опустив руки.

– Ти просто заздриш їй. Бо ти не така вродлива! – насмішкувато дивлячись на неї, промовив Вен. – Хто ти така? Звичайна дівчинка в старій сукні, а вона…

Вен рвучко обернувся й пішов геть.

Нічого не бачачи від сліз, Венні повернулася до хатки.

– Вене, – сумно прошепотіла вона. – Як ти міг?

– Не клич Вена, люба, – почула Венні позаду себе тихий, але владний голос. – Коли ти захочеш, хлопчина як побитий пес приповзе до твоїх ніг!

Венні здригнулася та рвучко обернулася. Посеред кімнати стояв високий на зріст чоловік. Обличчя незнайомця здавалося смаглявим, темним, немов звугленим. Одна брова була вища за іншу. Але найстрашнішими були його очі. Здавалося, в них оселилася непроглядна ніч. Дві темні цівки мороку клубочилися та цідилися з їх бездонної глибини.

Незнайомець був одягнений, як багач, у чорний оксамит. Косо зрізаний плащ, мов крило кажана, спадав аж до землі.

– Схоже, ти боїшся мене, мила дівчинко? – вкрадливо запитав незнайомець. – Даремно, зовсім даремно. Повір, я не заподію тобі нічого лихого. Слухай мене уважно. Я хочу, щоб ти стала принцесою! Маленькою принцесою.

– Хто? Я? – у душі Венні похололо. – Ви жартуєте, пане?

– Ти житимеш у справжньому палаці, – малював чудові картини незнайомець. – Щодня ти вдягатимеш нову сукню, ошатнішу за попередню. А на голові твоїй сяятиме корона із самоцвітами. – Трохи помовчавши, незнайомець стиха додав: – Але за це ти мусиш мені дещо віддати.

– Віддати? Що саме? – Венні раптом відчула, як її обсипало морозом.

– Королі та принци приїжджатимуть із далеких країв, аби тільки поглянути на принцесу Венні. А зухвалий хлопчисько стане твоїм рабом.

– Але я не хочу, щоб Вен став рабом, – несміливо заперечила Венні. – Нехай просто повернеться.

– Він дуже скоро набридне тобі, – презирливо скривив губи незнайомець. – Тобі відкриється інше життя, інші розваги. Ти житимеш у палаці і станеш найвродливішою дівчинкою в королівстві.

– Це ж як? – здивувалася Венні.

Незнайомець дістав зі згорток свого плаща маленьке овальне люстерко і дав його Венні.

Дівчинка взяла дзеркальце. Його золота ручка здалася їй холодною як лід. Венні поглянула в прохолодне скло. Спочатку вона побачила лише туманні хвилі, що розбігалися врізнобіч. Та ось із їхньої таємничої глибини проступило її обличчя. Тільки що це? Волосся в неї геть-чисто золоте, точнісінько як у скляної принцеси. Зникли ластовинки. Мов небесна блакить засяяли очі.

– Але ж це… не я! – Венні мов зачарована дивилася в люстерко.

– Ти станеш такою, Венні. Ти станеш найпрекраснішою принцесою на світі, обіцяю, – долинув до неї вкрадливий заворожливий голос.

– Або ви дуже добрий, – невпевнено мовила Венні, – або ви смієтеся з мене, пане. Ніхто просто так не дасть убогій дівчинці вроду, різне вбрання та ще й палац на додачу.

– Авжеж, просто так ніхто не дасть, – незнайомець, немов погоджуючись, кивнув. – Я вже сказав, ти дещо мусиш мені віддати за це.

– Але ж ви не кажете, що я повинна віддати, пане, – боязко підвела на нього очі Венні. – Отож я й не знаю, що.

– Де вже тобі знати це, – глухо розсміявся незнайомець. – О! Те, що я прошу, не має ні ваги, ні кольору. Багато людей живуть і навіть не думають, мають вони це чи ні. А решта переконані, що все це лише пусті вигадки й химери.

Венні мовчки дивилася на незнайомця в чорному, косо зрізаному плащі.

– Ти повинна віддати мені свою душу! – з притиском на останньому слові сказав незнайомець.

– Душу?.. – вся похолонувши, повторила Венні.

– Подивися в люстерко, маленька принцесо! – квапливо промовив незнайомець.

Венні слухняно глянула… О, яке прекрасне відображення вона там побачила!

– Скажи лише одне слово – так. Одне слово! – незнайомець нахилився до неї.

«Хіба можна вас порівняти? Вона така гарна, а ти…» – з болем згадала вона слова Вена.

– Так, – знесилено прошепотіла Венні. – Так, – повторила вона. – Я згодна…

– Угоду укладено! – Незнайомець не міг стримати переможної усмішки. – Дивися, дивися в люстерко, маленька принцесо, не відводь від нього погляду! Тобі не буде боляче. Ти нічого не відчуєш, тільки легкий холодок у серці, і все.

Венні здалося, що вона спить, і темні хвилі відносять її кудись далеко-далеко… Вона бачила тільки чарівливе відображення в дзеркалі. Воно усміхалося, кивало їй, немов радіючи чомусь.

Потім вона побачила руки незнайомця. Той тримав шматочок сірої нитки. Одним рухом він спритно накинув сіру нитку їй на шию, туго затягнув і зав’язав вузлом.

– Мені важко дихати! Я не хочу! Я задихаюсь! – крикнула Венні.

– За красу треба платити, маленька принцесо! – Незнайомець низько й шанобливо уклонився їй. – Скоро ви звикнете до сірої нитки, а потім і зовсім забудете про неї. Карета та слуги чекають на вас, моя повелителько!

Венні глянула у вікно й побачила золочену карету, запряжену чорними як смола кіньми.

– Це теж моє? – прошепотіла Венні. Вона ступила крок до дверей і трохи не впала, наступивши на край своєї сукні. Сукня була довга, з тонкого шовку, срібляста, прикрашена на грудях самоцвітним камінням.

– Маленька принцесо, ви можете звати мене просто Трагімор. – Незнайомець послужливо подав їй руку. Тремтіння пробігло всім тілом Венні. Вона побачила: з-під його нігтів, звиваючись, мов змії, тягнуться тонкі цівки мороку.

Венні переступила через низький, порослий мохом, поріг.

«Бачив би мене зараз Вен, – згадуючи недавню образу, подумала Венні. – Ото б рота роззявив від подиву!.. А невдовзі я буду так само вродлива, як та принцеса. Тільки вона була геть прозора й розбилася, як скло. А я жива, справжня…»

Розділ 3: Перстень Зміїне Око

Вічний Шукач сидів за столом, розбираючи знахідки, які відшукав того дня.

Нараз у шибку хтось тихенько постукав.

– Заходьте! – гукнув Вічний Шукач.

Літня жінка зазирнула в прочинені двері.

– Вічний Шукачу, чи не попадався тобі маленький черевичок моєї онучки? Я сплела його з червоної вовни, – одразу помітиш, – низько вклонилася вона.

– Аякже, аякже… – Вічний Шукач вийшов на ґанок. – Ось, будь ласка, візьми… А це не ти загубив підкову, ковалику Симоне? – гукнув він до широкоплечого юнака в шкіряному фартуху, який саме проходив повз його оселю.

Знайшлася й хазяйка старого потертого гаманця з трьома мідяками всередині.

Вічний Шукач повернувся до будинку. На столі самотньо лежав лише перстень, схожий на маленьку скручену змійку. Виблискувала золота луска, похмурим вогнем горіли яхонтові очі.

На східцях ґанку почулися чиїсь легкі кроки.

– Це я, Смиринка!

Вічний Шукач широко розчинив двері. Смиринка несміливо переступила поріг, та враз немов прикипіла на місці, збліднувши, не зводячи переляканих очей із золотого персня.

– Ауринт… – прошепотіла вона. – Цього персня зробив Ауринт для короля Трагімора.

– Он воно що! – повільно промовив Вічний Шукач.

Смиринка сіла на стілець, підперла щоку долонькою, і раптом нестримні сльози бризнули їй з очей. Вічний Шукач поклав руку їй на голову. Він стояв мовчки, даючи дівчині час заспокоїтися.

– Що, кепські справи? – за кілька хвилин запитав він.

– Він так змінився, мій Ауринт, – через силу промовила Смиринка. Її ніжне лагідне личко неначе тануло в присмерку кімнати. – Відколи король Трагімор зав’язав йому на шиї сіру нитку, його й не впізнати. Раніше він був звичайним помічником у золотих справ майстра. І раптом немов хто обдарував його чудовим умінням. Вельможі, багаті лицарі охоче купують його браслети, персні та намиста. Платять щедро, скільки запросить. Тільки не той став Ауринт, геть зовсім не той. Більше не говорить мені як раніше ласкавих слів. Квапить із весіллям, але, мені здається, гроші та славу він любить більше, ніж мене. А на цей перстень я взагалі не можу дивитися. Сама не знаю чому, та мені здається, ніби він принесе нам нещастя!..

Смиринка відштовхнула від себе перстень Зміїне Око. Він покотився по столу і з брязкотом упав додолу.

З маленької нірки в куточку визирнуло Зелене Мишеня. А треба сказати, що в нього в кожній оселі було повно рідні та приятелів. Навіть у палаці Трагімора проживала його поважна тітонька – повелителька всіх мишей у королівстві.

Зелене Мишеня вправно підчепило лапкою перстень Зміїне Око та миттю зникло з ним у глибокій нірці.

– В усьому, в усьому винен король Трагімор, – прошепотіла Смиринка. – Він злий чаклун, чорнокнижник. Усі це знають, тільки мовчать.

Вічний Шукач довгим поглядом подивився на Смиринку.

– Витри сльози, моє дитя, – промовив він. – Будемо молитись до Бога, щоб Ауринт знову став таким, яким був раніше.

Смиринка несміливо подивилася на Вічного Шукача.

– Я давно хотіла запитати… – почала Смиринка і, зніяковівши, замовкла.

– Що ж ти опустила очі, дівчинко, кажи далі, – підбадьорив її Вічний Шукач.

– Я давно хотіла запитати, пане, чому тебе так звуть: Вічний Шукач? – соромливо промовила вона.

Вічний Шукач сумно усміхнувся.

– Що ж, у цьому немає таємниці, – сказав він. – Я розповім тобі. Чуйним серцем ти все зрозумієш. Отож знай, Смиринко, я син короля Пелінора. Не дивися так здивовано, люба! Це правда, мій батько – король Пелінор. Він був добрим і могутнім чарівником. Матусі я не пам’ятаю, вона померла, коли я був ще зовсім маленьким. Ми жили в замку з темно-синіх і сірих каменів, що височів на високій неприступній скелі. Замок був такий високий, що за його вежі чіплялися хмари. Внизу холодне море билося об гострі виступи, а взимку на скелю гучно і дзвінко налітали гострі крижини. Порожніми залами з виттям і свистом гуляв пронизливий вітер, але мій батько загортав мене в теплий плащ і забороняв вітрові гасити вогонь у каміні. Я був щасливий у величезному холодному замку, мене зігрівала любов мого батька. Він умів таємними заклинаннями втихомирювати бурі, і моряки благословляли його, добувшись тихої гавані. Він посилав людям щасливі, вигадливі сни, а щоб розважити мене, у саду розквітали троянди навіть у найлютіший мороз. Та одного разу до нас завітав незваний гість – король Трагімор зі своїми слугами. Будь він проклятий! Трагімор схопив мене за волосся і вихопив з піхов чаклунський Згубний Меч. Будь-який сміливець злякається, вгледівши Згубний Меч! По його лезу завжди крапля за краплею стікає кров.

– Відкрий мені всі таємниці свого чаклунства! – зажадав король Трагімор. – Інакше мої слуги вб’ють твого сина.

Батько на все погодився, щоб зберегти мені життя.

Вони пішли до Північної вежі. Повільно тягнувся час, аж ось до зали увійшов король Трагімор.

– Відпустіть хлопчиська, я дізнався все, що потрібно, – похмуро посміхаючись, велів він слугам. – Король Пелінор нам більше не загрожує.

Він вийшов, схожий на зловісну нічну тінь. А я щодуху кинувся до Північної вежі. Мій бідолашний батько лежав на килимі. Смертельна блідість лягла на його обличчя.

– Синку, мій любий синку, – сказав він згасаючим голосом. – Коли я відвернувся, Трагімор штрикнув мене в спину Згубним Мечем. Це був підлий зрадницький удар… Я помираю, але в мене ще вистачить сили, щоб наділити тебе дивовижним даром. Ти знаходитимеш те, що випадково хтось загубив. І віддаватимеш знахідку хазяїнові. Люди прозвуть тебе «Вічний Шукач». Але знай, синку, мій любий синку, настане день, коли ти знайдеш те, що зведе зі світу короля Трагімора. І цю знахідку ти залишиш собі…

Промовивши це, мій шляхетний батько король Пелінор заплющив очі, і серце його припинило битися.

– Яку сумну історію ти повідав мені, – Смиринка нахилилася й поцілувала руку Вічного Шукача.

– Але слова мого батька досі залишаються для мене загадкою, – зітхнувши, промовив Вічний Шукач. – Що допоможе мені перемогти короля Трагімора? От сьогодні я знайшов золотий перстень, схожий на змію. Але в чому його сила – мені невідомо. Хоча щось підказує мені: цей перстень має якусь таємничу владу… До речі, де це він?

Враз зарипіли старі східці на ґанку. Вічний Шукач глянув у вікно й обернувся до Смиринки.

– Це Ауринт!

– Я не хочу з ним зараз бачитися! – Смиринка злякано заметушилася по кімнаті. – Заховай мене, паночку!

Вічний Шукач штовхнув низенькі двері, які вели до маленької комірки.

– Ховайся тут, він і не здогадається…

Смиринка похапцем зачинила за собою старі рипливі дверцята.

Увійшов високий юнак, убраний, як панич.

Густе світле волосся спадало йому на плечі. Його можна було б назвати гарним на вроду, коли б не гордовита, зневажлива посмішка й холодний недобрий погляд.

– Скажи, Вічний Шукачу, чи не знаходив ти цими днями, зовсім недавно, може навіть сьогодні, перстень? Так, так, перстень, схожий на змію з яхонтовими очима? – нетерпляче запитав він.

– Ти хочеш сказати, що це твій перстень і загубив його ти? – примружившись, подивився на нього Вічний Шукач.

– Ні, не я його загубив, – спохмурнів Ауринт. – І не я його господар. Але я запитав тебе про інше. Відповідай, знаходив ти цей перстень чи ні?

– Знайшов чи не знайшов, яка різниця? – похитав головою Вічний Шукач. – Однаково, я віддав би перстень лише його власникові. Тому, хто його загубив.

– Та я й розпитувати не буду, я сам відшукаю перстень, – розгнівано вигукнув Ауринт.

Він повернув голову, і Вічний Шукач мимоволі здригнувся, помітивши на його шиї сіру нитку. Вона була так туго зав’язана, що глибоко врізалася в шкіру.

Ауринт вихопив із-за пояса кинджал і з несамовитою люттю почав жбурляти з полиць усе підряд. Жалібно дзенькнувши, впали старовинні дзиґарі, лунко загримів мідяний посуд, посипалися золоті монети.

– Тут сам чорт голову зверне, – з досадою буркнув Ауринт. – Годі бодай щось знайти. Утім, перстень без заклинання все одно безсилий… А заклинання знає лише король Трагімор.

Ауринт вийшов, хряснувши дверима – аж тріснула шибка в низенькому віконці.

Смиринка боязко вийшла з комірки.

– Боже мій, скільки в ньому злості! – у прозорих очах дівчини забриніли сльози. Вона додала ледве чутно: – Я ще кохаю його, але він наче навмисно вбиває мої почуття…

– До речі, не думайте, що я злодюжка. Ось, будь ласка, ваш персничок. Повертаю! – Зелене Мишеня вилізло з темної нірки. – Гей, Смиринко, годі пхикати. Краще посади мене собі в кишеню й віднеси до королівської кухні. Та почастуй гарненько!

– Ой, мені і справді вже час до палацу! – спохопилася Смиринка. У вечірніх сутінках сяяли, ніби зелений кришталь, її величезні та напрочуд промовисті очі.

Смиринка поспішно пішла. Тихенько рипнули старі східці, вона промайнула за вікном, наче бліда тінь.

– Мабуть, треба дати такий-сякий лад у моїй хатинці, – пробурмотів Вічний Шукач.

Засвітив свічку й нагнувся, збираючи розкидані речі. Раптом він рвучко випростався.

– Це клятий гребінець! Страшна знахідка. Я підібрав його на галявині дрімучого лісу. Не второпаю, із чого його зроблено? З рога пекельного звіра чи з кістки мерця? Ледве я взяв його до рук, як мене наче морозом обсипало. Потім я не спав кілька ночей, вовтузився, кидався, сон тікав од мене. Тоді я здогадався, що це чаклунський гребінець! Гадаю, коли б я провів ним хоч раз по волоссю, то вже не заснув би довіку… Минуло вже чимало часу, але по чаклунський гребінець так ніхто й не прийшов. Бр-р!.. Я навіть у руки брати боюся цей злощасний гребінець.

Вічний Шукач узяв камінні щипці, вхопив ними сірий гребінець і якомога обережніше поклав на полицю.

Розділ 4: Венні наказує кинути Вена до підземелля

Венні гуляла залами палацу.

Вона із захватом роздивлялася колони зі срібними жилками, милувалася ліпними птахами на стелі. Ну точнісінько як живі, не відрізниш!

Венні ніяк не могла вирішити, яка зала ошатніше оздоблена.

«Мабуть, оця… Ні, он та, з водограєм посередині й золотими фігурками. Та чи не все одно? Головне, це все моє, моє… І сіра нитка ніби вже не так ріже шию…»

Дівчинка підійшла до високого дзеркала в різьбленій рамі й не змогла стримати задоволеного усміху.

«Яка я вродливиця! Надзвичайна… І все-таки, все-таки та скляна принцеса була ще краща! Волосся в неї зовсім золоте, а в мене – кольору стиглої пшениці. Та очі яскраво-сині, а в мене як бліді павині вічка…»

– Смиринко! – крикнула Венні. – Принеси маленьке люстерко. Ти знаєш яке. Та хутчіш!

Поспішно ввійшла Смиринка. Тиха, послужлива, ледве гукнеш – вона вже й тут. Лише дивитися нудно на її сумну усмішку.

Смиринка піднесла Венні овальне люстерко із золотою ручкою, те саме, яке нещодавно подарував їй король Трагімор.

– Тримай його переді мною! – наказала Венні.

Із дзеркальця на неї, таємничо й лукаво усміхаючись, дивилася скляна принцеса. Венні заздрісно зітхнула.

«Ну, нічого, скоро я стану так само гарною, як вона… Король Трагімор обіцяв мені. Побачимо, що тоді скаже Вен…»

– Як ти тримаєш люстерко! Треба ж, яке одоробло! – сердито прикрикнула вона на Смиринку.

Тим часом із непомітної нірки в куточку вистромилася зелена мордочка Мишеняти.

– Усе видивляєшся в люстерко? Ні, по-моєму, ти геть втратила ґлузд! – невдоволено пробурчало воно. – Інша річ, коли б ти була Зеленим Мишеням, тоді й справді було б на що подивитися, а так…

Воно помовчало й сумно додало:

– А знаєш, Венні, краще б ти повернулася додому. І ми зажили б як раніше – ти, я і Вен. Ото було б чудово!

– Ще чого! Проміняти мій палац на жалюгідну халупу! – Венні зневажливо зморщила носик. – А Вен? Нехай спершу попросить у мене пробачення.

– Ще чого! Та Вен ніколи не прийде до тебе в палац! – обурилося Зелене Мишеня. – Сиди, чекай!

– Будь спокійне, не захоче прийти, то його притягнуть силоміць, – Венні глянула у вікно і розсміялася. – Що я тобі казала? Йди помилуйся, нерозумне Мишеня!

Через звідний міст двоє здоровенних вартових вели Вена, тримаючи його за плечі.

– Смиринко! – заквапилася Венні. – Швидше принеси мої нові ляльки та скриньку із солдатиками. Ні, куди ти? Повернися! Це зроблять слуги. А ти заколи мені волосся перлинним гребінцем. Та не так, не так! От роззява!

– Ну й грубіянка ж ти стала, Венні! – несхвально похитало головою Мишеня. – Слухати бридко!

Венні вмостилася на високий різьблений стілець. Розправила пишну мереживну спідницю. Одну ніжку виставила вперед: нехай Вен помилується її атласним черевичком.

Слуги тим часом принесли цілу купу великих пишно вбраних ляльок. Розставили на підлозі перед Венні солдатиків із золота і срібла.

– Ну, де ж Вен? Як довго він піднімається сходами! – Венні мало не скрутилася від нетерплячки.

Широко розчахнулися двері. Вартові ввели Вена до зали. Він так і завмер на порозі, здивовано роззявивши рота, дивлячись на Венні.

– Ну, що скажеш? – урочисто запитала Венні. – У що гратимемося: у ляльки чи в солдатики?

– У що хочеш, – розгублено закліпав Вен. – А це ти, Венні? Ти геть на себе не схожа.

– Ще б пак! – самовдоволено посміхнулася Венні. – Подивися, яка на мені сукня! А черевички! Ну а ти як був селюком, так і залишився. Ну добре, давай гратися в солдатики.

– Які вони холодні й важкі. – Вен узяв кілька солдатиків і одразу ж поставив їх на підлогу. – Ні, ті старі з дерева були значно кращі.

– Скажеш таке! – зневажливо подивилась на нього Венні. – Одразу видно, який ти неотесаний недотепа.

– А ти злюка-колюка, – з образою пискнуло Зелене Мишеня.

– Ось що, – суворо сказав Вен. Він дивився кудись повз Венні. За вікном м’яко пропливла біла пухнаста хмарка, і Вен провів її очима. – Я вирішив назавжди піти з міста куди-небудь далеко-далеко, бо я хочу забути тебе. Забути принцесу Венні.

– Забути? – Венні стиснула позолочені ручки крісла.

– Так, забути, – вів далі Вен. – Я пам’ятатиму ту сірооку босу дівчинку, яку я любив. А не тебе, маленька принцесо!

– І я з тобою! – крикнуло Зелене Мишеня. – Нехай далеко-далеко… Нехай доведеться терпіти голод і спрагу… Але я не з таких, хто кидає друзів у біді!

– Пробач, що я образив тебе тоді, Венні, – у голосі Вена забринів глибокий смуток. – Сам не знаю, що це на мене найшло. А тепер я йду й більше ніколи не прийду до тебе.

– Ніколи? – Венні нахилилася до нього. Світлі кучері впали їй на обличчя, і вона з досадою відкинула їх. – Прийдеш – ніде не дінешся, і коли я захочу!

– А ось і не прийду, – твердо сказав Вен.

– А ось і прийдеш! – крикнула Венні. – Агов, слуги, варто! Киньте його до підземної в’язниці. Та очей з нього не спускайте!

– Схаменися, що ти робиш! – злякано пискнуло Мишеня.

Але вже примчали слуги і схопили Вена.

– Я сам піду! – випручався Вен.

Венні одвернулася. Мимоволі гіркі сльози набігли їй на очі.

– Вене, любий… – прошепотіла вона, дивлячись, як слуги виводять Вена. – Ні, ні, нехай. Він сам винен: сказав, що хоче мене забути…

Вона витерла сльози мереживною хустинкою і здригнулася з несподіванки. Перед нею, схилившись у шанобливім уклоні, стояв сам король Трагімор у косо зрізаному чорному плащі.

– Ви вчинили гідно хвали, маленька принцесо, наказавши кинути хлопчика до підземної в’язниці, – вдоволено промовив він.

– А там не занадто холодно і твердо спати? – невпевнено запитала Венні.

– Ну, пуховиків і перин там немає, – посміхнувся король Трагімор і додав підлесливо: – Маю сказати вам, маленька принцесо, ви стаєте все гарнішою! Чарівнішою і привабливішою з кожним днем.

– Усе одно принцеса в люстерці краща, – вередливо смикнула плечем Венні.

– Майте терпіння, люба моя, майте терпіння, – прошелестів украдливий голос короля Трагімора. – Я виконаю все, що обіцяв, повірте.

Трагімор відступив на кілька кроків, і вечірні сутінки, що вже затопили кімнату, заховали його темну постать. Він немов розчинився в густому мороці.

У спальні на Венні вже чекала Смиринка. Вона розпустила шнурування на пишній сукні Венні, ставши навколішки, стягнула з ніг атласні черевички. Потім укрила Венні легкою пуховою ковдрою, поправила мереживні подушки.

– Добраніч, принцесо, – тихо промовила Смиринка, і раптом тепла солона сльозинка впала Венні на щоку.

Венні захотілося обійняти Смиринку, пригорнутися до неї, але вона зразу ж спинила себе: «Ще чого! Якась жалюгідна нікчемна служниця».

У вікно тихо світили зорі.

«А Венові, мабуть, холодно там, у темряві, в кам’яному підземеллі… Ох, як заважає сіра нитка на шиї, ніяк не вляжешся зручніше».

Їй чомусь захотілося плакати, але за мить вона вже спала міцним сном.

Розділ 5: Підступні плани короля Трагімора

Важке кам’яне склепіння зали здіймалося вгору й там зникало в густому мороці.

Свічки в позолочених канделябрах осявали лише край столу, накритого парчевою скатертиною, старовинну книгу та келих з густим темно-червоним вином.

Пронизливе зелене світло шугало з величезного каміна.

Але ні, то не дрова так жарко і сліпуче палахкотіли в каміні! Це звивалися в дикому танці потворні вогняні чоловічки. Вони роззявляли зубасті пащі, з яких порскали розжарені смарагдові іскри й вилітали в димар.

Зелені відблиски освітлювали зловісну постать короля Трагімора. Він сидів у глибокому кріслі, спершись ліктем на оксамитову подушку. Час від часу по його губах пробігала усмішка задоволення й урочистості.

– Що ж, мені пощастило, – пробурмотів Трагімор. – У мої сіті попалася золота рибка! Не сперечаюсь, я ще не заволодів цілком душею Венні. Але перший крок зроблено! Я поведу Венні шляхом марних спокус. Розваги, сукні, коштовності… Ні, дівчинка не встоїть!.. Венні сказала мені «так», але магію цього слова ще потрібно скріпити силою страшного злочину. Тоді душа її навіки буде в моїй владі. Я стану всесильним і безсмертним, адже безсмертя душі Венні перейде до мене. О, чиста душа невинної дитини!..

Почулися тихі кроки по кам’яних плитах.

– А, це ти, Ауринте… Заходь! – нетерпляче наказав Трагімор. – Я на тебе чекаю!

Відчинилися високі темні двері, і до підземелля увійшов Ауринт, тримаючи в руках різьблену скриньку із зеленкуватого каменю.

– Ну що, знайшов мого персня Зміїне Око? – обернувся до нього король Трагімор.

– Ні, ваша величносте, хоча я перевернув увесь мотлох у хатинці Вічного Шукача, – похитав головою Ауринт.

– Шкода… – невдоволено спохмурнів король Трагімор. – Перстень спорснув у мене з руки, коли я підсаджував дівчинку в карету, а я й не помітив.

Ауринт мовчки й покірливо стояв перед ним.

– Мені якось недобре без нього, – насупивши брови, провадив далі король Трагімор. – О, цей перстень всесильний! Треба тільки знати магічне заклинання… Скажи-но, Ауринте, скільки часу тобі знадобиться, щоб виготовити ще один перстень Зміїне Око, такий самий?

– Один день, ваша величносте, – стиха відповів Ауринт.

– Що ж, я і справді нагородив тебе великою майстерністю й талантом, – зловісно усміхнувся король. – Я хочу, щоб завтра до полудня перстень Зміїне Око виблискував у мене на пальці.

Ауринт мовчки вклонився.

– Ну, а тепер покажи, що там у тебе в скриньці? І чи правда, це так прекрасно, як усі кажуть?

Ауринт з низьким уклоном поставив перед королем Трагімором скриньку. Відкинув різьблену кришку.

– Робота чудова! Тобі справді немає рівних, – криво посміхнувся король, перебираючи коштовності. – Що ж! Ти жадав слави, і я подарував тобі її. Чи не так?

Ауринт нічого не відповів. Він похнюпився, світле волосся впало йому на лоба. Мимоволі він торкнувся сірої нитки, туго зав’язаної в нього на шиї.

Звідкись згори злетів чубатий пугач і вмостився на спинку королівського крісла.

– Почепи мені на шию хоч одне намисто, – прохрипів пугач, витягуючи шию. – Я такий гар-р-ний! Я гідний цих коштовностей. Недарма ж мене прозвали Красунчиком!

– Перестань канючити, пугачу, – різко спинив його король Трагімор. – Твоє діло стежити за дівчинкою, не спускати її з ока.

– Нікуди вона від мене не заховається, пане, – круглі очі пугача спалахнули. – Дай, дай мені хоч оцей тонкий ланцюжок! Люблю золотко!

– Геть іди, – відмахнувся від нього король.

Пугач, важко змахуючи величезними крилами, зник у темряві.

Король Трагімор пильно подивився на Ауринта, який стояв непорушно.

– А як там наша люба Смиринка? – нарешті запитав він. І Ауринт побачив, як із бездонних очей Трагімора витікають, звиваючись, тонкі цівки мороку. – Чи скоро ваше весілля? Мені подобається, що твоя наречена така ніжна, ласкава. В усьому слухняна. Недаремно ж її прозвали Смиринка!

– Ох, ваша величносте, – зітхаючи, заперечив Ауринт. – Це тільки на вигляд Смиринка поступлива та покірна. Насправді впертішої за неї не знайдеш на всім білім світі. Скільки разів я вмовляв її погодитися і призначити день весілля. Де там! Ридає, сумує, ламає руки. Заклинає, щоб спочатку я ублагав вас розв’язати сіру нитку, відпустити мою душу.

Король Трагімор недобре посміхнувся і прикрив очі долонею.

«Ауринт ще не скріпив свою згоду як годиться – підступним злочином. Справу зроблено лише наполовину… А що, коли… О, здається, я добре придумав!»

Трагімор обернувся до Ауринта та вказав йому на крісло поряд із собою.

– Мій хлопчику, буду відвертим, я прихилився до тебе, – вкрадливо й ласкаво промовив Трагімор. – Не треба відкладати весілля. Я старий і хочу гарненько відсвяткувати цю подію. Слухай мене та не дивуйся. Я вирішив подарувати всі ці чудові коштовності твоїй нареченій. Скажи їй, що це мій весільний дарунок!

– О пане! Але ж їм немає ціни! – Ауринт не вірив своїм вухам.

– Твоє щастя коштує цього, синку, – загадково посміхнувся король Трагімор. – Але дещо в обмін я зажадаю від тебе.

– Я готовий на все, ваша величносте! – вигукнув Ауринт. – Наказуйте!

– От і добре! Я не сподівався від тебе іншої відповіді, – схвально кивнув король Трагімор і додав недбало: – Тим більше, що від тебе вимагається справжня дрібничка. Ти повинен сам, своїми руками зав’язати на шиї Смиринки сіру нитку!

– Як? Зав’язати Смиринці… сіру нитку? – Ауринт зблід як смерть, дивлячись на короля Трагімора зляканими очима. – На її тонку ніжну шийку…

– Та що тут такого? – досадливо поморщився Трагімор. – Ліпше подумай, яке щастя, яке багатство чекають на тебе! Забирай, забирай коштовності, мій хлопчику. І прийди до Смиринки з веселою усмішкою на обличчі. Сам побачиш, як вона зрадіє.

Ауринт провів рукою по лобі, взяв скриньку й непевною ходою попрямував до дверей. Трагімор окликнув його:

– Не забудь про перстень Зміїне Око, синку! Він має бути в мене завтра опівдні, чуєш?

Ауринт, не вимовивши ні слова, низько вклонився королю й вийшов із зали.

Залишившись сам, Трагімор задоволено потер руки.

«Нехай, нехай він своїми руками зав’яже Смиринці на шиї сіру нитку. Це й стане тим страшним злочином, який навіки зробить душу Ауринта слухняною моїй волі. Нарешті коло зла замкнеться».

Король Трагімор устав і заходив, туди-сюди широкою залою.

– Весілля буде на славу! У жениха сіра нитка на шиї, і в нареченої. Обидві простодушні пташки попалися в мої сіті!

Розділ 6: Таємниче блакитне сяйво

У самотнім покої, у глибокій нірці, Королева мишей приймала свого племінника – Зелене Мишеня. Нірка вражала по-справжньому царською розкішшю. Всюди горіли недогарки свічок у позолочених свічниках. Метушилися слуги з тацями, уставленими всілякими наїдками.

Королева мишей знаком наказала слугам залишити їх наодинці.

– Слухай, мій любий зелений племіннику. Я проведу тебе моєю королівською ніркою до спальні маленької принцеси. Здається, ночами там відбувається щось недобре. Тут якась таємниця! Ти розумний, може, що й довідаєшся.

Зелене Мишеня шанобливо поцілувало Королеві лапку, унизану крихітними перснями. Королева повела Зелене Мишеня заплутаними ходами в темряву. Вдалині затремтіло слабке світло.

– Ось ми і прийшли, – шепнула Королева мишей. – Будь обережним, зелений племіннику! Тут уночі шастає пугач Красунчик – лиходій, яких мало. Та й сам чаклун Трагімор нерідко навідується сюди, коли годинник виб’є північ…

Королева мишей зникла. Мишеня, відчуваючи тремтіння в усіх лапках, боязко визирнуло з нірки. Воно побачило величезну мармурову залу, ліжко, укрите атласною ковдрою, а на ньому гору мереживних подушок.

До зали увійшла принцеса Венні. На ній була довга сукня з найтоншого блакитного шовку, згори донизу гаптована самоцвітами. Слідом за нею, нечутно ступаючи, увійшла Смиринка.

Венні вмостилася на пишному ліжку й насупилася, розглядаючи передок оздобленого перлами черевичка.

– Правда, я красуня? Краща за всіх у королівстві?

– Щира правда, принцесо, – тихо відповіла Смиринка.

Венні про щось замислилася, звівши на переніссі тонкі брови.

– Мені сниться сон… Щоночі один і той самий, – раптом жалібно сказала вона.

– Який сон, принцесо? – несміливо підвела на неї свої сумні зелені очі Смиринка.

– Ах ти посмітюха, хочеш знати, що тобі не можна! – накинулася на неї Венні. – Забирайся звідси, щоб я більше тебе не бачила.

Та ледве висипали на небі перші зорі й розправили свої ще неяскраві промені, як Венні знову наказала покликати Смиринку.

– Ніч проведеш у моїй опочивальні, чуєш? Тільки не смій сопіти. Або зітхати за цим своїм Ауринтом.

Венні скинула на підлогу шовкову сукню й лягла в ліжко. Смиринка сіла в крісло біля дверей і незабаром поринула в дрімоту.

Розбудили її жалібні стогони та схлипування Венні.

Уся спальня була осяяна таємничим блакитним світлом. Дівчинка вві сні простягнула руки, немов хотіла щось упіймати в порожнечі.

«Звідки це світло? Може, місяць затягнув блакитний серпанок?» – здивувалася Смиринка.

– Знову, знову ти! – змученим голосом прошепотіла крізь сон Венні.

Смиринка зіщулилась у кріслі, затаївши дух. Вона побачила чиюсь тоненьку постать, що розливала навкруги блідо-блакитне сяйво. Та це ж іще одна Венні, тільки геть прозора! Обличчя бліде як стіна, воно ніби виточене з тонкого кришталю. Ось вона схилилася над сплячою дівчинкою, ніжно цілуючи її в заплющені очі.

Венні неспокійно ворухнулася уві сні, сумно застогнала.

– Це я, твоя душа, Венні, я прийшла попрощатися з тобою, – забринів тихий голос. – Востаннє, востаннє… Живі ланцюги Трагімора дуже міцно прикували мене до Скелі Туманів, там далеко, у Царстві Сновидінь…

«Ой леле! Який жах, – подумало Зелене Мишеня, від страху тремтячи з голови до кінчика хвоста. – Із Царства Сновидінь… Оце так-так!»

– Ти уві сні заплакала й пошкодувала Вена, – бринів тихий голос. – І тоді змії-ланцюги на мить попустили свої безжальні кільця. Я вирвалася й полетіла до тебе. Страшну справу задумав Трагімор. Ти ще не знаєш, а мені багато що відомо наперед. Якщо ти не встоїш, ти занапастиш мене, віддаси чаклунові Трагімору на вічні муки. А я ж – це ти… Ти – це я… Будь сильною… Я снюся тобі, Венні, але заклинаю, благаю тебе, не забудь цей сон…

Співучий голос урвався, замовк. Блакитне сяйво пролилося на Венні прозорими повітряними сльозами, і все зникло.

Відчинилися маленькі двері в глибині кімнати. Як згусток мороку з’явився король Трагімор. На плечі в нього сидів чубатий пугач.

Смиринку скував страх, аж серце похололо, та все ж крізь напівопущені вії вона стежила за тим, що відбувалося.

Король Трагімор гнівно насупив гострі брови.

– А ти все-таки таємно побувала тут, душе Венні! Ще не розтанув твій сяючий слід у повітрі. Яка ти сильна й уперта, людська душе. Але все одно ти не зможеш опиратися мені.

Трагімор погладив пугача по блискучому пір’ю:

– Подивися, пугачу, подивися на цю дівчинку! Стеж за нею, очей не спускай. Коли помітиш, що щось не так, негайно повідом, хоч би де я був!

– Ух, ух! Стежитиму, до цього діла я мастак, – прохрипів пугач Красунчик.

– Душа Венні далеко, у Царстві Сновидінь, – король Трагімор похмуро посміхнувся. – Туди нікому не дано дістатися. Заповітні двері до Царства Сновидінь вартує пані Несплячка. Мила старенька, нічого не скажеш! Острах візьме будь-кого, хто з нею зустрінеться. Є в Несплячки чаклунський гребінець. Досить їй один раз провести по волоссю, бідолаха вже ніколи не засне, до кінця своїх днів. Двері вона стереже надійно! А втім, Красунчику, коли стемніє, злітай туди. Поглянь, чи не видно кого чужого поблизу. Не знаю чому, мучать мене лихі передчуття…

– Буде виконано, мій повелителю! – кивнув пугач Красунчик.

Трагімор повільно підійшов до ложа Венні. Немов густа темна хмара огорнула дівчинку, коли він розпростер над нею свої страшні, повиті димом руки.

Трагімор промовив з владною врочистістю:

Силою вічного зла
Пам’ять спалю я дотла!
Вкриється мороком путь,
Сон свій забудь…

Венні, не прокидаючись, підвелася, застогнала вві сні та раптом, закинувши голову, впала на подушки.

Трагімор посміхнувся, відступив на крок назад, відхилив маленькі двері й поманив пугача за собою. Дверцята нечутно зачинилися.

Зелене Мишеня, обережно озираючись, вилізло з нірки. Підбігло до Смиринки, обхопило лапками її ногу, задерло догори мордочку.

– Ти чула, Смиринко? Жах якийсь! Душа Венні прикута до Скелі Туманів! І не аби десь… У Царстві Сновидінь. Залишитися без душі, більшої біди годі й придумати! Нехай я просто Мишеня, нехай душа в мене зовсім крихітна, і то я б з нею нізащо не розлучився.

– Але що ми можемо вдіяти? – голос у Смиринки затремтів. – Хіба нам до снаги подужати самого короля Трагімора?

– Розвидняється, – Зелене Мишеня поглянуло у вікно. – Зорі згасли, небо порожевіло. Я побіжу до Вічного Шукача й усе йому розповім. Він мудрий і добрий. Може, щось і вигадає.

Смиринка нахилилася й ласкаво погладила Мишеня по зеленій спинці.

– Біжи, біжи, Мишенятку! Я й сама пішла б до Вічного Шукача. Та от лихо, маленька принцеса невдовзі прокинеться, а вона ні на крок не відпускає мене.

Зелене Мишеня подріботіло через усю залу та зникло в непомітній нірці.

Розділ 7: Скринька з коштовностями

Смиринка йшла лункими залами.

– Кохання моє! – окликнув її знайомий голос. Смиринка відчула: серце, мов гаряча грудка, стукнуло в грудях.

Назустріч їй, м’яко, по-котячи ступаючи, йшов Ауринт. У руках він тримав скриньку із зеленкуватого каменю. Хлопець потай усміхався. Гострі іскорки спалахували й гасли в глибині його очей.

– Люба, я цілий день блукаю палацом, сподіваючись перемовитися з тобою хоч словечком! – Він подивився на неї допитливим поглядом. – Мені здається, останнім часом ти уникаєш мене. Скажи, чому ти ховаєшся?

– Ти так змінився, Ауринте, – мимовільне зітхання зірвалося з вуст Смиринки.

– Ну годі, годі, що за дурниці! – невдоволено заперечив Ауринт. – Це ти стала іншою. Не можна ж увесь час сумувати, вдаватися в розпуку без найменшої на те причини.

Ауринт узяв її за руку, ніжно погладив тонкі пальці.

– Яка тепла маленька ручка! А твої очі? Зачаровані лісові озера… Але в мене є чим тебе розвеселити, наречена моя!

Ауринт відкинув кришку скриньки. Гострий блиск коштовних каменів змусив Смиринку відсахнутися, затулити очі долонькою.

– Бачу, ці чудові прикраси засліпили тебе. – Ауринт подивився на Смиринку з ніжністю, але трохи глузливо. – Ще б пак! Ти зроду не бачила такого багатства. Зараз я оздоблю тебе, моя зеленоочко! Нехай усі помруть від заздрощів. Адже в жодної вельможної панночки і близько немає таких скарбів!

Смиринка благально подивилася на нього.

– Ні, ні… – прошепотіла вона. – На дарунках короля Трагімора лежить прокляття.

Та Ауринт наче й не чув її слів. Він надів на її безсило обвислі руки важкі браслети, на пальці – каблучки з каменями, що сяяли всіма барвами веселки. У маленькі вуха встромив сережки, схожі на зорі, що звисають на блискучих променях. На тонку шию начепив сяйливе намисто, де майстерно переплетені діамантові квітки утворювали вінок, на якому зблискувала роса.

Ауринт відступив на крок, нахилив голову, милуючись нею.

– Ти просто прекрасна! – у захваті вигукнув Ауринт. – Я тільки зараз зрозумів, як ти гарна, моя зеленоока королево! Я щасливий, я на вершині слави і блаженства!

– Задушливо, тяжко… – Смиринка заточилася, обличчя її стало білим, як свіжий сніг, очі закотилися під лоба.

– Я помираю, Ауринте… – ледве чутно прошепотіла вона і впала йому на руки як підтята.

– Кохана, що з тобою? – не тямлячи себе від розпачу й горя, закричав Ауринт. – Боже мій, серце не б’ється… Руки холодні як лід… Злощасні прикраси, ви занапастили, задушили її! Хай будуть прокляті моє вміння, мій великий талант і майстерність! Я зрікаюся багатства і слави, зрікаюся тебе, Трагіморе! Будь проклятий, диявольський чарівнику!

Не стримуючи ридань, що стрясали йому груди, Ауринт обережно поклав Смиринку на килим. Він похапцем стягнув каблучки і браслети з її рук. Вийняв з вух алмазні сережки й розчавив їх ногою, ніби то були огидні павуки. Потім схопив двома руками намисто й одним рухом розірвав його.

Тепер Смиринка лежала немов на весняній луці, всіяній барвистими квітами.

І, о диво! Попелясто-сірі вуста порожевіли. Зникла смертельна блідість на щоках. Ледь помітно затремтіли довгі вії.

Нарешті Смиринка розплющила очі.

– Ох, любий! – Смиринка посміхнулася, але якось невпевнено, через силу. – Мені здавалося, ніби я лежу в глибокій могилі, і ти кидаєш важкі грудки землі мені то на груди, то на руки, то на обличчя…

– Кохана моя, все позаду! Пробач мені, якщо можеш, – покаянно промовив Ауринт.

Смиринка, зітхнувши щасливо й полегшено, пригорнулася до його грудей.

– Ти знову такий, як раніше, мій Ауринте, – ясно всміхнулася Смиринка. – І очі такі самі…

Ауринт зібрав коштовності, що розсипалися по килиму. Видно було, що йому важко навіть торкатися до них.

– Дивися, Ауринте! – радісно скрикнула Смиринка. – У тебе на шиї більше немає цієї сірої нитки! Ніби сама розв’язалася й розтанула. Раз – і зникла!

– Це небезпечно, Смиринко, – спохмурнів Ауринт. – Коли король Трагімор помітить, що сірої нитки немає, мені не минути лиха.

– Трохи хитрощів нам допоможуть, любий мій! – Смиринка висмикнула зі свого льняного фартуха кілька ниток, скрутила їх джгутом і пов’язала Ауринтові на шию. – Послухай, коханий, мені відома одна таємниця… – зашепотіла Смиринка, але в цю мить, важко лопочучи крилами, у вікно влетів чубатий пугач.

– Чи готовий перстень Зміїне Око? – люто прохрипів він. – Бачу, бачу, як ти працюєш, неробо! Упадаєш коло своєї нареченої замість виконувати повеління свого пана. Марш у майстерню! – Пугач зі злістю обернувся до Смиринки. – Ледача служниця! Ух, так і клюнув би тебе в око! Маленька принцеса вже тричі кликала тебе!

«Так я й не встигла сказати Ауринтові про те, що дізналася сьогодні вночі», – подумала Смиринка, вибігаючи із зали.

Розділ 8: Страшний вирок

Венні сиділа на позолоченому троні, а перед нею стояла Смиринка з люстерком у руках.

– Тримай люстерко рівніше! – гримнула на неї Венні. – Ти його нахиляєш, і я бачу тільки гілля дикого винограду. Воно неначе плаче над моїм обличчям!

Венні не відривала погляду від люстерка.

«Це правда, я прекрасна! Ось тільки… Чогось трохи бракує, щоб я стала такою самою, як скляна принцеса. А чого – не можу зрозуміти…»

Несподівано, чи то вийшовши з-за колони, чи то пройшовши крізь стіну, перед нею з’явився король Трагімор, оповитий хмарою мороку.

Трагімор низько вклонився. У руках він тримав маленьку золоту корону. Як вона сяяла! Ніколи в житті Венні не бачила нічого гарнішого.

– Це… мені? – пробелькотіла Венні, на мить забувши про все на світі. – Це мені? Правда?

– Так, маленька принцесо, тепер ця корона ваша! – вкрадливо промовив король.

Король Трагімор урочисто надягнув корону на голову Венні.

Венні мимоволі здригнулася. Холод голками пробіг по спині. Маленька корона раптом здалася їй неймовірно важкою.

Трагімор шанобливо поцілував кінчики її пальців.

– Шкодую, маленька принцесо, але в мене для вас сумні новини, – король Трагімор зітхнув і скрушно похитав головою. – Цей хлопчисько, Вен, бозна-як перепиляв ґрати й утік із в’язниці.

– Як утік? – Венні задихнулася від люті. – Я не хочу! Спіймати його, повернути! Знайти, кинути до підземелля, замкнути на десять замків!

Смиринка злякано зойкнула в неї за спиною.

– Заспокойтеся, принцесо, – промовив Трагімор, не зводячи димного погляду з Венні. – Хлопчисько вже в наших руках. Варта схопила його біля Північної брами. Він, наче маленьке звіреня, кусався, дряпався… Але не про те мова. Уявляєте, він кричав на всеньке місто, що ви пуста і бридка лялька. Бундючна курка й муха-набридуха! От як він вас називав. І тепер про це тільки й говорять люди на всіх перехрестях, від малого до старого. Всі сміються з вас, принцесо.

– Ну, коли так, тоді… – спалахнула Венні, – посадити його на ланцюг! Прикувати за руки й за ноги… Ні, цього замало! Його треба…

– Стратити, – догідливо підказав король Трагімор. – Адже саме це ви хотіли сказати, чи не так?

Венні мимоволі відсахнулася. Обличчя Трагімора було мертвотно-восковим, чорні брови різким кутом зійшлися на переніссі.

– Погляньте сюди, маленька принцесо, погляньте сюди! Ось указ про його страту, – задихаючись, квапливо прошипів король Трагімор. – Не забудьте, Вен говорив, що ви нудна, як недільна проповідь, і причепа, як той придорожній реп’ях! Маленька принцесо, вам досить лише прикласти пальчика. Ось тут, унизу. Більше нічого не треба… лише прикласти пальчика.

Голос Трагімора затремтів, він розгорнув перед Венні важкий сувій із темними сургучевими печатками.

– А ось візьму і прикладу, – невпевнено сказала Венні. – Виходить, йому можна про мене таке говорити? Нудна, бундючна курка! А я що? Мушу терпіти?

– Ви справжня принцеса! Ви чарівні, надзвичайні… – Трагімор увесь аж звивався – так його охопила кортячка швидше усе скінчити. – Хлопчисько говорив, що його нудить, коли він дивиться на вас!.. Ну ж бо, принцесо, я чекаю!

– Ви не посмієте, принцесо! – не витримавши, крикнула Смиринка.

– Ще й як посмію! – щоки Венні палали, а очі були повні сліз.

– Згадав, згадав… – гарячково прошепотів король Трагімор. – Вен говорив, що ви потворна й огидна, бридкіша за павука!

– Ах, так! То ось тобі! – Венні, у нестямі від образи, міцно притиснула пальчик до пожовклого пергаменту і враз, відсмикнувши руку, розпачливо скрикнула: – Ні, ні, не хочу! Це я ненавмисно!

– О Боже, – гірко простогнала Смиринка.

– Справу зроблено! – у радісному захваті вигукнув король Трагімор, високо піднімаючи над головою сувій. – Візьміть дзеркальце, маленька принцесо, візьміть дзеркальце! Ви побачите, я виконав усе, що обіцяв!

Трагімор вихопив у Смиринки люстерко й подав його Венні. Вона мигцем поглянула на своє відображення.

О, саме те, про що вона мріяла! Волосся, мов золоте сонячне проміння, спадає на плечі. Очі сяють, немов блакитні самоцвіти. Нічого не скажеш, тепер вона стала прекрасніша за саму скляну принцесу! Але Вен, Вен…

Венні жбурнула дзеркальце, і воно, вдарившись об мармурові плити, розлетілося на дрібні уламки. У відчаї вона подивилася на сувій у руці короля Трагімора й побачила: відбиток її пальця яскраво проступив на пергаменті, немов налившись кров’ю.

– Це нечесно! Я передумала… – у розпачі заридала Венні. – Це не дійсно…

Венні простягнула була руку до сувою, але король Трагімор уже зник. По ньому лишилася тільки задушлива темна хмара диму.

Розділ 9: Чаклунський гребінець

Вечоріло, коли Зелене Мишеня нарешті дісталося маленької хатинки Вічного Шукача.
Затамувавши дух, не перебиваючи, вислухав Вічний Шукач плутану розповідь переляканого Мишеняти.

– Он воно що! Душа Венні прикута до скелі в Царстві Сновидінь! – Вічний Шукач підхопився і схвильовано заходив по кімнаті. – Гірше не придумаєш! О, підступний чаклуне Трагіморе! Я знаю, де двері, що ведуть у Царство Снів. Та що з того? Туди все одно не потрапити. Двері пильнує пані Несплячка!

Вічний Шукач плюхнувся в крісло і, обхопивши руками голову, поринув у роздуми.

– Ніколи не зустрічався з пані Несплячкою і, сказати правду, зовсім не прагну з нею познайомитися, – пробурмотів Вічний Шукач. – Ради не дам, як мені бути!

Мишеня сиділо поряд, похнюпивши голову. Зелена сльозинка повисла на кінчику його носа, і воно змахнуло її лапкою.

– Бідолашна Венні, – простогнало Мишеня. – Така добра дівчинка була, а тепер…

– Ні, не можна допустити, щоб душа Венні так і залишилася навіки прикутою до скелі! – у відчаї вигукнув Вічний Шукач. – Але як пробратися до Царства Сновидінь?

– Ніяк не пробратися, – безнадійно зітхнуло Мишеня. – У цієї паскудної старої Несплячки є чаклунський гребінець. Присягаюся останнім шматочком сиру на цьому світі, король Трагімор говорив: коли стара проведе цим гребінцем по волоссю якогось бідолахи бодай разок, цей нещасний не зможе вже заснути ні на хвилину, аж поки й помре. Краще вже котові в пазурі потрапити!

– Чаклунський гребінець, кажеш? – не тямлячи себе від хвилювання, вигукнув Вічний Шукач. – Дивися, мій друже, а це що?

– Якийсь гребінець, – спотикаючись язиком, пробелькотіло Мишеня. – Дивний гребінець! Глянув на нього – так мене морозом і всипало!

Вічний Шукач пригорнув до грудей Зелене Мишеня.

– Слухай, малий, здається мені, що це і є той самий гребінець! Вочевидь, стара Несплячка ненароком загубила, а я знайшов.

Вічний Шукач сів у м’яке крісло і знову замислився.

– Бачу, бачу, – хитро примружилося Зелене Мишеня. – Зібрався йти до старої Несплячки, і не відмагайся. Візьми мене з собою! Аж-аж-аж подивитися хочеться на цю капосницю!

Розділ 10: Стара пані Несплячка

Запали вечірні сутінки.

Темний ліс повнився невиразними таємничими звуками. Тихо і протяжно про щось шуміли столітні дуби, шепотів легесенький вітер. Хруснула суха гілка. Чиї це кроки за спиною?

Унизу під деревами панував непроглядний морок. Повзучі рослини обплітали ноги, не даючи ступити й кроку. Зненацька хтось схопив його за плече. Та ні, це просто важка, волога від нічної вогкості ялинова лапа. Чиїсь жовті очі спалахнули в темряві й згасли. Недобре місце!

Попереду Вічний Шукач розгледів чорний, немов звуглений дуб.

«Та сама місцина, – мимоволі здригнувшись, подумав він. – Саме десь тут неподалік я і знайшов того клятого гребінця».

Чаклунський гребінець Вічний Шукач зав’язав у хустинку. Хоч як обережно тримав її за кінчики, рука все одно затерпла аж до плеча.

У кишені куртки зітхало та копошилося Зелене Мишеня. По правді кажучи, воно вже було й саме не раде, що пустилося в таку небезпечну подорож.

Та ось дерева розступилися, і Вічний Шукач завмер на місці.

Перед ним здіймалася прозора стіна. Здавалося, її камені виточені з найтоншого скла, місячне світло пронизувало їх наскрізь. Але Вічний Шукач знав – стіна ця міцна й неприступна.

Раптом серце Вічного Шукача глухо забилося. Він побачив заповітні дверцята. Ось вони! Напівкруглі, з маленькою замковою щілиною.

У цю мить на галяву, осяяну тьмяним місячним світлом, з пронизливим вереском вискочила худа розпатлана старушенція.

Крізь закудлані пасма сивого волосся по-вовчому жахливо горіли запалі очі.

– Що, соколику, страшно? Отерп з переляку? – проверещала стара карга.

Зелене Мишеня в кишені ледве чутно жалібно пискнуло.

– Чого мені боятися? – намагаючись здаватися спокійним, відповів Вічний Шукач.

– Та чи знаєш ти, нещасний, хто я така? – стара з гордим виглядом взялася за боки і підступила до нього.

– Як не знати! – Вічний Шукач мимоволі позадкував. – Ти – пані Несплячка!

– Ото ж то й воно! Ось проведу своїм гребінцем по твоєму волоссю, навік забудеш про сон! – патлата карга підскочила ще ближче.

– Ну-ну, яка моторна! Хотів би я знати, як ти це зробиш? – глузливо мовив Вічний Шукач. – Забула, чи що? Ти ж загубила гребінець. А де він? Ось дивися!

І Вічний Шукач підняв над головою маленький вузлик, з якого стирчав гребінець.

О, що сталося з пані Несплячкою, коли вона побачила свій безцінний гребінець! Неможливо описати словами. З жалібним криком вона впала на коліна.

– Віддай, віддай гребінчик! – простогнала вона. – Навіщо він тобі? Золота дам, соколику, смарагдів одсиплю… О, я багато чого надбала. Людці ладні віддати останнє, аби тільки я їх не торкнула.

– Не потрібне мені твоє багатство, – похитав головою Вічний Шукач. – А ось коли вволиш мою волю – віддам тобі назад твій гребінець!

– Усе зроблю, милостивий паночку! – Стара на колінах поповзла до нього.

– Віддай мені ключа від дверей у Царство Сновидінь, – тихо і твердо сказав Вічний Шукач.

– Е, ні! – стара проворно схопилася на ноги і злісно вискалила зуби. – Ба, що задумав! Адже уб’є, уб’є мене король Трагімор, коли дізнається!

– А коли він дізнається, що ти загубила чарівний гребінець? Що тоді? – посміхнувся Вічний Шукач. – Вартовий із тебе тепер нікудишній.

Несплячка від люті заскреготіла зубами.

– Хай буде по-твоєму, пройдисвіту. Ось він, тримай!

Вічний Шукач не став гаятися. Він вихопив блискучий ключик із руки старої, а чаклунський гребінець відкинув далеко в кущі.

Пані Несплячка кинулася шукати гребінець. Поки стара копошилася в темряві, Вічний Шукач миттю підскочив до прозорих дверцят.

Ключ обернувся, тихо дзенькнувши. Двері відчинилися.

– Стій, сновиго! Куди? – пронизливо заверещала пані Несплячка. Вона відшукала, нарешті, заповітний вузлик і кинулася услід за Вічним Шукачем, намагаючись в останню мить устромити гребінець у його волосся.

Та було вже пізно. Вічний Шукач устиг захряснути за собою двері та повернути ключа в замковій щілині.

І ніхто не помітив, ані Вічний Шукач, ані пані Несплячка, що в густому листі столітнього дуба тихенько ховався пугач Красунчик.

– Ось воно що! Вічний Шукач пробрався-таки в Царство Сновидінь. Який спритник! Треба якнайшвидше доповісти про це моєму панові. Навряд чи це йому сподобається…

Розділ 11: Страшні слуги короля Трагімора

Король Трагімор сидів у кріслі перед каміном, що жарко палахкотів. Зелені вогняні чоловічки в каміні танцювали, догідливо присідали, кланялися, підводили вгору гнучкі руки. Пасма вогняного волосся разом із димом відлітали в димар.

– Щось Ауринт зволікає, – пробурмотів Трагімор. – Перстень Зміїне Око… Не знати мені спокою, доки я знову не надягну його на палець. Утім, ось і Ауринт!

Справді, двері відчинилися. До сповненої присмерком зали увійшов Ауринт.

– Ну що, чи готовий новий перстень Зміїне Око? Відповідай! – король Трагімор рвучко обернувся в кріслі.

Ауринт, кланяючись, простягнув руку. На долоні лежав перстень Зміїне Око.

Король Трагімор з жадібною поспішністю схопив перстень.

– Мій скарб! Точнісінько як той що я загубив!

Трагімор надів перстень, наблизив до очей, роздивляючись його й милуючись. Забувши про Ауринта, він заговорив, нерозбірливі слова злітали з його губ.

– Як я сумував за тобою, мій перснику! А ти, чого так пильно дивишся на мене, золота змійко? Скучила за своїм повелителем, моя золотенька? Адже тільки я один знаю магічне заклинання. Воно може оживити тебе, моя люта змійко, і зробити смертельно небезпечною…

Тут король немов схаменувся, спідлоба зиркнув на Ауринта.

– Ну, а як наша Смиринка? Вмовив уперте дівчисько?

– Так, ваша величносте, – з усмішкою відповів Ауринт. – Вона згодна!

– Думаю, нелегко тобі було її уламати. Її очі!.. Занадто глибокі й прозорі. Усе лихо від них. Ну, та нічого. Ми зробимо їх порожніми і веселими. На все свій час…

Король Трагімор, не договоривши, замовк і колючими очима глянув на Ауринта.

– Я не тримаю тебе, Ауринте, йди до своєї любої нареченої.

Король Трагімор провів Ауринта підозрілим поглядом.

– Щось тривожить мене… – насупивши гострі брови, пробурмотів Трагімор. – Ауринт… Він змінився. Я не впізнаю його. Занадто усмішливий, і цей щасливий блиск у його очах… Утім, про що я? Сіра нитка як і раніше в нього на шиї, я сам бачив. Тож нема чого турбуватись даремно.

У цю мить у прочинене вікно влетів пугач Красунчик. Гучно лопочучи крилами, закружляв під стелею.

– Ваша величносте, це все він, він, цей негідник, проноза!.. – задихаючись, прохрипів пугач. – Пробрався, проліз, проскочив, хитрюга…

– Хто він? Про що ти? – невдоволено подивився на пугача король Трагімор.

Чубатий пугач опустився на кам’яний виступ над каміном.

– Як хто? Він, він – Вічний Шукач! – важко дихаючи, відповів пугач. – Пробрався до Царства Сновидінь, ось куди.

– А як же стара Несплячка? – розлючено вигукнув король Трагімор.

– Сама дала йому ключика, сама! – залопотів крилами пугач Красунчик.

Король Трагімор спересердя стукнув по ручці крісла.

– Що ж, ти вірний слуга, хоч і приніс погану новину, – помовчавши, похмуро сказав Трагімор. – Ану лиш, спустися нижче!

Король Трагімор зняв із себе блискучий золотий ланцюжок і накинув його на шию чубатому пугачеві.

– Ти заслужив нагороду. А тепер лети, стеж за принцесою. Будь так само старанний і догідливий, – наказав Трагімор.

– Усе виконаю, мій повелителю! – захоплено вигукнув пугач. – Який я тепер красивий і чепурний! Як личить цей ланцюжок до мого дивовижного пір’я!..

Пугач вилетів у вікно і зник у непроглядному мороці.

Король Трагімор перейшов туди-сюди залою, кусаючи губи.

– Це правда, тобі не відмовиш у прозірливості й розумі, Вічний Шукачу! Я вбив твого батька – короля Пелінора, але тебе лишив живого. Убив старого вовка й залишив життя вовченяті. Але ти ще пошкодуєш, Шукачу, що наважився зі мною на смертельний двобій.

Король Трагімор рвучко здійняв руку.

– Гей, слуги Вогню! До мене, славні хлопчики, сюди!

У ту ж мить зелені палаючі чоловічки радісно вискочили з каміна.

Вони не могли встояти на місці: сіпалися, звивалися, пританцьовували, розсипаючи іскри.

– Колись мені пощастило, і я здобув палаючу вуглинку з вогнища, яке розпалив сам диявол на дні пекла. Я створив вас із відблисків цієї вуглинки і знаю: ви мені вірні!

– Ми твої, пане! Наказуй, усе виконаємо! – почулися голоси, схожі на вовче виття.

– На важке завдання посилаю я вас, слуги Вогню! – владно промовив король Трагімор. – Рушайте до Царства Сновидінь. Відшукайте там Вічного Шукача і спаліть його дотла, щоб і кісточок його не лишилося. Тільки купка попелу!

– Розшукаємо, спалимо, спопелимо! – радісно заверещали слуги Вогню.

– Стривай, стривай, хазяїне! – вистромився наперед найзліший, найпотворніший, смарагдово-зелений. – А раптом у Шукача є вода й він нас погасить? Ти ж бо знаєш, повелителю, вода для нас смертельна! Раптом у нього є вода?

– Звідки? – зневажливо знизав плечима Трагімор. – Вічний Шукач блукає безводною пустелею, вгрузаючи в розпеченому піску. Води там ані краплини й нізвідки їй узятися!

Слуги Вогню, плутаючи лапи і голови, як потік вогняної лави, ринули до дверей і за мить зникли.

Губи Трагімора скривила підступна посмішка.

– Авжеж, ти спритний і вигадливий, Вічний Шукачу, – з тихою погрозою промовив він. – Але я приготував тобі ще одну несподіванку.

У похмурих покоях стало ще темніше. Свічки, злякано блимаючи, згасли одна за одною.

– Агов, слуги Мороку, прийдіть на мій поклик! Я – ваш повелитель, закликаю вас!

Луна під високим склепінням гучно підхопила голос Трагімора.

І зараз же з темряви виступило стовписько величезних, закутих у залізні лати лицарів. Їхні обличчя ховалися за опущеними заборолами. На старезних латах виднілися глибокі сліди від важких ударів.

– Ви прийшли з вічності й туди ж повернетеся, – намагаючись бути спокійним, промовив Трагімор. – Ви, породження злості та гріха! Вітаю вас, лицарі Мороку! Ти, лицарю Ненависть, я радий бачити тебе. Поряд з тобою лицарю Байдужість, мій давній вірний друг. Лицарю Зрада, ти часто приходив мені на допомогу. Ти мій вічний супутник, лицарю Підступність. Тут чекають на вас!

Почувши своє ім’я, кожен із лицарів повільно й поважно кивав головою та стукав важким мечем об мармурові плити підлоги.

– Покірні таємним заклинанням, чи згодні ви прислужитися мені? – тремтячим голосом запитав Трагімор.

– Згодні! – глухо відгукнулися лицарі. Забрязкала зброя.

– На чималу послугу сподіваюся я від вас, лицарі Мороку! – голос Трагімора набув звичної владності. – Ви повинні пробратися до Царства Сновидінь, відшукати там зухвалого пройдисвіта на ім’я Вічний Шукач і вбити його. Чи готові ви виконати мій наказ?

– Виконаємо, пане, усе, що накажеш! Сила наша безмежна! – почулися у відповідь похмурі голоси лицарів.

Важко ступаючи, до Трагімора підійшов здоровенний, немов кам’яна брила, темний лицар. Його шолом прикрашав облізлий жмут пишного колись пір’я.

– Але чи пам’ятаєш ти, повелителю, що для нас смертельний навіть слабкий промінь світла? – промовив велетень. – У ньому наша загибель. Чи впевнений ти, що там, куди ти нас посилаєш, немає світла?

– Звичайно! Звідки там йому взятися? – бундючно усміхнувся Трагімор. – Волоцюга пробирається зараз у непроглядній пітьмі. Там немає навіть відблиску світла.

– Ну, коли так… – кивнув важкою головою здоровань.

І в ту ж мить темрява й порох огорнули лицарів Мороку. Ще один мент – і вони зникли.

«Що ж, тепер я в безпеці. – Трагімор опустився в крісло, стиснув долонею лоба. – Та все ж мене мучить незрозуміла тривога. Вона тисне мені на груди. Не дає спокою. Мабуть, іншого виходу немає. Я повинен сам піти до Царства Сновидінь…»

Трагімор схопився з місця і схвильовано заходив залою.

– Персню Зміїне Око, – промовив він, роздивляючись палаючі вогнем яхонти. – Тобі одному покірні нещадні змії-ланцюги. Що ж, Ауринт не підвів мене, новий перстень анітрохи не гірший за старий. Не відрізниш. А заклинання знаю лише я… І все ж… є в мене ще один таємний захисник. Я приберігав його на випадок смертельної небезпеки. А хіба цей час не настав?

Король Трагімор заговорив, і слухняна луна гучно підхопила його голос:

Мертвий каменю, розтрісни!
Мечу Згубний, кров’ю зблисни!..

Захиталися могутні стіни. Оглушливий гуркіт прокотився залою. Каміння почало тріскатися, і крізь тріщини в простягнуті руки Трагімора впав важкий меч.

– Згубний Мечу, – прошепотів Трагімор, любовно погладжуючи блискуче руків’я. – Тебе викували демони вбивства, тому на твоєму гострому лезі ніколи не висихає кров…

Трагімор повільно витягнув меч із піхов. Меч палахкотів багровим вогнем, і декілька крапель свіжої червоної крові скотилися на мармурові плити підлоги.

Розділ 12: У Царстві Сновидінь

Вічний Шукач озирнувся. Прозора стіна залишилася далеко позаду. Тепер його обступали дивні, незвичайні дерева. Замість листя з них звисали й тихо шелестіли довгі шовковисті нитки.

«О, та це ж ліс Опущених Вій, – здогадався Вічний Шукач. – Я чув про нього. А за цим лісом починається Нещадна Пустеля… Це буде ще гірше, ну та що вдієш…»

Вічний Шукач рушив уперед, обома руками розсовуючи гнучкі вії. Вони хилилися йому до обличчя, до рук. Іноді, зблиснувши, по довгій вії скочувалася прозора солона сльоза.

– Гей, Вічний Шукачу! Куди це ми потрапили? – Зелене Мишеня вистромило з кишені мордочку. – Оце так дерева! Що на них росте? Травинки, не травинки, щось я ніяк не второпаю. Ну й дива!

Вічний Шукач розсунув вії, і вони з тихим легким шелестом зімкнулися в нього за спиною.

Попереду, скільки оком сягнеш, простягалася мертва пустеля. Пісок лежав складками, наче хвилі застиглого моря.

«Куди ж іти? Незрозуміло», – Вічний Шукач розгублено зупинився.

Враз його серце радісно тьохнуло. Пригледівшись, він з подивом побачив ледве помітний тонкий ланцюжок слідів. Сліди були зовсім крихітні, немов по піску пройшла дитина, залишаючи легкі відбитки вузької ступні.

«Ні, це не випадковість! Це – знак. Підказка, куди мені йти. Може, ці сліди залишила душа Венні?» – подумав Вічний Шукач.

Та ледве він ступив кілька кроків, як його ноги по кісточки вгрузли в розпеченому піску. Земля випускала жар і нестерпну спеку.

Зненацька посутеніло. Над головою, спускаючись дедалі нижче, пливли клапті каламутно-чорного туману.

Ще мить і все затопив густий непроглядний морок.

Жар, здіймаючись від землі, здавив груди, ноги підкошувались.

– Пити хочу! – жалібно пропищало Зелене Мишеня, вовтузячись у кишені. – Хоч трішечки, горло промочити, хоч крапелинку…

«Та я й сам віддав би зараз усе на світі за ковток води…» – подумав Вічний Шукач і раптом завмер, ні живий ні мертвий від жаху.

Розірвавши покрив темряви, сліпуче спалахнувши, перед ним несподівано з’явилося стовписько вогняно-зелених чудовиськ із потворними патлатими головами.

Вони щільною стіною обступили Вічного Шукача. З усіх боків до нього потяглися палаючі лапи. Страховища огидно реготали, їхні зубасті вогняні пащі злорадно посміхалися, розсипаючи вогняні іскри.

– Ой, пропадемо! – розпачливо верескнуло Зелене Мишеня, на мить визирнувши з кишені.

На плече Вічного Шукача, обпалюючи, лягла вогняна лапа.

– Спалимо дотла! І кісточок не залишимо! – почулися злісні голоси.

– Прийшов нам кінець! Таке рідкісне Мишеня пропадає ні за цапову душу!.. Зелененьке… – долинув з кишені ледь чутний жалібний голосок.

«Як усе безглуздо склалося. Нам уже не врятуватися, і ми нічим не допомогли Венні…» – промайнуло в голові у Вічного Шукача.

У цю мить, у відблиску зеленого вогню, Вічний Шукач побачив на піску біля своїх ніг грубий череп’яний кухлик, повний води. Вода в ньому здавалася чистою і прозорою.

Сам не знаючи, чому він так робить, підкоряючись якійсь неясній надії, Вічний Шукач схопив той кухлик і хлюпнув водою прямо в палаючу морду страховиська, що схилилося над ним.

Пролунало несамовите, скажене виття. Чудовисько з криком упало на коліна й розсипалося по піску гарячими іскрами.

– У нього вода! Трагімор обдурив нас! – почулися знавіснілі від жаху голоси.

«Так он воно що! – Здогадався Вічний Шукач. – Ну, тоді тримайтеся!»

Він повернувся та бризнув водою на інше страховисько, яке, тремтячи й повискуючи, збиралося вже дременути.

Ще мить, і від чудовиськ не залишилося й сліду, вони розкотилися гарячими іскрами по піску. Іскри, шиплячи й потріскуючи, поволі згасли.

– Ну ось, – з докором промовило Зелене Мишеня, висовуючись із кишені Вічного Шукача. – Усю воду вилив! Навіть ковточка мені не лишив. Нічого сказати, а ще друг називається!

– Боже мій, звідки взявся цей рятівний кухлик із водою? – не слухаючи Мишеняти, промовив Вічний Шукач.

– Венні не завжди була такою, як зараз, – задумливо зітхнуло Зелене Мишеня. – Пам’ятаю, вона напоїла водою з цього самого кухля нещасну прокажену. Авжеж, із цього самого кухля, я це бачив на власні очі.

Череп’яний кухлик, якого Шукач щойно тримав у руці, зник, немов розтанув.

– Ну що ж, миле Мишеня, від стояння на місці користі мало… – почав був Вічний Шукач і раптом замовк. Йому привидівся в темряві якийсь рух, почувся віддалений брязкіт зброї, чиєсь важке сопіння. Вічний Шукач здригнувся. З безпросвітної пітьми, що облягала його, раптом проступили величезні, закуті в залізні лати лицарі.

– Ми лицарі Мороку! Ми прийшли, щоб убити тебе! – почулися глухі замогильні голоси. – Не сподівайся на пощаду!

Вічний Шукач уловив плавний звук – так видобувають із піхов меча.

– Мені належить право першого удару! – пролунав старий як світ владний голос. – Тому що я – лицар Ненависть!

Лицарі насувалися на Вічного Шукача, оточуючи його. Один, найбільший, навис над ним, як гранітна важезна круча.

«Тільки б швидше, щоб не мучитися… – безнадійно подумав він. – Пробач, маленька Венні…»

І раптом відчув, що тримає в руці невелику свічку. Його пальці відчули м’яке податливе тепло воску. Замерехтів, спалахнувши, сяючий золотий вогник.

Що сталося з лицарями Мороку! Пекельне виття потрясло все навколо. Лицарі Мороку сахнулися геть, покидавши мечі. Їхні щити плавилися, розколювалися на шматки. Промінь світла упав на сталевий шолом одного з велетнів і розітнув його навпіл. Лицар повалився з таким гуркотом, наче раптом завалилася скеля.

– Присягаюся пеклом! Світло! Тут світло! Трагімор зрадив нас, обдурив!.. – залунали з усіх боків звихрені голоси.

– Я – лицар Зрада! Промінь устромився мені прямо в серце… – донісся завмираючий стогін.

– Він відітнув мені правицю! – завив хтось зовсім поряд. – Я – лицар Байдужість! О, нещадний промінь наздогнав мене! Все кінчено…

Вічний Шукач не гаяв ні хвилини, він побіг навмання, не розбираючи дороги.

– Швидше, швидше, любий Шукачу, – шепотіло Зелене Мишеня, неспокійно борсаючись у кишені. – Бодай би вони пропали, ці лицарі! Розпалися на шматки – туди їм і дорога. Біжи, біжи, не озирайся!

Нарешті Вічний Шукач зупинився, обтер піт з чола. Він задихався, серце в грудях калатало.

– А я знаю, звідки взялася ця свічка! – з гордістю промовило Зелене Мишеня, вистромляючи гостру мордочку з кишені.

– Цікаво, цікаво, розкажи, – досі важко дихаючи, попросив Вічний Шукач.

Свічка, ледве чутно потріскуючи, горіла рівним ясним полум’ям.

– Ну як же, – радісно відповіло Зелене Мишеня. – Венні щовечора запалювала воскову свічку. А сама босоніж стояла біля вікна. Іноді навіть виходила зі свічкою за поріг. Адже Вен, бувало, до пізньої ночі ходив лісом, збираючи хмиз. Вен здалеку бачив вогник свічки і знаходив стежку додому. Ось яка була Венні, добра й турботлива…

«Гарна дівчинка… Як вирвати її з лап цього чаклуна Трагімора?» – подумав Вічний Шукач.

Теплі краплі воску стікали по його пальцях. Свічка, потріскуючи, догорала. Вогник хитнувся, і свічка згасла. Недогарок зник, немов розтанув у його руці.

Вічний Шукач роззирнувся. Далеко попереду небо трохи посвітлішало. Блідий холодний туман струмував, закручувався кільцями.

– Ось і ніч скінчилася, – безтурботно позіхнуло Зелене Мишеня і потерло мордочку лапками. – Усе б добре, тільки їсти хочеться. Та особисто я сніданку поки що не бачу.

«Що ще чекає нас попереду? – з тривогою подумав Вічний Шукач. – Ні, король Трагімор не дасть нам спокою…»

Розділ 13: Заповітна скринька короля Трагімора

Венні невтішно ридала, зарившись обличчям у мереживні подушки. Корона впала з її голови і, виблискуючи, дзвінко покотилася по підлозі.

– Яка я бридка, паскудна, – ридала Венні. Вона вдарила кулачком по подушці. – Вене, Вене, що я накоїла?! Тебе стратять – як я житиму? Хай і мене теж…

Смиринка стояла біля неї. В очах її світилися співчуття, докір, недовірливість.

– Принцесо, – тихо покликала вона Венні.

– Ніяка я не принцеса. – Венні підвела заплакане обличчя, подивилася на Смиринку. – Я гірша за всіх! Ненавиджу себе!

– Забігла я щойно на кухню, – ніби між іншим сказала Смиринка, – головний кухар лається на всі заставки. Фазан у печі пересмажився. Підлива підгоріла, ґалярета розтеклася. А короля Трагімора все нема й нема…

– Не розумію, до чого ти вернеш? – схлипнула Венні.

– Коні вже осідлані. Псарі тримають собак на шворках, – обережно вела далі Смиринка. – Все готово до полювання на вепра. Але короля Трагімора немає в його покоях.

– Так он ти про що! – здогадалася Венні. – Трагімора немає в замку! Тоді, можливо… Вирок… О, коли б я могла його знайти!

– Тс-с! – Смиринка приклала палець до губ. – Мовчіть, принцесо. І стіни мають вуха.

– Не називай мене принцесою, Смиринко, – благально мовила Венні. – Я просто бідна дівчинка з убогої халупки. Клич мене просто – Венні!

Венні відчула: сіра нитка більше не стягує їй шию. Вона підсунула під неї палець, потягнула – і нитка легко, без найменшого зусилля розірвалася, а сірі уривочки розтанули в її руці.

– Бачиш? – прошепотіла Венні. – Більше немає сірої нитки. Ну й що? Все одно ми не знаємо, як дістатися покоїв короля Трагімора.

Смиринка притягнула поближче до себе Венні й зашепотіла:

– Тут є потайні маленькі двері в стіні. Коли ти засинала, вони частенько відчинялися й сюди входив король Трагімор.

Смиринка озирнулася на всі боки, підійшла до стіни й відгорнула край килима.

– Ось вони, – прошепотіла Смиринка.

Вона обережно штовхнула дверцята. По той бік було темно, як у склепі.

– Куди ви, принцесо Венні, і ти, Смиринко? – на порозі зали з’явився Ауринт.

– Як добре, що ти тут! – полегшено вигукнула Смиринка. – І не називай її більше принцесою. Венні стала такою, як раніше. А зараз треба поквапитися. Ходімо, я все тобі дорогою розповім.

Венні ледве розгледіла кам’яні східці, що круто спускалися вниз. Між каменями струменіла, звиваючись мов жива, темна вода. Венні перша ступила на сходи. Ноги ковзали по мокрих східцях.

Раптом Венні спинилася. Вона обернулася до Смиринки, зі стогоном болю й каяття схопила її руку й поцілувала:

– Пробач мені! Ти така добра, а я… Що я накоїла! Вене, Вене…

– Ну що ти, люба, не впадай у розпуку. – Смиринка пригорнула її до себе.

– Мені страшно, – прошепотіла Венні.

– Мені теж, рідна, – тихо відгукнулася Смиринка. – Але дивися, он бачиш – світло? Там унизу горить смолоскип.

– Я прихоплю цей смолоскип із собою, – сказав Ауринт.

Сходи раз у раз круто повертали. Від них відходили заплутані вузькі галереї, одні йшли вгору, інші вниз, і все тонуло в непроглядному мороці.

– Бракувало тільки нам тут заблукати, – з тривогою сказала Смиринка.

– Ідіть за мною, я проходив цим шляхом, і не один раз, – відгукнувся Ауринт.

Він зупинився перед важкими, обкутими міддю дверима.

– Це тут, – проговорив Ауринт. – Тут покої короля Трагімора. Тільки б не крутився поблизу пугач Красунчик. Страшенно капосний птах. Усе доносить своєму повелителю.

Ауринт штовхнув мідні двері, і вони з натужним скрипом відчинилися.

– А я – ось! Ух! Ух! – почувся хрипкий глузливий голос. Пугач Красунчик сидів на мармуровій полиці над каміном. На його шиї блищав довгий золотий ланцюжок. – Тут як тут! І красивий як завжди!

Венні завмерла у дверях величезної зали. Важкі склепіння здіймалися вгору й тонули в темряві. Мармуровий камін був схожий на роззявлену пащу величезного чудовиська. Легкий протяг ворушив купку холодного попелу.

Уздовж стін стояли скрині, більші й менші. А на полицях – безліч різних скриньок, скриньочок і шкатулок.

– Якщо навіть вирок і лежить десь тут, то ми його й за рік не відшукаємо, – з відчаєм прошепотіла Венні.

– Гей, дівчиську! – пугач Красунчик злісно націлився дзьобом на Венні. – Де твоя сіра нитка? Як ти посміла її розв’язати? Ну, зараз я тебе провчу. Люблю викльовувати очі!

І пугач Красунчик кинувся вниз, прямо на Венні. Забряжчав золотий ланцюжок.

Дівчинка безпорадно підняла руки, намагаючись прикрити обличчя. Пугач був уже зовсім близько… Але в останню мить Ауринт на льоту перехопив пугача, міцно обмотавши золотий ланцюжок навколо руки.

– Пусти! – прохрипів пугач. – А то пошкодуєш!

– Це ти пошкодуєш, якщо не скажеш, де лежить те, що нам потрібно! – Ауринт ще тугіше стягнув ланцюжок на його шиї. – Попався! Бачиш оцей смолоскип? Миттю підпалю твоє гарненьке пір’ячко!

– Все скажу, все скажу, – залементував пугач, із жахом дивлячись на гаряче полум’я. – Любесенький, добресенький Ауринте, пожалій старого пугача! Он дивися. Указ про страту в тій дерев’яній скриньці, що на полиці скраю!

Венні кинулася до маленької непримітної скриньки. Та на жаль, скриньку було замкнено на ключ.

Тоді дівчинка підняла скриньку над головою та з усього маху шпурнула її на мармурові плити підлоги.

Скринька з тріском розкололася. Венні нагнулася і квапливо підняла з підлоги звинутий трубкою указ. Той самий! А ось і відбиток її пальчика. Червоний як кров.

– Геть, мерзенний птаху! – Ауринт випустив пугача.

– Дякую, майстре Ауринте, вік пам’ятатиму! Полечу далеко-далеко! Ух! Ух!

Пугач Красунчик підлетів до каміна й пірнув у чорний димохід. Але хитрий пугач і не думав відлітати.

«Сховаюсь-но я тут, – вирішив він. – Може, що й довідаюся. А потім усе доповім хазяїнові…»

Венні стояла, немов остовпівши, втупивши очі в страшний указ.

– Боже, як я могла? – бліднучи, прошепотіла дівчинка. – Ні, це була не я… Ніби хтось інший… Король Трагімор зачарував, запаморочив мені голову.

Тим часом Смиринка швидко підкинула кілька полінець у камін.

– Швидше! Дай смолоскип, Ауринте!

Сухі полінця спалахнули миттєво. Піднялося високе полум’я.

Венні зітхнула, ніби звільняючись від страшних пут, і кинула у вогонь указ про страту Вена.

Смиринка обійняла дівчинку за худенькі плечі, міцно пригорнула до себе. Отак вони стояли й дивилися, як корчиться у вогні пергамент з печатками. Чорні букви на ньому ворушилися, мов живі. З шипінням на палаючі дрова скотилася крапелька крові.

– Погасіть вогонь! Погасіть вогонь! – донісся з димоходу відчайдушний крик пугача. – Моє пір’ячко, моя безцінна краса! Усе загинуло, пропало!

Почулося шурхотіння крил, пугач шугнув угору з димаря, і все стихло.

– Полетів доповісти про все своєму хазяїнові, – з тривогою сказав Ауринт. – Смиринко, Венні, треба чимшвидше тікати з палацу…

– А як же Вен? – повільно промовила схвильована Венні.

Розділ 14: Душа Венні

Вічний Шукач важко йшов пустелею, намагаючись не загубити вузький ланцюжок маленьких слідів на сипучому піску.

«Ці сліди залишила душа Венні», – вкотре подумав він.

Зелене Мишеня принишкло, мабуть, заснуло в кишені його куртки.

Повз Вічного Шукача, звиваючись, пропливла біла стрічка туману.

Вічний Шукач придивився. Ні, це не просто туман, це хмарні палаци, ледве помітні зубчасті стіни, схилені дерева. Невагома вивірка пропливла в повітрі й заплуталася в гнучких вітах.

Раптом Вічного Шукача оточив натовп прозорих ченців. Вони йшли, низько схиливши голови. Долинув їх неголосний спів. Звідкись з’явилися білі сходи, по них зі сміхом збігла маленька дитина. Та вже наступної миті повітряні сходи розтанули, все змішалося.

«Це сни! – здогадався Вічний Шукач. – Сни, що привиділися сплячим людям. Сам знаю, мені іноді таке теж сниться, особливо перед ранком…»

А це що? Відкрита труна, а в ній мертва дівчина. Ніколи Вічний Шукач не бачив такого прекрасного обличчя. Її голову й руки прикрашали, ледь поблискуючи, коштовності.

«Кому ж наснився такий невимовно сумний сон?» – тужливо подумав Вічний Шукач.

У цю мить дівчина усміхнулася й підвелася. Вона простягнула руку вродливому юнакові, і той подав їй букет туманних троянд. Повз Вічного Шукача промчав стрункий олень.

Усі вони поспішали, квапилися, прямуючи до якоїсь невідомої Шукачеві заповітної мети. Тепер Вічний Шукач ішов, супроводжуваний з усіх боків білими примарами, що м’яко линули в повітрі.

Але раптом туманні видіння розступилися й Вічний Шукач вражено завмер на місці.

Прямо перед ним круто здіймалася високо вгору срібляста скеля. Хвилясті хмари вінчали її вершину туманною короною.

Вічний Шукач розгледів: унизу, біля підніжжя скелі, мерехтячи, горить кришталево-блакитне світло. Йому захотілося прикрити очі долонею, таким сліпучим було це променисте сяйво.

Вічний Шукач придивився. Він розгледів сяючі тендітні руки, безнадійно похнюплену голову, пружні кучері розсипалися по плечах.

«Боже мій, це ж душа Венні!» – Вічний Шукач із жахом побачив, що блакитне сяйво прикуте до туманної скелі живими зміями-ланцюгами.

Вічний Шукач ступив кілька кроків до Скелі Туманів. Тепер він добре бачив крізь кучері ніжне обличчя, прикручені до скелі тендітні прозорі руки.

Та досить було йому тільки підійти ближче, як змії-ланцюги заворушилися. Усі разом вони повернули свої пласкі голови, почувся тонкий загрозливий свист, шипіння. Жовті нерухомі очі втупилися у Вічного Шукача.

– Не раджу тобі підходити ближче – це смерть! – пролунав позаду чийсь глухий насмішкуватий голос. – А втім, і так жити тобі лишилося недовго!

Вічний Шукач рвучко обернувся.

Позаду нього стояв король Трагімор. З його плечей спадав косо зрізаний плащ, схожий на крило кажана. З очей, клубочачись, вихоплювався чорний як ніч морок.

«Усе кінчено! – із завмираючим серцем подумав Вічний Шукач. – Він наздогнав мене, а мені немає чим захищатися».

– Що ж, ось вона – довгождана зустріч! – глумливо промовив король Трагімор.

Він повільно дістав зі згорток плаща старовинний меч.

– Готовий битися навзаклад, ти знаєш, що це за меч! – Трагімор криво посміхнувся, і одна його брова смикнулася вгору. – Це той самий меч, яким я дуже давно смертельно поранив твого батька – короля Пелінора. А тепер я ним уб’ю тебе!

«Згубний Меч! – згадав Вічний Шукач. Його пойняв безнадійний відчай. – Так ось де на мене чекала смерть!.. Хай там як, але він не побачить розгубленості і страху на моєму обличчі».

– Не сподівайся, що я благатиму про пощаду, – твердо сказав Вічний Шукач. – Шкода тільки, що мушу загинути від руки нікчемного негідника!

Король Трагімор глухо скрикнув. Одним лютим рухом він вихопив меч із піхов.

Блиснув гострий клинок, залитий кров’ю.

І раптом… почулося сріблясте зітхання звільнення. Блакитне сяйво вислизнуло з хижих обіймів живих ланцюгів і здійнялося вгору. Пролітаючи над Трагімором, прозорий привид легко торкнувся Згубного Меча. Намалювавши в повітрі різнобарвну веселку, сяйливий привид зник.

І в ту ж мить, о диво! – Згубний Меч почав тоншати, укриватися тріщинами, танути… Ще один мент і він зник, пролившись на землю великими темно-червоними краплями.

– Прокляття! – громовим голосом закричав король Трагімор. – Що скоїлось? Як звільнилася душа Венні? Чому змії-ланцюги відпустили її? Невже… невже дівчисько?..

– Так, саме так! Воно пробралося в твої покої, пане! Ух! Ух! – чорний пугач з обпаленими крилами підлетів до Трагімора і вмостився йому на плече. – Дівчисько спалило вирок! А заразом занапастило мою красу, – схлипнув пугач.

Несамовитий крик зірвався з губ Трагімора:

– Тисяча дияволів! Маленька погань, ти посміла спалити вирок! Любов, каяття звільнили закуту душу, зруйнували велику силу Згубного Меча…

Король Трагімор розлючено пожбурив лускате руків’я меча. Воно дзенькнуло та провалилося в невидиму безодню.

– Моє всесилля, безсмертя, ви вислизаєте від мене! – задихаючись од ненависті, прохрипів король Трагімор. – Століттями я мріяв запанувати над чистою душею дитини! Я був за крок до мети… Але я помщуся тобі, сновиго!

Трагімор, зловісно посміхаючись, простягнув уперед руку. На його пальці спалахнув червоними яхонтами перстень Зміїне Око.

– Поглянь на цей перстень, сину короля Пелінора! – Чорний дим, витікаючи з очей короля Трагімора, торкнувся обличчя Вічного Шукача. – Це перстень Зміїне Око! Лише я один в усьому всесвіті знаю таємне заклинання. І покірні йому змії-ланцюги навік прикують тебе до Скелі Туманів. У тузі й відчаї ти благатимеш про смерть як про найбільшу ласку!

Голос Трагімора пролунав, наче гуркіт далекої лавини в горах:

Зміїне Око, настав твій час –
Негайно виконуй оцей наказ:
Хай той, на кого ти глянеш, Око,
Поплатиться жорстоко…

Вічний Шукач мимоволі примружився. О, він чудово знав, що зараз станеться. Покірні магічному заклинанню байдужі й безжальні змії-ланцюги назавжди прикують його до Скелі Туманів.

Але слизькі гнучкі змії-ланцюги навіть не ворухнулися.

Трагімор завив несамовито, як смертельно поранений звір:

– Прокляття! Ауринт зрадив мене! Обдурив свого пана! Виходить, він змайстрував перстень після того, як… Після того, як… Спочатку він зрікся мене. І тепер Зміїне Око мені більше не підвладне!

У цю мить Вічний Шукач відчув, що перстень на його пальці ворухнувся, мов живий.

– Ти сам накликав на себе згубу! – дзвінким від хвилювання голосом крикнув Вічний Шукач. – Справжній перстень Зміїне Око – у мене! Ось він! Дивися! А магічне заклинання ти вимовив сам! Воно ще лунає в повітрі. Що ж, нехай здійсниться!

Вічний Шукач вигукнув урочисто і владно:

– Змії-ланцюги, покірні чаклунському персню, слухайте мене! Обвийтеся навколо короля Трагімора. Нехай він навік залишиться тут, прикутий до Скелі Туманів!

Живі ланцюги радісно заворушилися, розпрямляючи тугі гнучкі кільця.

Король Трагімор з несамовитим криком кинувся навтьоки, але змії-ланцюги наздогнали його, обвили руки й ноги, навхрест обхопили груди.

Біля його плеча, прикручений міцно-преміцно, глухо стогнав звуглений чорний пугач. Золотий ланцюжок виблискував на його облізлій шиї.

Вічний Шукач зняв із пальця перстень і шпурнув його до ніг короля Трагімора:

– Тобі судилося до кінця своїх днів стояти тут і дивитися на цей перстень! Ось він, біля твоїх ніг. Такий рятівний, такий близький, бажаний, але не доступний тобі. Ти задихатимешся від ненависті й гіркого безсилля. Прощай, злий чаклуне, спійманий у власну пастку!

– Персню! Персню Зміїне Око, мені не дотягтися до тебе!.. – у нестямі застогнав король Трагімор.

Він люто шарпонувся, але змії-ланцюги тільки тугіше стягнули свої жорстокі обійми. Чорні клубки диму випливли з очей Трагімора й огорнули його й пугача густим покривалом.

Вічний Шукач озирнувся. Вітер уже замів легкі сліди на піску.

«Як же я віднайду дорогу назад? – з тривогою подумав Вічний Шукач. – Пані Несплячка мені більше не загрожує. Тепер, коли чарівник Трагімор назавжди прикутий до скелі, його чаклунство безсиле. І проклятий гребінець утратив свою чарівну силу. Але як мені відшукати шлях до прозорої стіни, до дверцят, що ведуть із Царства Сновидінь?»

І враз Вічний Шукач побачив: там, де пролетіло блакитне сяйво, по землі як стежка стелеться переливчаста веселка.

Туманні привиди розступилися, щось лепечучи, тихо, ласкаво, немов прощаючись із Вічним Шукачем. І він уже впевнено пішов веселковою доріжкою, що зникала вдалині.

Розділ 15: Вічний Шукач прощається з друзями

Яскраво горіли свічки в маленькій хатинці Вічного Шукача.

За столом сиділи Венні й Вен, а поряд Смиринка й Ауринт. Вічний Шукач наливав їм у кухлики солодке виноградне вино. Зелене Мишеня вмостилося біля великої тарілки з медяниками. Воно двічі чи тричі пригубило чашу із запашним вином, що стояла перед Вічним Шукачем, і добряче захмеліло.

Урешті-решт, сп’яніле Мишеня повалилося на бік і заснуло, тихо сопучи.

– А як ти вийшов на волю з в’язниці, Вене? – поцікавився Вічний Шукач.

Усі заговорили одночасно, перебиваючи одне одного:

– Хтось пустив поголоску… Звідкись усі дізналися… – почала Венні, – що король Трагімор зник і ніколи більше вже не повернеться до свого палацу. Я кинулась навтікача…

– Венні мчала як вітер, – весело перебила її Смиринка. – Вона скинула з ніг черевики на високих підборах, щоб швидше бігти…

– А навкруги що коїлося! – засміявся Ауринт. – Царедворці немов ґлузд втратили! Хапають, тягнуть, волочать усе без розбору. Взірчасті чаші, порцеляновий посуд, навіть ложки з виделками. Потім вони пострибали в карети й покотили хто куди…

– Почекай, дай сказати, – нетерпляче перебив Ауринта Вен. – Чую крики, вереск, гуркіт. Вартові, що охороняли мене, раптом неспокійно заметушилися. Кинули на підлогу в’язку ключів та як драпонуть угору по сходах! Я крізь ґрати дотягся до ключів та одімкнув двері. Біжу, а назустріч Венні…

– Біжу, а назустріч Вен… – щасливо усміхаючись, підхопила його розповідь Венні.

Ніколи ще не було так весело в маленькій хатинці Вічного Шукача. Небо за вікном стало блідо-рожевим. Потріскуючи, догорали свічки.

– Ти втратила свою дивовижну красу, дитя моє, – промовив Вічний Шукач. – Чи не сумуєш за нею?

– Я?.. – Венні зніяковіло поглянула на Вена.

– Нічого вона не втратила, – палко вигукнув Вен. – Така вона ще гарніша. Ви тільки подивіться, як світяться її очі! А усмішка? Така добра, мила. А ластовинки? Це сонячні промінчики цілували її в обидві щоки!

– Друзі мої, – тихо сказав Вічний Шукач. Щось особливе було в його голосі й погляді, і всі мимоволі принишкли, дивлячись на нього. – Сьогодні я піду від вас, далеко-далеко.

– Куди? – ледве чутно прошепотіла Венні.

– Я повертаюся до свого старого замку на березі Північного моря. Там холодний вітер і мартини залітають у вікна. Зали нескінченно довгі. Є вежі, в яких я жодного разу не бував, такий великий замок мого покійного батька, короля Пелінора… Ходімо зі мною, друзі мої! Кожен вибере собі для життя вежу, яку забажає. Рушаймо зараз, не гаючись…

– Взагалі я… хотіла пожити в нашій старій хатинці під солом’яною стріхою, – затинаючись, сказала Венні.

– А я скучив за моїм сінником, – знічено сказав Вен. – Ніде так солодко не спиться, як на запашному сіні.

Вічний Шукач довгим поглядом подивився на Венні й Вена та мовчки кивнув головою.

– А ти, Ауринте? – запитав він і, немов знаючи відповідь наперед, сумно усміхнувся.

– Та я… домовився повернутися до мого вчителя – старого золотих справ майстра. Стану знову йому за підмайстра, – нерішуче сказав Ауринт.

– А ти, Смиринко? Що ти так сумно дивишся на мене своїми зеленими очима? – Вічний Шукач лагідно погладив руку Смиринки.

– Мене проймає жаль, що ти йдеш від нас, паночку, – тихо відповіла Смиринка. – Але як же я розлучуся з Ауринтом? Адже незабаром наше весілля.

– Я теж залишаюся, – сонно пробурмотіло Мишеня. – Тут у мене в кожній хатинці повно друзяк і родичів. Дайте ще ковток вина відважному мишеняті. Я хочу випити за здоров’я Вічного Шукача!

– Годі з тебе, малий! – суворо сказала Смиринка. Але Мишеня вже не чуло її, бо міцно спало, солодко сопучи.

Вічний Шукач переступив через поріг, постояв хвильку на ґанку і спустився по східцях.

– Стривай, стривай! – закричала Венні й кинулася услід за ним.

– Ти надумала йти зі мною, дитя моє? – здивовано зупинився Вічний Шукач.

– Ні, – промовила Венні й раптом розплакалася. Вона обхопила обома руками Вічного Шукача за шию, ховаючи обличчя в нього на грудях. – Ти так багато зробив для мене… Якщо б не ти…

Вічний Шукач погладив розкуйовджені кучері дівчинки.

– Залишся з нами, – схлипуючи, попросила Венні. – Ми тебе так любимо…

– Годі, не треба плакати, моя дівчинко, – Вічний Шукач ніжно поцілував Венні в лоб. – Ну ось, навіть кучері намокли від сліз… Повір, так треба. Я мушу повернутися до замку мого батька Пелінора… Але серце підказує мені: ми ще побачимося…

І Вічний Шукач, уже не озираючись, пішов шляхом, який звивався та зникав серед дерев. Промені вранішнього сонця бризнули з-під вологих хвойних гілок, і його сиве волосся тепер видавалося золотим.

– Ми ще побачимося… – прошепотіла Венні. – Ми відшукаємо його замок, еге ж, Вене?

– Навіть коли нам доведеться обійти весь берег Північного моря, – тихо відповів Вен. І це пролунало як урочиста обітниця.