Маленький огірочок і Пепіна

Одного дня покликала мама Маленького Огірочка і сказала:

— До наших Огіркових Родичів із сусіднього плеса приїхала знайома з Іспанії, твоя ровесниця. Їй тут дуже самотньо, бо всі її друзі залишилися там. Чи не розважиш її трохи?

— Залюбки, — відповіла Маленький Огірочок. — А що я маю робити?

— Погуляти з нею, показати їй, як тут у нас і що… Погойдаєтеся на стручках квасолі.. Ви ж, діти, це любите. Поведеш її до квітника. І взагалі, будь з нею привітною і доброзичливою, бо якщо їй у нас сподобається, то наступного року сюди приїдуть її родичі.

— А як же я порозуміюся з нею? Вона, напевно, лише іспанську знає…

— О, стосовно того не переймайся. Будете розмовляти звичайною огірковою мовою, яку знають всі огірки, незалежно від того, де вони живуть. Звісно, на додаток до мови тієї землі, де вони виросли… Ходи-но!

І з цими словами мама взяла Маленького Огірочка за лапку і повела на сусіднє плесо. Коли вони підходили до помешкання Огіркових Родичів, повз них стрімголов хтось пронісся.

— Так це ж Пепіна! — вигукнула мама Маленького Огірочка.

Почувши це, «хтось» попереду раптом різко загальмував і зупинився. І Маленький Огірочок побачила, що це дівчинка-огірочок — така ж сама, як і сама Маленький Огірочок, тільки трохи вища, і замість жовтої квітки у неї червона. І не на маківці, а збоку.

— Так, Пепіна — це я! — перевівши подих, широко посміхнулася вона. — Привіт усім! А це, напевно, Маленький Огірочок? Знаю, мені родичі про тебе розповідали. Я дуже рада з тобою потоваришувати.

— І я з тобою теж, — підхопила Маленький Огірочок. — Ти, здається, кудись поспішала?

— Так, — відповіла Пепіна, — я побачила напрочуд дивного метелика. У нас в Іспанії таких немає. Тож я вирішила з ним познайомитися, але, здається, лише налякала його…

— Це Стрічкарка! — вигукнула Маленький Огірочок. — Вона трохи полохлива, боїться незнайомців. Але я тебе неодмінно з нею познайомлю.

Мама Маленького Огірочка, побачивши, що обидві дівчинки легко знайшли спільну мову, побажала їм гарної прогулянки, а сама поквапилася повернутися до своїх справ.

— А скажи-но, звідки в тебе таке дивне ім’я? — поцікавилася Маленький Огірочок.

— Дивне? — здивувалася Пепіна і розсміялася. — Та ні! Звичайнісіньке. Пепіна означає огірок-дівчинка. Так у нас в Іспанії кличуть багатьох. А дивним воно видається тим, хто не знає іспанської.

— Ой, а розкажи мені, будь ласка, про Іспанію, — попросила Маленький Огірочок.

— Добре, — погодилася Пепіна, — розкажу, але спочатку ти мусиш розказати мені про твій край.

— Тоді ходімо у квітник. Це у нас царина справжньої краси.

І обидві дівчинки рушили у напрямку клумби. Метелик-Стрічкарка, побачивши, що незнайомка по-дружньому розмовляє з Маленьким Огірочком, перестала боятися і теж вирішила скласти їм компанію.

Дорогою Пепіна розповідала Маленькому Огірочку про те, чому вирішила прикрасити себе червоною квіточкою.

— Це гвоздика, — сказала Пепіна, — її у нас дуже люблять. Та й червоний колір теж є символом Іспанії. А знаєш… — Пепіна на хвилинку замислилася. — Червона гвоздика чудово підійде до твоєї жовтої квіточки.

І з цими словами вона зняла із себе гвоздику і прикрасила маківку Маленького Огірочка.

— Тобі дуже личить! — схвально вигукнула Пепіна.

— А як же ж ти? — засмутилася Маленький Огірочок.

— О, — загадково посміхнулася Пепіна і помахала Стрічкарці, запрошуючи її до себе.

На той момент метелик опанувала себе і вже не боялася емоційної та прудкої Пепіни, тому й залюбки дозволила Пепіні посадити себе на її маківку.

— Ось, бачиш, сьогодні Стрічкарка буде моєю прикрасою, — промовила Пепіна. — Ти ж не проти, метелику, — звернулася вона до Стрічкарки. У відповідь Стрічкарка радо помахала крильцями.

Так вони і з’явилися квітнику: Маленький Огірочок з двома квітками у зачісці і Пепіна зі Стрічкаркою на маківці. Пихаті троянди спочатку не зрозуміли, що то за прикраса у незнайомки, яка прийшла з Маленьким Огірочком. Потім вирішили, що то такий фасон капелюха від сонця, і почали ретельно вивчати оздобу, щоб бодай на завтра іі собі надягнути щось подібне. Проте коли з’ясувалося, що то лише метелик, презирливо скривили свої пухкі губки і заходилися кепкувати з Пепіни.

— Ой, тримайте мене! — реготала Чайна Троянда. — Метелик! Невже нічого іншого не знайшлося?

— І справді, сестро! — підспівувала їй Рожева Троянда. — Наскільки нечупарний вигляд має це вбрання.

— Бідний метелик! — удавано жалілася Бордова Оксамитова Троянда. — Це ж йому цілісінький день треба пектися на сонці. Пхе! Терпіти не можу спеки…

Маленький Огірочок зніяковіла від такого ставлення до Пепіни і Стрічкарки. Вона вже було заходилася палко захищати подругу, та Пепіна її спинила.

— Не переймайся, — сказала вона. — У нас троянди теж такі пихаті. Користуються тим, що всі їх вважають красунями, тому й поводяться так…

І звертаючись до троянд вигукнула:

— Е-гей, гарнюні! Мій капелюх дуже б вам здався, особливо зараз у таку спеку. Але я вам його не дам. Натомість раджу швиденько зникнути в холодочок, бо до серпневого Балу Троянд від вашої краси залишаться лише патики!

Почувши це, Троянди набундючилися, проте пірнули у затінок, бо розуміли, що Пепіна має рацію.

— Добре ти їм відповіла! — схвально вигукнула Маленький Огірочок.

— Я просто терпіти не можу таких пихатих і зарозумілих, — знизала плечима Пепіна. — Та й не вважаю їх таким вже невимовними красунями. Але то вже справа смаку. Мені, наприклад, більше до вподоби Квітка Граната. Ось це справжня шляхетна красуня!

Щоб якось загладити цей неприємний випадок і справити гарне враження на Пепіну, Маленький Огірочок вирішила познайомити її з іншими квітами: Ромашками, Мальвами, Айстрами, Сестрами-Дзвіночками і Братами-Чорнобривцями. Вони приязно і ласкаво зустріли іспанську гостю. Коли з’ясувалося, що у Дзвіночків є близькі родичі в Іспанії, вони забажали побільше дізнатися про них.

— Вони дуже схожі на вас, — почала Пепіна. — От тільки одягом трохи відрізняєтеся.

— Як це? — не зрозуміли Дзвіночки.

— У вас сукні блакитного кольору, а ваші родичі крім блакитного віддають перевагу ще й білому кольору.

— Як би мені хотілося з ними зустрілися, — промовила одна із Сестер-Дзвіночків. — Скажи, Пепіно, а ти не могла б їм передати, щоб вони до нас приїхали?

— Передати можу. Та тільки боюсь, що з цього нічого не вийде.

— Чому? — здивувалися Сестри-Дзвіночки. — Наша місцевість їм не підходить?

— Ні, підходить. Та тільки коріння у дорослих Дзвіночків товсте і довге. Вони дуже міцно укоренилися там, де ростуть. Хіба що молоденькі квіточки зможуть коли-небудь приїхати…

Вони розмовляли дуже довго, бо всім хотілося дізнатися про те, як в Іспанії. І всі були вкрай здивовані, що там поруч з квітами ростуть Величезні Кактуси, а на вулицях — там, де у нас Тополі, Акації та Каштани, — Пальми.

А після цього Пепіна і Маленький Огірочок погойдалися на квасолевих стручках, скупалися в місцевому озерці, тобто у відерці з водою, яке, як ми знаємо, стояло посеред городу і якому Маленький Огірочок дала досить довгу назву: Озерце-Яке-Рятує-Всіх-Огірків-Від-Миші, навідалися до кущів Малини і Смородини, поласували медом у знайомої Бджілки…

Досхочу набігавшись за день, Маленький Огірочок і Пепіна прилягли на підгорку відпочити. Стрічкарка, помахавши крилами, полетіла до своїх, пообіцявши завтра неодмінно прикрасити зачіску Пепіни.
Сутеніло, і на небі то тут, то там почали з’являтися зірки.

— А знаєш, — промовила Пепіна, — ці зіроньки мені нагадують маленькі шматочки кришталю. А тобі?

— А мені… — Маленький Огірочок на хвилинку замислилася. — А мені вони нагадують ліхтарики… Та ні, навіть не ліхтарики, а світляків! Так, світляків, коли вони вночі освітлюють наш город! Тоді йдеш собі стежкою, і все видно.

Із-за хмари раптом виплив повний місяць.

— Ой, дивись! — вигукнула Пепіна. — Великий апельсин на небі! В Іспанії його називають ласкавим словом наранхіто — апельсинчик, і у нас дуже багато апельсинових гаїв.

— А як на мене, то це радше великий льодяник, — засміялася Маленький Огірочок. — Мені просто хочеться простягнути руку і з’їсти його.

— І я теж хочу! — підхопила Пепіна. — А дивись, небо таке, наче його залили чорнилами.

— Так, — погодилася Маленький Огірочок і уточнила: — Це великий шматок оксамитової тканини, яку залили чорнилами.
Обидві засміялися.

— А он — Чумацький шлях! — раптом вигукнула Маленький Огірочок.

— А у нас його називають Молочною дорогою, — озвалася Пепіна.

— Чому? — здивувалася Маленький Огірочок.

— Бо таке враження, наче хтось ішов собі дорогою, а в нього раптом порвався пакет з молоком, і молоко так і виливалося вздовж всього шляху.

Так вони розмовляли-розмовляли та й позасинали обидві просто на травичці, аж поки їхні родичі не прийшли і не забрали їх по домівках.