Марічка і веселковий княжич

Жила собі колись сирітка Марічка. Вона мала два лиця з рожевих троянд, довгу золоту косу і промінне серце; той хто стрінув її — ставав веселий.

Одного разу пішла вона в світ і зайшла в чорний, густий бір. З вузлуватих кущів довкола блимали на неї лискучі очі, і вона боялася оглядатися. Але згодом поясніло, дерева порідли, і Марічка побачила зелену поляну, облиту рікою. Над поляною гнулася мерехтяча веселка, а під нею стояв терем з білого каменю. З одвертого вікна плила музика скрипки, на якій грав сліпий хлопець. Коли він почув Маріччині кроки, виступив наосліп на кам’яний поріг і спитав тихо:

— Хто там надворі?

Марічка назвала йому своє ім’я, а хлопець поділився з нею своєю журбою.

— Я є веселковий княжич, — сказав він. — Мої очі потребують багато світла, але ніщо в світі не хоче мені дати стільки ясноти.

Його голос звучав так, як голос скрипки, бо дотепер він не знав крім неї ні одної живої душі. Але дівчина-сирітка зрозуміла його.

— Я піду шукати світло для тебе! — викликнула вона, а хлопець зрадів так, аж його скрипка сама засміялася.

Марічка не барилася довго. Почало темніти, і вона пригадала собі всі ті лискучі очі, яких боялася в лісі.

То був вечір перед Іваном Купалом. Вродливі мавки, подібні до мряк, вили собі вінки, в які мали бути вплетені всі квіти. Ті вінки вони хотіли пізніше кидати, за давним звичаєм святойванської ночі, в ріку. Але їм бракувало ще троянд, які не росли між синіми мохами й папороттю.

Нараз побачили мавки іздаля Марічку з її трояндовими щічками, і вони оточили дівчину, просячи в неї частину її рож.

— Я дам вам мої лиця, — відповіла вона, — тільки ви мусите заплатити мені всіми вашими очима, тими, що світять в кущах.

— Ти думаєш, може, про святойванські червячки? — спитала княгиня мавок, одягнена в рожево-зелену суконку з бабиного літа, вишивану павутинними взорами. — Я дам тобі половину червячків, бо друга половина мусить нам бути ліхтарями в нашім святі. — Вона поцілувала Марічку з кожного боку в лице і забрала рожеві троянди зі собою.

Коли прозорий серпанок княгині зник за зіллям і травами, Марічка тримала в простертій жмені багато малих світлячків. Вона висипала їх у запаску і забула свою згублену красу.
Та ще було замало світла, щоб засвітити очі молодому княжичеві. Марічка подивилася на небо, ожидаючи звідтіль собі ради. І справді: якраз летіла святойванська ніч зі своїми зорями над нею.

— Не минай так скоро, дай мені перше твої зорі! — просила Марічка.

Коли ніч побачила в дівчини золоту довгу косу, затрималася в повітрі:

— Я можу дати тобі половину зір, бо друга частина світить мойому батькові-місяцеві, щоб він не заблудився і не впав з неба. Але за половину зір ти мусиш мені дати свою косу.

Марічка згодилася, тоді ніч принесла довгі срібні ножиці і приставила їх на те місце, де починає рости коса.

— Не буде тобі жалко? — спитала вона Марічки.

— Ні, ні! — запевнювала дівчина.

Ніч закосичилася обтятою косою, перемінилася в зорю і полетіла великим луком через небо. Золота коса сяла всіма жемчугами за нею.

— Комета! — здивувалася земля, а з нею всі звірі і рослини, що ще ніколи не бачили такого чуда. А Марічка думала тільки:

— Якби настав день, я попросила б у сонця проміння. — Але ще була ніч.

Нараз з’явився перед дівчиною Божий Ангел, що підслухує думки, і сказав лагідно:

— Твоє серце, Марічко, має більше проміння, як сонце. Дай його веселковому княжичеві, тоді він прозріє.

Марічка побігла врадувана чимдужче, і стежка здавалась їй безмежно довгою, бо вона несла княжичеві світло очей. Він ждав усе ще у вікні, і коли почув Маріччині кроки, вийшов наосліп на кам’яний поріг. Тоді дівчина вистелила перед ним свої скарби, і він прозрів.

Хочете бачити Марічку і княжича? Вони сидять ще може й досі на порозі терему з білого каменю під веселкою.

Тюбінген, 15.06.1946

Видавництво “Дніпрова хвиля”, Мюнхен, 1956