Муся та бабуся

Киця в кульбабах

Саме цвіли кульбаби. І було їх стільки, що не полічити. Навіть якщо й долічиш до ста, то потім однак зіб’єшся.

Автомобіль, що проїздив мимо квітучої кульбабогаляви, трохи пригальмував, і просто з відчиненого вікна вилетів якийсь сіренький волохатий клубочок. Просто в кульбаби.

Потім автомобіль зірвався з місця і назавжди зник. Більше ми його не побачимо. Але то й добре. Таких автомобілів краще ніколи не бачити.

Клубочок серед кульбаб заворушився і промовив «ня-яв».

І зовсім не тому, що то був балакучий клубочок. Ні. Бо то було сіреньке волохате кошеня. Я навіть знаю, що то киця і що дуже скоро в неї з’явиться ім’я.

Киця зроду не бачила стільки квітучих кульбаб водночас.

І зовсім не вміла лічити. Навіть до десяти. Та й що тут дивного? Киця була мала-маленька. Ще тільки кошеня. І насправді це була перша весна в її житті.

Аж ось киця роззирнулася навсібіч і почимчикувала навпрошки по кульбабах. Ішла і весь час чмихала. Бо трава лоскотала їй вуса. А хто з нас не знає, що вуса є не лише в котів, а й у киць?

І от вона зупинилася біля найбільшої квітки, понюхала її й мовила:

– Добридень тобі!

Їй не хотілося бути нечемою. А вітатися вона вже вміла.

– Добридень, – відповіла кульбаба, адже кульбаби, як ніхто, з півслова розуміють котячу мову. – Але я тут не сама, – додала квітка.

«Та звісно, – подумала киця й розгубилася. – Вас тут ого-го! Якщо я почну вітатися з кожною кульбабою, то не скоро і впораюся. А потім треба буде казати “добрий вечір”».

– Добридень усім! – голосно мовила киця, і кульбаби звідусюди закивали головами й хором відказали:

– Добридень тобі!

Аж тут на одну кульбабу сіла бджола.

«Е ні, ти мене не піддуриш», – подумала киця, адже була напрочуд кмітлива. Хоч і маленька. Тож не мала наміру нюхати бджолу.

Знайомство в скверику

Прочесавши кульбабогаляву, киця опинилася в якомусь скверику. Там де-не-де стояли гарні дерев’яні лави. Широкі, з високими спинками і гладенькими бильцями.

На деяких сиділи звичайні бабусі, а на крайній – Бабуся в зеленій кофтині й жовтому капелюшку.

Овва! Оце так Бабуся! Достоту як та кульбабка! Тільки стократ більша! Хоч усе в неї було мов у справжньої бабусі: кофтина, спідниця, черевики й навіть руки та обличчя. А з-під капелюшка вибивалося кучеряве волосся. Тільки сиве-сиве. Якби не ті сиві кучері, то можна було б подумати, що то не бабуся, а дівчинка.

«Якщо вибирати бабусю, то тільки цю, – вирішила киця. – Сподіваюсь, у неї нема автомобіля».

І киця, недовго думавши, подалася до лавки.

– Можна з тобою привітатися? – спитала киця, бо, коти, як ви, напевно, знаєте, ніколи нікому не викають. Вони звикли з усіма спілкуватися на «ти».

Бабуся це знала, тому й не здивувалася. Крім того, вона була з тих бабусь, які з півслова розуміють котячу мову. Точнісінько так, як і знайомі вже нам кульбабки.

– О-о! – мовила Бабуся. – Де ти така взялася? Невже з коробки?

– З якої коробки?

– З-під зеленого горошку.

– Та ні. Я з будки.

– З будки?

– Ага, з собачої будки.

Киця окинула оком скверик. Дерев тут було небагато, зате всюди росла трава. Густа, як ліс. І де-не-де понад нею повитикали червоні й жовті голівки тюльпани. Краса невимовна! Щоправда, місцями трава була трохи прикошена й гарно пахла. Уздовж пішохідних доріжок зеленіли кущики самшиту. Вони росли так щільно, що мовби утворювали живий паркан.

І все-все тут було не таке, як біля собачої будки. Зовсім інакше. Здається, вона опинилася десь дуже далеко. Може, навіть в іншому місті.

– Нас було там четверо, – вела далі киця. – А тепер, мабуть, усі розбіглися. Хто куди.

– А ти розбіглася аж сюди, – усміхнулась Бабуся.

Киця й собі усміхнулася: мовляв, атож, аж сюди. Але змовчала про те, що її викинули з вікна автомобіля. Соромно було таким хвалитися.

– Тоді стрибай знайомитись, – припросила Бабуся. – Місця багато. На двох вистачить.

«Так, місця багато не лише на двох. Тут помістилися б усі мої братики й сестрички, якби їх повезли зі мною», – подумала киця.

Але чекати повторного запрошення не стала і тут же застрибнула на лавку.

– Треба познайомити тебе з Фіндусом, – сказала Бабуся і погладила кицю по спинці. – Бачу, ти така кмітлива, як і він.

– А хто це?

– Котик. Уже навіть дорослий кіт. Його принесли до дідуня Петсона в коробці з-під зеленого горошку.

– Принесли? – здивувалася киця. – То він сам не вмів ходити?

Бабуся засміялася.

– Та ні, вмів. Просто сам він не зумів би знайти до дідуня Петсона дороги. Ще був надто малий.

– А тепер він живе в тебе?

– Ні, у Швеції.

– Я не знаю, де це, – сказала киця. – Наша будка, здається, не у Швеції, а в…

Киця почухала лапкою голову, щоб згадати де, але нічого не згадала. Тож стала розпитувати далі:

– Виходить, щоб його побачити, треба їхати у Швецію?

– Та ні, усе куди простіше, – відповіла Бабуся. – Побачити Фіндуса можна в книжці.

– І в тебе є та книжка?

– Атож, навіть не одна. У мене багато котячих книжок.

Ти ба! Оце так ну! Киця просто нетямилася від радості:

це ж треба! Яке щастя, що вона вибрала цю Бабусю! У неї є навіть книжки для котів!

– А та Швеція далеко? – допитувалася киця.

– Звідси не видно.

– Але, може, я колись поїду в Швецію і його побачу, – сказала киця.

– Може, й поїдеш, – відповіла Бабуся. – У тебе ще все життя попереду.

Муся схилила голівку лизнути собі лапку й нявкнула. Бабусі почулося, ніби вона сказала:

– А назви мене Фіндусом.

Бабуся ще раз погладила кицю – цього разу по голівці – й подумала: «То сказала чи не сказала?». А тим часом киця залізла Бабусі на коліна.

«Якщо я її назву, то доведеться брати. Але чи буде мені з нею так гарно, як Петсонові з Фіндусом?» – подумала Бабуся.

А вголос мовила:

– Та який із тебе Фіндус! Ти – маленька, як мушка. Ти – Муся.

Атож, така маленька киця, схожа на мушку, не могла зватись якось інакше. Тільки МУСЯ!!! І не інакше!!!

– Може, ти не хочеш мене брати через те, що я народилася в собачій будці? – спитала киця, щойно названа Мусею.

– Ні, не через те.

– А через що?

– Бо старі люди вже не заводять котів.

– Ти стара? Не сміши мене, – Муся чмихнула. – Думаєш, я не бачила старих людей? Бачила і не раз! Вони зовсім не такі. Вони не носять зелених капелюшків і жовтих кофтин.

– Атож, – засміялася Бабуся. – Вони носять жовті капелюшки й зелені кофтини. Либонь, ти не розрізняєш кольорів? Чи недобачаєш?

– Мене викинули з автомобіля десь тут. Неподалік цього скверика, – таки зізналася Муся.

– Як же це так? – скрикнула Бабуся.

– Пусте! Однак я хотіла піти з дому.

– Куди?

– А просто так – світ за очі.

– Нічого дивного, – сказала Бабуся. – Кожен, хто виростає, іде у світ. І люди, й коти. Так заведено. Всі у свій час шукають свою дорогу.

– Я шукаю не дорогу, а нову домівку. У будці можна народитися, але краще там не жити, – сказала Муся. – У тебе є домівка?

Бабуся всміхнулася:

– Є.

– Це добре. То хіба тобі в домівку не потрібна киця?

Насправді Бабуся вже не думала заводити ніякого кота. Вона тільки два роки тому втратила свою улюблену кицю, але досі пам’ятає, як тяжко було втрачати. Хоч та киця прожила довге щасливе життя.

– Я вже боюся заводити кицю, – так і сказала Бабуся.

– Чого? Я не кусаюся, – швиденько запевнила Муся.

– Та ні, я не цього боюся. Мені спершу треба зрозуміти, чи ми вживемося разом, – сказала Бабуся.

– Ти мене полюбиш, ось побачиш, – знов швиденько запевнила Муся і раптом спитала: – А в тебе є миші?

Бабуся засміялася.

– Тут немає, а на дачі бувають, – відповіла вона. – Як холодна зима, то пролазять у хату грітися. І часом роблять шкоду.

– Ти навчиш мене їх ловити? – спитала Муся.

«Отакої! Теперішні коти навіть не вміють ловити мишей!» – подумала Бабуся, але й собі спитала:

– Як я тебе можу навчити того, чого сама не вмію?

Муся погодилася. Бабуся має слушність: навчити можна тільки того, що сама вмієш.

– Поїдемо туди? На дачу?

– Якось поїдемо.

– А «якось» – це коли?

– Не допитуйся, бо скоро постарієш.

– І стану Бабусею? Ура! Носитиму жовтий капелюшок і зелену кофтину! Ура! – вигукнула Муся.

«А чом би й ні?» – подумала Бабуся і сама собі всміхнулася.

Але перш ніж думати далі про капелюшок і зелену кофтину для киці, Бабусі треба було з’ясувати ще дещо.

– Тільки спершу домовимося, що ти будеш їсти борщ і вівсяну кашу.

– Борщ із м’ясом?

– Ні, з хлібом, – усміхнулася Бабуся. – Я рідко варю з м’ясом.

– Тоді буду і без м’яса.

– А питимеш молоко?

– Питиму.

– І не клянчитимеш ніяких «кітікетів», «віскасів», «фріскісів» і «феліксів»?

– Ні. Я їстиму те, що й ти, – пообіцяла Муся.

Бабусі сподобалася така обіцянка. Але, очевидно, їй хотілося дізнатися про Мусю ще більше. Все-таки кота треба оцінювати не лише за мастю чи довжиною хвоста. Слід бодай трішки мати уявлення про його вдачу. Щоб потім не було несподіванок. Чи розчарувань. Є коти, що їх ніби й немає в хаті. Такі непомітні. Поникають з кімнати в кімнату, поплентаються на кухню, поїдять. Поп’ють води. І знов никають. Тихі, як привиди. Багато сплять. Хтозна, яка вона, ця Муся. З усього видно, що до привидів їй далеко.

– А не будеш водитися з Семеном Семеновичем? – питала далі Бабуся.

– Я не знаю, хто це такий.

– Це такий рудий котяра. Ходить вечорами по скверику і полює пташок. Якби я була кицею, то не дружила б з ним, – відповіла Бабуся.

Муся твердо пообіцяла не водитися з Семеном Семеновичем. Навіть присяглася, тричі приклавши праву лапку до грудей. Це свідчило про те, що в неї хороші манери. Отже, ця киця – не лише кмітлива, а й добре вихована, подумала Бабуся.

– А з ким мені тут дружити? – спитала Муся. – Ну… крім тебе?

Бабуся усміхнулася. Як же пояснити цій допитливій киці, що той, із ким захочеться дружити, може з’явитися дуже несподівано? Впаде як сніг на голову. У цьому скверику шастає чимало всяких котів. Хоч дружити можна не тільки з ними.

– Знаєш, стареньким людям не хочеться зайвого клопоту, – мовила Бабуся таким тоном, ніби й досі сумнівалася: брати собі кицю чи не брати.

Ні, такого Муся не знала. Точніше, не розуміла. Та хоч була ще мала-маленька, а ніскілечки не сумнівалася, що з нею клопоту не буде. А якщо й буде, то аж ніяк не зайвий.

– До того ж: якби знати, що нам з тобою буде добре, – сказала Бабуся таким самим тоном.

– Я дуже старатимуся, щоб було, – пообіцяла Муся.

А подумки додала, що навіть сідатиме Бабусі на коліна, коли матиме вдосталь часу. Може, й частіше, ніж треба.

Бабуся, мабуть, зрозуміла це, бо сказала:

– Гаразд, ходімо додому. Он у той будинок, – Бабуся кивнула головою за бузкову алею.

І вони пішли. Коли б це так ішли люди, то можна було б сказати, що вони йдуть рука в руку. Але як сказати про Бабусю й Мусю, я не знаю. Ще думаю.

Вдома в Бабусі

Спершу вони зайшли в під’їзд дев’ятиповерхового будинку. Тоді – у помешкання на першому поверсі ліворуч від ліфта. Відчинили двері й ступили в передпокій, де на вішаку висів коричневий плащ. Чималенького розміру. А внизу під ним стояли великі брунатні черевики.

– Чиї це? – спитала Муся.

– Мого чоловіка, – відповіла Бабуся.

– То він удома?

– Ні, він помер, – мовила Бабуся.

– То чого вони тут стоять? – не зрозуміла Муся.

– Бо я біля них ставлю свої. Тоді мені здається, що він роззувся перший за мене, – відповіла Бабуся. – Пішов на кухню і заварює чай.

– Можна, я в них спатиму? – спитала Муся.

– Чого б це ти в них спала?! – здивувалася Бабуся. – У черевиках не сплять навіть коти.

І Муся стала роздивлятися навколо. Ану, цікаво, де ж тут можна буде спати? Мабуть, у кімнаті. Та тут аж дві кімнати! Цікаво, у котрій спить Бабуся? Певно, у тій, де стоїть ліжко і комод. Кімната зовсім маленька, більше схожа на якийсь закапелочок, а не на кімнату.

Добре, що була ще й велика кімната. Бо якби не було, то де помістилися б ці книжкові полиці, шафа, письмовий стіл і диван? Та ще й піаніно. А картини! Вони висіли чи не на всіх стінах. Їх не було хіба що на стелі.

– Це все намалював мій чоловік, – сказала Бабуся. – Він був художник.

Муся застрибнула на полицю, щоб роздивитися картини ближче. І відразу ж побачила велику фотографію двох дівчаток, що стояла на одній полиці під склом.

– Хто то? – спитала Муся.

– Мої діти, – відповіла Бабуся. – Колись вони грали на ось цьому піаніно.

– Колись грали? – у Мусі затремтів голос. – То… А вони живі?

– Атож, – усміхнулася Бабуся. – Просто живуть далеко звідси.

– В іншій країні?

– Та ні, на іншому краю міста, – знов усміхнулася Бабуся.

– А хіба це далеко? – перепитала Муся.

– Не так щоб і далеко, але далеко, – сказала Бабуся і якось сумно всміхнулася. – Але вони вже дуже-дуже дорослі. У них у самих уже є діти.

Потім трішки помовчала й додала:

– А з ними багато клопоту.

– Зайвого? – спитала Муся.

– Ні, звичайного, – відповіла Бабуся. – Як і буває, коли діти ростуть. А сюди вони навідуються рідко. Лише на великі свята.

– То ми тут будемо самі! – вигукнула Муся. – Самі! Але ми не нудьгуватимемо! Обіцяю!

– Тільки зарубай собі на носі: іноді я дуже стомлююся, – мовила Бабуся. – І часто прилягаю відпочити. Або сідаю за піаніно щось пограти.

– А я тобі не заважатиму, – вигукнула Муся й застрибнула на підвіконня, де стояв кущ гібіскусу. – Я знайду собі якесь заняття.

– Поки що просто привітайся з квіткою, – сказала Бабуся. – Вона готується завтра зацвісти. Бачиш пуп’янок?

– Але вона не знає мене, – відповіла Муся.

– Уже знає, – сказала Бабуся. – Ти ж не думаєш, що вона тебе не бачить?

– Та ні, думаю, бачить. Ще ж не смеркло, – сказала Муся. – А вночі квіти сплять?

Яка ж ти розумака, подумала Бабуся, бо сама себе не раз питала, чи квіти сплять. А потім сама собі відповідала: сплять, і їм сняться казкові сни. Такі красиві, що з них не хочеться прокидатися.

– А якщо заманеться вибігти надвір, то можеш через балкон, – мовила Бабуся. – Там вікно відчинене. До того ж це перший поверх, не заб’єшся. Хоч краще, звісно, виходити у двері.

Подальше знайомство

Та Мусі передусім кортіло гарненько ознайомитися з помешканням. І надивитися собі місцинку, де зручно було б лежати. Мабуть, ось тут, на дивані. Біля цієї вишитої подушечки. І тільки вона там умостилася, так і заснула. Міцним котячим сном. Ще б пак! Після того, що вона пережила, лише так і засинають.

Прокинулася Муся пізненько. А що ж ви думали? Коли сон міцний, то добре й спиться. До того ж їй снився дуже красивий сон, де всюди цвіли кульбаби. Здавалося, що крім кульбаб на світі більше нічого й нікого немає. Тому й не хотілося прокидатися.

Бабуся вже поралася на кухні. Саме насипала вівсяну кашу з молоком у мисочки. В одну – собі, а в другу – Мусі.

Каша була смачнезна. Вилизавши свою мисочку до блиску, Муся зиркнула на Бабусю й мовила:

– Я ж тобі казала, що їстиму те, що й ти. Тепер віриш?

– Атож, – усміхнулася Бабуся. – Але я ще вип’ю кави.

Та Муся кави не захотіла. Їй не сподобалося, що кава чорна. Невже не можна було зварити білої?

– Може, згодом… Або колись, – чемно відказала вона, щоб не образити Бабусю.

Потім Муся гайнула у велику кімнату. Мовляв, їй треба пороздивлятися картини на стінах, бо вчора так і не встигла.

Мабуть, Бабусин чоловік-художник страшенно любив скверик. На картинах були намальовані дерева, квіти і трави, а на одній – самі кульбаби. Дуже схожі на справжні. І неймовірно красиві.

– Він так їх любив, що міг малювати і взимку, – сказала Бабуся. – Як і всі ці маки, конвалії й ромашки. З уяви.

А потім Бабуся сама себе обірвала й спитала:

– Слухай, а що, як тебе хтось шукає?

– Ніхто не шукає, – відповіла Муся. – Ти забула, що мене викинули з автомобіля?

– Та ні, не забула, – сказала Бабуся. – Але буває так, що хтось викидає, а хтось шукає. Я бачила раз таке оголошення: «Шукаємо свого кота… чекаємо… журимося…». Навіть із фотографією.

– А мене ніхто ніколи не фотографував. Навіть не малював, – і Муся стрибонула з полиці на шафу.

Нехай Бабуся побачить, що вона й літати вміє. І викине з голови всякі там оголошення з фотографіями. Ні, її ніхто-ніхто не шукає! Та з якого б це дива?!

Тоді Муся цілий ранок училася полювати: крутилася кружка й ловила свій хвіст. Мабуть, саме так коти тренуються ловити мишей.

Та враз їй щось стрельнуло в голову й вона запитала:

– А бабуся в того Фіндуса є?

– Ні, у нього є дідуньо. Петсон, – відповіла Бабуся. – Я тобі про них обох казала. Ходи сюди, сама їх побачиш.

Бабуся довго шукала окуляри. Муся пирхнула. Яка смішна Бабуся в окулярах!

– Не смійся, доживеш до мого віку, то теж колись постарієш і шукатимеш окуляри.

Муся уявила себе в окулярах і ще раз пирхнула. Та вона в окулярах буде ще смішніша, ніж Бабуся!

Бабуся взяла з полиці кілька великих книжок. Муся дивилася то на Фіндуса, то на Петсона й думала: «Гм, як їм гарно удвох!.. Зате… зате в мене є Бабуся! І я ні на кого її не проміняю».

Зненацька десь із передпокою до кімнати долинув дзвінок. Муся вперше чула такий пронизливий звук. Що то? З’ясовується, дзвонили в Бабусині двері. Ти ба! У собачу будку ніхто ніколи не дзвонив. Щоправда, там і дверей не було.

– Хто це там? – пробурмотіла Бабуся. – Мабуть, Приятель.

Цікаво. Що за приятель? Мабуть, який-небудь старенький дідусь. Може, теж сивий. І такий самий худорлявий, як Бабуся. Ану ж нехай зайде в кімнату, там і побачимо, подумала Муся.

Бабуся відчинила двері, і поріг переступив дуже маленький чоловік. Власне, не чоловік. Хлопчик. Русявий. У синіх шортах і білій футболці. Та який же це приятель? Він же навіть не сивий!

– Е ні, це ще не Приятель, це Малий, – сказала Бабуся Мусі так, ніби почула її думки. – Знайомся.

Муся відразу ж і познайомилася. І вийшло це в неї завиграшки. Тільки-но Малий сів на диван, Муся заскочила йому на коліна, наче зроду тільки там і сиділа.

– Це Славко, онук мого Приятеля. Але й він мій приятель, еге ж? – і Бабуся змовницьки підморгнула Малому.

Цікаво – онук приятеля. І теж приятель. Он воно як!

– Дідусь зараз зайде, – мовив хлопчик. – Як тільки договорить по телефону.

Скоро зайшов і дідусь. Цебто Приятель. Він уже не дзвонив у двері, бо вони були прочинені.

– Ти що – завела собі кицьку? – спитав Приятель, побачивши на колінах у Славка Мусю.

– Це не я. Вона сама завелася, – усміхнулась Бабуся.

Муся теж усміхнулася, та ніхто за вусами її усмішки не помітив.

– І що ти з нею робитимеш, коли кудись поїдеш? – знов спитав Приятель.

– А куди я їжджу? – мовила Бабуся, трохи помовчала й додала: – Хіба на кладовище.

– І все-таки? – допитувався Приятель. – Я на твоєму місці ніколи не взяв би. Навіщо тобі зайвий клопіт?

Ну й причепа! Добре, що Бабуся не на його місці! Який це зайвий клопіт? Чого цей Приятель такий приліпко?! Нехай подивиться на Малого, тоді й зрозуміє навіщо. Коти, що сидять у людей на колінах, нікому не можуть завдавати зайвого клопоту. Краще б той Приятель не зарікався, що ніколи не взяв би. Цього заздалегідь ніхто не знає, людина тим паче.

– Та який там зайвий клопіт! – сказала Бабуся, мовби підслухала Мусині думки. – Ось побачиш, вона й тебе полюбить.

Звичайно, полюблю, подумала Муся. Якщо він Бабусин Приятель – то він і мій приятель.

Потім Бабуся вдягнула капелюшок і мовила:

– Ми вас трохи проведемо, – та й відчинила двері.

Життя з Бабусею

Вони трохи походили в скверику, а потім сіли на вже знайому нам широку лавку з високими спинками і гладенькими бильцями.

Бабуся з Приятелем щось собі говорили, але Мусі та Славкові на місці не сиділося. Вони гасали по траві й толочили її, поки не потомилися.

Аж тут Приятель гукнув Славкові, що пора йти в музичну школу. Адже канікули ще не почалися.

– Як згадаю, скільки я туди ходила, то й не віриться, – мовила Бабуся. – Здається, цілий вік. – Тоді обернулася до Мусі й пояснила: – Щоб ти знала, я навчала там таких оце Славків музики.

На прощання Славко помахав Мусі рукою і кинув їй «Бувай!».

Враз Муся згадала Семена Семеновича й спитала в Бабусі:

– А що той Семен Семенович, про якого ти згадувала? Чого ти його не любиш?

– Бо він стрибає на лавки й сідає на коліна будь-кому. А справжній кіт повинен відчувати людей.

«Я буду вчитися відчувати», – подумала Муся.

Бабуся поклала собі на коліна руки, заплющила очі й мовила:

– О… соловейко… Вже прилетів. Слухай, як гарно співає! Муся нашорошила вуха, розглянулася по траві й лапкою тицьнула на ворону, що гуляла неподалік.

– Ото він?

– Та де! Він завбільшки з мій кулачок. Звідси ти його не побачиш.

Муся глянула на Бабусин кулачок. Ото такий соловейко?!

– Ворона не вміє співати, – сказала Бабуся.

– Зате вона гарно каркає, – сказала Муся.

Ворона мовби почула, що її хвалять, злетіла вгору й сіла на березу. Може, хотіла влаштувати там сцену і проспівати «Кар-кар-ка-а-ар» під аплодисменти. Чого це вона думала, що хтось буде їй плескати в долоні?

– Може, й гарно, – згодилася Бабуся. – Якщо не довго і не надто голосно.

Вони ще трохи посиділи, послухали соловейка, а тоді Бабуся сказала:

– Що ж, ходімо розминати ноги, – і підвелася з лавки.

– Хто ноги, а хто лапи, – відказала Муся.

Відтоді вони щодня розминали хто ноги, а хто лапи. Сиділи на лавці, заплющивши очі, і слухали соловейка. Часом до них виходили Приятель та його онук Славко.

Дні стояли сонячні й теплі. Та однієї неділі за вікнами залопотів дощ, і їм довелося цілий день провести вдома. А тоді ще один. Бо дощ не квапився вщухати.

Тепер Бабуся здебільшого сідала в кріслі на балконі, заплющувала очі й слухала не соловейка, а дощ. Вона казала, що його лопотіння схоже на музику. На «Вальс дощу» Фридерика Шопена. А якось раз навіть сказала:

– Бачила в кімнаті піаніно? На ньому грали цей вальс мої доньки. І як же гарно вони його грали!

«То он чого тут стоїть піаніно! – подумала Муся. – А я там просто собі лежу».

Час од часу Муся застрибувала на підвіконня й видивлялася дощ. Вона ще ніколи не чула Фридерика Шопена, але «Вальс дощу» їй подобався.

Коли дощ переставав лопотіти, він просто моросив. Тоді на електричні дроти всідалися рядочком голуби. Так ніби приймали душ. Атож, приймали душ! Бо чого б їм дарма сидіти й мокнути?

Може, там сидить і той голуб, якого вони з Бабусею недавно врятували від жуйки? Він нею, бідолашний, вдавився. Власне, рятувала Бабуся, а Муся тільки дивилась, як Бабуся взяла пінцетик, розкрила йому дзьобика і витягла з горла ту злощасну жуйку.

А ондечки, мов з-під землі, з’явився якийсь кіт і став пити з калюжки дощову воду. Добре, що це не Семен Семенович, подумала Муся. Може, ми з ним колись подружимося.

У калюжці плавала чорна пір’їна. Ворона не помітила навіть, що загубила її. Чи, може, вона їй непотрібна. Або зайва.

– Надворі ходять парасолі, – мовила Муся. – Глянь, які красиві!

– Мабуть, красиві, – згодилась Бабуся. – Мені не дуже видно. Треба вдягати окуляри. Певно, то не парасолі, а люди.

Мало-помалу дощ перетворювався на безкінечну мрячку. На асфальті поблискували більші й менші калюжі. Горобчики, либонь, думали, що то мисочки з водою. Підстрибували ближче, вмочали в них дзьобики й пили. Може, дощова вода смачніша за звичайну? От би вибігти надвір і самій сьорбнути! Нехай трохи згодом. Поки Бабуся не наслухається Фридерика Шопена. Може, тоді разом і вийдемо.

Але дощ ущух лише наступного дня. Визирнуло сонце й розігнало темні хмари. Зоставило в небі самі тільки білі.

– Пора надвір, – сказала Бабуся і простягнула руку до торбинки.

А там уже вмостилася Муся:

– I мене.

– Придумала! – засміялась Бабуся. – Ітимеш пішки.

– Як? По мокрому? – закомизилась Муся.

– То й що? Не розтанеш, – відказала Бабуся.

Біля вхідних дверей у під’їзд Бабуся зупинилася.

– Оголошення? Що там тепер пишуть? – спитала Муся.

– Ну й дивина! – вигукнула Бабуся. – Не повіриш. Пишуть: «Міняю сірого кота на білого». Отаке. І дають контактний телефон.

Е ні, я не біла, подумала Муся. І ні на кого не міняюся. Мені не потрібен контактний телефон. Ніякий!

Того дня Муся і Бабуся довго розминали хто ноги, хто лапи. Бо геть усі лавки були мокрі-мокрісінькі. Вони мережили асфальтовими доріжками туди-сюди, аж поки стомилися і довелося плентатися додому.

* * *

А раз Бабуся з Мусею не встигли добігти додому й попали під дощ. Точніше, не під дощ, а під справжню зливу.

Муся змокла до рубця. На ній місця сухого не було. Бачили б ви кицю! А надто – її хвоста! Він був схожий на облізлу мишу.

Муся мало не плакала:

– А що, як я його застудила?

«Так, краще на мокрого кота не дивитися», – подумала Бабуся, взяла рушник і витерла Мусю з голови до хвоста.

– Ану поворуши, – загадала Бабуся Мусі.

Муся поворушила.

– От бачиш? Усе добре, – сказала Бабуся. – Здоровішого хвоста ще треба пошукати. Але щоб гарненько зігрітися – побігай.

– А ти? – спитала Муся. – Ти бігатимеш?

Ні, Бабуся бігати не захотіла. Після дощу вона ще пішла під один дощ – під душ.

Увечері до них зайшов Приятель. Цього разу сам. Славка забрали на вихідні мама й тато.

– Трохи перепочинеш, – мовила Бабуся.

– Не встигну, – відповів Приятель. – Післязавтра знов привезуть.

День народження

Якось уранці Бабуся прийшла з крамниці й сказала:

– А знаєш що? Відсвяткуємо твій день народження, – і Бабуся виставила на стіл з торбини все, що купила.

– Коли?

– Коли захочеш, – відповіла Бабуся. – Хоч і сьогодні… Мабуть, спечу тобі торт. Давно нічого не пекла.

Муся мрявкнула:

– Ніколи не їла тортів.

– Цей їстимеш так, що й за вухами лящатиме! – усміхнулася Бабуся.

На обід посеред столу стояв таріль, а на тарелі лежав торт. Печінковий.

Посеред торту стриміла красива блакитна свічечка.

– А хто її з’їсть? – спитала Муся.

Бабуся сміялася так довго, що й присіла край стільця, щоб досміятися. А потім подумала, що, може, це не так і смішно. Наступного року треба буде встромити на день народження якусь їстівну свічечку.

– А тепер задумай бажання, заплющ очі й задми свічку, – сказала Бабуся.

– Бажання? Своє?

– Звичайно, своє, вже ж не моє, – відповіла Бабуся. – Найсокровенніше. І найомріяніше.

Муся заплющила очі й задумала бажання. Свічку вдалося погасити з першого разу. Торт пахнув чимось дуже смачним. Тож у Мусі й справді за вухами лящало. Так, що було чути надвір. Голубам і вороні. Може, навіть соловейкові.

Потім Муся довго й ретельно облизувалася.

– Знаєш, що я задумала? – спитала вона Бабусі.

І тільки-но Бабуся хотіла відповісти, як Муся випалила:

– Я хочу день народження щомісяця!

– Але запам’ятай одне: бантиків я тобі не в’язатиму. Ні на хвоста, ні на голову, – сказала Бабуся.

– Невже тутешні коти в’яжуть собі на день народження бантики? – сторопіла Муся.

– О, ще й не таке буває, – зітхнула Бабуся. – Сама побачиш. Охо-хо…

І Муся й собі зітхнула:

– Охо-хо…

Аж тут нагодився і Приятель. Цього разу – зі Славком. Якраз вчасно. Тож перепало від святкового столу й Приятелеві, і Славкові. На їхнє щастя, Бабуся з Мусею не встигли вмолоти усього печінкового торта. І їм він також дуже сподобався. А бажання, яке задумала Муся, – іще дужче. Чудово! Ніхто не був проти того, щоб святкувати Мусин день народження щомісяця.

Безіменний котик

Часом Бабуся гуляла в скверику й сама. Іноді – з Приятелем. Муся знала: якщо Бабусі немає вдома, то вона – у скверику. Надворі було так тепло, що балкон завжди стояв відчинений, і для Мусі не було нічого легшого, ніж туди застрибнути. А там сидіти й чекати, коли повернеться Бабуся. Звідти навіть видно лавку, де сиділи Бабуся і Приятель. Жаль, що не чути, про що вони гомоніли.

– Що ж, треба йти додому. Веду Малого на музику. Сьогодні в школі останнє заняття, – сказав Приятель.

Бабуся усміхнулася і підвелася з лавки.

– І я піду. Тепер і мене є кому чекати, – мовила Бабуся.

Одного дня на Мусю напали ліньки. Їй не хотілося нікуди йти, і вона лежала на підвіконні й дрімала.

Крізь дрімки до неї долинав собачий гавкіт. Хоч як подумати, то й правильно. То ж собака. Не нявкати ж йому. Це, мабуть, той собака, що читає книжки. Точніше, не він читає, а господар, коли часом сідає посидіти на лавці.

Або той, що рветься з ланцюжка, як побачить когось не такого, як сам.

Стривайте, а хто то там під другою лавкою? Муся розплющила одне око. Тоді друге. Часом не котик?

Авжеж, котик. Плямистий і гарненький. Точно не Семен Семенович. Від кого це він там сховався? А що, як із ним можна буде дружити? Ану дізнаюся, подумала Муся. Дрімки хто-зна де й поділися.

І вона одним скоком вистрибнула з балкона на землю. Підкралася до лавки. Зупинилася за пів метра і випалила:

– Як тебе звати?

– Ніяк, – відповів котик.

– А мене вже названо, – похвалилася Муся. – Зі мною живе он та Бабуся. У жовтому капелюшку.

Котик подивився в бік лавки.

– Тобі пощастило, – сказав котик. – Я її давно знаю. Вона хороша. З нею, мабуть, непогано жити.

– Хе, непогано! Та ти не уявляєш, яке то щастя – мати таку Бабусю, – сказала Муся. – Випускає мене саму погуляти, ніколи не докучає. Гладить лише тоді, як я захочу.

– Ти ба! – сказав котик. – А ти часто хочеш?

– Хе, буває, що й часто, – відповіла Муся. – Інколи не можу заснути, поки вона не погладить мене. А ще я вмію казати «нявбраніч». Їй подобається. До речі, можу й тебе навчити. Приходь сюди ввечері.

– Гаразд, – відповів котик. – Прийду.

Треба сказати, що котик був тямущий і дуже швидко навчився. За один вечір. От лише вибрати бабусю виявилося важче. Бо йому хотілося таку хорошу, як у Мусі. Але ж хіба хороших бабусь на всіх котів вистачить?

Знову кульбабки

Там, де цвіли кульбаби, тепер світилися сиві голівки. А потім облітали на вітрі і кружляли понад травою. Легесенькі, мов парашутики. І було їх стільки, що годі перелічити. Мусі здалося, ніби вона таке вже десь бачила. Але де? Мабуть, уві сні. Авжеж. Там ще й не таке можна побачити.

Минав травень, і помалу минав місяць жовтих кульбаб і білих парашутиків. Діялося щось неймовірне й досі небачене. Парашутики мовби водили в повітрі кривий танок. А потім якось непомітно зникали. Один парашутик сів Мусі на носика. Довелося чхнути. Раз і другий.

Але… Йой! Муся згадала Бабусине сиве волосся, що виглядало з-під жовтого капелюшка. І серце в неї забилося частіше. Ніби хтось по ньому застукав молоточком. А що, як і Бабуся облетить?

І вона прожогом кинулася до тієї лавки, де сиділи Бабуся і Приятель. Їхні сиві голови були схожі на великі парашутики і світилися на сонці. Жовтий (чи, може, зелений) капелюшок лежав у Бабусі на колінах. А на ньому лежала Приятелева рука. Один білий парашутик сів йому на руку, а другий – Мусі на ніс. Від приємного лоскоту Муся чхнула й заплющила очі. Може, тепер не все так швидко минатиме?

А неподалік алейками їздив на своєму двоколісному велосипедику Славко. Малий Приятелів онук. Туди – сюди. Їздив і сміявся. Він іще не знав, як швидко все минає. А коли б йому хтось і сказав про те, то нізащо не повірив би.