Михайлик-кучерик

Жив собі раз такий кучерявий хлопчина-пастушок, що його мати не знала, чи на небі є більше зір, чи більше кучерів у її сина на голові. Його назвали Михайликом-Кучериком. Він стеріг цілий день вівці і пригравав собі на березовій дудці, або сидів під ялицею над рікою і вдивлявся у хвилі, що мерехтіли на сонці. Тоді ріка здавалася йому зі щирого золота, а красе каміння в річищі — зі самоцвітів.

Мати лаяла хлопця, бо його вівці розбігалися по горбах, і тяжко було їх зігнати знов в одну череду й пігнати додому. Пусті хлопчиська-вітрогони зі села питали його:

— Михайлику-Кучерику! Що ти бачиш у ріці?

— Я бачу саме срібло-золото й самоцвіти, — відказував він і не спостерігав, що вони кепкували з нього.

— Дивіться на нього! — викрикували вони і показували пальцями на Кучерика. — Він бачив срібло-золото й самоцвіти! Чому ти не приніс нічого твоїй мамі? Хай би вона купила тобі за те новий киптарик, бо той, що ти носиш у неділю, вже старий і полатаний. І вони обкидували хлопчину смерековими шишками.

— Пождіть! — кликнув він тоді. — Я піду в те царство, звідкіль біжить ця ріка, і принесу цілі бесаги скарбів. Ви ще побачите!

Кучерик встав, ще заки сонце засвітило, і вийшов тихо з хати, щоб мати не прокинулася.

— Я мушу йти завжди за рікою проти струї — аж до джерела, — думав він, вийняв свою сопілку з-за пояса і грав, аж цілий ліс розсміявся і заспівав.

Як довго Михайлик мандрував — не знаю. Коли його пекло сонце, він купався в ріці, коли був голодний, збирав собі жмінку чорниць. Але в кінці він прийшов до великих залізних воріт, де сидів велетенський бурий ведмідь і бурмотів так страшіно, аж йому піт із кожуха капав.

— Добридень, — сказав привітно Михайлик, — чи не гаряче тобі, вуйку — ведмедю, сидіти тут під залізними воротами?

— Ти, бачу мудрий хлопець, — відбурмотів ведмідь. — Ось я піду скупатися в ріку, а ти повважай мені за той час, щоб ніхто не відчинив воріт до казкового царства, передусім один пастушок, що називається Михайлик і що має голову повну кучерів і пустих думок.

Ведмідь був уже старий і не бачив, що Михайлик мав на голові солом’яну крисаню. Йому здавалося, що то було просте, солом’яне волосся. Він зійшов повільно в ріку і почав плюскатися в теплій воді. Тим часом хлопчина відчинив Залізні ворота й перестрибнув поріг казкового царства.

Він побачив довкола себе багато дерев і квітів, про які йому ще ніхто не розказував. Старенька, схилена бабуся збирала там пильно сухе ріща до запаски. Але то ріща було з кришталю, бо дерева нема в царстві казки. Михайлик стрибнув швиденько і визбирав для бабуні всі гилячки, які там лежали в срібній траві.

— Ти добрий хлопець, — сказала вона вдячно і повела його перед великий терем, що мінився всіми барвами веселки.

— Скажи, бабуню, чия це хата? — спитав він.

— Це — терем зоряної князівни Зорянни, — відповіла старенька. Тоді він замітив, що вхід замку зачинений джерелом заленої ріки. Вода витрискувала з таким шумом, що ніхто не міг ввійти до терему. Над входом був балькон із сіяючого зеленого й червоного каменю, що мав форму квітів, обвитих золотими вітами й листям. На високім престолі, застеленим зоряним килимом, сиділа найкраща дівчина країни казки. Над її чорним волоссям грала дорога корона з сімох зір.

— Вона жде вже від давна на одну людину, але бурий ведмідь не пускає нікого в казкове царство, — сказала бабуся.

Хлопець дивився довго вгору, а потім заговорив:

— Прекрасна княжно, як мені дістатися до тебе? Скинь мені мотуз, щоб я виліз нагору. :

Але княжна не ворухнулася і мовчала.

— Що це в тебе за поясом? — спитала знічев’я старенька, показуючи на його сопілку. — Такого в нас нема. З чого це зроблене?

— З дерева, — сказав хлопець.

— З дерева? О, ти щасливче! Дерево має в нас чародійну силу, тому не гай часу й пробуй свою долю!

Михайлик вийняв сопілку й заграв княжні свою найкращу пісню. Він спостеріг, що вода джерела поділилася в дві струї, і що між ними зробився малий отвір. Тоді він скочив, не довго думаючи, в середину. В його голові зашуміло так, гейби він зі сну будився, а потім він очуняв на широких сходах із мармуру, що вели до престолу Зорянни.

— Чого ти шукаєш у мене? — заговорила вона приязно.

— Я шукав кусень золота й кусень срібла для моєї мами, але від коли я тебе побачив, я шукаю теж собі зоряну князівну, — сказав він.

— Ти дуже вродливий, і твоя гра припала мені до серця більше, як цей терем, але мій батенько-місяць видасть мене тільки за того заміж, хто має більше кучерів на голові, як я зір на небі, — сказала вона сумно.

Тоді Михайлик кинув геть солом’яну крисаню й положив свою кучеряву голову на княжівнині коліна. Вона рахувала, рахувала, й нарахувала більше кучерів на його голові, як зір на небі.

Тепер подумайте собі цю казку самі до кінця!

Пляйсвайлер, Зелені Свята, 1946

Видавництво “Дніпрова хвиля”, Мюнхен, 1956