Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба

Вступне слово Автора
Після того як «Дивовижний Чарівник Країни Оз» побачив світ, я почав отримувати листи від дітей. Маленькі читачі ділилися враженнями від повісті й просили «написати щось іще» про Солом’яника та Бляшаного Лісоруба. Спочатку, попри щирий і серйозний тон дитячих послань, я сприймав ці листи просто як приємну похвалу. Але минали місяці й навіть роки, а листів не меншало.

Урешті я пообіцяв одній маленькій дівчинці, котра здолала чимало миль тільки для того, щоб зустрітися зі мною та особисто передати своє прохання, — до речі, її також звали Дороті, — щойно я отримаю від тисячі дівчаток тисячу листів, у яких вони проситимуть не ставити крапку у пригодах Солом’яника і Бляшаного Лісоруба, як одразу ж сідаю за книжку. Чи то маленька Дороті, виявившись феєю в людській подобі, змахнула чарівною паличкою і зробила диво, чи то успішна театральна постановка повісті додала «Чарівникові Країни Оз» нових друзів, але тисяча листів — і тисяча далеко не остання! — дійшла-таки до свого адресата.

І ось тепер — краще пізно, ніж ніколи — я дотримав свого слова, і ви тримаєте цю книжку в руках.
Ліман Френк Баум
Чикаго, квітень 1904

1 розділ
Чіп майструє Гарбузову Голову
У Краю бороданів, що лежить на півночі Країни Оз, жив собі хлопець на ймення Чіп.

Хоч стара Момбі все товкла, що Чіп — це не зовсім правильно, бо повне ім’я хлопця — Чіпетаріус, та хто захоче ламати собі язика таким довжелезним словом, коли всіх цілком влаштовувало коротеньке «Чіп».

Батьків Чіп нітрохи не пам’ятав, бо потрапив сюди, ще коли був зовсім малий. Він був вихованцем баби Момбі — так називали тут цю стару з доволі сумнівною (хоч як це прикро визнавати) репутацією.

Бородані підозрювали — і так воно було насправді, — що Момбі чарує, тож оминали її як могли.

Щоправда, сама Момбі, власне, не звалась чаклункою, бо за наказом Доброї Чаклунки Півночі, що правила тутешнім краєм, усьому чаклунському роду до її володінь було зась. Тож хоч як Чіповій опікунці свербіли руки до магічних ремесел, вона прекрасно розуміла: чарівницею чи навіть чародійкою тут іще можна бути, а от скажи, що ти чаклунка, і не обберешся лиха.

Чіп теж мав що робити. Він ходив у ліс по дрова, щоби бабі Момбі було на чому куховарити, сапав і підгортав кукурудзу в полі, годував свиней та доїв чотирирогу корову — особливу гордість старої.

Але не подумайте, ніби хлопець тільки те й робив, що працював, надриваючи здоров’я. Коли його посилали до лісу, Чіп частенько лазив по деревах, шукаючи пташиних яєць, або розважався, гасаючи за білими кроликами, або рибалив у струмках, ловлячи рибу на зігнуту шпильку. Нарозважавшись досхочу, він хутенько набирав у лісі оберемок дров і поспішав додому. А коли Чіп ішов сапати кукурудзу і високі стебла надійно ховали його від очей баби Момбі, він міг, забувши про все, розкопувати ховрашкові нори, а як його хилило на сон, Чіп лягав між рядами кукурудзи й дрімав. Отак працюючи, та не перепрацьовуючись, він ріс у міру дужим і здоровим хлопцем.

Дивні чари старої Момбі частенько наганяли страху на сусідів, які побоювалися бабеги, але поважали її ремесло. Та Чіп відверто ненавидів свою опікунку й навіть не намагався приховати цих почуттів. А часом хлопець і зовсім забував про повагу до старої, мовби це й не вона його виховувала.

На кукурудзяному полі в баби Момбі росли гарбузи — цілі міжряддя золотаво-червоних куль. Їх висівали навесні, й вони зростали на втіху чотирирогій корові: матиме з чим зиму зимувати!

І ось котроїсь осінньої днини, коли всю кукурудзу було зібрано та пов’язано й настала черга гарбузів і Чіп уже зносив їх до стайні, хлопцеві сяйнула блискуча думка: зробити гарбузову голову й налякати нею стару!

Він вибрав гарненького гарбуза — великого, з блискучими червоногарячими боками — і взявся до роботи. Вістрям ножика вирізав два круглих ока, трикутного носа й рота, що скидався на рогатий напівмісяць. Важко було назвати це личко гарним, але на ньому сяяла така широка усмішка, такими веселощами віяло від нього, що хлопець від самого тільки виразу вирізаного обличчя не стримався і захоплено розсміявся.

Чіп ріс без друзів, тож не міг знати, що хлопчиська часто вишкрябують серцевину, а в порожній гарбуз ставлять запалену свічку, щоб було ще страшніше. Але він трохи пофантазував, і в нього вийшло нітрохи не гірше. Хлопець вирішив, що змайструє опудало, схоже на людину, начепить йому гарбузову голову й поставить у такому місці, де стара Момбі напевно його побачить.

— І тоді, — казав собі, посміюючись, Чіп, — вона верещатиме голосніше за руду свиню, коли я смикаю її за хвіст, і тремтітиме встократ сильніше, ніж я торік від пропасниці.

Часу, щоб як слід підготуватися до своєї затії, Чіп мав удосталь: баба Момбі подалася до села, сказавши, що йде до крамниці, а такий її похід затягувався щонайменше на два дні.

Отож Чіп узяв сокиру, пішов до лісу, знайшов там кілька грубеньких і пряменьких деревець молодняку, зрубав їх, обчухрав гілки та листя. З них мали вийти руки, ноги й навіть підошви майбутнього страхопуда. Потім він здер із одного кремезного дерева шмат кори потрібної висоти і ширини й добряче зіпрів, скручуючи його в циліндр і скріплюючи виструганими паличками. Потім, весело насвистуючи, Чіп узявся майструвати руки й ноги та прикріпив їх до тулуба дерев’яними кілочками. Поки Чіп закінчував роботу, почало сутеніти. Тут він згадав, що ще має доїти корову й годувати свиней, тож узяв дерев’яного чоловічка під пахву і разом із ним почимчикував додому.

Увечері в кухні при світлі вогнища Чіп ретельно, як справжній майстер, підстругував нерівні поверхні й зачищав пошерхлості на ліктях і колінах свого страхопуда.

Завершивши роботу, він спер свій витвір на стіну і відступив назад, аби ним помилуватися. Страхопуд вдався височенький на зріст, навіть вищий за дорослого чоловіка, та Чіпа це цілком влаштовувало, і він навіть не думав його вкорочувати.

Уранці наступного дня Чіп знов узявся оглядати свого страхопуда й тільки тепер помітив, що зовсім забув про шию, на яку можна було б насадити гарбузову голову.

Він знову подався до лісу, який був тут неподалік, і вирубав кілька дерев’яних оцупків, щоб нарешті завершити страхопуда.

Повернувшись додому, Чіп збив із двох оцупків хрестовину, просвердлив посередині заглиблення, щоб було куди вставляти шию, і прикріпив її до тіла. Третього оцупка він вставив у це заглиблення, затесав його зверху й, коли шия вже була готова, насадив на неї гарбузову голову і притиснув, щоб вона краще сіла.

Хлопець залишився задоволений своєю роботою. Страхопуд міг вільно повертати голову праворуч-ліворуч, а його руки й ноги згиналися так, що він міг стати в яку завгодно позу.

— Що ж, — гордо мовив Чіп, — чолов’яга вийшов нівроку. Готовий битись об заклад, бабега Момбі верещатиме як недорізана! А от якщо його ще причепурити, він буде зовсім як живий.

Знайти путню одежину було не так-то просто, але Чіп відважно став до бою з величезною скринею, в якій баба Момбі тримала все своє майно та скарби, і на самісінькому її дні знайшов фіалкові штани, червону сорочку й рожеву жилетку в білий горошок. Одяг не дуже пасував страхопудові, та Чіп не здавався, і за якусь часину перед ним стояв франтуватий жевжик у крикливому вбранні. Довершили страхопудів гардероб старі плетені панчохи, в яких колись ходила баба Момбі, й латані-перелатані стоптані Чіпові черевики.

На вигляд цього дженджика хлопець так знетямився від захвату, що засміявся на весь голос і почав радісно пританцьовувати.

— Треба якось його назвати! — вигукнув Чіп. — Такий красунчик мусить мати ім’я! — Він іще трохи подумав і сказав: — Назву-но його Джек — Гарбузова Голова!

2 розділ
Чаклунський життєдайний порошок
Зваживши всі «за» і «проти», Чіп вирішив, що кращого місця для страхопуда Джека, ніж на повороті неподалік від хати, годі й шукати.

Тож він потягнув його туди, та виявилося, що це надто важко й незручно. Чіп спробував волочити страхопуда по землі, а потім поставив його на ноги й, по черзі згинаючи йому в суглобі то одну, то другу ногу, став підштовхувати Джека в спину, і так вони й пішли. Дорогою страхопуд декілька разів падав, і Чіп геть вибився з сил, намагаючись дати йому раду. Хлопець обливався потом, і ще ніколи, ні на кукурудзяному полі, ні в лісі, він не працював так тяжко, як ось тепер. Не знати, чим би все це скінчилося, якби не бешкетлива Чіпова вдача, що додавала хлопцеві сил, і бажання побачити, що ж вийде з його задуму, яке таки взяло верх над утомою.

— Гарненький вийшов Джек, і людей він лякатиме гарно! — примовляв до себе Чіп, а сам аж сопів од натуги. І тільки тепер хлопець помітив, що, поки вони йшли, страхопуд загубив ліву руку. Довелося повертатися й шукати її, стругати нову, міцнішу, паличку до суглоба, зате коли Чіп повернув руку на місце, вона трималася ще краще, ніж спочатку. Тут Чіп зауважив, що й гарбузова голова перекрутилася обличчям до спини, та він умить повернув її назад. І от нарешті Джек стояв там, де й мав стояти, — на повороті, і його голова дивилася в той бік, звідки мала з’явитися баба Момбі. Він виглядав водночас і достатньо природно, щоб прийняти його за місцевого фермера, і в міру неприродно, щоб налякати кожного, хто на нього наскочить.

До вечора було ще далеченько, а баба Момбі о такій порі ніколи не поверталася, тож Чіп вирішив назбирати трохи горіхів, що росли в долині за їхньою садибою.

Та баба Момбі прийшла додому раніше, ніж зазвичай. Вона ходила не в село, а до горбатого чаклуна, котрий жив відлюдьком десь у гірській печері. Стара повідала чаклунові кілька своїх секретів, а той поділився з нею своїми таємницями, і тепер бабега Момбі поверталася додому з трьома новими рецептами, чотирма видами чарівних порошків і цілою в’язкою всілякого чар-зілля. Їй страх як кортіло випробувати силу нових чарів, і вона поквапом шкандибала додому.

Баба Момбі так замислилась про свої нові скарби, що, звертаючи на повороті, тільки мигцем зиркнула на незнайомця, кивнула йому й, не зупиняючись, мовила:

— Доброго вам вечора, добродію.

Та незнайомець мовчав, як води в рот набрав, і взагалі стояв як статуя. Бабега Момбі глипнула на нього, придивилася пильніше і з подивом побачила гарбузову голову, а на ній — обличчя, ретельно вирізане Чіповим ножичком.

— Хе! — не скрикнула, а якось хекнула стара. — Цей паливода знову взявся за свої штучки! Добре, дуж-же добре! Я покажу цьому дурисвітові, як лякати стару бабу, я зроблю йому опудало, ох і перепаде ж комусь від мене на горіхи!..

Баба Момбі сердито замахнулася ціпком, приміряючись до вишкіреної страхопудової мармизи.

Вона вже намірялася розтрощити гарбуза на друзки, та тут їй раптом сяйнула якась думка, і стара так і застигла з високо піднятою палицею.

— На ловця і звір біжить! От на кому я перевірю свій новенький порошок! — вдоволено мовила вона. — Ось ми й побачимо, брехав мені горбань про свої чаклунські штучки, як я йому брехала, чи таки правду казав?

Із цими словами вона опустила кошика на землю і почала порпатися у своїх скарбах, шукаючи потрібний порошок.

Поки баба Момбі копирсалась у кошику, на дорозі з’явився Чіп, що повертався з повними кишенями горіхів. Побачивши стару, що стояла біля Джека — Гарбузової Голови та, як виглядало, навіть не збиралася його лякатися, він дуже здивувався.

Спочатку Чіп засмутився, що не вдалося піддурити стару Момбі. Та вже за мить він забув про це: хлопцеві стало цікаво, що вона надумала робити? Він причаївся за живоплотом, за яким вона його не бачила, і став дивитися, що буде далі.

Тим часом Момбі видобула з кошика стару перцівничку з вицвілою наліпкою, на якій рукою чаклуна-горбаня було нашкрябано: «Життєдайний порошок».

— Ось ти й знайшовся! — вигукнула задоволено стара. — Погляньмо, чи й справді ти такий дієвий. Пожалів старий скнара порошечку, пожалів. Ну нічого, на два-три рази має вистачити.

Чіп слухав, що каже стара, і здивуванню його не було меж. Потім він побачив, як баба Момбі підняла руку і стала посипати Джека порошком із перцівнички, мов не страхопуда посипала, а перчила печену картоплю. Порошок сипався Джекові на голову, опадав на червону сорочку, рожеву жилетку та фіалкові штани, в які його вдягнув Чіп. Крихта порошку потрапила навіть на старий, латаний-перелатаний Чіпів черевик.

Потім бабега Момбі поклала перцівничку назад у кошик, підняла ліву руку, виставивши мізинця, і промовила:

— Вух!

Тоді звела праву руку з випнутим великим пальцем і сказала:

— Тух!

Потому підвела догори вже обидві руки, розчепірила всі пальці та й гаркнула:

— Пух!

І тут страхопуд Джек ступив крок назад.

— Не репетуй! Я все чудово чую! — докірливо промовив він.

Баба Момбі аж підскочила з радості та й давай пританцьовувати навколо Джека.

— Ожив! — верещала вона. — Він ожив! Він ожив!..

На радощах вона підкинула догори свого ціпка, зловила його, потім схрестила руки на грудях і навіть спробувала пуститися в якийсь хитромудрий танець, і весь цей час, не стримуючи радості, кричала:

— Ожив! Він ожив! Він ожив!..

Чіп дивився на все це, і від подиву в нього аж очі на лоба лізли. Спочатку хлопця пройняв такий жах, що захотілося тікати світ за очі. Але ноги стали наче ватяні, тож довелося йому залишитися на місці й дивитися далі. Та помалу хлопця зацікавило оживлення страхопуда, а тут ще й вираз на гарбузовій мармизі був такий кумедний, такий потішний, що від самого страхопудового вигляду Чіпа проймав сміх. Перший страх минув, Чіп не стримався й розреготався на все горло, аж бабега Момбі просто не могла не почути цього сміху. Вона хутенько дошкандибала до живоплоту, схопила Чіпа за барки й потягнула його назад, туди, де стояв її кошик і де залишився гарбузовий страхопуд.

— Ах ти ж неслух, паскудник, препоганий хлопчисько! — казилася стара від люті. — Я покажу тобі, як стежити за мною, знатимеш, як із мене насміхатися!

— Та що ви, я й не думав із вас сміятися! — пручався Чіп. — То я з Гарбузової Голови сміявся. Та ви самі на нього подивіться! Не страхопуд, а просто блазень якийсь, хіба ні?

— Сподіваюся, це ти не про мене? — озвався раптом Джек — Гарбузова Голова. Голос його був цілком серйозний, та з обличчя й на мить не сходила усмішка, і Чіпові стало так смішно, що він не витримав і знову розреготався.

Навіть Момбі зацікавилася страхопудом, якого сама ж оживила. Спершу стара пильно придивлялася до Джека — Гарбузової Голови, а потім запитала:

— А ти багато знаєш?

— Складно сказати, — стенув плечима Джек. — Мені здається, багато, навіть більше, ніж треба, але я ще не знаю, чого і скільки доведеться вчитися у вашому світі. Треба трохи часу, щоб збагнути, хто я такий — великий мудрець чи несусвітній бовдур.

— Авжеж, треба, — погодилася Момбі, трохи подумавши.

— І що ви з ним робитимете тепер, коли він ожив? — поцікавився Чіп, досі не оговтавшись від здивування.

— Я подумаю, — відповіла Момбі. — А тепер негайно ходімо додому, бо вже сутеніє. Допоможи страхопудові йти.

— Я сам! — відмахнувся Джек. — Я вмію ходити не гірше за вас. Ви що, не бачите, що в мене є ноги, і згинаються вони просто чудово.

— Що? — здивувалася баба Момбі й питально подивилася на Чіпа.

— Так-так, — гордо підтвердив хлопець. — Це я їх зробив.

Коли вони зайшли на подвір’я, стара Момбі завела Гарбузову Голову до коров’ячої стайні, виділила вільну загороду й там його зачинила.

— Спочатку я візьмуся за тебе, — сказала вона, повертаючись до Чіпа.

Від цих слів хлопцеві стало ніяково. Бо вже хто-хто, а він чудово знав мстиву вдачу лихої Момбі, що завжди була швидка на розправу.

Вони пішли до хати — кругленької хижки з округлим дахом. Майже всі селянські хати в Країні Оз виглядали саме так.

Момбі сказала Чіпові запалити каганець, а сама тим часом поставила кошика на мисник і почепила свою накидку на вішачок. Переляканому хлопцеві не треба було повторювати двічі, і він хутенько запалив вогонь.

Коли в хаті стало видно, баба Момбі загадала Чіпові розкласти вогнище, а сама тим часом сіла за вечерю.

Чіп розпалив, і коли полум’я з веселим тріскотом уже вистрибувало по дровах, він наважився підійти до старої попросити й собі трохи сиру та хліба.

Та Момбі й вухом не повела.

— Я хочу їсти! — не вгавав сердитий Чіп.

— Потерпи трохи, я тебе нагодую, — відповіла Момбі і якось недобре зиркнула на хлопця.

Чіпові не сподобалася така відповідь, що скидалася на погрозу. І тут він згадав про горіхи, які мав у кишенях. Поки він колов їх і вибирав ядерця, баба Момбі скінчила вечерю, підвелася з-за столу, обтрусила крихти з фартуха, а тоді взяла невеличкий чорний казанок і почепила його над вогнем.

Потім відміряла порівну молока й оцту і влила їх у казанок. Тоді видобула кілька торбинок із травами й порошками та давай підсипати з них у казанок. Час від часу вона брала каганець у руки, присвічувала собі й читала рецепт свого зілля, написаний на жовтому папірці.

Чіп дивився на неї, і йому ставало все страшніше.

— Це для кого? — запитав він.

— Для тебе, — коротко відповіла Момбі.

Чіп аж підскочив на своєму ослінчику, а потім кілька хвилин, як зачарований, не міг відвести погляду від казанка, що саме почав закипати. Аж тоді він перевів погляд на жорстоке, зморшкувате обличчя чаклунки, і йому страх як захотілося покинути цю напівтемну кухню, де навіть тінь від каганця наганяє на тебе жах, і дременути світ за очі.

На цілу годину запала лиховісна тиша, тільки сердито булькав казанок і потріскували дрова у вогнищі.

Нарешті Чіп зібрався з духом і заговорив.

— То я маю випити це зілля? — запитав він, киваючи в бік казанка.

— Так, — відрубала Момбі.

— І що тоді буде? — не вгавав Чіп.

— Якщо я нічого не наплутала, — сказала бабище, — ти перетворишся на мармурову статую.

Чіп аж застогнав.

— Але я не хочу бути мармуровою статуєю! — скрикнув він, утираючи рукавом чоло, на якому виступив піт.

— Ти не хочеш, а я хочу, і на цьому квит! — відрізала стара, змірявши хлопця лютим поглядом.

— Але якщо я скам’янію, то не зможу вам допомагати! — запротестував Чіп. — І хто тоді працюватиме?

— Страхопуд, — відказала баба Момбі. — Він чудово дасть усьому раду, я вже про це подбаю.

Чіпові було хоч вовком вий.

— Чому ви не обернете мене хоча б у цапа або в курча? — запитав він боязко. — Навіщо вам мармурова статуя?

— А от навіщо, — пояснила бабега. — Коли настане весна, я зроблю квітник, а посеред квітів поставлю мармурову статую — для краси. Мені аж дивно, чому я раніше до цього не додумалась? Це ж треба було стільки часу тебе терпіти…

Чіп аж холодним потом обливався, слухаючи таке жахіття, але й далі сидів не рухаючись і тільки стривожено позирав на казанок.

— А може, воно й не подіє? — прошепотів він повним відчаю голосом.

— Навряд, — відрізала баба Момбі, шкірячись. — Я рідко коли помиляюся.

Знову запала напружена тиша. Довго вони сиділи, не кажучи й слова, а коли стара Момбі нарешті зняла казанок із вогню, вже добігало до півночі.

— Треба, щоб зілля охололо, а вже тоді його питимеш, — мовила стара чаклунка, що, попри всі заборони, таки була справжньою відьмою. — Тепер ходімо спати, а як розвидниться, я погукаю тебе і оберну в мармурову статую.

Сказавши це, вона взяла казанка, що парував, і пошкутильгала до своєї кімнати. Грюкнули двері, й Чіп почув, як у замковій шпарині повернувся ключ.

Була вже глупа ніч, але Чіп не лягав спати, а все сидів і дивився на жаринки, що тихо дотлівали у вогнищі.

3 розділ
Втеча
Чіп сидів і думав. «Аякже, бути мармуровою статуєю. — обурювався він подумки. — Це ж треба!»

Вона мене терпіла й тепер хоче мене спекатися? Найпростіше — обернути мене в статую. Який нормальний хлопець захоче все життя стирчати на квітковій клумбі!? Я знаю, що робити! Поки стара не примусила мене випити оте пійло з казанка, беру я ноги на плечі, та й згадуй як звали.

Чіп дочекався, поки з кімнати долине хропіння, а це означало, що бабега Момбі міцно спить, тоді тихенько встав і підійшов до мисника, аби знайти щось поїсти.

«Ніхто не вирушає в дорогу без їжі», — думав він, нишпорячи по вузеньких поличках.

Ось йому під руку трапилося кілька сухариків. По сир, який баба Момбі купувала в селі, довелося лізти в кошик. Порпаючись у ньому, Чіп знайшов перцівничку з тим самим життєдайним порошком.

«Можна прихопити і його, — подумав хлопець, — а то бабище стільки шкоди наробить!..»

І він поклав перцівничку в кишеню до сухарів і сиру.

Потім Чіп тихенько вийшов із хати й зачинив двері на засув. Небо надворі було зоряне й місячне, і після тісної та смердючої кухні ніч здалася хлопцеві привітною і напрочуд спокійною.

— Втечý й навіть не заплáчу, — тихо сказав Чіп, — бо я ніколи не любив отієї карги. Мені взагалі дивно, як я стільки часу з нею жив.

І він уже неквапно рушив до дороги, коли йому сяйнула думка.

Чіп зупинився.

— Щось не хочеться залишати Гарбузову Голову на ласку баби Момбі, — пробурмотів він. — Та й кому, як не мені, він має належати. Що з того, що вона його оживила. Я ж його зробив!

Він повернувся назад, зайшов до стайні та відімкнув загороду, в якій бабега Момбі залишила гарбузоголового страхопуда.

Джек стояв посеред загороди, і при місячному світлі Чіп побачив, що усмішка його така сама весела, як і перше.

— Гайда! — гукнув його хлопець і махнув рукою.

— Куди? — запитав Джек — Гарбузова Голова.

— Скажу тобі, щойно сам знатиму, — запевнив його Чіп, нездатний стримати усмішку на вигляд гарбузової мармизи. — А поки що просто ходімо.

— Чудово, — промовив Джек, незґрабно переставляючи ноги, і вийшов зі стайні, весь осяяний місячним світлом.

Чіп повернув у бік дороги, і страхопуд пішов слідом. Джек ішов якось дивно, весь час накульгуючи, а одне його коліно деколи згиналося не вперед, а назад, і тоді він мало не падав. Утім, дуже скоро страхопуд і сам помітив свою ваду, тож ступав уже обережніше і мав із ногою менше клопоту.

Чіп не спиняючись простував стежкою, а Джек поспішав за ним. Може, вони йшли не так швидко, як би того хотілося Чіпові, зате не гаяли часу на зупинки, і коли зайшов місяць, а над вершинами гір з’явилися перші сонячні промені, від хатинки старої Момбі їх відділяла така відстань, що хлопець вже нітрохи не боявся погоні.

Та й він уже стільки разів звертав на бічні стежки, що якби комусь і спало на думку погнатися за втікачами, ніхто не відгадав би, куди вони пішли й де їх шукати.

Радий-радісінький, що він уникнув перетворення на мармурову статую, принаймні поки що, Чіп нарешті оголосив зупинку й сів на придорожній камінь.

— Давай поснідаємо, — запропонував він.

Джек — Гарбузова Голова здивовано зиркнув на Чіпа, але від трапези відмовився.

— Мені здається, що я зовсім не схожий на вас, — сказав страхопуд.

— Це я й так знаю, — промовив Чіп. — То ж я тебе зробив.

— Та ну! Ти?! — здивувався страхопуд.

— А хто ж іще. І вирізав, і склав докупи. Вирізав очі, носа, вуха, рот, — гордо промовив Чіп. — І одягнув тебе теж я.

Джек пильно себе оглянув.

— Просто диво, що це тобі так вдалося, — зауважив він.

— Нічого особливого, — скромно відповів Чіп, бо він уже починав помічати всі вади свого страхопуда. — Якби я знав, що нам доведеться мандрувати разом, то зробив би тебе трохи кращим.

— Це ж як виходить, — озвався Гарбузова Голова тоном, що мав би означати здивування, — що ти — мій творець, мій опікун і мій батько!

— Або твій винахідник, — промовив Чіп і розсміявся. — Так, синку, я теж так думаю!

— Отже, я маю в усьому тебе слухатися, — вів далі страхопуд, — а ти маєш допомагати мені.

— Еге ж, саме так, — погодився Чіп, підводячись із каменя. — Тож ходімо звідси, поки ще не пізно.

— А куди ми йдемо? — запитав Джек, коли вони знову рушили стежкою.

— Ну, я достеменно не знаю, — зізнався хлопець, — але мені здається, що ми йдемо на Південь, тож рано чи пізно потрапимо до Смарагдового міста.

— А що це за місто таке? — зацікавився Джек.

— О, це столиця всієї Країни Оз, а ще — найбільше місто Країни Оз. Сам я в ньому ще не бував, але чув від інших, як воно виникло. Його збудував могутній і дивовижний чарівник на ім’я Оз, а ще там геть усе зелене — точнісінько так само, як у Країні бороданів усе фіалкове.

— То, значить, тут усе фіалкове? — здивувався Джек.

— Ну а яке ж? Чи ти цього не бачиш? — і собі здивувався Чіп.

Джек — Гарбузова Голова покрутив головою на всі боки й сказав:

— Напевно, я не розрізняю кольорів.

— Ну, трава тут фіалкового кольору, і дерева фіалкові, і хати з парканами теж фіалкові, — пояснював йому Чіп. — Болото на дорозі — й те фіалкового кольору. А в Смарагдовому місті все, що тут фіалкове, там — зелене. А от у Країні жувастиків, що на далекому Сході, геть усе блакитного кольору. У Південному краю, де живуть ковтунці, все червоне. А на Заході, де живуть моргайлики, якими править Бляшаний Лісоруб, усе жовте.

— Ого! — вигукнув Джек — Гарбузова Голова. Тоді він трохи помовчав, а потім запитав: — То ти сказав, що моргайликами править Бляшаний Лісоруб?

— Так. Він був одним із тих сміливців, котрі допомогли дівчинці Дороті перемогти Лиху Чаклунку Заходу. Моргайлики так полюбили Лісоруба, що попросили його стати їхнім правителем, і він згодився, так само як перед тим Солом’яник став правителем Смарагдового міста.

— Оце так скажеш! — вигукнув Джек. — Ти геть заплутав мене цим усім. То хто такий Солом’яник?

— Це ще один приятель Дороті, — пояснив Чіп.

— А хто така Дороті?

— Дороті — це дівчинка з Канзасу, який лежить бозна-де в Закрайньому Світі. Її смерчем занесло до Країни Оз, і, доки вона була тут, Солом’яник та Бляшаний Лісоруб були її вірними друзями.

— А де вона тепер? — не вгавав цікавий страхопуд.

— Її повернула додому Добра Чаклунка Глінда, та сама, що править ковтунцями, — пояснив Чіп.

— Ага. А що сталося з Солом’яником?

— Я ж тобі вже казав. Він править Смарагдовим містом, — відказав Чіп.

— Мені здалося, ти сказав, що ним править Мудрець-чарівник, — заперечив Джек, виглядаючи чимраз спантеличенішим.

— Так, казав. А тепер уважно слухай, і я все тобі поясню, — промовив Чіп, карбуючи кожне слово і дивлячись просто в очі сміхотливому страхопудові. — Дороті пішла до Смарагдового міста просити Чарівника, щоб він повернув її до Канзасу. А Солом’яник і Бляшаний Лісоруб ішли разом із нею. Але Чарівник не зміг повернути її додому, бо виявилося, що він зовсім не той великий чарівник, за якого себе видавав. Тоді вони розсердилися на Чарівника і погрозили вивести його на чисту воду. Після цього Чарівник зробив велику повітряну кулю та й полетів у ній. Відтоді від нього ні слуху ні духу.

— Еге ж, усе це дуже цікаво, — промовив Джек, явно задоволений, — я зрозумів майже все, крім твоїх пояснень.

— Я радий, — відказав Чіп. — Після того як Чарівник утік, мешканці Смарагдового міста проголосили Солом’яника своїм королем і тепер звертаються до нього не інакше як Ваша Величність. Я чув, що народ його дуже любить.

— То ми йдемо до цього дивного короля? — зацікавлено запитав Джек.

— Ми могли б піти до нього, — відказав хлопець, — якщо, звісно, на тебе не чекають якісь інші, приємніші справи.

— О, ні, любий тату, — сказав Джек — Гарбузова Голова. — Я охоче піду туди, куди ти скажеш.

4 розділ
Чіп вправляється в магії
Невисокий худорлявий Чіп помітно збентежився, коли високий і незграбний страхопуд із гарбузовою головою назвав його татом.

Але вдаватися в тонкощі родинних стосунків було би довго й нудно, тож хлопець просто вирішив змінити тему розмови й запитав:

— Ти не стомився?

— Анітрохи! — відповів страхопуд. Він хвильку помовчав, а тоді знову заговорив: — Не треба мати багато розуму, щоб зрозуміти: якщо я й далі так ітиму, то мої дерев’яні суглоби зітруться.

«А Джек таки правду каже», — думав Чіп, простуючи дорогою. І пошкодував, що не зробив страхопудові руки-ноги міцнішими та витривалішими. Але ж він і подумати не міг, що простісіньке городнє опудало, зроблене тільки для того, щоб настрахати бабу Момбі, візьме та й оживе під дією чарівного порошку зі старої перцівнички!

Тож він трохи заспокоївся і став гадати, чим би зарадити Джекові — Гарбузовій Голові з його руками та ногами. Поки Чіп роздумував, дорога добігла до лісу. Мандрівці спинилися перепочити, і хлопець присів на стареньку дров’яну козлу, яку тут забув хтось із лісорубів.

— А ти чому не сідаєш? — запитав він страхопуда.

— А колінам це не зашкодить? — запитав той.

— Нітрохи! Навпаки, вони тільки відпочинуть, — заспокоїв його Чіп.

І Джек спробував сісти. Та щойно його коліна зігнулися більше, ніж при ході, як його ноги підкосилися, і страхопуд гепнувся на землю, наробивши гуркоту й тріску Чіп аж підскочив із переляку: чи не переламав він собі геть усе?

Чіп швидко кинувся до страхопуда, допоміг йому підвестися із землі, повипрямляв руки-ноги й обмацав гарбузову голову — чи вона часом де не тріснула? Пошкоджень нібито не було, але Чіп сказав:

— Мабуть, краще тобі зовсім не згинатися. Принаймні мені здається, що так буде найбезпечніше.

— Дуже добре, любий батечку, як скажеш, — відповів сміхотливий Джек, анітрохи не засмучений падінням.

Чіп знову сів на козлу.

Невдовзі Джек — Гарбузова Голова запитав:

— Як називається та штуковина, на якій ти сидиш?

— А, оця? Це кінь, — бовкнув Чіп перше, що спало на думку.

— А що таке кінь? — допитувався Джек.

— Кінь? Ну, взагалі коні бувають двох видів, — викручувався Чіп, уже й не знаючи, що казати далі. — Одні, ті, що живі, мають чотири ноги, голову та хвіст. Люди сідають на них верхи й скачуть.

— Розумію, — промовив Джек, весело усміхаючись. — Це такі самі коні, як і той, на якому ти сидиш.

— Ні, не такі, — похитав головою Чіп.

— Чому? Цей кінь теж має чотири ноги, голову і хвіст.

Чіп придивився до коня пильніше і зрозумів, що страхопуд слушно каже.

Деревний стовбур утворював тулуб отого «коня», а декілька гілок, що стирчали з одного боку, дуже скидалися на кінський хвіст. Із другого боку стовбур мав два великих нарости, схожі на очі, а на місці зрубу в дереві була заглибинка, яку можна було прийняти за рот. За ноги правили чотири прямих підпорки, теж вирізані з дерева й міцно припасовані до «тулуба». Оті «ноги» були широко розставлені, щоб дров’яна козла міцно стояла навіть тоді, коли на ній пиляють колоду.

— Ця штукенція таки скидається на справжнього коня, — став пояснювати Чіп. — Але справжній кінь — жива істота, він може скакати, гарцювати, він їсть овес. А ця коняка нежива, її зробили з дерева, щоб пиляти на ній дрова.

— А якби вона ожила, то могла б тоді скакати, гарцювати і їсти овес? — не вгавав Джек.

— Авжеж, і скакала б, і гарцювала б. От вівса не стала би їсти, — сказав Чіп, і йому аж смішно стало, що він так подумав. — Бо якщо навіть вона оживе, то як вона їстиме? Вона ж із дерева!

— І я теж дерев’яний, — промовив страхопуд.

Чіп здивовано зиркнув на Джека.

— Ай правда! — вигукнув він. — А я якраз маю в кишені отой чарівний порошок, що тебе оживив.

Він видобув перцівничку і з цікавістю став її розглядати.

— Цікаво, — розмірковував він уголос, — а чи могла б ця штука оживити козлу?

— Якби вона ожила, — вів далі Джек, якого ніщо ніби не могло здивувати, — я міг би їхати на ній верхи, і мої коліна від цього були б тільки ціліші.

— Я спробую! — вигукнув хлопець, зриваючись на ноги. — Ось тільки не знаю, чи згадаю слова, які казала баба Момбі, і як вона тримала руки.

Чіп на хвильку зосередився, і, оскільки він уважно стежив із-за живоплоту за кожним рухом старої відьми й дослухався до її слів, він подумав, що зможе повторити все, що вона казала й робила.

Тож хлопець сипнув дрібку чарівного порошку дров’яній козлі на спину, тоді підняв ліву руку, відстовбурчив на ній мізинець і сказав:

— Вух!

— Таточку, ріднесенький, а що це значить? — не стримався цікавий Джек.

— Не знаю, — відказав Чіп.

Потім він підняв праву руку, виставивши догори великий палець, і промовив:

— Тух!

— Татусю, а це ж що означає? — не вгавав страхопуд.

— Це означає те, що ти маєш стулити пельку! — відрубав Чіп, дратуючись, що йому заважають у таку відповідальну мить.

— Ох, таж я все на льоту хапаю! — зрадів Джек — Гарбузова Голова, а усмішка так і сяяла на його обличчі.

Тут Чіп підніс над головою обидві руки, розчепірив усі до одного пальці й вигукнув на повен голос:

— Пух!

Дров’яна Козла відразу ж ожила, випростала ноги, позіхнула й струсила декілька чарівних окрушинок, що залишилися в неї на спині. Решта порошку наче розчинилась у ній.

— Ой, як гарно! — не стримався Джек. Чіп же просто мовчав, не зводячи з Дров’яної Козли отетерілого погляду. —

5 розділ
Оживлення Дров’яної Козли
Ставши свідком власного оживлення, Дров’яна Козла здивувалася чи не більше за хлопця.

Її очі-сучки глипали то в один, то в другий бік, усе їм було дивиною в цьому світі, де їй тепер випало жити. Тоді Дров’яна Козла спробувала подивитися на себе, але повертати голову, не маючи шиї, було марно. Тож вона, намагаючись побачити себе, все крутилася, мов дзиґа, але це теж нічого не давало. Ноги в Козли були незґрабні, негнучкі, бо не мали колінних суглобів, і за якусь мить вона врізалася в Джека, аж він гепнувся в мох обіч дороги.

Чіп не на жарт стривожився за Гарбузову Голову. Та й те, що Козла крутилася мов навіжена, йому теж не подобалося, і він щосили закричав:

— Тпру! Тпр-р-ру!

Та Дров’яна Козла й оком не моргнула на його наказ, а ще за мить вона так хвицнула Чіпа по гомілці дерев’яною ногою, що хлопець аж підстрибнув від болю, а тоді з безпечнішої відстані закричав:

— Тпру! Таж тпру, кажу тобі!

Джек уже підвівся і тепер, сидячи на землі, не зводив із Дров’яної Козли зацікавленого погляду.

— Боюся, вона тебе не чує, — сказав він Чіпові.

— Хіба ж я тихо кричу? — розсердився Чіп.

— Та воно то не тихо, але ця коняка не має вух, — пояснив сміхотливий страхопуд.

— Тю! — вигукнув Чіп, тільки тепер це помітивши. — І як тоді її зупинити?

Тієї самої миті Дров’яна Козла спинилася, мабуть, дійшовши висновку, що крутися не крутися, а свого тіла їй все одно не бачити.

Зате вона побачила хлопця і підійшла ближче, щоб як слід його роздивитися.

Було дуже кумедно дивитися, як пересувається Дров’яна Козла.

Вона переставляла водночас праву передню і праву задню ноги, а потім, так само разом, — ліві ноги. Козла хотіла бігти по-кінському, інохіддю, і тіло її гойдалося вперед-назад, мов дитяча колиска.

Чіп заспокійливо поплескав її по голові, примовляючи:

— Гарна конячка! Гарна конячка!..

А Дров’яна Козла все гарцювала, намагаючись роздивитися своїми банькатими очима обриси Джека — Гарбузової Голови.

— Треба знайти їй вуздечку, — сказав Чіп, покопирсався у кишені й витягнув із неї моток міцної мотузки. Розмотавши її, він підійшов до Дров’яної Козли, прив’язав один кінець їй на шию, а другий прип’яв до великого дерева. Дров’яна Козла, не розуміючи, що й до чого, ступила крок назад, і мотуз порвався. Та тікати вона не збиралась.

— Вона дужча, ніж я думав, — сказав Чіп, — і впертості їй теж не позичати.

— А чому б тобі не зробити їй такі-сякі вуха? — запитав страхопуд. — Зроби — та й наказуй усе, чого душа забажає.

— Добра думка! — похвалив його Чіп. — Як ти до такого додумався?

— А що тут додумуватися, — стенув плечима Джек. — Тут і думати нічого, це дуже просто.

Чіп витягнув ножика, обтесав маленьке деревце і став вирізати з кори щось схоже на вуха.

— Треба, щоб вони вийшли не дуже великі, — говорив він, орудуючи ножичком, — інакше буде не коняка, а віслюк.

— А це як? — допитувався Джек, стоячи на узбіччі.

— Ну, кінські вуха більші, ніж людські, а ослячі — більші, ніж кінські, — пояснив Чіп.

— А якби мої вуха були довші, — запитав Джек, — тоді я був би конем?

— Друже мій, — серйозно мовив Чіп, — хоч би які ти мав вуха, ти був і завжди будеш тільки Джеком — Гарбузовою Головою.

— Ага, — кивнув Джек, — здається, розумію.

— Тоді це справді дивовижно, — сказав Чіп, — та, зрештою, якщо ти так і вважаєш, то шкоди від цього нікому немає. Здається, вуха вже готові. Потримаєш нашу конячку, поки я припасовуватиму їх?

— Аякже, тільки допоможи мені стати на ноги, — попросив Джек.

Чіп допоміг страхопудові підвестися із землі, і Джек тримав коня за голову, доки хлопець ножичком зробив у ній два отвори і вставив туди вуха.

— А з ними вона нічогенька, — захоплено сказав страхопуд.

Та ці його слова, вимовлені просто біля вух Дров’яної Козли, були першими звуками, які вона почула, і вони так налякали тварину, що вона щодуху рвонула вперед, відкинувши хлопця в один бік, страхопуда — в другий, і помчала чвалом, не розбираючи дороги, ніби лякаючись тупоту власних копит.

— Тпру! — заверещав Чіп, зриваючись із землі. — Тпру, дурнувата, тпру!..

Так Дров’яна Козла й скакала б, не реагуючи на вигуки, та раптом оступилась у ховрашкову нірку і полетіла шкереберть, беркицьнувшись на землю, де й залишилася лежати горічерева, відчайдушно вимахуючи в повітрі всіма чотирма ногами.

Чіп підбіг до Дров’яної Козли.

— Оце коняка так коняка, нічого не скажеш! — крикнув він. — Чому ти не спинилася, коли я кричав тобі «тпру!»?

— То «тпру!» означає «спинися!»? — здивовано запитала Дров’яна Козла, втупивши в Чіпа свої банькаті очі.

— А що ж іще? — відказав Чіп.

— І нірка в землі теж означає «спинися!», так? — допитувалася Козла.

— Певно що так, якщо ти тільки не перестрибнеш через неї, — пояснював їй Чіп.

— Яке у вас усе дивне! — вигукнула Козла, ніби вражена. — І що я тут тільки роблю?

— Розумієш, я тебе оживив, — сказав Чіп, — але з тобою не станеться нічого кепського, якщо ти мене слухатимешся й робитимеш усе так, як я тобі казатиму.

— Ага, я маю слухатися тебе в усьому, — сумирно повторила Дров’яна Козла. — А що зі мною сталося хвилину тому? Мені здається, що зі мною щось не так.

— Ти лежиш догори ногами, — пояснив Чіп. — Не брикайся, і я спробую знову поставити тебе на той бік, що треба.

— А скільки в мене всього боків? — запитала Дров’яна Козла, явно здивована почутим.

— Декілька, — не став вдаватися в подробиці Чіп. — Але спробуй не брикатися.

Нарешті Дров’яна Козла заспокоїлася, її ноги нерухомо завмерли, і Чіп після кількох спроб таки спромігся перевернути її й поставити на ноги.

— Ага, тепер, здається, зі мною все гаразд, — промовила стрибуча бестія.

— Ти зламала собі одне вухо, — сказав Чіп, уважно оглянувши дров’яну шкапу. — Доведеться замінити його на нове.

І він повів Дров’яну Козлу назад, туди, де Джек — Гарбузова Голова марно намагався підвестись. Спочатку хлопець допоміг страхопудові встати, а тоді вирізав нове вухо й припасував його Дров’яній Козлі.

— А тепер, — сказав він їй, — уважно слухай все, що я тобі казатиму. «Тпру!» означає «стій!», «вйо!» означає «скачи!», а як почуєш «пішла!», тоді скачи щодуху. Зрозуміла?

— Здається, зрозуміла, — кивнула Дров’яна Козла.

— От і добре. А тепер ми вирушаємо до Смарагдового міста, де нас чекає зустріч із Його Величністю Солом’яником. Джек — Гарбузова Голова їхатиме на тобі верхи, щоб поберегти свої коліна.

— Не маю нічого проти, — відказала Дров’яна Козла. — Твоє слово для мене — закон.

Після цього Чіп допоміг страхопудові видертися на Козлу.

— Тримайся міцніше, — застеріг він Джека, — а то гепнешся і від голови тільки друзки залишаться.

— Яке жахіття! — аж здригнувся страхопуд. — А за що мені триматися?

— Ну… — зам’явся Чіп. — Тримайся за вуха.

— Тільки не за вуха! — запротестувала Козла. — Я ж нічого не чутиму.

Важко було з нею не погодитися, тож довелося Чіпові думати далі.

— Придумав! — сказав він нарешті, пішов до лісу й вирізав із кремезного молодого деревця невеличкого кілка. Загостривши його з одного кінця, він зробив у Дров’яній Козлі, прямісінько за головою, невеличке заглиблення, тоді підняв із землі невеличкий камінь і міцно вбив кілка у тіло Козли.

— Годі! Годі! — закричала Козла. — Ти трусиш мене так, що світу білого не видно!

— Що, болить? — запитав її Чіп.

— Боліти не болить, — відказала вона, — але я терпіти не можу, коли мною трусять.

— Ну нічого, я вже скінчив, — заспокоїв її Чіп. — А тепер, Джеку, міцніше візьмися за цю ручку, тоді ти не впадеш і не поб’єшся.

Джек — Гарбузова Голова міцно вхопився за ручку, а Чіп сказав:

— Підіймайся.

Слухняна Дров’яна Козла відразу рушила вперед, і коли вона відривала ноги від землі, її тіло погойдувалося з боку на бік.

Чіп не відставав від Дров’яної Козли, цілком задоволений новою супутницею. Він аж почав щось насвистувати.

— А що означає цей звук? — запитала Козла.

— Нічого, — мовив Чіп. — Просто хочеться посвистіти, а свищу я тоді, коли в мене дуже добрий настрій.

— Я теж посвистів би, та тільки в мене рот не затуляється, — мовив Джек. — Здається мені, любий таточку, що в чомусь я страшенно недолугий.

Вони пройшли ще трохи, і вузька стежка вивела їх до широкої дороги з жовтої цегли. На узбіччі Чіп помітив дорожній знак, на якому було написано:

«ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА ДЕВ’ЯТЬ МИЛЬ».

Уже починало сутеніти, і Чіп вирішив, що сьогодні вони переночують тут, на узбіччі, а на світанку рушать далі.

Він завів Дров’яну Козлу на трав’янистий пагорб, де росло кілька розлогих деревець, і допоміг страхопудові спішитися.

— Думаю, тебе краще покласти на ніч на землю, — сказав він. — Принаймні так буде спокійніше.

— А мені що робити? — запитала Дров’яна Козла.

— Тобі й постояти не зашкодить, — відповів Чіп. — А оскільки ти все одно не спиш, можеш стояти на варті й пильнувати, щоб нас, бува, ніхто не потривожив.

Сказавши це, він простягнувся на траві біля Джека — Гарбузової Голови і, що був надто стомлений з дороги, миттю заснув.

6 розділ
Джек їде до Смарагдового міста
На світанку Джек — Гарбузова Голова розбудив Чіпа.

Той протер заспані очі, скупався в невеличкому струмку та поснідав хлібом і сиром. Можна було починати новий день, і Чіп запропонував:

— Ходімо просто зараз. Дев’ять миль — відстань чималенька, але як нас ніщо не затримає в дорозі, то вже до полудня будемо у Смарагдовому місті.

Він допоміг Гарбузовій Голові осідлати Дров’яну Козлу, і товариство рушило далі.

Вони йшли, і Чіп зауважив, що на зміну фіалковій барві трави запанував бляклий блідо-лавандовий колір, а потім і цей лавандовий відтінок помалу перейшов у зеленавий, і що більше подорожні наближалися до міста, де правив Солом’яник, то яскравішою ставала зелена барва.

Вони не пройшли і двох миль, як жовту мощену дорогу перетнула широка й стрімка річка. Чіп замислився, як через неї переправитися, і поки думав, помітив пором із поромником, що плив від протилежного берега простісінько до них.

Коли пором причалив, Чіп запитав:

— Ви могли би перевезти нас на той берег?

— Чому б і ні, аби платили, — відповів поромник. Обличчя в нього було зле і неприємне.

— Я не маю грошей, — сказав Чіп.

— Ані шеляга? — здивувався поромник.

— Ані шеляга, — кивнув Чіп.

— Я не такий дурний, щоб переправляти вас за спасибі, — відрубав поромник.

— Яка гарна людина! — промовив сміхотливий Джек.

Поромник глипнув на страхопуда, але нічого не сказав. Чіп спробував щось придумати, але думки його весь час крутилися довкола поромника та переправи. Невже це кінець їхньої подорожі?

— Мені дуже-дуже треба дістатися Смарагдового міста, — вмовляв він поромника, — а хто, крім вас, переправить нас через річку?

Поромник засміявся, але його сміх не обіцяв нічого доброго.

— Он ваша дерев’яна шкапа у воді не тоне, — кивнув він на Козлу, — сідай на неї та й пливи собі. А за тим гарбузоголовим одороблом мені б узагалі голова не боліла: як хоче — хай перепливає, а не хоче — хай іде раків годувати.

— О, за мене можете бути спокійні, — мовив Джек, приязно усміхаючись сварливому поромникові. — Я навіть не сумніваюся в тому, що чудово триматимуся на воді.

Чіп вирішив, що, може, й справді варто ризикнути, а Дров’яна Козла, яка й близько не знала, що таке небезпека, цілком із ним погодилася. Він завів її у воду, всівся на неї верхи, а страхопуд Джек, і собі забрівши по коліна в річку, схопився за її хвоста, щоб легше було втримати свою гарбузову голову над водою.

— А тепер, — став напучувати хлопець Дров’яну Козлу, — перебирай ногами та пливи, і тоді ми всі дістанемося того берега.

Слухняна Козла відразу ж запрацювала ногами, наче веслами, і товариство помалу рушило впоперек течії до протилежного берега.

Незабаром, вдало перепливши річку, подорожні вже видиралися на порослий травою берег.

Чіп набрав повні черевики води і промочив до колін холоші, зате вище колін на нього не впало жодної краплі — так гарно пливла Дров’яна Козла. Зате страхопуд Джек був мокрісінький як хлющ, а на його дженджикуватому вбранні не було жодної сухої нитки.

— Нічого, на сонечку враз обсохнемо, — заспокоював Чіп, — і хоч би що там казали, а ми самі, без порома, переправилися через річку, всі залишилися цілі та неушкоджені, тож тепер можна мандрувати далі.

— Мені сподобалося пливти по воді, — мовила Дров’яна Козла.

— І мені сподобалося, — підтакнув страхопуд.

Дуже швидко вони знайшли доріжку, мощену жовтою цеглою, що виявилася продовженням дороги, яка обривалася на тому березі, й Чіп знову допоміг страхопудові осідлати Дров’яну Козлу.

— Якщо гайнути навскоки, — сказав він, — то на вітрі твій одяг швидше висохне. А я, щоб не відставати від вас, схоплюся за хвіст і бігтиму позаду. Так ми дуже скоро всі висохнемо.

— То нехай тоді Козла швидше переставляє ноги, — сказав Джек.

— Я поскачу так, що ви забудете про все на світі, — бадьоро запевнила Дров’яна Козла.

Тоді Чіп ухопився за кінчик гілки, що правила їй за хвіст, і голосно гукнув:

— Вйо!

Козла пішла поступом, а Чіп за нею слідом. Коли вони трохи пробігли, йому захотілося додати швидкості, і хлопець закричав:

— Пішла!

Козла вже знала, що тепер треба бігти якнайшвидше, і помчала на шаленій швидкості, а Чіп метлявся за нею, як собачий хвіст. Щоб не відстати від Козли, він летів, не чуючи під собою ніг, і ще ніколи в житті йому не доводилося так бігти.

Та дуже швидко хлопець почав вибиватися з сил. Він спробував крикнути Дров’яній Козлі, щоб та спинилася, та всі слова застрягали у нього в горлянці. А тоді несподівано хруснув кінчик хвоста, бо то була просто суха галузка, і Чіп сторчма покотився по курній дорозі. А стрибуча дерев’яна бестія та її гарбузоголовий вершник помчали далі дорогою і за мить зникли вдалині.

Поки Чіп підводився з дороги, поки відпльовувався, прочищаючи горлянку, кричати «тпру!» вже не було кому: за Дров’яною Козлою і страхопудом уже й слід прохолов.

Тепер не треба було нікуди поспішати, тож Чіп присів край дороги, щоб звести дух, а трохи перепочивши, рушив далі дорогою.

«Рано чи пізно я їх напевно наздожену, — міркував хлопець. — Далі Смарагдового міста дорога однак не веде, тож вони доскачуть до брами, та й по всьому».

А Джек сидів собі на Козлі, міцно тримаючись за ручку, а коняка басувала, мов справжнісінький рисак. І ніхто з них і гадки не мав, що Чіп плентається далеко позаду, бо страхопуд не оглядався позад себе, а Дров’яна Козла просто не змогла б оглянутися, навіть якби дуже захотіла.

Отак вони скакали, і Джек став помічати, що й трава, й дерева довкола давно вже стали яскраво-смарагдового кольору. І він зрозумів, що до Смарагдового міста вже рукою подати, дарма що його шпилів і бань іще не було видно.

Невдовзі перед ними показався мур із зеленого каменю, щедро оздоблений смарагдами. Джек перелякався, аби Козла, не знаючи, що перед брамою треба спинятися, не розбилася об мур сама і не розбила його, і щодуху закричав:

— Тпр-р-ру!

Дров’яна Козла зупинилася так різко, що якби Джек не тримався за свою ручку, він неодмінно беркицьнувся б через неї і розтрощив би свою усміхнену голову.

— Ото була їзда, татусю! — гукнув він, та що йому ніхто не відповів, Джек обернувся назад і тільки тепер помітив, що Чіпа ззаду немає.

Гарбузова Голова не на жарт збентежився Чіповим зникненням. Поки він сушив собі голову, де подівся Чіп і що ж тепер робити, брама у зеленій стіні розчинилась і до них вийшов чоловічок.

Це був маленький повновидий коротун, що справляв враження надзвичайно добродушної людини. Весь його одяг був зеленої барви, на голові стирчав зелений гостроверхий капелюх, а на очах були зелені окуляри. Чоловічок уклонився Гарбузовій Голові й промовив:

— Я прибрамний Воротар, стережу вхід до Смарагдового міста. Дозвольте поцікавитися, хто ви такі й що вас сюди привело?

— Мене звати Джек — Гарбузова Голова, — широко всміхаючись, відповів страхопуд, — а що ж до того, що нас сюди привело, то я й гадки не маю.

Воротаря неначе збентежила така відповідь, і він скрушно похитав головою, мовби був розчарований.

— Ти хто, гарбуз чи чоловік? — запитав він, утім, не переходячи меж ввічливості.

— І те, і друге, — відповів йому Джек.

— А оця дерев’яна шкапина — вона що, теж жива? — далі допитувався Воротар.

Дров’яна Козла закотила догори своє банькате око, підморгнула Джекові, а потім, підскочивши, з силою опустила своє дерев’яне копито на ногу Воротареві.

— Ай! — скрикнув чоловік. — Даруйте, якщо я запитав щось зайве. Але ваша відповідь надзвичайно переконлива. Добродію, ви маєте у Смарагдовому місті якісь справи?

— Гадаю, що так, — цілком серйозно відповів страхопуд, — а от які саме — не згадаю, хоч убий. Мій татусь міг би вам усе розповісти, але зараз його немає з нами.

— Дивні у вас справи, дуже дивні! — здивувався Воротар. — Але виглядаєте ви незлостиво, бо коли хтось затіває щось лихе, навряд чи він стане так усміхатися.

— А, моя усмішка, — озвався Джек. — Проти неї я безсилий, бо вона вирізана ножичком на гарбузі.

— Ходімо до мене в комірку, — мовив прибрамний Воротар, — подумаємо, що з вами робити.

Дров’яна Козла із вершником на спині пройшла через браму й опинилася в невеличкій комірчині, вибудуваній просто в мурі.

Воротар смикнув шнурок дзвінка, і за мить із дверей навпроти з’явився високий охоронець, убраний у зелене. У руках він тримав довжелезну зелену рушницю, сперту на плече, а ще мав прегарну зелену бороду, що сягала йому до колін.

Побачивши його, Воротар сказав:

— Ось дуже дивний подорожній, який не знає, ні чого він прийшов до Смарагдового міста, ні чого йому тут треба. Підкажи, що з ним робити?

Зеленобородий охоронець зацікавлено оглянув дивного страхопуда, тоді рвучко труснув головою, так що борода пішла йому легенькими брижами, і сказав:

— Мушу провести цих подорожніх до Його Величності Солом’яника.

— А що Його Величність Солом’яник із ними робитиме? — здивувався Воротар.

— А це вже йому вирішувати, — відповів охоронець. — Мені вистачає й своїх справ. Усіма клопотами, що приходять із-за меж Смарагдового міста, завідує Його Величність. Тож натягніть на цього прибулого окуляри, і я відведу його до королівського палацу.

Воротар відчинив велику скриню з окулярами, видобув із неї одну пару і приміряв на величезні круглі очі страхопуда.

— У мене немає таких окулярів, що повністю накрили б твої очі, — зітхнув він скрушно. — Та й голова твоя така здоровенна, що, мабуть, доведеться їх прив’язувати.

— А чому це я мушу одягати окуляри? — здивувався Джек.

— Бо тут усі так роблять, — пояснив зеленобородий охоронець, — крім того, в них твої очі не осліпнуть від розкішного блиску, яким промениться наше місто.

— Ого! — скрикнув Джек. — Тоді як хочеш, а почепи їх на мене. Я не хочу осліпнути.

— І я не хочу! — втрутилася Дров’яна Козла. Їй швиденько знайшли пару окулярів і начепили їх на її булькаті очі.

Зеленобородий охоронець вивів їх через внутрішню браму, і вони відразу ж опинилися на головній вулиці величного Смарагдового міста. На фасадах прекрасних будинків виблискували зелені самоцвіти, всі вежі й башточки теж були оздоблені смарагдами. Навіть хідник із зеленого мармуру променів коштовним камінням, і кожен, хто вперше потрапляв на вулиці Смарагдового міста, був зачарований цією красою.

Та ні страхопуд Джек, ні Дров’яна Козла нічогісінько не тямили в розкоші й красі, тож байдуже позирали крізь зелені окуляри на чудасії міста. Вони спокійно йшли собі за зеленим охоронцем, майже не зважаючи на юрми зеленого люду, що здивовано поглядав на мандрівців. Ось до них із гавкотом вилетів зелений пес, та Дров’яна Козла тут же хвицнула його дерев’яною ногою, і він зі скавулінням сховався в одному з будинків. Далі вже ніхто не наважувався стати їм на дорозі, і товариство спокійно дійшло до королівського палацу.

Джек ладен був би проїхатися на Козлі і по палацових сходах, а там і до самого Солом’яника, але охоронець пояснив, що так не можна. Добряче натрудившись, Джек таки зліз на землю, слуга відвів Дров’яну Козлу на задній двір палацу, а зеленобородий охоронець повів страхопуда до палацу через головний вхід.

Залишивши гостя у вишукано вмебльованій почекальні, охоронець пішов доповісти про нього. Його Величність саме вмирав від нудьги, тож наказав, щоб незнайомець негайно ж постав перед ним.

Джек не відчував ні страху, ні хвилювання перед зустріччю з правителем прекрасного міста, бо геть не знався на звичаях та етикеті. Проте опинившись у Тронній Залі й уперше в житті побачивши Його Величність Солом’яника, котрий сидів на блискучому троні, він так здивувався, що застиг як укопаний.

7 розділ
Його Величність Солом’яник
Гадаю, всякий читач цієї книжки чудово уявляє собі, що таке солом’яне опудало.

А от Джек — Гарбузова Голова на своєму недовгому віку ще жодного разу не стикався з солом’яниками, і саме тому зустріч із неперевершеним Королем Смарагдового міста справила на нього незабутнє враження. Вбрання Його Величності Солом’яника складалося з полинялого блакитного рам’я, а його голова була звичайнісіньким мішком, напханим соломою, з так-сяк намальованими очима, вухами, носом і ротом, які надавали йому схожості з обличчям. Під одягом також угадувалася солома, але напхана вона була так недбало, що і руки, і ноги Його Величності були непропорційно опецькуваті. На руках він мав довгопалі рукавички, підбиті бавовною. З-під монаршого камзола виглядали жмути соломи, солома стирчала й із-за коміра та з халяв чобіт. На монарховій голові лежала важка золота корона, оздоблена сліпучими самоцвітами, і від її ваги на королівському чолі збиралися зморшки, що надавало намальованому обличчю виразу глибокої задуми. Власне кажучи, ота Солом’яникова корона була єдиною ознакою високого королівського титулу. Бо все інше виказувало в ньому звичайнісіньке солом’яне опудало: вайлувате, мішкувате й незграбне.

Поки Джек стояв і дивувався, як виглядає Його Величність Солом’яник, той не менш здивовано розглядав гарбузоголового прибульця з дерев’яними руками та ногами, в широких фіалкових штанах, рожевому жилеті, червоній сорочці та з гарбузовою фізіономією, з якої ні на мить не сходив широкий усміх. Здавалося, що страхопуд радів і нарадітися не міг із того, що ожив та й ходить по землі.

Щоправда, спершу Його Величність Солом’яник подумав навіть, що цей дивакуватий прибулець просто насміхається з нього, й уже хотів поставити його на місце.

Але недарма він зажив собі слави найбільшого мудреця Країни Оз. Солом’яник пильніше придивився до гарбузоголовця і відразу помітив, що усмішка просто вирізана на гарбузові, тож хай би як він хотів посерйознішати, це було просто неможливо.

Першим мав говорити Король, і після кількахвилинної паузи, під час якої монарх і прибулий вивчали один одного, Солом’яник не без подиву запитав:

— Звідки ти прийшов сюди, де розташоване те місце, в якому тебе оживили?

— Даруйте, Ваша Величносте, — відказав Гарбузова Голова, — але я вас не розумію.

— Не розумієш чого? — здивувався Солом’яник.

— Не розумію тієї мови, якою ви розмовляєте. Ви розумієте, я родом із Країни бороданів, тож виходить, що я іноземець.

— Ах, ну звісно ж! — вигукнув Солом’яник. — Я сам говорю мовою жувастиків, яка також є мовою Смарагдового міста. А ти, певно, розмовляєш мовою гарбузоголовців?

— Саме так, Ваша Величносте, — відповів гарбузовий страхопуд, уклоняючись Королю. — Тож навряд чи ми зможемо порозумітися.

— Оце так не щастить, то не щастить, — замислено промовив Солом’яник. — Доведеться нам шукати товмача.

— А хто такий товмач? — запитав Джек.

— Це людина, котра розуміє і твою мову, і мою. Коли говорю я, товмач пояснює тобі, що я кажу. А коли говориш ти, він перекладає мені твою мову. Товмач не тільки знає обидві мови, а ще й говорить ними.

— Гарно придумано, — промовив Джек. Його страшенно здивував такий простий розв’язок цієї проблеми.

Тим часом Солом’яник гукнув зеленобородого охоронця і наказав йому піти до міста й знайти такого городянина, котрий, окрім своєї мови, знав би ще мову бороданів, і негайно привести його до палацу.

Коли охоронець пішов, Солом’яник сказав:

— Не хочеш сісти, поки ми чекаємо?

— Ваша Величність, мабуть, забули, що я вас не розумію, — відповів Гарбузова Голова. — Якщо вам хочеться, щоб я сів, ви повинні показати мені це якимось знаком.

Солом’яник зійшов із трону, підійшов до крісла та присунув його ззаду до Джека. Потім він різко штурхонув страхопуда, і той як стояв, то так і гепнув на подушки. Він упав не дуже вдало, тіло його зігнулося вдвоє, мов складаний ножик, і розпрямлятися йому довелося довго й нудно.

— Тобі зрозумілий цей знак? — манірно поцікавились Його Величність.

— Зрозуміліше не буває, — запевнив його Джек, беручись руками за гарбузову голову, котра перекрутилася на шиї, щоб повернути її на місце.

— Мені здається, тебе робили поспіхом, — зауважив Солом’яник, спостерігаючи, як Джек силкується розпрямитися.

— Ваша Величність справляє таке самісіньке враження, — бовкнув той перше, що спало на думку.

— Але між нами є одна відмінність, — вів далі Солом’яник. — Я можу зігнутися і не зламаюсь, а ти зламаєшся, та так і не зігнешся.

І тут до зали увійшов зеленобородий охоронець, ведучи за руку дівчинку. Вона справляла враження дуже приємної та дуже скромної особи, мала гарненьке личко, чудові зелені очі та зелене волосся. Гарненька спідниця із зеленого шовку сягала їй до колін, відкриваючи панчішки, вишиті гороховими стручками, та зелені оксамитові черевички, на яких замість пряжок красувалися пучечки зеленого салату. На пояску було вишито листки конюшини, а веселенька невеличка камізелька була розшита по краях блискучими смарагдами, причому всі камені були одного розміру.

— О, та це ж Джеллі Джем! — вигукнув Солом’яник, коли зелена дівчинка схилила перед ним свою вродливу голівку. — Скажи мені, люба, ти розумієш мову бороданів?

— Так, Ваша Величносте, — відповіла дівчина, — бо я сама родом із Північної країни.

— Тоді ти будеш нам за товмача, — сказав Солом’яник, — і перекладатимеш оцьому гарбузоголовому страхопудові все, що я казатиму, і пояснюватимеш мені його слова. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти? — обернувся він уже до свого гостя.

— Нічогісінько, — відповів той.

— Тоді для початку запитай у нього, — промовив Солом’яник, обертаючись до Джеллі, — що привело його до Смарагдового міста?

Та замість питати, дівчина, котра очей не зводила зі страхопуда Джека, сказала:

— Такої дивовижі я ще не бачила. Хто тебе зробив?

— Хлопець на ім’я Чіп, — відповів Джек.

— Що він каже? — запитав Солом’яник. — Не вірю власним вухам. Що він сказав?

— Ваша Величносте, він говорить, що ви зовсім не маєте клепки, — стримано мовила дівчина.

Солом’яник занепокоєно засовався на троні й обмацав голову лівою рукою.

— Як, певно, гарно розуміти дві різні мови, — нарешті зітхнув він. — Люба моя, запитай-но його, що він скаже, коли його запроторять до в’язниці за образу правителя Смарагдового міста?

— Я вас не ображав! — обурено запротестував страхопуд.

— Тихо! Тихо! — урвав його Солом’яник. — Зачекай, поки Джеллі перекладе тобі, що я сказав. Скажи, навіщо нам товмач, якщо ти перебиватимеш його на кожному слові?

— Добре, я зачекаю, — похмуро погодився страхопуд, та коли він це казав, мармиза його усміхалася від вуха до вуха. — Юна леді, перекладайте, що сказав Король.

— Його Величність запитують, чи ви не зголодніли, — сказала Джеллі.

— О, анітрохи! — відказав Джек уже трохи веселіше. — Я взагалі не можу їсти.

— Ти диви, зовсім як я, — зауважив Солом’яник. — То що він сказав, дорога Джеллі?

— Він запитав, чи відомо вам, що одне з ваших очей намальовано більшим за друге, — пустотливо сказала дівчина.

— Не вірте їй, Ваша Величносте! — зарепетував Джек.

— Та я й не вірю, — спокійно мовив Солом’яник. Потім він уважно подивився на дівчину й запитав: — Ти впевнена, що розумієш мову бороданів?

— Цілком упевнена, Ваша Величносте, — сказала Джеллі Джем, щосили стримуючись, аби не розреготатися в присутності монаршої особи.

— Тоді чому мені здається, що я теж її розумію? — допитувався Солом’яник.

— Бо це одна й та сама мова! — пояснила дівчина, вже не стримуючи веселого сміху. — Невже Вашій Величності не відомо, що мова для всієї Країни Оз одна?

— То це правда? — вигукнув Солом’яник, відчуваючи полегшу після цих слів. — О, тоді я з легкістю перекладатиму свої слова сам!

— Ваша Величносте, це я в усьому винен, — сказав Джек, почуваючись повним йолопом. — Я подумав, що як ми живемо в різних країнах, то й мови у нас теж мають бути різні.

— Нехай це стане тобі добрим уроком на майбутнє, щоб ти більше ніколи й нічого не думав, — покартав його Солом’яник. — Якщо не вмієш мислити розумно, то мовчи й ні пари з уст, як справжній страхопуд. Тим більше, що ти і є страхопуд.

— Так, Ваша Величносте! — погодився Гарбузова Голова.

— Мені здається, — вів далі Солом’яник, помалу лагідніючи, — що не варто було переводити стільки добра заради того, щоб змайструвати такого нікчему.

— Запевняю Вашу Величність, що я нікого не просив мене створювати, — відказав Джек.

— Зрештою, як і я! — добродушно сказав Король. — А якщо вже ми так відрізняємося від звичайних людей, то чому б нам не стати друзями?

— Сердечно радий такій пропозиції! — вигукнув Джек.

— Що?! У тебе є серце? — здивувався Солом’яник.

— Ні. Це образне порівняння, я сказав би, фігура мовлення, — пояснив Джек.

— Слухай, найвдаліша твоя фігура — та, що з дерева, а що ти не маєш мозку, щоб думати, то надалі я попросив би тебе не давати волю своїй уяві, — застеріг Солом’яник.

— Згода! — вигукнув Джек, хоча геть нічого зі сказаного не зрозумів.

Потім Його Величність відпустив Джеллі Джем і зеленобородого охоронця, і коли ті пішли, він узяв свого нового друга під руку і повів його на задній двір зіграти партію в метання кілець.

8 розділ
Полководиця Жинжур та її заколотниці
Чіп так боявся загубити свого страхопуда і Дров’яну Козлу, що здолав півдороги до Смарагдового міста, навіть не зупиняючись перепочити.

А потім йому став дошкуляти голод, але всі його сухарі та сир, які він узяв із собою в дорогу, були давно вже з’їдені.

Хлопець ішов дорогою і думав, що йому робити, аж тут йому трапилася дівчина, що сиділа на узбіччі. Але найбільше Чіпа вразила не дівчина, а її вбрання. Нічого кращого за нього він іще не бачив: дівчина була одягнена в шовкову жилетку смарагдово-зеленого кольору та чотириколірну спідницю, що була спереду блакитна, зліва жовта, ззаду червона, а праворуч фіалкова. Спереду жилетка була застібнута на чотири ґудзики: верхній — зелений, другий — жовтий, третій — червоний і останній — фіалковий.

Яскраві барви вбирали в себе очі, тож чи варто гудити Чіпа за те, що спершу його погляд якусь хвильку блукав по дівочому вбранні, і вже тільки після цього хлопець поглянув на обличчя незнайомки. А дівчисько нівроку, подумав він. Єдине, що псувало дівчину, — це вираз якогось невдоволення на обличчі, з домішкою чи то зневаги, чи то зухвалості.

Чіп роздивлявся дівчину, а дівчина тим часом роздивлялася його. Біля неї стояв кошик для їжі, в одній руці вона тримала смачнющий бутерброд, у другій — круто зварене яйце й наминала їх із такою насолодою, що навіть пробудила в Чіпові симпатію до себе.

Хлопець уже хотів був попросити, щоб вона поділилася з ним обідом, коли та несподівано звелася на ноги й стала обтрушувати крихти зі спідниці.

— Тримай! — промовила дівчина, простягаючи йому кошика. — Мені час іти. Ти нестимеш мого кошика, а якщо хочеш їсти, то пошукай у ньому щось перекусити.

Чіпа не треба було просити двічі, і якийсь час він мовчки йшов за дівчиною, щось собі жуючи й ні про що її не запитуючи. Вона швидко крокувала перед хлопцем, і від неї віяло такою рішучістю і поважністю, що хлопець подумав: не інакше як якась поважна птиця.

Коли Чіп нарешті втамував голод, він наздогнав дівчину і спробував іти в ногу з її швидкими кроками, та виявилося, що це дуже важко: дівчина була набагато вища за Чіпа і, схоже, дуже кудись поспішала.

— Дуже дякую тобі за бутерброди, — подякував Чіп, ідучи поряд із нею. — Можна поцікавитись, як тебе звати?

— Мене звати Полководиця Жинжур, — коротко відповіла дівчина.

— Ого! — здивувався хлопець. — А чим же ти командуєш?

— У нас тут війна, і я командую Військом Непокори, — відповіла Полководиця, може, занадто різко, що було цілком невиправдано з її боку.

— Ого! — знову здивувався Чіп. — Я й не знав, що тут війна.

— А звідки б тобі про це знати, — відрізала дівчина, — коли ми тримаємо це в таємниці? До того ж, наше військо складається із самих дівчат, — додала вона не без гордості, — тож просто чудесно, що досі ніхто не знає про нашу змову.

— А й справді, — погодився Чіп. — І де ж твоє військо?

— Десь за милю звідси, — відповіла Полководиця Жинжур. — Щойно я кинула заклик, як на нього почали прибувати дівчата з усієї Країни Оз. А сьогодні ми вирушаємо в похід на Його Величність Солом’яника і позбавимо його трону. Я прибуваю до Війська Непокори, і ми відразу ж вирушаємо на Смарагдове місто.

— Оце-то так, — мовив Чіп, глибоко вдихаючи повітря, — дива та й годі! А чому, дозволь спитати, ви вирішили позбавити влади Його Величність Солом’яника?

— По-перше, чоловіки вже й так довгенько правлять Смарагдовим містом, — стала пояснювати дівчина. — По-друге, у ньому повно всілякого каміння, котре значно краще виглядало б у каблучках, браслетах і намистах. А по-третє, у скарбоні Короля чимало грошей, їх вистачить, аби кожна дівчина могла справити собі дюжину нових суконь. Ось ми й хочемо прибрати це місто до рук і запровадити в ньому свої порядки.

У голосі Жинжур було стільки енергії та рішучості, що не залишалося найменших сумнівів: вона нітрохи не жартувала!

— Але війна — це погано, — сказав Чіп, трохи подумавши.

— Наша війна буде саме задоволення, — бадьоро запевнила його Жинжур.

— У вас буде багато жертв! — не вгавав Чіп, і в голосі його забриніли нотки страху.

— Цього можеш не боятися, — заспокоїла його Жинжур. — Таж який чоловік встоїть перед дівчиною чи підійме на неї руку? А в нашому Війську самі красуні.

Чіп розсміявся.

— Може, ти й маєш слушність, — сказав хлопець, — але браму стереже Воротар, і він вірний своєму повелителю. Та й Королівське військо не віддасть так легко Смарагдового міста.

— Те військо немічне й старе, — зневажливо озвалася Полководиця Жинжур. — Уся сила того війська пішла на вирощування бороди, а його лиха дружина вічно вириває з корінням половину тієї бороди. Коли правителем Смарагдового міста був Оз, зеленобородий охоронець був дуже гарним Королівським військом, бо люди боялися Оза. А от Солом’яника не боїться ніхто, і військо його в разі війни також нічого не варте.

Отак поговоривши, вони пішли далі мовчки, і невдовзі добралися до чималенької лісової галявини, де зібралося рівно чотири сотні дівчат. Вони безтурботно сміялися і розмовляли всі водночас, немовби вони зібралися не на війну, не штурмувати Смарагдове місто, а просто вийшли на пікнік.

Усі дівчата були поділені на чотири загони, і Чіп зауважив, що на всіх було таке самісіньке вбрання, як на Полководиці Жинжур. Тільки дівчата з Країни жувастиків спереду до спідниці почіпляли блакитні стрічки, ті, що були з Країни ковтунців, — червоні, у дівчат-моргайликів спідниці були прикрашені жовтенькими стрічками, а дівчата з Краю бороданів мали фіалкові стрічки. Усі вони були вбрані в зелені жилетки, що, мабуть, мало означати Смарагдове місто, яке вони збиралися перемогти, а за кольором верхнього ґудзика можна було безпомилково визначити, хто з якої країни прибув. Ця форма й сама по собі була яскрава й гарна, а коли цими барвами майоріла ціла галявина, видовище було взагалі неповторне.

Чіпові здалося, що Військо Непокори геть беззбройне, але тут він помилявся. Волосся в кожної дівчини було зібрано на потилиці в тугий вузол, і от у цих вузлах блищали по дві спиці для плетення.

Полководиця Жинжур видерлася на пеньок і звернулася з промовою до свого війська:

— Приятельки! Співгромадянки! Дівчата! — розпочала вона. — 3 хвилини на хвилину ми розпочнемо повстання проти чоловіків Країни Оз! Наша мета — підкорити Смарагдове місто і скинути з трону Короля Солом’яника, заволодіти міріадами коштовного каміння та королівською скарбницею, а ще — перемогти наших теперішніх утискувачів!

— Ура! — закричали ті, хто її почув. Та більша частина Війська Непокори, як здалося Чіпові, так була перейнята своїми балачками, що взагалі не звертала уваги на слова Полководиці.

Ось пролунала команда рушати, дівчата вишикувалися в чотири зграйки, чи то пак, загони, і рішучим кроком подалися до Смарагдового міста. Хлопець поплентався за ними, несучи декілька кошиків, згортків і пакунків, що їх довірили йому декотрі учасниці Війська Непокори. Дуже швидко вони дійшли до зелених гранітних стін Смарагдового міста й зупинилися перед вхідною брамою.

Воротар відразу ж вийшов із брами. Вигляд у нього був такий здивований, ніби то не військо прибуло до міста, а мандрівний цирк. На золотому нашийному ланцюжку відкрито висіла в’язка ключів, він безтурботно тримав руки в кишенях, і, схоже, йому в голові навіть не було, що Смарагдовому місту можуть загрожувати заколотниці. Побачивши дівчат, Воротар радо промовив:

— Доброго ранку, мої дорогенькі! Чим можу допомогти?

— Негайно ж здавайся! — наказала йому Полководиця Жинжур, ступаючи крок до нього і насупившись так грізно, як тільки було здатне її вродливе личко.

— Здавайся!? — повторив ошелешений чолов’яга. — Ні, так не можна. Це проти закону! Не перший рік живу на світі, а такого ще не бачив!

— А я кажу: здавайся! — люто гаркнула Жинжур. — Це — бунт!

— А на вигляд і не скажеш, — мовив Воротар, поглядаючи то на одну дівчину, то на другу.

— Але це так! — закричала Жинжур, нетерпляче тупаючи ніжкою. — І ми збираємося підкорити Смарагдове місто!

— Небо всемогутнє! — вигукнув здивований прибрамний Воротар. — Яка нісенітниця! Любесенькі дівчата, верталися б ви до своїх мам, доїли б корів та випікали хліб. Ви що, не знаєте, що воювати місто — справа небезпечна?

— А ми не боїмося! — правила своєї Полководиця, і вигляд у неї був такий рішучий, що Воротареві стало трохи ніяково.

І він подзвонив у дзвоник, викликаючи зеленобородого охоронця, а вже за мить шкодував, що зробив це. Бо його одразу ж обступила юрма дівчат, котрі повиймали з вузлів на потилиці спиці й націлили їх в обличчя Воротареві небезпечно близько до пухких щік та очей, що часто-часто кліпали від страху.

Бідний чолов’яга кричав, благаючи пощади, і не чинив ніякого опору, коли Жинжур знімала в нього з шиї в’язку ключів.

Із Полководицею на чолі Військо кинулося до брами, але там його перестріла Королівська Гвардія Оза — часом ще так називали зеленобородого охоронця.

— Стій! — закричав охоронець і прицілився просто в обличчя дівчини-ватажка.

Декілька дівчат заверещали й кинулися геть, але Полководиця Жинжур навіть не ворухнулася, а лише з докором сказала:

— Ага, он як? Невже ви вистрелите в нещасну, безпорадну дівчину?!

— Ні, — відказав охоронець, — моя рушниця не заряджена.

— Не заряджена?!

— Не заряджена, бо, знаєте, всяке буває. І я вже не пам’ятаю, де сховав порох і кулі до неї. Утім, якщо ви трохи зачекаєте, я спробую їх розшукати.

— Не хвилюйтеся, — весело розсміялася Жинжур, тоді обернулася до свого війська та прокричала:

— Дівчата, рушниця не заряджена!

— Ура! — заверещали повстанки, підбадьорені гарною новиною, і знов посунули на охоронця такою тісною юрмою, що просто дивно, як вони не скололи одна одну своїми спицями.

Але Королівська Гвардія Оза надто боялася жіноцтва, щоб вистояти перед такою нестримною навалою.

Зеленобородий охоронець крутнувся на п’ятах, прошмигнув у браму й щосили побіг до королівського палацу.

А Полководиця Жинжур та її юрма безперешкодно заполонили незахищене Смарагдове місто.

Ось так, не проливши жодної краплі крові, Військо Непокори заволоділо містом і стало Військом Завойовниць!

9 розділ
Солом’яник замислює втечу
Чіп непомітно залишив дівчат і собі поспішив за зеленобородим охоронцем.

Військо Завойовниць повільно розтікалося містом, бо дівчата раз за разом зупинялися, виколупуючи спицями смарагди зі стін будинків і тротуарів.

Коли Чіп та охоронець опинилися в палаці, там іще не знали про завоювання Смарагдового міста.

Солом’яник і Джек — Гарбузова Голова саме грали в кільця на задньому дворі, коли несподівано з’явилася Королівська Гвардія Оза. Охоронець влетів до двору беззбройний, простоволосий, на його форму шкода було дивитися, а коли він біг, то за ним іще на цілий метр лопотіла зелена борода.

— Запиши одне очко на мій рахунок, — холоднокровно мовив Солом’яник страхопудові. А тільки тоді обернувся до охоронця: — Що сталося, чоловіче?

— О, Ваша Величносте!.. Ваша Величносте!.. Місто… завойоване! — задихаючись промовив той.

— От тобі й маєш! — озвався Солом’яник. — Зроби таку ласку, піди позамикай на засуви всі двері й вікна палацу, а я поки що покажу Джекові, як правильно метати кільця.

Охоронець кинувся виконувати наказ, а Чіп, котрий ходив за ним як тінь, залишився у дворі й став із цікавістю спостерігати за Солом’яником.

Його Величність і далі спокійнісінько метали кільця, немов це не його тронові загрожувала небезпека, але страхопуд, побачивши Чіпа, швиденько пошкандибав на своїх дерев’яних ногах до хлопця.

— Доброго дня, шляхетний батечку! — радісно закричав він. — Який я радий, що ти тут. Та капосна Дров’яна Козла занесла мене аж сюди.

— Я так і знав, — відказав Чіп. — Напевне, ти весь побився, бідолаха, живого місця на собі не маєш, так?..

— Та ні, ми добре добралися, — заспокоїв його Джек, — а Його Величність дуже люб’язно мене прийняли.

Тут повернувся зеленобородий охоронець, і Солом’яник запитав:

— То хто, ти кажеш, мене завоював?

— Полчище дівчисьок, поназбиране з усіх чотирьох кінців Країни Оз, — відповів охоронець, іще досі блідий від страху.

— І де ж було моє непохитне військо? — допитувалися Його Величність, суворо дивлячись на охоронця.

— Ваша Непохитна Гвардія кинулася навтьоки, — чесно зізнався охоронець, — бо нема такого чоловіка, що встояв би перед жахливою зброєю цих завойовниць.

— Ну, добре, — мовив Солом’яник, трохи подумавши. — Якщо я втрачу трон, то втрата невелика, бо непроста це справа — правити Смарагдовим містом. Та й ця корона — річ не з легких, у мене від неї голова болить. Сподіваюся, завойовниці не четвертуватимуть мене тільки за те, що мені пощастило стати Королем Смарагдового міста?

— Я чув, як вони говорили, — втрутився Чіп, — що зроблять із вашої одежі килимок для ніг, а вашим черевом понабивають диванні подушки.

— Що ж, тоді це не іграшки, — дійшов висновку Його Величність, — і мені було би незле подбати про відступ із цього місця.

— І куди ж ви подастеся? — запитав Джек — Гарбузова Голова.

— До мого друга Бляшаного Лісоруба, котрий править моргайликами і зветься їхнім Імператором, — відказав Солом’яник. — Хто-хто, а він не дасть мене скривдити.

Тут Чіп виглянув у вікно.

— Завойовниці оточили палац, — сказав хлопець. — Тікати вже пізно. Вони просто розірвуть вас на шматочки.

Солом’яник скрушно зітхнув.

— Коли тобі загрожує небезпека, — промовив він, — ніколи не треба гарячкувати, краще просто сісти і подумати. Тож даруйте мені, але саме цим я зараз і займуся.

— Але ж нам теж буде непереливки, — занепокоївся страхопуд. — Якщо хтось із цих дівчисьок знається на куховарстві, мені тоді кінець!

— Не мели дурниць! — крикнув на нього Солом’яник. — Хай собі знаються, однаково їм тепер не до куховарства!

— Але тоді мені доведеться казна-скільки стирчати тут у полоні! — обурювався Джек. — А я швидко псуюся.

— Ага. То з тобою немає про що говорити, — відказав Солом’яник. — Усе набагато серйозніше, ніж я підозрював.

— Ти житимеш багато років, — похмуро озвався страхопуд, — а моє життя незрівнянно коротше. Тож я хочу сповна скористатися кількома днями, які мені ще залишаються.

— Ну, ну, не хвилюйся, — спробував заспокоїти його Солом’яник. — Якщо ти помовчиш і даси мені спокійно все обдумати, може, я і придумаю, як нам усім порятуватися.

Тут усі позамовкали і стали терпляче чекати, а Солом’яник відійшов у кут, повернувся до стіни обличчям і стояв так добрих п’ять хвилин.

Коли час роздумів закінчився, він повернувся до присутніх, і його намальоване обличчя вже було веселіше.

— Де твоя Дров’яна Козла, на якій ти прискакав? — поцікавився він у страхопуда.

— Я сказав вашому охоронцеві, що її треба берегти як зіницю ока, і він замкнув її в королівській скарбниці, — відповів Джек.

— Ваша Величносте, то було єдине місце, де я міг її замкнути, — про всяк випадок почав виправдовуватися охоронець.

— Я радий чути, що звірина в безпеці, — промовив Солом’яник. — Вона не голодна?

— О ні, я дав їй цілу мірку тирси.

— Молодець! — вигукнув Солом’яник. — Негайно приведи сюди цю шкапу.

Охоронець побіг виконувати наказ, і невдовзі бруківкою королівського двору зацокотіли дерев’яні ноги стрибухи.

Солом’яник обвів Дров’яну Козлу прискіпливим поглядом.

— Якась вона кострубата! — зауважив він, на мить відриваючись від своїх думок. — Але ж бігати, гадаю, вона вміє?

— Вміє, Ваша Величносте, — запевнив його Чіп, не зводячи з Дров’яної Козли захопленого погляду.

— Отже, слухайте. Ми всі сідаємо на неї, прориваємося крізь оточення і скачемо до мого друга Бляшаного Лісоруба, — заявив Солом’яник.

— Козла не витримає чотирьох вершників! — став опиратися Чіп.

— Чотирьох — ні, а трьох понесе, — промовив Солом’яник. — А тут ми залишимо Ар’єргард Королівської Гвардії. Після того як вона відступила, навіть не намагаючись чинити опір, я щось не дуже вірю в силу Королівської Гвардії.

— Зате у неї швидкі ноги, — вишкірився на всі кутні Чіп.

— Я чекав цього удару, — похмуро мовив охоронець. — Але я його переживу. Я відріжу свою улюблену зелену бороду і зміню зовнішність. Та й, зрештою, перестріти цих лютих дівчисьок не набагато страшніше, ніж поскакати на дикій, неприборканій шкапі!

— Мабуть, твоя правда, — зауважили Його Величність. — Але я не солдат і не охоронець, і я просто обожнюю небезпеки. А тепер, мій хлопче, сідай першим на цю Козлу. І посунься, будь ласка, ближче до шиї.

Чіп хутенько всівся на Козлу, за ним, із допомогою охоронця та Солом’яника, примостився страхопуд. Місця ж для Солом’яника залишалося так мало, що він одразу гепнувся б на землю, щойно Козла рушила би з місця.

— Сходи-но й принеси мотузку для білизни, — наказав Король охоронцеві, — та зв’яжи нас разом. Якщо вже падати, то всім.

Поки охоронець шукав мотузку, Його Величність Солом’яник вів далі:

— Тут не зайве бути обережними, бо ж моє життя в небезпеці.

— Мене це також стосується, — озвався Джек.

— І так, і ні, — заперечив йому Солом’яник, — бо якщо щось станеться зі мною, це буде мій остаточний кінець. А якщо щось станеться з тобою, то від тебе хоч насіння лишиться.

Нарешті охоронець приніс мотузку і міцно зв’язав разом усіх трьох вершників, а кінець мотузки приторочив до тіла Дров’яної Козли. Всі троє були міцно прив’язані до своєї стрибухи.

— А тепер швиденько розчиняй браму, — скомандував Солом’яник, — і ми або прорвемося, або загинемо.

Внутрішній дворик, у якому вони стояли, містився в самісінькій середині великого палацу і був зусібіч оточений палацовими стінами. Але в одному місці залишався прохід до вхідної міської брами. Виконуючи наказ свого повелителя, зеленобородий охоронець замкнув його на засув. До цієї брами й збирались прориватися втікачі. Королівський Гвардієць провів Дров’яну Козлу до проходу, відсунув засув на брамі, й вона з оглушливим гуркотом різко розчинилася всередину.

— А тепер, — напучував Чіп Дров’яну Козлу, — життя всіх нас залежить від тебе. Щодуху скачи до міської брами і, хай там що, не зупиняйся.

— Добре! — відказала Дров’яна Козла, тоді форкнула і так рвучко рушила з місця, що Чіпові аж дух перехопило, і він щосили вхопився за дерев’яну ручку на шиї Козли.

На скаку Дров’яна Козла збила кількох дівчат, що охороняли підступи до палацу. Інші з криком тікали геть із дороги, і тільки одна чи дві відчайдушно намагалися поцілити у втікачів спицями для плетення.

Чіп відчув на лівій руці несильний укол, який болів іще з годину, зате ні Солом’янику, ні страхопудові Джеку ці спиці нічого не заподіяли, їм навіть невтямки було, що їх чимось кололи.

Зате Дров’яна Козла показала, на що здатна: вона перекинула візка з фруктами, збила кількох поштивих чоловіків і насамкінець звалила з ніг нову прибрамну Воротарку — невеличку метушливу товстуху, котру Полководиця Жинжур поставила охороняти міську браму.

І навіть опинившись за стінами Смарагдового міста, бойова стрибуха ні на мить не стишила кроку. Великими, дужими стрибками Дров’яна Козла поскакала на захід, аж Чіпові дух забивало, а Солом’яник сидів і тільки дивувався.

Джекові це скакання було вже не в дивовижу, тож він обома руками міцно тримався за голову, щоб вона не злетіла, й зі стійкістю філософа зносив несамовите трясіння.

— Спини її! Спини її! — закричав Солом’яник до Чіпа. — Мені вся солома збивається в ноги.

Але Чіпом кидало так, що він не міг вимовити й слова, і Дров’яна Козла й далі мчала мов навіжена і навіть не думала стишувати біг.

Скоро вони опинилися на березі широкої річки, і Дров’яна Козла, не спиняючись, відштовхнулася від землі й разом зі своїми вершниками знялася в повітря.

А ще за мить усі, здіймаючи фонтани бризок та погойдуючись то в один бік, то в другий, закрутились у воді. Поки Козла відчайдушно намагалася знайти опору для ніг, її вершники, мов поплавки, вигулькнули на поверхню.

10 розділ
Подорож до Бляшаного Лісоруба
Чіп змок до нитки, вода лилася з нього потоком.

Так-сяк нахилившись уперед, він прокричав у вухо Дров’яній Козлі:

— Тихіше, ти, шкапо дурноверха! Ти-хі-ше!

Дерев’яні ноги враз перестали збурювати воду, і Дров’яна Козла спокійно попливла по водяній гладіні. Її дерев’яне тіло трималося на воді незгірше за пліт.

— Що означає «дурноверха шкапа»? — поцікавилася вона.

— Так кажуть, коли когось за щось шпетять, — пояснив Чіп, трохи засоромившись за свої слова. — Я кажу так, коли дуже розсерджуся.

— Дуже приємно, тоді я теж можу назвати тебе дурноверхою шкапою, — сказала Дров’яна Козла. — Бо то не я робила цю річку, не я пускала її впоперек дороги, тож як я маю звати того, хто сваритиме мене за те, що я упала в воду?

— Твоя правда, — згодився Чіп. — Визнаю, що я вчинив недобре. — І гукнув до Гарбузової Голови: — Джеку, з тобою все гаразд?

Страхопуд мовчав.

Тоді Чіп гукнув до Короля:

— Ваша Величносте, з вами все гаразд?

Солом’яник заохав.

— Ох, усе зі мною не гаразд, — відказав він кволим голосом. — Яка ж вона мокрюща, ця вода!

Білизняна мотузка так міцно тримала Чіпа, що він навіть не міг повернутися до своїх супутників. Тому він просто сказав Дров’яній Козлі.

— Греби до берега.

Вона слухняно погребла ногами й повільно, але впевнено дісталася протилежного берега, що в цьому місці був пологий, і легко видерлась на сушу.

Трохи натрудившись, Чіп таки витяг із кишені ножичка й перетяв мотузку, котрою вершники були зв’язані докупи й приторочені до дерев’яного тіла. Почувши, як із хлюпанням упав на землю Солом’яник, він швиденько зліз із Козли й оглянув свого страхопуда.

Жердинове тіло у яскравому вбранні досі сиділо прямо на спині Дров’яної Козли, але замість голови над плечима стирчав загострений кілок: гарбуз десь зник. Солом’яникові ж від цього шаленого скакання вся солома позбивалася до пояса й ніг, і знизу він став пухкенький та округлий, а верхня частина його тіла більше скидалася на порожній міх. Важка корона далі трималася на голові, бо була пришита до неї, навмисно, щоб не загубитися, а сама голова змокла, втратила форму та під вагою золота й самоцвітів збилася наперед, і намальоване обличчя так зморщилося, що скидалося радше на морду японського мопса.

Якби не хвилювання за Джекову долю, Чіп неодмінно розсміявся би, дивлячись на Солом’яника. Та хай там як, а він і далі залишався Солом’яником, тоді як Джек без гарбузової голови — то вже зовсім не Джек. І хлопець не на жарт занепокоївся. Добре, що поряд на землі лежала чималенька жердина, тож Чіп узяв її та й повернувся на річку.

Удалині від берега він помітив золотисту пляму гарбуза, що легенько погойдувався на хвилях. Зараз Чіп не міг його дістати, та раз за разом вода підносила його ближче й ближче, і невдовзі вже можна було дотягнутися до нього жердиною, тож Чіп підтягнув гарбуза до берега. Витягнувши його з річки, він ретельно витер носовичком воду з гарбузової мармизи й побіг ставити голову на її законне місце.

— Ой, лишенько! — було перше, що промовив Джек. — Яка жахлива пригода! Цікаво, від води гарбузи не псуються?

Чіп не знав, що йому відповідати. Мабуть, Солом’яникові теж потрібна його допомога. Тож він ретельно витрусив усю солому з тіла Короля і розстелив її на осонні, щоб сохла, а мокру одіж розвісив на тілі Дров’яної Козли.

— Якщо вода гарбузам протипоказана, — важко зітхнув Джек, — то справи мої кепські.

— Щось я не помічав, щоб вода псувала гарбузи, — заспокоїв його Чіп, — звісно, якщо це не окріп. Тож, друже мій, якщо макітра твоя ціла і без тріщин, вважай, із тобою все гаразд.

— Тріщини? Жодної тріщини, — помітно повеселів Джек.

— Тоді не хвилюйся, — заспокоїв його хлопець. — А то боявся кіт собаки — і вже нема бідаки.

— Ну що ж, — серйозно мовив Джек, — тоді дуже добре, що я не кіт.

Одяг на сонці сохнув скоро, Чіп перетрусив солому Його Величності, щоб сонячне тепло розігнало вологу, і вона стала така хрустка, як і перше. Коли все повисихало, він рівномірно набив соломою Солом’яникову одіж, розгладив намальоване обличчя, і воно знову стало веселим і привітним.

— Вельми тобі вдячний, — бадьоро промовив солом’яний король, розминаючи ноги й насолоджуючись відчуттям збалансованого тіла. — Коли ти Солом’яник, це вигідно відрізняє тебе від інших. Головне, щоб було кому прийти тобі на допомогу, і тоді твоєму життю ніщо не загрожує.

— Цікаво, а гарбузи не тріскаються на сонці? — запитав Джек із тривогою в голосі.

— Ні, зовсім не тріскаються! — бадьоро заспокоював його Солом’яник. — Мій хлопчику, єдине, чого тобі слід боятися, то це старості. Коли твоя золота юність зогниє, стежки наші скоренько розійдуться. Тільки ти про це не думай, ми самі це побачимо і дамо тобі знати. А тепер ходімо! Наша мандрівка триватиме далі. Якби ви знали, як мені хочеться побачити давнього друга Бляшаного Лісоруба.

І вони знову осідлали Дров’яну Козлу. Чіп узявся за ручку, страхопуд міцно схопився за Чіпа, а Солом’яник обома руками обійняв страхопуда за дерев’яний тулуб.

— Їдь повільніше, за нами вже ніхто не женеться, — наказав він стрибусі.

— Гаразд! — грубувато відповіла Дров’яна Козла.

— Ти, часом, не захрипла? — люб’язно поцікавився страхопуд.

Стрибуха сердито хвицнула ногою і скосила банькате око на Чіпа.

— Послухай-но, — прохрипіла вона, — може, ти зробив би так, щоб мене більше не ображали?

— Звісно-звісно, — почав заспокоювати стрибуху Чіп. — Слово честі, Джек навіть не думав тебе ображати. Ти ж розумієш, нам негоже сваритися, ми маємо залишатися гарними друзями.

— Не хочу більше знатися з отим страхопудом, — затялась Дров’яна Козла. — Мені не по дорозі з тими, хто так легко губить голову.

Тяжко було щось на це відповісти, тож якийсь час усі їхали мовчки.

Аж ось заговорив Солом’яник:

— Усе тут, як колись. Пригадую, на цьому трав’яному пагорбі я врятував Дороті від Кусючих Бджіл, що їх наслала Лиха Чаклунка Заходу.

— А гарбузам Кусючі Бджоли шкодять? — запитав Джек і боязко роззирнувся.

— Усі вони давно вже поздихали, тож шкодять чи не шкодять — яке це має значення! — відказав Солом’яник. — А ось у цьому місці мій твердорукий друг перебив Сірих Вовків, яких наслала Лиха Чаклунка.

— А хто це — твердорукий друг? — запитав його Чіп.

— Так я називаю Бляшаного Лісоруба, — пояснив Його Величність. А ось тут на нас напали Крилаті Мавпи, розправилися з нами, а потім ухопили Дороті й полетіли собі геть, — показав Солом’яник, коли вони пройшли трохи далі.

— А Крилаті Мавпи не їдять гарбузів? — запитав Джек і перелякано затремтів.

— Того я не знаю. Не розумію, чого тобі боятися? Тепер Крилаті Мавпи служать Добрій Глінді, володарці Золотого Ковпака, і виконують її накази, — пояснив Солом’яник, трохи подумавши.

Потім він весь поринув у спогади, пригадуючи минулі пригоди. А Дров’яна Козла скакала квітучими полями, швидко несучи своїх вершників до мети подорожі. Та ось почало смеркати, а згодом запала ніч.

Чіп зупинив стрибуху, і коли вона стала, всі позлазили на землю.

— Стомився я, — промовив він, втомлено позіхаючи, — а трава тут така м’якенька, прохолодна. Полягаймо-но всі тут і поспімо до ранку.

— Я взагалі не можу спати, — заявив Джек — Гарбузова Голова.

— Я теж не можу, — і собі сказав Солом’яник.

— А що це таке — спати? Не чула про таке, — промовила Дров’яна Козла.

— Хай там як, а ми мусимо подбати про хлопця. Він же не залізний, його тіло — з плоті, кісток та крові, — як завжди, глибокодумно мовив Солом’яник. — Пригадую, маленька Дороті була така сама. Ми завжди просиджували цілі ночі й чекали, поки вона виспиться та відпочине.

— Ви вже мені вибачте, — промовив Чіп, — але тут я нічого не вдію. І їсти хочу як звір!

— Тільки цього нам бракувало! — похмуро озвався страхопуд. — Сподіваюся, до гарбузів ти не ласий?

— Ні, тільки до пирогів із гарбузовою начинкою, — розсміявся хлопець. — Друже Джеку, можеш почуватися цілком спокійно.

— Джеку, та ти просто боягуз! — зневажливо кинула Дров’яна Козла.

— Подивився б я на тебе, якби ти знала, що будь-якої миті можеш зіпсуватися! — сердито відрубав Джек.

— Годі, годі! — втрутився Солом’яник. — Друзі, не сварімося! Кожен із нас має якусь слабину, тому не докоряймо одні одним. А що бідолаха голодний, а їсти нічого, вгомонімося і даймо йому поспати. Кажуть, що сон змушує забути навіть про голод.

— Сердечно вам вдячний! — розчулено вигукнув Чіп. — Ваша Величність такі добрі, як і мудрі, й найкраще свідчення цього — ваші слова.

Сказавши так, він розтягнувся на траві, поклав голову на Солом’яника, як на подушку, й одразу ж заснув.

11 розділ
Нікельований Імператор
Чіп прокинувся майже відразу, як зійшло сонце, але Солом’яник уже давно був на ногах і навіть устиг нарвати своїми незграбними пальцями дві повні жмені стиглих ягід із кущів, що росли неподалік.

Хлопець жадібно накинувся на ягоди, смакуючи добрим сніданком. Коли ж із ягодами було покінчено, невеличке товариство знову рушило в дорогу.

За годину вони добралися до вершини гори, звідки вже можна було роздивитися місто моргайликів і розрізнити вдалині високі округлі дахи Імператорського палацу, що гордо здіймалися над скромнішими оселями, розкиданими купками тут і там.

Побачивши, що кінець подорожі не за горами, Солом’яник помітно пожвавішав.

— Який я щасливий! Іще трохи — і я побачу Бляшаного Лісоруба! — радо вигукнув він. — Сподіваюся, мій друг керує своїм народом краще, ніж я своїм!

— А що, Бляшаний Лісоруб — Імператор моргайликів? — запитала Дров’яна Козла.

— Саме так. Коли не стало Лихої Чаклунки Заходу, моргайлики попросили Бляшаного Лісоруба, щоб він став їхнім володарем. У нього найдобріше серце у світі, тож я просто певен, що й правління його розумне й справедливе.

— Я завжди вважав, що імператором зветься той, хто править імперією, — сказав Чіп, — а Край моргайликів — це лише королівство.

— Тільки не кажи цього в присутності Бляшаного Лісоруба! — попередив хлопця Солом’яник. — Такі слова вразять його в саме серце. Він благородна людина й має повне право зватися Імператором, якщо йому так більше подобається.

— Що ж, Імператор, то й Імператор, — стенув плечима Чіп.

Тим часом Дров’яна Козла перейшла на швидку інохідь, і вершникам, які зі всіх сил намагалися втриматися на її спині, було непереливки, тож далі вони майже не розмовляли. Так вони й доїхали до самих палацових сходів.

Прибульців зустрів пристаркуватий моргайлик у сріблястому вбранні й допоміг їм позлазити з Дров’яної Козли на землю.

— Негайно проведи нас до свого повелителя Імператора, — наказав Солом’яник.

Моргайлик якось розгубився, по черзі обвів поглядом усіх подорожніх і врешті сказав:

— Мені дуже прикро, але вам доведеться трохи зачекати. Імператор нікого не приймає.

— Чому ж так? — захвилювався Солом’яник. — Сподіваюся, з ним усе гаразд?

— О, так. Із ним усе гаразд, — запевнив Короля моргайлик. — Просто саме сьогодні Його Величність полірує своє тіло, і зараз його ясновельможність Імператора покривають товстим шаром шліфувальної пасти.

— Ага, зрозумів! — вигукнув Солом’яник, цілком задоволений такою відповіддю. — Мій друг завжди полюбляв шик і блиск, то, мабуть, тепер він дбає про свою зовнішність іще більше, ніж колись.

— Що правда, то правда, — погодився моргайлик і шанобливо вклонився. — Недавно наш могутній Імператор повелів, аби його тіло вкрили нікельованими пластинками.

— Оце так новина! — вигукнув Солом’яник, почувши таку мову. — Якщо йому вистачає терпцю зносити оце полірування, то він, мабуть, дуже блискучий! Ану ведіть нас до нього, я певен, Імператор охоче прийме нас хай у якому стані.

— Стан нашого Імператора завжди пречудовий, — відказав моргайлик. — Та я доповім йому про ваш прихід, і що він мені накаже, те й зроблю.

Сказавши це, він завів усе товариство до розкішної приймальні. Дров’яна Козла незграбно подріботіла за ними, бо й гадки не мала, що верховим тваринам належить залишатися надворі.

Усі були вражені, побачивши палац усередині. Солом’яник і той приголомшено роздивлявся розкішні драпірування зі сріблястої тканини, що були зав’язані вузлами й трималися на крихітних сокирках. На вишуканому столі посеред покою стояла велика срібна масляночка з пречудесним гравіруванням, що зображувало давні пригоди Бляшаного Лісоруба, Дороті, Боязливого Лева і Солом’яника, виконаним золотом по сріблу. На стінах висіли їхні портрети, серед яких вирізнявся портрет Солом’яника, виконаний надзвичайно майстерно, а найбільшою, на всю стіну, була картина, де було зображено, як славнозвісний Чарівник Країни Оз дарує Бляшаному Лісорубові серце.

Поки всі здивовано мовчали та роззиралися, в сусідній залі хтось несподівано вигукнув:

— Добре-добре! Оце так несподіванка!

Тут двері різко розчинилися, до зали ввірвався Бляшаний Лісоруб і так міцно обійняв Солом’яника, що в нього аж усе тіло взялося зморшками.

— Привіт, старий, привіт, любий друже! Привіт, благородний товаришу! — радісно кричав Бляшаний Лісоруб. — Який я радий знову тебе бачити!

Нарешті він відпустив Солом’яника і, тримаючи його за плечі, став уважно роздивлятися намальоване обличчя дорогого його серцю приятеля.

І тільки тут він помітив, що і обличчя Солом’яника, і його тіло густо вкрилися плямами шліфувальної пасти. На радощах Бляшаний Лісоруб геть забув про неї, і вся паста з його тіла перейшла на Солом’яника.

— Боже! — вигукнув Солом’яник у відчаї. — Що зі мною коїться?!

— Не хвилюйся, друже, — заспокоїв його Бляшаний Лісоруб. — Я пошлю тебе до моєї Імперської пральні, і ти знову блищатимеш як нова копійка.

— А мені там нічого кепського не зроблять? — поцікавився Солом’яник.

— Ну що ти, в жодному разі! — запевнив його Лісоруб. — Ось тільки поясни мені, як Вашу Величність занесло до моїх країв? І хто твої друзі?

Солом’яник, дотримуючись усіх правил придворного етикету, відрекомендував Бляшаному Лісорубові своїх супутників — хлопця Чіпа та страхопуда Джека, і схоже, Джек особливо зацікавив Імператора.

— Чесно кажучи, — відверто мовив Імператор, — твоя статура не справляє враження міцної чи надійної, але в усьому іншому ти не такий, як усі, що правда, то правда, тож маєш повне право претендувати на місце в товаристві обраних.

— Дякую вам, Ваша Величносте, — скромно відповів страхопуд.

— Сподіваюся, зі здоров’ям у тебе все гаразд? — далі допитувався Лісоруб.

— Поки що так, — відповів Джек — Гарбузова Голова і, зітхнувши, додав: — Але мене весь час терзає думка про той день, коли я зіпсуюся.

— Дурниці! — весело вигукнув Імператор, і з тону його було чути, що він щиро співчуває страхопудові. — Я так тобі скажу: треба радіти нинішньому сонцю і не перейматися завтрашнім дощем. Поки твоя голова ціла, ти можеш її законсервувати, і тоді вона служитиме тобі, скільки забажаєш.

Поки Лісоруб і Джек розмовляли, Чіп, не приховуючи здивування, розглядав Імператора. Славнозвісний повелитель моргайликів увесь був зроблений із бляшаних листів, дбайливо спаяних і склепаних так, що вони утворювали подобу людського тіла. Коли Лісоруб рухався, його тіло трохи гриміло й бряжчало, але загалом робота жерстяників була дуже якісна, і якби не товстий шар шліфувальної пасти, що густо вкривав тіло Імператора від голови до п’ят, виглядав би він бездоганно.

Тільки тепер, помітивши на собі пильний Чіпів погляд, Бляшаний Лісоруб згадав, що ще не закінчив процедуру шліфування. Він попросив вибачення у друзів, сказав, що має ненадовго їх покинути, і подався до своїх імператорських покоїв, аби слуги завершили свою роботу. Це не забрало багато часу, і невдовзі Імператор, в усій красі свого нікельованого тіла, знову вийшов до друзів, а Солом’яник сердечно привітав його з новим блиском.

— Мені здається, що задум вкрити все тіло нікельованими пластинками був просто чудовий, — сказав бляшаний Імператор, — тим більше, що після всіх несподіванок і пригод воно було все в подряпинах. Ось візьміть, наприклад, зірку, вигравірувану зліва на грудях. Вона не тільки показує, де в мене серце, а й ховає від стороннього ока бляшану латку. Її вирізав Чарівник Країни Оз, коли його вправні руки вкладали мені в груди цей безцінний орган.

— Ти хотів сказати — оргАн? — перепитав страхопуд, помітно здивувавшись.

— Ні, я хотів сказати Орган, — із почуттям власної гідності поправив його Імператор. — Я певний, що це найсправжнісіньке серце, щоправда, трошки більше й гарячіше, ніж у більшості людей.

Після цього він запитав у Солом’яника:

— Любий друже, а як твої піддані — вони щасливі, задоволені тобою?

— Я не сказав би, — похитав головою Солом’яник, — бо ціла армія дівчисьок із Країни Оз підняла заколот. Вони захопили Смарагдове місто і позбавили мене влади.

— Боже милий! — вигукнув Бляшаний Лісоруб. — От біда! Але ж вони не нарікали на твоє мудре і справедливе правління, правда?

— Ні, вони просто галасували, що це не діло, коли хтось ними править, а вони ним правити не можуть, — пояснив Солом’яник. — А ще жіноцтво стало схилятися до думки, що досить чоловікам правити Країною Оз, мовляв, тепер їхня черга. Тому вони загарбали моє місто, винесли зі скарбниці все до останнього камінчика й геть усе змінюють так, як вони вважають за потрібне.

— Оце так! Мені таке й на думку не спадало! — вигукнув Імператор водночас і вражено, і здивовано.

— А ще, — втрутився Чіп, — деякі з них казали — і я сам це чув, — що після цього не завадило б навідатися й до Краю моргайликів й узяти силою і ваше місто, і замок Бляшаного Лісоруба.

— Он як! Ми не можемо дозволити їм це зробити, — спохопився Імператор. — Ми негайно ж вирушаємо до Смарагдового міста, визволяємо його й повернемо трон Солом’янику.

— Я ані миті не сумнівався, що ти прийдеш мені на допомогу, — зрадів Солом’яник. — І скільки війська ти збереш?

— Нам не треба ніякого війська, — пояснив йому Лісоруб. — Вистачить нас чотирьох і ще моєї блискучої сокири, щоб нагнати страху на цих заколотниць.

— Не чотирьох, а п’ятьох, — поправив Лісоруба страхопуд.

— П’ятьох? — здивувався Лісоруб.

— Еге ж. Ти забув про Дров’яну Козлу, відважну стрибуху, — пояснив Джек, зовсім забувши про недавню сварку з Козлою.

Бляшаний Лісоруб здивовано розглянувся довкола, шукаючи Дров’яну Козлу, яка тим часом тихесенько стояла в куточку, де Імператор її не бачив. Чіп гукнув Козлу, і вона підійшла, так незґрабно переставляючи дерев’яні ноги, що мало не перекинула стіл посеред зали, а разом із ним — і позолочену масляночку.

— Вік живи — вік дивуйся! — вигукнув Бляшаний Лісоруб, зацікавлено розглядаючи Дров’яну Козлу. — Як вам вдалося оживити це створіння?

— Трохи чаклунського порошку, — скромно зізнався Чіп, — і Дров’яна Козла завжди до ваших послуг.

— Якби не вона, ми нізащо не втекли би від заколотниць, — додав Солом’яник.

— Ага, то значить, вона нам друг, — мовив Імператор. — Жива Дров’яна Козла — це щось нове і дуже рідкісне. Весь світ обійдеш, а другої такої не зустрінеш. А чи багато вона всього знає?

— Живу я небагато і пригод у моєму житті також негусто, — заговорила раптом Дров’яна Козла. — Але я все хапаю на льоту, і дуже часто мені починає здаватися, що ніхто не знає стільки, як я.

— Хтозна, може, так воно і є, — промовив Імператор. — Багато пригод — це не обов’язково багато мудрості. Але повернімося до справи, друзі мої, в нас обмаль часу, тож не зволікаючи лаштуймося в мандрівку.

Імператор викликав свого Високопосадового Лорд-Канцлера і став пояснювати йому, як керувати королівством у час його відсутності. Із Солом’яника тим часом витрусили всю солому, чистенько випрали, висушили й знову наповнили мозком, що його дав Солом’яникові Великий Оз. Кравці Його Величності почистили й випрасували Солом’яникову одіж, до блиску начистили корону і знову пришили її до голови, бо ж Бляшаний Лісоруб переконав-таки свого друга не позбавляти себе цієї ознаки королівської влади. Після цього Солом’яник набув дуже поважного вигляду. Він ніколи не був марнославним, але цього разу не витримав і так запишався собою, що навіть трохи задер носа. Чіп також не гаяв часу і привів до ладу й укріпив згини на дерев’яних руках і ногах страхопуда Джека. Не забули й про Дров’яну Козлу і також оглянули її, щоб пересвідчитися, що з нею все гаразд.

А вранці, щойно заяснів схід неба, всі рушили назад до Смарагдового міста. Першим ступав Бляшаний Лісоруб, несучи на плечі блискучу сокиру. За ним дріботіла Дров’яна Козла, на якій сидів страхопуд Джек, Солом’яник тримався з одного її боку, Чіп — із другого, щоби Джек, бува, не впав і нічого собі не пошкодив.

12 розділ
Містер Брошковий Жук, С. З. та В. О
Полководиця Жинжур, котра, як ви ще, може, не забули, командувала Військом Непокори, не на жарт стривожилася, коли дізналася про втечу Солом’яника.

Їй стало страшно, бо, як полководиця, вона чудово розуміла: якщо Його Величність і Бляшаний Лісоруб об’єднають сили й разом виступлять проти неї, їй та її війську буде непереливки. Мешканці Країни Оз іще добре пам’ятали подвиги цих славних героїв, котрих не зломили ні численні знегоди, ні буремні пригоди.

Тож не гаючи й хвилини, Жинжур послала гінця до відомої чаклунки баби Момбі й пообіцяла щедру винагороду, якщо та згодиться допомогти її Війську Непокори.

Момбі й досі була лиха на Чіпа за його витівку, за втечу, а найбільше — за крадіжку її коштовного життєдайного порошку. Тому вона одразу ж пристала на пропозицію Полководиці Жинжур податися до Смарагдового міста й допомогти їй побороти Солом’яника та Бляшаного Лісоруба, котрі були з Чіпом заодно.

Щойно баба Момбі дісталася до королівського палацу, як одразу ж, за допомогою тільки їй відомих чарів, з’ясувала, що ці шукачі пригод уже вирушають назад до Смарагдового міста. Тож вона подалася в невеличку комірчину височенної вежі, замкнулася в ній і взялася чаклувати, щоб не дати Солом’яникові й усім його друзям повернутися до міста.

Тому-то Бляшаний Лісоруб раптом зупинився посеред дороги й сказав:

— Щось дуже дивне коїться зі мною. Я ж знаю ці околиці як своїх п’ять пальців, а тут, боюся, ми таки заблукали.

— Та ну, бути такого не може! — заперечив на це Солом’яник. — Друже, а чому ти думаєш, що ми заблукали?

— Та тому, що перед нами широченне соняшникове поле, якого я зроду-віку не бачив.

Усі роззирнулися довкола й тільки тепер помітили, що їх зусібіч оточує ліс міцних стебел, кожне з яких було увінчане величезною жовтою квіткою. Боляче різали око сліпучі барви жовтих і червоних відтінків, а кожна квітка лопотіла, неначе малесенький вітрячок, і від цього все пливло перед очима, затуманюючи погляд і геть збиваючи мандрівців із пантелику.

— Та це ж просто чари! — раптом осяяло Чіпа.

Поки всі дивувалися та думали, що робити далі, Бляшаний Лісоруб нетерпляче крекнув, замахнувся сокирою і ступив крок уперед, наміряючись зрубати найближче до нього соняшникове стебло. Аж ось соняшники несподівано перестали крутитися мов навіжені, й подорожні ясно побачили всередині кожної квітки по дівочому обличчю. Гарненькі личка дивилися на приголомшених друзів і глузливо усміхалися, а потім весело розреготалися, побачивши, як вони собою їх налякали.

— Не треба! Не треба! — закричав Чіп, намагаючись спіймати Бляшаного Лісоруба за руку. — Вони ж живі! Та це ж дівчиська!

І тієї ж миті соняшники закрутилися знову, і дівочі обличчя зникли й знову перетворилися на розмиті плями.

Бляшаний Лісоруб випустив із рук сокиру й опустився на землю.

— У мене сокира не підіймається на такі милі створіння, — промовив він розпачливо, — а як іще пройти через цей ліс, я й гадки не маю.

— Мені ці обличчя дуже нагадують дівчисьок із Війська Непокори, — насторожився Солом’яник. — Ось тільки одного я не можу збагнути: як їм вдалося так швидко нас наздогнати.

— Готовий битись об заклад, що це чари, — категорично заявив Чіп. — Хтось просто хоче напустити нам туману в очі. Баба Момбі, я знаю, колись таким грішила. Може, тут і сліду соняшників немає, а те, що ми бачимо, — просто мана.

— То давайте заплющимо очі та й підемо собі навпростець, — запропонував Лісоруб.

— Я перепрошую, — заперечив Солом’яник, — але мої очі намальовані, і я не можу їх заплющити. Якщо тобі пощастило мати бляшані повіки, то не думай, що ми всі такі.

— А в Дров’яної Козли взагалі не очі, а сучки, — озвався страхопуд Джек і нахилився до стрибухи, придивляючись до її баньок.

— Хай там як, а ви йдіть перші. Ми підемо за вами, і, може, з того щось та й вийде, — мовив Чіп. — Я вже майже нічого не бачу від цього сяйва.

Козла зі страхопудом на спині відважно поскакала вперед, а Чіп схопився за оцупок її хвоста, заплющив очі й побіг слідом. Солом’яник і Бляшаний Лісоруб побігли за хлопцем. Вони пробігли зовсім мало, як почувся радісний вигук Гарбузової Голови, і стало ясно: попереду — вільний шлях.

Вони спинилися і, озирнувшись назад, побачили, що від соняхів і сліду не лишилося.

Помітно зрадівши, вони пішли далі. Та бабега Момбі так змінила весь краєвид довкола, що вони неодмінно заблукали б, якби мудрий Солом’яник не порадив орієнтуватися за сонцем, що було набагато надійніше, бо ніяка магія не змусила би сонце змінити свій рух.

Проте на цьому пригоди не скінчилися. Ось Дров’яна Козла втрапила передньою ногою в кролячу нірку, та так, що страхопуд полетів сторч головою через стрибуху, і був би йому кінець, якби не Бляшаний Лісоруб. Він спритно спіймав гарбуза, коли той уже, здавалося, от-от впаде на землю. Джека — Гарбузову Голову було врятовано. Чіп швиденько повернув гарбуза на шию страхопудові й допоміг йому підвестися. А от Дров’яній Козлі пощастило набагато менше. Коли її ногу вийняли з кролячої нірки, всі побачили, що вона зламалася і якщо ногу не полагодити або не замінити на нову, про дальшу подорож не може бути й мови.

— Оце-то халепа, — мовив Бляшаний Лісоруб. — Якби ж тут десь росли дерева, я запросто витесав би ногу для стрибухи. Але тут на багато миль довкола навіть кущика немає.

— У цих краях така пустка, що тут не те що будинка, а й паркану не знайдеш, — тужно додав Солом’яник.

— Що ж нам тоді робити? — запитав хлопець.

— Треба мені добряче подумати, — озвався Його Величність Солом’яник Мудрий. — Знаю з досвіду: всьому можна дати раду, аби лише був час усе як слід обміркувати.

— То подумаймо всі разом, — запропонував Чіп, — і, може, тоді нам вдасться придумати, як зарадити Дров’яній Козлі.

І вони всі посідали на траву рядочком і стали думати-гадати, а Дров’яна Козла тим часом почала зацікавлено розглядати зламану ногу.

— Болить? — тихенько запитав Бляшаний Лісоруб, співчуваючи стрибусі.

— Анітрохи, — заспокоїла його Дров’яна Козла, — просто прикро стає на душі, коли раптом починаєш розуміти, який ти крихкий.

Якийсь час потому всі сиділи тихо — кожен думав про своє. Аж ось Бляшаний Лісоруб підняв голову й став вдивлятися в далечінь.

— Що то таке рухається до нас? — здивовано запитав він.

Усі й собі поглянули туди, куди дивився Лісоруб, і помітили, що до них наближається якась дивна істота, настільки дивна, що нічого подібного вони ще в житті не бачили. Істота рухалася по траві швидко й безшумно, і вже за кілька хвилин стояла перед подорожніми, й вони здивовано позирали на неї, а вона — на них.

— Доброго ранку! — ввічливо привітався з незнайомцем Солом’яник, котрого ніколи, ні за яких обставин ніщо не збентежувало.

Незнайомець зняв квітчастого капелюха, низенько вклонився і аж тоді відповів:

— І вам усім також доброго ранку. Сподіваюся, для вас він справді добрий. Дозвольте відрекомендуватися. Ось моя візитна картка.

Сказавши все це дуже приязним голосом, він протягнув Солом’яникові картку. Той узяв її в руки, покрутив, похитав головою та передав Чіпові.

— «Містер Брошковий Жук, С. З. та В. О.», — голосно прочитав хлопець.

— Матінко! — не стримався страхопуд Джек і став пильніше придивлятися до незнайомця.

— Цікаво, дуже цікаво! — пробурмотів Бляшаний Лісоруб.

Чіпові очі стали круглі від здивування, а Козла просто зітхнула й відвернулася.

— Ви що, справді Брошковий Жук? — недовірливо запитав Солом’яник.

— Авжеж, добродію, авжеж! — не забарився з відповіддю незнайомець. — Чи, може, на картці не написано, як мене звати?

— Написано, — погодився Солом’яник. — Але дозвольте поцікавитися, що означають літери С та З?

— Літери С та З означають «Стократно Збільшений», — гордо відповів Брошковий Жук.

— О, я це бачу, — Солом’яник критично оглянув незнайомця. — А ви що, справді стократно збільшені?

— Ласкавий пане, — мовив Брошковий Жук, — ви справили на мене враження розсудливого та проникливого чоловіка, тому скажіть, чи не спадає вам на думку, що розмірами я в декілька тисяч разів більший за будь-якого іншого брошкового жука, який траплявся вам у житті? І чи це не свідчить про те, що я таки стократно збільшений, і навряд чи є підстави в цьому сумніватися?

— Даруйте мені, — відповів Солом’яник, — але після останнього прання в мене трохи перемішався весь мозок. Боюся видатися невихованим, але скажіть, що означають літери В та О?

— Мій науковий ступінь, — відповів Брошковий Жук, поблажливо усміхаючись. — Якщо вже бути до кінця точним, то «Вельми Освічений».

— Ого! — здивувався Солом’яник, і йому як камінь із душі впав.

А Чіп не зводив очей із незвичайного незнайомця, уважно роздивляючись його велике й округле, наче в жука, тіло, що спиралося на пару тонесеньких ніжок. Ніжки закінчувалися крихітними ступнями із задертими пальцями. Тіло Брошкового Жука було плескате, темно-брунатне й блискуче зі спини, а спереду — смугасте, в білі та світло-брунатні смужки, котрі доходили до краю та зливалися в однотонне облямування. Руки були так само тоненькі, як і ноги, а голова трималася на довгенькій шиї і була би така сама, як у людини, якби не хоботок, або сисальце, яким закінчувався його ніс, та маленькі вусики на кінчиках вух, що закручувалися в боки, мов пара поросячих хвостиків. Правду кажучи, круглі чорні очка Брошкового Жука були доволі банькаті, але вони не псували його обличчя.

Жук був убраний у темно-синю одежину, що кроєм нагадувала фрак, із жовтою шовковою підкладкою та квіткою у петлиці. Під фраком виднівся білий полотняний жилет, котрий щільно прилягав до широкого тіла велетенської комахи. Бриджі з плюшу пісочного кольору були застібнуті під колінами золотими пряжками, а на голові хвацько сидів високий шовковий капелюх.

Одна з найбільших дивовиж Брошкового Жука полягала в тому, що, стаючи на повен зріст, він виявлявся одного зросту з Лісорубом. Звісна річ, жодній комасі в усій Країні Оз іще не вдавалося досягти таких розмірів.

— Мушу зізнатися, — озвався Солом’яник, — ваша несподівана поява здивувала мене й моїх супутників. Сподіваюся, ви на нас за це не гніватиметеся? Гадаю, з часом ми всі звикнемо до вашої зовнішності.

— О, прошу вас, не треба вибачень! — палко вигукнув Брошковий Жук. — Якби ви знали, скільки задоволення я отримую, отак дивуючи всіх. Адже ж ви не станете стверджувати, що я така собі звичайнісінька комаха. Тож я радо вітаю найменші вияви зацікавлення та захоплення, які викликає у вас моя поява.

— А й справді, — погодився Його Величність.

— Якщо ви не відмовите мені в честі приєднатися до такого шляхетного товариства, — вів далі жук, — я охоче розповім вам свою історію, і тоді ви прекрасно зрозумієте, звідки моя незвичайна — а то й дивовижна — зовнішність.

— Ласкаво просимо! — сказав Бляшаний Лісоруб. — Розповідайте.

Отож, Брошковий Жук сів на траву, обвів поглядом подорожніх і розповів їм таку історію.