Пісня про Нібелунгів (закінчення)

ЯК НІБЕЛУНГИ ЇХАЛИ ДО ГУННІВ

Полишимо їх на себе — нехай собі як знають!

Тим часом відчайдухи в дорогу вирушають.

Рушають прехоробрі до Етцеля в країну,

з собою прихопивши і зброю й одежину.

Тисяча шістдесят рицарів і дев’ять тисяч слуг зібралися на подвір’ї замку. Вони були готові їхати до гуннів. Єпископ Шпеєрський благословив їх. Королева Ута покликала до себе своїх синів разом з найшляхетнішими людьми королівського двору й сказала:

— Я бачила поганий сон. Мені приснилося, що над усією Бургундією запала тиша. І скрізь, куди не глянеш — мертві птахи. Прошу вас: не їдьте! Ви загинете!

Але Гаген заперечив:

— Хіба справжній рицар залишиться вдома, злякавшись сну?  Королі вирішили їхати, отже, поїдемо. Нам кортить побачити Крімгільдине свято.

Не гаючи часу, вирушили в дорогу. Спочатку переправилися через Рейн. На це згаяли цілий день. На протилежному березі влаштували перший привал. Там король Гунтер попрощався із своєю дружиною. Вона була йому така ж дорога, як власне життя.

Аж ось тромбони і флейти подали сигнал їхати далі. Розляглося голосіння і зойки тисяч жінок, які прийшли проводжати воїнів.

Проте герої були бадьорі та веселі. Данкварт був їхнім маршалом, Гаген — розвідником. Рицарі їхали в кольчугах.

Спочатку шлях пролягав землею східних франків на Майні, а далі через Швальбенфельд вів униз до Дунаю. Якраз була повінь. Річка вийшла з берегів. Швидка течія несла вирвані з корінням дерева. Ніде не було видно перевозу, а переправитися треба. Тоді Гаген роздягнувся і пішов шукати броду. Оскільки близько була Баварія і могли напасти розбійники, він ввійшов у воду з мечем у руках. Довгенько побродивши біля берега, він натрапив на місце, де. купалися русалки. Помітивши Гагена, вони зчинили лемент і відпливли на середину річки. Гаген забрав їхній одяг. Тоді одна з русалок — звали її Гадебург — стала просити:

— Віддай нам одяг, відважний рицарю, і ми скажемо тобі, чим закінчиться ваша поїздка до гуннів.

Русалки гойдалися на хвилях, мов чайки. Гаген кивнув на знак згоди.

— Ви можете спокійно їхати далі,— сказала Гадебург.— Ще нікому поїздка не приносила більше честі і слави, ніж принесе вам ваша!

Гаген повернув русалкам одяг. Та коли вони забрали його, обізвалася Зігелінда:

— Я застерігаю тебе, Гагене, Альдріанів сину! Моя тітка сказала неправду! Нібелунгів чекає біда. Вертайтеся назад, поки ще є час! В Етцелевій країні на вас чигає смерть!

— Я більше не вірю жодному вашому слову,— відповів Гаген.— Як може ненависть однієї людини убити десять тисяч?

Тоді Гадебург сказала:

— Тільки один з вас повернеться додому, і ним буде ваш капелан! Всі інші загинуть. Це щира правда.

Страшенно розгнівавшись, Гаген закричав:

— Коли ви так добре все знаєте, то скажіть, як перейти річку!

— Іди проти течії,— порадила Зігелінда.— На тому березі побачиш будиночок. У ньому мешкає поромник. Він перебуває на службі у короля Гельпфарта Баварського. Остерігайся його гніву і заплати йому, скільки він зажадає! Та якщо поромник не захоче перевозити, то скажи, що тебе звати Альмеріх і що ти втікаєш від своїх ворогів. Тоді він, напевне, припливе!

Гаген подякував і пішов берегом проти течії річки. Русалки засміялися і знову почали купатися.

Пройшовши кілька кроків, Гаген побачив будиночок. Він крикнув через річку:

— Поромнику, перевези на той берег!

Однак із того боку ніхто не обзивався, тільки шуміли хвилі. Проте Гагенів голос був гучніший за цей шум.

— Поромнику, перевези! — гукнув він.— Я віддячу тобі червленим золотом!

Хвилі ревли.

Гаген гукнув іще раз:

— Поромнику, перевези! Я — Альмеріх! Мені пощастило втекти від своїх ворогів!

Поромник разом із молодою дружиною вийшов з будиночка. Гаген, побачивши його, начепив на меч золотий нагрудний ланцюжок і підняв його. На сонці золото заблищало.

Поромник відв’язав човна. Дружина благала його, щоб він не їхав, однак поромник швидко відплив і вже був на середині річки. Ледве він пристав до берега, як Гаген вскочив у човен.

— Хто ти? — розлючено закричав поромник.— Ти — не Альмеріх! Можливо, у тебе таке саме ім’я, але ти не мій брат! Ти обдурив мене! Якщо тобі дороге твоє життя, то вийди з човна!

— Хоч я і не ваш брат, поромнику,— відказав Гаген,— але ж я в біді і добре вам заплачу!

— Тут вештається багато ворогів мого володаря,— відповів поромник,— вийди!

А Гаген у відповідь:

— Ви мене гнівите! Візьміть цей золотий ланцюжок. Нехай він буде вам замість плати! Вам доведеться цілий день перевозити наших! Нас тисяча та ще тисяча коней.

Поромник не погоджувався перевозити. Він підняв весло і замахнувся, щоб ударити. Гаген ухилився, однак оступився і впав. Скориставшись цим, поромник ударив його по шолому. Тоді Гаген вихопив свій меч і, стоячи навколішки, відрубав поромникові голову, а потім разом з тулубом викинув її в річку, що ревла й кипіла, мов несамовита.

Гаген залишився у човні сам. Він спробував підгребти до берега, але вода весь час відносила човен. Гаген наліг на весло так, що воно поламалося.

Тепер човен безпорадно крутився на течії. Що робити?

Гаген зв’язав уламки весла вузеньким ремінцем від щита і став щосили веслувати до берега. Там його чекало військо. Коли він причалив, бургунди помітили, що човен забризканий кров’ю. Король Гунтер жахнувся.

— Гагене, а де ж поромник? Чи ви не вбили його? — спитав він.

— Не знаю ніякого поромника,— буркнув Гаген.— Я йшов берегом і коло верби надибав човен. Сідайте!

— Як же ми переберемося на цьому кориті на той берег? — спитав Гернот.— Нас тисяча, десять тисяч слуг, а ще — одяг, збруя, зброя і подарунки! Як же ми впораємося без поромника?

— Сідайте! — гукнув Гаген.— Я сам перевезу. Коней заженемо в річку, вони й самі перепливуть на той берег.

Воїни посідали в човен. Слуги повантажили одяг, золото, сідла і збрую, а коней загнали в річку. Потім вони теж посідали в човен. Він був чималий, і всі помістилися.

Коні попливли. Гаген відштовхнув човна і став гребти переламаним веслом.

Раптом Гаген згадав пророцтво русалок, і погляд його впав на капелана, що сидів коло свого церковного причандалля, прихилившись до борту човна.

“Перевірю, чи правду казали русалки”,— подумав Гаген і ззаду пхнув капелана в річку. Той не вмів плавати. Він спробував ухопитися за човен, але Гаген ударив його по руках і притопив веслом.

Це вкрай обурило Гернота і Гізельгера, однак вони сиділи по другий бік від Гагена і не могли йому перешкодити.

— Це страшний злочин, Гагене! — вигукнув Гізельгер.— Що вам заподіяв сердешний священик?

А капелан кричав, борсаючись у хвилях, благав допомоги. Йому хотіли допомогти, але Гаген не дозволяв рятувати священика.

Капелан уже почав тонути, але раптом рвучкий вітер надув його сутану, немов вітрило, і поніс бідолаху до берега. Капелан виліз на сушу і обтрусився, мов собака. А тим часом човен пристав до того берега. Річка бушувала. Рицарі й слуги зійшли на берег і вивантажили свої речі.

Коні теж перепливли річку. Бракувало тільки священика.

Коли всі повиходили з човна, Гаген вихопив меч і порубав його.

— Що ти робиш, брате? — закричав Данкварт, охоплений жахом.— Як ми переберемося через річку, коли повертатимемося назад?

Гаген подумав:

“Ніхто не повернеться!”

А вголос сказав:

— Це для того, щоб жоден страхопуд не міг утекти назад, якщо такий знайдеться серед нас!

Рицарі образилися, бо поміж них не було боягузів. Проте Фолькер поділяв Гагенову думку. Він погоджувався з усім, що радив або робив Гаген. А він чудово вмів переконувати інших. Тож незабаром усі примирилися з Гагеном.

Трохи перепочивши, бургунди осідлали коней і поїхали в країну короля Гельпфарта.

Поки що вони втратили тільки одну людину — капелана. А той повертався назад у Вормс протилежним берегом, мокрий до рубця.

ЯК ДАНКВАРТ УБИВ ГЕЛЬПФАРТА

Коли перевезлися бургундські вояки,

почав король питати: “Хто знає тут стежки?

Коли б не заблукати отут на чужині…”

Озвався Фолькер дужий: “В цім звіртеся мені”.

— Хто поведе нас через Баварію? — спитав Гунтер.— Хто знає дорогу?

— Дозвольте мені,— сказав Фолькер.— Я знаю тут усі дороги і кожну стежину.

— А тепер послухайте мене, рицарі, і ви, слуги! — сказав Гаген.-Я повідомлю вам дуже лиху новину. Дві русалки напророчили, що з усіх нас до Бургундії повернеться тільки капелан. Цьому пророцтву я хотів перешкодити, проте воно вже збулося. Отже, все, що навіщували русалки, збудеться! Раджу вам відтепер весь час бути при зброї!

Від такого застереження рицарі зблідли, бо смерті бояться всі; але кожен подумав, що Гаген, можливо, хоче просто їх перевірити.

І бургундці рушили далі. Вони могли б іще повернути назад, проте не наважувалися на таке.

Незабаром Гаген обізвався знову:

— Будьте пильні! Вчора я вбив поромника, про що, напевне, тут стало відомо. Гельпфарт неодмінно вирядить месників. Тому разом із Данквартом я залишуся в ар’єргарді. Ми поїдемо повільно, щоб не здалося, ніби ми рятуємося втечею!

Після обідньої пори прибули в Мерінген. Тут король Гельпфарт з сімома сотнями рицарів спустився з гори на головну вулицю, якою їхали вершники, і кинувся на них іззаду.

Гаген звелів зупинитися і міцніше підв’язати шоломи.

— Ми шукаємо вбивць нашого поромника! — крикнув король Гельпфарт.— Вони вбили хороброго героя і повинні спокутувати свою провину.

Гаген спитав:

— То поромник перебував у вас на службі? Цього я, далебі, не знав. Я обіцяв йому щедру плату, одяг і золото, проте він розлютився, напав на мене і збив з ніг. Я мусив оборонятися. При цьому поранив його, від чого він і помер. Мені прикро, що заподіяв вам шкоду, проте це була самооборона, не вбивство!

— Ви вбили його і відплатите за це! — гримнув Гельпфарт і зі списом кинувся на Гагена.

Від могутнього удару Гагенів кінь здибився. Попруга лопнула, і Гаген упав у траву.

Гельпфарт зіскочив з коня і підбіг до Гагена, що, похитуючись, зводився на ноги, і вдарив його мечем. Від Гагенового щита відлетів чималий шмат. Гаген, знесилений, попросив допомоги у свого брата Данкварта. Той, пробившись крізь колотнечу, ударив Гельпфарта, а потім удвох із Гагеном вони вбили короля.

Побачивши вбитого Гельпфарта, баварці кинулися навтіки. Але бургунди взялися їх переслідувати, хоч надворі вже було поночі.

Коли місяць пробився крізь хмари і стало трохи видніше, порахували загиблих. Бургунди втратили чотирьох рицарів, а баварці — не менше сотні. Запекла боротьба виснажила переможців. Вони ладні були впасти просто на землю і заснути. Однак Гаген і Данкварт не дозволяли їм цього. Незважаючи на втому, бургундський загін правився далі. Всю ніч він був у дорозі і рано-вранці коло Пассау наздогнав головні сили. Там влаштували привал. Королів дядько, князь-єпископ Пільгрім відправив обідню і благословив загін на дальшу дорогу, яка після переправи через Дунай вела до Рюдігерової землі.

На цьому відтинку шляху Гаген знову їхав попереду.

На межі з гуннською землею бургунди натрапили на заснулого рицаря. Спочатку Гаген забрав у нього меч, а потім розбудив його. Коли той прокинувся, Гаген дуже здивувався, бо рицар був схожий на Екеварта. Він відрізнявся від Екеварта лише тим, що у рицаря борода сягала колін, а обличчя було зборознене зморшками, наче кора дуба. А чуб його був ніби посиланий сріблом.

— Горе мені, що я заснув! — крикнув рицар.— Кепсько я ніс службу! Ганьба мені назавжди!

З горя старий заплакав. І тоді Гаген повернув йому меч, а потім подарував шість золотих каблучок і сказав:

— Не бідкайтеся! Будьте хоробрим рицарем! А хто ви такий? Чи, бува, не Екеварт? Що ви тут робите сам-один?

— Мене послала Крімгільда,— відповів Екеварт.— Я чекаю на вас уже тисячу років, тому й заснув. Як кепсько я виконував службу! Крімгільда попереджує вас: не їдьте далі. В країні гуннів на вас чатує смерть. Повертайтеся назад, поки є змога! Ось що доручила сказати вам моя володарка!

Голос старого нагадував вітер. І вітер віяв крізь його одяг та тіло.

— Зігфріда вбито,— вів далі Екеварт.— І ви всі підете за ним у могилу! Як я втомився! Вже тисячу років чекаю на вас. Спасибі за каблучки. Більше нічого не скажу!

Вітер розвіяв його слова, розвіяв його одяг і тіло. Гаген залишився сам.

“Дивина та й годі!” — подумав він.

Аж раптом загула вулиця, і маркграф Екеварт примчав верхи. Очі в нього були молоді і ясні, підборіддя — міцне.

Він посміхався, радіючи зустрічі з Гагеном, вітав його, розмахуючи своїм барвистим капелюхом.

— Ласкаво просимо на землю Етцеля і до замку Рюдігера, Га-гене! — сказав Екеварт.— Добра королева Крімгільда послала мене потурбуватися про вас! Рюдігер і Готелінда чекають на вас і їхній дім повен затишку, мов травневий луг квітів!

— Дякую вам, Екеварте,— сказав Гаген.— Сьогодні ми з вами вже бачимося не вперше.

Екеварт здивовано похитав головою.

— Як це може бути? — спитав він.— Адже я прибув прямо з Рюдігерового замку.

— То їдьмо до Рюдігера,— запропонував Гаген.— Відпочинок усім нам буде на користь!

Вдалині між пагорбками виблискували шоломи рицарів. їх і мав наздогнати Гаген із своїми попутниками. Навкруги не видно було нікого, лише свистів вітер.

ЯК НІБЕЛУНГИ ПРИБУЛИ В ПЕХЛАРН

Сказав маркграф жінкам своїм, доньці та дружині,

що звістку має радісну: “Це ж завітають нині

до нас бургунди в гості! Вітайте як братів,

щоб кожен був мов вдома, геть їхать не хотів”.

Рюдігер і його дружина Готелінда радо зустріли гостей, шанобливо привітали їх. Маркграф вийшов їм назустріч до Дунаю.

— Я боюся, що ми поставимо вас у скрутне становище,— сказав Данкварт.— Нас тисяча рицарів та ще дев’ять тисяч слуг. І хоч який гостинний ваш дім, ви не можете на всіх настачитись.

— Про це потурбуємося ми з дружиною та нашою старанною  дочкою Дітліндою,— мовив Рюдігер.— Ми вже все обміркували, їжа і напої наготовлені. На луках розкинемо намети, і буде де вам відпочити. Коні нехай пасуться на волі. Я скрізь поставив варту, тож грабіжників і злодіїв боятися нічого. Ваші речі сховаємо в замку. Жодна острога, жодна пряжка не пропадуть. А як щось загубиться, то я відшкодую збитки. Володіння мої невеличкі, проте негостинно обійтися з вами не можу. А тепер їдьмо зі мною, ласкаво прошу вас до замку. Дружина і дочка не можуть дочекатися, щоб почастувати вас.

Рицарі щиро подякували і поїхали слідом за Рюдігером, бо так гостинно не говорив з ними ще жоден господар домівки. Біля замкової брами їх зустріли Готелінда з дочкою і тридцять шість шляхетних дівчат, а також дружини всіх васалів. На шиях і зачісках в них були золоті прикраси, а на зелених сукнях горіли рубіни. Та й самі вони були мов щойно розквітлі троянди. Навряд чи бодай одній з них треба було підфарбовуватися або надівати перуку.

Рюдігер попросив жінок привітати найзнатніших гостей і поцілувати їх.

Готелінда й Дітлінда поцілували королів Гунтера, Гернота і Гізельгера, потім Данкварта і Фолькера. А коли Дітлінда дійшла до Гагена, то злякалася й позадкувала. Вона зблідла, а потім почервоніла, подумавши, що це той чоловік, який убив Зігфріда. Вона відвернулася вкрай збентежена. Проте батько підштовхнув Дітлінду в спину. Тільки тоді вона опанувала себе й поспіхом поцілувала Гагена в чоло, хоч серце в неї калатало так, що, здавалося, ось-ось розірветься.

Гізельгер помітив, як вона злякалася.

— Я проведу вас, люба дівчино,— сказав він і взяв її за руку. Готелінда пішла поруч з Гунтером, а Рюдігер — з Гернотом, хоч його, власне, мала проводжати молода маркграфиня. Жінки у своєму рубіновому блиску загубилися серед рицарів.

Коли настав час трапезувати, чоловіки й жінки посідали до різних столів, як того вимагали правила гарного виховання. Тільки господиня сиділа на почесному місці коло рицарів.

Всі їли і пили, всі були веселі, але про красуню-дочку ніхто не забував. Вона була у всіх на язиці. Звертаючись до Рюдігера, Фолькер говорив:

— Ясновельможний маркграфе, як щедро обдарував вас бог! Таку чарівну дружину послав вам і таку ж вродливу дочку! Коли б я був королем, то посватав би її!

Готелінда стала червоніша за всі рубіни на світі, а Рюдігер відповів Фолькерові так:

— Ви робите мені завелику честь, шляхетний володарю з Альцая. Ми — бідні вигнанці з арабської Іспанії і живемо тут з ласки нашого доброго короля Етцеля. Ви надто уважні до нас, що так лестите нам!

— О ні, це не лестощі! — обізвався Гернот.— Коли б я був парубком і мав вибирати наречену, то не взяв би ніякої іншої, крім вашої донечки. Вона так добре вихована, така весела, гарна і ніжна, що її не можна не покохати!

— Що ви все говорите “коли б” та “якби”? — вигукнув Гаген.— У нас іще не одружений король Гізельгер, і кращої нареченої для нього не знайти. Він соромиться, тому я скажу за нього. Юна маркграфиня — шляхетного роду, з вишуканими манерами, і коли король Гізельгер удома, на Рейні, надіне на неї корону, я й мої рицарі залюбки підемо до них на службу!

Рюдігер і Готелінда перезирнулися. В їхніх очах була гордість і радість.

Тут же, на бенкеті, домовились відзначити заручини. У всьому світі не було нікого щасливішого за юного Гізельгера!

Король Гунтер обіцяв подарувати молодій парі замок біля Ворм-са й належні до нього землі та людей. Король Гернот засвідчив цю домовленість.

Рюдігер сказав:

— У мене нема ні земель, ні замків, крім цього одного, та й він належить моєму доброму королю, проте я теж обдарую дочку сотнею в’юків срібла, а ви прийміть мою вірність — скарб, що важить більше, ніж золото!

Рицарі тим часом поставали колом, оточивши молоду пару. Але Дітлінда була така збентежена, що батько мусив підштовхнути її в спину, щоб вона дала свою згоду.

Дітлінда сказала “так”, і голос її потонув у сльозах радості.

Домовилися відгуляти весілля після повернення з Угорщини. Рюдігер і Готелінда запрошували гостей побути ще чотири дні. Проте розставатися довелося раніше. Бургунди залишили гостинним господарям чимало цінних подарунків. Варто було комусь подивитися на якусь річ — і вона переходила до нього. Горді бургунди звичайно ні від кого не приймали подарунків, а від пехларнських господарів усе брали з подякою.

Король Гунтер одержав чудові лати, король Гернот — меч (яким потім він мусив убити Рюдігера), Гаген — щит кольору морської води, Данкварт — цілу купу одягу з пфелелю, а Фолькер за свою чарівну гру на скрипці — дванадцять обручок із сірійського золота. Гізельгерові дісталася Дітлінда. Незабаром у них мало відбутися весілля. На прощання дівчина поцілувала його в уста. Такого солодкого поцілунку Гізельгер ще не знав, і зазнати більше йому не довелося.

Екеварт наполягав на від’їзді.

— Я урочисто обіцяю вам бути вірним,— сказав маркграф,— і доведу це вже тепер. Я дам вам п’ятсот воїнів для охорони, щоб ви спокійно доїхали до Етцелевого замку. В дорозі вам буде безпечно!

Так і зробили. Гомонячи про різні справи, нові родичі спокійно їхали квітучим австрійським краєм. У водах Дунаю відбивалися їхні веселі обличчя, а також гори і дерева.

Коли королю Етцелю повідомили, що гості вже близько, він наказав іще раз якнайретельніше перевірити, чи все готове до зустрічі.

Крімгільда стояла біля вікна своєї зали в оточенні гуннських дворян. Побачивши рицарів у латах, вона подумала:

“Вони приїхали з новими щитами та дечим іншим”.

А вголос сказала:

— Наближається знаменна година! Хто мріє про золото, незабаром його одержить. Нехай тільки допоможе мені!

ЯК БУРГУНДИ ПРИБУЛИ ДО ГУННІВ

Коли бургундські рицарі в край гуннів прибули,

то бернець Гільдебранд старий, достойний похвали,

своєму панові сказав: “Жаль витязів цих добрих!

Зігрійте щирим серцем їх, мужніх та хоробрих!”

Коли бургунди під’їздили до замку Етцеля, назустріч їм вийшов Дітріх Бернський. З ним були: майстер збройних справ сивий Гільдебранд, небіж короля Вольфгарт та багато дворян з війська Амелунгів.

Помітивши бернців, що наближалися, Гаген порадив королям зійти з коней і йти назустріч пішки, щоб цим виявити їм шану.

Дітріх був украй засмучений. Адже прибульці з Рейну були його друзями, і його турбувала їх доля. Він ставив собі запитання і не знаходив відповіді. Хіба гості не знають, що замислила Крімгільда? Невже Гаген не розуміє, до чого йдеться? Чом їх не попередив Рюді-гер? Мабуть, тому, що вдячний своїм володарям і дуже довіряє їм!”

Дітріх думав далі: “Вони ще можуть повернути назад. Треба їх попередити. Вони не повинні загинути!”

Дітріх обійняв королів.

— Ласкаво просимо, королі з Рейну,— почав він,— ласкаво просимо, шляхетний Данкварте, шляхетний Фолькере, шляхетний Гагене. З якою метою прибули ви сюди? Хіба не знаєте, що королева все ще сумує? Не до свята готується вона. Крімгільда все ще тужить за Зігфрідом! Повертайтесь назад! Ваш приїзд невчасний!

— Зігфрід давно похований,— відказав Гаген,— а з домовини ще ніхто не вставав. Отже, змінити нічого не можна!

— О, ти, меч і щит Нібелунгів, це таки правда! — мовив Дітріх.— Тільки дивись, щоб ці слова та не були немов про вас сказані! Крімгільда живе однією лиш думкою — помститися! Ось про що я вас попереджаю. Бережіться!

— Ви говорите якось загадково, друже Дітріху! — обізвався Гунтер.— Чого нам боятися? Нас сюди запросили. Ми прийняли запрошення, прибули і тепер маємо намір взяти участь у святкуванні. Щоправда, Етцель — поганин, однак він — шляхетний і достойний рицар. Не може бути, щоб він підняв меч на своїх гостей! Та й сестра нас кликала!

Дітріх мовчки зітхнув.

— Як ваша ласка, скажіть, що відомо вам про Крімгільдині плани? — спитав Гаген.

— Щовечора вона стоїть біля вікна, дивиться, як заходить сонце, плаче і називає Зігфрідове ім’я,— відповів Дітріх.

— Те, що сталося колись, змінити не можна,— докинув Фоль-кер.— Треба правитися далі. Назад дороги нема!

І вони поїхали в Етцелів замок.

Назустріч вибігли гуннські слуги. Вони тупцялися коло бургундів, розглядали їх, немов якусь дивовижу, і намагалися вгадати, хто з гостей — Гаген, що вбив могутнього Зігфріда, першого чоловіка їхньої королеви. І побачили одного, що мав великі, мов гора, груди, кулак, як камінь, і очі, немов крижані. У цього рицаря борода була наче зіткана з криці та срібла. Ходою він нагадував лося, а голосом — лева.

Слуги боязко шепотіли:

— Це він!

Гуннський камергер вийшов до гостей, зустрів їхніх слуг дружніми жартами і повів їх, як того вимагав звичай, в окремий будиночок, що стояв на подвір’ї замку. Данкварт залишився з ними.

Аж ось на сходах показалася Крімгільда. Вона спускалася вниз. Дванадцять королівен супроводили її. Королева усміхнулася до гостей, потім уклонилась і сказала:

— Ласкаво просимо, Нібелунги, в країну Етцеля.

Після привітання вона потиснула Гунтерові і Гернотові руки, а тоді підійшла до Гізельгера й поцілувала його в уста. Більше нікого вона не цілувала, нікому не подавала руки і ні з ким не говорила.

Тоді Гаген міцніше підтягнув ремінець шолома.

— Королів зустрічають гірше, ніж їхніх слуг! — сказав він так голосно, щоб почула Крімгільда.— Стережіться, рицарі! Дивні звичаї панують у цьому замку!

— Нехай вітає вас той, хто до вас прихильний,— відрубала Крімгільда.— Хіба ви привезли мені те, що мене потішило б?

— О, я не знав, що дружина гуннського короля приймає подарунки від рицарів,— сказав Гаген.— А то я взяв би для неї якусь дрібничку!

— Я маю на гадці скарб Нібелунгів! — вигукнула Крімгільда.— Він належить мені, і я сподівалася, що ви привезете його сюди! Де він?

— У Рейні, люба Крімгільдо, в Рейні! І лежатиме там до страшного суду! Зробити це звелів мені король, і я підкорився, як того вимагає моє становище!

— То, виходить, ви ховаєте мою власність? — спитала Крімгільда.— Ви намірились принижувати мене, поки мого й віку!

— Я взяв із собою щит, красуне,— відповів Гаген,— а також шолом, лати і меч, і більше не маю при собі нічого!

Крімгільда відвернулась від Гагена і мовила до рицарів:

— Король чекає на вас у святковій залі, шановні гості. Залиште вашу зброю, як того вимагає звичай, я збережу її!

Гаген засміявся.

— Не турбуйтеся про нас, шляхетна володарко! — вигукнув він.— Батько навчав мене, що королеви — не служниці і не повинні виконувати їхні обов’язки, принаймні так ведеться у нас, в Бургундії. Ви не повинні тягати наше залізо. Я буду сам собі камергером.

— Залиште зброю, любий брате,— сказала Крімгільда Гунтерові.

Але той заперечливо похитав головою.

Крімгільда лютилася, з її обличчя видно було, про що вона думає.

“Хтось їх попередив! Хто?! Знати б тільки — і йому не минути смерті!”

Раптом її очі зупинилися на Дітріхові Бернському.

“Він — близький із королями!”

Крімгільда зміряла Дітріха повним ненависті поглядом, але він не опустив голови. Він подумав:

“Так. Я попередив їх і не буду цього заперечувати, якщо ти запитаєш! Але ти не наважишся напасти на мене!”

Крімгільда здогадалася, хто попередив бургундів. Вона повернулась і швидко пішла з подвір’я. Всі мовчали. Тільки Дітріх, звертаючись до королів, сказав:

— Тепер ви знаєте те, що вам треба було знати! Повертайтеся! Ще є час!

Аж тут із вікна виглянув Етцель і побачив Гагена.

— Хто це? — спитав він.— Чи не Гаген, син Альдріана? Здається, я впізнаю його! Як довго ми не бачилися! Його батько був невдачливим. Я зробив із нього рицаря і забезпечив усім, що треба. А малий Гаген був зброєносцем при моєму дворі. Я радий знову зустрітися з ним! Чому він такий нерішучий! Стоїть у дворі і не заходить. Я ж чекаю на нього! Починайте! Нехай грають тромбони і флейти! До нас прибули бажані гості!

ЯК КРІМГІЛЬДА ЛАЯЛА ГАГЕНА, А ВІН НЕ ВСТАВ ПЕРЕД НЕЮ

Отак і розлучилися: завзятий Гаген з Троньє

і Дітріх славний — бернського ясний володар трону.

Тож Гунтерів порадник роззирнувсь навкруг,

чи близько нерозлучний товариш, любий друг.

Бургунди почали гуртуватися коло своїх королів. Прибули ті, хто відстав. Оскільки ще був час, Гаген кивнув товаришеві, і вони вдвох пішли через двір до великого палацу. Це була Крімгільдина зала.

Гаген знав, що вона належить їй, бо бачив, як королева йшла туди.

Крімгільда помітила, що Гаген з товаришем сіли під її вікнами. Це вразило її в самісіньке серце, і вона заплакала.

— Хто вас так засмутив, вельмишляхетна володарко? — спитали гуннські дворяни, що саме були коло неї.

— Гаген,— відповіла Крімгільда.

— Певне, він зробив вам зло,— сказали рицарі.— Ще сьогодні вранці ми бачили вас такою веселою, якою ви не були давно. Тільки накажіть — і зухвалець не доживе до кінця дня!

Крімгільді спало на думку, чи не кинутися їм до ніг і не попросити допомоги. І вона впала на коліна перед рицарями.

— Помстіться Гагенові, шляхетні гуннські витязі! — крикнула вона.— Вбийте його, зітріть на порох!

Ту ж мить загули тромбони, заграли сурми, задзвеніли бронзові тарілки — біля Крімгільди вже стояло шістдесят чоловік у латах. Вона спитала їх:

— Чи готові ви до бою не на життя, а на смерть? До того ж, це чорти, а не люди! Ви не впораєтеся з тими двома!

Невдовзі біля Крімгільди зібралося шістдесят тисяч душ — усі в латах, із щитами і мечами в руках.

Засурмили сурми. Гунни почали вимахувати мечами й свистіти так гучно, що заглушили звук сурм.

Крімгільда оглянула воїнів і сказала:

— Дякую вам за вашу відданість, любі гуннські витязі! Отже, приборкайте Гагена! Тепер вас стільки, що вам це до снаги. Я вийду до ворогів у короні і скажу, в чому вони винні. Отоді вони відступляться. Після цього ви можете їх убити.

На знак згоди рицарі ударили мечами об щити. Крімгільда підійшла до вікна. Надворі гули тромбони, співали флейти, дзвеніли тарілки.

— Що з вами, володарко? — спитали камергери.— Що вас так налякало? Ви щось говорите про Гагена. Ми вас не розуміємо!

Крімгільда повернулася, показала рукою у двір і сказала:

— Ті, що сидять під вікнами, мої вороги! Послухайте, як я буду їх звинувачувати, і що вони на це відповідатимуть. Слухайте уважно кожне слово! Візьміть свою зброю!

Вона вийшла, і шістдесят тисяч рицарів пішли за нею. Фолькер побачив Крімгільду, коли вона спускалася сходами.

— Погляньте-но, друже Гагене,— мовив він, показуючи рукою.— Сюди знову йде та, що запросила нас у гості. Біля неї багато озброєних рицарів. У них також надто широкі груди. Мабуть, під сорочками у них кольчуги. З ким вони мають змагатися?

— Зі мною,— відповів Гаген.— Обіцяєте мені допомогу?

— Як ви можете про таке питати? — вигукнув Фолькер.— Навіть якби сам Етцель виступив проти вас, то й тоді я був би біля вас зі своїм мечем. Поки я буду живий, не залишу вас!

— Бог відплатить вам за вашу відданість,— подякував Гаген.— Тепер гунни нехай нападають! Але будьте обачні!

Королева вийшла з палацу.

— Нам треба встати і вклонитися їй, як того вимагає звичай,— сказав Фолькер.— Це свідчитиме, що ми поважаємо себе.

— Ні, не вставайте,— зупинив його Гаген.— А то ці телепні подумають, що ми встаємо від страху. Крімгільда ненавидить мене, а я повинен її поважати? Та нехай ображається — мені байдуже.

Отак сказавши, Гаген поклав свій меч на коліна. Меч був із золотим руків’ям, прикрашений зеленою, як трава, яшмою. Піхви були обтягнені багряним шовком.

Побачивши меч, Крімгільда злякано скрикнула, бо це був Бальмунг.

Фолькер теж поклав свій смичок на коліна. Обидва сиділи мовчки.

Королева чекала, поки вони встануть, проте Гаген і Фолькер мовби не помічали її: сиділи і дивилися кудись у безвість.

Вона підійшла ближче, майже впритул, ледь не наступаючи їм на ноги.

— Гагене,— обізвалася вона,— хто вас запрошував до нас? І чого це ви удаєте із себе хтозна-кого? Я не пригадую, щоб по вас посилали. Як же ви могли наважитися приїхати сюди? Адже ви заподіяли мені стільки лиха!

— По мене нікого не посилали,— відповів Гаген.— Запрошували трьох королів, а я — їхній слуга, тому вони взяли мене з собою.

Крімгільда гнівно вигукнула:

— Говоріть далі! За що я вас зненавиділа? За те, що ви вбили мого чоловіка, мого Зігфріда!

— Так,— мовив Гаген і поворушив Бальмунг, що лежав у нього на колінах.— Я зробив це. Я, Гаген, убив Зігфріда, а ви страшенно образили мою королеву Брюнгільду. Ніхто не повинен відмовлятися від того, що він зробив. Вина за Зігфрідову смерть лежить тільки на мені, і ви маєте всі підстави помститися. Так, я не заперечую, що завдав вам багато горя!

Крімгільда повернулася до своїх воїнів і сказала:

— Ви чули, вельмишляхетні панове? Цей чоловік нічого не заперечує! Отже, мені байдуже, що ви з ним зробите, мужні Етцелеві бійці!

Збентежені гуннські рицарі мовчки перезиралися. Вони стояли коло сходів і не рухалися з місця.

“Чого ти поглядаєш на мене?” — думав один про іншого.

А той міркував так:

“Хто його знає, що воно тут до чого. Це давня справа, то чому я повинен гарячкувати?”

Третій був більш рішучої думки:

“Я ще не з’їхав з глузду, щоб битися з цим велетнем”.

“Я знаю Гагена давно,— думав четвертий.— Ще замолоду він брав участь у двадцяти двох битвах. Він невразливий, а тепер у нього є ще й Бальмунг!”

“Ні за яку купу червленого золота я не підніму руку проти цих двох рицарів”,— думав п’ятий.

“Горда чужинка бажає нашої загибелі”,— думав шостий.

Так і стояли гунни, з’юрмившись навколо Крімгільди, слухали її нарікання на долю і мовчали.

Тоді Фолькер сказав Гагенові:

— Вони замишляють нас погубити. Треба прямо запитати Етцеля про його намір. Може, лихові ще можна зарадити.

— Ви кажете слушно,— мовив Гаген.— Ходімо до Етцеля! Бургунди тим часом вишикувались до бою. Три королі стояли  попереду. Гаген і Фолькер приєдналися до них. Саме в цю мить гучно загули тромбони. Дітріх Бернський вийшов назустріч гостям і вклонився королю Гунтерові, а Гунтер на знак вдячності схилив перед Дітріхом голову. Потім вони потиснули один одному руки.

Таким самим чином Ірмфрід Тюрінгський привітав короля Гер-нота, а маркграф Рюдігер — короля Гізельгера. А перед тим Рюдігер доповів королю про прибуття гостей.

Отак кожен гуннський князь супроводжував бургундського дворянина, а Гаген і Фолькер ішли поруч. Так вони й трималися разом, аж поки їх розлучила смерть.

Коли Гунтер у супроводі Дітріха ввійшов у залу, Етцель підвівся з трону і швидко пішов назустріч гостям,— а він же був володар світу.

— Ласкаво просимо до нашої країни, пане Гунтере,— почав він,— ласкаво просимо, пане Герноте, ласкаво просимо, пане Гізель-гере, ласкаво просимо, панове Гагене і Фолькере, ласкаво просимо всіх вас, дворяни, рицарі і воїни могутньої Бургундії! Я й моя добра дружина запросили вас у гості, і ми раді, що ви так швидко приїхали! Сердечно вітаємо вас! Вип’ємо за здоров’я всіх вас!

З цими словами Етцель повів Гунтера до свого трону і запропонував йому зі своїх рук випити золотий ківш шовковичного вина. Його князі так само почастували бургундських дворян.

— Ще раз дякую вам, любі рицарі з Рейну, що приїхали до нас,— сказав король Етцель.— Ви звільнили мою добру дружину від великої журби. Вона так скучала за вами, що ледь не померла від туги. І я часто думав: “Хіба ми чимось скривдили вас, що ви так довго не родичалися?” А тепер я.радий, що ви тут, та ще й з стількома шляхетними рицарями. Прошу до столу! Все, що в нас є, стоїть перед вами.

Всі дружно підійшли до столу. Сталося так, що Рюдігер опинився поруч із Етцелем. Звертаючись до короля, маркграф мовив:

— Мій володарю, ви недарма щиро раді гостям, моїм любим родичам! Адже вони — родичі королеві.

— Безперечно,— підтвердив Етцель.— Це так! Потім їх знову розлучив натовп.

ЯК НЕСЛИ ВАРТУ ГАГЕН І ФОЛЬКЕР

День хилиться до вечора, хода все ближча ночі,

і рицарство здорожене склепити мріє очі.

Та хто постереже їх сон, непевний цей нічліг?

І зголосився Гаген, сон друзів постеріг.

— А тепер дозвольте нам піти відпочити,— звернувся Гунтер до Етцеля після закінчення бенкету.— Ми дуже втомилися з далекої дороги. Покажіть нам нашу спочивальню. А завтра ми знову завітаємо до вас.

— Сьогодні, напередодні сонцестояння, коротка ніч, і вам треба добре виспатися,— погодився король Етцель.

— А завтра вранці ми раді вас бачити, приходьте коли завгодно. Мій замок і країна у вашому розпорядженні. Користуйтеся всім, що вам потрібне. Вам не повинно чогось бракувати. А тепер на добраніч. Гібіх вас проведе.

Гості подякували і пішли через двір у відведене для відпочинку приміщення. Западала ніч. Коли бургундів вели до спочивальні, навколо них знову стовпилося багато гуннів.

— Що це за люди? — спитав Фолькер у Гагена. — Невже це їхні рицарі? Це ж звичайнісінькі селюки!

Він відштовхнув якогось гунна, що заважав йому пройти, і сказав:

— Геть з дороги, а то заробиш потиличника! Чого ви на нас повитріщалися? Не бачили героїв, чи що? Відійдіть! Уступіться з дороги!

— Фолькер радить вам по-доброму, Крімгільдині васали! — голосно сказав Гаген.— Хто хоче вести з нами переговори, нехай приходить завтра. Ми втомилися і хочемо спати. Вночі має панувати мир. Цього правила дотримувалися чесні люди у всі часи!

Гібіх привів гостей у велику залу. Там довгими рядами стояли небачено розкішні ложа. Нижня частина цих лож була з чорного дерева і слонової кості, окуття — золоте. Ложа були вкриті ковдрами з сірійського шовку з блискучими зеленими і червоними смугами по краях. Покривала були з білого горностаю і чорного соболя, подушки набиті пухом павичів і лебедів. На такому ложі ще не доводилося спати жодному королю.

— Лишенько! — вигукнув юний Гізельгер.— Ця спочивальня надто розкішна. Я побоююся, що вранці ніхто не прокинеться!

— Не бійтеся,— заспокоїв його Гаген.— Я охоронятиму вас, а завтра кожен клопотатиметься сам про себе!

Бургунди подякували йому за турботу, бо потомилися так, що ледве стояли на ногах. Одразу ж полягали спати. Дехто ліг не роздягаючись. На душі в них було неспокійно. Готуючись до вартування, Гаген одягнув лати.

— Якщо ви не заперечуєте, друже Гагене,— мовив до нього Фолькер,— то до ранку я побуду вам за товариша.

— За це вам віддячить господь! — зрадів Гаген.

Вони вбралися в бойовий обладунок і пішли до брами. Фолькер узяв з собою скрипку. Біля дверей він сів на камінь і заграв з такою силою, немов водив не смичком, а мечем. Потім він став грати ніжніше. Звуки скрипки заколисали навіть тих, хто був неспокійний. їм приснився далекий рідний край.

Коли всі поснули, Фолькер покинув грати. Була глупа ніч. Та не всі гунни спали. У пітьмі щось шамотіло, бовваніли якісь тіні, часом можна було помітити полиск шоломів.

— Підпустіть їх ближче,— прошепотів Гаген. Але тіні відійшли назад.

— Чого ховаєтесь? — гнівно крикнув Фолькер.— Не можу терпіти, коли вночі підкрадаються до дверей.

— Облиште їх! — сказав Гаген.— Вони заманюють вас у пастку. Хочуть, щоб я кинувся вам на допомогу, а будинок залишив без охорони.

— Ви підкрадаєтесь, мов пацюки! — закричав Фолькер.— Ідіть сюди, коли вам щось треба!

— Не заважайте спати,— сказав Гаген.

Шоломи більше не поблискували. Навкруги була пітьма і тиша.

В цей час Крімгільда стояла біля вікна і прислухалася, однак не чула жаданого дзенькоту. Вона нервувала, що задумане зривається. “Треба придумати щось інше”,— міркувала вона.

ЯК ВОНИ ХОДИЛИ ДО ЦЕРКВИ

Озвався вірний Фолькер: “Кольчуга холодить!

Коротка ніч минає, настане день за мить.

Тремчу від прохолоди… одвартували ми…”

Й пішли удвох будити міяс сплячими людьми.

— Незабаром розвиднятиметься,— сказав Фолькер.— Ранкова прохолода проникає крізь кольчугу. Від заліза тілові стає холодно.

Довкола було тихо. Гаген і Фолькер пішли будити тих, хто спав. Бургунди були дуже втомлені, та ще й спали на м’яких ложах, тому довелося добре поморочитися, поки їх побудили. А надворі вже лунали дзвони.

— Підемо до церкви, як ми до того призвичаєні,— сказав Гаген. Нараз у гуркання дзвонів вплелося якесь дивне дзеленчання тарілок, гуркіт барабанів та брязкотіння.

— Що це? — здивовано спитав Гунтер.

— То запрошують на молитву поган,— пояснив Гаген.

— А кому вони моляться ? — поцікавився Гізельгер.

— Богові вогню,— відповів Гаген.— А ще вони поклоняються яйцеві й дитині!

— Як кумедно! — сказав Гернот. Дзеленчання перейшло у гучний гомін.

Бургунди посхоплювалися з лож і намірились повбиратися в святкові шати, проте Гаген відрадив їх.

— В цій країні потрібен інший одяг, шановні друзі,— сказав він.— Замість вінка з троянд візьміть у руки меч і одягніть кольчугу. Шолом завжди має бути міцно підв’язаний. А верхній одяг слід вибирати такий, щоб його не шкода було забруднити! Сьогодні нам доведеться битись. На це й розраховуйте! Коли будете в церкві, звірте богові свої гріхи, покайтеся. Така вам моя порада. Це треба зробити негайно, не чекаючи обідні, бо потім, можливо, для цього не буде часу. Ми виступимо проти гуннських воїнів. Тільки так ми зможемо приборкати їх! Не нападайте, коли в цьому нема необхідності, проте й не ухиляйтеся, якщо нападають. А тепер до діла! Нехай небо боронить нас!

Герої звірилися богові. Кожний пригадав свої гріхи і покаявся, благав простити за вчинене, коли настане страшний суд.

Потім вони вишикувалися лавами і попрямували до церкви. Гаген і Фолькер ішли попереду.

В цей же час з іншого кінця подвір’я у супроводі великого почту вийшли король Етцель і королева Крімгільда. Почет збив таку пилюку, що за нею не видно було дзвіниці. Побачивши, що бургунди при зброї, Етцель здивовано спитав:

— Що трапилося? Може, хтось скривдив моїх любих гостей? Будь ласка, негайно довідайтесь і скажіть мені, в чому справа, щоб я міг владнати її, коли в тому є потреба.

Два посланці подалися виконувати доручення.

— Нам ніхто не заподіяв нічого лихого,— відповів на їхнє запитання Гаген.— Такий у нас звичай: впродовж трьох днів перед сонцестоянням ходити при зброї! Якби хтось скривдив нас, то ми сказали б королю!

— Тут щось не те! — мовив Етцель.— Ви ніколи не казали мені про такий звичай, і не чув я про нього від інших.

Щоб розвіяти Етцелеві сумніви, Крімгільда підтвердила:

— Так, у Вормсі є такий звичай!

Було вже добре видно. Крімгільда побачила своїх братів і серед них Гізельгера. У неї майнула думка облишити помсту, проте пиха перемогла.

Король теж міг усе змінити, якби знав про її наміри. Проте він нічого не знав і не здогадувався. І в його присутності нічого не трапилося. Бургунди і християни гуннського двору одночасно прийшли до собору. Біля входу у храм виникла неймовірна товкотнеча. Ніхто не хотів дати дорогу іншому. Проте далі проклять і стусанів не пішло, а по закінченні відправи всі вийшли спокійно. Після молитви треба було спорядитися до бойових ігор на внутрішньому подвір’ї.

Королева з двірськими жінками сиділа поруч Етцеля коло вікна тронної зали і спостерігала за турніром. Саме Данкварт і його загін слуг підвели коней.

— Позмагаймося загін проти загону! — вигукнув хоробрий Фолькер.— Покажімо свою мужність і спритність!

Бургунди скочили в сідла й стали чекати, що гунни зроблять те ж саме, проте ті стояли або тинялися подвір’ям замку і не думали сідати на коней.

Коні Нібелунгів нетерпляче били копитами.

Гуннам хотілося показати себе. Вони звернулися до Дітріха, прохаючи дозволу позмагатися з рейнцями, однак той суворо заборонив їм це. Не дав дозволу п’ятистам воїнам і маркграф Рюдігер. Вони бачили, які роздратовані бургунди, і не без підстав побоювались за своїх рицарів.

Та ось у двір влетіли Ірмфрід і Гаварт, кожен з тисячею тюрінгців і данів, і зчинили між собою колотнечу, а потім розпочали такий правний кінний бій зі списами, що в кожного, хто на них дивився, аж серце тьохкало. Ратища ламались, мов соломинки, тріскалися краї щитів. Від кінського тупоту дрижали стіни зали й палацу. За списами не видно було сонця.

Змагання не припинялися від ранку до обідньої пори, і жодна сторона не поступалася. Нарешті дали сигнал іти обідати.

Король Етцель звелів припинити бій, хоч він і не був закінчений. Тут і там герої зіскакували з сідел, підбігали до слуг, щоб забрати коней.

Аж ось один пишно вбраний, пихатий гуннський молодик, що, мабуть, зібрався до своєї коханої, в’їхав верхи на коні у двір. Шолом його був прикрашений жовтими, фіолетовими і рожевими стрічками, щоки підфарбовані, а в гриву коня вплетені квіти.

Фолькер сказав Гагенові:

— Це один із тих, хто підкрадався вночі, щоб убити нас. Його ніхто не викликав на змагання, а він приїхав, та ще й бундючиться, мов той павич. Півня треба поскубти!

Король Гунтер спробував заспокоїти шпільмана.

— Ми не повинні подавати привід до сварки,— сказав він.— Треба зробити так, щоб ми не були винні.

— Хай буде по-вашому,— погодився Фолькер.— Тільки в мене дуже сверблять руки, і я повинен їх почухати. Змагання ще не закінчилися. Король з дружиною ще сидять біля вікна, і грати може кожний музика.

І він, узявши в руки спис, кинувся до дженджика й проколов його. Від Фолькерового удару молодик вискнув і впав у свою ж кров.

Слідом за Фолькером помчав Гаген із загоном і вмить зайняв двір.

Побачивши, що скоїлося, гунни скочили на коней і закричали, що вони помстяться Нібелунгам.

— Гурт на гурт! — заволав Гаген і підострожив свого коня, але Етцель уже біг на подвір’я, щоб припинити кровопролиття. В одного свого воїна він ухопив коня, в другого вирвав меч, у третього — спис і на всіх нагримав гучним голосом:

— Назад, назад, тут не було злого наміру! Спіткнувся Фолькерів кінь! Я бачив це на власні очі! Назад, воїни! Стався нещасний випадок! Назад! Вам наказує король! Назад!

Рицарі почали ремствувати — адже вони бачили, що Фолькер напав перший.

Припинивши сварку, король Етцель запросив гостей до трапези. Але Крімгільда не заспокоїлася. Вона звернулася до Дітріха Бернського.

— Прошу у вас захисту і допомоги,— сказала вона.— Гаген скривдив мене, Фолькер — моїх воїнів. Хіба мене, королеву, тут справді нікому захистити?

Дітріх промовчав.

— Облиште думки про помсту, вельмишляхетна королево,— обізвався сивий Гільдебранд.— Кожен має рано чи пізно примиритися зі своєю долею. Через скарб ви збираєтеся вбити своїх братів! В цьому не розраховуйте на мій меч!

— Не просіть у нас, королево, допомоги, якої ми не можемо вам надати! — докинув Дітріх.— Ваші родичі прийшли сюди, покладаю-чись на вашу вірність. Вони — гості мого короля, тому я не виступлю проти них. Я не погоджуся на безчесну помсту.

Тоді Крімгільда звернулася до Бльоделя, який все ще був у дворі. Вона сказала, що обдарує його дуже багатими землями.

— Ясновельможна королево, я не можу наважитися! — відповів королів брат.— Етцель розгнівається. Він такий приязний до ваших людей, що ніколи не пробачить мені, якщо я виступлю проти них. А його гнів страшний!

— Вельможний князю,— не відступалася Крімгільда,— а хіба то добре, що ваш брат так зневажливо ставиться до вас, зазіхає на ваші землі і людей? Це обурливо, це несправедливо! Ви — володар багатьох земель, і тому ваші справи я беру близько до серця. За вашу допомогу я дам вам багато золота. Стільки, що його не зможе перевезти за один раз тисяча мулів. А до того ще й гарну дівчину. Я знаю, що ви давно про неї мрієте. Ви будете князем і пануватимете над багатьма людьми. Що ж до дівчини, то в мене є сила, аби її впокорити.

Бльодель згадав дівчину, про яку вже давно мріяв, і, спонукуваний жадібністю, пристав на пропозицію королеви.

— Тепер ідіть до зали на бенкет, вельмишляхетна володарко,— сказав він.— Я зчиню з рейнцями сварку, захоплю Гагена і кину його до ваших ніг. Він повинен спокутувати свій нечуваний злочин — інакше я не зможу далі спокійно жити!

Після розмови з королевою Бльодель пішов до своїх рицарів,— а їх було три тисячі,— і наказав озброїтися. А Крімгільда пішла до святкової зали. З собою вона привела свого сина Ортліба. Хай він побачить, як упаде голова її ворога!..

Крімгільда розраховувала також і на іншу обставину. Якщо Бльодель не зможе зчинити сварки, то для цього стане в пригоді хлопчик.

Коли Етцель побачив свого сина, він гордо сказав Гунтерові:

— Любий брате, ось моя плоть і кров! Хіба не ставний мій син?! А як він підріс! Любий свояче, Ортліб — і ваша плоть та кров. Він належить до вашого роду — тож буде мужнім героєм. Я дам йому дванадцять королівств. Було б добре, якби він замолоду пройшов у вас науку. Я прошу вас: візьміть королевича як живу заставу з собою на Рейн на знак моєї симпатії до вас. Я віддаю його у ваші руки з повною довірою! Виховайте його чесним рицарем за своїм взірцем, а коли він виросте, то буде допомагати вам у боротьбі проти ворогів.

Король сказав це так голосно, щоб чула Крімгільда. Мабуть, він здогадувався, що вона затіває щось погане.

Як того вимагає звичай, король Гунтер зважував сказане Етце-лем. Однак Гаген випередив його:

— Я не вірю, що хлопець поїде з нами у Вормс.

Етцель онімів, його пойняла туга. Йому ніби ножем ударили в серце, забракло дихання. Бургундські королі зблідли від гніву. Присутні гадали, що це лише вияв брутальності Гагена, а насправді нічого лихого не станеться. Однак біда вже дала про себе знати, тільки у святковій залі про неї ще нічого не відали.

ЯК ДАНКВАРТ УБИВ БЛЬОДЕЛЯ

— До зброї! — крикнув Бльодель, і зразу вояки

всі, як один, три тисячі помчали залюбки

до зали, де із слугами до столу Данкварт сів.

Так виник між героями страшний, всежерний гнів.

У той час, коли Данкварт із своїми слугами сидів за столом, у залу ввійшов озброєний Бльодель. Данкварт зустрів його щиросердо і приязно запитав, що він хоче.

— Краще помовч! — перебив його Бльодель.— Твій брат убив Зігфріда, тому ти і всі, хто з тобою, повинні за це поплатитися!

Данкварт подумав, що Бльодель, мабуть, забагато випив хмільного або дуже збуджений через сутичку у дворі. Він хотів його заспокоїти, тож мовив:

— Що з вами, Бльоделю? До чого тут я? Коли вбили Зігфріда, я був іще немовлям!

— Мені однаково, нещасний,— відповів Бльодель.— Це зробив твій брат Гаген, а також Гунтер, твій родич; за них твоє життя ставиться на заставу.

Данкварт спробував навести Бльоделя на розум, проте нічого з того не вийшло.

— Шкода тільки, що я принизився перед вами,— сказав він.— І то ж я зробив заради вас.

Данкварт схопився і, вдаривши Бльоделя мечем по голові, вбив його.

— Це вам ранковий подарунок! — крикнув він. Побачивши таке, Бльоделеві воїни вдерлися в залу.

— До бою, рицарі! — гукнув Данкварт.— Пощади не ждіть, захищайте свої голови! Замість мечів і щитів беріть у руки ослони!

Слуги так і зробили. Ослонами, стільцями і глечиками вони вбили п’ятсот гуннів. За якусь мить уже всі знали, що Данквартові слуги вбивають тих, хто запросив їх у гості. Гунни рвалися в бій. Дві тисячі їхніх рицарів вдерлися в залу й перебили всіх Данквартових слуг, а їх було дев’ять тисяч.

Про кровопролиття Етцель ще нічого не відав. А в залі купи трупів уже сягали вище столів. Данкварт залишився сам на сам з ворогами. Він іще тримався, однак йому теж загрожувала небезпека. І він закричав:

— Брате Гагене! Коли б у мене був гінець, я послав би його по вас і ви примчали б мені на допомогу!

Гунни на це:

— Ти сам будеш гінцем! Твій труп ми кинемо йому під ноги! Надто багато зла зробив ти нашому королю!

Безвихідь додала Данквартові сили. Мов навіжений, він став рубати гуннів. Йому вдалося пробитися через натовп у залі, потім через двір, після чого він побіг сходами вгору, а тоді продерся через тих, хто подавав їжу. Вони стояли біля дверей. Отак він ускочив у святкову залу. Це було справжнє чудо, але такі чудеса трапляються, коли б’ються відчайдухи! Можете в цьому не сумніватися!

ЯК БУРГУНДИ БИЛИСЯ З ГУННАМИ

Так прехоробрий Данкварт пробився до дверей,

там Етцелеву челядь розкидав витязь цей і став,

залитий кров’ю від голови до п’ят,

стискаючи в руці своїй незборений булат.

Коли Данкварт, скупаний у крові, з мечем у руці, засапавшись, з’явився у дверях, Гаген крикнув:

— Брате, хто це зробив?

— Бльодель,— відповів Данкварт.— Бльодель зі своїми гуннами!

Його слова почули всі, хто був у залі. Розмови припинилися, настала тиша.

— Брате, я сповіщаю про своє горе! — закричав Данкварт.— Полягли всі наші вірні слуги, а також Бльодель і дві тисячі гуннів!

— То стережи двері, щоб ніхто із наших господарів не втік! — гукнув Гаген.— Я зажадаю пояснень від їхнього короля!

Данкварт загородив собою двері. Гаген встав.

— Мені дивно, що в цій залі всі розгубилися,— почав він.— Мені давно відомо, що Крімгільда не хоче забути про своє горе! Отже, вип’ємо на спомин про мертвих і принесемо їм у жертву королеве вино. Почнемо з його спадкоємця!

Він витяг меч і зітнув хлопчикові голову. Вона покотилася до Крімгільди в пелену. Потім Гаген зітнув голову гофмейстерові королевича. Раптом його погляд зупинився на Вербелі, що стояв біля Етцелевого столу. Гаген розшаленів. Він ураз відрубав шпільманові руку зі скрипкою.

— Ой Гагене! — закричав Вербель.— Що ж це ви зі мною зробили? Як же я тепер гратиму?

Однак Гаген не чув його слів. Він рубав і рубав. Навіть не рахував, скільки вбив. Йому допомагав Фолькер; смичком йому став меч, а скрипкою — жива плоть ворогів.

Три королі ще хотіли відновити мир. Та коли в залі з’явилися гуннські витязі в латах і з мечами в руках, бургундські королі теж кинулися в бій. І тоді від ударів тисяч мечів захитався палац. Гуннські рицарі, що були у дворі, побігли сходами вгору на допомогу своїм. І вони неодмінно перемогли б Данкварта, якби Фолькер не пробився до нього і вони не стали один до одного спинами. Коли Гаген побачив це, він відкинув на спину свій щит і змагався уже без прикриття, і всі бургунди, а їх була тисяча, зробили так само. А гуннів було п’ять тисяч, та до того ще рицарі інших дванадцяти королів, а це ще сім тисяч. Проте, крім гуннів, жоден із них не бився проти Гунтерових людей, а Гунтер не бився з ними.

Битва кипіла. Дітріх Бернський став на ослін, щоб подивитися і прикинути, чи можна ще полагодити справу миром. Аж раптом Крімгільда кинулася йому в ноги і обійняла за коліна.

— Врятуйте, шляхетний рицарю! — закричала вона.— Гаген хоче мене згубити! Виведіть мене з цієї зали, благаю вас!

Етцель теж був смертельно переляканий. Він анітрохи не був схожий на воїна.

— Як я вам можу допомогти, володарко? — відказав Дітріх.— Бургунди лютують, і я не можу нічого вдіяти. Я навіть побоююся за своїх людей.

— Допоможіть, Дітріху, допоможіть мені, допоможіть! — не вгавала королева.

Вона хапалася за його одяг і благала, благала.

І Дітріх заревів, мов зубр, закликаючи припинити битву. І йому вдалося заглушити брязкіт шести тисяч мечів. Король Гунтер злякався, чи, бува, хтось із бургундів у запалі бою не зачепив Дітріха. І він гучно закричав, щоб припинили битву. Йому вторували Гернот і Гізельгер, а потім ще й Гаген.

Битва стихла.

— Гунтере, дозвольте мені і моїм людям вийти із зали! — гукнув король Дітріх.— Ніколи і нічим я не скривдив вас!

Вольфгарт обурився і закричав:

— Чого ви просите? Хіба у вас нема зброї?

— Ти що, диявол із пекла? — крикнув Дітріх. Гунтер відповів:

— Можете вийти із своїми людьми, Дітріху. Візьміть із собою ще кого хочете, але наші вороги мусять залишитися тут.

Після цього й інші королі домоглися, щоб їм і їхнім воїнам теж дозволили вийти.

Дітріх обхопив Крімгільду та Етцеля і вивів їх із зали. За ними вийшли шістсот гуннів, серед них — маркграф Рюдігер і воїни з Пехларна. Один гуннський рицар хотів вислизнути через двері разом з Рюдігеровим загоном. Проте Фолькер помітив утікача і ударом списа вбив його. Той упав головою до Етцелевих ніг. Тремтячи від страху, володар світу вигукнув:

— Горе мені з цими гостями! Горе! Адже так загинуть усі мої витязі!

Його останні слова потонули в гуркоті битви, що розгорілася знову.

Невдовзі бургунди перебили всіх гуннів, що були в залі, хоч ті захищалися відчайдушно.

Битва закінчилася, і бургунди відклали мечі набік.

ЯК ВИКИДАЛИ ІЗ ЗАЛИ МЕРТВИХ

Наморені панове спочити посідали,

а друзі Фолькер з Гагеном дихнути вийшли з зали;

обидва перевтомлені, опершись на щити,

гучні, великі речі почали ректи.

Вкрай виснажені бургунди сіли на ослони, а Фолькер і Гаген вийшли надвір. Там нікого не було. Обом закортіло поговорити. Вони стали посеред двору і почали розмову. А витязі, що залишилися в залі, вже засинали від утоми. Окинувши їх поглядом, Гізельгер гукнув:

— Вставайте! Перш ніж спочивати, треба прибрати із зали мертвих! Незабаром гунни знову підуть у наступ, і тоді нам буде потрібне місце.

— Це слушна порада! — мовив Гаген до Фолькера.— Юний Гізельгер може бути справним королем. Бургундія розквітне під його берлом!

Бургунди заходилися викидати трупи гуннів. Їх набралося не менше шести тисяч. І хоч серед мертвих попадалися живі, їх теж викидали. Там були поранені, а також ті, які прикинулися мертвими, щоб уникнути різанини. їж жбурляли на каміння, мов дрова, на неминучу загибель.

Двір навколо королівського палацу був захаращений трупами.

Гунни, які не брали участі в битві, стояли під склепінням, голосили, посипали себе піском, рвали волосся і шматували на собі одяг.

Поглядаючи на них, Фолькер сказав:

— Пхинькають, неначе баби! Краще б поховали своїх небіжчиків!

Якийсь гуннський маркграф почув, що сказав Фолькер, ввійшов у порожній двір і взяв на плечі труп свого небожа. Цим скористався відважний шпільман. Він випустив у маркграфа стрілу, і той упав мертвий. Від безсилої люті гунни зчинили лемент. А Гаген гукнув:

— Ви ні на що не здатні, тільки кричите! Навіть ваш король не наважиться битися!

Етцель почув, що сказав Гаген. Його дошкулили ці зухвалі слова, і він подумки присягнувся, що ніколи не подарує їх Гагенові. І він звелів принести йому бойовий одяг.

Крімгільда намагалася його відрадити:

— Не робіть цього! Ви так давно вже не були в бою! Краще накажіть принести сюди повний щит золота, щоб спонукати героїв до битви.

Етцель тільки похитав головою, а тоді одягнув лати і схопив щит. Намагаючись його стримати, Крімгільда взяла за пояс щита і потягла Етцеля в палац.

Гаген, побачивши це, почав глузувати з Етцеля. Він кричав:

— За що ти збираєшся зі мною битися, королю Етцелю? Я не знав, що ти походиш від Зігфрідового роду! Перш ніж стати твоєю, Крімгільда була Зігфрідовою коханою. Тому в неї є причини для помсти. А чом ти проти мене, боязкий королю?

Етцель затямив образу і знову сам собі присягнувся, що ніколи не подарує цього зухвалому бургундові. У нього в пам’яті спливли події останніх днів. “Вони вбили мого єдиного сина. Прийшли як гості, а вбили мою дитину. Цього я їм ніколи не прощу!”

А Крімгільда благала допомоги:

— Хто вб’є Гагена і кине його голову в пилюку мені під ноги, тому я насиплю повний Етцелів щит червленого золота і віддам половину своїх земель та замків!

— Тепер вони кинуться в бій! — глузливо засміявся Фолькер.— Адже за таку плату вони мусять виявити свою мужність. В мирний час їли хліб свого короля, а тепер, коли запахло смаленим, покинули його напризволяще. Вічна ганьба всім вам! Ні, ми заслужили достойніших супротивників!

ЯК УБИЛИ ІРІНГА

Тут крикнув маркграф Ірінг: “Я завжди бивсь за честь

і нині доведу всім: вона у мене єсть!

Я завжди в перших лавах мечем стрічав біду.

А принесіть-но зброю! На Гагена я йду!

І тоді маркграф Ірінг крикнув:

— Принесіть мою зброю! Я змагатимуся з Гагеном! Я хочу слави! Задля слави я піду на двобій!

— Не раджу вам цього робити,— відповів Гаген.— Але якщо хочете, то я згодний. Тільки дивіться, щоб разом із вами в залу не пройшов жоден гунн.

— Я нічого не боюся! — вигукнув Ірінг.— Починаймо двобій! Не час розводити теревені!

У повному озброєнні він пройшов через двір сам, однак Ірмфрідові Тюрінзькому, Гаварту Данському і тисячі їхнів воїнів хотілося допомогти відважному лотарінжцеві. Вони кинулися слідом. Та Фолькер присоромив їх, сказавши, що не годиться порушувати слово. Він назвав Ірінга паскудним брехуном. Маркграфові стало ніяково. Він ублагав своїх воїнів і королів не ганьбити його і дозволити самому битися з Гагеном.

— Ви йдете на певну смерть, королю,— звертаючись до нього, мовив тюрінжець.

— Може, й так,— відповів Ірінг,— але відступати не можу! Без дальших розмов витязі розпочали двобій. Спочатку кинули один в одного списи, потім схопилися за мечі. Раптом Ірінг залишив Гагена і напав на Фолькера. Та той затулився від удару щитом. Тоді Ірінг напав на Гунтера. Король теж затулився щитом. Ірінг кинувся на Гернота. Потім він зненацька напав на чотирьох рейнських рицарів і вмить з ними розправився.

Його підступність обурила юного Гізельгера. Він гнівно вигукнув:

— За це я вам відплачу!

І Гізельгер кинувся на Ірінга й ударив його мечем. Той упав, хоч і не був поранений. Кілька хвилин він лежав нерухомо, поки зібрався з силами, а тоді схопився на рівні, підскочив до Гагена і з розмаху вдарив того мечем по шолому, розбивши його від скроні до підборіддя.

Меч Ірінга називався Валке. Гаген мов несамовитий кинувся на Ірінга, але той прожогом побіг сходами вниз у двір.

— О ти, увінчаний славою витязю, божа кара, послана на Гагена! — з такими словами зустріла його Крімгільда.— Як ти звеселив моє серце! Нарешті я бачу пораненого Гагена!

Вона зняла з Ірінга щит та шолом і поцілувала в щоку. Щоб трохи прохолонути, Ірінг став на протязі і відкрив свій панцир. Тоді Гаген гукнув:

— Чого ви так вихваляєтеся, зробивши мені всього лише невеличку подряпинку?! Від неї я став іще зліший і хочу продовжити боротьбу! Якщо у вас стане духу, то підніміться сюди ще раз! Отоді я вважатиму вас відважним витязем!

Ірінг попросив своїх друзів принести йому новий бойовий одяг, щит і спис. Одержавши все потрібне, він удруге кинувся на Гагена, хоч друзі й не радили йому це робити.

Повіяло гарячим вітром, коли Гаген та Ірінг схрестили свої мечі. Від ударів загули щити.

Гаген був страшенно розлючений. Стрімкими ударами він розрубав щит і кольчугу хороброго лотарінжця, кілька разів поранив його, а коли Ірінг міняв положення щита, Гаген схопив спис, що лежав біля його ніг, і вдарив ним супротивника в голову.

Ірінг став утікати. Спис застряг у нього в голові. Коли він біг, ратище погойдувалося. Друзі кинулися назустріч, щоб підхопити Ірінга, який ледве тримався на ногах. Лотарінжця поклали в палаці на ослін і почали сіпати за спис, щоб витягти його з рани, не чекаючи, поки скинуть шолом. Життя Ірінга згасало.

Коли Крімгільда, плачучи, кинулася до нього, він сказав:

— Не оплакуйте мене; що міг, те я чесно зробив. Більше ніякої допомоги від мене не буде. Як шкода, що я мушу піти від вас!

А своїм воїнам Ірінг порадив:

— Ніяких скарбів від Крімгільди не беріть! Не спокусіться золотом, бо через нього всі загинете! Гаген страшний! Будьте розумніші, ніж я!

Це були його останні слова. Ірінг помер. Однак його рицарі, королі Ірмфрід і Гаварт та їхні рицарі не послухали Ірінга й почали штурмувати замок. Ірмфрід кинувся на Фолькера, Гаварт на Гагена. Фолькер убив Ірмфріда, а Гаген — Гаварта.

— Відчиніть браму! — гукнув Фолькер.— Впустіть усіх їх сюди! Так і зробили, і витязі вдерлися в залу. їх було тисяч чотири, і всіх їх перебили.

Король Етцель і Крімгільда, дружини і наречені загиблих страшенно побивалися, оплакували мертвих. Смерть дивилася їм у вічі. А золото лежало в Етцелевому щиті посеред двору. Воно блищало між купами трупів. Так ніхто його й не виграв.

ЯК КОРОЛЕВА ЗВЕЛІЛА СПАЛИТИ ЗАЛУ

“Шоломи поскидайте,— рік Гаген воякам.

— Ми з другом початуємо, дамо спочити вам.

А як сюди поткнеться хто з Етцелевих рубак,

не змовчу, будьте певні всі, а дам негайно знак”.

— А тепер скиньте шоломи і відпочиньте,— сказав Гаген.— Ми з Фолькером стоятимемо на варті і своєчасно вас попередимо, якщо гунни знову полізуть!

Бургунди послухали їх, поклали зброю й посідали на вбитих.

У цей день Етцель і Крімгільда послали на бій ще двадцять тисяч гуннів, і бургундам довелося захищати браму до ночі, поки гунни відступили. Бургунди виснажилися вкрай і були згодні на переговори, їм здавалося, що краще швидка смерть, ніж ці нелюдські страждання. Вони надумали просити миру.

Три королі підійшли до воріт і попросили, щоб вийшов Етцель. Лати в них були червоні від крові. За цей день у всіх посивіло волосся, у юного Гізельгера теж. Етцель прийшов з Крімгільдою.

— Що ви хочете? — спитав він.— Сподіваєтесь на мир? Пізно! Ви вбили мого сина! Цього я вам ніколи не прощу!

— Ми змушені були так вчинити,— відповів Гунтер.— Ми приїхали до вас, сповнені довір’я, не зробили вам нічого злого. А ваші люди напали і перебили моїх слуг.

Молодий Гізельгер додав:

— Чим я прогнівив вас, Етцелеві рицарі? Я прийшов до вас як друг, з відкритим серцем і добрими намірами.

Ті відповіли:

— Твоя доброта наповнила замок трупами! Краще б ви залишилися у Вормсі і не приїздили до нас! Ти з братами перебив наших людей.

Однак Гунтер знову попросив миру. Етцель відповів:

— Залагодити справу неможливо! Ваше і моє страждання не зрівняти! Ви вбили мого сина! Жодному з вас не повернутися на батьківщину!

Тоді мовив Гернот:

— Змилуйтесь над нами, королю! Ми цілий день билися і зовсім знесиліли. Ми задихаємося від випарів крові. Дозвольте нам вийти у двір. У залі нема чим дихати. Якщо битися до кінця, то нехай це буде надворі. Ми виснажені, а у вас тисячі людей із свіжими силами. Отже, кінчаймо, і то якнайшвидше!

Таке прохання здалося Етцелеві і його рицарям справедливим, і король уже схилив голову на знак згоди, проте Крімгільда закричала:

— О ні, мій коханий чоловіче, о ні, хоробрі рицарі, не приставайте на це! Вбивці погублять вас усіх, якщо ви їх випустите на свіже повітря і вони прохолонуть! Не дозволяйте їм нічого і не вірте нікому з них!

— О ти, моя вродлива сестро,— сказав Гізельгер,— я не чекав від тебе такого, коли приймав твоє запрошення. Я завжди був вірний тобі і ніколи не кривдив тебе. Тому прошу в тебе пощади. Врятуй нас, ще раз тебе прошу.

— Я не знаю пощади, брате,— відповіла Крімгільда.— Мене ви пощадили? Тепер маєте розплатитися за Гагенів злочин!

А потім кинула:

— Видайте мені Гагена і, можливо, тоді я пожалію вас. Ми ж діти однієї матері! Видайте Гагена! Така моя умова!

— Боронь боже, щоб ми повелися безчесно! — сказав Гернот.

— Ми всі помремо, але ніхто з нас не зрадить друга! — вторував йому Гізельгер.

Крімгільда закричала:

— Досить розмов! Підпалюйте залу! Нікого не випускайте на волю!

Гунни загнали списами і стрілами трьох королів у залу й підпалили будинок. Він зайнявся вмить. З вогню долинули відчайдушні зойки героїв.

Крімгільда злорадно сміялася.

Полум’я гуготіло. На бургундів сипалися іскри. Потім почали падати охоплені вогнем балки.

— Притуліться до стін і тримайте над головами щити! — гукнув Гаген.— Пильнуйте, щоб не перегоріли ремені!

Герої задихалися в густому диму. Раптом упала стеля. Сміття посипалось на панцири. Однак тепер нічна прохолода проникла в залу. Вогонь спадав, і герої побачили в себе над головою зорі.

Незабаром стало розвиднятися. Полум’я згасло. Всі мовчали.

Тоді обізвався Гізельгер:

— Нам знову доведеться битися!

Гунни гадали, що вороги згоріли. Однак коли зійшло сонце, вони побачили, що шістсот бургундів стоять у залі, а Гаген і Фолькер знову несуть варту біля брами.

Крімгільда завила від люті. Вона знов наказала носити у двір щитами золото. Сама, мов та наймичка, важко дихаючи, тягала щити з золотом, обіцяючи віддати його і все своє багатство тому, хто вб’є Гагена. Між купами золота зміїлися проходи. Крімгільда бігала в тих проходах і кричала. Згодом вона привела новий загін — тисячу двісті чоловік. Прибулі почали кидати списи в обвуглену залу, а потім пробували штурмувати сходи.

Цілий ранок билися вони біля брами, однак перемоги не здобули і всі загинули.

Тепер купи мертвих стали вищі за купи золота.

ЯК УБИЛИ РЮДІГЕРА

Нещасні не зотліли — живі зустріли ранок.

Прийшов муж Готелінди на королівський ганок.

Як люте лихо спостеріг ворожих двох сторін,

заплакав вірний Рюдігер, і довго плакав він.

Цього ранку Рюдігер прийшов на королівський двір і, побачивши, що він усіяний мертвими тілами, гірко заплакав. Він подався до Дітріха Бернського, щоб порадитися, чи не можна змінити хід подій.

— Хіба ми можемо дивитися на цю безглузду різанину і нічого не робити? — мовив він.— Ходімо до короля, впадемо йому до ніг і попросимо пощадити наших друзів!

— Про це говорити пізно! — відповів Дітріх.— Король Етцель ні на які поступки не піде. Гаген завдав йому надто багато горя. Не треба нам устрявати в цю халепу. Отака моя думка і рада!

Рюдігер із слізьми на очах усе-таки пішов у замок. Він плакав і тоді, коли чекав короля. Його побачив гуннський рицар.

— Поґляньте на цього героя,— сказав він Крімгільді,— стоїть тут і ллє сльози. Король Етцель ущедрив його своєю ласкою, обдарував багатьма замками, землями і ленними землями, але Рюдігер не віддячив йому — жодного разу не заніс меч над головою бургун-да! А його ж називають окрасою рицарства! Оце так окраса! Йому, мабуть, байдуже до всього, що тут діється. Він турбується тільки про те, аби найбільше взяти собі. Про його мужність розповідають легенди, а насправді він поводиться ганебно.

Рюдігер слухав гунна, і його опанував нестямний гнів. Він підійшов до кривдника і з такою силою вдарив його кулаком в обличчя, що той умить віддав богові душу. Маркграф іще сказав голосно, що не дозволить, аби йому закидали боягузтво. Він би вже давно боровся з ворогами короля, якби сам не привів їх сюди і не охороняв у дорозі.

Аж ось з’явився Етцель. Побачивши мертвого рицаря, він сказав Рюдігерові:

— Маркграфе, чим ми заслужили, щоб ви помножували горе свого короля?

Крімгільда додала:

— Хіба у нас і так мало загинуло людей? Вас називають чесним Рюдігером. Та чи не забули ви, чесний воїне, свою присягу? Присягу у васальній вірності, яку ви склали королю, присягу, яку ви дали мені у Вормсі? Ви урочисто обіцяли, що помститеся кожному, хто скривдить мене? То чого ж варта ця клятва?

Рюдігер зблід, почувши такий закид, і сказав Етцелеві:

— То звільніть мене, королю, від моїх обов’язків! Заберіть усе, що дали мені — замок і подарунки, золото і ленні наділи, візьміть усе моє майно, а мені з дружиною дозвольте піти на чужину!

— А що мені з того, що я втрачу ще й вас? — сказав Етцель.— Ви поклялися бути вірним не тільки у спокійний час! Зараз ваш король і королева опинилися у великій притузі, і вони звертаються до вас по допомогу!

Етцель упав на коліна. Те саме зробила й королева.

— Як можу я вам допомогти? — вигукнув Рюдігер.— Я ж приймав бургундів у себе! Вони були моїми гостями! Я частував і давав їм притулок, обмінявся з ними подарунками на вірність, а Гізельгер посватав мою доньку-одиначку. Хіба після цього я можу підняти на них меч!

— Ви присягали на вірність,— сказала Крімгільда,— і я не можу звільнити вас рід присяги!

Рюдігер закричав у розпуці:

— О боже, забери мене з цього світу! Хоч би що я тепер зробив, усе буде ганьбою! Нема в мене вибору — і так ганьба, і сяк ганьба! О боже, звільни мене від цих мук!

— Ваша королева стоїть перед вами на колінах! — нагадав Етцель.

Рюдігер сплеснув руками.

— Отак мушу я, безталанник, платити тепер за вашу ласку і дари! Мене всі відцураються! Ох, коли б то розплачуватися тільки життям — доводиться платити ще й честю! [147]

Від хвилювання в нього зблідли губи.

— Лишаю на вас, моя володарко, мою дружину і доньку, а вам, королю, моїх воїнів, і прошу вашої великодушності! — сказав Рюдігер.

— Бог віддячить вам, славний маркграфе! — відповів Етцель.— Він захистить вас, і ви здорові повернетеся до своєї коханої дружини. Ви також пересвідчитеся, як уміє дякувати король Етцель! Я дам вам земель, замків і рицарів, скільки ви забажаєте. Ви станете королем, нарівні зі мною владою і силою.

— Горе мені, що я мушу так робити! — вигукнув Рюдігер.— Боже, будь милостивий до моєї пропащої душі!

Він знову заплакав. Заплакала й Крімгільда. Потім маркграф послав гінців до своїх рицарів, щоб ті швидко зібралися і прибули до замку.

Побачивши маркграфа з п’ятьма сотнями воїнів, що, виблискуючи щитами, їхали до замку, Фолькер зблід. А юний Гізельгер радісно крикнув:

— Погляньте, до нас іде підмога, і саме в найскрутніший час! Мабуть, наш свояк залагодив справу. За це я тисячу разів подякую Дітлінді.

— А чи не дивно, що всі вони з мечами і щитами? — висловив сумнів Фолькер, а сам подумав: “Маркграф теж хоче використати нагоду, щоб нашим коштом придбати собі замки і землі”.

Під брамою Рюдігер зупинився і закричав:

— Охороняйтеся, вельмишляхетні рицарі з Рейну! Замість того, щоб надати вам допомогу, я приніс смерть! Ми були друзями, тепер маємо стати ворогами!

— Боронь боже! — обізвався Гунтер.— Хіба ви забули свою клятву? Ми поєднані любов’ю і вірністю! Я не можу собі уявити, щоб ви втратили честь!

І тоді Рюдігер вигукнув:

— Я не можу інакше! Богом присягаюся!

Запала тиша. Було чути тільки посвист вітру та якийсь шурхіт серед убитих.

— Я не можу інакше, свояче! — знов закричав Рюдігер і вдарив закутими в броню руками по закутому в броню обличчю.— Я не можу інакше! — простогнав він.

Мертві мовчали.

— Я не можу інакше,— повторив Рюдігер, і його воїни заплакали.— Крімгільда не звільнила мене від присяги. Ми змушені битися одні проти одних. Я в Етцеля на службі і залежний від нього.

— Такого не може бути,— сказав король Гунтер.— Ніхто не приймав нас люб’язніше, не виявляв більше відданості і щирості, ніж ви. Ніхто не може нас посварити, якщо ми не захочемо цього!

— Я їй присягнув! — закричав Рюдігер.

— Повертайтеся назад! — і собі закричав Гунтер.— Чи ж дозволено цій жінці глумитися з нашої дружби?

— Я їй присягнув! — повторив Рюдігер.

— Погляньте, свояче,— обізвався Гернот,— у мене в руці меч, це ваш подарунок. Добрячий меч, і я застосую його як чесний рицар. Хіба ви хочете потрапити під його удар і завдати журби Готелінді?

— О, нехай усе це станеться,— сказав Рюдігер.— Хай би все вже минуло, і ми лежали б безмовні під безмовними мерцями і не зазнавали б страждань. Це гріх, що я так говорю, але інакше не можу! Так, я бажав би, щоб мій меч убив мене, а ви щоб жили і вас могли б прийняти моя дружина і донька. Це моє останнє слово, свояче!

Тоді докинув своє слово Гізельгер:

— То хіба вам хочеться зробити свою єдину доньку вдовою, батьку? Не може цього бути! Немає сили, яка примусила б вас до цього! Подумайте, я вам довіряю, як іще ніколи не довіряв чужій людині!

Рюдігер відповів:

— Друзі, пробачте мені, безтямному! Я не можу інакше! Не карайте за це мою дружину і доньку!

Тоді крикнув Гізельгер:

— Я пориваю з вами всі зв’язки! Пориваю зв’язки і з Дітліндою! Батько не може так говорити! Ви — диявол!

Рюдігер вигукнув:

— Досить! Прощайте!

Він затулив щитом обличчя, а його воїни приготували до кидання списи.

— Не поспішайте! — зупинив їх Гаген.— Ви добре зважили, чи потрібна вашому королю наша смерть? Вірний васал повинен як слід обміркувати це!

Рюдігер мовчав.

— Ще одне, Рюдігере,— провадив Гаген.— Якось я одержав з ваших рук щит. Гарний щит, обвитий шовком кольору морської води і щедро прикрашений рубінами та смарагдами, однак тепер він лежить десь порубаний. Тому я обеззброєний, чесний Рюдігере. То невже ви хочете зі мною битися?

— Хіба я можу наважитися принести вам інший щит? Адже Крімгільда стежить за мною,— відказав Рюдігер.

— Гаразд, візьміть мій щит! Нехай він захистить вас! Нехай ви всі повернетеся у Вормс!

І він віддав Гагенові свій щит.

— Нехай бог завжди буде до вас прихильний, Рюдігере! — подякував Гаген.— Це чудовий подарунок, і я належно його оціню. На знак вдячності не буду битися з вами. Урочисто обіцяю: хоч би загинув мій король, хоч би загинули мої друзі, хоч би полягли всі бургунди,— я не буду з вами битися, чесний Рюдігере! Я не боротимуся проти вас тому, що не хочу цього, і тому, що присягнув вам! Поруч із Гагеном став Фолькер і сказав:

— Коли Гаген присягається, то й я присягну. Я теж не буду з вами битися, доброчесний Рюдігере! Ваше життя для мене святе. Я був вашим гостем. Ми довіряли один одному, і ніщо не примусить мене порушити цю вірність.”

На очах у Рюдігера забриніли сльози, і він сказав:

— Це вельми шляхетно з вашого боку.

Проте він говорив так тихо, що тільки сам чув свої слова. А потім раптом заревів, мов звір, схопив щит, затулив ним обличчя і, кинувши спис уперед, помчав сходами. Слідом за ним побігли п’ятсот його воїнів.

Гаген і Фолькер опустили свої мечі. Гізельгер теж відступив набік і не рухався з місця. Рюдігер промчав повз них, не зачіпаючи. А коли в залу вдерлися його рицарі, почалася різанина. Все це відбулося швидко, мов громовиця під час літнього сонцестояння, і було таке ж страшне, як і те.

Після цієї сутички на підлозі в крові залишилося безліч рубінів і смарагдів, лежало порубане залізо. Гернот убив Рюдігера мечем, що одержав в подарунок від нього ж. Помираючи, Рюдігер убив Гернота. Рюдігерові воїни посікли не одну сотню бургундів, а бургунди перебили всіх Рюдігерових воїнів.

Після битви в залі запанувала тиша. Оскільки звідти нічого не було чути, король Етцель став гніватися.

— Чому Рюдігер не б’ється? — спитав він.— Маркграф тільки-но пробився до залу!

А Крімгільда сказала:

— Ганьба безчесному! Він зрадив нас і хоче, щоб вороги потайки утекли. Мабуть, домовляється з ними про відхід. Це вони підкупили його. Так віроломний васал платить нам за нашу вірність!

Почувши їхню розмову, Фолькер вкрай обурився і закричав:

— Не були б ви найшляхетнішої крові, королево, я б назвав вас брехухою! Свій обов’язок Рюдігер виконав до кінця!

З цими словами Фолькер підняв над головою Рюдігерове тіло, щоб вони побачили його. Етцель і Крімгільда гірко заплакали за полеглим героєм. Всі їхні рицарі теж оплакували його, і всі їхні королі та графи, бо Рюдігер був прикладом для всіх рицарів, славою і окрасою християнського світу.

ЯК ЗАГИНУЛИ ВСІ ДІТРІХОВІ ВИТЯЗІ

Тут знову голосіння знялося жалібне —

палац, високі вежі як не захлюпне.

Із Дітріхових бернців почув про лихо хтось,

і як же йому серце болем пойнялось!

Голосіння із замку долинуло до Дітріха, а серед гуннів уже ширилася чутка, нібито убитий і сам король Етцель.

Дітріх послав у замок одного із своїх васалів, Гельферіха. Він звелів йому їхати з миром, не викликати жодного бургунда на герць.

— Після цієї ночі вони, мабуть, утратили розум,— сказав Етцель.— Не приймайте на віру все, що вони скажуть, прошу вас!

Гельферіх подався на вивідки, та невдовзі повернувся заплаканий.

— Що трапилося? — спитав король Дітріх.

— Вбили Рюдігера,— сповістив Гельферіх.

— Це не божа воля! — сказав приголомшений Дітріх.— Хіба чесний рицар заслужив такої долі? До бургундів він ставився так приязно, як ніхто інший!

Раптом Вольфгарт закричав:

— Коли це правда, то гунни повинні поплатитися! Не можна сидіти, згорнувши руки, коли вчинено такий злочин! Рюдігер був найшляхетніший з усіх рицарів! Відтоді, як ми втратили Італію, він завжди підтримував нас! Я не можу жити, поки не помщуся за нього!

— Я забороняю вам це робити! — гримнув Дітріх Бернський. Після цієї розмови Дітріх послав до Гунтера Гільдебранда, майстра збройових справ, довідатися, що сталося. Посланець хотів іти до оточених бургундів без меча і щита, а також без супроводу. Цим він мав засвідчити свої мирні наміри. Вольфгартові довелося довго вмовляти старого, щоб той узяв зброю, бо без неї — то йти на певну смерть. Нарешті Гільдебранд погодився, одягнув панцир і взяв супровід. За ним пішли всі амелунги.

Фолькер побачив їх і одразу ж повідомив Гунтера, що Дітріхові воїни при повному озброєнні йдуть до замку, певно, з ворожим наміром!

— Тепер збудеться пророцтво,— сказав шпільман.— Це наша погибель!

Ступивши на подвір’я замку, Гільдебранд поклав щит на землю.

— Що вам заподіяв злого Рюдігер, славні герої? — почав він.— Дітріх журиться його смертю, і ми теж усі сумуємо. Чи правда, що хтось із вас убив його?

— Правда,— відповів Гаген.— Ми тужимо не менше вас. Не вистачає сліз, щоб оплакати його.

Тоді Вольфгарт сказав:

— Якби мій рідний батько мертвий лежав у мене коло ніг, то мені, либонь, не так би боліло! Він був нашою розрадою, коли ми втратили батьківщину. А хто ж тепер утішить його дружину і доньку? Хто поведе у похід його воїнів?

Всі заплакали.

— Віддайте нам тіло,— сказав Гільдебранд,— щоб ми достойно його поховали!

— Така вірність робить вам честь! — відповів Гунтер.— Видно, що ви його справжні друзі!

— Отож. А ми ще повинні просити у вас тіло! — схвильовано вигукнув Вольфгарт.— Видайте нам його негайно, вбивці!

— То візьміть! — відповів Фолькер.

Вольфгарт уже намірився піднятися сходами, проте Гільдебранд його зупинив.

— Ви з глузду з’їхали! — закричав старий.— Хіба король не наказував нам дотримуватись миру, незалежно від того, трапилося там щось чи ні? Чого ви так легковажите? Не миром, а силою хочете забрати тіло? Король вам цього не подарує!

— Та пустіть того лева! — закричав Фолькер.— Він аж кипить від люті! Нехай біжить, я його приборкаю!

Вольфгарт вирвався з Гільдебрандових рук і вдерся в будинок, а за ним в одну мить і всі Дітріхові рицарі. Тому в Гільдебранда не було вибору. Він теж мусив бігти з усіма. До того ж він не терпів, щоб якийсь молодик раніше за нього підняв меч. Ще на сходах він догнав Вольфгарта, обігнав його і кинувся на Гагена, Вольфгарт кинувся на Фолькера, Гельферіх — на короля Гунтера. Річард, Гербарт, Віхарт, Вольфбранд, Зігештаб, Вольфмін і Гельмнот та інші славнозвісні гунни теж вибирали собі достойних супротивників. Вони билися так завзято, аж вогонь летів із панцирів. Ніхто не тямив, для чого ця битва. Вона всім затьмарила свідомість.

— Помстимося за Рюдігера! — ревів Вольфгарт, і бійці шаленіли так, що обвуглені балки зали знов почали горіти.

Супротивники то розбігалися, то знов сходились. Серед них не було жодного, хто не бився б з кожним із присутніх у залі, і неминуча загибель загрожувала кожному. Фолькер убив Зігештаба, Гільдебранд — Фолькера, Гельферіх — Данкварта. Гаген зарубав Річарда, Гельмнота, Віхарта, Гельбарта і Вольфміна. Юний Вольфгарт і юний Гізельгер убили один одного.

Загинули всі гунни, крім Гільдебранда, і всі бургунди, крім Гунтера і Гагена. Тоді Гаген і Гільдебранд рушили один на одного.

Гільдебрандів меч називався Бріннінгом, Гагенів — Бальмунгом. Якийсь час супротивники не могли поранити один одного. Нарешті Бальмунг пробив Гільдебрандові лати. Коли старий помітив на собі кров, він скинув на плечі щит і накивав п’ятами. Пробігши через двір, Гільдебранд постав перед Дітріхом. Той сидів у своєму наметі і немов оглух від горя.

— Чого це ви весь у крові, любий діду? — спитав Дітріх.— Не послухали моєї ради! Я ж вам забороняв битися!

— Це той диявол Гаген поранив мене! — відповів Гільдебранд.

— Вам дісталося по заслузі,— сказав Дітріх.— Чому порушили мир? За такий непослух слід розплачуватися життям!

— Не сердьтеся дуже, дорогий королю! — мовив Гільдебранд.— Ми не могли інакше. Просили Рюдігерове тіло, а нам не схотіли його дати.

— Отже, це правда, що Рюдігера нема серед живих? — спитав вражений Дітріх.— О бідолашні дружина і донька — вдова і сирота! Хто вчинив це, залишивши нас беззахисними?

— Гернот,— відповів старий.

— Принесіть мені бойовий одяг,— сказав Дітріх.— Я сам поїду до бургундів. Передайте воїнам, щоб озброїлися і супроводили мене!

— Ви про кого? — запитав Гільдебранд.— Крім нас двох, всі гунни загинули, а з бургундів уціліли тільки Гаген і Гунтер!

Ця вістка приголомшила Дітріха. Він упав на коліна і став кричати, звівши до неба очі. Дітріх нарікав на свою гірку долю.

— Нехай це горе швидше принесе мені смерть! — благав він.— Боже, скільки людина може терпіти! Горе мені! Краще б я не знав білого світу!

ЯК ДІТРІХ БИВСЯ З ГУНТЕРОМ І ГАГЕНОМ

Взявсь надягать пан Дітріх убрання бойове

і майстра Гільдебранда собі на поміч зве,

так нарікає, плаче цей мужній войовник —

от-от розвалить стіни його надсадний крик.

Гільдебранд допоміг Дітріхові вбратися в бойовий обладунок. Потім вони удвох пішли в замок. Гаген перший помітив їх. Він звернувся до Гунтера:

— До нас іде Дітріх. Отже, справа доходить до кінця.— І, подумавши, додав: — Я битимуся з Дітріхом і здолаю його. Тоді ми будемо вільні і можемо повертатися у Вормс!

Дітріх почув його нахваляння. Біля брами він зняв свій щит.

— Що ви наробили, королю Гунтере? — запитав Дітріх.— За що перебили всіх моїх рицарів? Хіба вам замало Рюдігерової смерті? Якого ви наробили нам лиха!

Гаген відповів:

— Ви, мабуть, не знаєте, що тут було, шановний Дітріху. Нас не можна звинувачувати — така судилася доля. Ваші рицарі прийшли сюди самі. До того ж при повному озброєнні і в бойовому порядку.

— Кому ж мені вірити? — спитав Дітріх.— Гільдебранд каже, що просив у вас Рюдігерове тіло, а ви почали глузувати.

— Це неправда! — заперечив Гунтер.— Ми не віддавали Рюдігерове тіло тому, що після загибелі маркграфа хотіли зустрітися з Етцелем. А Вольфгарт став нас лякати. Отак воно було!

— Нехай буде так,— сказав Дітріх,— але однаково ви повинні відшкодувати мені збитки. Цього вимагає звичай. Здайтеся мені з Гагеном як заложники, і я потурбуюся, щоб гунни пощадили вас. Погодьтеся — і ви переконаєтеся в моїй вірності та великодушності!

— Боронь боже! — вигукнув Гаген.— Щоб оце два вільних герої та підкорилися з власної волі!

— Не кваптеся з відмовою,— наполягав Дітріх.— Зважте на те, скільки горя мені завдали. Ви повинні спокутувати свою провину. Не забувайте також про Бургундію і про своїх кревних. Клянуся вам життям і честю, що доб’юся для вас звільнення і проведу вас до Рейну!..

— Годі! — перепинив його Гаген.— Не випадає, щоб вільні здавалися! Вас тут тільки двоє, а вдаєте, ніби за вами стоїть військо!

Тоді Гільдебранд гукнув:

— Ви дуже зарозумілі і пожалкуєте, що не погодилися, Гагене!

— Може, й так,— відказав той,— але я не буду втікати.

— Отакої! — розсердився старий.— А що було на Васгенштайні, коли іспанець Вальтер висміював вас як хотів, а ви сиділи собі на щиті? Нічого потішатися над іншими!

— Годі сперечатися! — гримнув Дітріх.— Нічого згадувати те, що було п’ятдесят років тому. Я вам забороняю, Гільдебранде!

Тоді Дітріх мовив до Гагена:

— Ви мали намір зі мною битися. То ви готові?

Гаген підняв свій меч. Дітріх скочив на сходи, і почався герць.

Вони билися цілий день, але жоден з них не міг здолати іншого. Нарешті Дітріх поранив Гагена в груди. Що робити з супротивником далі? Дітріх подумав, що Гаген знесилений і було б нечесно добити його. Може, ще вдасться обох їх урятувати. Краще взяти його живим як заложника.

Він відкинув геть свій щит і меч — почав боротися з Гагеном голіруч. Нарешті Дітріх поборов Гагена, зв’язав і повів до Етцеля. Той показав його королеві. Побачивши зв’язаного Гагена, Крімгільда аж знетямилася з радощів.

Трохи заспокоївшись, Крімгільда сказала:

— Навіть не знаю, чим віддячити, Дітріху, за те, що ви зробили для мене. Я віддам усе, що маю, і буду вдячна вам до самої смерті!

Дітріх попросив її:

— Виконайте тільки одне моє бажання!

— Все, що скажете,— відповіла Крімгільда.

— Пощадіть цього воїна. Він покається перед вами! Крімгільда кивнула головою і звеліла:

— Відведіть Гагена у найбезпечнішу кімнату! І Гагена відвели в кам’яну в’язницю.

Аж ось Гунтер обізвався із зали:

— Чого ви зволікаєте, Дітріху? Ідіть, поборемося вдвох! Дітріх і Гунтер почали битися. Обидва вони були рівні силою. До останнього Гунтер залишився чесним рицарем, гідно поводився з супротивником. З Дітріхом він боровся по-геройському, а що упав на силі, то це не ганьба. Він бився вже третій день!

Дітріх переміг Гунтера і зв’язав його. Хоч і не годиться так поводитися з королем, однак Дітріх побоювався, що незв’язаний Гунтер може всіх перебити, так хоробро він боронився.

Дітріх узяв Гунтера за зв’язані руки і привів до Етцеля. Той показав його дружині. Крімгільда сіла на трон і повела розмову з братом.

— Ласкаво просимо, Гунтере, королю Нібелунгів,— почала вона.

— На це вітання я не відповім, сестро! — мовив Гунтер. Дітріх упав перед Крімгільдою на коліна і став благати:

— Шляхетна дружино короля! Ще ніколи не брали заложниками таких хоробрих рицарів, як ці двоє! Ви обіцяли виконати одне моє бажання. Так-от, я прошу пощадити Гагена і Гунтера!

— Я буду до них милостива,— відповіла Крімгільда.

І Гунтера відвели у в’язницю, а Крімгільда встала і пішла до Гагена.

— Віддайте те, що забрали в мене,— сказала вона.— Поверніть мені скарб. Можливо, тоді ви знов побачите Бургундію.

— Мене зв’язує клятва,— відповів Гаген.— Я присягнув своїм володарям не виказувати, де знаходиться скарб, до їхнього скону!

— Тоді я мушу довести справу до кінця,— мовила королева і послала у в’язницю по Гунтерову голову.

Взявши мертву голову за волосся, Крімгільда показала її Гагенові.

— Ваш король мертвий,— сказала вона.— Тепер клятва не зв’язує вас!

Гаген кивнув головою.

— Кінець справі! — мовив він.— Мої королі мертві. Мертвий Гізельгер, мертвий Гернот, а тепер і Гунтер. Така була ваша воля! Де знаходиться скарб, нині знає тільки бог та я. Від вас він захований назавжди!

— То віддайте мені хоч Бальмунг! — зажадала Крімгільда і забрала у Гагена меч.— Цей меч здобув мій коханий Зігфрід одночасно із скарбом,— сказала вона.— Він тримав його у своїх руках. На ньому спочивав його погляд. Його вуха слухали посвист цього меча. Нехай же він ще раз привітає мого коханого!

Вона ухопила меч і відрубала Гагенові голову. Етцель здригнувся.

— Горе, жінка вбила найвидатнішого рицаря! — вигукнув він.— Настав кінець світу. Горе нам!

— Проклята! — закричав Гільдебранд.— Що ти наробила! Тобі не місце на землі!

Він підбіг до королеви і скинув її з трону. Вона кричала, мов звір, просила допомоги у Етцеля. Однак король не ворухнувся.

Гільдебранд вихопив свій меч і порубав Крімгільду.

Етцель гірко заплакав.

Так любов закінчилася горем.

Що було далі, не знаю. Знаю тільки, що багато людей плакало — рицарі, жінки, діти, а також слуги, дружини і діти слуг.

На цьому й кінчається давня оповідка. Вона називається: “Горе Нібелунгів”.