Півонія, Аль і Я

Півонії вбігли в садок,
постояли, послухали спів шпаків —
і втекли. А одна затрималась,
дві пелюстки зронила —
та й кинулася наздоганяти
прудких.

Я підняв пелюстки,
у конвертик поклав обережно,
підписав: «У весну. Півонії.
Тій білявій, з рожевим чубчиком.
Від мене, винахідника.

P.S.Повертайся сюди, півоніє,
я чекаю на тебе в садку.

Наступної весни, півоніє,
прийди —
пригощу тебе тістечком,
лимонадом, какао з корицею
і шоколадом.
Посидимо за столом,
півоніє,
порахуємо світлячків.

Повертайся скоріше,
півоніє,
Моя мама так любить,
як пахнеш ти:
о-о-о-о, каже вона,
зануривши носа у квітку.

P. S. Чи пелюстки дійдуть, півоніє,
у конверті із жовтою маркою?

А ще я, півоніє, маю пса:
ердельтер’єра — нелегко промовити,
але звати його просто — Аль.
Як прийдеш — познайомлю, півоніє.
Тільки прошу, не бійся його.
Хоч і непосидючий Аль,
однак слухає дві команди:
фас і фу!

P.S. Аль сидітиме слухняно.

Ми купили сьогодні, півоніє,
малі темно-зелені паростки.
Мама з татом в саду їх висадили,
навесні вони зацвітуть.
Отже, ждатимуть тебе тут, півоніє.

P. S. І ми з Алем чекаємо,
і цьом-цьом у кожну пелюстку.

P.P.S. Повертайся сюди, півоніє,
ми стоїмо у садку».