Поро гномів – краснолюдків та сирітку Марисю (початок)

Як двірський літописець короля Блистка впізнавав весну

1.

Зима була така тяжка й довга, що його величність Блистек, король гномів-краснолюдків, примерз до свого трону. Сива його борода засріблилася інеєм, з підборіддя звисли льодяні бурульки, обмерзлі брови суворо наїжились, у короні замість перлин іскрилися краплі замерзлої роси, а пара королівського подиху сідала снігом на стінах Кришталевого Г роту.

Вірні королівські підданці, жваві краснолюдки, кутали Блистка своїми червоними плащами з великими каптурами. Багато з них пошили шуби й куртки з коричневого та зеленого моху, назбираного в лісі ще восени, з губки, що росте на деревах, з білячого пуху і навіть з пір’я, що його погубили птахи, відлітаючи за море, у вирій.

Але ж король Блистек не міг одягатися так убого, як звичайні гноми. Взимку й улітку він мусив носити пурпурову мантію, котра вже не одне сторіччя слугувала королям краснолюдків і так виносилася, що крізь неї свистів вітер.

Щиро кажучи, ця мантія й новою не дуже гріла, бо зіткано її з павутиння червоних павучків, що снують навесні по грядках, і вона була як маковий листочок завтовшки.

Отож король щулився і тремтів з холоду, раз по раз хукаючи на руки, такі затерплі, що ними годі було навіть вдержати скіпетра.

Адже у Кришталевім Гроті вогню палити ніяк не можна… Ще б пак! Одразу все чисто порепалося б — і стіни, й підлога.

То король Блистек мусив грітися блиском золота й срібла, сліпучим сяйвом діамантів, райдугою, що її промінчик денного світла запалював на кришталевих стінах, та іскрами, що їх кресали довгі мечі краснолюдків, коли ті вимахували ними — із природженої відваги, а також щоб трохи зігрітися. А втім, тепла з цього всього було мало, так мало, що бідолаха король цокотів останніми зубами, які в нього ще лишилися, нетерпеливо очікуючи весни.

— Маслючку! — мовив він нарешті до одного з придворних.— Слуго мій вірний! А глянь-но на білий світ — чи не йде вже весна?
Але Маслючок відповів:

— Пане мій королю! Не час мені виглядати, доки не зазеленіє кропива в селі під тином. А до цього ще далеко… Ой, як далеко!

Король похитав головою, та за мить покликав:

— Синичко! А може б, ти глянув?

Але Синичці так не хотілося витикати носа на мороз. Він сказав:

— Пане мій королю! Не час і мені виглядати, доки не зацвірінькає плисочка. А до цього ще далеко…

Король замовк, але мороз дошкуляв так, що за хвилину він знову кивнув пальцем:

— Сонечку, слуго мій! А може б, хоч ти виглянув?

Але й Сонечку аж ніяк не хотілося йти в мороз та завію, і він, уклоняючись, відмовив:

— Пане мій королю! Не час і мені виглядати, доки мушка не прокинеться під сухим листочком. А до цього ще ой як далеко!..

Схиливши голову на груди, король важко зітхав, і в Кришталевому Гроті здіймалася снігова мла, і якийсь час нічого не було видко.

Так минув тиждень, минув другий; аж якось уранці в Кришталевому Гроті трохи пояснішало, і з льодових бурульок по королівській бороді побігла вода. На чуприні теж почав танути сніг, з брів обсипався іній, а намерзлі на вусах бризки закапотіли, ніби сльози.

Лід на стінах Кришталевого Гроту порепався з гуркотом, наче крига на Віслі, і в тронному залі стало так вогко, що всі гноми разом з королем почали голосно чхати, ніби палили з гармат.

А треба вам знати, що в гномів-краснолюдків носи здоровезні.

Самі вони не геть-то й великі: як побачить краснолюдок селянський чобіт — стане й дивується, роззявивши рота: дума, що то будинок. А як, бува, залізе в клітку на курей, то вже й питається: «Що воно за місто і де тут брама?»

А впаде в кухоль — верещить, мов несамовитий: «Рятуйте! Потопаю в криниці!» .

Отака це дрібнота. Але носи в них на диво великі. Більшого й органістові не треба, щоби нюхати табаку.

Отож чхали всі та бажали здоров’я один одному і королю Блисткові.

А відлига тривала. Десь опівдні краснолюдкам уже порозмерзалися вуса.

І тут почали вони радитись, кого б вирядити на землю — подивитися, чи справді вже прийшла весна.

Нарешті король Блистек стукнув об землю щирозлотим скіпетром і мовив:

— Хай піде наш учений літописець Кошалек-Опалек!

— Яке мудре королівське слово! —загукали краснолюдки й усі враз глянули на вченого Кошалка-Опалка.

Той сидів над грубезною книгою, куди записував геть усе, що з найдавніших часів сталося в державі краснолюдків: звідки вони взялися, яких мали королів, коли та з ким воювали і як їм у тих битвах щастило.

Що бачив Кошалек та що чув — усе списував достеменно, а чого не бачив і не чув — вигадував так гарно, що всім, хто читав ту книжку, серця повнились радістю.

То він перший довів, що краснолюдки хоч зараз і малі, мов кулачок, але вродилися велетнями, й це навмисне так щуляться, аби менше сукна купувати на плащі, бо ж відомо: все тепер страх яке дороге.

Краснолюдки так пишалися своїм літописцем, що як хто з них бачив на землі бур’янину — зараз виплітав з неї вінок і вдягав Кошалкові-Опалкові на голову. Тож його ріденька чуприна геть витерлася і голова стала лиса, як коліно.

2

Кошалек-Опалек одразу почав лаштуватися в дорогу. Налив повен глечик найчорнішого чорнила, нагострив величезне гусяче перо, таке важке, що мусив нести його на плечі, мов рушницю; приторочив на спину книжки, підперезав плаща ремінцем, насунув гостроверхий каптур на голову, озув постоли, запалив довжелезну люльку — і вже був готовий у путь.

Вірні друзі стали ревно прощатися з ученим літописцем: хто його знає, думалось їм, чи не спітка Кошалка на землі якась лиха пригода, чи вони ще колись побачаться?

Навіть король Блистек хотів був обняти Кошалка, бо дуже шанував його за велику вченість, але не міг ворухнутися — королівські шати міцно примерзли до трону.

Отож він лише похилив золотого скіпетра над ученим мужем, а коли той поцілував королівську руку, по щоках Блист-кові покотилося кілька блискучих перлин, що з брязкотом упали на кришталеву підлогу.

Були то замерзлі сльози доброго короля. Державний скарбник Грошик підняв їх і, поклавши в коштовну шкатулку, відніс до скарбниці.

Цілісінький день морочився вчений Кошалек, доки нарешті вийшов з Кришталевого Гроту.

Дорога була стрімка, обплутана корінням прадавніх дубів; уламки скель, рінь та каміння обсипалися з-під ніг і, глухо гуркочучи, падали на дно прірви. Замерзлі водоспади виблискували, мов крижини, і вчений мандрівник раз у раз сковзався по них у своїх постолах, на превелику силу посуваючись угору.

До того ж він не припас ніяких харчів у дорогу, бо, несучи здоровенну книжку, чималий глечик-каламар та велике перо, вже нічого більше не міг узяти з собою.

Бідолашний Кошалек-Опалек, певне, геть охляв би з голоду, аби не трапив дорогою на затишну оселю хазяйновитого хом’яка. Той хом’як напташив повнісіньку комору всякого зерна та букових горішків — отож він нагодував голодного мандрівника і навіть дозволив йому відпочити на сіні — дозволив, правда, лише з тією умовою, що Кошалек нікому на селі не скаже, де живе хом’як.

— Бо є,— сказав він,— на селі такі шибеники, що як довідаються про мене — вже я не матиму ні хвилинки спокою.

Кошалек-Опалек щиро подякував гостинному господареві й рушив далі, зміцнілий душею і тілом.

Тепер він ішов бадьоро, раз по раз поглядаючи з-під темного каптура на дрібненькі селянські нивки, на луки та гаї. А вже зелені вруна бурхливо пробивалися з-під землі; вже молода травичка лисніла по вологих видолинках; вже над повноводим струмком червоніла лоза, а в тихому, млистому повітрі чути було поклики журавлів, що летіли ключем десь у височині.

Звичайно, кожен краснолюдок одразу вгадав би — це прийшла весна, але Кошалек-Опалек ще замолоду так заглибився в книжки, що крім них нічого в світі не бачив і не розумів.

А проте серце йому сповнила така дивовижна радість, що він раптом замахав своїм величезним пером і заспівав старої-престарої пісеньки:

Згиньте, смутки! Гетьте, чвари!

Наливайте, хлопці, чари!

Ледве він проспівав два рядочки — почув цвірінькання горобців, які сиділи табунцем на лозовому плоті, що ним обгороджено невеличке поле. Кошалек одразу ж урвав спів, аби, крий боже, не подумали, ніби й він цвірінчить разом з горобцями,— та насупивши брови попрямував далі дуже поважно… Хай знає ота голота, що він — учений муж і з горобцями не приятелює.

А попереду вже маячило село, отож Кошалек звернув на придорожню стежку й, ховаючись у торішньому бур’яні, непомітно дістався до першої хати.

Велике село потопало в темних, ще безлистих садках; впритул до околиці підступала зелена стіна соснового бору.

Хати були справні, побілені по-хазяйськи; з коминів здіймався синій дим; рипіли над колодязями журавлі, чулося мукання, іржання — парубки саме напували худобу. Дітлахи з галасом бавилися на обсадженій тополями дорозі в квача та в хованки.

А над усім цим гамором панувало важке гупання молота й брязкіт заліза, які долинали з кузні. Коло неї юрмився гомінкий гурт жінок.

Кошалек-Опалек обережно посунувся вздовж тину і, сховавшись за кущем терну, став прислухатися.

— Ну ж і негідник! Ну й злодюга! — лаялась одна з жінок.— Коли вже він до ковалевого курника вліз і не злякався, то від нього жодна курка на селі не сховається!

А друга:

— Ет, що ковалеві кури! От у мене була курка! Золото — не курка! День у день несла яйця завбільшки як мій кулак. Кажу вам — другої такої в усьому селі не було.

Тут устряла третя:

— А мого півня хто задушив? Не він, клятий? Як побачила розсипане пір’я — трохи не зомліла! Щонайменш п’ять злотих узяла б за нього або ще й п’ятнадцять грошів!

Тут перша знову:

— Ну ж і підступник! Ну й катюга! А яку силу має в пазурах! Це вам і чоловік лопатою глибше не вириє! Та невже ж ніякого способу немає на такого злодіяку?!

Тут з хати біля кузні вибігла ковалиха, без кохтини, незважаючи на холод, притулила хвартуха до очей і заголосила:

— Та мої ж ви чубарочки любі! Та мої ж ви курочки золотенькі! Та що ж я без вас, сирота, робитиму?!

Кошалек-Опалек дуже дивувався, прислухаючись то одним, то другим вухом до лементу. Він ніяк не міг уторопати, кого це так лають жінки.

Та раптом стукнув себе пальцем по лобі, сів під тином у бур’яни, відкрив каламаря, умочив перо в чорнило, струсив і, розгорнувши грубезну книгу, записав:

«На другий день моєї подорожі я дістався до нещасної країни, на яку напали татари й повбивали, подушили або позабирали в неволю геть усіх півнів та курей. Через те коваль кував мечі на битву, а біля кузні чути було плач і нарікання…»

Він ще писав, коли на порозі кузні раптом став шваль і гукнув басом:

— І що воно той плач поможе?! Тут треба горщика з жаром узяти та викурити злодюгу димом. Відомо, де лис живе,— в ямі на узліссі. Ану, Яську! Мерщій, Стаху! Гукайте хлопців та з лопатами на лиса! А ти, жінко, не голоси, а готуй горщика з жаром! Я б і сам пішов, та роботи багацько!

З цими словами він повернувся до кузні, й там знову забряжчало залізо.

А два ковальчуки, покинувши міхи, щодуху побігли селом, гукаючи:

— На лиса! На лиса!

Зачувши це, жінки порозбігалися по хатах — готуватися до вловів.

Тоді уважний Кошалек-Опалек знову вмочив перо в чорнило й записав до книги:

«Ці татари мають сміливого ватажка-хана, котрий зветься Великим Лисом. А ховаються вони в лісових норах, і тутешня людність викурює їх звідти гарматним димом».

Ледве скінчив писати вчений Кошалек, як знов до нього долинув галас. Глянув — аж селом суне юрба жінок та дітей — з лопатами, з киями, з горщиками, а за юрбою щодуху мчать кручки, забої та інші сільські кудлаї, несамовито гавкаючи й огризаючись на бігу.

Отож Кошалек-Опалек ще раз умочив перо й записав у книжку:

«На війну з татарами в цій країні ходять не чоловіки, а жінки та діти; це військо здіймає страшенний галас, сунучи на ворога вельми квапливо; за головною армією мчить здоровенна зграя псів, додаючи воякам мужності лютим гавканням.

Що сам я на власні очі бачив і власним підписом стверджую».

Тут він перехилив голову, примружив ліве око й, написавши скраєчку: «Кошалек-Опалек, двірський літописець його величності короля Блистка»,— зробив майстерний широкий закрут.

Тим часом з-за тину долинув до нього запашний ялівцевий димок, що його гноми-краснолюдки полюбляють над усе. Кошалек-Опалек потяг своїм великим носом раз, потяг другий, а потім, розсунувши кущі, почав пильно придивлятися — звідки цей чудовий димок…

І тут він угледів край соснового бору витку синю смужку, а як добре протер окуляри, побачив ще й невеличке вогнище та пастушків, що сиділи навколо нього.

Старий Кошалек дуже любив дітей; отож він одразу рушив до вогнища полем навпростець, не спускаючи з ока синій димок та кумедно стрибаючи по борознах.

Пастушки неймовірно здивувалися, побачивши малого чоловічка в подорожньому, підперезаному ремінцем плащі з каптуром, з книгою під пахвою, з глечиком-каламарем при поясі та з пером на плечі.

Юзек Сорока штовхнув Стаха Шафарчика в бік і, показавши на малого чоловічка, шепнув:

— Краснолюдок!

А Кошалек-Опалек був уже зовсім близенько й ласкаво всміхався дітям, киваючи головою.

Діти аж роти пороззявляли з подиву, вдивляючись у нього. Проте вони зовсім не злякалися. Кожне знало, що гноми-краснолюдки не кривдять нікого, а бідним сиротам ще й допомагають. Стах Шафарчик згадав, що позаминулої весни його телята втекли в ліс і отакий самий малесенький чоловічок знайшов їх і загнав на пасовисько. А тоді погладив Стаха по голівці й насипав повну шапку смачних ягід, приказуючи:

— Не бійся! їж, сиротинко!

Тим часом Кошалек-Опалек підійшов до вогнища й, вийнявши люльку з рота, промовив:

— Здрастуйте, дітки!

Пастушки відказали поважно:

— Здрастуйте, краснолюдку!

Тільки дівчатка зіщулились і, понатягавши хустки на лоба, так що їм ледве було видко носи, витріщили на прибульця блакитні оченята.

Кошалек-Опалек глянув на них і мовив, усміхнувшися:

— Чи не можна погрітися біля вашого вогнища? Бо я змерз.

— А певне, що можна! — відповів Ясько Кшеменець.

Ясько Сорока запросив:

— Сідайте, пане краснолюдку! Ось тутечки гарне місце!

І підтикав поли своєї сірячини, даючи Кошалкові місце біля вогнища.

— А спечеться картопля, то й попоїсти можна, як є охота,— гостинно проказав Кубусь.

— Певне, певне, що можна! От-от картопля спечеться — вже й дух од неї пішов! — підхопили всі діти.

Кошалек-Опалек сів біля вогнища й, зворушено поглядаючи на рум’яні личка, загомонів:

— Та мої ж ви дітоньки любі! Та чим же я вам віддячу?

Ледве Кошалек-Опалек вимовив це, як Зоська Ковальчанка, затулившись рукою, сором’язливо промовила:

— А ви нам казку розкажіть…

— І-і-і! Що там казка! — поважно заперечив Стах Ша-фарчик.— Правда завжди краща за казку.

— А певне, певне, що краща! — згодився Кошалек.— Правда найкраща за все.

— Ну, коли так,— весело гукнув Юзек Сорока,— розкажіть нам, звідки краснолюдки взялися на світі?

— Звідки взялися? — повторив Кошалек-Опалек і вже хотів був почати довгу розповідь, коли раптом картоплини в попелі почали гучно тріщати й репатися. Діти один поперед одного кинулись вигрібати їх паличками.

Але вчений літописець так злякався цієї тріскотняви, що відскочив убік і заховався за польовим камінцем. З цієї фортеці він боязко придивлявся до дітей, що на повен рот уминали дивовижні круглі кулі, від яких линула пара.

Кошалек-Опалек розгорнув книгу й, поклавши її на камінець, написав тремтливою рукою:

«Люд у цій країні такий войовничий і мужній, що навіть малі діти печуть у жариві кулі картечі, котрі репаються і тріщать так, як гримить грім небесний.

Тоді хлопці, ще з пелюшок навчені зневажати смерть, ба навіть і тендітні дівчатка вигрібають тріскучу картеч з попелу й, розжарену, димучу, кладуть собі в рот.

Дивуючи з такої лицарської звитяжності, записую цю подію на вічну пам’ять нащадкам. Дано в полі, коло бору, в надвечірню пору».

Після цього Кошалек поставив свій підпис із закрутом, ще кучерявішим, як попередній.

Тим часом у полі так смачно запахтіло печеною картоплею, що у вченого мужа засмоктало під грудьми й голосно забурчало в животі.

Побачивши, що тріскотливі кулі ніякої шкоди пастушкам не завдають, Кошалек-Опалек обережно вибрався з-за камінчика й підступив до вогнища. Зоська Ковальчанка зараз же покришила картоплину й простягла йому на лопушині, запрошуючи їсти.

Кошалек-Опалек, повагавшися, поклав гарячу крихту в рот, але, розкуштувавши, простиг руку, аби взяти ще. Дівчатка навзаводи почали кришити йому найкращі картоплини й, даючи по шматочку, так нарешті розсміливилися, що Кася Бальцерівна сама впхнула Кошалкові останній кусничок у рота,— і всі засміялись з великої втіхи, а найдужче сама Кася.

3

Трохи підживившись, Кошалек-Опалек знов умостився біля вогнища, і коли хлопці підкинули свіжого хмизу й іскринки весело застрибали по сухих гілочках, почав розповідь про краснолюдків:

— Давніш звалися ми не краснолюдками, а боженятами. І жили не під землею, під скелями чи під корінням старих дерев, як живемо тепер, а по селах, по хатах разом з людьми. Давно це було, ой, як давно! Ще владарював у цьому краю Лех, що побудував місто Гнєзно — на тім місці, де знайшов гнізда білих птахів. Він сказав собі: «Якщо птахи живуть тут у безпеці й не відлітають, значить, земля ця затишна й добра».

Отак воно й справді було.

А про птахів казали люди, що то орли, але в наших старих книжках написано, що то були лелеки, які блукали по луках та болотах і мостили собі численні гнізда на деревах.

Проте, як було, так було — досить того, що ця країна через владаря її Леха стала зватися Лехією, а людей, що проживали там, усі прозивали лехітами, хоч дехто кликав їх ще й полянами, бо це був народ рільників, хліборобів, що орали сохою поля та засівали їх хлібом. Все це записане в наших старих книжках і засвідчене печаткою.

— А бору хіба тоді не було? — раптом спитав тонким голосом Юзек.— І річки не було, й геть нічого?..

— Чом не було…— відповів Кошалек-Опалек.— Були бори, та не такі, як тепер, а прадавні хащі, без кінця й краю. А в хащах жив величезний, страшний звір, що як загарчить, було, то й дерева ламалися. Але ми, гноми-краснолюдки, тільки ведмедів пам’ятаємо. Казав був мені прадід мого прапрадіда, що колись ведмідь вигорнув його разом з бджолами й медом з липового дупла — а тоді півзими тримав у себе в барлозі, ще й загадував оповідати йому казки, а сам день і ніч дрімав та смоктав лапу.

Лише як ударив мороз і ведмідь захропів на всі заставки — кинувся прадід мого прапрадіда навтіки з барлога й, проблукавши сім років у хащі, повернувся до свого народу.

Діти весело сміялися, слухаючи про такі дивовижні пригоди, а краснолюдок оповідав далі:

— Го-го! Ото були часи! Над полями, над річками та озерами шуміли неозорі липові гаї, а в них мешкав старий-пре-старий божок, на ім’я Світовид, який дивився на три сторони світу й тримав увесь край під своєю опікою.

А хати селянські, подвір’я та худобу доглядали наші краснолюдки-боженята, що їх через малий зріст прозивали малюками-домовиками.

«У кожній хаті — свій домовик!» — казав народ за тих давніх часів…

А нам тоді жилося добре й весело, бо ми допомагали господарям у всякій роботі: то підсипали коням вівса, обдмухую-чи його з полови, щоб золотилося чисте зерно; то різали січку, то витрушували солому, то заганяли курей на сідало, щоб не заблудили десь у кропиві, то збивали масло, то відгнічували сир, то колихали дітей, то намотували пряжу, то роздмухували вогонь, аби швидше зварилася каша. Яка лише була робота в хаті чи надворі — ми за все хапалися радо.

Щоправда, робили ми не задарма. Як не господар, то господиня завжди пам’ятали про нас. Завжди в хаті скраєчку на лаві лежали крихти хліба й сиру, стояло в кухлі трохи молока, а часом і меду. Було чим підживитися. А” як господиня було йшла із сапкою в город або з серпом у поле, то, ставши на порозі, оглядалася назад, набирала з бочки жменю проса й, розсипаючи по хаті, приказувала:

Боженята, боженята!

Їжі вам доволі!

Доглядайте діти й хату,

Поки я у полі!

І йшла собі спокійно до роботи. А ми — шусть з-під запічка, шусть з-під лави, шусть з-під мальованої скрині! І ну в хаті господарювати, дітей забавляти: хлопцям коники стругати, дівчаткам ляльки з шмаття крутити та кіски заплітати! Ну віконечка протирати, сонце в хату пускати, доки забігають по кутках золоті зайчики й усе заряхтить навколо!

Праці, щоправда, було багатенько, але вдячності людської — ще більш. Не було заручин чи обстрижин (за давніх часів у слов’ян дуже довго не стригли хлоп’ятам волосся. Той день, коли їх уперше стригли, святкували й називали «обстрижи-нами) на які б нас не запросили господарі:

Боженята! Боженята!

Щиро просимо на свято!

На зубрячі ноги,

Оленячі роги,

На півня в печі
І на калачі!

Звісно, між люди ми не пхалися, бо наш народець, хоч і малий, завжди знав, де та як йому поводитись.

Та коли ми починали гуртом грати на малих гусельцях десь. під вікном чи під порогом — люди не могли досхочу наслухатися нашої музики, така вона була радісна, така весела, так.співало від неї в грудях серце.

Гей! Гей! Де вони, ті часи?! Де?!

4

Кошалек-Опалек зупинився, звільна попихкуючи люлькою, а діти пильно дивилися на нього.

За хвилину він заговорив знову:

— Чи довго так було — не знаю, бо про це в наших книжках не написано нічого.

Але згодом усе почало змінюватись. Не стало добрих володарів з Лехового роду, а нові без кінця й краю сварилися між собою, бо їх панувало щось аж дванадцятеро разом. Та нарешті народові остогидла ця колотнеча: він прогнав злих князів геть, а собі знову обрав одного.

Отож ніби й стало тихо в нашій країні, та ледве сяйнуло над нею сонце — знову насунула буря.

Як сарана спадає на колосисту ниву, аби знищити її дотла, так напали на нашу землю німці, а їхній князь намірився силоміць одружитися з нашою князівною, щоб княжити й панувати над нами.

Кажу: нашу князівну, бо хоч ми були лише малі гноми-боженята, але в ті давні щасливі часи єдналися з народом, жили як брати.

А проте наша князівна не схотіла німця…

— А я знаю! — несподівано вигукнула тонесеньким голоском Кася Бальцерувна.— То була Ванда!

— І я, і я знаю! — ще тонше запищала Зося Ковальчанка.

І ну обидві виспівувати:

Ванда спить у цій землі,

Що прогнала німця!

Кошалек-Опалек похитав головою й мовив усміхнувшись:

— Правда ваша, що прогнала! Знаю… знаю… Ця пісня записана в наших стародавніх книжках, і ми споконвіку навчаємо цієї пісні сільську дітвору… Аякже… Я сам навчив, може, з сотню дітей… А вас хто вчив?

— А ми не знаємо…

— Ну, то, певне, я… Іншим разом здається, ніби в повітрі щось гомонить або співає.

— Правда! — ствердили хлопці з повагою.

— Ось бачите… Це краснолюдки так гомонять і співають. Але вони малесенькі, то їх і не видко, надто як заховаються між колосками в полі, десь у траві на лузі, чи між листям у гаю, або й між камінцями на межі.

Ну, добре! Коли наша князівна не схотіла піти за німця — почалася війна. Налетіли на наш край чорні круки та гайворони; завили вовки, небо вкрилося хмарами.

Ми теж стали гинути з голоду, бо й хліб, і сир — усе йшло воякам, що билися з німцями. Зубожів цілий край, зубожіли й ми з ним разом. Але в князівни серце боліло, що через неї весь народ спіткало таке лихо: кинулась вона з горя у Віслу та й утопилася. Тоді німці пішли собі геть і стало тихо.

Але люди розбестилися за ту війну так, що й сказати не можна. Вже брат зраджував брата, вже дужчий кривдив слабшого, вже скнара приорював сирітську нивку до свого поля. А що там, де панує кривда і ллються сирітські сльози, щастя бути не може, запанували в нашій країні злі князі, які звалися Попелями.

— Ой, лихо! — запищала Кася.— Попелі?

— Ну чого б то я пищав? — обурився Стах Шафарчик.— Теж мені диво! Хіба не знаєш, що це ті самі Попелі, з яких одного миші з’їли?

— Авжеж! — притакнув Юзек Сорока.

Кошалек-Опалек, пустивши димок з люльки, повів свою розповідь далі:

— Про тих мишей по-різному кажуть — і так і сяк. Дуже це давні часи, і ніхто сьогодні гаразд не знає, як воно було насправді. Але в прадавніх книжках записано: то були не миші, а наші ж таки гноми-боженята, котрі повдягалися в мишачі кожушки, бо зима стояла люта, кинулися з мишачих нір на злого князя Попеля й так його пошарпали, що він умер.

Так написано в наших книжках. А правда це чи не правда— хто його знає… Та мій прапрадід сам казав мені, що перше ніж він осліп з великої старості — бачив на власні очі глибочезне темне озеро, а над ним — давню вежу, де це сталося. Та вежа й досі зветься Мишачою. А озеро зветься Г опло.

Тут у Кошалка погасла люлька й він почав шукати в попелі жаринки, а знайшовши, затягся, пустив клуб диму та й повів далі:

— Отак воно написано в наших книжках… Але часом трапляється, що немає в книзі кількох сторінок або так вони зблякли і зжовкли, що й не вчитаєш нічого; а як коли, то й перекреслена сторінка вздовж чи впоперек великою чорною рискою,— і так само годі розібрати, що було написано кілька сторіч тому.

Та добрі часи були чи погані — вгадати можна й зараз. Як добрі, то із сторінок лине світло, ніби сонце сходить, а як погані — пливе найчорніший морок, мовби темної ночі, коли ні зірок, ні місяця над землею не видко…

Ось які вони — старі книжки краснолюдків.

5

— Хочете знати, що було далі? — спитав за хвилину Ко-шалек, знов запаливши люльку.

— Хочемо, хочемо! — запищали дівчатка.

— Ну, то слухайте. Після недобрих, чорних сторінок про Попеля зараз ідуть хороші, ясні сторінки про П’яста. Го-го… Про П’яста я б вам міг казати хоч і цілу годину.

Юзкові аж очі заіскрилися.

— Ну, то кажіть! Любий, хороший…

— Кажіть! Розповідайте все чисто, що знаєте! — загукали діти.

Кошалек-Опалек зсунув каптур з голови, почухав лисину і повів далі:

— Сам я про ті часи небагато знаю, бо мене тоді ще й на світі не було… Але один старий домовик, котрий писав ці сторінки в книзі, ще знав прадавнього дуба, який все те пам’ятав дуже добре, і хоч голос мав уже зовсім слабенький, та як почне було шуміти-оповідати про П’яста, в хащах така залягала тиша, наче хто мак сіяв. І сосни, і ялини, і граби, і берези з буками, навіть трави, мох та папороть слухали так пильно, що кожен листочок, кожна стеблинка боялися бодай дихнути.

А той сивий дуб шумів собі та й шумів, ведучи тиху розмову про давні-прадавні часи своєї молодості.

То наш домовик, який тоді зовсім молоденький був, не більший, мабуть, од синички, вмощувався під грибком і слухав, слухав, аж доки вивчив напам’ять геть усе, що казав дуб, та записав до книги.

Стояв собі той дуб, тоді ще невеличкий дубок, у тихій діброві, а недалечко, в затінку лип, де завжди бриніли бджоли, біліла ялинова хата.

У тій хаті жило трійко людей: П’яст, Жепйха, його жінка, й синок їхній, що звали Земовітом, бо над усе любив він поля та луки, і рано-вранці, ставши на порозі, завжди казав од щирого серця:

«Земле, ой, земле, вітаю тебе!»

Отож день у день бачив дубок, як живуть оті троє, такі працьовиті, такі ласкаві, ясні, наче в грудях у кожного замість серця був білий голуб.

Жили в ялиновій хаті й наші краснолюдки — і добре їм велося, бо й батько, й мати, і синок усе, що могли, віддавали їм і раз по раз пригощали краснолюдків то запашним золотим медом, то свіжим сиром, то білим калачем, бо надбали собі невсипущою працею чимало всякого добра.

Отож і в королівському палаці не жилося б краенолюдкам краще, ніж у цій затишній, ясній хатині, де солодко пахтіло живицею.

Та минув час — і краснолюдки побачили П’яста в золотому плащі поверх лляної сорочки, з блискучою короною на голові. Сів він на трон і почав королювати. Відтоді вже не малі краснолюдки слугували йому, а лицарі та дворяни. •

Жінка його теж стала королевою, а малий Земовіт — королевичем. Скінчилося їхнє селянське життя й почалося королювання в замку.

Проте краснолюдки-боженята, як і давніш, доглядали П’ястову худобу, його поля й пасіки, бо не хотілося їм залишати любу садибу, де стільки років жилося так спокійно й щасливо.

Та не було вже в них колишньої вправності й сили. Ставили їм наймички і молоко, і мед на лаві, як робили колись П’ясти, але краснолюдки не брали й крихти, бо відчували — праця їх уже не та і допомагають вони людям зовсім мало. Отож вони підбирали лиш те, що падало із столу на долівку, й так схудли та зчорніли, що люди замість боженят стали звати їх убоженятами.

6

Кошалек-Опалек замовк, але діти сиділи тихо, бо їм здавалося, наче вони теж чують у бору голос старого дуба. Лише за хвилю озвався Юзек Сорока:

— А що ж далі сталося з боженятами?
Але Кошалек-Опалек, замислившись, мовчав, і діти почали смикати його за плащ, гукаючи:

— Кажіть, краснолюдку, кажіть! Що ж далі сталося з бо-женятами?

Учений муж отямився від задуми й заговорив знову:

— Жили боженята з людьми по хатах ще довгенько, але ставали дедалі смутніші, менші, слабші. Вже люди не кликали їх так часто на допомогу…

Поки живий був П’яст, ніхто не кривдив боженят, і згодом, коли став королювати його син Земовіт, вони мали прихисток у кожній хаті. Але настав такий час, що вже не зважувались вони виходити вдень, а тільки смерком вилазили із свого кутка попоїсти.

Тепер матері, йдучи у поле, не сипали боженятам проса, не просили доглядати дітей, доки вони повернуться додому… Сама тільки брудна робота лишалася боженятам — у стайні, в хліві та в клуні, а в хаті дров нарубають, горщики поперемивають, сміття заметуть у куток — та й край.

І раптом одного дня — так написано в наших прадавніх книжках — ударив лункий дзвін над землею.

Ледве зачувши його, боженята сипнули з кожного села, з кожної хати і, плачучи жалібно, почали прощатися з людськими оселями. А тоді розпорошилися по лісах, по горах та далеких пустках, де й голосу живого не почуєш.

Відтоді люди вже не зустрічають краснолюдків, хіба що вночі, а вдень можуть побачити їх лише малі діти — так, як і ви мене зараз.

Найбільш краснолюдків пішло в гори Карпати; там вони й досі доглядають підземні скарби. В лісах їх теж чимало. А тим, що зима в лісах холодна, вони й пошили собі плащі з каптурами, здебільше червоні. Через те їх легко пізнати, через те і звуть краснолюдками…

А до людей ми прихильні й досі: за крихту хліба, за краплину молока пильнуємо майно добрих господарів. Та ледве почуємо дзвін — відразу ховаємось під землю.

Кошалек-Опалек скинув каптура з похиленої лисої голови.
Аж тут коло лісу залунали вигуки, лайка — то жінки та діти поверталися з невдалих ловів.

Хитрий лис мав у лісі не одну нору, й поки розкопали першу, шугнув з другої чи третьої в поле між тернові кущі й причаївся там, не лишивши за собою сліду. Обдурені жінки голосно нарікали, що даремно згаяли час, а діти скликали собак, які гавкаючи нишпорили й нюшили коло лісу.

Пастушки попідводили голови на галас і так задивилися та заслухалися, що зовсім забули про краснолюдка.

Кошалек-Опалек потихеньку встав, насунув на голову каптура і, пірнувши в борозну, зник у торішніх бур’янах так нечутно, що ні Зоська, ані Кася, ані Стах, ані Юзек, ані Кубусь, ані Ясько Кшеменець так і не могли пригадати згодом, чи то їм усе наснилося, чи, може, й справді гном-краснолюдок сидів з ними біля вогнища й розповідав чудову казку.

7

Тим часом Кошалек-Опалек пригинцем пробрався в ліс і подався хащами майже потемки, бо хоч надворі був ще білий день, але тут від сосон та ялин падала така глибока тінь, що ледве можна було вгледіти стежину.

Кошалек-Опалек ішов так з годину, а може, й більш. Вже йому надокучила ця подорож і знову почав дошкуляти голод, коли зненацька він спіткнувся й провалився в глибоку яму.

А в ямі-норі жив лис Саделко, відомий на всю околицю курокрад, отой самий, якого так невдало ловили жінки з дітьми.

Він якраз сидів у кутку та обгризав гладкого півня, що його пір’я було розкидане скрізь у норі.

Побачивши Кошалка, Саделко покинув бенкетувати, гребнув лапою раз і другий, згорнув у нашвидку вириту ямку півнячі кістки, загріб землею і став чекати.

Сміх брав дивитися на Кошалка, як він перекидаючись шкереберть падав у нору.

Проте хитрий Саделко й знаку не подав, що йому смішно, і, скромно підібгавши хвоста, підійшов до гостя.

— Пане добродію,— мовив він солодко,— ви, певне, не в ті двері трапили.

— І справді,— обізвався Кошалек-Опалек,— я й не бачив, кудою треба заходити. У мене, сказати б, трохи втомлені очі, бо день у день працюю над великою історичною книжкою.

— То я маю честь вітати вченого колегу! — вигукнув Саделко із щирим захватом.— Я й собі все життя шпортаюся в книжках. І я пишу велику наукову працю про те, як краще викохувати курей та голубів по селах, подаю навіть проект нового досконалого курника. Ось і пера — ними я пишу свою наукову працю.

І він показав на розкидане півняче пір’я, якого не встиг заховати.

Вчений Кошалек-Опалек дуже здивувався.

Коли він з допомогою одного-єдиного пера старої гуски здобув таку велику славу серед свого народу — як же має вславитися той, хто списує цілісінькі пучки цього чудового золотистого пір’я!

Тут Саделко підійшов до нього ближче і мовив:

— А де ти, любий пане колего, взяв оце чудове перо? Де живе прегарне створіння, якому воно належить? Я б дуже хотів познайомитися з ним ближче.

— Це перо,— відповів Кошалек-Опалек,— я висмикнув з крила білої гуски, що пасеться в табунці сирітки Марисі.

— Пасеться в табунці! — проказав Саделко із щирим захватом.— І кажеш, любий колего, його доглядає лише мала сирітка? Одним-одна сиротина, яка, либонь, не може дати собі ради з тим таїбунцем? То я залюбки допоміг би їй! Я з охотою взяв би на себе працю цієї бідолашної малої сирітки! Любий мій колего! Скажу тобі щиро — серце в мене дуже-ду-же жалісливе. Далебі, таке м’яке, як травневе масло.

Він ударив себе лапою в груди і, підступивши ще ближче до Кошалка-Опалка, обнюхав з усіх боків оте гусяче перо, а тоді мовив, утираючи сльози:

— Не дивуйся, любий колего, що я так хвилююсь! Зараз я ще глибше відчув, для чого прийшов у світ! Рятувати за-блукані гуски—ось моє покликання! Допомагати їх пасти малим сиріткам — найвеличніша мета мого життя!

І, підвівши догори передні лапи, заволав:

— О ви, безневинні істоти! О ви, любі, милі створіння! Віднині я слугуватиму тільки вам!

Лис повернув до виходу і рушив з нори геть, а за ним довгим, темним коридором попрямував учений Кошалек-Опалек.

За хвилю лис обернувся і сказав:

— Тільки ж не забудь, коханий пане колего, занотувати сьогоднішню зустріч у твоїй шанованій книзі. Але, прошу тебе, ніяких вихвалянь! Напиши просто, що зустрів великого друга людства, на прізвище Саделко,— гляди ж не забудь, як мене звуть… Зустрів, кажу, великого вченого, автора, багатьох наукових книжок, одне слово — листа виняткової вдачі, гідного щирого довір’я всіх гусячих пастушків та всіх власників качок і курей. Розумієш, коханий колего, природжена скромність не дозволяє мені казати далі про свою незвичайну вдачу; мабуть, стане й цієї коротенької згадки, а решту домалюєш сам.

Вони обнялися, мов брати, і рушили далі.

А вже під землю почало просочуватись дедалі ясніше й рум’яніше проміння, дедалі більше тепла пробивалося згори.

Діставшися того місця, де під викорчуваним пнем був хід на галяву, лис миттю скочив нагору й, гукнувши Кошалкові: «Бувайте здорові!» — зник у густих чагарях.

Кошалка-Опалка обвіяв п’янкий дух вогкого моху й молодої, ледве пророслої травички; отож, почуваючи, що йому па-морочиться голова, він сів на торішню шишку відпочити перед дальшою дорогою, радіючи, що доля дала йому змогу познат йомитись ближче з таким високошанованим звіром.

8

Сидить собі вчений Кошалек на шишці, аж бачить — іде селянин. Кожушок наопашки, сокира на плечі, постоли на ногах, шапка-магерка на голові, полотняна торба на спині. Ніхто інший, як дроворуб.

Прямує собі в ліс, роздивляється в небі; весело, мабуть, йому, бо йде та насвистує.

«А може б, спитатися в цього чоловіка, чи прийшла вже весна?» — подумав Кошалек. Аж раптом запишався із своєї великої мудрості та й сказав сам собі:

«Ні, не годиться вченому позичати в такого простака розуму».

А дроворуб саме минав Кошалка. Глянув убік — щось на шишці стовбичить, кругле, надуте. Подумав дроворуб, що то, певне, гриб-порхавка, копнув його ногою і пішов далі.

Та хоч він ударив постолом злегенька, вчений Кошалек перекинувся сторчака й покотився кудись у яму.

Щастя, що його глечик-каламар був добре заткнутий і міцний.

Опинившись у ямці, вчений літописець помацав ребра — чи цілі, скривився і сплюнув:

— Тьху! Цур тобі, пек з такою пригодою! Ну ж і хамлюга! А я ще намірявся зайти з ним у розмову! Ото б ускочив! Ні, до цього треба братися не так!

І почав терти пальцем довгого носа, роздумуючи. Тоді ляпнув себе по лобі й каже:

— Звідки ж я знатиму, прийііїла весна чи ні, якщо не перевірив її дороги в світі!

І зараз почав роздивлятися на всі боки, з чого б то йому зробити земну кулю, аби зміряти на ній дороги, що ними прямує в світі весна.

Коли це бачить — чимчикує стежкою їжачок: голки нашорошив, писок задер угору, несе на спині яблучко.

Дуже зрадів Кошалек-Опалек, чемно привітав їжака й став прохати, щоб той віддав яблуко. їжак дуже злякався малого чоловічка, бо в нього сумління було нечисте. Він украв те яблуко вночі в одної господині на селі — і зараз щодуху тікав до своєї нірки.

Отож, згорнувшись клубком, він чимскорше покотився з пагорка.

— Стій! Стій! Почекай! —загукав йому вслід Кошалек-Опалек.— Я тільки зміряю дороги весни на твоєму яблуку й зараз поверну його тобі назад.

Та їжак уже зник у млі.

— Ну ж і дурне звірятко! — сказав сам собі Кошалек-Опалек.— Утік разом з такою чудовою землею… Що ж мені робити? Нічого не вдієш, доведеться десь шукати іншу земну кулю.

І він знову подався в путь, перестрибуючи через камені та рови.

Незабаром Кошалек-Опалек побачив на дорозі грудку вапна, скачав з нього кульку, викотив на горбочок і, підібравши з землі ялинову хвоїнку, почав креслити на білій кульці суходоли, моря й річки, аж поки намалював геть увесь світ,— а тоді, почепивши на носа великі окуляри, заходився шукати на цьому світі дороги весни.

А вже мла з пагорка стала спадати в долину… Ще з хвилину вона стелилася над нею, мов білий серпанок, потім оповила бір легкою сонячною парою й посунула в яри… Луки, поля, гаї та діброви замерехтіли в золотому сонячному сяйві.

І тут на південний схил пагорка ступила красуня дівчина. Вона йшла босоніж, а з-під її ніг бризкали на всі боки братки й стокротки; ступала тихо, а навколо неї бриніли пташині пісні, весело тріпотіли малі крильця. Обличчя в дівчини було темне, як рілля, та де вона ставала ногою, яскріли барвисті райдуги; вона дивилася в землю, та з-під довгих її вій сипалися сині блиски.

То була весна.

Вона минула Кошалка так близенько, що зачепила» його лляними шатами, торкнула теплим подихом вітру, овіяла ароматом фіалок, які лежали віночком на її ясному волоссі.’-Але вчений літописець так захопився обчисленнями, коли та звідки має прийти в світ весна, що не побачив її. Він тільки шморгнув довгим носом, втягаючи солодкі, летючі пахощі, і, схилившись над своєю великою книгою, став пильно записувати все, що обчислив.

У нього виходило,, що весна взагалі сюди не прийде. Вона збилася з дороги, лишилася десь за морем і ніяк не трапить до цієї країни. З обчислень виходило також, що солов’ї та жайворонки не співатимуть цього року, бо всі захрипли; замість пісень лунатиме в світі лише хрипке крячання ворон… Лихий вітер позаносив у глибочезні прірви насіння всіх квітів, і в гаях та садках не цвістимуть ані троянди, ані лілеї, ані польові яблуні-дички…

А ще Кошалек побачив з нестеменних обчислень, що в небі згасла ранкова зоря й сонце почорніло навіки, отже дні стануть ночами, а поля вкриються вічними снігами.

Він саме писав це, вгортаючись хмарами диму із своєї великої люльки та роздимаючись од пихи, що це він такий великий мудрець і такий пророк,— коли до його пагорка прилетіли три великі чорно-золоті кошлаті жуки й закружляли в блакитному повітрі над самісінькою лисиною Кошалка- Опалка. Облетіли раз і другий з лунким басовитим дзижчанням, але вчений, заглибившись у книжку, не хотів їх помічати.

Він уже ставив крапку наприкінці останнього рядка, аж раптом щось — бах його по лисині! Бах — другий раз, і третій,-і четвертий, і десятий!

Кошалек-Опалек пронизливо скрикнув, гадаючи, що вже настав кінець світу, впустив люльку з зубів, жбурнув перо і відскочив убік, перекинувши на свою дорогоцінну книжку величезного каламаря.

Чорнило полилося патьоками на свіжосписані сторінки; Кошалек-Опалек скам’янів із жаху.

Пропало його пророцтво! Пропали обчислення!

Всю книжку заллято чорнилом.

Що ж тепер^ робити, з чим повернутися до короля?

Так мудро, так гарно він усе обчислив — і от маєш! Усе загинуло!

Нещасний літописець заломив руки, бо з переляку втекла вся його мудрість. Тепер він уже й справді не знав — чи прийшла весна, чи не прийшла.

Він стояв так до полудня, стояв аж до вечора.

Тим часом у призахідній заграві проблиснули бліді зорі, пахощі квітів полинули з полів і лук; дівчина-весна ступила вже на краєчок лісу, і під її ногою заквітли перші конвалії.

Як мандрував Підземок

1.

Тим часом краснолюдки, які жили в Кришталевому Гроті, поїли майже всі харчі, і кожен гном діставав щодня лише три зернятка гороху. Через те між ними доходило вже до прикрої колотнечі, вибухали сварки й навіть бійки, як завжди буває там, де холодно й голодно.

То почубляться Сонечко з Маслючком, то Петрик з Козубком, то Солом’яник з Пурхавкою, а то поб’ються геть усі разом — аж поки Микула й Пакула, які були в Гроті за наглядачів, забрали все товариство в тюрму.

Але найбільш галасував та боляче переживав ці тяжкі часи Підземок. Він їв за чотирьох, а проте весь час скаржився, що голодний.

З тим Підземком сталася колись незвичайна пригода.

Треба вам знати, що гноми-краснолюдки не завжди живуть під землею. Вони охоче селяться по хатах — то десь під запічком, то під порогом, а там, де господиня недбала, де глечики не понакривані, лушпиння не виметене, пряжа валяється де попало, сир не одгнічений вчасно, помиї не вилиті, курчата не полічені,—такій господині краснолюдки неодмінно утнуть якусь штуку: накидають мух у борщ, повимітають сміття з кутків на середину хати, погризуть сир, поплутають нитки на мотовилі, повипускають курей з курника, перекинуть цеберко з помиями, нашкодять, як уміють, і знов шугнуть у запічок.

Якщо господиня покине дитя в колисці, а сама гайне до сусідки — краснолюдки заберуть це дитя; своє підкинуть замість нього, а вкрадене виховають і примусять собі слугувати.

Такий підкидьок-краснолюдок зовсім не росте, тільки голова в нього дедалі більшає й важчає, а їсть він так, що його ніяк не можна нагодувати.

Мала одна молодиця на селі хлопчика Яська. Гарне було дитя! Чубчик як льонок, оченята як волошки, устоньки як сунички. А до того ж веселе було й здоровеньке, мов рибка в воді. Вже треба, щоб добре допекло Яськові, аби він заплакав! І хоч жив на світі лише півроку, вже сміявся й простягав до мами рученята, тріпочучи ними, як пташеня крильцями.

Та мати не дуже сиділа коло нього, бо раз у раз бігала до сусідок погомоніти. Там постоїть, тут посидить, а як забалакається, про все в світі забуде — про немиті горщики й неви-прані сорочки, навіть і про малого Яська.

Зайшли якось краснолюдки до хати, бачать — двері відчинені навстіж, господині немає, по кутках поросята риються, а в колисці дитя плаче.

Вони миттю вхопили його й однесли в печеру, а свого Підземка, гарненько поголивши йому бороду, поклали в колиску.

Приходить мати, дивиться — лишенько, що це з дитиною?! Голова як диня, обличчя зморшкувате, очі вирячкуваті, ніжки хоротесенькі, мов у каченяти.

Перелякалася жінка на смерть.

— Тьху! Цур тобі, пек!— каже й протирає очі, бо думає, що то їй тільки привиділося.

А дитя як не заверещить:

— Їсти!

— Яську! — мати до нього.— Яську!

А він тільки блимає на неї спідлоба й одне: їсти та їсти!
Нагодувала його мати, заколихала, думає: спатиме.

Та де там! Ледве молодиця од колиски, дитя знову в крик: «їсти!»

Отак було до вечора — може, разів з десять. Мати за голову хапається: що сталося, чого дитя таке ненажерливе? Але догадатися не може.

Нарешті впхнула йому в одну руку окраєць хліба, в другу — морквину: якось воно заснуло.

Але взавтра, ще вдосвіта, те ж саме: «їсти!» та «їсти!»

«Чи не вовк на тебе сліпаками засвітив, що ти ніяк наїстися не можеш?» — бідкається молодиця, годуючи Яська, а сама дивується: що за зміна така?

Адже досі Ясько їв менш, як горобчик, а тепер весь час голодний.

Одне — стій біля колиски та пхай йому в рота. А воно ков-та, як старе, витріща очі, як жаба,— ну, геть не та дитина…

Минуло кілька днів, минув і тиждень. Аж ось стала молодиця примічати, що як залишить в печі в горщику страву — галушки там чи горох, та вийде з хати — одразу хтось усе чисто повиїдає.

— Та що ж це воно діється? — каже молодиця, вже й себе не тямить.

Перш думала, що кіт. Одлупцювала його, замкнула в коморі та й пішла з хати.

Приходить — горщики знов порожнісінькі, ринка з шкварками вилизана — й кришеника не залишилось.

Іде в комору — сидить кіт, як сидів, та нявчить, мов несамовитий, бо йому аж боки позападали з голоду.

«Ну,— дума собі жінка,— певне, то не кіт, а Кручек…»

І ну лупцювати кийком чорного пса, затягши його в сіни.

Пес скавулить з нестерпного болю й кривди, сіни замкнені, втекти нема куди, а жінка одне періщить його та приказує:

«А не руш страви! А не руш!»

Бідолаха Кручек верещить, скаче, радий під землю сховатися…

Нарешті молодиця втомилася й жбурнула кийка.

Побитий Кручек підібгав хвоста, жалібно скімлячи, поповз до хлівця й там лизав боки до вечора.

Наступного дня молодиця замкнула кота й Кручка в коморі, поставила горщики в піч, а сама пішла до сусідки.

Посиділа трохи, погомоніла… Вертається, а в хаті таке, що й сказати не можна. Кіт з Кручком б’ються в коморі, аж попід стелю шерсть летить; у печі вже знов порожньо — горщики й ринка вилизані, мов хто їх вимив, а дитя в колисці кричить не своїм голосом!

Вхопилася жінка за голову з такого лиха… А тоді взяла її злість. Стукнула кулаком об кулак і каже:

— Ну ж, чекай, нечиста сило! Я тебе вистежу!

І пішла, стурбована, до колиски, бо підкидьок верещав, аж захлинався.

Годує його бідна мати, а сльози з очей капають — так її Ясько змінився!

Раніш, було, як сяде з ним на порозі, хто йде — не мине, щоб не похвалити, бо таке дитя годі було знайти в усьому селі.

А тепер і людям його показати сором — страшило та й край!

Не осміхнеться, не защебече, рученят не простягне до материного намиста; лежить надуте, зморщене, лисе, як старе.

Рости теж не росте, тільки здоровезна голова стирчить, мов диня.

Справжнісінька потороча!

Вже молодиця й переполох виливала, кидала в воду три жарини й три крихти хліба; вже і в бузині його купала; вже й обкурювала сережками з квітневої верби та запаленою тріскою із верби спорохнілої, що росте на перехресті,— нічого не помоглося.

А тут ще такі збитки! Наготує їжі на двох здорових молотників, а вийде з хати — й для неї нічого в горщику не залишиться.

— Що вдієш — дитя як дитя,—каже з жалем молодиця.— Така вже, мабуть, його доля!.. Але своїх збитків я не подарую! Хоч би невідь що сталося — не подарую нікому!

2.

Назавтра натушкувала вона капусти, наварила гороху, засмажила добрий кусень сала, поставила все в піч, нагодувала дитину, забрала з собою кота і Кручка та й подалася геть.

Але далеко не пішла: стала за рогом хати й дивиться крізь шибку.

Коли це дитина зводиться в колисці, сіда й роздивляється, чи немає нікого. А тоді лізе, лізе з колиски — й просто до печі! Підійшло, заслінку відсунуло, потягло носом, бо, мабуть, шкварки в ринці запахли, і почало шукати ложки. А ложки в миснику лежали.

Не міг підкидьок дотягтися, виліз на скриньку, взяв найбільшу ложку — й знов до горщиків. Витяг з печі капусту, салом присмачив, підсипав гороху, їсть, аж за вухами лящить.

Отетеріла молодиця, а тоді сплеснула в долоні та бігцем до сусідки радитись.

Прибігають обидві до віконця, дивляться — в горщиках мало що й лишилося… Сопе підкидьок, а їсти не перестає, наминає, ще й прицмокує.

Виїв капусту, виїв горох дощенту, стукнув ложкою в порожнє дно, перехилив ринку, вилизав рештки сала; поставив назад у піч горщики; ходить по хаті, як старий, та по кутках роздивляється.

Молодиця аж зуби зціпила, але мовчить. Коли це ходив перевертень, ходив та й знайшов яйце, що його курка знесла під кошиком.

Тут він як закрутить своєю здоровезною головою, як почне дивуватися з того яйця!

— Сімдесят і сім років,— каже,— на світі живу, а такої бочки без обручів ще ніколи не бачив.

Аж тепер сусідка вгадала, що то краснолюдок.

— Нічого не вдієш,— зітхнула,— треба тобі взяти замашну березову різку, цього перевертня добре відшмагати й кинути на смітник. Як заверещить на смітнику — краснолюдки враз принесуть твого Яська, а цю поторочу заберуть собі.

Молодицю наче в серце вдарило. Як не скочить вона до берези, як не вилама гілку, як не кинеться до хати! Вхопила перевертня й ну його шмагати!

— Ось тобі за мою їжу!.. За мого Яська… За мою шкоду… Ось… Ось…

Той верещить, аж на небі чути, а молодиця шмагає без жалю.

Жила в третій хаті од неї вдова Кукулина з малою донечкою Марисею.

Саме в цю пору вона з Марисею на руках йшла полоти поміщицьке поле.

Коли це чує нелюдський крик у сусідчиній хаті… Зупинилась і думає:

«Не інакше б’ють когось. Треба йти рятувати».

І тут дитя її, котре ще й говорити не вміло, заквилило з жалю, що хтось зазнає такого болю й кривди.

Глянула Кукулина на дорогу, глянула на сонце, що вже підбилося вгору,— і так їй шкода стало часу, бо вона була роботяща жінка. Але жаль переміг. Іде до сусідки, а в тої двері замкнені.

— Сусідко! — гукає.— Сусідко! А хто це у вас так кричить?

А та їй з серцем:

— Не ваше діло! Ідіть своєю дорогою!

Та Кукулина невгаває.

— Сусідко! — гукає знову.— Не інакше — ви свого Яська лупцюєте!.. Змилуйтесь! Воно ж іще мале…

— Такий він мій — оцей перевертень, як злий вітер, що в полі гасає! — відповідає сусідка.

— Та хоч би й не ваш — однаково змилуйтесь, бо тяжко цей лемент слухати!

Тут Марися заплакала ще дужче.

Як не розлютиться молодиця в хаті!

— Бачили ви таку милосердну! Бачили таку заступницю! Ану, йди, звідки прийшла, а до чужих дверей носа не пхай,, бо прищекну разом із пискухою твоєю!

Дуже прикро було Кукулині дістати таку відсіч, але в хаті стало тихо, отож вона й подумала:

«Нехай собі! Може, сусідка злагідніє… Мало що людина скаже спересердя — не варто всього пам’ятати. Добре, що вже тихо».

І пішла далі.

Але краснолюдки теж почули лемент Підземка.

— Ой, лихо! — кажуть.— Нічого не вдієш, треба його рятувати!

І п’яти хвилин не минуло — сталося в хаті диво. Сунуть з-під печі малі чоловічки в жовтих і зелених плащах. Кожен тримає червону шапочку в руці, низько вклоняється молодиці, просить, щоб пустила їхнього товариша на волю, а вони їй за це насиплють у фартух срібних талярів, скільки душа забажає.

В молодиці й серце зм’якло, як почула про гроші.

Коли це сусідка як не крикне над вухом:

— Сама не пускай його, кумо, бо вони тобі дитя не віддадуть. А ці таляри — сміття та й годі!

Молодиця послухалась.

— Ану, геть з двору! — гукає.— Хлопця мені назад віддайте, а талярів ваших не треба! Тікайте всі до одного, бо й вам те саме буде.

Прищулили вуха гноми та один за одним — шусть під піч! Зникли — як і не було!

А молодиця вхопила Підземка й викинула на смітник.

Запищав Підземок, мов кошеня, коли його жбурнули на землю. Не так з болю, як з перестраху, бо не знав, що з ним буде далі.

Аж тут Кукулина зупинилась на дорозі й оглянулась назад. Бачить, лежить бідолашний перевертень на смітнику й гірко плаче.

Вона миттю повернулась, витерла Підземкові сльози, любо до нього забалакала, відломила кусник хліба від окрайця, що брала на сніданок, й упхнула йому в руку, нарвала трохи зеленої травички, підстелила під нього, а тоді, побачивши, що сонце вже добре підбилося вгору, знайшла над ровом великий лопух і заслонила Підземка, ніби наметом.

Підземок вдячно глянув на вдову й, побачивши, як Марися плеще в долоньки з радощів, що йому так добре лежати на травичці під зеленим лопухом, відчув до них обох велику любов і вдячність.

— Аби ж мені тільки відплатити вам! — шепнув сам собі, коли вдова пішла від нього з дитиною на руках.

Вона залюбки взяла б і його з собою, але боялася… Адже в нього є мати, а мати, відомо, хоч і ляпасів надає, й різкою відшмагає, та потім знов і поцілує й пригорне.

Так думала Кукулина, не знаючи, що краснолюдки обмінили дитину й на смітнику лежить підкидьок.

Минув день. Увечері вийшла молодиця глянути — аж Підземка вже й сліду немає, а коло порога лежить Ясько: чубчик як льонок, оченята як волошки, устоньки мов сунички.

Краснолюдки принесли його молодиці, а свого назад забрали.

Радості було — і сказати не можна! Засмажила молодиця яєчню аж із десятка яєць і запросила сусідку, ще й пшеничного коржа-підпалка спекла в попелі, так їй дякувала.

Ясько згодом підріс і став гарним хлопцем, але був якийсь дикий, відлюдкуватий, тікав од усіх, блукав по лісах і горах і все казав, які він скарби та дива бачив у гномів під землею. Люди мали його за дурника й не вірили йому анітрохи; так воно вже й лишилося.

Тим часом Підземок хутко одужував від побоїв. Гноми знають різні зілля й цілющі масті. Як почали його обкладати ліками, обкурювати, мастити — то хрещатим зіллям, то комариним салом, то павучою жовчю — враз вилікували.

Король Блистек любив Підземка, ставився до нього дуже ласкаво й завжди поглядав із жалем на вічно голодного гнома.

І Підземок дуже любив старенького короля, раз у раз сідав на приступку трону і грів своїм подихом змерзлі старечі ноги або награвав на сопілці різних пісеньок, від яких ніби теплішало в Кришталевому Гроті.

Та коли йшлося про харчі — забував Підземок про все на світі, бо тільки їжа була йому на думці… До миски й ложки нікого не пускав поперед себе, а як хто йому перечив — страшенно злостився й ладен був битися із цілим гуртом.

Одного дня в Гроті зчинився неймовірний галас.

Підземок напався на ключника, коли той, так само, як усім, дав йому на цілий день лише три горошини,— й мало того, що відлупцював старого, а ще й пішов скаржитись до короля — от, мовляв, яка йому діється кривда!

Проте король не хотів навіть слухати: сказав, що закон один для всіх. Тоді Підземок обурився ще дужче:

— Коли так, коли для мене справедливості немає — піду на землю! У першої-ліпшої баби знайду харчі, кращі, ніж тут, на королівському столі.

Усі зареготали:

— Іди, іди, ненажеро! На одного їдця менше стане в цю лиху годину!

Вони думали, що Підземок жартує.

А він їм:

— Щоб ви знали — піду!

Усі знов у сміх:

— То принеси нам звістку про весну, коли ти такий зух!

А Підземок на це:

— Щоб ви знали — принесу!

Підперезався ремінцем, сховав за пазуху сопілку, низько вклонився королю, напакував люльку тютюном і рушив до виходу.

3

Вже смеркало, коли Підземок, вийшовши з Грота, перевів дух і став роздивлятися навколо.

Ліворуч стелився пустельний, дикий простір.

Тут височів чорний бір, на соснах крякало вороння, в улоговинах білів ще не розталий сніг; мокра торішня хвоя коричневою ковдрою встеляла землю, а від темної стіни дерев, разом з глухим шерехом, линув гострий, вологий дух.

— Брр! Зима! — буркнув Підземок і глянув праворуч.

Вниз до річки веселою долиною з дзюркотінням ринули

гірські потоки… Скрізь тяглася з-під землі до сонця буйна молода травичка, а над долиною згасали призахідні заграви.

Підземок ляснув себе по лобі й гукнув:

— Ні! Таки ж весна!

Але тут з бору війнув крижаний вітер.

Стурбувався Підземок і каже:

— От і мудруй тут — зима чи весна? Ліворуч — так; праворуч — інакше. Сам цар Соломон не розбере, що й до чого.

Раптом щось залопотіло над ним у повітрі.

«Ого!—думає Підземок.— Ось тепер я вгадаю правду! Це або крук, або голуб. Якщо крук — зараз зима, якщо голуб — весна».

Ледве подумав це, глянув, а просто перед ним кружляє кажан.

— От і мудруй тут! — знов буркнув Підземок і закрутив головою.

Крутить направо, крутить наліво, міркує, але нічого надумати не може. Глянув у долину — аж там усе біле, наче вкрите сріблом.

— Ого! — скрикнув Підземок.— Ось тепер я вгадаю правду! Це або сніг, або роса. Якщо сніг — зараз зима, якщо роса — весна…

І став пильно придивлятися. Та, добре витріщивши очі, побачив — то не роса й не сніг, а туман.

— От і мудруй тут! — буркнув у вуса й знов замислився, крутячи на всі боки головою.

Крутить направо, крутить наліво й нічого вгадати не може.

Глянув на сосновий бір, а там щось світиться в хащі.

— Ого! — скрикнув Підземок.— Ось тепер я нарешті вгадаю правду. Це або світлячок, або трухла колода. Якщо трухла колода — тепер зима, якщо світлячок — весна.

І кинувся бігти на світло. Прибіг, дивиться, аж то вовчі очі.

Ох, як розгнівався Підземок!

— Ну,— каже,— світиш ти мені, засвічу ж і я тобі…

Викресав вогню, запалив люльку, пустив велику хмару

диму, а тоді одвернувся й перестав думати про вовка.

Тим часом йому страшенно захотілося їсти. Став дивитися, виглядати, чим би йому підживитися, коли бачить: щось стримить із вологого моху. А то був саме той пагорок, на якому Ко-шалек-Опалек креслив усі дороги світу й вимірював дороги весни.

Дивиться Підземок — на пагорку лежить щось кругле.

«Ну,— думає,— яєчко!»

А то була саме ота земна куля, що її вчений муж скачав із вапна.

«Дивовижне якесь яйце,— дума Підземок.— Кроти його порили, чи що?»

Колупнув — вапно! Це вже було для нього занадто… Спересердя він кинувся в мох, поклав голову на руку й міцно заснув.

Ще далеко було до ранку, й світання ледь-ледь посріблило краєчок неба, коли Підземок крізь сон почув якийсь лункий шум над собою.

Він прокинувся, сів, протер очі. Глянув — аж то линуть лелеки. Здалека линуть, з-за синього моря. Розкинули крила під зорями й у тихому повітрі, посріблені світанням, шумливим широким летом мандрують на свої давні гнізда.

«Оце пощастило! — думає Підземок.— Таким коником їхати куди краще, ніж пішки йти!»

Поки він міркував, лелеки притамували бистрий лет, знизились і закружляли просто над пагорком. Підземок миттю скочив на першого птаха скраю, обняв його руками за шию, стиснув п’ятами боки й, похилившись уперед, мов їздець, що жене коня чвалом, рушив попереду інших.

Та ледве вони минули долину й річку, що, відбиваючи світанкову заграву, повнилася рожевим блиском, почав Підземок міркувати й щось пригадувати. Вигін, ставок, межові горбочки, груші в полі, село — два ряди хат, хлівів та клунь, що тяглися ген понад шляхом,— усе це було йому начебто знайоме.

Раптом він заціпенів. Невже туман засліпив йому очі?

Ось хата на узбіччі, що ховається в березняку, біля хати — смітник, розкиданий курми, й нова мітла біля порога. Протер очі, сплюнув — не помоглося! Хата, березняк, смітник і мітла не зникли. Підземкові дрижаки побігли по спині.

Ясна річ — це та сама хата, де він, підкинутий, лежав у колисці й виїдав з горщиків страву, той самий смітник, куди його викинули, побитого.

— Тпрру!.. Тпрру!..— гукнув Підземок на лелеку, мов на коня, але птах, побачивши на стрісі своє давнє гніздо, весело заклекотів і, залишивши ключ далеко позаду, полинув просто до цієї хати.

Бідолашний Підземок зіщулився, як міг, і, припавши лелеці на шию, зробився ще менший, ніж був.

«І яка лиха година мене сюди принесла?!» — думав він, тремтячи від самих спогадів про люту молодицю.

Він уже приміряв, чи не краще б йому скочити додолу, аніж зустрітися з нею ще раз, та побачив, що неодмінно скрутить собі в’язи, й вирішив залишитися.

Тим часом лелека зробив широке коло над почорнілою, порослою мохом стріхою, зробив друге, менше, спускаючись дедалі нижче, і, нарешті, обкружлявши ще раз, витяг довгу шию і з голосним клекотінням сів у своє старе гніздо.

Ще якусь хвилину він з радощів бив великими крилами блакитне тихе повітря.

Підземок вихилився з-за лелечої шиї, глянув — усе як було: теля мекає в хаті, зозуляста курка кудкудаче на сідалі, глечик стирчить на тину, Кручек хропе десь за рогом.

Зненацька рипнули двері хати.

«Не інакше — вона!» — подумав Підземок, і мороз побіг йому по спині.

Внизу залунав голос:

— Лелеко, лелечко! Лелю-лелю! Час добрий тобі! Час добрий…

Хоч як ховався Підземок за довгу пташину шию, впізнавши знайомий голос,— молодиця його побачила.

— Що воно за нечисть така? — спитала вона.

І раптом сплеснула в долоні:

— Рятуйте! Та це ж та сама потороча! Накликав її хто, чи що?!

Та як скипить, як загаласує:

— Ну ж чекай, прояво! Ось як дам кочергою!

Та бігцем до хати. А Підземок — стриб з лелеки й зарився в солому на самісінькому дні гнізда. Зіщулився й сидить, а сам нишком виглядає в шпаринку: що ж воно буде далі?

Не минуло й хвилини — біжить з хати молодиця з кочергою. Глянула на стріху: нема нікого. Тільки лелека стоїть, розчепіривши довгі червоні ноги, й голосно, весело клекоче.

— Та де ж це воно поділося? — гукнула молодиця.— Засліпило мені, чи що?

Раптом соломинка так залоскотала Підземкові в носі, що він не витримав і чхнув, наче вдарив з рушниці.

— А, осьдечки він! — вереснула напасниця і ну штурхати в стріху кочергою!

Але сягнути до Підземка не могла, бо кочерга була коротка.

— Ну ж,— гукає,— начувайся, перевертню! Зараз притягну драбину!

«Ой лихо!» — подумав Підземок і став оглядатися, шукаючи порятунку, а холодний піт краплями виступив йому на чолі.

Глянув униз — молодиця вже тягне драбину, таку довжелезну, що з неї можна б дістати й до дзвіниці.

Од такого видовища занудило Підземкові коло самого серця, а жінка вже обіперла драбину об стріху та вилазить на дах з кочергою.

Тут нещасний гном кинувся з гнізда на край комина.

«Хоч би вниз скочити!» — думає. Примірявся — де там! І мови бути не може… Розбився б, упавши з такої височини, мов великодня крашанка!

А молодиця зупинилася на половині драбини й уже замахнулася кочергою.

«Смерть чи не смерть? —дума Підземок.— Все одно краще, ніж таке биття».

Заплющив очі, розігнався й скочив. Одразу в голові йому запаморочилося, світ закружляв перед очима дзигою; дах, жінка, хата й кочерга — все полетіло шкереберть, і вже він був певен, що й кісток не позбирає, коли раптом відчув, наче падає на щось м’яке, мов перина, й воно разом з ним стрімголов кудись тікає…

Підземок міцно вхопився руками, аби не впасти,— і враз ніздрі йому залоскотав чудовий, смачний дух чогось копченого.

А сталося так, що саме в той час кіт Мручек поцупив ковбасу, яка сушилася в комині, й крадькома тікав попід хатою. Отут Підземок і звалився просто йому на спину і вчепився руками в котячу шерсть.

Бідолашний кіт подумав, що то господиня вхопила його за карк, аби покарати за крадіжку,— й стрімголов кинувся тікати.

Вони були вже далеко й село майже зникло з очей, коли Мручек ускочив у кропиву й став качатися, намагаючися скинути із спини надокучливий тягар.

Але Підземок тримався міцно, хоч кропива пекла йому обличчя й руки, шмагала по очах. Та ковбаса пахтіла так чудово, що він вирішив не розлучатися з нею нізащо в світі.

Нарешті кіт таки впустив ковбасу з зубів.

Підземок миттю скочив з нього, вхопив ковбасу й почав уминати, обтерши лопухом пісок.

Гарненько підживившися, він запалив люльку, ліг під кущем і, міркуючи про свої дивні пригоди, міцно заснув.

4

Вже був білий день і сонце пробивалося крізь хащі, коли Підземок раптом прокинувся, сів і став прислухатися. Його збудило якесь дзижчання. Він нашорошив вуха, не дуже знаючи, уві сні це чи наяву, бо навколо нічого не було видко. Але в повітрі справді щось бриніло, спершу тихо, як муха, потім дужче — мов комариний рій, і, нарешті, ще дужче, мов бджоли, коли вони вилітають на луки.

Аж ось залунала пісенька, якась чудна — чи то голосна, чи тиха, чи пташина, чи людська, чи смутна, чи весела — така, хоч смійся й плач разом!

Підземок прислухався дедалі пильніш, бо дуже любив усяку музику, і, нарешті, збагнувши, звідки лине пісенька, звівся і рушив просто на неї.

Незабаром він вийшов з хащі на лісову галявину, звідусіль оточену соснами. Над галявиною здіймалася тонка смужка диму з невеликого вогнища, на якому щось кипіло в казанку, розливаючи навколо смачні пахощі.

Підземок шморгнув носом і вже хотів був підійти ближче, коли раптом невеличкий песик, що гасав по галяві, загарчав і загавкав. Тут циган, який лежав біля вогнища й грав на дримбі — під цю музику скакала прив’язана на ланцюжку маленька мавпочка,— підвівся й пильно глянув навколо. Проте нічого небезпечного не побачив.

Підземок після вранішньої сутички боявся зустрічатися з людьми. Він принишк за кущем терну й чекав, що буде далі.

Циган ліг коло вогнища й знову взявся до муштри.

Заграє на дримбі — шарпне ланцюжка, а бідолашна мавпочка скаче то праворуч, то ліворуч, але так незграбно й важко, що циган раз у раз підганяв її штурханами.

«Бідолашне звірятко!» — подумав Підземок, який мав жалісливе серце, й ледь-ледь вихилився з-за куща.

Глянув — і остовпів.

Це ж не мавпочка — це Кошалек-Опалек, власною особою, скаче на ланцюжку!

Жаль і незмірний подив сповнили серце Підземка, і він кинувся до вогнища, гукаючи:

— Чи це ти, вчений мужу, чи мені тільки ввижається?

Але Кошалек-Опалек теж упізнав його.

— Ой, брате Підземку! — скрикнув.— Рятуй, коли в бога віруєш!

Вони схопили один одного в обійми і почали цілуватися.

Циган аж рота роззявив і дримбу впустив. Сам собі не вірячи, став протирати очі.

«Що за дивина така? — думає.— Мавпи — не мавпи? Тьху, щоб ви пропали! Адже говорять, як люди…»

Спершу взяв цигана такий страх, що він трохи ланцюжка не кинув, але враз майнула в нього нова думка, й він, хутенько скинувши з голови капелюха, накрив обох гномів, припнув Підземка шнурком до ланцюжка, а тоді весело зареготався.

— Ось тепер,— каже,— зароблю на ярмарку добру копійку!

Та що копійку! Сріблом-золотом платитимуть мені за таке видовище. Мавпи плачуть, розмовляють, цілуються, як люди! Таке трапляється раз на тисячу років або ще й рідше!

Він швиденько виїв крупник, який вже зварився в казанку, потім притрусив вогонь попелом і, тримаючи на одному плечі Кошалка-Опалка, а на другому — Підземка, рушив до містечка сягнистим кроком.

Кошалек-Опалек гірко заридав від самої думки, що доведеться вдавати на ярмарку мавпу, але Підземок непомітно штовхнув його в бік і каже:

— Не журися, вчений мужу! Ще не все пропало!

— Ой, брате! — застогнав Кошалек-Опалек.— Все пропало! Пропала моя слава, бо нема в мене моєї книги!

— А що з нею сталося?

— Загинула!

— А перо?

— Зламалося!

— А каламар?

— Розбився!

— Гм! —сумно кахикнув Підземок.— Воно й правда — вся твоя вченість пішла нанівець, коли нема в тебе ні книжки, ні пера, ні каламаря! Але знаєш, що я тобі скажу? Рятуйся з цієї пригоди не як мудрець, а як звичайний простий чоловік — ось такий, як я, приміром, і це лихо ще піде нам на користь. От побачиш!

Тут він замовк, бо від дороги долинув багатоголосий гамір, який дедалі ближчав. То поспішав до містечка на ярмарок циганський табір: обдерті, засмаглі циганки, що несли дітей у хустках на спині, старі бабусі з люльками в зубах, чоловіки з казанками на палицях і малі півголі кучеряві циганчата з хитрими очима.

Циган, що ніс Кошалка-Опалка з Підземком, теж приєднався до них, і всі гуртом посунули далі.

Цигани були як цигани. Одні дорогою ворожили, інші хапали, що під руку трапить: хустку з тину, курку з сідала, гуску з табунця; не гребували й полотном, що білилося на сонці, й навіть грудкою сиру, яка сушилася на піддашку. Це не важко було робити, бо люди майже всі подалися на ярмарок, і хати стояли пусткою. Чимало всякого добра попропадало того дня по селах.

Діставшися містечка, цигани порозбігалися хто куди і почали бічними вуличками — кожен своєю дорогою — прокрадатися на торговище.

А там уже клекотів і вирував ярмарок.

День був погожий, людей — сила-силенна. Коні, вози, худоба по береги затопили широкий, розложистий майдан. Чоловіки товпилися біля рундуків, де продавали чоботи й шапки; жінки приторговували горщики та миски; дівчата купували стьожки й намисто; діти пищали на глиняних півниках, гризли пряники, однією рукою чіпляючись за материну спідницю.

З кошиків та возів витягали довгі шиї качки й гуси. Скрізь рух, тиск, гелготіння, крякання, різноголосий гамір.

Найбільше людей товпилося коло халабуди, що в її дверях стояв циган. Узявшись у боки, він гукав, скільки духу в грудях:

— Гей, люди, люди! Ось чудо-юдо! В кого вуха та очі хороші, хто має гроші! Ось тут дві мавпочки. Привезені фургоном просто з Місяця! Щоб я так жив! Просто з Місяця! Води не п’ють, горщиків не б’ють, говорять як люди, ще й добре живуть! Гей, люди, люди! Ось чудо-юдо!

Люди кидали циганові в шапку копійки, тиснулися до халабуди, де вчений Кошалек-Опалек мав бити в бубон, а Підземок — грати на сопілку.

Тим часом цигани в юрбі почали нишпорити коло возів, хапаючи тут кожуха, там хустку, тут грудку масла, там десяток яєць чи курку.

Проте ніхто цього не бачив. Люди стояли, втупивши очі в халабуду, де зараз мали показувати чудеса; бачив усе тільки Підземок.

Отож коли вчений Кошалек-Опалек відтарабанив своє на бубоні, дивом здивувавши всіх, Підземок узяв сопілку, але замість грати на ній заспівав:

Ой дана, дана! Що воно значить?

Цигани крадуть, ніхто не бачить.

Люди перезирнулися: що це, мовляв, таке? А Підземок виспівує собі далі:

Ой дана, дана! Що воно значить?

Цигани крадуть, ніхто не бачить.

Один господар глянув на свого воза — аж там немає кожуха! Глянув другий — нема чобіт, що їх він оце купив на ярмарку. А тут жінки зчинили гЗлас, бо в старостихи зникла квітчаста хустка. Як не скипить юрба, як не кинеться до халабуди! Дали цигану такої прочуханки, що він і мотузок, і ланцюжок кинув.,. І весь циганський табір прогнали геть з ярмарку. У цьому сум’ятті й колотнечі Кошалек-Опалек з Підземком зникли, наче їх здмухнуло вітром.

5

Вже сонце сягало за полудень, коли наші краснолюдки, задихані, прибігли на лісову галявину й кинулися в траву, щоб трохи перепочити.

Найбільш змучився Кошалек-Опалек, бо ланцюжок, на якому прикував його циган, боляче муляв ногу й перешкоджав бігти.

Вчений літописець стогнав і сичав з болю, аж доки Підземок розбив ланцюжка між двома камінцями та обгорнув Кошалкові ноги свіжою травою.

Це було не дуже легко, бо Кошалек-Опалек щосили боронився, запевняючи, що такі простацькі ліки добрі лише для селюків, а не для вчених, та, відчувши полегкість, заспокоївся й замовк.

Тим часом Підземок, пильно роздивившись навколо, радісно гукнув:

— Адже це та сама галява, де циган спіймав мене!

От щастя! Коли так — десь тут мусить бути казанок з крупником.

Він бігцем кинувся шукати пригашене вогнище. Миттю знайшов, розгріб попіл, підкинув хмизу й почав дмухати. Вуглинки розжеврілись; по хмизу забігали іскринки, вогнище закуріло димом і нарешті вибухнуло високим ясним полум’ям. За хвилину в казанку вже булькотів смачний куліш.

Попоївши, обидва товариші позапалювали люльки. Так минув якийсь час, і обидва вже лаштувалися в дорогу, коли раптом Підземок спіткнувся об щось тверде й, нахилившись, побачив невеличку дримбу, яку забув тут циган. Підземок підняв її й заграв.

По галяві полинув чудовий спів, аж луна пішла бором.

І зараз же в чагарях озвалися дрозди, зяблики, синички, кропив’янки та інше дрібне птаство, мов прихований оркестр, котрий тільки й чекав помаху диригента, щоб заграти.

Один щиглик співав так чудово, що дерево, на якому він сидів, укрилося рожевим цвітом, а польові братки, глід та лілбві дзвоники обернулися раптом на крилатих дітей і тихо зашепотілися між собою:

«Весна… весна… весна…»

Підземок радісно слухав, опустивши дримбу та спершися на кийок, коли раптом до цієї чудової пісні, де з’єдналися пташині співи і тихий шепіт квітів, прилучилася якась жалібна нота — спершу далека, потім ближча.

На узлісся вийшла худа, вбого вдягнена жінка. Вона рвала лободу, витираючи сльози худою рукою й, мабуть, думаючи, що ніхто її не чує, співала сумним голосом:

Ой весно, весно красна!

Ой доленько нещасна!

Ой порожньо в коморі,

Біда стоїть надворі.

Гей!

Луна широким стогоном полинула в далеч у тихому лісі, а жінка заспівала знову:

Нема чого зварити,

А в хаті плачуть діти.

Ой, квітнуть дні погідні,

А нас заїли злидні…

Гей!

І знову розляглась луна в лісі, а бідна збирачка лободи журно співала:

У росах сонце встане,

В сльозах мене застане.

У росах зійдуть зорі,

А я ще плачу в горі…

Підземок слухав тужний спів, і жаль ятрив йому серце. Він згадав оту давню весну на селі, коли в злидарів не ставало хліба й матері мусили годувати своїх дітей лободою, коли худоба гинула без паші, а той, хто міг спекти коржа хоча б із висівок, вважав себе за найщасливішого в світі. Отож коли змовкла луна сумного співу, він зітхнув і мовив:

— Тепер я знаю, що таке весна! Співають птахи, квітнуть квіти, а голодні люди плачуть.

І тут він згадав, що пил з Кришталевого Гроту обертається на землі на золото або срібло, і, стиха підкравшись до того місця, де жінка збирала лободу, вивернув обидві кишені й почав їх витрушувати. В кишенях, справді, було трохи пилу. Впавши на землю, він заблищав.

— Скарб! Скарб! — скрикнула жінка, побачивши срібні гроші.— Господи! Скарб! Вже ми не повмираємо з голоду!

Зібравши пригорщу срібних монет, вона змовкла, й тільки сльози, що рясно котилися з очей, промовляли за неї. Дивлячись на це, Підземок і собі скривився й став кулаком витирати сльози.

Та коли жінка, поцілувавши землю, встала й пішла в ліс, Підземок мовив:

— Нема чого тут баритися далі! Весна аж пашить! Треба мерщій повертатися до короля з доброю звісткою!

Не встиг ще Підземок договорити — на дорозі залунав тупіт. Глянув — аж то циган, що носив їх на ярмарок, повертається — забрати казанок і дримбу.

Підземок миттю схопив з землі сучкувату гілку — одбива-тися од цигана, якщо той їх побачить.

Кошалек-Опалек підхопився теж і вже хотів був тікати, але Підземок притримав його за рукав, кажучи:

— Не бійся, вчений мужу! Водив він нас, поводимо й ми його! Адже в твоїй книзі було написано, що в тяжкій небезпеці малі краснолюдки можуть обертатися на великих крас-нолюдів… Як же це зробити?

Але Кошалек-Опалек так цокотів зубами з перестраху, що не міг вимовити й слова.

— Швидше, швидше! — квапив Підземок.

А циган вже добігав до галяви.

— Тре… тре… треба…— белькотів Кошалек, тремтячи мов у пропасниці,— треба на… наз… назвати щось велике! Найбільше в світі…

Тут циган побачив їх і скрикнув:

— А, ось де ви, пташки! Ну ж, чекайте, я вам зараз віддячу!

— Гора!—гукнув Підземок тремким голосом. Але не збільшився анітрохи.

— Му… му… мудрість! — пробелькотів Кошалек-Опалек. Але й це нічого не допомогло.

— Сила! — гукнув Підземок у великій тривозі, бо циган уже простяг до нього руку. Але, як був малий, так і залишився.

І раптом озвався тихий голос, ніби шелест вітру між деревами:

«Людяність!»

Це долинула луна слів бідної жінки, яка йшла лісом, вславляючи людяність того, хто підкинув їй гроші.

Ледве почувши цей тихий голос, циган зблід як смерть і остовпів.

Малі краснолюдки почали зростати йому на очах, а він задкував… задкував од них, шепочучи побілілими від жаху губами:

— Тьху! Згинь, пропади, маро! Згинь, пропади!

Тим часом краснолюдки переросли його на голову, переросли на дві, на три, аж поки зрівнялися з лісовими соснами й стали перед ним, грізні, могутні велетні — навіть циган здався проти них карликом.

Він упав перед ними на землю й, склавши руки, став благати:

— Пробачте, ясні пани! Пробачте, вельможні воєводи! Я думав, що ви мавпи, а ви — чаклуни! Пробачте циганові, ясні велетні!

Підземок суворо насупив брови і гримнув грубим голосом:

— Ну, зараз ми тебе ще помилуємо, бо я сьогодні добрий! Але ти мусиш пронести нас бором та переправити через річку, аж доки донесеш до Кришталевого Гроту.

Але тільки-но струсонеш котрого з нас чи ми вдряпнемося об гілку або замочимо ноги — я вмить оберну тебе на стару шкапу. Та не забудь про харчі! Аби вдосталь було на кожного доброї їжі! А що це таке в тебе стирчить з торби?

З торби, виявилося, стирчав корж, украдений на ярмарку, кусень копченого сала й сир.

— Мало! Дуже мало! Зовсім мало!..— бурчав Підземок, витягаючи все з торби.

Але циган, не встаючи з землі, жалібно загукав:

— То хай я вже відразу стану старою шкапою, аніж тягти на плечах таких здорованів, як ви, вельможні пани, та ще й годувати їх доброю їжею. Чи так, чи сяк — однаково пропадати.

І ну стогнати, ну плакати!

Та луна з бору, відбиваючись од дерева до дерева, помалу змовкала й танула, і водночас обидва велетні стали меншати на очах.

Тут Підземок мовив:

— Не бійся, цигане! Ти бачив нашу силу й могутність — і цього досить! Тепер ми знов обертаємось на малих красно-людків, і тобі легко буде нас нести. Тільки гляди ж припаси харчу! Якнайбільше! Стільки, як і для велетнів!

Підвів циган голову, глянув — а перед ним малі гноми! Тут він почав цілувати їм руки, сміючись і плачучи водночас, а тоді посадив обох на плечі; коли вони попоїли та закурили люльки, рушив у дорогу.

Ніс циган краснолюдків до самого вечора, ніс цілісіньку ніч, посріблену місяцем уповні, і хоч ноги йому підгиналися — не зважувався навіть поскаржитись, бо дуже боявся, щоби всевладні чаклуни, за яких він мав гномів, не обернулися знову на велетнів.

Найгірш було, що з харчів йому перепало дуже небагато, бо Підземок раз у раз стромляв руку в торбу і їв, їв, їв, аж доки надувсь, мов пухир. Він так поважчав, що циган, якому нестерпно боліла шия, весь час пересаджував його з плеча на плече, міняючи місцем з Кошалком.

Назавтра опівдні вони опинилися нарешті біля Кришталевого Гроту. Вхід був привалений каменем так, що крізь шпарку ледве міг пролізти один краснолюдок. Кошалек-Опа-лек ще сяк-так пропхався, бо всім відомо — вчені літописці звичайно худі, як тріска. Але Підземок так погладшав, що й думати не міг пролізти в шпарину. Примірився одним боком, примірився другим — не виходить нічого… Тут він як гукне з серцем:

— Гей, цигане! Хіба не бачиш, що цей камінь виріс і заступив хід, куди я колись пролазив вільно?! Ану зараз же відкоти його з дороги!

Але циган підбадьорився, бо вже бачив кінець мандрівки. Отож він мовив:

— Ясновельможний добродію! Буде так, як ти кажеш! Але я хотів би побачитись із своєю дримбою. Адже циган без дримби — все одно, що старець без ціпка. Служив я вам щиро, отож прошу, поверніть мою власність!

Нічого не вдієш — витяг Підземок дримбу та й каже:

— Не був би то циган, якби не вициганив хоч щось наостанку! Але зсувай каменя миттю, бо мені негайно треба до короля!

Циган напружився, підпер каменя плечем і так пхнув його, що він разом з дримбою й самим циганом покотився вниз у долину.

Ясний день кинув у Кришталевий Грот снопи тепла й світла, і на Підземків покрик: «Вітаю вас, браття!» — відгукнулися сотні голосів:

— Сонце! Сонце! Сонце!

Король Блистек іде з Кришталевого Гроту

1

Стояла тепла тиха ніч, і до ранку було ще далеко, коли Петро Скробек, їдучи з ярмарку, раптом побачив удалині якесь сяйво. Так наче щось жевріло під скелею.

«Що воно таке? — подумав Скробек.— Вогонь не вогонь? А може, то скарб очищається? Адже кажуть старі люди, шо в цих скелях колись давно жили розбійники; грабували, кого стрінуть,— забирали золото й срібло та заривали в землю. Не інакше — святий вогонь очищає гроші від людської кривди. Сто років так має бути… А як сирітські гроші — то й двісті. Лише як вогонь спалить давню кривду — комусь пощастить отой скарб узяти. Але треба з нього щось дати сиротам та біднякам, бо як не даси — пропаде знову. От якби мені такий скарб!»

Шмагонув батогом коняку й поїхав просто на таємниче сяйво.

«Пропаде чи не пропаде? — дума собі.— Як ще не прийшов на нього час — мабуть, пропаде».

Але сяйво не зникало: навпаки, ще дужче заяскріли під скелею чудові райдужні блиски, отак, як промінь сонця заламується в краплинах роси.

Бідолашному Скробкові тривожно закалатало серце. Був він бідний, як церковна миша, ще й мав удома двох білоголових хлоп’ят, двох сиріток, що їх покинула йому жінка, бо пішла зо світу півроку тому. Двоє сиріток, вбога хатина, шкапа й візок — ото й усе Скробкове багатство.

Він наймався до людей возити різну поклажу, скрізь ганявся за копійчиною, і все одно в хаті не завжди був шматок хліба.

Ой, придалися б йому грошенята, та ще й як!

їде Скробек і читає в думці молитву, а сам думає: от якби купити на ці гроші смужку землі в сусіда та засадити її картоплею — було б чим годувати дітей узимку! Аж глянув, а в іскристому сяйві снує ціла юрба чоловічків, таких малесеньких, що ледве од землі видко: довгі бороди, чудернацька одіж, а проте дуже схожі на людей.

— Краснолюдки! — шепнув Скробек, якому дрижаки сипнули по спині, й смикнув віжки, звертаючи вбік, бо кажуть, що краснолюдкам завжди краще звернути з дороги.

Але юрба гномів уже оточила його й загаласувала:

— Гей!.. Гей!.. Господарю! А підвезіть, будьте ласкаві, наші манатки.

І не чекаючи, що він скаже, сипнули на воза. Один лізе по голоблі, другий по спицях колеса, третій чіпляється за полудрабок, четвертий дряпається на хомут. Чиста напасть!

Став Скробек, дивиться — що з того буде? І тривожно йому на серці, і якось боязко, й водночас соромно, що такої дрібноти боїться… Що ж його робити?

Але міркувати не було часу, бо ледве одні гноми видряпалися на воза — інші зараз почали їм подавати чудернацькі скрині й шкатулки, з яких линуло оте райдужне сяйво, а інші кидали на воза бруси золота й срібла, наче то було звичайнісіньке залізо.

Все це брязкотіло, дзвеніло, сліпило очі — аж поки Скробкові геть запаморочилася голова, й він уже сам не знав, чи це йому тільки сниться, чи він і справді бачить такі дива.

Тут жевріють вогнем у скрині червоні камінці, ніби рубі-ни-кривавці — кожен камінчик завбільшки з перепілчине яйце; там аж синьо стає в повітрі од синіх сапфірів, схожих на ранкове небо; тут зелене сяйво б’є в обличчя із шкатулки, повної зелених смарагдів; там перла, там дорогі персні… Усе аж очі вбирає: не знаєш, на що й дивитися.

Краснолюдки снували між цими барвистими скарбами хутко і вправно, самі барвисті, як тюльпани, що зацвітають весною на грядці.

Віз уже був майже повен, вже всі скриньки повиносили з-під скелі, коли раптом заяскріло світло, таке ясне й миготливе, як ранкова зоря.

Скробек заслонив очі рукою від нестерпного блиску, а коли глянув знову — побачив, що з печери виходить король краснолюдків, у золотій короні й пурпуровій мантії, із золотим скіпетром в руці, на якому виблискував величезний діамант, розливаючи навколо таке сліпуче сяйво, що відразу стало видко, мов удень.

Скробек сторопів, бо такої краси зроду не бачив, а з королів знав лише одного царя Ірода з вертепу, що його носять по селу хлоп’ята, колядуючи на різдво.

Він так перелякався, що вже й сам не знав, чи йому вклонятися малесенькому королеві, чи, може, тікати світ за очі?

Та король ласкаво махнув скіпетром і промовив:

Здрастуй, добрий чоловіче!

Ніч іде, світання кличе:

Вирушаймо звідси швидше!

І зразу почав дряпатись на воза, а гноми йому шанобливо допомагали.

Але на воза вилізти було зовсім не так легко. Пурпурова мантія чіплялася за короб, скіпетр зачепився за люшню, корона трохи не впала з королівської голови, а гаптовані золотом червоні туфлі загубилися в сіні.

Король дряпався на воза, як міг, але йому страшенно заважав паж Кружалко —такий товстий, що ледве міг ходити. Він то наступав на пурпурову королівську мантію, то смикав її назад, то валився на короля, шукаючи його пантофлі в сіні,— одне слово, був тут потрібен, як п’яте колесо до воза.

Дивовижне терпіння мав король Блистек, якщо тримав таке вайло при своїй особі!

Тим часом Скробек, побачивши, що нічого лихого йому не діється, потроху отямився від страху і пирскав у кулак, споглядаючи кумедне видовище.

Про краснолюдків він не раз чув, що з ними треба по-доброму, бо вони як уподобають кого, то вже не заподіють йому найменшої шкоди, а навпаки — ще й обдарують.

Колись небіжчик-дідусь казав, що є краснолюдки, які звуться убоженятами, або домовиками. Вони живуть у добрих людей десь у запічку чи в мишачій норі, вночі виходять звідти й допомагають у всякій хатній роботі.

То масло зіб’ють господині, то тісто вчинять, то сідають за прядку й прядуть так чудово, що нитка виблискує, мов срібло.

Часом заглядають до стайні, розчісують і дрібненько заплітають коням гриви, чистять їх шкрябачкою, аж поки шерсть залисніє, як вода.

Почнуться жнива — краснолюдок сідає на межі й колише дитя в ряднині, почепленій на вербову гілку,— щоб спало і не квилило, не сушило серце матері, яка жне серпом свою нивку.

А заквилить дитя — гном співає йому чудових пісень. Коли згодом виросте хлоп’я, хтозна-звідки спадають йому на думку ці пісні, наче хто нашіптує.

Дивуються люди та й кажуть:

— Ну ж і співака! Одне ходить, та виспівує, та на сопілку грає, ніби хто його вчив!

І не знають, що то він лише згадує співи, які чув немовлям од краснолюдків, колишучись у ряднині, прив’язаній до вербової гілки.

Казав покійний дідусь, що і його самого так вчили співати краснолюдки. Тож він завжди лишав їм крихти хліба й сиру на лаві — бо вони з долівки зроду не їстимуть: такий мають гонор!

А на свято Скробків дід щоразу лишав малим помічникам по шматочку кожної страви. Вщипне буханця або ковбаси й покладе скраєчку лави.

Добро його множилося, й у хазяйстві все йшло, як з води. Коні були, як тури; на вівцях вовна — як стріха, корови давали стільки молока, що в усьому селі такого не чувано. Отож не дивіно, що й покійниця бабуся, як доїла, завжди було залишала убоженятам трохи молока в горіховій шкаралупині.

Так було, аж доки повмирали старі, а слідом за ними пішов зо світу й Скробків батько. Опікуватися сиротами став дядько. Давні порядки скасував геть, господарював абияк, горнув собі, що тільки міг.

Отак і дійшло до останньої біди, до сирітської кривди, що волає аж до неба.

Тоді всі побачили, як серед білого дня краснолюдки вийшли із запічка й помандрували кудись у білий світ. А за ними пішла з хати й решта добра. Сиротам не залишилось нічого; не збагатів їхньою кривдою й дядько.

Скробек згадував про це, стоячи на узбіччі, а тим часом краснолюдки поклали всі скриньки й шкатулки на воза, намостили старому королеві гарне місце й укрили його дорогим оксамитом.

Офіцери королівської дружини посідали трохи нижче на возі, решта вмостилися де попало й почали квапити Скробка, гукаючи:

Вже король сидить на возі,

Каже їхать по дорозі.

Поки місяць ще не згас —

Вирушаймо в добрий час!

— А куди ж мені рушати? — спитав Скробек, котрий уже встиг звеселіти та забути про недавній жах.— У праву руку їхати чи в ліву?

А краснолюдки йому:

Камінь вліво, камінь вправо:

Поганяй хутенько, жваво.

— Та куди ж таки поганяти? — невгавав Скробек.

А краснолюдки знову:

На луки, на гаї,

На теплі ручаї —

У сонячні краї!

Почухав Скробек потилицю та й питає:

— А що ж мені за це заплатять?

— Макову голівку За твою мандрівку! — сміються краснолюдки.

Тут Скробек розсердився:

— Не поїду! Не хочу! Кінь мій, віз мій, і що на возі — теж моє!

А краснолюдки як загаласують:

Кінь твій, віз твій,

А що на возі — наше!

Дурень той, хто дає Плюнуть собі в кашу!

І ну брязкотіти шаблями!

— Тоді хай буде хоч з половини! — затявся Скробек.

Але тут втрутився король Блистек.

— Чоловіче! — мовив він тихим голосом.— Аби ти мав не половину, а тисячну частку цих скарбів — і тоді б це була твоя згуба! Велике багатство нищить людину, як велика хвороба, забирає силу з тіла й душу з грудей, збиває з доброї дороги.

А краснолюдки на це хором:

Багатій — таке ледащо!

Працювати, каже, нащо?

А живе — найкраще!

Коли вони змовкли, король Блистек вів далі:

— Не віддала земля-матінка всіх скарбів людям, а доручила їх нам, малим своїм слугам, бо ми їх бережемо, а не багатіємо з них; не обмінюємо перлини на сльози злидарів, не продаємо та не купуємо діамантів, не карбуємо дукатів-червінців з щирого золота; лише милуємося блиском та красою скарбів, вихваляємо землю-матінку й стоїмо на варті коло її багатства.

— Коли ваша ласка, пане королю, скажіть мені: звідки ж беруться оці скарби? — спитав Скробек.

— Всі скарби на землі постали з того, що покинула й занедбала людина. Хвилини змарнованого часу обертаються на сині сапфіри; крихти нез’їденого хліба — на сліпучі перла; частки змарнованої сили, що не пішла на добро ні господареві, ні людям,— стають щирим золотом.

Якби людина не марнувала ні часу, ні хліба, ні сили — ці скарби належали б їй. А так вони йдуть у землю, і ми їх доглядаємо.

Скробек аж рота роззявив:

— То ви весь час у землі? Мов ті сліпі кроти? Господи!

А король йому:

— Все йде з землі: і мала й велика сила. Кожному земля дає стільки, скільки може в себе взяти!

— І що ж ви там робите? — питається Скробек,

А краснолюдки хором:

В річці лічимо піщинки,

Краплі дощика в імлі,

У полях — роси краплинки,

Краплі поту на чолі.

Квіти лічимо на луках,

В хащах — листя угорі

І записуєм гарненько

На березовій корі.

— Тьху! — сплюнув Скробек.— Хай вам усячина з вашою балаканиною! Нічого я тут не второпаю! Накажіть, пане королю, хай ваша челядь сидить тихо, бо в мене аж голова обертом іде від цих співів… А як треба їхати, то я поїду, аби тільки знав, куди та за яку плату?

Тут він зібрав віжки в жменю й цмокнув на шкапу, ладнаючись іти біля воза пішки, бо йому вже не було місця.

— Їдь собі спокійно, чоловіче добрий! — мовив король і махнув скіпетром.— Заплатимо тобі за твою працю сповна, не скривдимо.

— Та хай уже буде так!—згодився Скробек.— Покладаюсь на королівське слово. А куди ж їхати?

Тут краснолюдки загули, мов бджоли у вулику: один радив те, другий інше; тихий голос старого короля ледве чувся в цьому гаморі…

Раптом підвівся Кошалек-Опалек і мовив:

— Всі знають, що жодне царство не може існувати без мудрості, а мудрість не може існувати без писання вчених книжок: отож хай цей добрий чоловік везе нас туди, де ходять гуси, аби я міг знайти собі нове перо і здобути нову славу.

Але Підземок, котрий так глибоко зарився в сіно, що ледве видко було кінчик його носа, схопився на ноги й гукнув:

— Хай вона щезне, така робота! Що мені мудрість і слава, коли я голодний?! Повний шлунок — от що головне! Решта не варта й торби полови!

Тут він удався до короля:

— Як хочеш, ласкавий королю, мати спокій у державі, дбай насамперед про те, щоб у ній не було голодних! Отож моя порада така: коли цей добрий чоловік має везти нас — нехай везе туди, де в печі кипить каша й шкварчить сало в ринці. Інакше не дамо згоди.

— Так, так! — загукали гноми.— Не дамо, не дамо!

І тут знявся такий галас, як ото в ратуші, коли там пересваряться городяни.

За хвилину король знову махнув скіпетром.

— Як немає згоди — слухайте наказ! —мовив він твердо. І звернувся до Скробка: — Вези нас, чоловіче добрий, куди сам схочеш!..

Скробек хитро усміхнувся й, примруживши ліве око, глянув правим на Підземка.

«Ну ж, чекай, товстуне! — подумав він.— Інших, разом з королем, одвезу туди, де всі наїдяться досхочу. А тебе запроторю до Голодної Бульки. Отам, голубе, схуднеш!»

Він ляснув батогом і рушив у дорогу.

Підземок зустрічає сирітку Марисю

1.

Де в Карпатах сива скеля

Підвелася над потоком,

Там стояла біла хатка,

Що Небесним звалась Оком.

Вже ніхто не пам’ятає,

То й питатися не треба,

Чом отак назвали хатку,

Що стояла просто неба.

Чи тому, що їй всміхались,

Ледь проблиснувши в заграві,

Перші промені ранкові,

Ніби очі золотаві?

Чи тому, що тихий струмінь

Плив край неї в піні білій

І блакитний клаптик неба

Коливав на сивій хвилі?

Чи тому, що їй світила

Угорі вечірня зірка,

Мов тужливе, срібне око,

Що у горі плаче гірко?

Наставав у світлі ранок,

Ранній вечір сіяв тіні,

І ніхто не знав, що горе

В бідній житиме хатині.

…А вона собі стояла

У міжгір’ї над потоком —

Невеличка біла хатка,

Що Небесним звалась Оком.

2

Може, горлиця у лісі

Сумно-жалібно туркоче?

Може, тужить соловейко,

Що весна прийти не хоче?

Чи шумить в грозу діброва,

Аж дерева стогнуть глухо?

Чи, кружляючи над полем,

Квилить біла завірюха?

Ні, не тужить соловейко,

Ані голуб в темнім гаї.

То Марися гірко плаче,

Бо матуся умирає.

Хто ж сирітку пожаліє?

Хто розрадить горе чорне?

Хто їй дасть окраєць хліба?

Хто чуже дитя пригорне?

У білесенькій колисці

Колихала її мати,

А тепер в чужій оселі

На долівці треба спати.

їй на сон співала ненька

Тиху пісню-колисанку,

А тепер недобрі люди

Штурханами будять зранку.

Годувала мати доньку,

Наливала меду в ринку,

А тепер їй пошкодують

Хліба житнього скоринку.

Шила ненька білу льолю,

Ще й стрічки в’язала сині,

А тепер чужії гуси

Треба пасти у шматині.

Сіло сонце за крайнеба,

Сходить місяць за горою.

Доглядала мати доньку,

Та лишила сиротою…

3

Цілий день Марися плаче,

У сльозах стрічає вечір.

В полі жайворонки в’ються,

Вже і ластівка щебече.

В полі жайворонки в’ються,

А в матусі на могилі

Проросло листате зілля,

Розцвілися квіти білі.

Гірко плаче сиротина,

З горя б’є себе у груди.

Вже з матусиної хати

Виганяють чужі люди.

Виганяють на схід сонця,

Виганяють на схід неба.

— Йди у найми, сиротино,

Бо тобі робити треба!

Йди у найми — пасти гуси,

Як немає щастя-долі.

Хай тебе вмиває злива,

Сушить сонце в чистім полі!

Хай тебе вмиває злива,

Чеше косу буйний вітер!

Йди у найми, сиротино,

Бо сама одна у світі!

4

Отака була доля сирітки Марисі, що мала волоссячко, мов сонячне проміння, оченята, мов лісові фіалки, а в серці — тугу й жаль.

— Марисю, сиротино! — питає, було, господиня, що в неї Марися пасла гуси.— Чому ти не смієшся, як інші?

А Марися:

— Не можу я сміятися, бо в полі зітхає вітер.

— Марисю, сиротино! Чом ти не співаєш, як інші?

А вона:

— Як же мені співати зараз, коли по гаях плачуть берези?

— Марисю, сиротино! Чому не радієш, як інші?

А вона:

— Як же мені радіти? Гляньте — на землі роса блищить сльозами.

Отака була Марися.

Прилетять часом пташки, посідають коло неї на дереві й виспівують:

Сирітко! Сирітко!

Заплакані очі!..

Чи срібла чи злота —

Скажи, чого хочеш?

А Марися гляне на них смутними очима й заспіває стиха:

Ні срібла, ні злота,

Ой пташечко мила!

Я хочу тополю,

Що вдома шуміла.

А пташки знову:

Сирітко! Сирітко!

Заплакані очі!..

Водиці чи хліба —

Скажи, чого хочеш?

А Марися їм на це:

Не їстиму хліба,

Не питиму воду.

Я хочу додому,

У рідну господу!

А пташки щебечуть між собою з дива, голівками хитають, крильцями тріпочуть… І тут одна заспіває:

Сирітко! Сирітко!

Як золото — коси.

Скажи, чого хочеш!

А Марися складе худі рученята на цупкій сорочині, жалібно гляне на пташок і попрохає:

Одного я хочу,

Ой золотко-пташко!

Щоб мама наснились,

Бо так мені важко!

Не раз траплялося, що мати снилася вночі Марисі.

Тиха-тихесенька, біла-білесенька йшла вона по хаті, як місячний промінь, і, як промінь, оповивала сяйвом голівку своєї сирітки.

Марисі тоді снилося, що на неї світить сонце й навколо пахнуть квіти. Вона простягала руки до матері й шепотіла уві сні:

— Ви прийшли, матусю?

— Прийшла, донечко! — відповідав любий голос, тихий, мов подих.

Горнеться Марися до матері та й питає:

— Візьмете мене з собою, матусю?

І знов обзивався голос, ще тихший, ще солодший:

Ще не пора, іще не час!

Лиш тільки смерть з’єднає нас!

Марися зітхала:

— Ой важко, ой тяжко чекати, матусю!

— Працюй, як я! Журбу покинь!

Усе життя мине, як тінь! — відповідала мати.

І знову зникала, тиха та ясна, мов місячний промінь, а сирітка, зітхаючи, прокидалася й жадібно хапалася за роботу. Вона робила, як могла й як уміла, за куток у чужому запічку, за оберемок соломи, що на ній спала, за ложку страви, яку з’їдала, за цупку полотняну сорочку, що її носила завжди.

Узимку вона колихала хазяйську дитину, тягала важкі відра з криниці та оберемки хмизу з бору у літку пасла гуси.

Через те люди на селі кликали її сиріткою Марисею.

Отак звали її рік, звали й другий, аж поки всім забули, що ця дівчина зветься Кукулинкою, бо вона донька Кукули-ни — отієї жалісливої жінки, котра рятувала Підземка, коли його хотіла побити лиха молодиця.

Тепер і сама дівчинка, коли її питали: «Як тебе звуть, мала?» — відказувала:

— Сирітка Марися!

Лука, де пасла гуси сирітка Марися, лежала коло лісу, далеченько від села, що його з давніх-давен прозивали Голодною Булькою, бо землі були там неродючі, хліба давали мало, і люди частіше голодували, ніж наїдалися досхочу.

Кругом пісок, та ще вода.

Рік урожай, а два — біда!

На миршавій травичці та на розлогих водах годувалися цілі табуни гусей, а як вони загелгочуть та кинуться бігти, лопочучи крильми, то зчинять такий галас, що його чути верстов за три звідти.

Всі діти на селі мали клопіт з тими гусьми, бо випасали їх хто в табуні, а хто окремо — як кому наказано вдома.

Надвечір гусячий табун розбивався на невеличкі табунці, й кожен пастушок гнав свої гуси додому.

Тоді в усій Голодній Бульці тільки й лунало:

— Гиля, гуси! Гиля, гиля, додому!

І так ляскали батоги, наче селом їхало гучне весілля.

Вже й сонце сідало, а по хлівцях та дворах не змовкало гелготіння, навіть і вночі гуси хтозна-чому здіймали галас на всю околицю.

Але сирітка Марися пасла свої гуси сама, край лісу на галяві. Їх було тільки семеро, І господиня не хотіла, щоб вони паслися разом з усіма. Марися тільки раділа з цього, бо інші діти сміялися з неї — то в хованки бавитися не вміє, то в зайчика не дуже швидко бігає, а то не хоче танцювати разом з усіма дівчатками на траві.

Воно й правда. Чи то Марися не мала сили, бо жила на чужих хлібах, чи завжди була сумна через своє сирітство, але вона таки не любила бігати навзаводи, танцювати чи бавитися з дітьми в зайчика.

Зате любила співати — й пісеньок знала стільки, що могла виспівувати хоч цілий день.

То заводила пісні про Зоею, яка «дуже хоче ягід, а купить не може», то про «коника сивого-довгогривого», що «риє землю під собою» — готує господареві могилу, то про царівну-со-пілку, що проказувала пастушкові:

Грай, хлопчино, грай!

Боже, помагай!

А то, було, заспіває, як «ведмідь кудлатий прийшов до хати, сіру вовчицю хоче посватать», чи «був у бабусі цапок-гуляка», або ще «лебеді сині за море линуть»…

Але найдужче любила Марися й найчастіше співала пісеньку про сирітку, що кличе гуси додому, бо цю пісеньку було наче про неї складено.

Коли призахідні заграви починали згасати над лісом, Марися заводила тонким, жалібним голоском:

Гиля, гиля, сірі гуси!

Гиля, гиля по стежині!

Ніч заходить — я боюся:

Хто поможе сиротині?

Це була чудова пісенька й так брала за серце, що як хто йшов мимо — завжди зупинявся й слухав, а часом і витирав сльози.

Від кого навчилася Марися таких пісеньок — невідомо; якби спитали її саму, то й вона б не знала.

Може, навчив її шумливий темний бір, може, лісові трави, що нашіптували тихі слова; може, гайок, оповитий молодим весняним листям, що злегка тріпоче од вітру й гомонить-гомонить без упину, неначе живим голосом. А може, навчила тиша, яка мандрувала полями й перелогами та легенько бриніла, наче співало саме повітря.

Сирітка Марися прислухалася до всіх навколишніх голосів, часом забуваючи навіть про холод і голод, а як сідало сонце й треба було вертатися додому, сама не знала, чому так хутко минув день.

їй і на думку не спадало, що з лісової хащі пильно стежать за нею хитрі, бистрі очі, що вигляда її ніхто інший, як хижий, підступний Саделко, той самий лис, котрий ще недавно жив біля Кришталевого Гроту, а тепер вирив собі в цьому лісі нору під стовбуром поваленої сосни й сидів нишком, наче святий та божий, а сам тим часом нюшив та роздивлявся, звідки б йому краще вхопити ласий шматочок.

Найбільше в світі Саделко любив гусятину. Великих гусячих табунів, що їх пильно стерегли дужі хлоп’ята, хитрий лис уникав, а вистежував саме тих сімох гусок, що їх пасла сирітка Марися. День у день він спідтиха підкопувався до луки.

Марися пасла свій табунець, і гадки не маючи про напасника; щовечора безбоязно гнала гуси додому; єдиним її помічником був жовтий пес Гасьо, який дуже любив дівчинку й цілими днями сидів коло неї на луці.

Саделко люто ненавидів цього песика.

— Ну й паскудна псина! — не раз казав він подумки, кривлячись та спльовуючи.— Мабуть, ніколи в житті такої не бачив! Що це, приміром, за вуха! Шпичасті, гострі, зовсім не пасують собаці! А шерсть! Руда — аж дивитися бридко. Яка ж, мабуть, у нього капосна вдача! Які звичаї! Яка поведінка! Адже це справжнісінький дармоїд!

Сказати не можу, яка осоружна мені ця тварюка! Аж нудить, коли бачу! Де ж таки чувано, щоб порядний собака цілісінький день сидів на одному місці та стеріг нещасних сімох гусей? Та це ж сором, ганьба! Сімох гусей! Ха-ха-ха!.. Аж сміх бере! Де ж візьметься такий дурень, що любить гусятину та злакомиться на це нещастя! Раніше колись, може, й було заведено, аби на лисячий стіл подавали таку страву: звісна річ, старі лиси мали свої дивацтва.

Але тепер жоден лис, який себе шанує, не їстиме таких ласощів! Принаймні я гидую гусятиною. А на цю руду собацюру та на це обдерте дівча просто дивитися не можу.

Аби я хотів стати пустельником — давно б уже втік звідси світ за очі. Та що вдієш, як усього себе я віддаю святощам і чесноті…

Тут лис зітхав так тяжко, що вуса йому стовбурчилися вище носа, й, кліпаючи то одним, то другим оком, придивлявся, як скубуть траву гуси, як ходять коло них Гасьо й Марися. Потім одвертався, ховаючи огидну посмішку.

5

Вже в місячному світлі здалека видко було Голодну Бульку. Скробек прямував до неї, збочивши з битого шляху. Раптом він обернувся до краснолюдків, що їхали на возі, й мовив:

— Як на мій дурний розум — не треба б вас, паненята, висипати всіх разом, бо коли в одному селі прибуде раптом стільки їдців, почнеться така дорожнеча, що ну! Далебі, настане голод…

— Правда твоя! — притакнув з воза чийсь голос. То був Підземок, що зарився в сіно по самі вуха.

— Отож треба вас розпорошити по двоє, по троє, а як де, й по п’ятеро. І вам, паненята, буде краще, й людям на селі легше.

Тут озвався король:

— Ти маєш розум, чоловіче! Роби, як кажеш.

Скробек зупинив коняку, почухав потилицю й, показуючи на придорожнє село, мовив:

— Ось, приміром, якби в цьому селі покинути двох або трьох? Жили б не тужили, бо це Ситна Булька — найбагатше село на всю околицю. Кожен тут — хазяїн на всю губу, кожен гладкий, мов годований віл. Жінки та діти аж качаються, мов кулі,— такі круглі й товсті. А чого б то їм не бути товстими, коли в кожній хаті з ранку до ночі варять, присмачують, солять — готують, наче на Великдень? Як сяде дядько до миски зранку, то встане аж опівдні, аби сісти за другу миску.

— Стій! Стій! — заверещав Підземок.

Та Скробек казав далі, ніби й не чув:

— А чого б йому і не пересідати від миски до миски, як там така земля, що сама, без людських рук, родить у сто разів більше, ніж засіяно. А скільки там сала, й солонини, й гусячого смальцю! За сто років не з’їсти!..

— Стій! Стій! Та стій, нарешті! — щосили гукав Підземок, вилазячи з сіна.— Стій, кажу тобі!

— А що таке? — спитав Скробек, ніби почув його тільки зараз.

Підземок видряпався нагору й, пильно глянувши Скроб-кові в вічі, спитав:

— А ти, чоловіче, часом не брешеш?

А Скробек йому:

— Чого б то я брехав? Правда — й квит!

— Харчу, кажеш, досхочу?

— Аби тільки пузо витримало.

— І присмачено добре?

— Сало аж на бороду капає.

— А миски великі?

— Як місячне коло!

А місяць саме став заходити.

— Ну, коли так,— мовив Підземок, уклоняючись Блисткові,— я залишаюся тут, найясніший королю!

Він обняв королівські коліна, гукнув «Прощавайте!» товаришам і наказав Скробкові, щоб той звернув до села.

Та коли Скробек звернув, віз раптом зачепився за камінь колесом, струсонувся, аж підскочив, і Підземок як стояв на полудрабку, так і полетів сторчголов додолу.

Він, щоправда, не забився анітрохи, бо впав на глибокий, сипкий пісок, мов на перину, але зчинив такий галас, що всі пси попрокидалися на селі й шалено загавкали.

На це гавкання обізвався спершу один гусак, потім другий; то тут, то там загелготіли чуйні гуски — одна, друга, десята, двадцята,— і на подвір’ях та в хлівцях знявся такий лемент, наче село зайнялося від пожежі.

— Ой, кісточки мої, кісточки! — верещав з переляку, обмацуючи ребра, Підземок, але за гавканням та гелготінням його майже не було чути.

Скробек шмагонув коняку й погнав чвалом. Підземок нарешті підвівся й, оглянувшись, побачив, що поруч нього ще хтось шпортається в піску, а коли місяць визирнув з-за хмари, вельми здивувавшися, упізнав Кошалка-Опалка.

— Чи не дурять мене очі? — спитав Підземок.— Невже це ти, вчений мужу, власного особою?

— Авжеж, це я, брате! — відповів Кошалек.

— Невже і ти впав з воза?

— Е, ні. Я скочив додолу з дозволу короля. Ти ж розумієш, брате: як чути отаке гусяче гелготіння — десь тут мають бути і самі гуси. Ти втямив?

— Атож, утямив.

— А як є гуси — має бути й їхнє пір’я… Хіба ж ні?

— Як двічі по два — чотири! — вигукнув Підземок.

— А як є пера,— вів далі вчений муж,— то й моя слава не загине, бо я напишу нову книжку замість тієї, що загубив. Правду я кажу?

— Святу правду! — захоплено ствердив Підземок. Та хоч він і притакував другові, проте, щиро кажучи, не дуже радів, гадаючи, що тепер доведеться паювати на двох чудові страви, які йому обіцяли. Отож за хвилину Підземок мовив:

— Знаєш що, вчений муже? Як на мене — не слід мудрецеві пхатися між прості люди, сідати разом з ними до миски! Так легко і спаплюжити свою вченість… То ось моя рада: я піду на село, а ти в ліс. Як настане ніч і всі поснуть — я приведу тебе, і ти, брате, доїси рештки нашої вечері. Хоч воно, може, й скупенько буде часом — дарма, бо ж не самим хлібом живе людина. Принаймні твій гонор буде врятований. А гонор — це головне!

— Добре радиш, любий брате! —зворушено вигукнув Кошалек, кинувся на шию Підземкові й ну його обіймати та цілувати!

Підземкові аж ніяково стало, що друг так охоче прийняв його підступну раду, але голос пожадливості був у ньому куди дужчий, ніж голос доброго серця, отож він миттю притлумив ніяковість і, розцілувавшись з Кошалком, сам провів його в двір, ще раз попрощався, бажаючи якнаймудріших думок, а тоді, ховаючись нишком попід тинами, попрямував до найбільшої хати.

Не було, мабуть, в світі більшого розчарування, ніж те, що спіткало в цій хаті Підземка!

В коморі така порожнеча, що й миша б здохла, в діжі замість хліба — висівки; сала й на зуб немає. Крупів — теж; смальцю та гусячих шкварок — і духу не чути.

Зазирнув Підземок у горщики — порожнісінькі: не знати навіть, чи в них учора варилася страва; заглянув у миски, в ринки — те ж саме.

Він помчав до сусідньої хати — й тут не краще. Оглянув п’яту, десяту — скрізь нема їжі. Зирнув на людей, що спали по хатах,— сама шкіра та кістки.

Ніде навіть постелі путньої немає, ніде не видко достатку. Ані доброго коня в стайні, ані корови в хліві. Не одна хата хилиться до землі, тримається на благеньких підпорах, мов каліка на милицях. Навіть і в старости хата не набагато краща.

Отакий тяжкий був у цьому селі весняний переднівок.

— Ах ти ж паскуднику! — гукнув Підземок, стиснувши кулаки з люті.— Он як ти мене обдурив! Оце вскочив! Оце трапив у біду! А той брехун ще казав, що тут сало по бороді тече, а харчу — скільки пузо витримає!

Ось тобі й харч! Ось тобі й сало! Це ж я висохну з голоду, як тичка на перелазі! Якби ж хоч скибочку хліба, хоч кусни-чок ковбаси, хоч мисочку борщу!

Вже розвиднялося, й дедалі дужче впадало в око, яке це вбоге село. І тут Підземок зупинився на роздоріжжі, задерголову й поволі став вичитувати напис на дошці, прибитій до стовпа.

Читав, читав — власним очам не вірив. Засліпило його, чи що?

«ГОЛОДНА БУЛЬКА».

Він зупинився й знову почав читати по складах: «Го-лод-на Вуль-ка»! Так і є: «Го-лод-на»!

Нещасний Підземок заламав руки й занімів, охоплений невимовною турботою, а сонце тим часом поволі випливало з-за дерев.

6

Тим часом Кошалек-Опалек, походжаючи лісовою галявиною, аби хоч трохи зігрітися, натрапив на височенький піщаний пагорок, під яким вирито глибоку нору. Ледве кинувши на неї оком, одразу можна було вгадати — то лисячий барліг.

Але наш літописець, що все життя прожив, утупивши в книжку очі, мало розумівся на таких речах.

Він зупинився й застиг, гадаючи, що то воно таке.

«Гора не гора! Фортеця не фортеця! Хто знає, може, це занедбаний храм прадавніх краснолюдків?

Либонь, і так! Либонь, і так!»

І почав обходити навколо, пильно придивляючись до нори.

Раптом звідти обережно визирнув гострий писок, тоді руда голова з вогненними очима й гострезними білими зубами.

Визирнула, зникла і знов визирнула, а слідом за нею виповзло з нори гнучке Саделкове тіло.

Хитрий лис одразу впізнав Кошалка-Опалка, але, прибравши поважного байдужого вигляду, підступив до нього й мовив:

— Хто ти, незнаний мандрівнику, й чого шукаєш у цій місцині, присвяченій науці й чесноті?

— Я — придворний літописець короля Блистка з Кришталевого Гроту, до послуг вашої милості,— чемно відповів Кошалек-Опалек.

— Ах, це ти, вчений мужу! — вигукнув Саделко.— Який щасливий випадок привів тебе сюди? Та невже ти не впізнаєш мене? Я — Саделко, вчений автор багатьох наукових книжок — той самий, котрого ти ласкаво відвідав кілька день тому.

Кошалек-Опалек ляснув себе по лобі й мовив:

— Аякже! Пам’ятаю! Просто я забув на мить! Дуже прошу, пробачте мені, ваше добродійство!

Він казав «Ваше добродійство», бо, на його думку, не годилося такого шанованого звіра називати «пан», як першого-ліпшого цирульника.

Вони кинулись один одному на груди й почали обніматися та цілуватися. Нарешті Кошалек-Опалек спитав:

— Я б дуже хотів довідатися, ваше добродійство, що то за пагорок бачу перед собою? Чи не буде з мого боку надто великим зухвальством прохати ваших пояснень?

— О! Це така дрібниця!—усміхаючись, відповів Саделко.— Я звелів насипати цей пагорок, бо хотів мати напохваті пісок — щоб сушити чорнило на моїх учених книжках.

Він задумливо опустив очі, потер лапою лоба й додав скромно:

— Останнім часом я працював багато… Дуже багато… А як там ваш твір, шановний колего? — спитав трохи згодом з чемним зацікавленням.

— Ох! — застогнав Кошалек-Опалек.— Краще не згадуймо про це! Мене сьогодні спіткало найбільше лихо, яке тільки може спіткати письменника. Книжка моя знищена, а перо зламане!

— Зламане?! — підхопив Саделко, і очі йому заблищали, а зуби наче стали ще гостріші.— Але ж немає нічого легшого, як знайти перо, й навіть не одне. П’ять, десять — та що я кажу? Сотню пер я ладен подарувати вам, шановний колего, за дрібну-дрібнесеньку, крихітну, як піщинка, послугу! І навіть сьогодні! За годину!
Він узяв Кошалка – Опалка під руку й, походжаючи галявиною, заговорив, стишивши голос:

— Тут поблизу є пес, якого я просто бачити не можу! Чи тому, що він бридкий із себе, а чи тому, що має погані звички: цілісінький день б’є байдики — сидить біля сімох жалюгідних гусенят, яким до того ж нічого не загрожує. Одне слово, я глибоко зневажаю цього нікчемного пса й дуже хотів би позбутися його бодай на хвильку. А він, клятий, мов на злість, приходить з малим, обдертим дівчам і тими миршавими гусками от сюди на луку край лісу, саме навпроти моєї оселі — й отруює години, присвячені моїй науковій праці. Отож як вік сьогодні прийде, подратуй його трішечки, любий колего, хай поженеться за тобою й відбіжить хоч трохи далі, а я тим часом спокійно писатиму твір, що його обмірковую вже здавна.

За це я подарую тобі цілісінький пучок найкращого пір’я, котре до того має чарівну властивість: як візьмеш пір’їну в руку та заснеш з нею звечора — вранці прокинешся й побачиш, що вже чверть книжки написано.

Он яке то пір’я!

В Кошалка-Опалка заблищали очі. Він ковтнув слину і мовив:

— Звісно, звісно, з великою охотою! Від щирого серця! Будь ласка, ваше добродійство, використовуйте мене, як самі; схочете! Я весь до ваших послуг!

Тут він почав уклонятися лисові, хилячись то вправо, то вліво, зворушено стискаючи обидві його передні лапи.

А вже ранкова мла почала поволі танути; блиснула чиста блакить весняного неба. Загелготіли гусаки, озвалися гуски;; заспівали півні на високих сідалах. Село прокинулось од сну, зарипіли журавлі над колодязями, заревла худоба, яку виганяли на скупу весняну пашу, а з-під солом’яних стріх де-не-де почали здійматися смужки синього диму: кожен би вгадав, що в такій хаті господиня ще витрусила трохи торішнього борошна й варить дітям затірку. Скип’ятить воду, заправить борошном, трохи присмачить сироваткою і виллє в миску, гукаючи:

— Хутчій, діти, сідайте їсти! На тобі ложку, Ягно! Ану мерщій, Мацюсю, бо Віцек усе виїсть! Не гайтеся! Швидше!
Двічі набирай, один раз ковтай, бо треба гнати гуси по росі на пасовисько!

За хвилину вже чути, як лунко виляскують пуги й тонкі дитячі голоси гукають:

— Гиля, гуси! Гиля!.. На пашу!

Здіймається курява на піщаній дорозі, гелготіння гусей зливається з вигуками пастушків, пуги ляскають, аж луна розлягається, а над усім дим гамором панує гелгіт старостиного гусака, який, вимахуючи крильми, виступає попереду всіх гусей, наче ватажок поперед війська.

Тільки з одного двору поспішає на луку край лісу невеличкий табунець гусей: четверо білих і троє рябих.

Гуси жене сирітка Марися, в цупкій полотняній сорочині, •в синій спідничці, боса. Вбога одіж її охайна й чиста, золоте волоссячко заплетене в кіски, личко гарненько вмите. Марися йде по вулиці так легко, що травичка під нею майже не вгинається.

Біля Марисі біжить невеличкий жовтий песик, весело крутячи хвостом та час від часу погавкуючи, якщо котра гуска схоче відбитися від табунця. З таким добрим помічником Марисі не треба батога на її черідку, і вона трима в руці лише вербову гілку. Несе вербову гілку, по срібній росі ступає, тонесеньким голосочком виспівує:

…Служила сирітка у чужій оселі,

Їй допомагали зіроньки веселі;

Служила сирітка, бо сама у світі,

Їй допомагало сонечко в блакиті.

Гиля, гуси, гиля!..

Отак співаючи, прийшла Марися на луку й сіла на горбочку, а гуси ходили навколо неї, гелгочучи та поскубуючи молоду травичку.

Пильний Гасьо раз і другий оббіг свою черідку: там скубнув рябу гуску, щоб не заходила далеко в поле, там гавкнув •на білу, щоб трималася гурту… Потім ліг на узліссі й став удивлятися в хащу.

Він був на диво чуйний, оцей маленький песик!

Лісові дерева ласкаво схиляли верховіття над сиріткою й таємниче шепотілися, наче обіцяли, що завжди будуть їй допомагати.

З другого боку вузьким, горбкуватим клином вганявся в пасовисько лан пшениці… Молоді колоски вклонялися деревам, слухали, як вони шепочуть різні вісті, й собі переказували їх далі й далі.

Встрягали в цю говірку й жуки, бджоли та комашня й теж розносили скрізь лісові вісті, повторюючи їх кожен по-своему, хто тоненьким, а хто басовитим голосом.

Один лише жовтий хом’як, що жив у невеличкій нірці на польовій межі, не встрягав у балачки. Він ретельно працював цілісінький день, аби зібрати добрі запаси харчів на тяжкий зимовий час.

Лише як затерпнуть щелепи — бо він без упину підгризав трави та колоски — й защемить-запече спина від того, що доводилося тягати все це до нірки,— малий, запопадливий господар випростовувався на весь зріст і, стоячи на задніх лапках, зиркав бистрими чорними очками то вправо, то вліво — виглядав, що діється навколо.

Він добре знав і песика Гася, і гусок, рябих та білих, але не любив за несамовитий галас, який вони здіймали на луці.

Та Марисю хом’ячок любив, а пісеньки її так уподобав, що, ледве зачувши, як співає сирітка, відразу кидав свою роботу, зводився на задні лапки й, крутячи голівкою та ворушачи вусиками, стиха підсвистував, ніби вторував співу.

Марися ше раз бачила малого хом’ячка й знала, що він залюбки слуха, як вона співає, отож заводила веселої пісеньки й для нього, аби трохи розважити. Вона казала сама собі:

— Це звірятко, певне, живе в світі самотою — отак, як я; мабуть, йому не раз буває сумно. Нехай його втішать хоча б мої співи.

І виспівувала тонко-тонесенько:

Отаке у лісі диво:

У ведмедя бочка пива;

Він вовчицю сватать хоче —

Ідуть гості серед ночі

До хащі!

А щоб знав хом’ячок, для кого вона співає, Марися любо всміхалася йому, а він стояв собі на задніх лапках, крутив голівкою, ворушив вусиками й стиха підсвистував.

Марися хотіла б зазнайомитись із ним ближче, але; хом’як був такий дикий, що ледве дівчина ступне до нього — він скік на всі чотири лапки, і вже його немає! Тільки трава та колоски ворушаться слідом, ніби текуча вода, коли в неї жбурнуть камінцем.

Отож Марися і відступилася від дикуна.

Песик Гасьо теж часом бачив хом’яка, але казав сам собі:

«Чого б то я ганявся за всяким свистуном, який стоїть дибки й удає пса, що служить?.. То, мабуть, якийсь комедіант, бо й свист у нього удаваний! Так само свистять у нас на селі хлопці, але куди голосніше! Вуса в нього теж несправжні, бо звідки б, скажіть, будь ласка, взялися в такого нікчемного звіряти вусища, мов у кота? Але куди йому до нашого Мруч-ка! Найкраще буде, як я від нього відвернуся».

І справді відвертався, і хом’ячок бачив лише його пухнастий хвіст.

А проте Гасьо, навіть коли дрімав, згорнувшись клубочком, вряди-годи розплющував то праве, то ліве око, нишком поглядаючи на хом’яка.

Часом він гарчав стиха, наче йому снився поганий сон. Але песик був такий гоноровитий, що як сказав собі: «Не буду ганятися за цим свистуном!» — то й разу не ворухнувся, коли його бачив.

Та зрештою, хіба йому мало мороки з гусками? Завертай од пшениці, завертай од лісу, без кінця-краю перелічуй, чи є всі семеро — четверо білих та троє рябих,— це ж яку мудру голову треба мати, щоб упоратись як слід!

Але малий хом’ячок пильно стежив за всім навколо й хутко запримітив, що час від часу з кущів ліщини вистромляє гострозубу пащеку лис, якого він раніше тут не бачив. «Не інакше,— думав хом’як,— підкрадається, хитрюга, до гусей, що пасуться ондечки на луці, коло горбочка».

Він ворухнув вусами й мовив сам собі:

«А що, як я попереджу? Нічого не скажеш — попередити слід.

Бо в того лиса очі такі підлі, а писок і геть розбійницький!

Але ж тоді довелося б лізти на горбочок, а це мені аж ніяк не подобається. Така спека! І до того ж ховрашки та миші можуть за цей час поцупити мої колоски… а хіба ж мало я намордувався, доки їх позбирав! Це ж моя тяжка праця!.. Ет… Нехай кожен пильнує своїх справ!

А гусятниця теж невелика цяця: як має час на співи — повинна мати й на роботу. Співає вона гарно — тут нічого не скажеш! Але ж обов’язок перш за все! На те вона й сидить отут, щоб стерегти гуси…

А пес? Пес також невелике цабе!.. Вміє на мене гарчати й повертатися хвостом — нехай зуміє й лиса в кущах побачити…

Навіщо мені рятувати чужі гуси? Що я з того матиму? Хіба що одна чи друга гуска прогелгоче: «Дякую!» Теж мені велике щастя! Ха-ха-ха!»

Тут він свиснув, зареготав, блиснув чорними оченятами й, припавши на передні лапки, став підгризати молоді колоски біля самої землі.

Бо хом’як — ретельний господар; та водночас він недобрий і лихий, бо крім поля й своєї праці на ньому та користі, яку має з цього,— нічого в світі не бачить.

Він дбає тільки про себе й ні про кого Іншого.

Марися любила дивитись, як порається хом’як, як тягне межею в нірку запаси на зиму; завжди, було, стежить за ним ласкавими очима, аж доки він сховається між колоссям, і називає своїм хом’ячком.

А як слід його згине в полі — гляне Марися на луки, де пасуться її гуси, потім на жовті зірочки-квіти, що ростуть у траві біля її ніг і далі, скрізь понад ровом.

Стоїть страшенна спека. Сонце так пряжить з неба, що Гасьо висолопив язика й хекає без угаву. На лобі в Марисі — краплистий піт, але їй байдуже,— плете собі віночок та виспівує:

Служила сирітка у тяжкій недолі,

Їй допомагали квітоньки у полі.

Служила сирітка, бо пішла між люди;

Хто ще їй у світі помагати буде?

Гиля, гуси! Гей!

Зненацька Гасьо насторожився й загарчав раз і другий. У ліщині попід самим бором щось ворухнулося, зашаруділо й принишкло. Гасьо звівся на передні лапи й, нашорошивши вуха, чекав, що буде далі.

Знову почувся шерех, і знову все змовкло.

Гасьо загарчав, вищиривши зуби.

Але Марися не чула нічого.- Мов пташка, що заливається співом у гаю і не чує, як нишком підкрадається до неї кіт, Марися не бачила й не чула нічого довкола й співала собі без упину.

Тим часом з ліщини виглянув малий дивовижний чоловічок в червоному каптурі, з довгою бородою, з окулярами на величезному носі. Виглянув і закивав на Гася пальцем.

Песик підхопився й гайнув до ліщини, але кумедний чоловічок вже виглядав з іншого куща, знов киваючи пальцем. ‘Гасьо кинувся далі, та чоловічок маячив ген коло третього куща й без упину кивав пальцем.

Що далі песик біг у ліс, то швидше червоний каптур миготів серед кущів, то з правого, то з лівого боку, аж поки обидва опинилися в хащі, серед високих сосон.

Вже Гасьо от-от дожене малого чоловічка, але той раптом метнувся вбік і, хутко видершись на дерево, почав згори кивати пальцем.

Розшалілий Гасьо кинувся до дерева, гавкаючи так люто, що Марися раптом отямилась і, почувши, як несамовито захлинається десь удалині її вірний помічник, злякано загукала: «Гасю-Гасю!»—та й побігла з пагорка просто в хащі.

На це тільки й чекав Саделко.

Одним стрибком опинився він серед гусей, схопив ближчу гуску за горлянку й задавив, перше ніж вона встигла крикнути: «Рятуйте!» Жбурнув неживу в кущі, потім ухопив другу гуску скраю і з такою люттю затопив їй гострі зуби в шию, що вона враз замовкла навіки. Саделко відтяг і її в кущі, а тоді стрибнув назад.

На луці знявся страшенний галас, перелякані гуси кинулись од розбійника врозтіч; одні чимдуж дріботіли в поле, інші намагалися підлетіти.

Але Саделко вмить наздогнав найкращу рябу гуску, задавив її і, щосили жбурнувши на землю, помчав слідом за її подругами, які, знесилівши, з пронизливим гелготом падали додолу перед самісінькою пащею Саделка.

Марися почула цей неймовірний лемент і, гукнувши не-людським голосом: «Ой, рятуйте!» — щодуху помчала з лісу до своїх гусей.

Тим часом Саделко загриз останню рябу гуску, облизав криваву пащеку й став, дивлячись вогненним оком на вчинене ним побоїще.

Наче підхоплена вихором, простягти руки, мчала Марися з лісу. Добігла, глянула на неживих гусей і, скрикнувши: «Ой лишенько!» — крижем упала на землю.

7

Той, хто опинився сьогодні вдосвіта коло лісу, побачив би дуже кумедне видовище.

Маленький чоловічок у червоному каптурі виробляв дивовижні штуки. Він перестрибував з купини на купину, хапаючись за гостру осоку, й то пірнав у високі трави, мов плавець у воду, то груз у порослих мохом баюрах.

Це був ніхто інший, як наш знайомець — Підземок. Але як же він змінився! Де подівся колишній товстун? На ньому лишилося стільки жиру, як на комарові сала. Просторий плащ висів, наче позичений, худі ноги, мов палички, стриміли в пантофлях, які спадали щохвилини, величезна голова хиталася на тонесенькій шиї, а кістляві руки насилу втримували велику люльку, в якій замість тютюну жевріло вільхове листя.

От що зробили подорож та життя в Голодній Бульці з нашого поважного товстуна!

Але він не тільки схуд. Голод, який точив Підземка цілими днями, навчив його багато чого. Він умів тепер спритно перестрибувати з купини на купину, бродити по мокрих травах та вишукувати чаїні яєчка.

От і зараз сполохана болотяна чайка, б’ючи крильми над самою головою краснолюдка, пронизливо кричала: «Ківі! Ківі! Ківі! Ківі!».

Бідолашна чайка! їй здавалося, що вона своїм криком прожене напасника, який от-от знайде в травах її добре сховане кубельце, а в ньому одне-єдине, вперше цього року знесене яєчко.

Нарешті Підземок, отетерілий від чаїного галасу та лопотіння крил, роздратовано зупинився й мовив:

— Тихше, ти, дурна чайко! Сороча кумо! Ти, може, думаєш, що я од великого достатку грузну отут, у болоті? Якби я мав шматок доброї ковбаси — хіба шукав би оце зараз твої яєчка! Еге, не такий я дурний!

З голоду роблю це, з голоду, який мене мало не вбиває! Отож цить і не дери горлянку, бо скручу тобі в’язи!

Він похнюпився й, сумно хитаючи головою, додав:

— Хай бог милує! В яке лихо я трапив і що мене чекає далі?! О проклята Булько! Ти мала бути ситною, а яка ж ти голодна! О брехливий чоловіче! Навіщо ти привіз мене на таку недолю?!

Він ще промовляв, коли йому раптом вчулося, наче неподалік хтось гірко плаче.

Підземок трохи стягнув каптура й, притуливши до вуха руку, став прислухатися.

Справді, хтось плаче й ніби дитячим голосом…

— Щоб я пропав! — мовив Підземок, який завжди брав до серця чужу біду.— Щоб я пропав, коли цій бідоласі не гірше, ніж мені самому! Піду побачу, що там таке…

Він миттю забув про голод, звернув з болота в ліс і, на превелику втіху чайці, пішов просто на плач.

— Так і є, дитина плаче! — приказував він, чимраз ширшими кроками переступаючи з купини на купину, точнісінько як лелека.

Насилу вибравшись з очерету, що стояв тут щільною стіною, він побачив край лісу невеличку луку й малу дівчинку, яка сиділа серед луки на пагорку й, затуливши обличчя руками, гірко плакала.

Серце доброго краснолюдка здригнулося від жалю; він хутко підійшов до дівчинки й спитав:

— Чого ти плачеш, моя люба панночко, хто тебе скривдив?

Марися здригнулась, опустила руки й глянула на Підземка широкими очима, занімівши з подиву.

А Підземок знову:

— Не лякайся, будь ласка, люба панночко, бо я твій щирий друг і приятель!

— Ой лишенько! — шепнула Марися.— Що воно таке? Мале, як грудочка, а говорить людським голосом! Ой лишенько! Я боюся!

Вона підхопилася, змахнувши рученятами, мов пташеня крильцями, і вже налагодилася тікати.

Але Підземок заступив їй дорогу.

— Не тікай, моя люба панночко! Я краснолюдок Підземок і дуже хочу тобі допомогти.

— Краснолюдок! — повторила Марися.— Знаю! Матуся казали мені не раз, що краснолюдки— добрі.

— Ваша матуся, панночко, казали щиру правду! — радісно вигукнув Підземок.— Я б охоче подякував їм за це.

Та Марися похитала золотоволосою голівкою.

— Моя матуся вмерли.

— Вмерли? — проказав Підземок сумно.— Ой, яке важке слово! І камінь легший за нього.

Він похитав головою і зітхнув.

— А як же звали вашу матінку?

— Кукулина! — відповіла Марися.

— Кукулина?!.. Ах ти ж моя любонько! Таж ми знайомі! То це ви, панночко, та сама крихітка Марися, що лила срібні слізоньки від жалю, коли мене мало не вбила злюща жінка! Ах ти ж, моя королівно! От як ми зустрілися! От як нас доля звела! Кажи, наказуй, що мені робити, аби хоч трохи полегшити твою тяжку долю!

Але Марися, згадавши про своє нещастя, заридала ще дужче.

— Ні, ні! — приказувала вона, плачучи.— Ніщо вже мене не потішить.

Підземок спинився перед нею, заховавши люльку за спину, й став як міг заспокоювати найніжнішими словами.

— Шкода твоїх блакитних оченят, моя хороша панночко, на такі гіркі сльози!

А Марися йому:

— Я зовсім не панночка, я Марися-сирітка!

— То я ще охочіше допоможу тобі, панночко, коли ти — сирітка! Тільки ж годі плакати, годі! Де твоя хата?

— У мене немає хати! Господиня, в котрої я пасла гуси, вигнала мене геть.

— Яка лиха, нечесна жінка! — обурився Підземок.

А Марися хутко:

— Ні, ні! То я лиха! Я нечесна! Через мене лис задавив наших гусей! Ой, гусоньки мої, гусоньки! — вигукнула вона жалібно, знов затулила обличчя долонями й зайшлася плачем.

Підземок узяв її за руки:

— Сльозами тут не зарадиш! Треба вертатися додому!

— Ні, ні! — жалібно голосила Марися.— Не можу, не хочу йти додому! Піду в білий світ! У ліс піду! Куди мене очі ведуть!

— А що ж ти в лісі робитимеш? Та й світ —теж не грядка в городі, його не обійдеш навколо. Ні до чого така покута!

Тут Підземок почав скубти й шарпати сивого вуса, дивлячись у землю, й нарешті мовив:

— Може б, я заплатив господині за твої гуси? Багато їх там було?

Але Марися зайшлася голосним плачем, приказуючи:

— Що? Що мені з того, коли мої гусочки неживі? Задушені, повбивані! Ой лишенько, ой лишенько!

Бачачи такий гіркий жаль, Підземок замислився і знову став дивитися в землю, скубучи себе за вуса.

Нарешті мовив:

— Ну, як так — нічого не вдієш, треба йти до королеви Татри. Лише вона одна може тут зарадити.

Марися вмить підвела на нього свої блакитні зірочки-оче-нята, в яких спалахнула надія, і спитала:

— А вона добра?

— Бачу — ти не на свій вік розумна,— відповів’ Підземок,— не питаєш, чи могутня королева, а питаєш — чи добра.

Що важить могутність, як немає доброго серця? Нічого або ще й менш! Отож як ти мене своїм бистрим розумом так підбадьорила — ходімо в дорогу разом. Хоч вона тяжка й далека, але я радий буду допровадити тебе до королеви Татри. Сирітські сльози треба втерти, а їй самій — допомогти.

Марися підвелася з землі, втерла сльози й сказала просто:

— Коли так — ходімо!

І вони вирушили в путь.