Потапковий квас

Розкажу, звідки горілка взялася… У найстаршого чорта був син ледачий — Потапко, який нічого не хотів робити, жив собі аби жити. Якось батько дав йому велику книжку і каже:

— Іди на землю, що хоч роби, а всі гріхи людські записуй у цю велику книжку. Якщо ти запишеш багато гріхів і виправишся, тоді прийдеш знов до мене.

І старий чорт узяв та й вигнав сина між люди.

Ну що ж Потапко буде робити? Ходить, ходить по землі, до людей такий спокійний, лагідний. Прийшов до одного дядька (а дядько був бідний-бідний) та й каже:

— Дядьку, я у вас буду служити.

А дядько до нього:

— Що ж ти в мене робитимеш, коли я сам роботи не маю?

— Ой, дядьку, прийміть! Я плати не хочу. Тільки за те буду робити, що буду їсти у вас.

— Ну то що, Гапко, приймемо його до себе? — питається дядько у своєї жінки.

— То хай буде, не помішає.

Взяли його за наймита.

Хоче дядько сіяти жито на одному куску землі, а наймит відраджує:

— Ні, дядьку… Сійте на другому жито, а тут — овес.

Дядько слухається. Ні в кого не родило таке жито, як у дядька. Таке жито, як лоза.

Люди дивуються:

— То, — кажуть, — в нього є такий наймит Потапко. То він помагає.

Ну, вже пожали жито, навозили повну клуню збіжжя, ще й кілька скирт наклали. Потім намолотили збіжжя.

Тоді Потапко каже:

— Я у вас, дядьку, уже рік прослужив, буду йти… Дайте мені мішок жита, я вам нароблю такого квасу, щоб ви мали на пам’ять, і піду.

— Бери, — каже хазяїн, — мішок жита і роби квас.

Засипав наймит жито у жорна, змолов, потім розмішав муку з водою і дріжджами, заколотив. Зробив апарат з трубкою, сів і робить квас.

Пройшло немало часу, гукнув до дядька:

— Дядьку, ходіть-но сюди… Нате-но покушайте того квасу. Який він добрий!.

Дядько покушав квасу і каже до жінки:

— Гапко, ходи-но сюди… На, спробуй, якого доброго квасу зробив наш Потапко.

— А й справді добрий, — не нахвалиться жінка.

— А побіжи-но до кума, хай прийде, спробує.

Покликали кумів, сусідів та й давай пити.

А Потапко все підносить та підносить квас. Як понапивалися люди, як стали битися, дертися… А як стали сваритися, то зроду-віку такого ніхто не чув і не бачив.

А наймит вийняв свою книжку та й давай писати туди всі людські гріхи. Поки люди повитверезувалися, то він усі гріхи записав і десь подівся.

Проснулися люди і питають, що то таке було.

— То ж наш Потапко наварив такого квасу, а потім признався, що то горілка.

Люди й собі признали, що то не горілка, а ціле горе, бо й насварилися, набилися, насоромилися.

Од тої пори стали називати горілку від чортового сина Потапковим квасом. Тож як вип’єш тої горілки, то й сам стаєш, як чорт.