Про маленького пацятка Плюха

Як пацяткові Плюху пошили нові штанці

На лісовій галявинці, у хижці під солом’яною стріхою, жили четверо дружних поросят: пацятко Плюх, його братики Топ і Шльоп та сестричка Хрю. Пацята були ще маленькі, і за ними наглядав дядечко Борсук.

Ніхто з них ніколи не байдикував.

Топ варив для всіх обід. Він був дуже товстим, бо страшенно любив куштувати все, що готував. А куштував він так часто, що, коли подавав страви до столу, то сам уже не мав куди їсти.

Шльоп від ранку до вечора порався на городі. Він скопував грядки, поливав моркву та капусту, а коли втомлювався від праці, любив погомоніти з дідусем Їжаком, який вилазив з нірки подихати свіжим повітрям.

Сестричка Хрю порядкувала в хижці, шила, прала й робила все те, що частенько забували зробити братики.

Наймудрішим у домі був, звичайно, дядечко Борсук. Щодня на нього чекала купа важливих справ: завести годинника й давати всім слушні поради. Дядечко Борсук полюбляв сидіти в м’якому фотелі, в який, окрім нього, ніхто не сідав, і пити чай із великого бляшаного кухля, з якого ніхто, окрім нього, не пив.

Ну, а наймолодший – Плюх, зрозуміла річ, також за клопотом не мав коли й угору глянути. Цілісінький день він щодуху бігав у садку, залазив у колючі кущі дикої рожі, вперекидь скочувався з усіх пагорбів та не минав жодної калюжі. Надвечір Плюхові штанці мали такий вигляд, ніби їх пошматували собаки, а клапті від штанців висіли скрізь – на кущах, огорожах і колючках тернових чагарів. Птахи відносили ті клапті до гнізд, щоб зігріти ними пташенят. Польові миші, кроти та їжаки тягнули клаптики до нір і вистилали ними м’якенькі кубельця.

Тож багато хто в лісі добрим словом згадував штанці Плюха! Не раділа лише сестричка Хрю. Ще б пак: адже в Плюха були тільки одні штанці, і саме їй доводилося щовечора царувати їх та пришивати одну латку поверх іншої. На лагодження йшли всі нитки, що були в домі, – червоні, зелені, білі. І латки також були різнокольорові, так що одного дня сестричка Хрю вигукнула:

– Плюху, твої штанці стали схожі на клаптеву ковдрочку!

– Нічого, вони мені й такі до вподоби, – відповів Плюх. – У них під кожною латкою є кишенька, куди я кладу всілякі потрібні речі.

– Авжеж! Чого тільки немає у твоїх кишеньках! – похитала головою Хрю. – І камінці, і жолуді, і равлики, і сонечка! А вчора з них навіть вистрибнула жаба!

– Сонечка й жаби – мої приятелі, їм дуже подобається жити в моїх кишеньках, – пояснив Плюх і тихенько розсміявся: Хрю не знайшла головного – того, що ховалося під найбільшою латкою!

Сестричка Хрю взялася була зашивати чергову дірку, аж раптом голосно скрикнула і впустила штани:

– Ой, вони кусаються!

– Штани не можуть кусатися, – розважливо заперечив Топ.

– Зізнавайся, Плюху, що там у тебе? – запитав Шльоп.

Плюх не встиг відповісти, як під латкою хтось заворушився і звідти з’явилися білі вушка та двійко блискучих, наче намистинки, оченят.

– Ой, я боюся! – скрикнула Хрю і враз вихопилася на стільчик.

Маленька біла мишка, винувато пискнувши, стрімголов кинулася до шпарини в кутку та зникла в ній.

– Навіщо ви її налякали?! – захвилювався Плюх. – Це ж мишка Міма, мій найкращий друг! Подивися-но, Хрю, чи вціліли її дітки?

– Дітки?! – здивувалася сестричка Хрю. – Це вже занадто!

– А що тут такого? – знизав плечима Плюх. – Так, у неї четверо діточок, і всі вони жили в кишеньці. Мишенята – також мої друзі!

Сестричка Хрю обережно взяла штанці, одірвала латку й витягла гніздечко з крихітними рожевими мишенятами.

– Поклади гніздо додолу, – попросив Плюх. – Міма зараз повернеться по них.

Тієї ж хвилини біла мишка вибігла зі шпарки, схопила своїх мишенят і втекла.

– Прощавай, Плюху, – пискнула вона. – Вдячна тобі за гостинність! Світ тісний, тож, може, ми ще зустрінемося!

– Прощавай, Мімо! Я дуже скучатиму за тобою, – сумно зітхнув Плюх.

– Можливо, світ і тісний, – зауважила сестричка Хрю, – але не настільки, щоб миші жили в нас у кишенях!

І вона заходилася витрушувати решту того, що ще залишалося під латками штанів: крихти сиру, гарбузове насіннячко, недогризки цукру.

– І не сором тобі, Плюху? – похитав головою Топ. – Ти розвів у себе в штанях справжній звіринець! Якщо так триватиме й далі, то незабаром під твоїми латками оселяться моржі й ведмеді!

– Буйволи й бегемоти! – підхопив Шльоп.

– Крокодили й кити! – засміявся Плюх.

– Нічого не бачу тут смішного, – втрутився дядечко Борсук. – Як на мене, час викинути це дрантя й пошити Плюхові нові штани. Можливо, тоді він стане охайніший!

Того ж дня пацята взялися до роботи.

Вони збирали у дворі пух, який губили птахи, коли чистили пір’ячко, шерсть, яку залишали вівці на огорожі, коли чухалися об неї, стеблинки льону на полі. З усього цього добра моторна сестричка Хрю напряла ниток, зіткала тканину й пошила Плюхові нові штанці з двома великими кишенями.

– А чому вони сірі? – запхинькав Плюх. – Я не хочу носити такі занудні штани!

– Мені здається, цей колір тобі пасує якнайкраще: колір бруду, – зауважила Хрю.

– Ну, гаразд, – втрутився в їхню суперечку дядечко Борсук, – так тому й бути: я пофарбую твої штанці, Плюху!

Він пішов до лісу, приніс звідти жменю брусниць і кілька червоних мухоморів, поклав їх до миски з водою й опустив туди штани.

– Оце інша річ! – зрадів Плюх. – У нових штанцях я стану схожий на стиглий помідор, а помідор – мій улюблений овоч!

Наступного ранку Плюх надягнув обновку й помчав на город.

– О, які на тобі чудові штанці! – вигукнув дідусь Їжак.

– Я ніколи ще не бачила таких прегарних! – пропищала мишка Міма.

– А головне, – відповів їй Плюх, – у них є дві великі кишені! Тобі там не буде тісно – навіть з усією родиною.

– Е, ні, Плюху! Для нас це занадто розкішні хороми, – боязко прошепотіла Міма, – ми краще поживемо поки в старенькому черевику.

– Даремно, – зітхнув Плюх.

Йому дуже не хотілося бруднити обновку, але… пагорби й калюжі так вабили до себе!

За недовгим часом нові штанці Плюха вилиняли від дощів, вицвіли від сонця, вкрилися зеленими плямами від трави й темними – від розчавленої чорниці. Одного дня сестричка Хрю, побачивши свого братика, навіть ратичками сплеснула:

– На кого ти схожий, Плюху! Я не можу второпати, нові на тобі штани чи старі? Обернися-но! Овва, та вони в дірах, наче решето! Доведеться їх знову латати!

– Давно вже час, – сказав Плюх, хитро усміхаючись, і витягнув з кишені мишеня. – Незабаром настануть холоди й моєму маленькому другу потрібна гарненька, велика латка, під якою він зміг би перезимувати!

– Ні, Плюху, так не годиться, – суворо сказав дядечко Борсук. – Я так само люблю маленьких звіряток і завжди допомагаю їм, але ж я не ношу їх у кишенях! Якщо ти піклуєшся про своїх друзів, побудуй їм теплі домівки, а я навчу тебе, як це зробити.

Подарунок Мудрої Сови

У хижці пацят стояли на комоді старовинні дзиґарі. Нікому з малечі не дозволялося їх чіпати. Один тільки дядечко Борсук щовечора обережно відчиняв скляні дверцята й заводив годинник великим різьбленим ключем.

Удень і вночі розгойдувався бронзовий маятник, і дзиґарі виспівували свою веселу пісеньку: цок-цок, цок-цок. А щогодини вони урочисто вибивали: бімм-бомм! бімм-бомм! Здавалося, дзиґарі промовляють: «Вста-вай-те, цок-цок, цок-цок… вми-вай-тесь, цок-цок, цок-цок… Сні-да-ти час, цок-цок, цок-цок… Мер-щій у ліж-ко, цок-цок, цок-цок…»

Пацята завжди слухали, що їм каже годинник, і ретельно виконували всі поради.

– Можна і я заведу годинника? – не раз бувало запитував Плюх.

Але дядечко Борсук завжди заперечливо хитав головою:

– Годинник – річ складна і примхлива. Якщо його заводити невміло, він образиться й перестане показувати час!

Та одного разу, коли дядечко Борсук пішов у гості й удома нікого не було, Плюх попри заборону тихенько відхилив дверцята дзиґарів і став обертати ключ – один! два! три!

І раптом – крак! – у годиннику пролунав такий звук, ніби хтось клацнув зубами. Злякавшись, Плюх мимоволі обернув ключем ще раз. І тоді дзиґарі задеренчали, затріщали, маятник нервово зашарпався то в один бік, то в другий, а стрілки так швидко помчали одна за одною, що кожні п’ять хвилин лунало гучно: бімм-бомм! бімм-бомм!

Відтоді ніхто з пацят не міг зрозуміти, котра година. Тепер усі жили в жахливому поспіху: ледве встигали зранку встати, як годинник уже вибивав полудень. Щойно розпалювали вогонь у плиті, як треба було лягати спати. А як лягали спати – годинник гучно виголошував, що вже ранок! Пацята мов вихор носилися по будинку й у саду, та хоч як квапилися, за годинником все одно встигнути не могли, хоча бігали все швидше!

– Що ти накоїв, Плюху! – сварили пацята молодшого братика. – Ми голодні, ми не виспалися! Ми не можемо зрозуміти, що в нас удома – день чи вечір, сьогодні чи завтра… а може, зараз ще тільки вчора?!

У цю мить у дзиґарях щось дзенькнуло й луснуло. Годинник зупинився. Запала така тиша, якої ніколи ще не було в хижці. Пацятам здалося, що в саду замовкли всі пташки, а вітер перестав насвистувати свою пісеньку. Пацята завмерли й довго чекали, коли годинник обізветься знову. Але він уперто мовчав.

– Ой, – промовив Плюх, – здається, час закінчився.

– Час не може закінчитися, це годинник зламався! – відповів Топ.

– Що скаже дядечко Борсук, коли повернеться додому?! – розпачливо вигукнула сестричка Хрю.

– Треба дістати інший годинник, – запропонував Шльоп.

– А що як на світі більше немає годинників? – завагалася сестричка Хрю.

– Я чув, що годинник є в місті, на вежі старої ратуші, – заперечив Топ. – Але він так високо, що нам туди нізащо не видряпатися!

– Не хвилюйтеся, – заспокоїв їх Плюх, – я розшукаю новий годинник!

І він подався на пошуки.

Пацятко довго йшло лісом, зазираючи до всіх ямок і нірок, оглядаючи кожне дерево й кожен кущ. Але годинники не ростуть, як гриби, під кущами, не висять на деревах, немов шишки, і тому Плюх ніде не міг його знайти.

– Чи немає у вас часом годинника? – запитував Плюх у білочок та зайців.

– А навіщо нам годинники? – відповідали вони. – Ми визначаємо час за сонечком: коли воно сходить, ми прокидаємось, коли заходить – ми лягаємо спати!

Втомившись вештатися лісом, Плюх присів на пеньок і гірко заплакав.

– Ф’юїть-ф’юїть! Не журися, Плюху! – втішно проспівала над його вухом весела пташка Сойка. – У нашому лісі проживає Мудра Сова. Це розумна й добра тітонька! Щоправда, у неї трохи дивний спосіб життя: удень вона спить, а ночами куховарить і читає книжки. Вдома в неї сила-силенна різних книжок. Завдяки їм вона і знає геть усе на світі! І, звичайно ж, підкаже тобі, де дістати новий годинник! Ходімо до неї!

Сойка полетіла вперед, а Плюх побіг услід за нею. Мудра Сова мешкала в лісових нетрях, у дуплі старого дуба. Над дверима її помешкання висів маленький срібний дзвіночок.

Плюх посмикав за нього, і Сова визирнула у віконце.

– Що таке? – запитала вона, чіпляючи поверх гачкуватого носа окуляри, щоб краще розгледіти гостя. – Ти плачеш? Чи не вигнали тебе часом із дому за яку-небудь шкоду?!

Схлипуючи, Плюх розповів Мудрій Сові про своє горе.

– Ось що значить братися не за своє діло! – мовила Сова, похитавши головою. – Ну, нічого! Здається, у мене в комірці є вельми цікавий годинник. Якщо мені вдасться відшукати його, я залюбки подарую його тобі!

Сова пішла й добрих півгодини порпалася в коморі. Нарешті вона з’явилася, чхаючи від пилу, і простягнула Плюху годинник.

– Ой, він геть не схожий на наш! – здивувався Плюх. – Це ж будиночок – із дахом, димарем і віконцем! Але говорить він точнісінько так, як і наш: цок-цок, цок-цок!

– Неси його обережно, не впусти! – напучувала пацятка Мудра Сова.

– Щиро дякую! – сказав Плюх і поспішив додому.

Дорогою він присів перепочити та поглянув на годинник.

– Уже десята година ранку! – неабияк здивувався він.

Раптом дверцята незвичайного будиночка відчинилися, звідти вискочила зозуля й залопотіла крилами. «Ку-ку! Ку-ку!» – прокукала вона десять разів і заховалася назад у будиночок.

Плюх так злякався, що ледь-ледь не впустив годинник. «Отже, у будиночку живе зозуля? – подумав він. – Але звідки вона знає, що зараз десята година?»

– Зозулечко, – покликав Плюх, – будь ласка, вилети знову, я хочу з тобою поговорити!

Він стукав у дверцята й віконце будиночка, навіть зазирнув у димар, але ніхто не відгукувався. Не знаючи, що й думати, Плюх попрямував собі далі.

Цілу годину йшов він лісом, аж враз назустріч йому з кущів вискочила лисиця, яку всі чомусь звали Цапа.

– Що це ти несеш? – вигукнула вона й вихопила в Плюха годинник. – Гарна іграшка буде моїм лисенятам! – зраділа Цапа та кинулася навтьоки зі своєю здобиччю.

Саме цієї миті дверцята будиночка відчинилися і, залопотівши крилами, вилетіла зозуля. «Ку-ку! Ку-ку!» – голосно закричала вона.

– Ой, вона виклює мені очі! – не на жарт злякалась лисиця і, кинувши годинника, накивала п’ятами.

– Спасибі тобі, зозулечко, що ти не віддала його лисиці! – радісно вигукнув Плюх, узяв годинник і поспішив додому.

– Дивіться, що я приніс! – гукнув він з порога своєї хижки.

Пацята заходилися роздивлятися будиночок, а з нього знову вистрибнула зозуля та прокричала: «Ку-ку! Ку-ку!».

– Друга година пополудні, – пояснив Плюх, – час обідати!

Щойно пацята посідали за стіл, як повернувся дядечко Борсук.

– А в нас новий годинник! Незвичайний годинник! – навперебій заторохтіли пацята.

– А наші дзиґарі? Хіба вони не йдуть? – здивувався дядечко Борсук.

– Я… хотів їх завести, а вони… зламалися, – похнюпившись, винувато пробелькотів Плюх.

Дядечко Борсук докірливо похитав головою:

– Овва! Зламалися!.. Не треба братися за те, що не вмієш робити.

– Новий годинник – дивовижний! – захоплено вигукнула Хрю. – У ньому живе зозуля, і вона завжди знає, котра година!

– Ну-ну… подивимось! – Дядечко Борсук засміявся й відчинив дверцята будиночка. – Ця пташка не жива, – сказав він, – вона залізна. А коліщатка і пружинки – це її механізм!

Пацята почали здивовано розглядати залізну пташку. Цілий день зозуля повідомляла їм, котра година, а ввечері, коли вона прокукала дев’ять разів, дядечко Борсук сказав:

– Спати час! Добраніч, пацята!

День великого прибирання

Якось вранці Плюха розбудив страшенний гармидер: у хаті бряжчали миски, грюкали двері. Плюх навшпиньки прокрався до кухні та… аж рота розкрив від подиву! Геть усі полиці були зняті зі стін, а стільці стирчали догори ніжками.

На столі стояв Топ і великою щіткою ялозив по стелі, лишаючи на ній білі вапняні смуги, а Шльоп сидів долі й чистив річковим піском каструлі.

– Що, прокинувся, лежебоко?! – усміхнулася сестричка Хрю. Вона тягнула на вулицю великий оберемок подушок і ковдр.

– Де ж ми тепер снідатимемо, якщо на столі стоїть Топ?! – розгублено запитав Плюх.

– Не квапся зі сніданком, – відповіла Хрю, – хіба ти забув, що сьогодні – день великого прибирання? Скільки було балачок про це! І сам ти говорив, що працюватимеш цього дня завзято, наче бджілка!

– Годі базікати! Берися, Плюху, до діла! – гукнув Шльоп. – Вимий-но підлогу в кімнаті дядечка Борсука!

– Краще вже я стелю білитиму, – відпирався Плюх.

– Ти ще маленький і не дотягнешся до стелі, – суворо сказав Шльоп.

Нічого не вдієш, узяв Плюх відро та швабру й поплентався до кімнати дядечка Борсука. А день, як на те, був сонячний і теплий – так і кортіло покинути швабру і дременути крізь вікно!

Сестричка Хрю пильно подивилася на Плюха й раптом сказала:

– Знаєш що, сходи-но спочатку до лісу по віник. А то наш геть стерся – деркач деркачем!

– А де ростуть віники? – запитав Плюх.

– Віники не ростуть готовими, – розсміялася Хрю. – Їх в’яжуть із березового хмизу.

– Березового? – замислився Плюх. – А-а, знаю… Береза – це таке товсте дерево, з жолудями на гілках!

– Та ні ж бо! Ти сплутав березу з дубом, – втрутився в розмову Топ.

– Ой, ні, ні… – виправився Плюх. – Я хотів сказати, що береза – це кущ із горіхами!

– Не мели дурниць, – розсердився Шльоп. – Може, ти ще скажеш, що на березовому гіллі шишки ростуть?

Пацята дружно розсміялися, а Плюх зніяковіло почервонів.

– Ну добре, принесу я віника, – пообіцяв він. Прихопивши в кишеню шматок хліба та сиру, Плюх помчав до лісу.

На галявині він зустрів знайому мишку Міму. Вона тягнула за собою чималеньку купу сміття на великому лопуховому листку.

– Привіт, Мімо! – зрадів Плюх. – Пограймося у квача!

– Ет, ніколи мені, – відмахнулася Міма. – Я мушу до вечора закінчити прибирання у своєму житлі!

– І хочеться ото тобі марнувати час на таку дурницю! – хрюкнув Плюх і побіг далі.

Йому було неабияк прикро, що всі зайняті прибиранням і не звертають жоднісінької уваги на чудовий сонячний день. Враз він згадав, що мусить принести додому березовий віник.

Але навкруги було стільки різних дерев, і пацятко ніяк не могло зрозуміти, яке ж із них береза.

«Туп-туп-туп», – пролунало раптом на лісовій стежці, і назустріч Плюху вийшов старий Їжак.

– Добридень, дідусю Їжаче! Допоможи мені відшукати березу! – сказав Плюх.

Їжак поставив перед ним свою луб’яну козубеньку:

– Бачиш гриби на високій ніжці, з брунатним капелюшком? Вони завжди ростуть під березою, тому й називаються – підберезники.

– Отже, якщо я зможу відшукати такий гриб, то знайдеться і береза? – зрадів Плюх. – Ну, тепер у мене напевне буде березовий віник!

– Не квапся, Плюху, – зупинив його Їжак. – Сьогодні тобі вже не знайти жодного підберезника: я зібрав їх усі до одного. Почекай до завтра. А зараз ходімо зі мною, допоможеш мені вимити шибки у віконцях! Вони в мене геть запорошилися, і я не бачу сонечка!

– Щось мені сьогодні не хочеться, – буркнув Плюх. – Як-небудь іншим разом. – І попрямував собі далі.

Але не ступив і двох кроків, як із високої ялини на нього посипалися горіхові шкаралупки, і важка шишка боляче стукнула пацятко по носі.

– Вибач, – звісилася з гілки Білочка, – але сьогодні я вимітаю сміття з дупла. А чого ти такий набурмосений? – запитала вона.

– Я не знаю, яка з себе береза, а вона мені дуже потрібна.

– Як можна не знати березу! – вигукнула Білочка. – Береза – це найкраща на світі гойдалка: її тонке, гнучке гілля спускається майже до землі!

– Дякую, – зрадів Плюх. – Тепер я обов’язково її знайду!

І він побіг у глиб лісу. Біля кожного дерева Плюх підстрибував, хапаючись за нижні гілки. Але гілля було не гнучке, воно щоразу ламалося, і пацятко падало долі.

– Нелегка це справа – шукати березу, – кректав Плюх, потираючи забитий бік. – Але я не можу повернутися додому без віника!

Аж ось при самому лісовому озері він побачив дерево, тонке віття якого звисало аж до землі.

– Ура! – вискнув Плюх. – Нарешті я знайшов березу! – Він ухопився за гілку і став розгойдуватися на ній. – Ух, як високо я злітаю! Ух, як чудово! – верещав він у захваті. – І справді, береза – найкраща гойдалка на світі!

Почувши галас, із води повистромляли голови мешканці озера.

– Хто це тут бешк-к-кветує? Хто нашу вербу к-к-квалічить? – суворо запитала Жаба.

– То це верба, а не береза?! – вигукнув Плюх і, випустивши від здивування гілку, плюхнувся у воду.

– Ква-а-а! Звичайно, це верба, а не береза, – зареготала Жаба.

– А як же мій віник?! – Плюх ледве не плакав. – Адже мені потрібні березові хмизинки!

Насилу виліз він з прибережного баговиння й поплентався далі. А назустріч йому чимчикували два вусаті таргани та волохатий павук. Вони йшли, узявшись попідруч, і журливо нарікали на свою лиху долю:

– Мудра Сова вигнала нас зі своєї домівки! Вона зняла павутину з усіх кутків і замазала воском усі щілини!

– Оце так! – почухав Плюх за вухом. – Усі тільки й думають про прибирання! Піду-но я до Мудрої Сови, вона ж усе знає і скаже мені, де знайти березу.

Сова дрімала на ґанку свого дому, у кріслі-гойдалці з дубової кори, оздобленому м’яким зеленим мохом.

– Пробачте, тітонько Сово, що я турбую вас удень, – боязко мовив Плюх, – але я ніяк не можу згадати, яка з себе береза?

Мудра Сова насилу розплющила великі круглі очі.

– Пхе, як не соромно! – пробурчала вона. – Живеш у лісі й не знаєш березу! Вона ж біла, як той сніг!

– Біла, як сніг? – перепитав Плюх, але Сова вже не чула його. Випустивши книжку, вона знову задрімала в кріслі-гойдалці.

Зненацька з кущів вигулькнула лисиця Цапа й солоденьким голосом проспівала:

– Моє шанування, Плюху! Я ненароком почула твою розмову з Мудрою Совою. Бідолаха, ти геть змучився!

– Сказати правду, – мовив Плюх, – я від ранку шукаю березу!

– А коли знайдеш, буде ще важче, – поспівчувала лисиця, – адже треба ламати пруття, потім зв’язувати його! Хто-хто, а я знаю: щойно зв’язала десять віників і заховала їх в ярку, під великим горіховим кущем. Хочеш, я поступлюся тобі одним… за хліб і сир, що в тебе в кишені?

– Готовий віник! – радісно хрюкнув Плюх. – Та я про це й не мріяв! – Він охоче віддав лисиці хліб та сир і чимдуж помчав до ярка, не чуючи, як за його спиною регоче Цапа.

Біля самого ярка Плюх зустрів Зайця.

– Рятуйся, пацятко! В ярку ховається вовк! – пробелькотав Заєць.

– В ярку вовк?! – зіщулився від страху Плюх. – А як же я дістану звідти віника, якого я виміняв у лисиці?!

– Ой, який там віник! – замахав лапами Заєць. – Тікаймо, поки цілі!

І вони чимдуж помчали. Перескакуючи через кущі й купини, Плюх послизнувся й гепнувся в калабаню, повну брудної води. Ледве вибрався він звідти, але на що став схожий! З рильця струменіла вода, очі та вуха були заліплені брудом, а на хвості висів шматок якогось зеленого клоччя!

– Ну ти і страхопуд, Плюху! – вигукнув Заєць і заходився відтирати його, але тільки розмастив бруд.

Сяк-так доплелися вони до галявинки й лише тут дихнули вільно. Плюх прихилився до стовбура якогось дерева та похнюпився.

– Видно, доведеться мені повертатися додому без віника. А що скаже сестричка Хрю! Не знайшов я берези в лісі!

Почувши це, Заєць аж за живіт схопився і розреготався:

– Ха-ха-ха! Та ти ж сидиш під березою!

Плюх схопився і задер голову догори. Авжеж, це була береза! Стовбур білий, як сніг, віття звисає майже до землі.

Пізно ввечері Плюх повернувся додому й урочисто вручив сестричці Хрю великого запашного віника.

Побачивши Плюха, з голови до ніг заляпаного брудом, Хрю вигукнула:

– Погляньте тільки, на кого він став схожий!

– Нічого, – сказав дядечко Борсук, усміхаючись, – зараз відмиється! Зате сьогодні він розуму набрався!

Непроханий гість

У дядечка Борсука була в лісі глибока нора. Коли починалися холоди, він залазив у неї і спав там усю зиму. А навесні прокидався, повертався до хижки пацяток, і вони знову жили всі разом.

Час від часу дядечко Борсук ішов до лісу. Там він заготовляв для пацят корінці на зиму, чистив і провітрював свою нору.

І ось одного разу, коли дядечка Борсука не було вдома, до пацят через паркан у садку зазирнув худоребрий козел Долдон, який утік від свого хазяїна.

– Тут живе шляхетне сімейство пацят? – церемонно запитав Долдон, трясучи бородою.

– Так, – відповів Шльоп, який саме порався на городі, – ми тут живемо.

– Я вельми радий, що знайшов вас, – сказав Долдон.

Він перестрибнув через паркан і, не звертаючи уваги на Шльопа, увійшов до хижки.

– Хто ви такий? – тремтячи від страху, запитала сестричка Хрю.

– Я ваш гість, – відповів козел. – Я знавав ще вашу поважну бабусю Хаврошу!

– Бабусю Хаврошу? – перепитали пацята. – Але ми ніколи не чули про неї!

– Бабусю Хаврошу знала вся околиця! – виголосив козел, плюхнувшись у фотель дядечка Борсука. – Між іншим, бабуся Хавроша завжди пригощала своїх гостей донесхочу. А я ваш гість і сьогодні ще не обідав!

Пацята повірили козлові на слово й заходилися його частувати. Долдон в одну мить проковтнув обід і сказав, що не наївся. Пацята принесли йому вечерю. Долдон з’їв так само й вечерю та зажадав ще. Тоді пацята принесли все, що було в них приготоване на завтра, а самі залишилися голодними.

Наївшись, козел перевальцем пішов до спальні й розвалився на ліжку дядечка Борсука.

– Я втомився та прошу мене не турбувати, – заявив він пацятам.

– Добре мати шанованого гостя, – говорили голодні пацята, намагаючись підбадьорити одне одного. – У нього такі великі роги! Він охоронятиме нас, поки не повернеться дядечко Борсук!

Так козел Долдон залишився жити в хижці пацят. З цього дня Плюх більше не скочувався вперекидь із пагорбів. Щоранку він набирав у струмку відерце води, мив козлові бороду й розчісував її гребінцем.

Шльоп із ранку до вечора працював на городі, щоб прогодувати козла-ненажеру. Він викопував овочі, лущив горох, збирав квасолю та боби. Надвечір бідолашний Шльоп так натомлювався, що вже й ніг під собою не чув.

Топ увесь день не відходив від плити. Він готував для Долдона супи й печеню, котлети й запіканки, компоти й пироги. Топ стільки смажив, парив і варив, що під кінець дня вже не знав: вечір це чи ранок, що подавати козлові – сніданок чи вечерю.

Сестричці Хрю доводилося без кінця чистити й лагодити одяг козлові, вибивати з нього пил і пришивати ґудзики, тож ніжки їй тепер увесь час боліли.

Друзі пацят боялися їхнього рогатого співмешканця. Тому Кріт, дідусь Їжак і мишка Міма перестали приходити до них у гості. Вони лише підбігали до дверей хижки і, припавши до шпарини, дивилися на козла.

А бідолашні пацята були геть розорені. Їхній сад і город спорожніли, всі овочі було викопано, всі фрукти та ягоди з’їдено.

– Коли ж це закінчиться? – зітхали пацята.

Одного разу Хрю набралася сміливості й запитала козла:

– Скажіть-но, шановний Долдоне, скільки днів ви ще прогостюєте в нас?

Козел роздратовано відповів:

– Я залишуся у вас надовго, бо мені тут подобається!

Почувши це, пацята ще дужче засмутилися.

– Сьогодні вранці, коли я на дві хвилинки пізніше подав йому вівсяну кашу, він так боляче буцнув мене в бік! – поскаржився Топ.

Сестричка Хрю розплакалася:

– Козел пожбурив мій улюблений кошик із нитками у вогонь і пригрозив, що й мене кине туди ж!

– Я піду до лісу та розшукаю дядечка Борсука! – рішуче мовив Плюх.

– Тебе з’їдять дикі звірі! – в один голос закричали пацята.

– Я ж маленький, я й під лопушиною можу так заховатися, – відповів Плюх, – що жоден дикий звір мене не помітить.

Так сказав Плюх і подався шукати дядечка Борсука. Усі лісові звірята хто як умів допомагали Плюхові: зайці бігли поряд з ним по стежці, білочки проводжали його, перестрибуючи з дерева на дерево, а коли настала ніч, світлячок запалив свого ліхтарика й освітив ним дорогу.

На допомогу Плюху прилетіла й Сова.

– Ух-ух! – залопотіла вона крильми. – Я чудово бачу в темряві та проведу тебе далі!

Уранці наступного дня Плюх розшукав-таки дядечка Борсука.

– Як ти потрапив сюди, Плюху? – здивувався Борсук.

Тремтячи від холоду і знемагаючи від утоми, пацятко розповіло дядечкові Борсукові про гостювання козла.

– То, виходить, це старий Долдон! – розсердився дядечко Борсук. – От нахаба! Ну гаразд, ходімо!

Дорогою дядечко Борсук зібрав різного зілля й велів передати сестричці Хрю, щоб вона зварила з нього сонний відвар для козла. Ненажерливий Долдон, не вагаючись, випив відвар і зараз же захропів. Тоді дядечко Борсук з пацятами зв’язали козла міцною мотузкою й виволочили його надвір. Вони відтягли старого Долдона в село та залишили лежати біля воріт крайньої хати.

Наступного ранку господар відчинив ворота й неабияк здивувався:

– Оце так поталанило! Мій Долдон утік кудись, розбишака! А цей ось козел дуже схожий на мого, тільки удвічі товщий!

Тут козел розплющив одне око й подивився на господаря.

– Чи-ба! Та ж це і є мій старий козел Долдон! Як ти погладшав! Оце дива! Ну, тепер ти від мене не втечеш! – І господар потягнув його у двір.

А пацята й дядечко Борсук знову зажили спокійно та весело.

Голландський сир

Цілісінький тиждень без упину лив дощ. «Здається, він ніколи не вщухне!» – думав Плюх, сумно поглядаючи в шибку.

Але несподівано дощ перестав і з-за хмар визирнуло сонечко.

– Ура! – закричав Плюх, закинув за спину свій похідний наплічник, прихопив сокирку та подався в мандри.

У лісі стільки цікавого! На кожному кроці Плюхові траплялися то капелюшки від жолудів, то гілка, схожа на сплячого вужа, то гладенький камінець, що мінився в сонячному промінні. Усе це Плюх збирав і складав у наплічник.

Незабаром ноша стала настільки важкою, що Плюх утомився. Він вирішив трохи спочити й підживитися. Усівся на повалену сосну, та щойно дістав скибку хліба і шматок сиру, як з усіх боків до нього злетілися птахи.

– Крихти нам! Крихти нам! – зацвірінькали вони.

Враз над головою Плюха зашуміли великі крила, і строкатий тетерук опустився поряд із ним.

– Почастуй і мене, – проклацав він. І Плюх простягнув йому шматок сиру.

– Смачний, – похвалив тетерук, – мабуть, домашній. Але стара ворона запевняла мене, що найкращий сир – голландський.

– Ви маєте цілковиту рацію! – несподівано пролунав улесливий голос, і з кущів визирнула лисиця Цапа. – Мені ворона говорила те ж самісіньке!

Побачивши лисицю, тетерук змахнув крилами і зник у лісовій гущавині.

– Куди ж ви? – здивувалась лисиця. – Я б охоче поговорила з вами… про сир.

Вона підійшла до Плюха, взяла в нього шматочок сиру й пожувала його.

– Ну звісно, жодного порівняння з голландським! Жодна миша не встоїть перед запахом голландського сиру! Та що миша – самого вовка можна виманити з лігва голландським сиром!

– Я ніколи його не куштував, – зізнався Плюх.

– Отакої! А голландський сир зберігається в нашому лісі, – таємничо зашепотіла Цапа.

– І ти знаєш, де він захований? – радо запитав Плюх.

– Так і бути, я покажу тобі це місце, – пообіцяла лисиця. – Тільки послуга за послугу: ти візьмеш у сестрички Хрю горщик масла, а натомість принесеш їй десять головок сиру!

– Згоден! – радісно вискнув Плюх.

Лисиця присунулася до пацяти ближче й зашепотіла в самісіньке вухо:

– Не забудь, що по сир ми підемо, коли стемніє, щоб ніхто не побачив нас. І виберемо місячну ніч, щоб не заблукати.

Коли Плюх повернувся додому, пацята обступили його:

– Ану, показуй, що сьогодні ти знайшов у лісі?

Плюх витрусив з наплічника свої скарби і виголосив:

– Найцікавіше я принесу з лісу завтра вночі! Це буде голландський сир!

– Хіба сир росте на деревах? – засміявся Топ.

– А може, він живе в норі?! – вибухнув сміхом Шльоп.

– Не смійтеся завчасно, – образився Плюх. – Цапа сама покаже мені, де заховано сир. Тільки натомість вона просила горщик масла.

– Ти все ще віриш цій хитрющій лисиці, – похитала головою Хрю.

– Щодня я знаходжу в лісі щось нове, – заперечив Плюх. – Цілком імовірно, що завтра я знайду там і голландський сир.

Тут дядечко Борсук підійшов до сестрички Хрю й щось шепнув їй на вухо. Вислухавши його, Хрю усміхнулася та сказала:

– Ну добре, я приготую лисиці горщик масла.

Увесь наступний день знову мрячило, але надвечір дощ вщух і показався круглий місяць. Плюх поклав у наплічник горщик масла та вийшов з дому. Насилу пробирався він слизькою дорогою, раз у раз перестрибуючи калюжі. Лисиця чекала на нього під великим дубом. У лапах вона тримала підсаку – ту, що зазвичай мають при собі рибалки.

– Приніс масло? – пошепки запитала лисиця.

Плюх простягнув їй горщик з маслом.

– А тепер іди за мною, – наказала Цапа.

Вона привела Плюха на галявину, де після дощу блищали калюжі.

– Поглянь-но сюди, – штовхнула лисиця пацятко. – Що ти там бачиш?

Плюх підійшов до глибокої калюжі, нахилився над нею та побачив у воді жовте кружальце.

– Це місяць, – сказав він.

– Ну, який же ти нерозумний! – розсміялася лисиця. – Місяць на небі один, а кружальця – у кожній калюжі. Невже ти не зрозумів, що це і є головки сиру?!

– А чому сир лежить у воді? – здивувався Плюх.

– Щоб він не засох, – викрутилася лисиця. – Не марнуй часу, Плюху! Бери підсаку й виловлюй стільки головок сиру, скільки зможеш забрати. Щасти тобі!

І, схопивши горщика з маслом, лисиця хутко зникла за деревами.

Плюх опустив підсаку в воду й хотів був підчепити одну головку, але вода сколихнулася, жовте кружальце розбилося на дрібні уламки і… зникло. Коли ж Плюх витягнув підсаку, кружало знову плавало в калюжі. Хоч як старався Плюх виловити голландський сир, йому ніяк це не вдавалося.

Тоді він відкинув підсаку, обережно увійшов у калюжу, підкрався до сиру й хотів був його схопити, але спіймав… облизня! Точніше, самі лише бризки.

– Ну постривай! – розсердилося пацятко. – Я вип’ю всю воду з калюжі, і ти залишишся на дні! Ось тоді я неодмінно тебе спіймаю!

Плюх обрав серед калюж меншеньку, припав до неї рильцем і почав сьорбати. І сьорбав доти, поки не випив калюжку до дна. Але на дні жодного сиру не було! Там блищала лише мокра трава!

На ранок, промоклий до нитки і страшенно втомлений, Плюх приплентався додому.

– А де ж голландський сир? – запитала його сестричка Хрю.

– Я бачив дуже багато головок сиру, – почав розповідати Плюх, – усі вони зберігаються в калюжах, щоб не засохли. Але виловити їх дуже важко: вони зникають просто на очах!

– Що, що? – прокинувся дядечко Борсук, який досі дрімав у фотелі. – Жовті головки сиру плавали в дощових калюжах? Та це ж був місяць!

– Місяць на небі один, – заперечив Плюх. – А кружальця сиру були в кожній калюжі!

– Ти також, Плюху, один-єдиний на світі, – сказав дядечко Борсук, – але якщо перед тобою поставити три дзеркала, ти побачиш у них трьох Плюхів. Отак і місяць відображається в усіх калюжах одразу!

Почувши це, Плюх почервонів від сорому:

– Знову хитра Цапа мене обдурила!

– Не журися, Плюху, – утішив його дядечко Борсук. – Ми також провчили лисицю! У горщик, який ти їй відніс, я поклав гірке-прегірке масло з полину й лопуха!

Тим часом лисиця, задоволена своїм щастям, поверталася додому. Дорогою вона зустріла вовка.

– Яка я рада тебе бачити, Сірий, – завертілася Цапа. – Приходь сьогодні до мене на млинці з маслом!

Вовк з радощів аж зубами клацнув:

– Неодмінно прийду!

І ось лисиця з вовком усілися за стіл. Але коли гість покуштував масло, рот йому скривило від гіркоти.

– Ну, дякую ж тобі, кумонько, – прогарчав неборака, вискочивши з-за столу. – Згадаю я тобі ці млинці! Начувайся!

І, грюкнувши дверима, подався геть.

Спантеличена лисиця лизнула масло і зойкнула, немов її хто кліщами за язик схопив… Відтак, розлютившись, хряснула горщиком об підлогу, аж череп’я з нього полетіло.

День народження дядечка Борсука

Небавом і осінь настала. Небо насупилося, і часто накрапав дощ. З кожним днем поживи в лісі ставало все менше. Голодно було лісовим птахам. Тому щоранку Плюх вирушав підгодовувати своїх друзів.

Дятлам і сорокам він насипав хлібних крихт і сушених ягід до великої годівниці. А синиць, горобців і снігурів годував із горіхових шкаралупок, наповнюючи їх насінням.

Одного разу, коли Плюх клопотався на подвір’ї біля пташиної годівниці, він побачив сестричку Хрю, яка поверталася додому з повним кошиком пухнастої вовни.

– Де ти була й навіщо тобі стільки вовни? – поцікавився Плюх.

– Я ходила на поле, де пасуться вівці, і попросила в них вовни, аби сплести теплий шарф дядечкові Борсуку. Скоро в нього день народження, тому потрібно приготувати йому подарунок!

– А коли буде мій день народження? – стурбовано запитав Плюх. – Я також хочу отримати подарунок!

– Твоя черга ще не настала, – сміючись, відповіла сестричка Хрю. – А тим часом ти, Плюху, також маєш зробити дядечкові Борсуку гарний подарунок!

– Що б таке подарувати? – замислився Плюх. – Я запитаю в дядечка Борсука, чого йому хочеться.

– Що ти! Що ти! – замахала на нього Хрю. – Подарунки треба тримати в таємниці аж до дня народження!

У цей час із хижки вийшов дядечко Борсук. Побачивши Плюха і Хрю, він підійшов до них.

– Про що це ви шепочетеся, малята? – запитав він.

– Ми говорили про твій день нар-р-р… – почав Плюх.

– Тс-с! Ані слова! – прошепотіла Хрю.

– Це – таємниця! – виголосив Плюх.

– Таємниця від мене?! – здивувався дядечко Борсук.

Плюх міцно стиснув рота, щоб таємниця ненароком не вискочила звідти. А Хрю зняла з голови хустку та міцно-преміцно зав’язала йому писочка для певності.

– Це щоб він не випустив з рота таємницю, – пояснила вона.

Дядечко Борсук розсміявся.

– Ну, гаразд, зберігайте свою таємницю, – сказав він. – А я піду до лісу, принесу квасу, який я приготував із вересового меду.

Птахи, які сиділи біля годівниці, здивовано розглядали обв’язаного хусткою Плюха.

– Стр-р-рашенно смішно! – заскрекотіла сорока.

– Д-д-дуже д-д-дивно! Д-д-дуже д-д-дивно! – простукав дятел довгим дзьобом по стовбуру дерева.

У цей час у хвіртку зазирнув дідусь Їжак, який у глечику ніс молоко від корови.

– Лишенько! Чи в тебе зуби болять? – запитав він Плюха.

– Мм-мм-мм… – промимрив Плюх і заходився чимдуж смикати хустку, силкуючись зняти її.

Їжак зглянувся на нього й розв’язав тугий вузол. Плюх засопів, заохав…

– Та що з тобою? – співчутливо запитав Їжак. – Може, хочеш попити свіжого молочка?

– Дуже хочу, – зізнався Плюх, – адже зберігати таємницю – це робота, від якої з’являється страшенна спрага! – Він напився з глечика молока і сказав Їжакові: – Скоро в дядечка Борсука день народження! Ми готуємо йому подарунки!

– Еге, он воно що! – вигукнув Їжак. – Я також приготую подарунок!

– Тільки не забудь, що це таємниця! – попередив Плюх.

– Мовчок! – пообіцяв Їжак, притиснувши лапу до рота.

Дідусь Їжак заспішив далі, а Плюх побіг у хижку, до братика Топа.

– Що ти подаруєш дядечкові Борсуку? – запитав у нього Плюх.

– Я спечу йому горіховий торт і встромлю в нього свічки! – відповів Топ.

– Але свічки – це зовсім несмачно! – заперечив Плюх.

– Свічки не для їжі, – засміявся Топ. – Вони показують, скільки тобі років: три свічки, якщо тобі три роки, вісім свічок, якщо тобі вісім років.

– І сто свічок, якщо тобі сто років! – сміючись, підхопив братик Шльоп, заходячи на кухню.

– А в тебе є подарунок для дядечка Борсука? – запитав у нього Плюх.

– Авжеж, є, – статечно мовив Шльоп. – Я виростив таку квітку, яка цвістиме всю зиму, мовби й немає жодних морозів!

«Я теж придумаю щось незвичайне», – вирішив Плюх і став думати. Думав він дуже багато: зранку, щойно прокидався, потім думав цілісінький день і увечері, коли лягав спати, також думав. Дні минали, а Плюх так нічого й не міг придумати.

– Поквапся, Плюху, – говорила сестричка Хрю, – адже незабаром після дня народження дядечко Борсук вирушить до лісу, у свою нору, на зимову сплячку й візьме наші подарунки з собою.

До урочистого дня залишалося вже зовсім мало часу, а в Плюха все ще не було подарунка. Тоді, одягнувшись тепліше, він пішов до лісу – порадитися з Мудрою Совою. Відшукавши її хатку в дуплі старого дуба, Плюх подзвонив у срібний дзвіночок над дверима, і, коли Сова визирнула у вікно, він розповів їй про своє лихо.

Сова закліпала круглими жовтими очима, ані слова не говорячи, вирвала зі свого крила перо, пустила його за вітром і зачинила вікно.

Плюх упіймав перо, трохи подумав і сказав сам до себе:

– Сова – мудра птаха. Вона не витрачає слів дарма, але я зрозумів її пораду! – І пацятко помчало додому.

Вранці Плюх попросив птахів, яких він зазвичай годував:

– Чи не можете ви подарувати мені по одному або по два своїх пера?

Птахи охоче погодилися. Вони залопотіли крилами, пошкребли дзьобами свої боки і груди, і на землю полетіла хмара різнобарвного пір’я. Плюх заходився ловити його та складати до великого мішка.

І ось настав нарешті день народження дядечка Борсука! Уранці, щойно Плюх розплющив очі, він побачив, що в хижці все прибрано, підлога блищить, а на столі – біла скатертина й посуд, що аж сяє на сонці. Коли прокинувся дядечко Борсук, пацята принесли йому подарунки: теплий шарф, горіховий торт і незвичайну блакитну квітку.

– А де ж твій подарунок, Плюху? – запитала сестричка Хрю.

– Зараз ви його побачите! – відповів Плюх і кинувся до комори. За мить він витягнув звідти здоровенну пухову перину.

– Тепер мені не страшні найлютіші морози! – зрадів дядечко Борсук. – Я спатиму на цій перині аж до весни!

«Тук-тук-тук!» – постукали у двері.

– Заходьте! Заходьте! – закричали пацята.

Двері відчинилися, і увійшли дідусь Їжак, Заєць та Білочка.

– Вітаємо з днем народження! – вигукнули вони хором.

Гості принесли дядечкові Борсуку подарунки: Білочка – смажені горішки, Заєць – цілющу мазь з бузини, а дідусь Їжак – гаманець з гриба-дощовика.

Сестричка Хрю запросила всіх до святкового столу, на якому пишався торт із запаленими свічками.

У розпалі свята раптом пролунав гучний стукіт, двері розчахнулися настіж, і на порозі з’явилася Мудра Сова.

– Не хочу вам докучати, кхе-кхе! – прогуділа вона низьким совиним голосом. – Лише віддам Борсукові невеличкий подарунок на знак моєї поваги до нього.

Сова викинула вперед лапу з великими кігтями та поклала на стіл книжку в зеленій шкіряній палітурці. Не сказавши більше жодного слова, вона пішла.

Дядечко Борсук узяв книжку та прочитав заголовок:

– «Як дізнатися про все на світі». О, тепер я зможу пояснити все, що б у мене не запитали! – зрадів він.

Свято тривало. Гості співали пісень, танцювали, гралися аж до вечора й розійшлися по домівках, коли вже на небі зійшов ясний місяць.

Як Плюх був лісовичком

Одного холодного осіннього дня Плюх так довго гуляв лісом, що вуха йому побіліли від холоду. Тоді він побіг до сусіднього села погрітися й зазирнув у двір, де жили кінь Дрімко та пес Дозор.

– Ти нагодився саме вчасно! – зрадів кінь. – Сьогодні в нас у домі свято: день народження молодшої доньки нашого господаря!

– Я це й сам чую, – шумно втягнув у себе повітря Плюх. – Свята завжди так смачно пахнуть!

– Зачекай трохи тут, – сказав кінь. – Коли господарі сядуть до столу, вони, напевно, почастують і тебе.

– Тільки не пхайся зараз на кухню, – порадив пес Дозор, – господиня не любить, коли їй заважають куховарити. Як бачиш, вона навіть мене вигнала надвір.

– Чому ти думаєш, що я заважатиму? – образився Плюх. – Удома я завжди допомагаю Топу готувати обід!

І він попрямував до ґанку. Прочинивши двері, пацятко зазирнуло до кухні. У печі яскраво палахкотів вогонь. На плиті шипіли розпечені сковорідки, і щось булькотіло у великих каструлях. Біля столу поралася господиня та її доньки.

– Хутчій! Покваптеся, дівчатка! – підганяла їх господиня. – У нас ще не збиті білки, і ми не починали пекти пиріг.

«Головне – не плутатися під ногами!» – сказав собі Плюх і непомітно шмигнув під стіл. Там йому дуже сподобалося: над його головою весело постукували ножі, брязкотіли миски, а зі столу раз у раз падало що-небудь смачненьке. Коли впав капустяний качанчик, Плюх із насолодою схрумав його і пробурмотів:

– Зараз вони готують начинку для пирога…

Потім він спіймав шматочок яблука й радісно хрокнув:

– Значить, і компот теж буде!

– Здається, тут хтось хрокає! – зауважила старша донька.

– Може, це лісовичок? – засміялася господиня. – Кажуть, вони хрокають, наче пацята!

– А хто такий лісовичок? – запитала молодша донька.

– Лісовички – це маленькі чарівні чоловічки, які живуть у лісі, – пояснила господиня. – Моя бабуся розповідала: коли вона була дівчинкою, їй дуже хотілося, щоб лісовичок прийшов до неї на день народження. Вона кинула в тісто для пирога срібну монетку, тому що лісовички збирають монетки й роблять з них гарненькі барабанчики, свищики і дзвіночки. Вони неабияк полюбляють музику і влаштовують у лісі веселі концерти. Лісовичок дізнався про монетку й одразу прийшов у дім! Він поліз по неї в тісто і, звичайно ж, провалився в нього. А коли тісто поставили в піч, він зі страшним вереском вискочив звідти й утік до лісу!

– Ой, як я хочу, щоб сьогодні до мене також прийшов лісовичок! – зітхнула молодша донька.

– Це ж казка, – відповіла мати. – Усім відомо, що моя бабуся була велика вигадниця!

«Добре б усе-таки побачити лісовичка! – подумав Плюх, який чув усю цю розмову. – Щоправда, у мене немає монетки, але я можу кинути в тісто ґудзика, адже він такий само круглий і блискучий, як монета!»

У цей час покришка найбільшої каструлі трохи піднялася і з-під неї повалила така густа пара, що в кухні нічого не стало видно. Скориставшись цим, Плюх вискочив з-під столу й підбіг до діжі з тістом. Він заліз на ослінчик і став смикати ґудзик від штанів, намагаючись його відірвати.

Але ґудзик був міцно пришитий… Плюх смикнув щосили, ослінчик похитнувся… Плюх не втримався і шубовснув у діжу. Він хотів був виборсатися з тіста, але тільки ще глибше зав’язнув у ньому.

– Ой! – ляснула долонями господиня. – Тісто так підійшло, аж вилазить із діжі!

Вона кинулася до діжі, великою дерев’яною ложкою почала приминати тісто й кілька разів боляче стукнула Плюха.

– Здається мені, тісто густувате, – сказала вона і, взявши зі столу кілька яєць, розбила їх і вилила на голову Плюхові. Але той сидів тихо, боячись поворухнутися.

Потім господиня перевернула діжу й вивалила тісто на деко. Плюх відчув під собою такий жар, що аж підстрибнув.

– Мамо, пиріг танцює! – закричала молодша донька.

– Не кажи дурниць, – не повірила господиня. – Зараз я поллю його цукровим сиропом і посаджу в піч.

Почувши слово «піч», Плюх верескнув і сплигнув з плити. Увесь обліплений тістом, кинувся він до дверей, але послизнувся й покотився далі сторчака.

– Ой лишенько! Пиріг утік і верещить, мов паця! – перелякалася старша донька.

– Ловіть його! – закричала господиня. – Хапайте!

Почувши крики, на кухню вибіг господар. Він хотів схопити верескливу грудку тіста, але Плюх спритно прослизнув у нього між ногами й викотився надвір.

– Не чіпайте його! – стала просити молодша донька. – Це чарівний лісовичок! Він прийшов до мене на день народження! Мамо, ти ж сама говорила, що лісовички хрокають, як пацята!

– Дозоре! – наказав господар. – Тримай його!

Пес загарчав, шерсть у нього на загривку здибилася, і він помчав за тістом-утікачем. Але, наздогнавши його й обнюхавши, Дозор доброзичливо закрутив хвостом.

– Плюх бешкетує, – пробурчав він і повернувся до своєї будки.

– Ось бачите! – заплескала в долоні дівчинка. – Дозор не зачепив його! Значить, це точно лісовичок!

А Плюх тим часом уже вискочив за ворота й чимдуж мчав до своєї хатки.

До тіста прилипало сухе гілля, шишки й торішнє листя. Невдовзі Плюх став схожий на страшне чудовисько, від якого кидалися врозтіч лісові мешканці.

Нарешті Плюх добіг до своєї хижки, з гуркотом розчахнув двері і влетів на кухню. Пацята злякано метнулися – заховатися хто куди, і тільки дядечко Борсук не злякався. Він повільно начепив окуляри і, як слід розгледівши чудовисько, охнув:

– Ох, Плюху! На кого ти схожий! Що з тобою трапилося?!

– Невже це мій братик Плюх? – прошепотіла сестричка Хрю, вилазячи з-під столу.

– Ні! Це не я! – лукаво рохнув Плюх. – До вас у гості прийшов святковий пиріг і чарівний лісовичок!

І він розповів про свою пригоду, що сталася в селі.

Сніговий гусак

Ось і зима настала. Подув холодний північний вітер. Небо затягло сірими хмарами. А одного дня пішов лапатий сніг. Великі пухнасті пластівці кружляли в повітрі та м’яко спадали на землю.

Плюх ніколи ще не бачив снігу. Тому він увесь вечір сидів при вікні і з цікавістю дивився надвір.

– Що воно таке – сніг? – запитав Плюх у старенького Їжака, який зайшов до хатки пацят обігрітися.

– Це пух снігових гусей, – відповів дідусь Їжак. – Сивокоса баба Зима обскубує їх на небі, а пух скидає додолу.

«От би побачити зблизька хоч одного з цих дивовижних гусей!» – подумав Плюх. Він довго вдивлявся в шибку, і врешті йому насправді здалося, що серед темних хмар махають крилами великі білі птахи.

Коли наступного дня пацята прокинулися, вони побачили, що поле, і ліс, і всі стежки довкола засипані снігом. Закутавшись тепліше, пацята дістали з комірки санчата, які дядечко Борсук сплів з вербового пруття.

Плюх витягнув санчата на найвищу та найкрутішу гірку, сів у них і, замруживши очі, стрімголов полетів униз. Санчата розігналися так сильно, що в’їхали в глибокий яр, де сиділа лисиця Цапа.

– Привіт, Цапо! – весело закричав Плюх. – Гарна пора зима, еге ж? Сніг, та анітрохи не холодно!

– Терпіти не можу зиму, – буркнула лисиця у відповідь. – Миші й зайці поховалися до нір, а гусей і слід пропав. Хотіла б я знати, де вони зараз?

– Гаразд, я скажу тобі, де вони, – таємничо зашепотів Плюх. – Гуси високо в небі, їх там обскубує стара Зима. А це їхній пух. – Пацятко підкинуло вгору жменю снігу й помчало – далі кататися на санчатах.

За кілька днів сестричка Хрю надумала спекти пиріг і послала Плюха в село по яйця. Біля входу в курник пацятку зустрівся пес Дозор.

– Кури взимку погано несуться, – сказав він, дізнавшись, в якій справі прийшов Плюх. – А проте глянь, може, і набереш десяточок!

А за кучугурою неподалік давно вже причаїлася лисиця Цапа. Пес Дозор чуйно охороняв вхід, і вона ніяк не могла пробратися в курник.

Почувши розмову пацяти і пса Дозора, лисиця усміхнулась і щодуху помчала до лісу.

Плюх довго нишпорив у темному курнику, вибираючи із соломи по яєчку. Наповнивши нарешті кошик, він пішов додому.

А на дорозі на нього вже чекала лисичка.

– Здоров, Плюху! – заусміхалася Цапа. – Ти знаєш, що сталося? Стара Зима впустила одну снігову гуску прямісінько до мене у двір! І ця гуска щодня несеться! Тож я просто не встигаю робити омлети, яєчні та ґоґоль-моґоль!

У Плюха аж дух перехопило від почутого. «Я ж давно мрію побачити снігових гусей», – хвилюючись, подумав він. Проте вголос сказав:

– Ти, мабуть, знову хочеш мене обдурити, Цапо! Дядечко Борсук говорить, що тобі не можна довіряти!

Лисиця вдала, що образилася:

– Що ж, тим гірше для тебе: так ти ніколи й не побачиш снігових гусей! – І вона вдала, що збирається піти.

Плюх не витримав:

– Цапо, а чи не можна мені тільки одним очком поглянути на снігову гуску?

– Що ти, що ти! – замахала лапою лисиця. – Гуска дуже полохлива. Вона звикла тільки до мене. А ось яйця, які знесла вона сьогодні вранці, я тобі покажу.

Лисиця привела Плюха на подвір’я свого дому. Там, під великим дубом, пацятко побачило гніздо в снігу, а в ньому великі білосніжні яйця.

Плюх поторкав одне з них:

– Ой, воно холодне, як лід!

– Що тут дивного, – засміялася Цапа, – адже його знесла снігова гуска!

Зазирнувши в кошик Плюха, лисиця сказала:

– Викинь-но ти оцю дрібноту, а я подарую тобі цілий кошик дивовижних снігових яєць. Одним яйцем ти нагодуєш сьогодні всю вашу родину.

З цими словами Цапа виклала курячі яйця на сніг, а натомість наповнила Плюхів кошик білосніжними грудочками.

– Ні, ні, Цапо, – прошепотів Плюх, – я не варитиму їх накруто і не робитиму з них яєчню! Я покладу яйця в тепле місце та чекатиму, коли з них виведуться чарівні гусенята! Вони житимуть у нас у хатці, а влітку я попрошу в них трохи пуху, щоб покататися на санчатах!

І, схопивши кошик, Плюх заквапився додому. Коли він зник за поворотом, лисиця хитро усміхнулася:

– Яйця снігової гуски, звичайно, гарні, але курячі мені більше смакують! – І понесла здобич до комори.

– Дивіться! – радісно крикнув Плюх на порозі своєї хижки. – Ви навіть не уявляєте, що я з собою приніс!

Пацята зазирнули в кошик, понюхали, лизнули білі грудочки й зіщулилися від холоду. Потім здивовано запитали:

– А що це таке?

– Яйця снігової гуски! – гордо випнувши груди, відповів Плюх.

– Що за снігова гуска? – здивувався дядечко Борсук.

– Ну як же! Снігові гуси живуть на небі, а сніг – це їхній пух, – пояснив Плюх.

Дядечко Борсук засміявся.

– Сніг узимку – все одно що дощ улітку, – сказав він. – Просто взимку дуже холодно, крапельки дощу, не встигнувши долетіти до землі, замерзають і перетворюються на сніжинки.

Борсук піднявся з фотеля, узяв одну грудку і стиснув її лапами. З грудки закапала вода, й на підлозі утворилася калюжка.

– Оце так снігова гуска! – похитав головою дядечко Борсук.

Не вірячи своїм очам, сумно дивився Плюх на калюжку й на кошик: з нього також текли струмочки! Скоро кошик спорожнів.

– Це звичайнісінькі сніжки! – сказав дядечко Борсук. – Що, знову тебе піддурила лисиця Цапа?

Плюх лише мовчки похнюпив голову.

– Ну гаразд, не журися! – усміхнувся дядечко Борсук. – Ми щось придумаємо.

Наступного ранку пацята повставали раніше й заходилися ліпити на подвір’ї снігового гусака. З морквини йому зробили дзьоба, з ягід горобини – двоє очей, а з дубових листочків – лапи. Гусак вдався майже як справжній.

Дядечко Борсук відніс його на середину вкритого льодом ставка й залишив біля ополонки.

У сутінках, коли голодна лисиця вертала додому, вона помітила гусака.

– Оце таланить! – зраділа вона. – Гусак! Справжній, живий гусак! Буде мені на вечерю печеня!

Лисиця підкралася й накинулась на гусака… та він розсипався, а Цапа шубовснула в ополонку. Сніг заліпив їй очі й пащу, від страху вона замолотила лапами по воді й насилу вибралася на лід.

Потому Цапа довго випльовувала грудочки снігу й викушувала бурульки з шерсті. А сороки поглядали на неї з високих ялин і гучно реготали на увесь ліс:

– Лисиця з’їла снігового гусака! Лисиця з’їла снігового гусака!

Повернення дядечка Борсука

Усю зиму дядечко Борсук проспав у лісі, у своїй теплій норі. Та ось яскраво засяяло сонце, розтали кучугури, і одного ранку до віконця хатки пацят зазирнув чорний грак.

– Сподіваюся, ви помітили, що в лісі весна!

– Уже весна?! – захвилювалися пацята. – Отже, скоро прокинеться дядечко Борсук! Напевно, він буде дуже голодний: адже всю зиму нічого не їв!

– Ми повинні приготувати йому салат «Весняна радість», – запропонувала сестричка Хрю.

– Що це за страва? – здивувався Плюх.

– Її готують лише раз на рік, коли прокидаються від зимової сплячки всі звірі, – пояснила Хрю. – А готувати треба так:

Накришіть дрібненько в миску
Ріпу, моркву і редиску,
Ще додайте дрібку солі,
Жменьку бобу чи квасолі,
Півкіло горошку
І сметани ложку.
Не смакує? Покладіть
Півкіло «що-вам-кортить»!

І пацята взялися робити салат. Топ і Шльоп мили й чистили овочі, а сестричка Хрю шаткувала їх великим ножем. Коли робота була закінчена, Хрю зав’язала миску з салатом у вузлик.

– Ну, Плюху, тепер справа за тобою. Неси салат дядечкові Борсуку.

І Плюх вирушив у дорогу. А в лісі було вже гамірно й весело: на гіллі дерев гойдалися білочки, на осонні зайці вигрівали спинки, а жаби повисували з калюж свої зелені мордочки й виводили квартетом першу весняну пісню.

Побачивши Плюха, всі кинулися до нього:

– Привіт, Плюху! Куди ти несеш свого вузлика? І що в ньому? – почулося з усіх боків.

– Це салат «Весняна радість», – відповів Плюх. – Я залюбки почастував би вас, але салат приготовано для дядечка Борсука, який нічого не їв усю зиму!

І Плюх покрокував далі, наспівуючи:

…Півкіло горошку
І сметани ложку.
Не смакує? Покладіть
Півкіло «що-вам-кортить»!

– А що це таке – півкіло «що-вам-кортить»? – запитала лисиця Цапа, зненацька вискочивши з-за куща.

– Це гриби, – відповів Плюх. – Дядечко Борсук їх страшенно любить.

– Фе! – скривила лисиця кислу гримасу. – А я думала, що це варена курятина! Ви, пацята, зовсім не вмієте готувати! Ось я зготувала б вам такий обід – пальчики оближеш!

– Дякую, Цапо, – відповів Плюх, – але поговоримо про це іншим разом, зараз я поспішаю! – І він попрямував далі.

Плюх розшукав стару ялину, під якою була нора дядечка Борсука, розворушив сухе листя та хвою й заледве протиснувся крізь вузенький прохід.

– Дядечку Борсуче, агов! Прокинься! – погукав він.

Сонячний промінь прослизнув разом із Плюхом до темної нори, сонячним зайчиком ковзнув по стіні. Дядечко Борсук заворушився на перині й розплющив очі.

– Здоров, Плюху, – сказав він, – я, здається, ледь не проспав весну!

– Подивися, що я приніс, – рохнув Плюх і протягнув вузлик.

– О, та це ж салат «Весняна радість»! – вигукнув дядечко Борсук і заходився наминати з таким апетитом, що аж за вухами лящало. Потім додав: – Я відчуваю, як із кожною ложкою цього чарівного салату до мене повертаються сили!

Коли миска з салатом спорожніла, дядечко Борсук сказав:

– Повертайся додому, Плюху. Я приберу нору, перетрушу перину й завтра прийду до вас. Чекайте на мене.

Наступного дня пацята пішли зустрічати дядечка Борсука, а Плюха залишили в хижці за вартового. Щойно вони пішли, як крізь віконце зазирнула лисиця Цапа.

– Послухай-но, Плюху, – сказала вона, жадібно оглядаючи кухню, – я щойно бачила Борсука, він прямує до вас. Що ви приготували йому на обід?

– Ой, Цапо, у нас нічого ще не готово! – розгубився Плюх. – І вдома нікого немає!

– От і добре, що немає, – усміхнулася лисиця й увійшла до кухні. – Я допоможу тобі зготувати страву за рецептом моєї бабусі. Ось послухай лишень:

Масло добре розмішайте,
Маси сирної додайте,
Склянку свіжого кефіру
І велику грудку сиру,
Півкіло сметанки,
Трохи цукру й манки.
Не смакує? Покладіть
Півкіло «що-вам-кортить».

– Мені дуже хочеться приготувати цю страву, – зізнався Плюх. – Тільки я боюся, що ти обдуриш мене, Цапо!

– Ой, ти все не можеш забути снігових гусей, – засміялась лисиця. – Але ж то було взимку! Я була голодна, лиха. А тепер весна, їжі в лісі скільки завгодно, і я зовсім інша!

– Не знаю, що й робити, – вагався Плюх.

– Ніколи роздумувати, – заквапила лисиця, – ось-ось прийде дядечко Борсук, і тобі буде соромно зустріти його ні з чим! А я, з поваги до нього, зараз усе миттю приготую. І тоді ти зрозумієш, що я – ваш друг!

– Ну, гаразд, – погодився Плюх. – Тільки готуватимемо в нас на кухні!

– Звичайно! – пожвавилася лисиця. – Неси сюди он ту велику миску, що стоїть у кутку!

– Що ти, Цапо, – злякався Плюх, – та це ж – миска, в якій мене миють!

Але лисиця вже схопила миску й поставила її на стіл.

– Тепер тягни терези, – наказала вона.

– А навіщо? – заперечив Плюх. – Я й так знаю, що в цьому ось горщику півкіло масла.

– Усі припаси мають бути точно зважені, – суворо виголосила лисиця.

І Плюхові довелося принести терези.

– Став на них горщик із маслом, – скомандувала Цапа й непомітно натиснула лапою на шальку терезів. – Рівно півкіло! – сказала вона та вивалила масло в миску.

– Тепер зважимо манку, – вела далі лисиця, – тягни одразу мішок!

– Цікаво, чому півкіло – це так багато?! – почухав потилицю Плюх.

– Взимку продукти відволожуються і стають важчими, а навесні вони висихають на сонці та втрачають вагу! Це закон природи! – пояснила Цапа.

Плюх зітхнув і приніс мішок манки.

– Ну ось, а тепер зважимо півкіло «що-вам-кортить», – облизнулася лисиця.

– А що це буде? – запитав Плюх.

– Оце ось! – Лисиця схопила кошик яєць і поставила його на терези.

– Цапо! Це наш запас на тиждень! – почав благати Плюх.

– Нічого не знаю, – знизала плечима лисиця, – тут рівно півкіло!

Вона вилила всі яйця в миску й поставила її на вогонь.

– Я постежу, щоб усе проварилося як слід, а ти збігай по ковдру: коли страва буде готова, її треба буде вкутати ковдрою, щоб вона не вистигла, поки прийде дядечко Борсук, – сказала вона Плюху.

І Плюх побіг по ковдру. А коли повернувся, ані лисиці, ані страви не було.

Плюх у відчаї заметушився по кухні. Хотів бігти доганяти лисицю, але тут двері відчинилися й увійшов дядечко Борсук.

– Я хотів приготувати тобі обід! – кинувся до нього Плюх. – Але Цапа поцупила його, а разом із ним і миску, в якій мене миють!

– Знову ти повірив отій дурисвітці?! – похитав головою дядечко Борсук. – На щастя, лисиці не вдалося втекти від нас!

І Плюх побачив за його спиною пацят, які, вхопившись ратичками за краї, несли паруючу миску.

Вони урочисто поставили миску на стіл і розсілися навколо. Почався бенкет на славу.

– А ця лисиця – непогана куховарка! – зауважив Топ.

– За цим рецептом готувала ще її бабуся, – пояснив Плюх.

– Треба ж! Ніколи не думав, що згадуватиму добрим словом лисиччину бабусю! – засміявся дядечко Борсук.

Скрипка пацятка Плюха

Якось Плюх примчав додому з радісною звісткою:

– У селі свято, всі танцюють, а один чоловік тримає якусь штуковину з довгою ручкою, водить по ній хмизиною, і виходить така прегарна музика!

– Це скрипка, – усміхнувся дядечко Борсук. – Скрипаль водить по струнах смичком, тому вони і звучать.

– Ой, як я хочу мати таку скрипку! – зітхнув Плюх. – Я б пішов до лісовичків, коли в них концерт, і грав би разом із ними!

– Такий ледащо, як ти, – засміялася сестричка Хрю, – ніколи не навчиться грати!

А Топ докинув:

– Ти такий товстий, що й скрипку не втримаєш!

– Я схудну! – вигукнув Плюх. – Я ще більше бігатиму та стану геть худющим!

– Ти й так бігаєш цілими днями без пуття, тільки штанці дереш, – заперечив дядечко Борсук. – А скрипку треба заслужити. Допоможи старшим братикам працювати на городі, то я й подарую тобі скрипку.

– Ура-а! – аж застрибав на радощах Плюх. – Я згоден!

І він помчав на город.

Там Шльоп копав грядки, щоб садити картоплю.

– Ось тобі два кошики, – сказав він Плюхові, – один із них для камінців, а другий – для бур’янців.

Плюху страшенно кортіло мати скрипку, тож він старався щосили. До обіду брати скопали всі грядки й посадили картоплю.

– Ну як, чи заслужив я скрипку? – запитав Плюх за обідом.

– Щось я не помітила, щоб ти схуд, – сказала сестричка Хрю, насипаючи йому в миску борщу, – хоча Шльоп і каже, що ти потрудився на славу.

– Літо тільки починається, – втрутився дядечко Борсук, – і роботи в нас ще багато!

Відтепер Плюх щодня працював на городі. Він зібрав так багато камінців, що побудував із них ошатний будиночок для старенького самотнього Їжака.

Їжак вельми зрадів і пообіцяв і собі попросити дядечка Борсука, щоб той хутчіше подарував Плюхові скрипку.

А бур’янців Плюх нарвав так багато, що їх довелося тачкою возити до хліву, корові Чорнушці.

– Дякую тобі, Плюху! Ти ніби знав, що я полюбляю молоду суріпицю, – сказала корова. – Я також попрошу дядечка Борсука, щоб він поквапився з подарунком.

І ось одного разу надвечір дядечко Борсук повернувся додому з повною торбиною: він приніс пацяткам цукерки, смажену кукурудзу та смачні медяники, а Плюхові – маленьку скрипочку.

Плюх зараз же схопив смичка та провів ним по струнах. Пролунав жахливий скрегіт, і всі засміялися. Тоді Плюх провів по струнах вдруге, але почулися такі верескливі звуки, що сестричка Хрю затулила вуха.

– Чому ж мені нічого не вдається? – розгубився Плюх.

– Грати на скрипці не так-то просто, – сказав йому дядечко Борсук, – для цього необхідно довго навчатися. Я й сам замолоду пробував, та тільки терпіння забракло!

Наступного ранку Плюх побіг до села й заходився розпитувати в усіх своїх друзів і знайомих, чи не вміють вони часом грати на скрипці. Та ні кінь Дрімко, ні корова Чорнушка, ні пес Дозор не знали, як це робиться.

– Навчи мене грати на скрипці, – попросив Плюх півня Горланя, який сидів на огорожі й чистив свої шпори.

– Та нащо тобі та скрипка? – запитав півень. – Вчися краще кукурікати. Ось так: – Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Це найкраща пісня на світі.

– Може, це й найкраща пісня, та я хочу грати на скрипці, – зітхнув Плюх і побрів додому.

На лісовій стежці він зустрів Білочку й показав їй скрипку, але та не наважилася навіть потримати скрипку в лапах і тільки перелякано прошепотіла:

– Гадаю, лише Мудра Сова знає, як на ній грають!

Плюх розшукав старий дуб, у дуплі якого мешкала Мудра Сова, і смикнув за дзвіночок над дверима її хатки.

– Хто цей нечема, котрий не знає, що вдень я сплю? – позіхаючи, пробурчала Сова.

– Вибачайте, тітонько, що потурбував! Але я так хочу навчитися грати на скрипці! – боязко сказало пацятко.

Сова начепила окуляри, довго розглядала скрипку і врешті оголосила:

– У мене, здається, десь валявся старий підручник із музики.

Вона довго порпалася в коморі, повнісінькій різних книжок, і нарешті повернулася з товстою, пошарпаною книгою. Сова здмухнула з неї пил і розгорнула на першій сторінці.

– «Щоб грати на скрипці, потрібно вивчити ноти», – прочитала вона.

– Що таке но-ти? – не зрозумів Плюх.

– Не перебивай мене, – суворо перепинила його Сова й читала далі: – «А також слід знати, що таке скрипковий ключ…»

– Ключ? – здивувався Плюх. – Я знаю тільки ключ, яким ми замикаємо двері. Та ще той, що ним дядечко Борсук заводив дзиґарі, поки я їх не…

Але Сова вже читала далі, скоромовкою й нерозбірливо. Нарешті вона закрила книгу та запитала:

– Тепер тобі все ясно?

– Так, – тихенько зітхнувши, відказав Плюх, хоча насправді він нічого не зрозумів.

До вечора зажурений Плюх сумовито блукав лісом, а коли стемніло, він раптом почув у кущах біля струмка таку дивовижну пісню, що забув про все на світі.

«Та це ж Соловей!» – здогадався він.

Коли Соловей на мить затих, щоб перепочити, Плюх розповів йому про свою біду.

– Грати на скрипці – річ вельми складна, – протьохкав Соловей, – але я беруся навчити тебе цього, якщо ти, звичайно, не лінуватимешся.

Відтоді Плюх щовечора втікав з дому. Але ніхто не знав, куди він зникає.

– Де це твоя скрипка, Плюху? – якось за обідом запитав його дядечко Борсук.

– Він, мабуть, давно закинув її на горище, – пирснула сестричка Хрю.

– Я так і знав, що він просто хвалько! – докинув Топ.

Плюх мовчки підвівся з-за столу, дістав заховану в кутку скрипку і заграв, пританцьовуючи:

Два півники, два півники
Горох молотили,
Дві курочки-чубарочки
До млина носили…

Пацята завмерли здивовані, а дядечко Борсук обійняв Плюха та сказав:

– Приємно, коли добрий інструмент – у вправних руках!

Незабаром усі тваринки довідалися про те, що Плюх навчився грати на скрипці, і цікаві мешканці лісу юрмою посунули до хижки пацяток.

Сестричка Хрю з братиком Топом заходилися пекти пироги, варити компоти й накривати святковий стіл.

На галявинці перед хижкою пацяток до пізнього вечора танцювали зайці, білочки з їжачками, висвистували й тьохкали пташки, кумкали жаби, а невтомний Плюх усе виводив своїм смичком, наспівуючи та пританцьовуючи:

Цап меле, цап меле,
Коза засипає,
А маленьке поросятко
На скрипочці грає…

Як Плюх шукав скарб

Якось уранці Плюх у глибокій задумі сидів собі на ґанку своєї хижки.

– Що, Плюху, нудьгуєш? – запитав дідусь Їжак, умощуючись поряд із ним.

– Я думаю про те, як вирушу в мандри, – сказав Плюх, – і які пригоди чекають на мене дорогою.

– Ти часом не скарб вирішив знайти?! – засміявся Їжак.

– А що таке скарб? – зацікавився Плюх.

– Скарб – це скриня, повна всякого добра, – таємниче сказав Їжак. – У казках мовиться: той, хто знайде його, стане найщасливішим у світі.

– Я зараз же вирушаю на пошуки скарбу! – вигукнув Плюх і почав збиратися в дорогу.

– Куди ти, Плюху! Ти заблукаєш у лісі, – відмовляли його братики Топ і Шльоп.

– Тебе з’їдять дикі звірі! – тремтячим голосом говорила сестричка Хрю.

– Не бійтеся! – сказав їм Плюх. – Я повернуся і принесу вам скарб!

– Нам не потрібні скарби! – в один голос вигукнули пацята. – Не йди!

Але Плюх уже не слухав їх, він зник у лісовій хащі.

Довго йшов Плюх стежкою, аж раптом почув протяжне, тужливе ревіння. Розсунувши кущі, Плюх побачив величезного Лося з розлогими рогами. Пацятко злякалося й хотіло втекти, але Лось простогнав:

– Пацяточку, допоможи мені! Я загнав у ногу гостру тернову колючку й тепер не можу ані кроку ступити!

Плюх підійшов до Лося, оглянув копито та вийняв шпичку.

– Дякую тобі, пацятку, – голосно зітхнув Лось. – Скажи, що ти робиш саме-самісіньке в густому лісі?

– Я шукаю скарб! – гордо відповів Плюх. – Ти не знаєш, де його заховано?

– Не знаю, – хитнув рогами Лось, – але, якщо хочеш, я шукатиму його разом із тобою.

І вони пішли лісом, зазираючи під кожний кущ, але скарбу ніде не було. Раптом вони побачили Зайця, що втрапив у пастку.

Лось наступив копитом на пружину, Плюх розкрив пастку, і Заєць вискочив на волю.

– Ура! – затанцював він на радощах. – Нехай живуть Лось і пацятко Плюх, які врятували мене!

– Ходімо з нами, – обійняв його Плюх. – Ми шукаємо скарб!

Заєць замахав вухами і сказав:

– Ніколи не бачив скарбу! А його їдять?

Вони пішли утрьох і до самісінького вечора шукали скарб. Але так нічого й не знайшли.

– Обережніше! – раптом пискнув хтось над їхніми головами. – Не наступіть на моїх пташенят! Вони випали з гніздечка й загубилися в траві.

Серед кущів не знаходила собі місця птаха-вівчарик й у відчаї кликала своїх діток. Плюх хутенько розшукав у траві пташенят і поклав їх назад до гнізда.

– Дякую вам, добрі мандрівці! – защебетала пташка. – Куди ви прямуєте?

– Ми шукаємо скарб, – стомлено рохнув Плюх. – Та тільки не знаємо, де він.

– Ідіть до Мудрої Сови, – порадила пташка, – вона вам допоможе.

– Але вже сутеніє, ми можемо заблукати в лісі! – сказав Плюх.

– А я летітиму попереду і вказуватиму вам шлях, – відповіла птаха.

І друзі подалися до старого дуба, в дуплі якого жила Мудра Сова. Вони побачили димок над стріхою Совиної хатки і світло у віконці.

Сова дерев’яною ложкою помішувала суп, примовляючи:

– Шматочки кори, що падають зі стелі до каструлі, надають бульйону особливого аромату!

Плюх подзвонив у срібний дзвіночок і запитав:

– Мудра Сово, скажіть, будь ласка, де шукати скарб?

– Таких важких запитань мені ще не ставили, – пробурчала Мудра Сова. – Боюся, що на це немає відповіді навіть у моїх книгах!

Вона довго порпалася в коморі й нарешті притягла звідти запорошену книгу без палітурки, з обгризеними сторінками.

– «Скарб зарито там, де веселка торкається землі», – прочитала вона.

У цей час на плиті закипів бульйон, і Сова метнулася на кухню.

– Веселка буває після дощу вдень, а зараз ніч, – розгублено пробелькотав Плюх. – Я ніколи ще не ночував у лісі…

– Не бійся, Плюху, – заспокоїв його Лось. – Я ляжу поряд із тобою й охоронятиму тебе.

– І я буду з тобою поряд, – додав Заєць.

Плюх проспав міцним сном усю ніч і насилу розплющив очі, коли пташка-вівчарик затьохкала йому у вухо:

– Уставай, Плюху, вже ранок! Уночі був дощ, а зараз на небі сонце!

Пацятко підхопилося та вискнуло радісно:

– Веселка! Дивіться, о-он там, де росте горіховий кущ!

– Я бачу те місце, де веселка торкається землі! – підхопив Заєць.

Але коли вони підбігли до горіхового куща, веселка була вже далеко попереду. Плюх і його друзі довго ганялися за нею, та веселка увесь час утікала від них.

Урешті вони геть виснажилися й посідали на землю.

– То де ж усе-таки копати? – сумно запитав Плюх.

– Не знаю, – похнюпив голову Лось.

– Стривайте, – згадав раптом Заєць, – на цій галявині живе мій давній приятель Кріт. Запитаймо в нього!

Заєць постукав задньою лапкою по горбку, і звідти зараз же висунулася заспана мордочка Крота.

Почувши, що Плюх зі своїми друзями шукає скарб, Кріт замислився, а потім сказав:

– Можливо, його зарито під крислатим старим дубом, що росте біля самої річки. Минулого року, коли я будував житло для своєї онучки, я наштовхнувся там на щось тверде. Мені довелося вирити цілий коридор, щоб обійти цю перешкоду. Пошукайте там!

І друзі помчали до річки. Довго копали вони землю під кремезним старим деревом, аж ось копито Лося вдарилося об щось тверде.

– Ура! – загукали всі. – Це, напевно, скарб!

Але в ямі лежав лише великий круглий камінь. Втомлені друзі попадали на траву. Плюх зажурився: «Що ж я скажу вдома?! Не знайшов я скриню зі скарбами!»

– Зате яка тут смачна трава! – вигукнув Лось. – Який соковитий мох! Оце – справжні скарби!

– Я думав, – пробурмотів Заєць, – що скарб – це солодка морквина! Але тут я знайшов таку м’яку і смачну березову кору, що вона, далебі, не гірша за моркву!

– А які тут солодкі ягоди! – прощебетала пташка. – І тут так чудово!

І справді, вся галявина була вкрита жовтими квітами, і вони жаріли на сонці, мов щире золото.

– Дивіться! – гукнув Плюх. – Це жаб’яче зілля! Сестричка Хрю говорила, що ці квіти – цілющі!

І він почав їх акуратно зривати. Лось щипав траву, Заєць насолоджувався березовою корою, а пташка-вівчарик клювала ягоди.

Друзі так захопилися кожен своєю справою, що не помітили, як потьмяніло сонце й небо затягло чорними хмарами. Почувся глухий гуркіт грому. Блиснула блискавка, і подув такий сильний вітер, що вони ледве втримувалися на ногах.

– Ой! Мене зараз віднесе вітром! – застогнав Заєць і злякано закрив лапками очі.

Уперіщив дощ, мов із відра, і почалася страшна буря! Річка зашуміла, завирувала. І враз друзі побачили, що річкою хтось пливе… Кругла чорна голова то з’являлася на поверхні, то зникала у хвилях. Нарешті до берега підплив Бобер і загукав:

– Вода прорвала греблю! Зараз затопить низький берег! Тікайте! Рятуйтеся!

І не встиг він договорити, як друзі вже опинилися у воді. Пташка стривожено закружляла над ними:

– Моїх бідних пташенят ось-ось знесе вітром, а вони ще не вміють літати!

– Заспокойтеся, друзі! Тримайтеся за мої роги й залазьте до мене на спину, – сказав Лось, нахиливши голову. – І ти, пташечко, бери гніздечко й також сідай!

Усі хутко всілися на спину Лосю, і він поплив бурхливою водою. Насилу переплив він річку, вибрався на крутий берег і щодуху помчав до хижки пацят.

І скоро шукачі скарбу, змоклі та змерзлі, були вже на ґанку маленької лісової хижки.

А сестричка Хрю, Топ, Шльоп і дядечко Борсук страшенно хвилювалися, вони саме збиралися на пошуки Плюха.

Побачивши його живим і здоровим, поросята застрибали з радощів.

– Дивіться, що я знайшов! – вигукнув Плюх і простягнув сестричці Хрю великий букет жаб’ячого зілля.

– О-о! – зраділа Хрю. – Я давно мріяла знайти цю рослинку! Адже її листя допомагає від багатьох хвороб!

– А квіти – найкраща приправа до горохового супу! – додав Топ як знавець кулінарної справи.

– Ми всі разом шукали скарб! – загукали мандрівці. – Але так і не знайшли його!

– А я вважаю, що знайшли, – серйозно сказав дядечко Борсук. – Ви зустрілися, разом терпіли негоду, допомагали одне одному… А наодинці могли б і загинути в таку бурю! Тепер ви – друзі! Хіба це не скарб?! Оце і є справжній скарб!