Про мишку, жабку і киціну лапку

Жила собі мишка в норі під коморою.
А коло комори, надворі, під великим каменем, жила собі жабка.
Добре було мишці, добре було й жабці: мали вони що їсти, мали де спати, мали де побігати і погуляти.
Одного разу ввечері, як верталася мишка з мамою своєю з проходу, зустріли вони жабку. Дуже сподобалася малій мишці жабка.

– Ах, яка вона гарна! – зачала говорити своїй мамі мишка. – Які в неї великі очка! А які тлустенькі лапки! І як вона гарно підскакує: плиг-плиг! Я хочу конче бути такою, як жабка.

Мишка-мама тільки вислухала маленьку мишку, а як пришли до себе додому під комору, то так їй сказала:

– Не може бути так, як ти хочеш. Жабка не може статися мишкою, а мишка жабкою. Коли б мишка сталася жабкою, а жабка мишкою, тоді коник стався б собачкою, свинка сталася б курочкою, горобчик корівкою, а рибки ходили б по вулицях у капелюхах, у штанях, з паличками, в окулярах.  Не добре тоді було б. Не було б тоді нашої комори, не мали б ми такої гарної нірки, не їли б ні сальця, ні пшенички. Ми мусіли б мешкати, як жабки, під якимось каменем надворі. Нам було б холодно. Ак прийшла б зима і впав би сніг, то й зовсім би нас засипало, нікуди б і не вибігли. Не треба хотіти бути кимсь іншим, – сказала мишка-мама, – найкраще, коли жабка буде жабкою, а нам, мишкам, буде найкраще, коли ми будемо завжди мишками.

– А я таки люблю жабку, – сказала на це мала мишка.

– Любити можна, жабка нам кривди не робить, – сказала мишка-мама.

– І я піду до жабки в гості, – сказала маленька мишка.
– В гості до жабки ти не ходи, – сказала мама. – На дворі тебе може побачити киця. Ти вибіжиш із нірки, побіжиш до каменя, а киця – цап! – ухопить тебе пазурями, здушить зубами – і вже ніколи не побачиш своєї мами. О, – показала вгору мишка-мама і ворухнула вушками, – послухай: по коморі ходять. Понюхай носиком. Чуєш, то господиня принесла свіжий сир. Чуєш, як пахне? Сиди ж мені тут чемно, а я піду й побачу, де вона його поставить. Будемо сьогодні мати гарний сніданок. А про жабку пам’ятай, що я тобі казала: не йди до неї.

І мишка-мама побігла.
А маленька мишка не послухала мами: також хотіла бігти – до жабки в гості. Потім передумала. Пригадала собі мишка, що є на світі пошта: напишеш листа, а пошта занесе його, кому треба.
Відірвала мишка чистенький краєчок газети, ухопила в лапку соломинку й написала такого листа, до жабки:

“Моя кохана жабко! Я тебе дуже люблю. Я хочу з тобою гратися. Прийди до мене в гості. У мене буде тобі добре. Будемо їсти зернятка пшениці, доїмо разом шкуриночку сала, а мама принесе нам свіжого сирку. Як ти прийдеш до мене, то я потім прийду до тебе. Будемо цілий день ходити до себе в гості й разом гратися. Цілую тебе міцно. Твоя мишка”.

Винесла мишка листа в комору і вкинула його в щілинку в підлозі.

– До жабки! – шепнула, щоб листик не забув, куди має йти.

Цілий день аж до вечора чекала мишка на жабку. А жабка не прийшла.

– Недобра жабка! – насупилася й мало не плакала мишка. – Зачекаю на неї ще до завтра.

І цілу ніч мишка знову чекала. І знову жабка не прийшла.

– Чому ж вона не йде до мене? – дивувалася мишка. – Нехай би мені хоч листа написала! А може, вона вже й написала, треба піти подивитися.

І мишка вибігла до щілинки. Дивиться – із щілинки виглядає листик. Ухопила мишка, розгорнула, читає. Так, то до мишки пише жабка.

“Кохана мишко-кришко! Ніяк не можу я прийти до тебе, бо до тебе треба лізти знизу догори. Це важко. Прийди ти до мене. До мене йдеться згори вниз. Це легко. А їсти і в мене буде смачно: наїмося мушок, метеликів, нетлів, комарів. А потім візьмемося за руки та й будемо скакати по садку. Цілу ніч. Приходь, мишко. Я чекаю. Твоя жабка.”

Прочитала те мишка і аж затанцювала від радости. Прибігла до нірки весела, але нічого мамі про листа не сказала.
Як тільки мишка-мама почула, що в хаті тихо, що люди вже порозходилися до роботи, зараз же побігла до комори понюшкувати, чим би смачним можна пообідати.

А мала мишка на те й чекала, щоб мама вийшла: шусть! – і скочила під підлогу комори. Послухала, що скрізь тихо, – скочила з підмурування на землю й висунула носика у щілинку надвір. А надворі так ясно, так гарно: сонечко так світить, людей нікого нема, тільки мушки літають, квіточки цвітуть, зовсім не страшно.

– А ось і той жабчин камінь, – побачила мишка і врадувалася. – Він так близенько. Тільки вибігти: мить-мить! – і вже під каменем. Аби тільки вилізти з-під цієї темної холодної комори.

І висунула мишка цілу голівку на сонце.
Дивилася тільки на камінь і тільки думала, щоб утікти, поки мама вернеться й почне її шукати.
А на сонці з другого боку каменя сидів великий сивий кіт. Заплющив очі і вдавав, що спить.
Мишка кота не побачила, але він мишку відразу побачив. Ще вона ворушилася під підмуруванням комори, а він уже її почув. Але кіт хитрий: не скочив на мишку відразу: знав, що мишки не вхопив би, тільки наполохав би, й мишка втікла б.

– Я краще зачекаю, – подумав хитрий котисько. – Якщо це мале мишеня має розум і пам’ятає, що йому сказала мама, то я його не зловлю, а якщо воно дурне, то прилізе до мене так, що тільки лапою хапну. Зачекаємо.

І кіт ще більше притулився до каменя. Очі зовсім замкнув, мовляв, спить, нічого не бачить і не чує. А справді, то все чув і все бачив. Тільки зирка приплющеним оком, що робить мишка.

А мишка була нерозумна. Вилізла з-під комори та й ну бігти до каменя! Тіп-тіп! – і вже коло каменя. Тільки ще шугнути під камінь. Аж серце застукало в мишки від радости.

А кіт зачаївся, що й дихати перестав. Мишка тільки хотіла під камінь, а кіт: гіп-скік!..
Не зловив мишки, тільки лобом з цілого розгону об камінь стукнувся.
Розсердився котюга.

– Ах ти ж погане мишеня! Я ж тебе дістану!

Як зачне котисько лапами гребти, як зачне землю рвати, щоб з-під каменя мишеня дістати.

А мишка з жабкою сидять під каменем нишком і тільки слухають, як то до них котисько добирається. А кіт усе ближче й ближче, пазурями гребе, носом свище.

– Тікаймо, мишко, – сказала жабка, – як тут зостанемося, то якраз котюзі в лапи дістанемося. Мене котюга може й не схоче їсти, але тобі зі злости потрощить кості.

І почали мишка з жабкою з другого боку каменя своїми маленькими лапками вихід копати. Копали-копали, та й таки викопали. Котисько до них під камінь пазурі простягає, а вони в траву шусть! Та тільки їх і було.

Рив-рив котисько під камінь, риє, заглядає: не бачить жабки, і мишки немає. До того дорився, що вже далі ні копати, ні лапою дістати.

– А, – думає лихий котисько, – заховалися ви неблизько! Не втечете! Сяду ось тут та попильную. Схочете вийти, тоді я вас – цап!

Сів котюга перед каменем, сидів цілий день. Потім і смеркатися почало, потім і ніч наступати стала, а мишки з жабкою як не було, так нема.

Справді ж мишка з жабкою травою та під тин, з-під тину – в розору, а з розори другим боком утікли під комору. Все мамі мишка розказала: і те, як котюзі мало що в лапи не попала, і як їй жабка життя врятувала. Втішилася мама. Жабку на вечерю запросила. Довго жабка з мишками сиділа, пила, їла, багато говорила. Великими приятелями з того вечора мишки з жабкою сталися.

А що хатку жабки під каменем зруйнував котисько, то жабка до мишок під комору жити перебралася.
Живуть вони там досі, гарно проживають, про котиська хитрого казку собі розповідають.
А з казки тієї така наука: хто старших не слуха, той послуха бука, і не кожну мишку вирятує жабка, і не завжди схибить киці хижа лапка.