Пригода у зоопарку

У великому зоопарку поруч у клітках були слон, ведмідь та мавпа. Відділяло їх лише залізне пруття, тож вони могли цілими днями розмовляти.

— Міняються часи, любий сусіде,— зітхнув якось слон.— Чи міг я уявити, гуляючи лісом, що так закінчу свої дні? Ледве повертаюсь у цій загорожі.

— Хоча б уже діти дали нам спокій,— підтримав ведмідь.— Щойно задрімаєш, а якийсь малий розбишака неодмінно просуне крізь прути палицю та й штуркає по носі нею!

— Усе-таки не насмілюються тебе дуже вже зачіпати,— зауважила мавпа,— бояться, хоч ти й у клітці, а мені не дають спокою: смикають за хвіст, дражнять дзеркальцем. Чого лише
не вигадують, бешкетники!

Поки вони балакали, на стежці показався гурт хлопчаків. Вони зачіпали усіх тварин: смикнули за хвіст осла, жбурнули камінцем у лева, штрикнули голкою ламу, передражнили папугу.

— Зараз і до нас доберуться,— сказала мавпа і подерлася угору, аби хлопчаки не дістали її.

Ведмідь також забився у куток, тільки слон лишився на місці, бо хлопчаки не зважувалися його зачіпати. От гурт малих опинився перед мавпиною кліткою. Найменший витяг розприскувач і почав прискати на мавпу, другий довгим дрючком став штурхати ведмедя під бік. Решта весело сміялася, і гадки не маючи, як це дошкуляє бідним тваринам.

— Більше несила терпіти,— тихо забурмотів ведмідь.— Треба звідси тікати, байдуже як.

— Тобі легше, слон міг би тебе хоботом витягти із загорожі й опустити на стежку, а я запломбована, наче в коробці,— сказала мавпа.

Тут з’явився сторож із своїм візком, розігнав дітей і відімкнув клітку мавпи, щоб поставити воду і їжу. Тим часом діти почали зачіпати тварин в інших клітках, і сторож, накинувши тільки клямку на дверцята мавпиної клітки, подався виганяти бешкетників із зоопарку.
Слон розреготався і каже сусідам:

— Спало мені на думку дещо. Треба лише діяти швидко. Сторож побіг виганяти дітей і лишив свого візка тут. Підтягнися но сюди, сусіде ведмедю, я візьму тебе хоботом і перекину   через огорожу.

Ведмідь був зовсім молодий, швидко видерся по гратах, а слон підхопив його і вкинув прямо до сторожевого візка. Потім просунув хобот крізь грати своєї загорожі, скинув клямку з незамкнених дверей на клітці з мавпою і гукнув:

— Штовхни двері, швидко сідай на візок, і тікайте обидва подалі. За мене не турбуйтеся, і я, може, таки дочекаюсь коли-небудь волі.

Мавпа так і зробила. Вона безліч разів із своєї в’язниці бачила, як сторож правує кіньми, і тепер натягла поводи, наче справжнісінький візник, підстьобнула батогом коника і стежкою
через ворота зоопарку виїхала на шлях. На щастя, зоопарк був розташований за містом, тож ніхто їх не помітив. Кінь навіть не відчув, що ним правує не господар, і помчав шляхом серед нив і лісів. Зустрічні селяни ошелешено відступали, бачачи таких незвичайних подорожніх. Мавпа зупинила візок, щоб кінь трохи перепочив, лише тоді, коли вони від’їхали вже далеченько, і спитала свого супутника:

— Гей, сусіде, як ти там? Не чую твого голосу.

Ведмідь тяжко застогнав. Він забився, коли слон з висоти вкинув його до візка, тепер боліли кістки й паморочилась голова.

— Давай зліземо і трохи походимо,— знову озвалася мавпа,— Давно вже п’яти не відчували лісової прохолодної землі. Набрид мені сухий пісок у зоопарку.

— Краще жени далі. Боюсь, аби нас знову не схопили,— відповів, стогнучи, ведмідь.

Так наші мандрівники вночі їхали, а вдень зупинялися у якому-небудь лісочку. Нарешті щасливо дісталися до інших країв, де їм не загрожувала небезпека. Вони випрягли коня й відпустили його на волю, а самі удвох попрямували пішки до лісу, шкодуючи лише, що свого рятівника слона вимушені були кинути самого в зоопарку.

А коли сторож, вигнавши із зоопарку хлопчаків, повернувся назад, то від подиву сторопів: візка й коня не було, мавпина клітка — навстіж, ведмедяча загорожа — порожня, тільки слон загадково мружився. Та й інші звірі потайки сміялися. Не знаю, правда, що було із самим сторожем далі.