Різдвяна казка

А коли народився Ісусик маленький в колибі, то була морозна ніч над усією Верховиною. Ялиці стояли в білих шатах непорушно, немов зачаровані, а на стежках виблискував сніг холодним кришталем.

I лежало Дитятко Боже на сіні, вкрите квітчастою хусткою Марії, і дрижало з холоду. В тузі хилилася над Ним Мати Свята…

Засіяла зоря ясна над полонинами, і злетіли два янголи шестикрилі з неба, щоб сторожити Дитятко.
А сніг світив дорогими перлами під синявим промінням зір.

І прийшли три царі-мудреці. Побачили Правду безмежну і вічну, що у славі, поміж янголами могутніми, явилася людям. І низько схилили вони свої вінчані голови і склали в дарі найдорожче, що мали у царстві своєму: золото мерехтливе, пахощі чарівні і дорогі тканини, тонкі, мов павутинка, мудрими взорами розмальовані …

Поклонились і повернулись у свої царства. А глибокий сніг хрупотів під їх золотокованими сап’янцями*3).
Прикрила Марія Дитятко дорогими тканинами і поклала перед ним дари безцінні. Та не загріли тонкі, мов павутиння, серпанки змерзлої дитини. А холодне золото студило малесенькі ручки. Мороз же ставав щораз лютіший…

І прийшли три пастушки-гуцулики. Побачили Царя могутнього і Силу непоборну в усій її величі поміж янголами шестикрилими. І з жахом припали на коліна перед порогом колиби і не могли промовити ні слова. Дрижачими руками поклали перед собою, що мали найкраще: свої ягнятка.

І, повні покори, відійшли вони домів. Сніг скрипів під їх постолами*4), коли відходили.
Кликала Марія ягняток, щоб полягали біля Дитятка та загріли Його своїм віддихом. Але ягнятка — налякані, самі змерзлі — збилися в громадку біля порога і жалібно блеяли.

У глибокій тузі похилилася Мати Свята над Дитятком. А в Нього дрібні слізоньки котилися з очей і перлинами замерзали на посинілому від холоду личку.

Аж прийшло мале дівчатко. Побачило воно Дитя, що плакало від холоду, і зажурену Матір Його. І не злякалося грізних янголів шестикрилих, що сторожили входу до колиби.

Мерщій назбирало гіллячок, що лежали кругом, а одну з них приложило до свого серця. І ясним полум’ям запалала гіллячка. Запалило дівчатко тією гіллячкою огник на порозі колиби. Ясні промінчики замиготіли по сірих стінах. І вмить стало тепло й радісно кругом. Усміхнулося Дитятко і простягнуло маленькі ручки до золотих іскор, що снопами висипалися з огника. Зраділи ягнята і почали радісно помекувати. А на суворих лицях янголів розцвіла незбагненна усмішка…

Опав серпанок туги з лиця Марії. Поклала Вона свої білі долоні на русяві коси дівчатка і спитала:

— Хто ти, дитино?

— Я — українська пластунка, — відповіло відважно дівча, глядачи просто в ласкаві очі Марії.

Ніжно пестила рука Пречистої русяву голівку, і в задумі промовила Вона:

— Ти жаром серця свого Дитя Боже від холодної смерти врятувала. Нехай той жар буде твоїм благословенням! Нехай гріє тебе і друзів твоїх у ніч холодну і безпросвітну. Нехай веде вас до Землі Обіцяної, не гаснучи ні на хвилину.

І пішло дівча у світ. Ясним промінням світило в темряві її серденько. А на шлях проводжали її ласкаві очі Марії…