Роня, дочка розбійника

1.
Тієї ночі, коли Роня народилася, в горах шаленіла буря і надворі так блискало й гриміло, що вся живина в Матісовому лісі, яка не була на прив’язі, від страху поховалася в свої нори й гнізда. Тільки лихим літавицям злива та грім подобалися дужче за всяку іншу погоду, вони безперестанку літали над Матісовою горою, де стояла розбійницька фортеця, і аж вили з радощів, так їм було гарно. Тож Ловіса сказала Матісові:

— Прожени тих клятих літавиць, хай не верещать, а то я не чую своєї пісні!

І справді, Ловіса, народжуючи дитину, співала. Вона вважала, що так їй легше, та й дитина, певне, буде веселішої вдачі, коли з’явиться на світ у супроводі пісні.

Матіс підійшов із самострілом до бійниці й пустив кілька стріл.

— Ану киш, літавиці! — крикнув він. — У мене народжується дитина, чули, мерзенні прояви!

— Го-го-го, в нього народжується дитина! — завили літавиці. — Народжується дитина-громовиця, мабуть, бридка й маленька, го-го-го!

Матіс пустив стрілу в найбільшу гущу літавиць. Але вони тільки глузливо зареготали з нього, потім знов страхітливо завили й піднялися понад верховіття дерев.

Поки Ловіса, співаючи, народжувала дитину, а Матіс як міг розганяв літавиць, його розбійники сиділи біля відкритого вогнища в просторій кам’яній залі, їли, пили й галасували не менше за літавиць. Якось же треба було їм гаяти час, чекаючи, а чекали вони всі дванадцятеро на те, що мало статися у кімнаті в самій вежі. Бо за ціле їхнє життя в Матісовій фортеці ще ніколи не з’являлося на світ дитини.

Найпалкіше чекав Лисий Пер.

— Чи скоро вже народиться та дитина? — казав він. — Я старий, немічний, моє розбійницьке життя добігає краю. Так хотілося б побачити нового ватажка, поки я навіки склеплю очі.

Не встиг він вимовити ці слова, як двері розчахнулися й до зали, радий-радісінький, ускочив Матіс. Він підстрибом оббіг залу, захоплено вигукуючи:

— У мене знайшлася дитина! Чуєте, що я кажу, в мене знайшлася дитина!

— А що знайшлося? — запитав зі свого кутка Лисий Пер.

— Розбійницька дочка, радійте й веселіться! — крикнув Матіс. — Розбійницька дочка, ось вона!

Через високий поріг саме переступала Ловіса з дитиною на руках. Розбійники заніміли з дива.

— Ви наче позахлиналися пивом, — сказав Матіс. Він узяв дитину в дружини й поніс її показувати своїй ватазі. — Ану гляньте! Чи в розбійницькій фортеці коли народжувалась краща дитина?

Дівчинка лежала на руках у батька й дивилася на нього свідомими очима.

— Бачите? Ця дитина вже дещо тямить, — мовив задоволено Матіс.

— А як вона буде зватися? — запитав Лисий Пер.

— Роня, — відповіла Ловіса. — Я вже давно так надумала.

— Ніби якесь не дівчаче ім’я, — сказав Лисий Пер.

Ловіса зміряла його суворим поглядом.

— Я вирішила, що моя дитина зватиметься Роня, і так воно й буде! — Вона обернулася до Матіса — Давай її вже мені, га?

Та Матіс не хотів розлучатися з дочкою. Він дивився на її ясні оченята, маленькі уста, чорні пасемця волосся, безпорадні ручки і аж тремтів з любові.

— Дитино моя, ти вже взяла моє розбійницьке серце в свої маленькі рученята, — сказав він. — Не збагну, як воно так сталося, але це правда.

— Дай мені її потримати, — попросив Лисий Пер, і Матіс поклав Роню йому на руки так, ніби то було золоте яєчко.

— Ось тобі новий ватажок, про якого ти стільки торочив. Але не впусти дитини, як усе впускаєш, а то це буде твоя остання година.

Та Лисий Пер лише всміхався до Роні беззубим ротом.

— Вона майже нічого не важить, — сказав вік і підкинув дівчинку кілька разів угору.

Матіс сердито відібрав від нього дочку.

— А ти чого сподівався, бараняча голово? Великого ситого ватажка з черевом як барабан і клинцюватою борідкою, га?

Розбійники зрозуміли, що не можна й словом зачіпати немовля, коли вони хочуть, щоб у Матіса був добрий гумор. Його взагалі краще було не дратувати. Тому вони відразу почали вихваляти дівчинку й вихилили на її честь не один кухоль пива. Матіс подобрішав, сів на покуті і водно показував кожному свою дивовижну дитину.

— Ох і лютуватиме Борка, — сказав він. — Та нехай сидить собі на своїй нікчемній розбійницькій горі і скрегоче зубами від заздрощів. Авжеж, трясця його матері, там буде такий скрегіт, що всім літавицям і сірячкам доведеться затикати вуха.

Лисий Пер задоволено кивнув головою і зневажливо мовив:

— Еге, Борка осатаніє. Бо Матісів рід житиме далі, а Борчин піде до бісової матері.

— Так, — підхопив Матіс, — піде до бісової матері, щоб мені з цього місця не зійти! Бо я добре знаю, що Борці не пощастило обжитися дитиною, і ніколи не пощастить!

Тієї миті надворі страхітливо гримнуло — розбійники ще ніколи не чули в Матісовому лісі такого гуку. Вони побіліли зі страху, а старий, кволий Лисий Пер аж перекинувся.

Роня тихенько запхикала, і це стривожило Матіса дужче, ніж грім.

— Моя дитина плаче! — вигукнув він. — Що робити? Що робити?

Ловіса знала, що робити: взяла від нього немовля, нагодувала його, і воно відразу втихомирилося.

— Ото гримнуло, — сказав Лисий Пер, коли й сам трохи заспокоївся. — Хай мене дідько вхопить, як блискавка в щось не влучила.

Так, блискавка влучила, та ще й добре, вранці розбійники самі переконалися. Матісова фортеця на горі була розчахнута навпіл. Вона розкололася від найвищої вежі до самого льоху на дві половини, між якими зяяло провалля.

— Бурхливо починається твоє дитинство, Роню, — сказала Ловіса.

Вона стояла біля розбитого муру й дивилась, якої шкоди заподіяла блискавка.

Матіс кидався на всі боки, мов дикий звір. Як могло таке лихо спіткати стару батьківську фортецю? Проте він ніколи довго не побивався і завжди знаходив, чим себе втішити.

— Що ж, менше буде всіляких переходів та закапелків і менше різного мотлоху, якому треба давати лад. Тепер, мабуть, ніхто вже не заблукає у фортеці. Пам’ятаєте, як Лисий Пер був заблукав і чотири дні не міг утрапити назад?

Лисий Пер не любив, коли йому нагадували про той випадок. Хіба він винен, що так сталося? Він лише хотів побачити, скільки в цій фортеці кімнат та переходів, і, як уже сказано, вона виявилась така велика, що він заблукав. Бідолаха був ледь живий, коли нарешті прибився назад до кам’яної зали. Дякувати богу, розбійники так галасували й товклися, що він здалеку почув гомін, а то б нізащо не втрапив до них.

— Ми ніколи не користувалися цілою фортецею, — повів далі Матіс. — Наші зали, спальні й кімната на вежі, де ми завжди жили, залишилися. От тільки прикро, що в нас тепер немає відходка. Так, трясця його матері, він опинився на тому боці, і шкода мені того, хто не зможе витримати, поки ми встигнемо обладнати новий!

Але розбійники швидко влаштувалися з цим, і життя в Матісовій фортеці пішло звичною колією. З тією різницею, що тепер там була дитина. Маленька дитина, через яку, здавалося Ловісі, Матіс і всі його розбійники наче трохи схибнулися. Зрештою, не вадить, що вони полагіднішали й були не такі шалені, але ж у всьому треба мати міру. А то де таке бачено, щоб дванадцять розбійників і їхній ватажок дурнувато пересміхалися й нетямилися з радощів, побачивши, що крихітна дитина навчилася лазити по кам’яній залі, наче про таке ніхто ніколи й не чув на світі. Правда, Роня лазила напрочуд швидко, спритно впираючись лівою ніжкою, що здавалося розбійникам дивом з див. Та коли вже на те пішлося, більшість дітей навчається лазити, казала Ловіса. І ніхто не робить із цього великої події, і батьки тих дітей не забувають через це геть про все й не занедбують своєї роботи.

— То ви лишаєте здобич Борці і в Матісовому лісі? — гірко питала Ловіса, коли розбійники на чолі з Матісом несподівано верталися додому тільки тому, що неодмінно хотіли подивитися, як Роня їстиме кашу, перше ніж мати покладе її спати в колиску.

Та Матіс ніби не чув жінчиних кпинів.

— Роню, голубонько моя! — вигукував він, коли дівчинка, впираючись лівою ніжкою, квапливо плазувала до нього, тільки-но побачивши його на порозі.

Потім він брав свою голубоньку на коліна й годував кашею, а решта розбійників дивились на них. Мисочка з кашею стояла осторонь на примурку біля вогнища, а грубі розбійницькі руки Матіса були не дуже вправні. Багато каші виливалося додолу, а крім того, Роня інколи відштовхувала ложку, і каша летіла просто на брови Матісові. Коли Роня вперше оздобила кашею батька, розбійники зареготалися на всю залу. Дівчинка злякалася і заплакала, проте скоро зметикувала, чим насмішила їх, і почала частіше відштовхувати ложку. Це дужче розважало розбійників, ніж Матіса, хоч усе інше, що робила Роня, здавалося йому дивовижним. Він вважав, що його дочці не було рівні на світі.

Навіть Ловіса реготала, дивлячись, як Матіс сидить із дитиною на колінах, обляпаний кашею.

— Боже мій, Матісе, хто б подумав, що ти найгрізніший ватажок розбійників на всі гори й ліси! Якби Борка побачив тебе цієї хвилини, то впудився б зі сміху.

— Я швидко відучив би його сміятися, — незворушно відповідав Матіс.

Борка був найбільший Матісів ворог. Так само як Борчин батько й дід були найбільшими ворогами Матісового батька й діда. Доки сягала людська пам’ять, рід Борки сварився з Матісовим родом. Споконвіку вони були розбійниками і пострахом усіх чесних людей, яким доводилося зі своїми кіньми, бричками й возами проїздити крізь темні хащі, їхнє пристановище.

— Хай господь береже тих, кому треба їхати Розбійницьким шляхом, — казали звичайно люди, маючи на думці вузьку ущелину між Борчиним і Матісовим лісами.

Там на них завжди чигали розбійники, а чиї — чи то Борчині, чи Матісові, — тим, кого грабували, було вже байдуже. Але Матісові й Борці було зовсім не байдуже. Вони запекло билися за здобич і навіть грабували одні одних, коли ущелиною проїздило замало підвід.

Усього цього Роня не знала, вона була ще надто мала. Вона не розуміла, що її батько — грізний ватажок розбійників. Для неї він був ласкавий бородатий Матіс, який сміявся, співав, галасував і годував її кашею. Дівчинка любила його.

Та Роня з кожним днем підростала і поступово пізнавала все, що її оточувало. Простора кам’яна зала довго здавалася їй цілим світом. Там дівчинці було дооре, вона любила сидіти під довгим столом і гратися шишками та камінцями, які їй збирав Матіс і приносив додому. Зрештою, кам’яна зала була непоганим місцем для дитини. Там вона не нудилася й могла багато чого навчитись. Роні подобалось, коли розбійники ввечері весело співали біля відкритого вогнища. Вона завмирала під столом і слухала, поки вивчила всі розбійницькі пісні. Потім почала сама підспівувати їм чистим дзвінким голоском і ще більше зачарувала цим Матіса, який не міг нахвалитися своєю незвичайною дочкою, що так гарно співала. Навчилася Роня й танцювати. Бо коли розбійники були в запалі, вони танцювали й вистрибували серед зали, мов навіжені. Роня швидко перейняла їхні рухи і теж почала танцювати й вистрибувати, на батькову радість, незгірше за розбійників. А коли після танців вони сідали біля довгого столу погасити спрагу кухлем пива, Матіс хвалився своєю дочкою:

— Погодьтеся, що вона гарна, як юна літавиця. Така сама гнучка й спритна, з такими самими чорними очима й чорними косами. Погодьтеся, що ви ніколи не бачили дитини, яка б могла зрівнятися з моєю дочкою!

І розбійники погоджувалися, одностайно киваючи головами. А Роня тим часом сиділа під столом зі своїми шишками й камінцями, дивилась на ноги розбійників у волохатих шкіряних ходаках і уявляла собі, що то її неслухняні кози. Кіз Роня вже бачила в хліві, бо Ловіса, коли йшла їх доїти, брала з собою дочку.

Але більше нічого, крім цього маленького світу, Роня не знала. Бо вона не знала, що було за Матісовою горою. І одного чудового дня Матіс, хоч як йому не хотілося, збагнув, що час уже випустити Роню з фортеці.

— Ловісо, — сказав він дружині, — наша дочка повинна пізнати життя в Матісовому лісі. Пусти її.

— Ага, нарешті й ти зрозумів, що треба зробити, — відповіла дружина. — Я вже давно пустила б її, якби сама тут порядкувала.

І відтоді Роні дозволено ходити скрізь, де вона хотіла. Але спершу Матіс дещо пояснив дівчинці.

— Остерігайся літавиць, сірячків і Борчиних розбійників, — сказав він.

— А як я знатиму, що то літавиці, сірячки і Борчині розбійники? — запитала Роня.

— Ти їх упізнаєш, — відповів Матіс.

— Добре, — мовила Роня.

— І гляди не заблукай у лісі, — вів далі Матіс.

— А що мені робити, коли я заблукаю? — запитала Роня.

— Намагайся втрапити на ту стежку, що треба, — відповів Матіс.

— Добре, — мовила Роня.

— І гляди не впади в річку, — сказав Матіс.

— А що мені робити, коли я впаду в річку? — запитала Роня.

— Пливи, — порадив Матіс.

— Добре, — мовила Роня.

— І гляди не звалися в Пекельну прірву, — додав наостанці Матіс.

Він мав на думці провалля, що ділило Матісову фортецю навпіл.

— А що мені робити, коли я звалюся туди? — запитала Роня.

— Тоді вже нема чого робити, — відповів Матіс і так застогнав, ніби на груди йому раптом налягло все лихо світу.

— Добре — мовила Роня, коли Матіс перестав стогнати — Я не звалюся в Пекельну прірву. Мені ще щось треба знати?

— Так, багато чого, — сказав Матіс. — Але ти поступово все сама взнаєш. Ну йди!

2

І Роня пішла. Вона швидко збагнула, яка була досі | дурна, бо думала, що простора кам’яна зала — весь світ. Навіть могутня Матісова фортеця не була всім світом. І навіть висока Матісова гора. Ні, світ був більший за них. Такий великий, що аж дух спирало. Авжеж, Роня чула, як батько з матір’ю говорили про те, що було поза фортецею, говорили про річку. Але поки вона не побачила її, швидку, з бурхливими водоспадами, які ринули зі скель Матісової гори, то не розуміла, що таке річка. І про ліс вони теж говорили. Але поки дівчина не побачила його, суцільну стіну темних дивовижних дерев, які шелестіли на вітрі, то не розуміла, що таке ліс. І вона тихенько засміялася — просто від того, що річка й ліс є. Їй важко було повірити, уявити собі, що такі великі дерева й така велика вода справді є! То хіба не закортить тобі засміятися?

Роня пішла стежкою прямо в найгустіші хащі й опинилася біля невеличкого озерця. Далі їй не можна було ходити, сказав батько. Озерце чорніло серед темних ялин, тільки латаття біліло на його поверхні. Роня не знала, що то латаття, але довго дивилася на нього і стиха сміялась, просто від того, що воно є.

Вона провела біля озерця цілий день і робила багато такого, чого досі ніколи навіть не пробувала. Кидала шишки у воду й раділа, коли бачила, що може гойдати їх, сколихуючи ногою воду. Зроду ще Роні не було так гарно. Як весело ногам бовтати по воді, а ще веселіше спинатися вгору! Навколо озерця лежали купи замшілого каміння, щоб лазити по ньому, і росли ялини й сосни, щоб триматися за їхнє гілля. І Роня лазила по камінні, тримаючись за гілля дерев, поки сонце почало ховатися за лісисті вершини. Тоді вона з’їла хліб і випила молоко, яке принесла з собою в шкіряній торбині. Потім лягла на мох трохи відпочити. Високо над нею шуміли дерева. Роня лежала, дивилася на ті дерева, стиха сміялася, що вони є, і незчулась, як заснула.

Коли дівчина прокинулась, була вже ніч. Вона побачила, як над верхівками дерев блимали зірки, і збагнула, що світ іще більший, ніж їй здавалося. І їй стало сумно, що ті зірки світилися, але були недосяжні, хоч скільки простягай до них руки.

Роня забарилася в лісі довше, ніж їй дозволено. Треба поспішати додому, а то батько збожеволіє, це вона знала.

Зірки віддзеркалювалися в озерці, а решта все тонуло в найчорнішій темряві. Та до темряви Роня звикла. Вона дівчину не лякала. Хіба ж не було темно в Матісовій фортеці в зимові ночі, коли вичахав вогонь? Темніше, ніж у всіх лісах. Ні, темряви Роня не боялася.

Вона вже хотіла йти, як раптом згадала про свою шкіряну торбину. Торбина й далі лежала на камені, де Роня підобідувала, і вона навпомацки полізла по неї. Вона подумала, що, опинившись на високому камені, буде ближче до зірок, і простягла руки, щоб зірвати кілька з них і понести з собою в торбині додому. Але з того нічого не вийшло, тож вона взяла торбину і вже рушила вниз, коли раптом побачила таке, що злякалася. Скрізь поміж деревами світилися очі. Ті очі кільцем оточили камінь і стежили за нею, а вона аж тепер помітила їх. Досі Роня ніколи не бачила очей, що світилися в темряві, і вони їй не сподобалися.

— Чого вам треба? — гукнула вона.

Відповіді не було. Натомість очі посунули ближче.

Поволі, на вершок за один раз, вони наближалися до неї, і Роня почула мурмотіння якихось голосів, чудних, старечих, безбарвних голосів, шо безперестанку шемріли:

— Гей, сірячки, тут людина, людина в Сірячковому лісі, гей, сірячки, кусайте її і бийте, гей, сірячки, кусайте її і бийте!

Раптом усі вони зібралися під каменем, де стояла Роня, кумедні сірі створіння, що хотіли їй зла. Вона їх не бачила, але виразно відчувала, що сірячки стоять там. У неї мороз пішов по спині. Тепер вона переконалася, що сірячки, яких Матіс наказував їй остерігатися, дуже небезпечні.

Та остерігатися їх було вже пізно. Бо сірячки почали бити по камені палицями, ломаками й дрючками, чи що вони там ще мали в руках. Серед навколишньої тиші гупало, торохтіло й калатало так моторошно, що Роня зойкнула, бо тепер була вже смертельно налякана.

Коли вона зойкнула, сірячки перестали бити дрючками. Натомість дівчина почула ще гірше: вони полізли на камінь, оточуючи її в темряві з усіх боків. Вона чула, як шкрябали їхні кігті, чула їхнє мурмотіння:

— Гей, сірячки, кусайте її і бийте!

У розпачі Роня зойкнула ще дужче й нестямно замахала навколо себе торбиною. Вона була певна, що сірячки скоро досягнуть її і заїдять на смерть. Її перший день у лісі буде й останнім.

Та тієї миті вона почула крик: так люто міг кричати тільки батько. І справді, він якраз нагодився разом зі своїми розбійниками, їхні смолоскипи миготіли між деревами, а Матісів крик відлунював у лісі.

— Ану геть, сірячки! Ідіть до бісової матері, поки я вас не побив!

І тоді Роня почула, як заляпотіли маленькі тіла, спадаючи з каменя, а коли світло смолоскипів поближчало, то й побачила їх: сірі гномики, ідо кидалися в темряву й зникали.

Роня сіла на свою торбину і з’їхала зі стрімкого каменя. Матіс відразу підбіг до неї і взяв на руки. Поки він ніс її додому, до фортеці, вона плакала йому в бороду.

— Тепер ти знаєш, які сірячки, — сказав Матіс, коли вони сиділи біля вогнища й він грів дочці закоцюблі ноги.

— Так, тепер уже знаю, — відповіла Роня.

— Але не знаєш, як із ними поводитися, — повів далі батько. — Якщо тебе бере страх, сірячки на відстані відчувають його і аж тоді стають небезпечні.

— Так, — озвалася мати, — в цьому є трохи правди. Тому в Матісовому лісі найкраще не боятися.

— Я пам’ятатиму про це, — сказала Роня.

Матіс зітхнув і міцно пригорнув її до себе.

— Ти хіба забула, чого я казав тобі остерігатися?

Ні, вона, звичайно, не забула. І наступними днями тільки те й робила, що остерігалася того, що було небезпечне, і вчилася не боятись. Матіс попереджав, щоб вона не впала в річку, тому Роня гасала донесхочу по слизькому камінні над річкою там, де найдужче шуміла вода. Бо ж не могла вона ходити по лісі й остерігатися, щоб не впасти в річку. Адже щоб із науки була якась користь, треба вчитись не будь-де, а біля водоспадів. Бо добиратися до водоспадів Ро-ні доводилося з боку Матісової гори, яка стрімко збігала до річки. Першого разу їй було дуже важко, вона так боялася, що навіть заплющила очі. Але поступово вона сміливішала, бо вже знала, де є розколини, куди можна стати ногою і як треба чіплятися пальцями, щоб не зірватись і не полетіти задки у водоспад.

Як добре, думала Роня, що вона знайшла місце, де можна остерігатися, щоб не полетіти у водоспад, і заразом учитися не боятись!

Так минали дні. Роня остерігалась і вчилася стільки, що Матіс і Ловіса навіть не подумали б, і нарешті стала спритна, мов маленька тваринка, гнучка й дужа. Тепер вона нічогісінько не боялася. Ні сірячків, ні літавиць, не боялася, що заблукає в лісі й що впаде в річку. Правда, вона ще не почала остерігатися, щоб не впасти в Пекельну прірву, але мала намір скоро спробувати й цього.

Саму Матісову фортецю вона дослідила всю до верхівки. Побувала в усіх порожніх залах, куди, крім неї, ніхто й ногою не ступав, і не заблукала в підземних переходах, у темних льохах і склепіннях. Роня тепер знала всі потаємні фортечні переходи і всі потаємні лісові стежки. Хоч, звичайно, більше любила ліс і бігала по ньому цілий день.

Та коли наставав вечір і западала темрява, коли в кам’яній залі горіло вогнище, вона верталася додому, втомлена до знемоги від цілоденного остерігання всього небезпечного й від навчання не боятися. На той час Матіс та його розбійники також поверталися з лісу, і Роня сиділа разом з усіма й співала розбійницьких пісень. Але про їхнє розбійницьке життя дівчина нічого не знала. Вона бачила, як вони приїздили ввечері з крамом, навантаженим верхи на коней, з різним добром у мішках і шкіряних торбах, у паках і скринях. Але звідки бралося те добро, їй ніхто не пояснював, і вона не цікавилася тим, так само, як не цікавилася, звідки береться дощ. Вона ж бо вже помітила, що на світі просто є всього повно.

Інколи вона чула розмову про розбійників Борки й тоді згадувала, що їх також треба остерігатися. Але досі вона ще не бачила жодного з них.

— Якби Борка не був таким собакою, я б йому, може, й поспівчував, — сказав одного вечора Матіс. — Сторожа ганяється за ним по Борчиному лісі, він тепер не має хвилини спокою. Скоро його викурять із кубла. Він поганець, нічого не скажеш, та однаково…

— У Борчиній ватазі що не розбійник, то й поганець, — мовив Лисий Пер, і всі з ним погодилися.

Яке щастя, що Матісові розбійники багато кращі, подумала Роня і обвела їх поглядом. Вони сиділи біля довгого столу й сьорбали юшку. Вони, щоправда, були зарослі, брудні, сварливі й нестримні, та Роня ніколи не чула, щоб хтось називав їх поганцями. Лисий Пер і Тупак, Блазній і Бевзень, Данчик і Такало, Клешня і Костомаха, Щасливець і Невдаха, Зухвалець і Плескатий — усі вони її друзі. Роня знала, що за неї вони ладні піти у вогонь і у воду.

— Дякувати богу, що ми у фортеці, — сказав Матіс. — Тут ми в безпеці, як лис у норі чи орел на вершині скелі. Ті старостині йолопи знають, що якби поткнулися сюди й надумали зчинити бучу, ми б послали їх до бісової матері.

— Так, що вони аж квакнули б, — задоволено сказав Лисий Пер.

Усі розбійники погодилися з ним і довго реготали, уявляючи собі, яка дурна була б сторожа, коли б спробувала дістатися до Матісової фортеці, що стояла на скелі, неприступна з усіх боків. Тільки з південного боку зміїлася вниз вузенька стежечка і зникала в лісі. А з трьох інших боків від фортеці спадали прямовисні кручі. Хай би ті йолопи спробували вилізти на них, жартували розбійники. Вони ж бо не знали, де Роня вчилася не боятись.

— А якщо захочуть добратися до нас стежкою, то неодмінно застрянуть біля Вовчої пастки, — повів далі Матіс. — Ми їх зупинимо там каміняччям. Та й не тільки ним, якщо буде треба.

— Не тільки ним, якщо буде треба, — і собі сказав Лисий Пер і пирхнув, уявивши, як вони спинятимуть сторожу біля Вовчої пастки. — За свій вік я там передавив чимало вовків, — додав він. — Але тепер уже надто старий і давлю тільки власні блохи, ха-ха-ха!

Роня розуміла: Лисого Пера шкода, що він такий старий, та ніяк не розуміла, нащо старостиним йолопам зчиняти бучу біля Вовчої пастки. Зрештою, вона була сонна й не мала сили роздумувати про це. Вона залізла в свою постіль і полежала там, не засинаючи, поки не почула «Пісні лісовиків», яку мати співала щовечора, коли для розбійників була пора залишати вогнище й розходитися до своїх спалень. У кам’яній залі спали тільки троє — Роня, Матіс і Ловіса. Роні подобалося лежати в постелі й крізь нещільно запнуту завісу спостерігати, як у вогнищі жеврів і пригасав жар, коли мати вже співала. Скільки дівчина пам’ятала себе, вона завжди чула, як її мати співала на добраніч «Пісню лісовиків». Роня знала, що тепер пора спати, але, поки сон зліплював їй очі, вона радісно думала: «Завтра я знов устану!» І дівчина схоплювалася, тільки-но починав сіріти новий день. І хоч би яка була погода, вона квапилась до лісу, й Ловіса давала їй у дорогу шкіряну торбину з хлібом і молоком.

— Ти дитина громовиці, — казала мати, — і дитина літавиць, а таких темній силі легко зманити, це кожен знає. Тож гляди, щоб тебе не забрали літавиці!

Роня вже не раз бачила, як літавиці ширяли над лісом, вона тоді швиденько рачкувала в кущі й ховалася. В Матісовому лісі на людину чигає багато небезпек, та літавиці найнебезпечніші. Їх треба остерігатися, як хочеш вижити, казав Матіс. І найбільше через них він так довго не випускав Роні з фортеці. Літавиці гарні, шалені й жорстокі. Невблаганними, мов камінь, очима вони вдивлялися в лісову гущавину, шукаючи, кого б роздерти до крові своїми гострими пазурами.

Та ніякі літавиці не могли відлякати Роню від звичних стежок і місцин, де минало її самітне лісове життя. Так, дівчина була самітна, але не відчувала своєї самоти. Їй нікого й не треба було. Дні її були сповнені подій, цікаві й щасливі, тільки надто швидко збігали. Скінчилося літо, тепер була вже осінь.

Ближче до осені літавиці завжди ще дужче навісніли, і одного дня вони доти ганяли Роню по лісі, доки вона відчула, що справді опинилася в небезпеці. Звичайно, дівчина стрибала, мов лисиця, і знала всі лісові сховки, але літавиці не полишали її, і вона весь час чула їхній крик:

— Го-го-го, гарненька людинко, зараз поллється твоя кров, го-го-го!

Нарешті дівчина вскочила в озерце й перепливла під водою на другий бік. Там вона випірнула з води й сховалася під густою ялиною. Дівчина чула, як літавиці шукали її і люто верещали:

— Де ділася людинка, де вона, де? Ходи, хай ми роздеремо тебе, розірвемо пазурами, хай поллється твоя кров, го-го-го!

Роня сиділа у своєму сховку, аж поки помітила, як літавиці зникли над верхівками дерев. Їй більше не хотілося гуляти в лісі. Але до вечора й до «Пісні лісовиків» було ще кілька годин, тому Роня вирішила зробити те, що вже давно надумала. Зараз вона вибереться на дах фортеці й почне остерігатися, щоб не впасти в Пекельну прірву.

Роня безліч разів чула, як розкололася фортеця тієї ночі, коли вона народилась. Матісові ніколи не набридало згадувати про це.

— Ото був гуркіт, трясця його матері! Аби ти була чула! Та ти його й чула, хоч була ще як кулак. Торох — і замість однієї фортеці стало дві, з проваллям між ними. Гляди не забудь того, що я сказав: остерігайся, щоб не звалитись у Пекельну прірву!

І саме тепер Роня надумала остерігатися. Це була найкраща нагода, поки в лісі шаленіли літавиці.

Роня вже не раз вилазила на дах, але ніколи не підходила до небезпечного провалля, що йшло прямовисно, не захищене жодним виступцем. Тепер Роня поплазувала до його краю і зазирнула в глибину. Ох, провалля було страшніше, ніж вона собі гадала!

Роня підняла камінець, що впав зі стіни й лежав скраю, кинула його вниз і здригнулася, почувши, як він гупнув об дно, глухо, страшенно далеко. Справді, такої глибини треба остерігатися! Хоч провалля було й не дуже широке. Добре скоч — і перескочиш. Та хто дурний захоче його перескакувати? А може, все-таки не завадило б поостерігатися й повчитись, як вона вчилася досі? Роня знов зазирнула вниз. Бр-р, яка глибина! Потім вона підвела очі, щоб поглянути, де найкраще було б перескочити. І побачила таке, що мало не звалилася в Пекельну прірву з самого подиву.

Трохи далі, на другому боці провалля, хтось сидів, десь такий завбільшки, як вона, і помахував над Пекельною прірвою ногами.

Роня знала, що на світі е ще й інші діти. Тільки в МатісовІй фортеці і в Матісовому лісі вона була сама. Та мати казала їй, що в інших місцях є багато дітей двох видів: такі, що потім, коли виростуть, стануть Матісами, і такі, що стануть Ловісами. Роня мала стати Ловісою. Але вона відчувала, що той, хто там сидів і помахував ногами над Пекельною прірвою, мав стати Матісом.

3

Та ось і він побачив її і також засміявся.

— Я знаю, хто ти, бо вже раз бачив, як ти гасала по лісі, — сказав він. — Ти дочка розбійника.

— А хто ти? — запитала Роня. — І яким дивом ти тут опинився?

— Я Бірк Боркасон, і я тут мешкаю. Ми цієї ночі перебралися сюди.

Роня витріщила на нього очі.

— Хто це «ми»?

— Борка, і Ундіса, і я, і наші дванадцятеро розбійників.

Минула добра хвилина, поки Роня збагнула, що означають його слова. То було щось нечуване. Нарешті вона запитала:

— Ти хочеш сказати, що вся північна фортеця тепер повна тих поганців?

— Ні, там оселилися самі лише чесні Борчині розбійники. А ось там, де мешкаєш ти, аж кишить поганцями. Я це завжди чув.

Он як, він це завжди чув! Яке неймовірне нахабство! У серці в дівчини закипіла лють. Але на неї чекало ще гірше.

— Зрештою, — повів далі Бірк, — це вже не північна фортеця. Від цієї ночі вона зветься Борчина твердиня. Затям собі раз назавжди.

Роні дух сперло з люті. Борчина твердиня! Від таких слів справді можна осатаніти! Які ж вони поганці, ті Борчині розбійники! А цей блазень, що сидить тут і хихоче, один із них!

— Трясця його матері! — мовила Роня. — Стривайте лишень, хай про це довідається Матіс, він викурить вас до бісової матері одним махом!

— Ти так думаєш? — запитав Бірк.

Роня згадала про Матіса і вся затремтіла. Вона бачила його розлюченого до нестями і знала, що це таке. Вона розуміла, що тепер Матісова фортеця завалиться вдруге, і аж застогнала від цієї думки.

— Що з тобою? — запитав Бірк. — Тобі погано?

Роня не відповіла йому. Вона вже наслухалася цього блазня, наслухалася його нахабного базікання. Треба щось робити. Матісові розбійники скоро повернуться додому, і тоді ті йолопи, Борчині розбійники, трясця їхній матері, всі до ноги втечуть із Матісової фортеці швидше, ніж вони сюди забралися!

Роня підвелася й хотіла вже йти, коли враз помітила, що Бірк хотів зробити. Справді, той пройдисвіт намірявся перебратись до неї через Пекельну прірву! Він стояв по той бік навпроти Роні й готувався стрибнути. Вона крикнула:

— Якщо ти опинишся тут, дістанеш у пику, так що аж свічки тобі засвітяться в очах!

— Ха-ха-ха! — засміявся Бірк і перестрибнув провалля. — Ану вдар, коли можеш, — глузливо додав він.

Цього йому не треба було казати, бо дівчина не стерпіла. Досить того, що він та Інші поганці розташувалися в Матісовій фортеці. Але щоб іще якийсь Борчин розбійник стрибав сюди, а Матісів розбійник не зробив того самого!

І Роня й собі стрибнула. Сама нестямившись, вона раптом перелетіла через Пекельну прірву й опинилася на другому боці.

— Так ти не втечеш! — гукнув Бірк і відразу стрибнув за нею.

Проте Роня не чекала на нього. Знову стрибок, і вона перелетіла провалля. Нехай тепер стовбичить там і лупить на неї очі скільки хоче!

— Ти нахвалялася дати мені в пику, то чому не даєш? — гукнув Бірк. — Я зараз буду біля тебе!

— Бачу, — сказала Роня.

Бірк гайнув на другий бік. Але дівчина не дочекалася, поки він опиниться біля неї. Вона перескочила назад і вирішила стрибати, якщо буде треба, поки їй вистачить духу. Аби тільки уникнути Бірка.

Далі вони вже нічого не бачили. Тільки стрибали. Мов навіжені, стрибали туди й назад через Пекельну прірву. Жодне з них не чуло нічого, крім свого важкого віддиху. Та й чути не було чого. Бо навколо стояла прикра тиша, лише часом крякали ворони, що сиділи на вежах фортеці. Здавалося, ніби ціла Матісова фортеця затамувала подих, очікуючи на щось страшне, що ось-ось мало статися.

Так, скоро ми обоє попадаємо в провалля, подумала Роня. Тоді принаймні настане край цьому безперервному стрибанню.

Бірк саме стрибнув через провалля навпроти Роні, і вона, щоб уникнути його, гайнула на другий бік. Вона вже й не знала, вкотре. Дівчині здавалося, ніби вона ціле своє життя тільки те й робила, що стрибала через провалля, аби уникнути зустрічі з Борчиним поганцем.

Враз вона побачила, що Бірк зісковзнув з відколеного каменя на краю провалля, на який саме стрибнув. І почула його крик, перше ніж він зник у глибині.

Потім Роня чула вже тільки ворон. Вона заплющила очі, бажаючи одного: щоб цього дня ніколи не було. І щоб ніколи не було Бірка. І щоб вони ніколи не стрибали.

Нарешті вона поплазувала на животі до краю провалля й зазирнула в нього. І побачила Бірка. Він стояв на чомусь просто під нею, на камені чи на уламку балки — щось там виставало з розколеного муру саме настільки, аби можна було впертися в нього ногами. Бірк стояв там над глибоким проваллям і відчайдушно шукав руками опори, щоб учепитися й не впасти на дно. Але він знав і Роня також знала, що без сторонньої допомоги він не вибереться звідти. Він стоятиме там, доки вистачить сили, і обоє вони знали, що потім уже не буде більше Бірка Боркасона.

— Тримайся, — сказала Роня.

І хлопець глузливо відповів:

— Певне, а що ж мені робити!

Та в голосі його бринів страх.

Роня швиденько розмотала плетену шкіряну линву, яку завжди носила змотану в клубок на поясі. Та линва часто ставала їй у пригоді, коли доводилось на щось вилазити чи видряпуватись. Тепер Роня на одному кінці линви зробила великий зашморг, а другий обв’язала навколо себе. Потім спустила линву в провалля й побачила, як заблищали в Бірка очі, коли зашморг загойдався в нього над головою. Так, линви якраз вистачило, і це було велике щастя для Борчиного поганця.

— Затягни на себе линву, якщо можеш, — сказала вона. — Потім почнеш вилазити, коли я гукну. Але не раніше!

Грім, що влучив у фортецю тієї ночі, як Роня народилася, звалив із вежі кам’яну брилу. Тепер вона здіймалася горою неподалік від краю провалля. Роня лягла плазом за ту брилу й гукнула:

— Вилазь!

І відразу відчула, як натяглася линва навколо її стану. Їй було боляче. Бірк спинався вгору, і щоразу, коли він натягував линву, Роня тихо стогнала.

Скоро я розколюся навпіл, як Матісова фортеця, подумала дівчина і зціпила зуби, щоб не закричати.

Та раптом линва ослабла. Бірк підбіг до каменя й глянув на Роню, що й далі лежала і дослухалася, чи вона ще дихає, чи вже ні. Він сказав:

— Он де ти лежиш!

— Так, онде я лежу, — мовила Роня. — Ти вже не будеш стрибати?

— Ще раз доведеться стрибнути. Щоб опинитися на своєму боці. Адже мені треба повернутися додому, до Борчиної твердині!

— Спершу скинь із себе мою линву, — сказала, підводячись, Роня. — Я не хочу бути зв’язана з тобою довше, ніж треба.

Бірк зсунув із себе зашморг.

— Ну звичайно, — сказав він. — Та після всього цього я, мабуть, однаково буду прив’язаний до тебе. Без линви.

— Дуже ти мені потрібен, — мовила Роня. — І ти, і твоя Борчина твердиня! Іди до бісової матері!

Вона стиснула кулак і вгатила Бірка просто в ніс. Він усміхнувся.

— Хіба я не цього від тебе домагався? Але ти була добра, коли рятувала мені життя, і я дякую тобі за це.

— Кажу, йди до бісової матері, — мовила Роня й кинулась навтіки, навіть не оглядаючись.

Та коли вона була вже біля кам’яних сходів, що вели з вежі вниз до Матісової фортеці, то почула, як Бірк гукнув:

— Слухай, дочко розбійника, може, ще зустрінемось колись?

Роня повернула голову й побачила, що хлопець приготувався до останнього стрибка.

— Маю надію, що ти знов упадеш у провалля, поганцю! — крикнула вона.

Вийшло ще гірше, ніж Роня сподівалася. Матіс так осатанів, що навіть його розбійники полякалися.

Але зразу ніхто не повірив, що дівчина розповіла правду, і Матіс уперше розгнівався на неї.

— Трохи можна і прибрехати, й вигадати, часом така брехня буває навіть смішна. Але теревенити такі нісенітниці! Борчині розбійники в моїй фортеці! Ото набалакала! В мене кров закипає з люті, хоч я знаю, що це брехня.

— Це не брехня, — відповіла Роня.

І знов спробувала розповісти про все, що довідалась від Бірка.

— Ти брешеш, — сказав Матіс. — Уже саме те, що в Борки є син, — брехня. Я завжди чув, що він не може мати дітей.

Усі розбійники мовчали, ніхто не зважувався озватись. Та нарешті Бевзень розтулив рота:

— Може, й чув, але хлоп’я в нього таки є. Те, що Ундіса привела з переляку, коли так страшно гриміло. Як у нас знайшлася Роня, пригадуєш?

Матіс витріщив на нього очі.

— І мені й досі ніхто не сказав? Яку ще чортівню ви приховуєте від мене?

Він нестямно озирнувся навколо, потім, люто заревівши, схопив у кожну руку по кухлю з пивом і так торохнув ними об стіну, що пиво бризнуло на всі боки.

— І тепер Борчине гадюченя лазить по дахові моєї фортеці! Ти, Роню, розмовляла з ним?

— Він розмовляв зі мною, — відповіла дівчина.

Матіс знов заревів, тоді схопив баранячий окіст, покладений для розбійників на довгому столі, і торохнув ним об стіну так, що лій бризнув на всі боки.

— І ти кажеш, що те гадюченя торочить, ніби його звироднілий батько з усім своїм розбійницьким кодлом перебрався в північну фортецю?

Звичайно, Роня боялася, що батько навіть не вислухає її до кінця, а зразу осатаніє з люті. Та щоб витурити Борчиних розбійників, потрібна була лють, тому вона сказала:

— Так, і тепер вона зветься Борчина твердиня, затямте собі раз назавжди.

Матіс знов заревів, схопив казан з юшкою, що висів над полум’ям, і шпурнув ним об стіну так, що юшка бризнула на всі боки.

Ловіса мовчки слухала його й дивилася, що він робить. У ній також кипіла лють. Вона підійшла до Матіса з яйцями, які щойно принесла з курника, й сказала:

— На ось ще й їх. Але май на увазі, що прибиратимеш після себе сам!

Матіс узяв яйця разом із торбиною і, люто заревівши, торохнув ними об стіну так, що жовтки порозтікалися.

А тоді заплакав:

— Досі я казав, що ми в безпеці, як лис у норі чи орел на вершині скелі. Так воно й було. А тепер…

Він як стій упав додолу й почав ридати, кричати, проклинати все на світі, аж поки Ловісі набридло слухати його.

— Та годі вже тобі! — мовила вона. — Якщо в тебе в кожусі завелися воші, то хоч би ти скільки лежав і скиглив, нічого не «допоможе. Краще встань і щось роби!

Голодні розбійники вже сиділи за столом. Ловіса підняла з долівки баранячий окіст і трохи обтерла його.

— Від того, що Матіс кинув його додолу, окіст тільки став м’якший, — заспокоїла вона розбійників і понарізувала їм товсті шматки м’яса.

Насуплений Матіс підвівся з долівки й теж сів до столу. Але нічого не їв. Схиливши чорну розпатлану голову на руки, він сидів, стиха мурмотів щось собі під ніс і часом зітхав, так гучно, що чути було на цілу залу. Тоді Роня підійшла до нього, обняла за шию і притулилася щокою до його обличчя.

— Не журіться, тату, — сказала вона. — Адже їх треба тільки вигнати!

— Не так легко їх буде вигнати, — гірко відповів Матіс.

Вони просиділи перед вогнищем цілий вечір, обмірковуючи, що робити далі. Як їм вигнати воші з кожуха, як викурити Борчиних розбійників з фортеці, де вони міцно засіли, — ось що турбувало Матіса. Але найдужче йому кортіло довідатись, як ті хитруни з хитрунів, ті злодійкуваті собаки пролізли до фортеці, а його розбійники навіть нічого не помітили. Адже кожен, хто добирався до Матісової фортеці верхи чи пішки, мав пройти через Вовчу пастку, а її охороняли вдень і вночі. І ніхто там не бачив бодай тіні Борчиних розбійників. Лисий Пер глузливо засміявся.

— А ти як гадав, Матісе? Що вони прогулюватимуться повз Вовчу пастку й чемно казатимуть: «Відійдіть-но вбік, ласкаві приятелі, бо цієї ночі ми маємо намір перебратися в північну фортецю?»

— То скажи, як вони туди дісталися, коли ти такий мудрий?

— Принаймні не через Вовчу пастку й головну фортечну браму, — відповів Лисий Пер. — Звичайно, добралися з північного боку, де в нас немає варти.

— А навіщо там виставляти варту? Там же немає в’їзду до фортеці, та ще й круча спадає прямовисно. Чи, може, вони, як мухи, вміють лазити прямовисними стінами? А тоді прослизати вузькими бійницями, га?

Потім він щось згадав і підозріло глянув на Роню.

— А ти що робила на даху фортеці?

— Остерігалася, щоб не впасти в Пекельну прірву, — відповіла дівчина.

Вона пошкодувала, що не розпиталася в Бірка про все докладніше. Може б, їй пощастило довідатись, як Борчині розбійники дісталися до північної фортеці. Та хіба тепер час думати про це?

Матіс виставив нічну варту не тільки біля Вовчої пастки, а й на даху.

— Борчине нахабство не має меж, — сказав він. — Ану ж він іще майне через Пекельну прірву, мов дикий бугай, і вишпурить нас із Матісової фортеці з усіма манатками.

Він схопив кухоль з пивом і торохнув ним об стіну так, що аж піна розбризкалась по залі.

— Я лягаю, Ловісо! Але не спати, а думати про тих поганців і проклинати їх. І лихо тому, хто мені заважатиме!

Роня також довго не спала того вечора. Раптом усе здалося їй несправедливим і сумним. Чого так має бути? Хоча б той Бірк — адже вона спершу зраділа, як побачила його. І треба ж, щоб так усе обернулось: нарешті вона зустріла однолітка, і виявилося, що то гидкий Борчин злодійчук!

4

Другого дня Роня прокинулась дуже рано. Та її батько вже сидів біля столу і їв кашу. Він похмуро підносив ложку до рота, але часом забував, що його треба розтулити. З’їв він тієї каші небагато, а тоді й зовсім перехотів їсти, коли Плескатий, що разом із Зухвальцем і Тупаком стояв уночі на чатах біля Пекельної прірви, вбіг до кам’яної зали і вигукнув:

— Матісе, на тебе чекає Борка! Він стоїть по той бік провалля, копилить губу і торочить, що хоче негайно поговорити з тобою!

Сказавши це, Плескатий відскочив убік і добре зробив, бо тієї ж миті повз самісіньке його вухо пролетіла миска і вдарилася об стіну так, що всю її обляпала каша.

— Прибиратимеш за собою сам, — суворо наказала Ловіса, та Матіс не почув її слів.

— Он як, Борка хоче поговорити зі мною! Трясця його матері, зараз поговорить, але після цього йому вже не захочеться більше говорити. Ні про що, — мовив Матіс і так зціпив зуби, що вони аж заскреготали.

Зі спалень до зали прибігли розбійники, всі хотіли знати, що сталося.

— Поїжте каші, он вона мліє на вогні, — сказав Матіс. — Потім візьмемо дикого бугая за роги і звалимо в Пекельну прірву!

Роня почала одягатися. Одягання було недовге, бо на сорочку вона тільки накинула курточку з лошачої шкури й надягла такі самі штани. А що вона до самого снігу ходила боса, то їй не треба було вовтузитися з черевиками чи ходаками, коли вона поспішала, як оце тепер.

Звичайного дня вона зараз-таки подалася б до лісу. Але був незвичайний день, тому вона заквапилась на дах, поглянути, що там робитиметься.

Матіс зібрав своїх розбійників, і всі вони, дожовуючи кашу, навіть Ловіса й Роня, рішуче подалися кам’яними сходами на дах. Тільки Лисий Пер самотою сидів біля своєї миски й гірко нарікав, що не має вже сили піти з усіма, коли заповідається щось цікаве.

— У цій оселі надто багато сходів, — мурмотів він. — І в декого надто кволі ноги.

Тим часом настав ясний холодний ранок. Перше червоне сонячне проміння заграло над густими лісами навколо Матісової фортеці. Роня дивилася на них через вежу. Її місце було там, унизу, в тихому зеленому світі, а не тут, біля Пекельної прірви, де тепер лавами стояли Матісові та Борчині розбійники й дивилися одні на одних через провалля, яке їх розділяло.

Ага, он який він, цей хитрун з хитрунів, подумала Роня, коли побачила Борку, що, розставивши ноги, нахабно стояв посеред своїх розбійників. Він не такий високий і вродливий, як Матіс, задоволено подумала вона. Проте, видно, дужий, нічого не скажеш. Справді, невисокий, але широкоплечий, з рудим волоссям, що стирчало на всі боки. Біля нього стояв іще хтось рудий, ніби з мідяним шоломом на голові. Авжеж, там. стояв Бірк і, здавалося, розважався всім тим видовиськом. Він крадькома підморгнув їй, так, наче вони були давні знайомі. Аякже, хай собі уявляє, що хоче, злодійкуватий собака!

— Добре, Матісе, що ти так швидко з’явився, — сказав Борка.

Матіс ненависними очима дивився на свого ворога.

— Я б прийшов іще швидше, та спершу треба було докінчити одну річ.

— А що саме? — чемно запитав Борка.

— Вірша, якого я склав під ранок. Жалобну пісню на смерть розбійника Борки. Може, з неї Ундісі буде хоч якась розрада, коли вона повдовіє.

Мабуть, Борка сподівався, що Матіс вислухає його й не зчинятиме сварки за Борчину твердиню. Але тепер побачив, що дуже помилився, і його взяла злість.

— Краще б ти подумав, як розрадити Ловісу, що вікує вік із таким пащекуватим чваньком, як ти.

Ундіса й Ловіса, яких треба було розраджувати, стояли кожна на своєму боці й дивились одна на одну. По них видно було, що вони обійдуться без розради.

— Слухай-но, Матісе, — сказав Борка. — В Борчиному лісі далі жити не можна. Там старостиних охоронців, як мух, а десь же мені треба дітися з дружиною, дитиною і всіма моїми розбійниками.

— Може, й так, — відповів Матіс. — Але нахабно захоплювати без дозволу чуже житло ніхто, в кого є честь, не буде.

— Дивні слова як на розбійника, — сказав Борка. — Хіба ти завжди не брав без дозволу все, що хотів?

— Гм, — тільки й мовив Матіс.

Він не знайшов, що відповісти, і Роня не розуміла чому. І хотіла довідатися, що Матіс брав без дозволу

— До речі, — сказав Матіс, помовчавши, — мені цікаво почути, як ви туди дісталися, щоб спровадити вас тією самою дорогою.

— Дуже ти високо заносишся, — відповів Борка. — Як ми туди дісталися? Ось бачиш цього хлопчину? Він може видертися на найстрімкішу кручу з довгою міцною линвою, що тягнеться за ним, мов хвіст. — Він погладив Бірка по рудій маківці, і той стиха засміявся. — А потім той хлопчина міцно прив’язав угорі линву, і ми по ній вилізли нагору. А тоді залишилося тільки зайти у фортецю і влаштувати там своє розбійницьке лігво.

Матіс аж зубами скреготав, поки перетравлював цю новину.

— Наскільки я знаю, до північної фортеці немає ніякого входу.

— Аякже, наскільки ти знаєш! Ти небагато знаєш і небагато пам’ятаєш про цю фортецю, хоч прожив у ній ціле своє життя. Певне, що вхід є. Отож пригадай: на ту пору, коли тут було більше люду, ніж тепер, для служниць зробили невеличкі двері, якими вони ходили годувати свиней. Ти хіба забув, де колись стояв хлів, як ми були дітьми? Ми з тобою ловили там пацюків, поки нас не застукав твій батько. Він дав мені такого ляпаса, що в мене мало не відлетіла голова. Я думав, що не втримаю вже її на в’язах.

— Так, батько робив багато доброго, — погодився Матіс. — Він не спускав з ока ні одного жевжика з Борчиного роду й накидався на них за кожної нагоди.

— Ага, і той ляпас переконав мене, що весь Матісів рід — мої смертельні вороги. Доти я й гадки не мав, що ти і я належимо до різних родів, і ти також цього не знав.

— Зате тепер знаю, — сказав Матіс. — І зараз або пролунає жалобна пісня на смерть розбійника Борки, або ти зі своїм кодлом повернешся тим самим шляхом, що прийшов сюди.

— Може, жалобна пісня пролунає і в нас, і в тебе, — мовив Борка, — але я тепер розташувався в Борчиній твердині й нікуди звідси не піду.

— Зараз побачимо, — сказав Матіс.

Його розбійники погрозливо загомоніли і схопилися за самостріли. Але Борчині розбійники теж були озброєні, й сутичка біля Пекельної прірви погано скінчилася б для них усіх, — це розуміли і Матіс, і Борка. Тому вони розійшлися, востаннє перемовившись задля годиться образливими словами.

Матіс аж ніяк не скидався на переможця, коли повернувся до кам’яної зали, і жоден з його розбійників також. Лисий Пер мовчки оглянув їх, тоді хитро посміхнувся беззубим ротом.

— А той дикий бугай, — сказав він, — якого ви мали взяти за роги й кинути в Пекельну прірву, мабуть, так гримнув туди, що аж луна пішла по фортеці?

— Їж кашу, якщо годен ще жувати, а дикого бугая облиш мені, — відповів Матіс. — З ним я впораюся сам, коли настане слушна година.

Та оскільки слушна година начебто ще не настала, Роня чимшвидше гайнула в свої володіння. Дні дуже покоротшали, ще кілька годин, і зайде сонце, але Роня хотіла побувати у своєму лісі й біля свого озерця Воно було осяяне сонцем і блищало, мов щире золото. Проте Роня знала, що золото зрадливе, а вода в озерці крижана. Та однаково швидко роздяглася і пірнула в неї з головою. Спершу вона зойкнула, тоді почала радісно сміятися, плаваючи й пірнаючи, поки холод вигнав її з води. Тремтячи, вона знов надягла на себе шкіряну курточку. Та це не допомогло. Щоб зігрітися, треба було побігати. Роня гасала, мов троленя, поміж деревами й камінням, поки весь холод вийшов з тіла й щоки її запашіли. А тоді вже гасала просто так, щоб відчувати, як їй легко стрибається. Радісно погукуючи, вона гайнула поміж густі ялини й там нагналася просто на Бірка. Роня знов розсердилася. Навіть у лісі їй тепер не було спокою!

— Обережно, дочко розбійника! — сказав Бірк. — Нема тобі чого так поспішати.

— Є чи нема — не твоє діло, — дала йому відкоша Роня й помчала далі.

Але потім стишила крок. Їй закортіло нишком повернутися й поглянути, що Бірк робить у її лісі.

Виявилося, що він сидів навпочіпки біля нори, де оселилася родина лисів. Це ще дужче розсердило дівчину. Адже то були її власні лиси. Вона спостерігала за ними ще з весни, коли в них народилися лисенята. Тепер лисенята підросли, та однаково ще гралися. Вони перестрибували одне через одне, кусались і борюкалися біля нори, і Бірк спостерігав за ними. Він сидів спиною до Роні, а однаково якимось дивом помітив, що вона стоїть позад нього, і, не обертаючись, гукнув:

— Що ти хочеш, дочко розбійника?

— Хочу, щоб ти залишив у спокої моїх лисенят і вшився геть із мого лісу.

Бірк підвівся й підступив до неї.

— Твоїх лисенят! Із твого лісу! Лисенята самі свої, розумієш? І живуть у лисячому лісі. Так само, як і у вовчому, ведмежому, лосячому лісі, й у лісі диких коней. І в совиному, канючиному, яструбиному, зозулячому лісі, і в лісі диких голубів. І в слимаковому, павуковому та мурашиному лісі.

— Я знаю всіх, хто живе в цьому лісі, нема чого тобі повчати мене й нагадувати про них, — сказала Роня.

— То ти повинна знати, що цей ліс належить ще й літавицям, сірячкам, товстогузикам і поночівникам.

— Скажи мені щось нове, — відповіла Роня, — таке, чого я не знаю краще за тебе. А як ні, то мовчи! — Крім того, це мій ліс. І твій, дочко розбійника, так, твій теж! Але якщо ти хочеш, щоб він був тільки твій, то ти ще дурніша, ніж я подумав, коли побачив тебе вперше.

Він неприязно дивився на Роню, і його ясні очі потемніли з гніву. Видно було, що вона йому не подобалась. От і добре, подумала Роня, нехай собі думає, що хоче, а вона негайно повернеться додому, щоб більше його не бачити.

— Я залюбки поділюся лісом з лисами, совами й павуками, але не з тобою, — мовила Роня й пішла.

Раптом вона помітила, що на ліс насувається туман. Сірий, перістий, він здіймався з землі й клубочився між деревами. Сонце миттю зникло, згасли золоті відблиски, не видно було ні стежки, ні каміння. Але це не лякало Роню. Вона однаково зуміє добратися до Матісової фортеці навіть у най густіший туман і буде вдома, поки Ловіса заспіває «Пісню лісовиків».

А як же Бірк? Мабуть, він утрапив би на кожну стежку в Борчиному лісі, а тут, у Матісовому, навряд чи знає дорогу. Ну, то нехай сидить собі з лисами, подумала Роня. Може, досидить, поки настане новий день, без туману.

Враз вона почула з туману голос:

— Роню!

Он як, тепер він уже знає, як її звати! Тепер вона вже не просто дочка розбійника. Бірк знов погукав:

— Роню!

— Чого тобі треба? — озвалася вона.

За мить він уже був біля неї.

— Цей туман мене трохи лякає.

— Ага, боїшся, що не втрапиш додому, до свого злодійського кубла? То хай лиси поділяться з тобою своєю норою, ти ж бо ладен з усіма ділитися лісом!

Бірк засміявся.

— Ти твердіша за камінь, дочко розбійника. Але краще знаєш дорогу до Матісової фортеці. Можна мені триматися за полу твоєї куртки, поки ми виберемося з лісу?

— Не підходь до мене, — сказала Роня, проте розмотала шкіряну линву, якою вже раз була врятувала хлопця, й подала йому кінець. — На! Але раджу тобі триматися від мене на довжину линви!

— Як хочеш, жорстока дочко розбійника, — погодився Бірк.

І вони рушили з лісу. Навколо них густішав туман, а вони мовчки йшли — на довжину линви одне від одного, як наказала Роня.

Тепер головне було не згубити стежки. Роня знала, що досить раз схибити — і вони заблукають у тумані. Та вона не боялася. Перевіряючи руками й ногами дерева й камені, які правили їй за дороговказ, вона посувалася вперед, щоправда, поволі, але ще був час добратися додому, поки мати заспіває «Пісню лісовиків». Ні, боятися їй не було чого.

Хоч вона ніколи ще не мандрувала так дивно, як тепер. Здавалося, все в лісі вимерло, все зникло, і Роню охопив якийсь гнітючий настрій. Якщо це її ліс, той, що його вона знала й любила, то чому тепер тут так тихо й моторошно? І що це причаїлося в тумані? Там щось було, чуже й небезпечне, але Роня не знала, що саме. І це її лякало.

Скоро я буду вдома, думала вона, щоб заспокоїти себе, скоро лежатиму в своїй постелі й слухатиму, як мати співає «Пісню лісовиків».

Та нічого не допомагало, її посів страх. Вона ще зроду так не боялася. Роня погукала Бірка, але голос у неї був жалісливий. Ніколи ще він не бринів так моторошно, і це ще дужче налякало її. Я починаю божеволіти від усього цього, подумала вона, отут мені й кінець.

Тієї миті з густого туману долинула приємна сумна мелодія. Там хтось співав, і той спів був дуже дивний, Роня зроду такого не чула. Ох, який гарний, як він наповнював чарами її ліс! Роня зненацька заспокоїлась, страху її мов не було. Вона зупинилася, всім тілом убираючи в себе ті незвичайні звуки. Яка ж чудова мелодія! Як вона вабить, як знаджує! Роня відчувала, що ті, хто співав, хотіли, щоб вона залишила стежку й пішла на голос їхньої чарівної пісні..

Спів погучнішав. Серце в Роні защеміло, і вона враз забула «Пісню лісовиків», що чекала на неї вдома. Забула все, хотіла тепер тільки піти до тих, хто вабив її з туману.

— Я йду, йду! — гукнула вона і ступила кілька кроків убік.

Але тієї миті шкіряна линва так смикнулася, що Роня з несподіванки впала.

— Куди ти йдеш! — закричав Бірк. — Хіба ти не знаєш, що пропадеш навіки, якщо даси підземлянам знадити себе?

Підземляни! Роня чула про них і знала, що вони виходять до лісу з темної глибини тільки тоді, як упаде туман. Досі вона їх ніколи не зустрічала, але тепер хотіла піти з ними, байдуже куди. Хотіла жити з їхнім співом, якщо навіть доведеться назавжди лишитись у підземеллі.

— Я йду, йду! Вже йду! — знов гукнула Роня і рушила з місця.

Але біля неї був Бірк і не пускав її.

— Пусти мене! — крикнула Роня й почала завзято пручатися.

Проте Бірк міцно тримав її.

— Не занепащай себе, — сказав він. Та Роня не слухала його, бо той спів став такий гучний, що сповнював своїм гомоном весь ліс, а саму її непереборною тугою.

— Я йду, йду! — втретє крикнула Роня, вириваючись від Бірка.

Вона пручалася, кричала, плакала і врешті боляче вкусила хлопця в щоку. Але він міцно тримав її.

Вони довго змагалися, аж раптом туман піднявся так само швидко, як був упав. І тієї миті спів затих. Роня оглянулась навколо, ніби щойно прокинулася зі сну. Вона побачила стежку, що вела додому, і червоне сонце, яке сідало за лісисті вершини. І побачила Бірка. Він стояв біля самої неї.

— Я ж сказала, тримайся на довжину линви, — нагадала вона йому. Тоді помітила його закривавлену, щоку й запитала — Тебе вкусив лис?

Бірк нічого не відповів. Він змотав шкіряну линву й віддав її Роні.

— Дякую. Тепер я вже сам утраплю додому, до Борчиної твердині.

Роня позирнула на нього з-під навислого на чоло пасма. Раптом їй чомусь стало важко по-справжньому сердитись на нього.

— Іди до бісової матері! — без злості сказала вона й побігла геть.

5

Того вечора Роня довго сиділа перед вогнищем з батьком і нарешті згадала, що хотіла дізнатися в нього.

— Що ви брали без дозволу? Про що-то казав Борка?

— Гм, — озвався Матіс. — Як я боявся, доню, що ти в тумані не втрапиш додому.

— Але ж утрапила, — відповіла Роня. — То що ви брали без дозволу?

— Глянь, — мовив Матіс і зацікавлено показав на жар. — Правда ж, там ніби сидить чоловік? І схожий на Борку, тьху!

Проте Роня не захотіла дивитися на якогось там Борку в жару, їй було байдуже до нього.

— Що ви брали без дозволу? — втретє вперто запитала вона.

Оскільки Матіс і цього разу не відповів, замість нього озвався Лисий Пер:

— Багато чого. Гай-гай, багато чого брали! Я міг би перерахувати…

— Облиш, — сердито перебив його Матіс. — Я сам можу перерахувати, без тебе!

Усі розбійники вже розійшлися по своїх спальнях, Ловіса поралася надворі, тому тільки Лисий Пер чув, як Матіс пояснював дочці, хто такий розбійник. Мовляв, це той, хто бере все без дозволу і права.

Матіс не соромився свого ремесла. Навпаки, пишався ним і хвалився, що він наймогутніший розбійник на всі гори й ліси. Але тепер, коли треба було розповісти про це дочці, він трохи ніяковів. Звичайно, він думав поступово все їй пояснити, іншої ради не було. Тільки пізніше, як вона підросте.

— Я тобі досі мало що казав про це, доню, бо ти ще невинна дитина.

— Таки ні слова не казав, — докинув Лисий Пер — І ми також нічого не казали.

— Слухай, старий, може б ти пішов уже спати? — запитав його Матіс.

Та Лисий Пер заявив, що не піде спати. Мовляв, він хоче послухати їхню розмову.

І Роня все збагнула. Аж тепер вона зрозуміла, звідки в них усе береться. Те, що розбійники привозять на конях, коли повертаються ввечері додому, весь той крам у мішках і в клунках, усі ті коштовності в паках і скринях. Таке не росте на деревах у лісі. Її батько без сорому казка відбирає його в інших людей.

— А хіба ті люди не гніваються, коли в них відбирають їхнє майно? — запитала Роня.

Лисий Пер хитро посміхнувся.

— Так гніваються, що аж сичать, — мовив він. — Ох-ох-ох, якби ти почула їх!

— Слухай, старий, краще йди й лягай собі спати, — знов порадив йому Матіс.

Та Лисий Пер ніби не чув його.

— Дехто навіть плаче, — сказав він Роні. Матіс розсердився.

— Мовчи, а то витурю тебе за двері! — гримнув він, тоді погладив Роню по щоці й додав — Ти повинна зрозуміти мене, доню! Так заведено. Завжди так було. І нема за що сваритися.

— А нема, — докинув Лисий Пер. — Тільки що люди ніяк не звикнуть до цього. Вони плачуть, голосять, проклинають нас, щоб хоч трохи легше було на душі.

Матіс сердито блимнув на нього очима, тоді знов повернувся до Роні.

— Ти ж бо знаєш, що мій батько був розбійницький ватажок, так само, як мій дід і прадід. І я не якийсь там виродок у сім’ї. Я теж розбійницький ватажок, наймогутніший на всі гори й ліси. І ти також будеш ватагувати серед розбійників, Роню.

— Я? — крикнула Роня. — Нізащо! Я не хочу, щоб люди плакали й гнівалися через мене!

Матіс почухав потилицю. Йому було чого журитися. Він хотів, щоб Роня захоплювалася ним і любила його так, як він любив її і захоплювався нею. А вона бач — кричить: «Нізащо!» Не хоче бути розбійницьким ватажком, як її батько. Це його засмутило. Якось треба переконати її, що його вчинки справедливі й гарні.

— Розумієш, доню, я беру тільки в тих, хто багато має, — сказав він. Тоді подумав і додав — І даю тим, хто нічого не має, їй-богу, правда.

Лисий Пер захихотів.

— Так, так, далебі, правда! Ти віддав цілий мішок борошна бідній удові, що мала восьмеро дітей, пам’ятаєш?

— Отож-бо, — зрадів Матіс. — Справді віддав.

Він з полегкістю погладив свою чорну бороду. Тепер він був задоволений і собою, і Лисим Пером.

Лисий Пер знов захихотів.

— У тебе добра пам’ять, Матісе. Я лише хочу нагадати, що відтоді минуло рівно десять років. Авжеж, ти допомагаєш бідним. Кожні десять років.

Тоді Матіс загорлав на нього:

— Якщо ти зараз не підеш спати, то я знаю такого, що пошле тебе сторч головою!

Але обійшлося і без цього. До зали зайшла Ловіса, і Лисий Пер зник сам. Роня лягла в постіль. Вогнище почало пригасати. Поки мати співала «Пісню лісовиків», дівчина лежала, слухала й не журилася тим, розбійник її батько чи ні. Він був її батьком, хоч би що робив, і вона його любила.

Роня спала неспокійно: Снилися підземляни і їхній спів, та коли вона прокинулася, все вилетіло з голови.

Їй спав на думку Бірк. Наступними днями вона часом згадувала про нього, прикидала, що він робить у Борчиній твердині і скільки ще треба чекати, поки Матіс нарешті вижене зі своєї фортеці його батька й усе те злодійське кодло.

Матіс щодня снував нові далекосяжні плани, але жоден із них нічого не був вартий.

— Пусте, — казав Лисий Пер на все, що придумував Матіс. — Ти повинен бути хитрий, як старий лис, бо силою нічого не вдієш.

У Матіса була не така вдача, щоб хитрувати, як старий лис, але він робив, що міг. А поки він снував плани, то майже не ходив на розбій. Борка зі своєю ватагою також мав інший клопіт. Тому люди, яким доводилося в ті дні їхати Вовчою ущелиною, дивувалися, що там не видно жодного розбійника. Вони не знали, чому там так спокійно. Куди ті розбійники всі поділися? Сторожа, що так наполегливо ганялася за Боркою, знайшла печеру, яка правила йому за табір, але вона була порожня й покинута. Борки ніде не було видно, і сторожа зраділа, що нарешті може залишити ліс, восени такий темний, холодний і мокрий. Звичайно, вона знала, що далі, в Матісовій фортеці, теж є розбійники, але не хотіла навіть думати про них. Бо гіршого місця світ не бачив, а розбійницького ватажка, що там отаборився, було важче спіймати, ніж орла на вершині гори. Вона махнула на нього рукою.

Матіс водно намагався вистежити, що Борчині розбійники роблять у північній фортеці і як найкраще було б їх застукати. Тому він щодня вирушав на розвідку і з двома своїми людьми об’їздив весь ліс з північного боку фортеці, але ніде не здибав жодного загарбника. Переважно там панувала мертва тиша, немов Борчиних розбійників і не було на світі. Зате Матіс виявив, що вони сплели собі добру мотузяну драбину й могли спускатися нею і вилазити назад на кручу. Він одного разу побачив на власні очі, як її спускали вниз. Помітивши ту драбину, він забув про все на світі і, як божевільний, кинувся до неї, щоб полізти нагору. Його розбійники також відчули войовничий запал і побігли за ним. Та враз із бійниць північної фортеці вилетіла хмара стріл, і одна влучила Плескатому в стегно. Довелося йому два дні пролежати в постелі. Принаймні вони зрозуміли, що драбину спускають униз тільки під найпильнішою охороною.

Тепер Матісову фортецю огортала гнітюча осіння темрява, і розбійникам було не дуже приємно сидіти сидьма. Вони почали дратуватися частіше, ніж звичайно, зчиняли сварку, і нарешті Ловісі довелося взятись до них як слід.

— Мені скоро вуха полопають від вашої колотнечі й вашого галасу. Забирайтеся геть до бісової матері, якщо не можете жити разом!

Розбійники замовкли, і Ловіса загадала їм роботу — вичистити в курнику, в кошарі і в козячому стійлі. Ніхто з них цієї роботи не любив, але вона нікого не минула, крім Лисого Пера й тих, хто в той час стояв на чатах у Вовчій пастці та біля Пекельної прірви.

Матіс також робив усе, щоб розбійники не сиділи без діла. Він улаштував полювання на лосів. Озброївшись списами та самострілами, вони подалися в осінній ліс, і Лисий Пер задоволено всміхнувся, коли вони прибились додому з чотирма впольованими лосями.

— Саму юшку з курятиною або з бараниною і кашу довго їсти набридає, — сказав він. — Отепер буде що пожувати, і найм’якші шматочки повинен дістати той, у кого немає зубів.

І Ловіса заходилася пекти, вудити й солити лосину. Це був гарний додаток до курятини і баранини, м’яса мало вистачити на цілу зиму.

Ронині дні, як і досі, минали в лісі. Тепер там було дуже тихо, але й у такому лісі їй було гарно. Зелений вологий мох м’яко вгинався під її босими ногами, навколо приємно пахло осінню, гілля дерев волого блищало. Часто перепадали дощі. Роні подобалося сидіти навпочіпки під густим гіллям ялини й дослухатися до шелесту крапель. Інколи з неба просто лило, і цілий ліс шумів від дощу. Це їй також подобалося. Лісові тварини рідко траплялись на очі. Її лиси сиділи в норі. Та часом вона бачила, як у сутінку між деревами швидко пробігали лосі або паслися дикі коні. Роні кортіло спіймати собі дикого коня, і вона не раз пробувала, але дарма. Коні боялися людей, і ц напевне важко було б приручити. Хоч їй уже пора було мати коня. Вона й батькові так сказала.

— Пора, якщо ти вже така дужа, що можеш самі його спіймати, — відповів їй Матіс.

І колись я так і зроблю, подумала Роня. Спіймай гарного коника, поведу його з собою до Матісово фортеці і приручу, як батько приручив усіх своїх коней.

А все ж таки осінній ліс був дивно порожній. Зникло все живе, що звичайно перебувало там. Напевне поховалося у свої нори й лігва. Часом, хоч і рідко, гірських верховіть спускалися літавиці, але в цю порі вони вже були спокійніші і здебільшого трималися своїх печер. Сірячки також поховалися. Роня тільки раз бачила, як двоє з них визирали з-за каменя. Але дівчина давно перестала боятися їх.

— Ідіть до бісової матері! — крикнула вона, і сірячки зникли, хрипко засичавши.

Бірк не з’являвся в її лісі. І добре, що не з’являвся. Чи, може, ні? Часом Роня й сама не знала, хотіла вона його бачити чи ні.

Та ось настала зима. Нападало снігу, пішли морози, а іній обернув Ронин ліс у крижане царство кращого ніхто й не бачив. Дівчина їздила туди на лижах, а коли поверталася смерком додому, коси її були вкриті памороззю, а нігті на руках і на ногах обламані, хоч вона була вдягнена в шкіряні ходаки й рукавиці. Але ні сніг, ні холод не могли утримати Роню вдома. Другого дня вона знов їхала в ліс. Часом Матіс тривожився, бачивши, як Роня мчала на лижах згори до Вовчої пастки, і тоді він казав те, що й завжди:

— Аби тільки все було гаразд! Аби з нею не сталося ніякого лиха! Бо тоді й мені нема нащо жити.

— Чого ти скиглиш, — озивалась Ловіса. — Ця дитина вміє берегтися краще за будь-якого розбійника, скільки я маю вже тобі торочити!

І справді, Роня вміла берегтися. Та одного разу сталась подія, про яку Матісові краще було не знати.

Уночі знов випав сніг і засипав усі Ронині сліди. Довелося прокладати нову лижню. Зверху на снігу намерзла тонка шкірка, але не дуже міцна. Роня весь час шурхала крізь неї і врешті зовсім знесиліла. Найкраще було вернутися додому.

Роня вибралась на пагорб, щоб спуститися другим узбіччям. Воно спадало стрімко вниз, але ж на те була й палиця, щоб пригальмовувати нею, тому дівчина відважно рушила з місця, аж сніг знявся хмарою. Вона наїхала на якийсь горбик і перескочила через нього. Але в повітрі одна лижа спала з неї, і, ставши знов на сніг, Роня загрузла у глибоку яму. Вона побачила, як її лижа ковзнула узбіччям і зникла внизу. Сама вона застрягла однією ногою в ямі по саме коліно. Спершу вона засміялася, та скоро замовкла, бо впевнилась, що попала в біду. Вона не могла витягти ноги, хоч скільки смикала її, хоч як натужувалася.

З ями долинало якесь мурмотіння, і зразу Роня не зрозуміла, хто-то там озивається. Та раптом помі тила цілий гурт товстогузиків. їх легко було впізнати: таких товстих задів, зморшкуватих облич і довгого волосся не мав більше ніхто. Звичайно товстогузики були чемні й мирні, вони нікого не чіпали й не кривдили. Але ці, що стояли біля ями й дивились на Роню простодушними очима, були, видно, чимось невдоволень Вони мурмотіли, зітхали, а один із них понуро сказав:

— Навіщо вона таке зробила?

І решта товстогузиків відразу підхопили:

— Навіщо вона таке зробила? Навіщо розвалила дах?

Роня зрозуміла, що втрапила ногою в їхню землянку. Товстогузики спорудили її собі, бо не знайшли дупластого дерева, щоб оселитися в ньому.

— Я не винна, — мовила Роня. — Допоможіть мені витягти ногу!

Але товстогузики тільки дивилися на неї й так само понуро зітхали:

— Вона застрягла в даху! Навіщо вона таке зробила?

— Допоможіть мені вилізти звідси! — знов нетерпляче сказала Роня.

Але товстогузики або не чули її, або не розуміли. Вони ще якусь мить простодушно дивилися на неї, тоді швидко позалазили у свою землянку. До Роні долинало їхнє невдоволене мурмотіння. Раптом вони закричали й загаласували, ніби чогось зраділи:

— Виходить! Виходить з колискою!

Роня відчула, що в неї на нозі повисло щось досить важке.

— Хлопчик добре підвішений! У колисці! — закричали товстогузики. — Хоч якась користь від цієї гидкої ноги, коли вже вона має стриміти з нашого даху!

Та Роня не мала бажання лежати в холодному снігу й тримати колиску якогось там дурного товстогузика і знов спробувала звільнитися. Вона шарпалася й смикала ногу, скільки було сили. А товстогузики радісно кричали:

— Як гарно колихається наш хлопчик!

Роня змалечку чула, що в Матковому лісі не треба нічого боятися, і намагалась не боятися. Та часом із її намагання нічого не виходило. Як оце тепер. Що буде, коли вона не витягне ноги, що буде, коли вона вночі замерзне! Дівчина глянула на темні важкі хмари над лісом. Знов випаде сніг, багато снігу! Мабуть, вона лежатиме заклякла під ним і до самої весни колихатиме на своїй нозі малого товстогузика. Аж тоді Матіс знайде свою нещасну дочку, що замерзла в зимовому лісі.

— Ні, ні! — крикнула Роня. — Рятуйте! Рятуйте мене!

Але хто в цьому порожньому лісі міг її почути? Роня знала, що не почує ніхто. Та однаково не переставала гукати, поки остаточно знемоглася. І тоді вона почула, як товстогузики внизу почали невдоволено нарікати.

— Перестала співати колискову! Чого б це?

Далі Роня їх не слухала. Бо раптом помітила літавицю. Вона ширяла над лісом високо під сніговими хмарами, мов великий чорний хижий птах. Потім літавиця опустилася й підлетіла ближче. Просто до Роні. Дівчина заплющила очі. Вона зрозуміла, що тепер їй нема порятунку.

Галасуючи й регочучи, літавиця сіла біля дівчини.

— Гарненька людинко! — різко крикнула вона і смикнула Роню за коси. — Ти, бачу, лежиш собі й відпочиваєш, го-го-го!

Вона знов зареготала. То був страшний сміх.

— Ми примусимо тебе працювати у горах! Тар працювати, щоб аж кров’ю сходила! А як ні, то роздряпаємо тебе! Роздеремо на шматки!

Літавиця почала смикати й тягти Роню своїми гострими пазурами. Але дівчина не подавалася, і вона розсердилась: — Хочеш, щоб я тебе пошматувала? Вона схилилась над дівчиною, і її очі хижо заблищали. Потім вона знов спробувала відірвати Роню від даху землянки, та хоч скільки смикала й шарпала її, нічого не виходило. Врешті літавиця втомилася.

— Я покличу своїх сестер! — крикнула вона. — Завтра ми тебе гуртом заберемо! Потім ти вже ніколи не відпочиватимеш, ніколи! Літавиця знялася над деревами й полетіла в гори. Завтра, коли з’являться літавиці, тут лежатиме саме лише маленьке замерзле тіло, подумала Роня.

Товстогузики заспокоїлися. Весь ліс притих, чекаючи ночі, що скоро мала настати. Тільки Роня нічого не чекала. Вона тихо лежала і вже навіть не пробувала звільнитися. Незабаром, думала вона, прийде її остання, темна, холодна ніч, і їй буде кінець.

Почав іти сніг. Великі сніжинки падали дівчині на лице, танули і змішувалися з її сльозами. Бо тепер Роня плакала. Вона згадувала батька й матір. Ніколи більше вона їх не побачить, і в Матісовій фортеці ніколи більше не буде ніякої радості. Бідолашний Матіс, він збожеволіє з туги! І не буде Роні, що розрадила б його, як завжди розраджувала, коли він журився. Ні, тепер уже не було нікого, хто б її розрадив і кого б вона розрадила, не було нікого!

Раптом Роня почула своє ім’я. Почула чітко й виразно, але подумала, що це їй, мабуть, сниться. І вона заплакала. Ніколи більше ніхто її не покличе, хіба що вві сні. А скоро їй уже нічого й не снитиметься. Але вона знов почула чийсь голос: — Роню, ти хіба не їдеш додому? Вона присилувала себе розплющити очі. І побачила Бірка. Так, перед нею стояв Бірк на лижах!

— Я знайшов унизу твою лижу, і добре, що знайшов, а то б ти й далі лежала тут.

Він поклав лижу на сніг біля Роні.

— Може, тобі допомогти?

І тоді Роня заплакала, так голосно й нестримно, що їй самій стало соромно. Вона не могла відповісти йому, тільки плакала, а коли Бірк нахилився, щоб підвести її, обхопила його руками й розпачливо закричала:

— Не кидай мене! Ніколи більше не кидай мене!

Бірк засміявся.

— Не кину, тільки тримайся на відстані довжини линви! Пусти мене й перестань рюмсати, нехай я по гляну, як тебе витягти.

Бірк скинув лижі, ліг долілиць біля ями й засунув туди якомога далі руку. І коли трохи покопирсав нею, сталося диво. Роня витягла ногу. Вона була вільна!

Зате товстогузики внизу сердито забурмотіли, а їхня дитина заверещала.

— Бідолашний хлопчик, йому в очі нападало землі! Навіщо вона таке зробила?

Роня й далі плакала, ніяк не могла стриматися Бірк простяг їй лижу.

— Не рюмсай, — сказав він, — а то не матимеш сили вернутися додому!

Роня набрала повні груди повітря. Так, зараз вона перестане плакати. Вона стала на лижі й поворухнула тією ногою, що була в ямі, — чи все з нею гаразд.

— Я спробую, — мовила вона. — Ти ж поїдеш зі мною?

— Поїду, — відповів Бірк.

Роня відштовхнулась і майнула вниз стрімким узбіччям. Бірк поїхав за нею. Весь час, поки Роня важко добиралася додому крізь снігову віхолу, він їхав ззаду. Подеколи дівчина оглядалася, чи він є. Вона боялася, що Бірк раптом зникне і залишить її саму. Але він їхав за нею на відстані довжини линви до самої Вовчої пастки. Тут їм треба було розлучатися. Далі Бірк мав таємними стежками добиратися до Борчиної твердині.

Діти трохи постояли в густому снігу. Треба було прощатися. Роня відчула, як їй важко, їй хотілося будь-що затримати Бірка.

— Слухай, Бірку, — мовила нарешті вона, — я б хотіла, щоб ти був моїм братом.

Бірк засміявся.

— То я й буду твоїм братом, якщо ти хочеш, дочко розбійника.

— Хочу, — сказала вона. — Тільки зви мене Ронею.

— Роню, сестро моя, — мовив Бірк і наступної миті зник у хурделиці.

— Ти сьогодні довго була в лісі, — сказав Матіс, коли Роня підсіла до вогнища, намагаючись зігрітися. — Все було гаразд?

— Так, усе гаразд, — відповіла Роня, простягаючи до тепла закоцюблі руки.

6

Тієї ночі над Матісовою фортецею і навколишніми лісами сипало, як з мішка. Такого густого снігу не пам’ятав навіть Лисий Пер. Аж чотирьом розбійникам довелося натужуватись, аби розчинити браму хоч настільки, щоб можна було пропхатися крізь неї і відкидати найбільші замети. Лисий Пер також висунув носа надвір і оглянув порожні білі околиці, де все було сховане під снігом. Вовчу пастку зовсім замело. Лисий Пер вважав, що коли й далі сипатиме такий сніг, як тепер, нею ніхто не пройде до самої весни.

— Бевзю, — сказав він, — видно, тобі приємно відкидати сніг, тож обіцяю, що ти ще довго матимеш таку розвагу.

Лисий Пер рідко помилявся у своїх передбаченнях, угадав він і цього разу. Сніг іще довго не переставав ні вдень, ні вночі. Розбійники відкидали його і проклинали, як найбільшого ворога, але було добре хоч те, що не доводилось виставляти варту проти Борчиного кодла біля Вовчої пастки й Пекельної прірви.

— Звичайно, Борка дурніший за свиню, а все ж не такий безбожно дурний, щоб зчиняти бійку, коли грузнеш у сніг по самі пахви.

Не був такий дурний і Матіс. Зрештою, він тепер не дуже й цікавився Боркою, бо мав інший клопіт. Захворіла Роня, вперше в своєму житті. Другого ранку після того дня в зимовому лісі, який мало не став її останнім днем, вона прокинулася з великою гарячкою і здивувалась, що їй не хотілося вставати і братись до своїх звичних справ.

— Що з тобою? — перелякався Матіс і став навколішки біля її постелі. — Що це ти вигадала? Не може бути, щоб ти заслабла!

Він узяв доччину руку й відчув, яка вона гаряча. Так, Роня вся горіла, і Матіс перелякався. Він ще ніколи не бачив її такою. Від самого народження Роня була здорова, як горішок. А тепер його донечка, яку він так любив, не підводилась! Він знав, що буде далі! Добре знав! Роня його покине, помре! Його серце защеміло, такий він був переконаний у цьому. Матіс не знаходив собі місця, горе звалилось на нього тяжким каменем. Йому найдужче хотілося, за своїм звичаєм, стукнути головою об стіну й заревти з розпачу. Але ж не можна, бо сердешна дитина злякається, в нього ще вистачило глузду, щоб зрозуміти це. Тому він лише приклав руки до її гарячого, мов жар, лоба й замурмотів:

— Добре, що ти така тепленька, доню. Коли заслабнеш, треба грітися.

Але Роня знала свого батька і, хоч уся пашіла, спробувала втішити його:

— Та що ви, тату! Нічого страшного не сталося. А могло…

Могло статися, що я до самої весни лежала б під снігом у лісі, подумала Роня. Бідолашний батько. Вона знов уявила собі, як би це пригнітило його, і в очах у неї виступили сльози. Матіс помітив їх: не інакше, як Роня журиться, що їй доведеться померти такою молодою.

— Люба доню, не плач, ти неодмінно одужаєш! — сказав він, з усієї сили намагаючись не хлипати. — А де це мати? — наступної миті заревів він і, ридаючи, кинувся до дверей.

Матіс був обурений. Як це так, що Ловіса не стоїть напоготові зі звареним зіллям від гарячки, коли Ронине життя висить на волосині?

Він пошукав дружину в кошарі, але там її не було. Назустріч йому замекали з загороди голодні вівці. Та скоро вони помітили, що до них прийшов не той, що треба. Бо цей схилив на край загороди розпатлану голову й заголосив так, що перелякав їх до смерті.

Матіс ридав у кошарі, аж поки в дверях, нагодувавши курей та кіз, з’явилася Ловіса.

— Жінко, чому ти не сидиш біля хворої дитини? — крикнув він.

— Я не знала, що дитина хвора, — спокійно відповіла Ловіса. — Зараз я впораю овець і…

— Я сам їх упораю. Іди до Роні! — крикнув Матіс, а тоді крізь плач прогугнявив, уже тихіше — Коли вона ще жива.

Дружина пішла, а він набрав букових гіллячок, пов’язаних у снопики, й почав давати їх вівцям, виливаючи перед ними своє горе.

— Ви не знаєте, як-то мати дитину! Не знаєте, як-то втрачати найдорожче своє ягнятко!..

Раптом Матіс замовк, згадавши, що весною у всіх овець були ягнята. І що з ними сталося?.. Майже всі пішли на м’ясо.

Ловіса напоїла дочку зіллям від гарячки, і через три дні Роня одужала. На подив і на радість Маткові. Вона була така, як і раніше, може, тільки трохи задумливіша. Бо за ті три дні, що їй довелося лежати в постелі, вона не одне передумала. Як тепер буде далі з Бірком? Роня мала брата, та коли вони зможуть побути разом? Хіба десь крадькома. Не скаже ж бо вона Матісові, що заприязнилася з одним із Борчиних розбійників. Це було б для нього як удар обухом по голові, навіть гірше. Це б його пригнітило й розгнівало дужче, як будь-що досі. Роня зітхнула чого її батько так бурхливо все переживає? І радість, і смуток. З таким почуттям, що його вистачило б на всю ватагу розбійників

Роня ніколи не брехала батькові. Тільки не казала про те, що могло засмутити чи розсердити його. Або, коли б вона розповіла йому про Бірка, і засмутити, й розсердити. Та однаково, якщо вже в неї є брат, вона хоче зустрічатися з ним, хай навіть і крадькома Хоч куди їй піти крадькома в таку хурделицю? До лісу не доберешся, бо Вовчу пастку замело, а крім того, зимовий ліс трохи її лякав. З Роні досить було того одного разу.

Довкола Матісової фортеці не стихали завірюхи. Снігу навівало дедалі більше, і Роня нарешті усвідомила, як погано, що вона до весни не побачить Бірка. Він був так далеко від неї, наче вони жили одне від одного за тисячу миль.

І все через сніг. Роня лютувала на нього чимдалі дужче, та й розбійники теж щиро ненавиділи його. Вони щоранку сварилися, чия черга прокидати стежку до криниці, з якої вони брали воду. Криниця стояла на півдорозі до Вовчої пастки, і пробити до неї стежку, коли у вухах свистіла віхола, а потім важкими відрами наносити стільки води, щоб вистачило і людям, і худобі, було не так легко.

— Ви ледачі, як воли, — лаялась Ловіса. — Тільки тоді й жвавішаєте, як зчиняєте бійку або когось грабуєте.

А ледачі розбійники нетерпляче ждали весни, коли вони знов візьмуться до свого ремесла. А щоб легше було витримати те довге чекання, вони відкидали сніг, грали в кості, танцювали розбійницьких танців і співали розбійницьких пісень — як завжди, перед вогнищем.

Роня також грала з ними в кості, співала й танцювала, проте, як і вони, нетерпляче ждала весни й тужила за весняним лісом. Тоді нарешті вона знов побачить Бірка, побалакає з ним, дізнається, чи то правда, що він хоче бути її братом, як обіцяв у лісі в хурделицю.

Але ждати було так важко! їй не подобалось бути замкненій. Тоді її нападав неспокій, і час минав страшенно повільно. Через те вона спустилася якось у фортечне підземелля, куди вже давно не ходила. Підземелля відлякувало Роню давніми в’язничними печерами. їх було багато видовбано в горі. Звичайно, Лисий Пер пояснив їй, що там не було жодного в’язня з тих прадавніх часів, коли ще в Матісовій фортеці порядкували феодали й дрібні князі, задовго до того, як вона стала розбійницькою. Та однаково, коли Роня спустилася вниз, у затхлий холод під склепінням, їй здалося, що в тих кам’яних стінах і досі лишився стогін і плач давно загиблих в’язнів. У неї аж мурашки побігли по спині. Вона освітила роговим ліхтарем пітьму, в якій сиділи бідолашні злочинці, не маючи надії побачити ще колись денне світло, і трохи пойомий Борчин розбійник почне перелазити через каміння, щоб уп’ястися в неї своїми кігтями.

І враз Роня почула Бірків голос. Тихий, несміливий, наче хлопець не вірив своїм вухам:

— Роня?

— Бірку!— гукнула дівчина так голосно, що мало не задихнулася.— Бірку, о Бірку!

Потім вона замовкла і за хвилю запитала:

— Ти справді хочеш бути моїм братом?

За камінням почувся сміх.

— Сестро,— нарешті відповів він,— мені приємно чути твій голос, але я хотів би й побачити тебе. Ти й далі така чорноока, як була?

— Ходи й подивися,— мовила Роня.

Більше вона не встигла нічого сказати. Бо почула таке, що їй миттю забило дух і відібрало мову. Почула, як далеко відчинилася важка ляда, що закривала вхід у підземелля, тоді, грюкнувши, опала, і хтось почав спускатися східцями. Так, сюди хтось ішов, і коли Роня негайно не надумається, що їй тепер робити, вона пропала! І Бірк також! Кроки чимраз ближчали. Хтось поволі, проте невблаганно наближався довгим переходом. Роня чула ті кроки, знала, що вони означають, але збараніло стояла, приголомшена й стривожена. От-от буде запізно. Нарешті вона стрепенулась і швидко прошепотіла Біркові:

— Завтра!

Потім кинулась назустріч тому, хто йшов. Хоч би хто то був, треба не пустити його сюди, щоб він не побачив, що вона зробила біля завалу.

Виявилося, що то Лисий Пер. Він засяяв, побачивши Роню.

— А я тебе й шукаю,— сказав він.— Ради всіх літавиць, що ти тут робиш?

Роня квапливо взяла його під руку й силоміць обернула, поки ще не було безнадійно пізно.

— Не можна весь час відкидати сніг, — сказала вона. — Ходіть, я не хочу тут більше сидіти.

Справді, вона не хотіла там більше сидіти. Бо аж тепер усвідомила, що вона зробила. Відкрила шлях до Борчиної твердині. Аби про це знав батько! Не те щоб він був хитрий, як старий лис, та однаково зрозумів би, що нарешті має кудою добратися до Борки. Міг би й сам до цього додуматися, міркувала Роня. Але добре, що не додумався. Бо хоч як дивно, їй уже не хотілося, щоб Борчиних розбійників вигнали з фортеці. Вони повинні лишитися там задля Бірка. І коли вона не допустить, щоб до Борчиної твердині хтось добрався тим шляхом, який вона сама розчистила, Бірка не виженуть. Тому й треба тепер подбати, щоб Лисий Пер не робив непотрібних висновків. Він ішов поряд із нею й хитро посміхався. Зрештою, в нього завжди був хитрий вираз на обличчі. Можна було подумати, що він знає всі таємниці. Та хоч який він був пронозливий, Роня цього разу виявилася ще хитрішою за нього. Лисий Пер не відкрив її таємниці. Принаймні цього разу не відкрив.

— Це правда, не можна весь час відкидати сніг, — погодився він. — А от грати в кості не набридає день і ніч. Чи ти як гадаєш, Роню?

— Грати в кості можна день і ніч. А надто тепер, — відповіла дівчина, швидко тягнучи старого вгору стрімкими сходами.

Вона грала з Лисим Пером у кості, аж поки Ловіса проспівала «Пісню лісовиків». Але весь час думала про Бірка.

Завтра! Це було те слово, з яким вона заснула. Завтра!

І ось настало те завтра. Тепер вона піде до Бірка. Треба тільки швидко зібратися, скористатись тією короткою хвилиною, поки вона в кам’яній залі сама, поки решта всі роблять своє діло. Зараз з’явиться Лисий Пер, а його запитань Роня хотіла уникнути.

Поснідати можна й у підземеллі, подумала вона. Тут однаково їй шматок не поліз би в рота.

Роня похапцем засунула в шкіряну торбину хліба й налила козячого молока в дерев’яну боклагу. І зникла в підземеллі так, що ніхто її не помітив. Скоро вона вже стояла біля завалу.

— Бірку! — гукнула Роня, боячись, що його там немає.

З-за каміння ніхто не озвався. Вона була така розчарована, що мало не заплакала: ану ж він не прийшов! Може, він геть забув про їхню умову або ще гірше — перехотів. Адже Роня належить до Маткових людей, отже, до Борчиних ворогів, тож Бірк, коли на те пішлося, може, й не хоче водитися з нею.

Раптом хтось позад Роні смикнув її за волосся. Дівчина аж скрикнула, так перелякалась. І треба ж, щоб Лисий Пер знов щось пронюхав і все зіпсував!

Але то був не Лисий Пер, а Бірк. Він сміявся, стоячи поряд, і його зуби блищали в темряві. Більше нічого не видно було при світлі рогового ліхтаря.

— Я давно чекаю на тебе, — сказав Бірк.

Роня відчула, як її переповнила радість: мати брата, що давно чекає на неї!

— А я? — мовила вона. — Я чекаю на тебе, відколи повернулася тоді від товстогузиків.

Більше вони не знали, що казати, і якусь хвилину стояли мовчки, але обоє були страшенно раді, що зустрілися.

Бірк підняв угору лойову свічку й освітив Ронине обличчя.

— Ти й досі чорноока, — сказав він. — Не змінилася, тільки стала трохи блідіша.

Аж тепер Роня побачила, що Бірк не такий, яким вона його пам’ятала. Він дуже потоншав, обличчя в нього повужчало, а очі побільшали.

— Що з тобою сталося? — запитала Роня.

— Нічого, — відповів Бірк. — Тільки я тепер не дуже наїдаюся. І так мені дають більше, ніж усім у Борчиній твердині.

Минула добра хвилина, поки Роня збагнула його слова.

— Ти хочеш сказати, що у вас нема чого їсти? Що ви не наїдаєтеся досхочу?

— Ми вже давно не наїдаємось досхочу. Та й ті харчі, що є ще, скоро скінчаться. Якщо весна забариться, ми всі підемо до бісової матері. Так, як ти й бажала нам, пам’ятаєш? — Бірк знов засміявся.

— Це було колись, — відповіла Роня. — Тоді я не мала ще брата. А тепер маю.

Вона розв’язала торбину й простягла хлопцеві хліб.

— На, їж, якщо ти голодний.

Бірк вигукнув щось чудне, наче аж крикнув, схопив у кожну руку по товстій скибці й почав їсти. Здавалося, він геть забув про Роню, він був сам із хлібом і з’їв його до останньої крихти. Тоді Роня подала йому боклагу з молоком. Бірк жадібно припав до неї і випив молоко все до краплі.

Потім зніяковіло глянув на Роню.

— А ти хіба не собі взяла їсти?

— У нас удома є ще всього, — відповіла вона. — Я не голодую.

Роня згадала багаті материні запаси в коморі: смачні хлібини, козячий сир, масло, яйця, діжки з засоленим м’ясом, вуджені овечі окости, що висіли під стелею, довбанки з борошном та з горохом, горщики з медом, кошики з ліщиновими горіхами й торбини з різним корінням і листям — Ловіса збирала й висушувала його, щоб присмачувати курячу юшку, якою часом пригощала своїх розбійників. Куряча юшка! На саму згадку про її смак Роня відчула голод після солоного й вудженого м’яса, яке вони звичайно їли взимку.

Роня не розуміла, чому в Бірка всі голодують. І він пояснив їй:

— Тепер ми зубожілі розбійники. В нас також були кози й вівці, поки ми не перебралися до фортеці. А тепер залишилися самі коні, та й їх ми прилаштували на зиму в одного селянина, далеко за Борчиним лісом. І добре, що прилаштували, бо в такій скруті давно б їх поїли. Мали ми борошно, ріпу, горох і солону рибу, але й вони вже кінчаються. Бр-р, такої тяжкої зими в нас іще не було.

Роня почувала себе так, нібито вона й Матісова фортеця були винні, що Біркові тепер важко, що він стоїть біля неї такий худий і виголоджений. Але сміятися він ще мав силу.

— Ха-ха-ха, зубожілі розбійники, саме так! Аби ти знала, який я брудний, — посміхнувся Бірк. — У нас і води немає. Нам доводиться топити сніг, бо часом важко спускатися до лісу й крізь такі замети добуватись до річки. А тоді в завірюху спинатися з відром нагору мотузяною драбиною. Ти колись пробувала носити воду мотузяною драбиною? Певне, що не пробувала. А то знала б, чому ми шкодуємо її на миття.

— Наші розбійники також брудні, — намагалася втішити його Роня.

Сама вона була чиста, бо Ловіса кожної суботи ввечері шарувала її біля вогнища в балії і розчісувала їй волосся.

Роня уважно оглянула Бірка, що стояв біля неї, освітлений ліхтарем. Хоч і нечесаний, чуб у нього однаково лежав навколо голови, наче мідяний шолом, голова сиділа на довгій шиї, а плечі були рівні й широкі. Вродливий у мене брат, подумала Роня.

— Байдуже, що ти зубожілий і брудний, — сказала вона. — Та я не хочу, щоб ти був голодний.

Бірк засміявся.

— Ох, як важко бути голодним! — відповів він. — Та однаково я мав би лишити хоч один шматок хліба матері.

— Я можу принести ще, — стурбовано сказала Роня.

— Не треба, бо як я прийду до матері з хлібом, не сказавши, де я його взяв? А батько осатанів би з люті, якби довідався, що я прийняв від тебе хліб та ще й став твоїм братом.

Роня зітхнула. Вона розуміла, що Борка мав так само ненавидіти Матісових розбійників, як Матіс ненавидів Борчиних, але ж як це утруднювало її і Біркове життя!

— Ми ніколи не зможемо зустрічатися інакше, ніж крадькома, — сумно мовила вона.

Бірк погодився з нею:

— Авжеж! А я ненавиджу робити щось крадькома.

— Я також, — мовила Роня. — Для мене найгірше в світі — давня солона риба й надто довга зима, та ще гірше критися з чимось. Це просто безглуздо.

— Але ж ти криєшся. Задля мене. Та навесні буде легше, — сказав Бірк. — Тоді ми зможемо зустрічатися в лісі, а не в цьому холодному льоху.

Обоє вони так змерзли, що цокотіли зубами. Нарешті Роня сказала:

— Мабуть, я вже піду, а то замерзну на крижину.

— Але завтра знов прийдеш? До свого брудного брата?

— Прийду і прихоплю дещо, — відповіла Роня.

І вона дотримала обіцянки. Поки була зима, вона рано-вранці зустрічалася з Бірком у підземеллі й підгодовувала його харчами з материної комори. Біркові часом було соромно брати її гостинці.

— Мені здається, наче я краду у вас.

Роня засміялася й відповіла:

— А хіба я не дочка розбійника? Як же мені не грабувати матері?

До того ж Роня знала: більшість харчів, що зберігалися в материній коморі, була награбована в багатих купців, які їхали через ліс.

— Розбійник бере все без дозволу і без права, цього вже мене принаймні навчили, — пояснювала вона. — І я й роблю тепер те, чого навчилася. Тому бери і їж.

Щодня Роня давала Біркові також торбинку борошна й торбинку гороху, потай спорожняючи материні запаси.

Я дійшла до того, що підгодовую Борчиних розбійників, думала Роня. Не дай боже, щоб про це довідався батько.

Бірк дякував Роні за її щедрість.

— Моя мати кожного дня дивується, що в її довбанках і досі є борошно й горох. Гадає, що це якісь чари літавиць, — сказав він і, як завжди, засміявся.

Він уже був трохи схожий на себе, не мав таких голодних очей, і це тішило Роню.

— А хтозна, — повів далі Бірк, — може, мати й не помиляється щодо літавиць. Бо ти, Роню, справді скидаєшся на малу літавицю.

— Тільки на добру і без пазурів, — сказала дівчина.

— Так, добрішої за тебе немає! Скільки ще ти рятуватимеш мені життя, сестро?

— Стільки, як ти мені рятував, — відповіла вона. — Просто ми одне без одного не можемо давати собі ради, тепер я зрозуміла.

— Так, це правда, — погодився Бірк. — І нехай Матіс і Борка думають собі, що хочуть.

Але Матіс і Борка нічого не думали про ті зустрічі в підземеллі, бо нічого не знали про них.

Сувора зима поступово здавалася. Сніг потроху розтавав, і одного дня, коли випала велика відлига, Ловіса вигнала розбійників надвір помитися й позішкрябувати з себе хоч найбільший бруд. Вони опиралися й не хотіли виходити.

— Ми там позастуджуємося, — запевняв її Бевзень.

Та Ловіса була невблаганна.

— Я вивітрю зимовий сморід з хати, — сказала вона, — навіть якщо всі ви через це вріжете дуба.

Ловіса безцеремонно вигнала розбійників на сніг, і невдовзі вони вже з шаленим вереском котилися голі з кручі вниз до Вовчої пастки. Вони голосно проклинали Ловісину жорстокість, але терлися снігом і милися, як вона їм звеліла. Боялись не послухатися.

Тільки Лисий Пер уперто відмовився качатися в снігу.

— На мене однаково чекає смерть, — сказав він. — То я собі помру і брудний.

— Про мене, — відповіла Ловіса, — та поки ти помреш, принаймні обчикриж голови й бороди цим диким баранам.

Лисий Пер залюбки погодився. Він умів спритно орудувати вівчарськими ножицями, коли треба було стригти овець і ягнят, тож, звичайно, зуміє надати пристойного вигляду хоч би якому дикому баранові.

— Свого пучка волосся я не чіпатиму. Нема нащо, коли я й так скоро піду в землю, — сказав він, задоволено погладивши себе по лисині.

Матіс обняв старого ручиськами й ледь підняв угору.

— Чекай ще зі своєю смертю! Я й дня не проживу на світі без тебе, старий бовдуре. Де ж так порядні люди роблять: померти й лишити мене самого!

— Ще побачимо, як воно буде, синку, — відповів Лисий Пер, дуже вдоволений.

Ловіса цілий день прала на подвір’ї брудний одяг розбійників. А самі вони подалися в комору пошукати якогось убрання, щоб пересидіти в ньому, поки їхні речі сохнутимуть. Здебільшого то було те, що награбував і наскладав ще Матісів батько.

— Чи хто, мавши здоровий глузд, мився так, як ми? — бурчав Бевзень, неохоче натягаючи через голову червону сорочку.

Йому ще було нічого. Гірше повелося Костомасі й Плескатому, яким випало вдовольнитися спідницями й корсетками, бо коли вони прийшли, чоловічого одягу вже не було. Від цього гумор їхній не покращав. Зате Матіс і Роня сміялись, аж падали.

На вечерю Ловіса приготувала курячу юшку, щоб помиритися зі своїми розбійниками. Вони сиділи за столом насуплені, але підстрижені й такі вимиті, що їх годі було впізнати. Від них ішов навіть інший дух.

Та коли над столом здійнявся смачний запах курячої юшки, розбійники перестали супитися. А як вони добре попоїли, то почали, за своїм звичаєм, співати й танцювати, хоч трохи стриманіше, ніж завжди. Особливо остерігалися високо підстрибувати Костомаха й Плескатий.

8

Нарешті, мов радісний крик, у лісах довкола Матісової фортеці зазвучала весна. Танули сніги. Гірськими узбіччями стікала вода, поспішаючи до річки. А річка ревла й пінилась у весняній нестямі, співала своїми водоспадами й порогами шалену пісню пробудження, що не вмовкала ані на хвилину. Роня чула її вдень, коли прокидалась, і чула в нічних снах. Довга, страшна зима скінчилася. У Вовчій пастці давно вже не було снігу. Її глибоким, вузьким дном шумів тепер потік і полоскав коням копита, коли Матіс зі своїми розбійниками якось уранці проїздили нею. Їдучи, вони співали й висвистували. Гей, нарешті в них почнеться чудове розбійницьке життя!

І нарешті Роня піде до свого лісу, за яким вона так нудьгувала. Їй треба було б давно, тільки-но розтанув сніг і крига, піти й поглянути, що там діється. Та Матіс уперто тримав дочку вдома, казав, що навесні в лісі дуже небезпечно. І аж коли настала пора йому самому вирушати з розбійниками по здобич, він дозволив і Роні навідатись до лісу.

— Іди, куди тобі треба, — сказав він. — Та гляди не втони в якомусь підступному озерці.

— А от і втону, — піддражнила його Роня, — щоб ви нарешті мали привід зчиняти галас.

— Роню моя, — сказав він і зітхнув.

Тоді скочив у сідло й на чолі своєї ватаги поїхав униз узбіччям. Скоро їх не стало видно.

Тільки-но зник останній кінський хвіст у Вовчій пастці, Роня помчала й собі туди. Вона також співала й висвистувала, коли брела холодним потоком. Потім вона кинулася бігти й не спинялась, аж доки не досягла озерця.

Там на неї чекав Бірк, як і обіцяв. Він лежав на кам’яній лаві й грівся на сонці. Роня не певна була, чи Бірк не спить, тому підняла камінець і кинула у воду, щоб побачити, чи вій почує хлюпіт. Він почув, схопився з каменя й побіг їй назустріч.

— Я давно чекаю на тебе, — сказав він, і Роні знов стало радісно на серці: вона має брата, який чекає на неї і хоче, щоб вона прийшла.

І ось вона вже тут і сторч головою кидається у весну. Навколо неї скрізь було так гарно, та краса сповнила її вщерть, і вона загукала голосно й нестримно, мов пташка. А щоб Бірк не дивувався з її крику, Роня пояснила йому:

— Мені треба викричати з себе весняний крик, а то я лусну від нього. Весно! Ти чуєш мене?

На хвилину вони замовкли, самі слухаючи, як щебетало, шелестіло, гомоніло й дзюрчало в їхньому лісі. В усіх деревах, в усіх водах, в усіх зелених кущах буяло життя, скрізь бриніла бадьора, нестримна пісня весни.

— Я оце стою і відчуваю, як із мене випаровується зима, — сказала Роня. — Скоро я стану така легенька, що зможу літати.

Бірк штовхнув її під бік.

— Ану спробуй! Я певен, що над лісом ширяє багато літавиць, до яких ти зможеш пристати.

Роня засміялася.

— Еге, я ще побачу, до кого пристати.

Тієї миті вона почула тупіт коней, що шаленим чвалом мчали десь неподалік від річки.

— Ходімо! — квапливо сказала Роня. — Я так хотіла б спіймати собі дикого коня.

І вони побігли на той тупіт. Скоро вони побачили табун, сотні коней, що, маючи гривами, мчали лісом, аж земля гула під їхніми копитами.

— Їх, мабуть, сполохав ведмідь або вовк, — сказав Бірк. — А то чого вони такі налякані?

Роня похитала головою.

— Вони не налякані, а просто бігом виганяють із себе зиму. Та коли вони стомляться й почнуть пастись, я спіймаю одного й поведу з собою до Матісової фортеці. Я вже давно маю таку думку.

— До Маткової фортеці? Що ти там робитимеш з конем? Адже їздити верхи треба в лісі. Може, спіймаймо собі двох коней і поїздьмо на них зараз?

Роня подумала хвилину, тоді сказала:

— Бачу, що навіть дехто з Борчиного роду часом має розум у голові. Добре, ходімо і спробуймо спіймати їх.

Вона розмотала свою шкіряну линву. Таку саму придбав собі вже й Бірк. Наготувавши аркани, вони сховалися за камінь біля галявини, де любили пастися дикі коні. Нічого, що доведеться чекати.

— Мені приємно просто сидіти отак і втішатися весною, — сказав Бірк. Роня крадькома глянула на нього й тихо промурмотіла: — За це ти мені й подобаєшся, Бірку Боркасоне! Вони довго сиділи мовчки і втішалися весною. Десь на дереві співав чорний дрізд і кувала зозуля, аж виляски йшли лісом. Маленькі лисенята весело борюкалися навколо своєї нори недалеко від них. По ялинах стрибали білки. Побачили вони й зайця, що майнув серед моху і зник у кущах. Зовсім близько від них вигрівалася на сонці обважніла гримуча змія, що скоро мала привести змієнят. Діти їй не заважали, і змія не заважала їм. Весна належала всім.

— Ти правду кажеш, Бірку, — погодилася Роня. — Навіщо забирати коня з лісу, коли він виріс тут. Але я хочу їздити верхи, і тепер якраз пора.

На галявину набігло повно коней. Вони почали спокійно пощипувати молоду траву.

Бірк показав на двох вороних коників, що паслися з табуном, але трохи осторонь від усіх.

— А що якби ми взяли оцих?

Роня мовчки кивнула головою. І вони з наготованими линвами, які треба було накинути на шию коням, рушили до них. Вони підходили ззаду, поволі й нечутно, але все ближче й ближче. Раптом під ногою в Роні хруснула гіллячка, і відразу весь табун насторожився, готовий до втечі. Та небезпеки не видно було — ні ведмедя, ні вовка, ні рисі, ні якогось іншого ворога, — тому коні заспокоїлись і знов почали скубати траву. І разом з усіма ті два коники, яких Роня з Бірком надумали спіймати.

До них уже можна було досягти линвою. Діти мовчки кивнули одне одному, в повітрі майнуло два аркани, і за мить у лісі чути було тільки дике іржання полонених коників і тупіт копит табуна, що кинувся тікати й зник серед дерев.

Бірк і Роня спіймали двох лошаків, двох молодих диких жеребчиків. Поки вони силкувались прив’язати своїх полонених, кожного до іншого дерева, ті хвицалися, відсахувались назад, шарпалися, кусались і щосили виривалися.

Нарешті дітям пощастило припнути коників, і вони швидко відбігли на таку відстань, щоб їх не досягли копита, які так і мигтіли в повітрі. Вони стояли, відсапуючись, і дивилися, як жеребчики хвицалися й шарпались, аж піна з них летіла.

— Ми мали сьогодні поїздити верхи, — сказала Роня. — Але ці коники не зразу дадуть нам сісти на себе.

Бірк також розумів це.

— Треба спершу якось показати, що ми не хочемо їх скривдити.

— Я вже пробувала, — відповіла Роня. — Шматком хліба. І якби не встигла швидко відсмикнути руку, то повернулася б до батька з двома відкушеними пальцями, прив’язаними до пояса. Це б його не дуже втішило.

Бірк поблід.

— Ти хочеш сказати, що цей громило кидався на тебе, коли ти підійшла до нього з хлібом? Справді хотів тебе вкусити?

— Запитай краще його, — кисло відповіла Роня.

Вона сердито глянула на розлюченого коника, що й далі скаженів і хвицав ногами.

— Він таки справді Громило, — мовила вона. — Так я його й назву.

Бірк засміявся.

— То придумай за це ім’я моєму коневі.

— Він такий самий скажений, як і мій, — відповіла Роня. — То й назви його Скажений.

— Чуєте, шаленці? — гукнув Бірк. — Ми вам дали імена. Вас звати Громило й Скажений, і тепер ви наші, хочете цього чи ні.

Видно було, що Громило й Скажений цього не хотіли. З них дзюрком котився піт, та однаково вони й далі шарпалися, кусали шкіряну линву, хвицали ногами, а їхнє нестямне іржання переполохало всю живину навколо.

Та день поволі хилився до вечора, коники трохи пощипали трави, тоді поставали, звісивши голови, кожен біля свого дерева, і тільки час від часу покірно й сумно іржали.

— Вони, мабуть, хочуть води, — сказав Бірк. — Треба їх напоїти.

Діти відв’язали своїх покірних уже коників, повели їх до озера, зняли з них аркани й дали їм води.

Коники довго пили. Потім ще довго стояли притихлі, задоволені, й замріяно дивилися на Бірка і Роню.

— Нарешті ми їх укоськали! — радісно сказав Бірк.

Роня поплескала свого коника, зазирнула йому глибоко в очі й пояснила:

— Я сказала, що буду їздити верхи, і зараз поїду, розумієш?

Дівчина міцно вхопилася за гриву і скочила коникові на спину.

— Ану рушай, Громиле! — мовила вона.

Наступної миті вона широкою дугою перелетіла через коня і сторч головою впала в озеро. Випірнувши, вона ще встигла побачити, як Громило й Скажений ускач бігли між деревами, а за мить зникли в лісі.

Бірк подав Роні руку й витяг її з води. Мовчки, намагаючись не дивитися на неї. Роня так само мовчки вилізла на берег. Вона обтрусилася, аж бризки по летіли навколо, і сказала, голосно регочучи:

— Сьогодні я вже не їздитиму верхи!

Бірк також вибухнув сміхом:

— І я не їздитиму!

Настав вечір. Сонце зайшло, і запав присмерк, легенький присмерк весняної ночі, не темрява, а тільки дивний сутінок, що залягає між деревами й ніколи не переходить у ніч. У лісі стало тихо. Більше не чути було чорного дрозда й зозулі. Лисенята позалазили свою нору, білки й зайченята у свої кубла, а гримуча змія сховалася під свій камінь. Нічого не чути було, крім зловісного пугукання сича десь далеко, та й воно скоро затихло.

Здавалося, ніби цілий ліс заснув. Але тепер прокинулись діти пітьми. Заворушились нічні істоти, ще жили в лісі. Серед моху щось шурхотіло, плазувало, скрадалося. Між деревами мурмотіли товстогузики, по каменях лазили патлаті поночівники, а сірячки цілими зграями висипали зі своїх сховків і сичали, щоб налякати кожного, хто був у лісі. З гір здіймалися дикі літавиці, найжорстокіші і найлютіші з усіх дітей пітьми. Вони здавалися чорними, як смола, проти ясного весняного неба. Роня бачила їх, і їй було не дуже затишно.

— Тут понавилазило всього більше, ніж треба. Я йду додому, хоч іще мокра і вся в синцях.

— Ти мокра і вся в синцях, — сказав Бірк. — Зате ти цілий день купалася у весні.

Роня знала, що надто довго затрималась у лісі. Тому, попрощавшися з Бірком, намагалась придумати, як би їй схитрувати, як би пояснити батькові, чому їй треба було купатися у весні до пізнього вечора.

Та ні батько, ні мати не помітили її і не озвались до неї, коли вона з’явилася в кам’яній залі. В них був інший клопіт.

На шкурі перед вогнищем лежав блідий, як смерть, Зухвалець із заплющеними очима. Перед ним стояла навколішки Ловіса й перев’язувала йому рану на шиї. Решта розбійників похмуро з’юрмились навколо них і дивилися, що вона робить. Тільки Матіс бігав по залі, мов роздратований ведмідь. Він лаявся й нахвалявся винищити Борчину ватагу до пня.

— Ох, те мерзенне Борчине кодло і його падлючі розбійники! Ох, ті горлорізи! Та я їх геть усіх потрощу, одного за одним, так, що вони й рукою не зможуть поворухнути! Ох-ох-ох!

Далі йому забракло слів, і він тільки ревів, поки Ловіса суворо показала пальцем на Зухвальця. Матіс зрозумів, що тому бідоласі заважав його рев, і неохоче замовк.

Роня побачила, що з батьком тепер дарма говорити. Краще вона розпитається в Лисого Пера, що сталося.

— Сталося таке, за що Борку треба повісити, — сказав їй Лисий Пер.

І розповів, що саме.

Матіс зі своїми жвавими хлопцями стояли на чатах біля Розбійницького шляху, розповідав Лисий Пер. На щастя, над’їхала ціла валка купців із великим вантажем: харчами, шкірою і, до того, ще й з торбами грошей. Вони не зуміли оборонитися, тому в них усе добро відібрали.

— Хіба ті купці не сердилися, коли в них відбирали добро? — пригнічено запитала Роня.

— Сама можеш здогадатися. Як вони проклинали нас, як кричали і як голосили! І спішили вихопитися звідти. Напевне, хотіли якнайшвидше добутися до старости й поскаржитись йому.

Лисий Пер захихотів. Але Роня не побачила в його розповіді нічого смішного.

— А потім, — повів далі старий, — коли ми вже майже все повантажили на коней і рушили додому, з’являється Борка зі своїми поплічниками й вимагає, щоб ми з ним поділилися здобиччю. Уявляєш собі? І починають, поганці, стріляти. Отож Зухвалець і дістав стрілу просто в шию. Ми, звичайно, теж узялися за самостріли, і двом чи трьом із них перепало не менше, ніж Зухвальцеві.

До них підійшов Матіс і, почувши останні слова Лисого Пера, люто заскреготав зубами.

— Стривай-но, це тільки початок! — сказав він. — Я поквитаюся з ними всіма по черзі. Досі я їх не чіпав. Але тепер нарешті настане кінець усім Борчиним розбійникам.

Роня відчула, як до горла їй підступає лють.

— А якщо тоді настане кінець і всім Матісовим розбійникам? Ви подумали про це?

— І гадки не маю думати, — відповів Матіс, — бо такого не станеться.

— Ви там знаєте, — мовила Роня.

Вона підійшла до Зухвальця й сіла біля нього. Приклавши долоню йому до лоба, вона відчула, що в нього гарячка. Він розплющив очі, побачив Роню і кволо всміхнувся.

— Мене вони не вколошкають з першого разу, — насилу сказав він.

Роня взяла його за руку.

— Ні, Зухвальцю, тебе вони не вколошкають з першого разу.

Дівчина довго сиділа, не відпускаючи його руки. Вона не зронила ні сльозини. Але в душі у неї щось гірко плакало.

9

Три дні в Зухвальця була гарячка. Він марив і почував себе дуже погано. Та Ловіса знала безліч засобів від хвороб і, мов рідна мати, лікувала його зіллям та припарками. Четвертого дня, на подив усім, Зухвалець підвівся з постелі. Він ледве тримався на ногах, але загалом був уже здоровий. Стріла влучила йому в жилу на шиї, і все, чим Зухвальця лікували, дедалі стягувало її. Тому голова його ледь перекривилася в один бік, і це надавало йому сумовитого вигляду, хоч він був такий самий бадьорий і веселий, як досі. Всі розбійники раділи, що їхній товариш одужав, і навіть коли вони часом і прозивали його Перехнябою, як хотіли чогось від нього, то тільки жартома. І Зухвалець не брав цього до серця.

Брала це до серця лише Роня. Чвари між батьком і Боркою обтяжували їй життя. Вона сподівалася, що їхня ворожнеча поступово вичахне сама собою, а вийшло навпаки: обоє ще завзятіше почали нападати один на одного. Кожного ранку, коли Матіс та його розбійники вирушали з дому через Вовчу пастку, Роня тривожно думала, скільки з них повернеться без ран. Дівчина заспокоювалася аж тоді, коли вони збирались увечері навколо довгого столу. Але вранці її знов опановував неспокій, і якось вона запитала в батька:

— Чого ви і Борка гострите ножа один на одного?

— Запитай у Борки, — відповів Матіс. — Він перший пустив стрілу. Он хай тобі Зухвалець розкаже.

Тоді й Ловіса не витримала:

— Дитина розумніша за тебе, Матісе. Це може скінчитися тільки одним: проллється кров усім на біду. Що в цьому доброго?

Матіс сердився, коли дочка й дружина виступали проти нього.

— Що в цьому доброго? А те, що тепер ми нарешті викуримо Борку з фортеці, дурепи!

— То хіба конче треба проливати кров, поки всі загинуть? — запитала Роня. — Хіба немає іншого способу?

Матіс сердито глянув на неї. Нехай уже Ловіса сперечається з ним. Але щоб і дочка була не на його боці! Цього вже він не міг стерпіти.

— То знайди інший спосіб, коли ти така мудра! Викури Борку з фортеці! Тоді нехай собі спокійно вилежується в лісі, мов паршивий лис. І його злодійкуваті собаки також. Я їх не чіпатиму. — Матіс на хвилину задумався, потім промурмотів — Хоч коли я не вб’ю бодай самого Борку, розбійники називатимуть мене ганчіркою!

Роня зустрічалася з Бірком щодня. Це була її єдина втіха. Бо вона вже не могла безжурно втішатися весною, і Бірк також не міг.

— Ті два вперті розбійницькі ватажки, яким бракує клепки в голові, навіть весну нам зіпсували, — сказав він.

Прикро, що її батько — розбійницький ватажок, якому бракує клепки в голові, думала Роня. Її Матіс, її дуб серед лісу, її опора. Чому в неї з’явилося таке почуття, що їй треба хилитись до Бірка, коли вона чимось пригнічена?

— Якби ти не був моїм братом, — мовила вона, — то я не знаю, чи…

Вони сиділи над озером, навколо них буяла розкішна весна, а вони її майже не помічали.

— Якби ти не був моїм братом, то я, мабуть, не журилася б тим, що Матіс хоче знищити Борку. — Роня глянула на Бірка й засміялася. — Виходить, це ти винен, що я журюся.

— Я не хочу, щоб ти журилася, — відповів Бірк. — Але й мені тяжко.

Діти довго сиділи, відчуваючи на серці тягар. Але той тягар вони несли разом, і це їх підтримувало. Хоч усе-таки їм було не легко.

— Тривожно на серці, коли не знаєш, хто ввечері вернеться живий, а кого вже немає, — сказала Роня.

— Хоч досі ще всі живі, — озвався Бірк. — Але це тільки тому, що в лісі почала нишпорити сторожа. Матіс і Борка просто не мають часу вбивати один одного. Їм досить того, що треба уникати сторожі.

— Це правда, і добре, що так сталося.

Бірк засміявся.

— Хто б подумав, що сторожа може бути чимось корисна!

— А однаково на серці тривожно, — мовила Роня. — І ніколи ми з тобою не спекаємося цієї тривоги.

Вони пішли від озера й побачили диких коней, що паслися на галявині. Громило й Скажений також були серед табуна. Бірк свиснув їм. Коники підвели голови, і в їхніх очах наче блиснула якась згадка. Потім вони знов заходилися скубти траву. Видно було, що в появі дітей вони не побачили нічого особливого.

— Ви підступні й лихі, — сказав Бірк, — хоч і прикидаєтесь тепер такими невинними.

Роня хотіла додому. Через двох упертих розбійницьких ватажків вона не могла довше спокійно гуляти в лісі.

Сьогодні, як щодня, вони з Бірком розлучилися, не доходячи до Вовчої пастки, далеко від стежок, якими ходили розбійники. Вони знали, кудою звичайно їздив Матіс і де були Борчині шляхи. А однаково боялися, що хтось випадково побачить їх разом.

Роня пустила Бірка попереду.

— До завтра, — сказав він і побіг.

Роня трохи постояла й подивилася на лисенят. На них приємно було дивитися. Вони підстрибували, гралися, перекидались одне через одне. Але Роні з того було мало радості. Вона сумно питала себе подумки, чи ще буде колись так, як було. Мабуть, вона вже ніколи не тішитиметься своїм лісом так, як тішилась раніше.

Нарешті вона подалась додому і коли дійшла до Вовчої пастки, то побачила там Такала і Плескатого, що стояли на чатах. Вони здавались якимись веселішими.

— Іди швидше додому, побачиш, що там сталося, — сказав Такало.

Роня зацікавилася.

— Мабуть, щось приємне, по вас видно.

— Уяви собі, що приємне, — захихотів Плескатий. — Сама побачиш.

Роня чимдуж побігла до фортеці. Далебі, їй треба було чогось приємного.

Скоро вона опинилася перед зачиненими дверима кам’яної зали й почула всередині батьків сміх. І той гучний розкотистий сміх зігрів дівчину й розвіяв її тривогу. Зараз вона дізнається, чого батько так сміється.

Роня нетерпляче зайшла до зали. Побачивши дочку, Матіс відразу кинувся до неї, схопив її на руки, підняв угору й шалено, як завжди, закружляв із нею по залі.

— Доню моя, — крикнув він, — ти правду казала! Вже не треба буде проливати кров! Тепер Борка не встигне вранці й пукнути, як вилетить до бісової матері з фортеці, будь певна!

— Як це так? — запитала Роня.

Матіс показав пальцем у куток:

— Глянь он туди! Глянь, кого я щойно спіймав своїми руками!

У залі було повно схвильованих розбійників, які метушилися й галасували, тому Роня спершу не побачила, що саме їй показував батько.

— Розумієш, доню, тепер мені досить буде сказати Борці: «Будеш огинатися чи негайно вшиєшся? Хочеш отримати назад своє гадюченя чи не хочеш?»

І тоді Роня побачила Бірка. Він лежав далеко в кутку із зв’язаними руками й ногами, з розбитим лобом, і в очах у нього малювався розпач. Навколо хлопця стрибали розбійники, регочучи й галасуючи:

— Гей, малий Боркасоне, коли ти вернешся додому, до свого батечка?

Роня зойкнула, і з люті в неї закапали рясні сльози.

— Не можна цього робити! — крикнула вона й почала гамселити Матіса кулаками по чім попало. — Ви нелюд! Не можна цього робити!

Матіс пустив дочку, наче мішок. Він уже не сміявся. В ньому закипіла така лють, що він аж побілів.

— Чого, вважає моя дочка, не можна робити? — погрозливо запитав він.

— Я вам скажу! — відповіла Роня. — Можна грабувати гроші, крам І який завгодно мотлох. Але красти людей не можна, а то я не захочу більше бути вашою дочкою.

— А хто краде людей? — не своїм голосом заверещав Матіс. — Я спіймав гадюченя, шкідливе цуценя, і нарешті дам лад у фортеці свого батька. А ти собі як хочеш: будь моєю дочкою або не будь.

— Тю на вас! — крикнула Роня.

Лисий Пер злякавсь і поквапився стати між ними. Він ще ніколи не бачив у Матіса такого закам’янілого, страшного обличчя.

— Хіба можна так розмовляти з батьком? — сказав він і схопив Роню за плече.

Але вона вирвалася від нього і знов крикнула:

— Тю на такого батька!

Матіс ніби не чув її слів. Здавалося, дочка для нього перестала існувати.

— Бевзню! — заревів він тим самим страшним голосом. — Гайда до Пекельної прірви й передай Борці, що я хочу бачити його, тільки-но зійде сонце. Скажи йому: я певен, що він прийде.

Ловіса також була в кам’яній залі й мовчки слухала. Вона насупила брови, але не озивалася. Нарешті вона підійшла до Бірка. Побачивши рану в нього на лобі, Ловіса принесла горщик із теплим виваром зілля й хотіла промити її, але Матіс заревів:

— Не торкайся до того гадюченяти!

— Гадюченя він чи ні, а рану треба промити! — відповіла йому дружина.

І нахилилась над Бірком.

Матіс підскочив до неї, схопив охляп і щосили відштовхнув від хлопця. Якби не Костомаха, Ловіса впала б просто на стовпець, що був опорою для лежака.

Ловіса нікому не дарувала провини. А оскільки до Матіса вона не могла досягти, то так стусонула Костомаху, що той аж застогнав. Така йому була дяка за те, що не дав Ловісі впасти на стовпець.

— Ану геть звідси всі до одного! — крикнула вона. — Геть до бісової матері, бо ви тут ще й не такого наколотите. Чуєш, Матісе, геть з моїх очей!

Матіс люто глянув на неї. Той погляд міг злякати кого завгодно, тільки не Ловісу. Вона твердо стояла, схрестивши руки, й дивилася, як чоловік виходив з кам’яної зали, а за ним і всі розбійники. Але через плече в Матіса був перекинутий Бірк. Рудий чуб спадав йому на очі.

— Тю на вас! — ще раз крикнула Роня, перше ніж за батьком зачинилися важкі двері.

Тієї ночі Матіс не спав у постелі біля Ловіси, і вона не знала, де він ночував.

— А мені ще й краще, — сказала вона. — Тепер я можу тут лежати і вздовж, і впоперек.

Та заснути вона не могла, бо чула, як її дитина плакала в розпачі. Але Роня не хотіла, щоб мати прийшла й потішила її. То була ніч, яку вона мусила пережити сама. Роня довго не спала й так ненавиділа батька, що в неї серце стискалося в грудях. Бо важко було ненавидіти того, кого вона ціле життя щиро любила. — Ця ніч стала для Роні найтяжчою з усіх.

Нарешті вона заснула, проте стривожено прокинулася, тільки-но почало світати. Зараз зійде сонце, і їй треба бути біля Пекельної прірви, побачити, що там діятиметься. Ловіса спробувала не пустити дочку, але та не послухалась. Вона пішла, і мати мовчки подалася за нею.

Вони стояли там, Матіс, Борка та їхні розбійники, кожна ватага зі свого боку Пекельної прірви, як уже раз було. Ундіса також прийшла з ними, Роня ще здалеку почула її лайку й прокльони. Це вона Матіса кляла, аж іскри сипалися. Але Матіс не дав їй довго кричати.

— Заткни пельку своїй жінці, Борко, — мовив він. — Тобі корисніше буде послухати, що скажу я.

Роня стала позад Матіса, щоб він її не бачив. Але сама вона чула і бачила більше, ніж могла витримати. Поряд із Матісом стояв Бірк, з вільними вже руками й ногами, але з ремінцем на шиї, кінець якого Матіс тримав у руці, наче вів собаку.

— Ти черствий чоловік, Матісе, — сказав Борка. — І ниций. Я розумію, що ти хочеш вигнати мене з фортеці. Але важити на мою дитину, щоб здійснити свій намір, — це вже ницість.

— Я тебе не прошу висловлювати свою думку про мене, — відповів Матіс. — А от скажи, коли ти виберешся звідси?

Борка не відповів: від жалю в нього слова застрявали в горлі. Він довго стояв мовчки, та нарешті сказав:

— Треба спершу знайти місце, де б ми, переселившись, були в безпеці. А це не так легко. Та коли ти повернеш мені сина, я даю тобі слово, що до кінця літа виберуся з фортеці.

— Гаразд, — відповів Матіс. — І я даю тобі слово, що до кінця літа поверну тобі сина.

— Я хотів сказати, коли ти зараз повернеш мені сина, — мовив Борка.

— А я хотів сказати, що ти його не отримаєш, — відповів Матіс. — Але в моїй фортеці є багато в’язничних печер. Тож не бійся, твій син матиме дах над головою, якщо літо буде сльотливе.

Роня тихо застогнала. Який жорстокий її батько! Що він надумав: Борка має негайно покинути фортецю, поки «ще не встигне вранці й пукнути», саме так він сказав. А то Бірк сидітиме замкнений у печері до кінця літа. Але ж він так довго не проживе там. Роня була певна. Він помре, і в неї більше не буде брата.

Батька, якого вона могла б любити, також більше не буде. І це теж сердило її. Вона раптом відчула бажання покарати Матіса за те, що вона вже не могла бути його дочкою. О, як їй хотілося, щоб батько страждав так, як страждала вона! Кортіло все зіпсувати йому, звести нанівець його лихий задум.

І Роні враз сяйнуло, що можна зробити. Не тільки можна, а й треба. Колись давно вона вже таке робила, і теж зі злості, хоч то була й не та злість, що тепер. Ніби вві сні, Роня перестрибнула через Пекельну прірву. Матіс помітив її, як вона вже була над проваллям, і заревів так, як дикий звір реве в смертельній небезпеці. У його розбійників кров застигла в жилах, бо гіршого вони ніколи не чули. Вони побачили Роню, свою Роню, на другому боці провалля, у ворожому таборі. Гіршого не могло статися. І незрозумілішого також.

Борчині розбійники теж нічого не розуміли. Вони витріщили очі на Роню так, наче до них зненацька спустилася сама літавиця.

Борка стояв, спантеличений до краю, але швидко отямився. Сталося щось таке, що геть усе міняло — принаймні це він збагнув. Схожа на літавицю Матісова дочка прийшла й допомогла йому в скруті. Чому вона так безглуздо повелася, він не міг зрозуміти, але поквапився накинути їй на шию ремінець. Зав’язуючи його, Борка стиха сміявся. Тоді гукнув Матісові:

— На нашому боці фортеці теж є в’язничні печери! Тож і твоя дочка матиме дах над головою, якщо літо буде сльотливе. Хай це тебе втішить, Матісе!

Та Матіса ніщо вже не могло втішити. Як ведмідь, влучений стрілою, він стояв, похитуючись важким тілом, наче хотів погамувати нестерпний біль. Дивлячись на нього, Роня заплакала. Батько випустив ремінець, на якому тримав полоненого Бірка, але й далі не рушав з місця. Блідий, зажурений, він дивився через провалля на Роню і на її сльози.

Тієї миті до дівчини підійшла Ундіса і штовхнула її в бік:

— Плач, плач! Я теж плакала б, якби в мене батько був такий нелюд!

Але Борка послав дружину до бісової матері. Мовляв, нехай не пхає свого носа в такі справи.

Роня й сама була назвала батька нелюдом, а однаково хотіла б тепер утішити його, щоб він так тяжко не страждав через те, що вона повстала проти нього.

Ловіса також рада була б допомогти чоловікові, як завжди допомагала, коли він був у скруті. Вона й тепер стояла поруч із ним, але він не бачив її. Нікого не бачив. Тієї хвилини він був сам у цілому світі.

Та ось Борка гукнув йому:

— Чуєш, Матісе, то ти віддаси мені сина чи ні?

Проте Матіс і далі стояв, похитуючись, і не відповідав йому.

Борка закричав на повні груди:

— Ти віддаси мені сина чи ні?

Нарешті Матіс отямився.

— Звичайно, віддам, — байдужим голосом відповів він. — Коли хочеш.

— Я хочу зараз, а не до кінця літа, — мовив Борка.

Матіс кивнув головою.

— Я сказав: коли хочеш.

Його наче ніщо більше не цікавило. Та Борка, усміхаючись, сказав:

— І тієї ж хвилини я віддам тобі твою дитину. Обмін має бути чесний, хоч це ти розумієш, поганцю?

— У мене немає дитини, — озвався Матіс.

Боркова радісна усмішка згасла.

— Що ти хочеш цим сказати? Може, знов задумав якусь капость?

— Ходи забери свого сина, — відповів Матіс. — Але мені ти не можеш віддати дитини. Бо в мене її немає.

— Зате в мене є! — крикнула Ловіса так, що аж ворони злетіли з вершечка вежі. — І свою дитину я хочу мати зараз! Чуєш, Борко! Негайно! — Вона блимнула очима на Матіса й додала — Навіть якщо батько дитини й зовсім схибнувся!

Матіс повернувсь і важкою ходою пішов геть звідти.

10

Наступними днями Матіс не з’являвся в кам’яній залі, не було його й біля Вовчої пастки, де домовлено обміняти дітей. По дочку пішла Ловіса. За нею Бевзень і Такало повели Бірка. Борка, Ундіса та їхні розбійники вже чекали на них біля ущелини. Тільки-но побачивши Ловісу, Ундіса люто, зловтішно вигукнула:

— Той мерзенний викрадач дітей, певне, з сорому навіть не відважився прийти!

Ловіса нічого не відповіла. Вона мовчки пригорнула до себе Роню. Їй хотілося якнайшвидше піти звідти. Вона багато думала про те, чому її дочка з власної волі віддала себе в руки Борки, — а тепер, під час зустрічі, почала про дещо здогадуватися. Кожен міг помітити, що Роня й Бірк перезирнулися так, наче були самі біля Вовчої пастки і в цілому світі, наче їх щось єднало.

Ундіса відразу помітила це, і їй не сподобалося, що діти перезираються. Вона рвучко шарпнула Бірка за плече:

— Що ти з нею маєш спільного?

— Вона моя сестра, — відповів хлопець. — І врятувала мені життя.

Роня прихилилася до Ловіси й заплакала.

— І Бірк урятував мені життя, — промурмотіла вона.

Борка осатанів з люті.

— Щоб мій син у мене за спиною водився з вилупком мого смертельного ворога!

— Вона моя сестра, — знову сказав Бірк, дивлячись на Роню.

— Аякже, сестра! — крикнула Ундіса. — Відомо, що з того буде через кілька років!

Вона схопила Бірка й хотіла забрати його звідти.

— Не чіпайте мене, — сказав Бірк. — Я сам піду, мені ваших рук не треба.

Хлопець повернувся й пішов. Роня гукнула жалісливим голосом:

— Бірку!

Але він не обернувся і скоро зник з очей. Коли Ловіса залишилася з дочкою сама, то спробувала дещо її розпитати. Та з того нічого не вийшло.

— Не говоріть до мене! — відрубала Роня.

І мати дала Роні спокій. Додому вони верталися мовчки.

Лисий Пер зустрів Роню в кам’яній залі так, наче її врятовано від смертельної небезпеки.

— Добре, що ти жива, — сказав він. — Бідолашна дитино, як я за тебе боявся!

Але Роня пішла в куток, тихо лягла у свою постіль і запнула за собою завіску.

— У Матісовій фортеці біда за бідою, — мовив Лисий Пер і сумно кивнув головою. Тоді шепнув Ловісі:— Матіс у моїй спальні. Лежить, утупивши очі поперед себе, й не каже ні слова. Не хоче ні вставати, ні їсти. Що нам із ним робити?

— Встане, коли добре зголодніє, — запевнила його Ловіса.

Але й вона була стурбована, тому на четвертий день пішла до спальні Лисого Пера й сказала:

— Ходи їсти, Матісе! Не дурій! Усі сидять біля столу й чекають на тебе.

Нарешті Матіс з’явився в залі, похмурий і такий худий, що його насилу можна було впізнати. Він мовчки сів біля столу й почав їсти. Розбійники також мовчали. В кам’яній залі ще ніколи не було такої гнітючої тиші. Роня сиділа там, де й завжди, але Матіс не дивився на неї. Вона також намагалася не дивитись на нього. Тільки раз крадькома глянула в його бік і побачила, що Матіс зовсім не схожий на того батька, якого вона досі знала. Так, усе стало не схоже на себе й страшне! Роні хотілося схопитись і десь сховатися, не сидіти в одному приміщенні з Матісом, кудись утекти й бути самій. А проте вона й далі нерішуче сиділа, не знаючи, до кого їй удатися зі своїм горем.

— Наїлися, соколики? — суворо сказала Ловіса.

Вона вже не витримувала цієї напруженої тиші.

Розбійники, мурмочучи щось собі під ніс, почали підводитись. Вони раді були якнайшвидше піти до своїх коней, що вже четвертий день стояли без діла в стійлах. Бо якщо ватажок лежав у спальні Лисого Пера й тільки дивився у стіну, то їм також не випадало йти на розбій. А шкода, вважали вони, адже саме тепер через ліс проїздило більше людей, ніж звичайно.

Матіс вийшов із зали, не сказавши жодного слова, і того дня вже ніде не показувався.

А Роня відразу знов помчала до лісу. Три дні вона шукала Бірка, проте хлопець не приходив, невідомо чому. Що з ним сталося? Може, батьки замкнули його, щоб він не бігав до лісу й не зустрічався з нею? Як важко тільки чекати й нічого не знати.

Вона довго сиділа над озером, а навколо й далі буяла прекрасна весна. Але без Бірка та краса її не тішила. Роня пам’ятала, як було раніше, коли вона ходила тут сама і ліс належав тільки їй. Наче відтоді минуло хтозна-скільки часу. Тепер їй потрібно було ділитися всім з Бірком. Та, мабуть, він і сьогодні не прийде. І коли довге даремне чекання стомило дівчину, вона зібралася йти додому.

І тоді прийшов Бірк. Роня почула, як він посвистував між ялинами, і, нетямлячись з радості, кинулась туди. То справді був Бірк! Він ніс великий клунок.

— Я перебираюся до лісу, — сказав Бірк. — Не можу довше жити в Борчиній твердині.

Роня вражено глянула на нього.

— Чому?

— У мене така натура, що я не здатен довго терпіти скигління й лайку, — пояснив Бірк. — Три дні з мене досить.

Матісова мовчанка гірша за лайку, подумала Роня. І раптом вона збагнула, що їй треба зробити — адже досить тільки піти від того, чого не можеш витримати. Бірк пішов, то чому б і їй не зробити те саме?

— Я також хочу залишити іМатісову фортецю, — схвильовано мовила вона. — Так, хочу! Дуже хочу!

— Я народився в печері і можу жити в печері, — сказав Бірк. — А от чи зможеш жити в ній ти?

— З тобою я зможу жити де завгодно, — відповіла Роня. — А у Ведмежій печері й поготів!

У навколишніх горах було багато печер, але жодна не могла зрівнятися з Ведмежою. Роня знала про неї вже давно, ще коли почала вештатись по лісі. Матіс показав їй ту печеру. Він сам не раз сидів там, коли був хлопцем. Улітку. А взимку, як йому розповідав Лисий Пер, там звичайно спали ведмеді. Тому він назвав її Ведмежою печерою, і так її відтоді називали всі.

Це була велика, звернена до річки й розташована високо над нею розколина між двома скелями. Добратися до неї можна було тільки виступом, що тягся вздовж узбіччя гори й дедалі звужувався. Йти ним було не зовсім безпечно. Проте біля самої печери той виступ розширювався й утворював рівну площинку. Там, високо над бурхливою річкою, можна було сидіти й дивитися, як у рожевому сяйві над горами й лісами встає ранок. Роня багато разів зустрічала там ранок. Так, вона знала, що в цій печері можна було оселитися.

— Я прийду до Ведмежої печери пізно ввечері, — сказала вона. — Ти тоді будеш там?

— Авжеж, — відповів Бірк. — Я буду там і чекатиму на тебе.

Цього вечора Ловіса заспівала Роні «Пісню лісовиків», як завжди співала наприкінці дня і доброї пори, і лихої.

Але цього вечора я слухаю її востаннє, подумала Роня, і їй стало тяжко на серці. Тяжко покидати матір, та ще тяжче не бути більше Матісовою дочкою. Тому вона й мусить податися до лісу, навіть якщо ніколи більше не почує «Пісні лісовиків».

Зараз мати засне, і вона піде. Роня лежала в постелі і, очікуючи тієї хвилини, дивилася на вогнище. Ловіса неспокійно крутилася у своїй постелі. Та нарешті притихла, і з її віддиху Роня зрозуміла, що вона вже спить.

Дівчина підійшла до її постелі і при світлі вогнища довго стояла й дивилася на матір. Люба мамо, може, ми ще зустрінемось, а може, й ні. Материні рудаві розплетені коси розсипалися на подушці. Роня провела по них пальцями. Невже це справді лежить її мати? Теж наче дитина. І теж утомлена й самітна, бо поряд із нею немає Матіса. А тепер і дочка покине її.

— Пробачте, — промурмотіла Роня, — але я мушу покинути вас!

Дівчина тихенько вийшла з кам’яної зали й забрала свій клунок, що був добре схований у коморі. Клунок був такий важкий, що Роня ледве несла його. А біля Вовчої пастки вона кинула його додолу просто перед Тупаком і Невдахою. Тієї ночі саме вони стояли на чатах. Не тому, що Матіс і далі дбав про безпеку своєї ватаги, але замість нього дуже ретельно вартових виставляв Лисий Пер. Тупак витріщив на Роню очі.

— Ради всіх літавиць, куди це ти йдеш серед ночі?

— Я перебираюся до лісу, — відповіла Роня. — Скажеш про це матері.

— А чому ти сама не сказала? — запитав Тупак.

— Не сказала, бо вона не пустила б мене. А я не хотіла, щоб мене не пустили.

— А що, по-твоєму, скаже на це твій батько? — запитав Невдаха.

— Мій батько? — задумливо проказала Роня. — Хіба я маю батька?

Вона подала вартовим руку.

— Вітайте всіх! Не забудьте про Лисого Пера! І часом згадуйте мене, коли будете танцювати й співати пісень.

Цього вже Тупак і Невдаха не могли витримати. На очах у них з’явилися сльози. Роня також сплакнула.

— Думаю, що в Матісовій фортеці тепер не буде вже танців, — похмуро сказав Тупак.

Роня взяла клунок і закинула його на плече.

— Передайте матері, нехай не дуже сумує і не боїться за мене. Я ж буду в лісі, якщо вона захоче мене знайти.

— А що передати Матісові? — запитав Невдаха.

— Нічого, — зітхнувши, відповіла Роня й пішла далі.

Тупак і Невдаха мовчки дивилися їй услід, аж поки вона зникла на закруті стежки.

Була вже ніч, місяць стояв високо на небі. Роня спинилась відпочити біля озера. Вона скинула клунок і сіла на камінь. У її лісі панувала тиша. Дівчина почала дослухатися, та більше нічого, крім тиші, не почула.

У лісі весняної ночі повно всіляких таємниць, повно казкових істот та іншої дивовижі з прадавніх часів. І небезпечної також, але Роня не боялася.

Аби тільки літавиці трималися своїх нетрів, то мені тут так само ніщо не загрожуватиме, як у Матісовій фортеці, думала вона. Адже ліс — мій дім, він завжди був моїм домом, а тепер і поготів, коли я не маю іншого житла.

Озеро було чорне-чорнісіньке, але по ньому пролягала вузенька місячна стежка. Вона була дуже гарна, і Роня раділа, дивлячись на неї. Так, раділа, але дивно: виявляється, можна водночас радіти й сумувати. Роня сумувала, думаючи про Матіса й Ловісу, проте казкова краса і тиша весняної ночі сповнювали її щастям.

Відтепер вона житиме в лісі. З Бірком. Дівчина згадала, що він чекає на неї у Ведмежій печері. Чого ж вона сидить тут і розмірковує?

Роня підвелася й узяла свій клунок. До печери було ще далеко, і туди не вела жодна стежка. А однаково Роня знала, куди їй іти. Так, як знали тварини. І так, як знали всі товстогузики, поночівники й сірячки цього лісу.

Отож Роня спокійно мандрувала лісом, залитим місячним світлом, поміж соснами і ялинами, через мох і зарості чорниці, повз болота, де духмяніла вощанка, і повз чорні бездонні озерця, перелазила через замшілі повалені дерева, перебродила через дзюркотливі потічки, впевнено простуючи до Ведмежої печери.

Вона бачила, як у місячному світлі на прискалку танцювали поночівники. Лисий Пер казав їй, що вони танцюють лише тоді, як світить місяць. Дівчина постояла хвилину, дивлячись на поночівників, але так, щоб вони її не помітили. Дивний був той їхній танок. Вони тупцяли кружком, дуже повільно й незграбно, і якось чудно мурмотіли. Лисий Пер казав, що то їхня весняна пісня. Він був спробував показати Роні, як мурмотіли поночівники. Але то було зовсім не те, що вона чула тепер. Цей спів був якийсь сумовитий і ніби долинав із прадавніх часів.

Думаючи про Лисого Пера, Роня не могла не згадати Матіса й Ловісу, і їй стало боляче.

Але вона забула той біль, коли дійшла до печери й побачила багаття. Авжеж, Бірк розпалив багаття на площинці перед печерою, щоб вони не змерзли холодної весняної ночі. Воно ясно палахкотіло, Роня помітила його здалеку, і їй спали на думку слова, що їх любив казати Матіс: «Де є домівка, там є й вогнище».

А де є вогнище, повинна бути й домівка, подумала Роня. У Ведмежій печері повинна бути домівка!

І там тепер спокійно сидів біля багаття Бірк і їв печене на вогні м’ясо. Він настромив шматок м’яса на паличку й простяг Роні.

— Я давно чекаю на тебе, — сказав він. — їж, а тоді заспіваєш «Пісню лісовиків».