Русалка й невірний Ендрю

А ось вам історія про молодого Ендрю, якого покохала русалка. Ендрю жив на самій півночі Шотландії. Якось вранці, проходячи дорогою уздовж моря, він почув чийсь спів. Було ще дуже рано, і Ендрю ніяк не сподівався зустріти кого-небудь на березі.

Спочатку він подумав, що це шум прибою. Він зупинився, прислухався й знову почув спів. Але, огледівшись на всебіч, побачив тільки білих моржів, що граються в морі. Пройшовши ще трохи, він помітив, що на скелі у самому дальньому кінці затоки хтось сидить.

А підійшовши зовсім близько, він зрозумів, що це русалка.

Вона розчісувала перламутровим гребенем довге волосся й співала. Голос її розливався як солов’їний спів! Волосся золотилося яскравіше квітів жовтцю. Шкіра у неї була біліше морської піни, а очі зеленіші морської безодні.

Ендрю побачив її обличчя у дзеркальці, яке вона тримала у руці. Він потихеньку підкрався ззаду й міцно обійняв її. Вона скрикнула, впустила перламутровий гребінець і дзеркальце й обернулася до Ендрью.

Із цієї хвилі вони покохали один одного.

Русалка пообіцяла Ендрью на наступний день знову приплисти на це місце й, змахнувши хвостом, зникла у морській безодні.

Наступного ранку, виринувши з моря, вона простягнула Ендрю, як він подумав, повну жменю різнобарвних скелець.

– На, бери, — сказала вона йому. – Це тобі від мене подарунок, щоб ти знав, як сильно я тебе кохаю.

Ендрю подивився, що вона йому дала, — це виявилися справжні аметисти й рубіни, які вигравали, і світилися у променях ранкового сонця.

– Звідки ти узяла їх? – запитав Ендрю.

– Я знайшла їх, коли пропливала повз затоплені кораблі, що лежать на дні Пентленд-Фертскої протоки, — відповіла русалка.

Через кілька днів Ендрью поїхав у сусіднє місто й продав там усі дорогоцінні камені. А сусіди тільки дивувалися, чому це він раптом зажив зовсім по-новому. Купив новий великий будинок, став одягатися у дороге вбрання, балувати себе дорогою їжею й заморськими винами.

З русалкою він зустрічався майже щодня, і вона усе більше до нього прив’язувалася. Але він був занадто марнотратним і його багатство стануло так само швидко, як з’явилося.

– Мені потрібні ще дорогоцінні камені, — сказав він русалці. – Залишилося там що-небудь у Пентленд-Фертскій протоці?

Вона заприсяглася йому, що каменів там так само багато, як блискучих лусочок на її хвості, і у день їх наступної зустрічі висипала йому на коліна топази, сапфіри і смарагди.

– Яка ти щедра! – здивував Ендрю. – І яка гарна! – додав він, ніжно її обіймаючи.

Однак чим багатше ставав Ендрю, тим більше він проводив часу із друзями й сусідами за випивкою й тим менше — зі своєю коханою  русалкою.

Одного разу вона принесла йому цілу пригорщу діамантів.

– Просто не знаю, як і дякувати тобі! – сказав у_захопленні Ендрю. – Вони прозорі, немов краплі роси!

– Ні, — похитала головою русалка. – Немов сльози, які я проллю, коли ти мене розлюбиш, — сумно сказала вона.

У Ендрю й так було багато грошей, які він отримав від продажу дорогоцінних каменів, тому діаманти він вирішив приберегти. Тільки кілька каменів подарував прекрасним дамам, щоб завоювати їхню прихильність. Вони замовили із цих діамантів брошки, перстені, сережки й вихвалялися ними.

Коли Ендрю наступного разу зустрівся з русалкою, вона дорікнула йому у невірності.

– Ех, Ендрю! – з докором сказала вона. – Навіщо ж ти роздаєш мої подарунки іншим дамам?

Ендрю гаряче заперечував, однак у той же вечір подарував найбільший діамант найкрасивішій дамі у околиці.

Русалка за це йому знову дорікнула, і вони посварилися. Русалці було дуже прикро. Спочатку вона дуже побивалася, але потім вирішила: ні, не дозволить вона своїм земним суперницям відняти у неї Ендрю.

І ось одного разу, коли у призначений день Ендрю прийшов на берег моря, він побачив порожню скелю — цього разу русалка не чекала його, як звичайно. Ендрю сам сів на скелю й довго сидів, думаючи, що вона ось-ось з’явиться.

Раптом він побачив, що із заходу до нього пливе гарний човен. Він легко розрізав гладку поверхню води, немов гострі ножиці шовк, і швидко наближався до нього. На носі човна сиділа русалка. Вона покликала Ендрю, він стрибнув зі скелі у море, підплив до човна й піднявся на борт.

– Раніше ти без човна припливала до мене, — сказав Ендрю.

– Я хочу відвезти тебе до себе, — відповіла на це русалка.

– Спасибі, але я не певен, що хочу їхати з тобою, — відповів Ендрю; він був цілком задоволений теперішнім своїм багатим життям.

– Я б відвезла тебе до мису Дункансбі-Хед, — пообіцяла русалка.

– Не хочу я у Дункансбі-Хед, — наполягав Ендрю.

– Там, у печері, — продовжувала русалка, не звертаючи уваги на нелюб’язність свого коханого, — я зберігаю всі скарби, які я знайшла колись у Пентленд-Фертскій протоці. Ті дорогоцінні камені, що я приносила тобі, лише маленька частка цих незліченних скарбів, і усі вони зберігаються у печері на мисі Дункансбі-Хед.

– А ти правду кажеш? – не повірив Ендрю. – Може, ти мені казки розповідаєш, щоб заманити?

Русалка запевнила його, що нічого не придумала, а сказала чисту правду. Розповідь про незліченні скарби зовсім закрутила голову парубкові, і Ендрю погодився поїхати з нею.

Хоча на човні не було ні вітрил, ні весел, він летів вперед немов зачарований, і дуже швидко вони приплили до величезної печери. Русалка кинула срібний якір і запропонувала Ендрю зійти із човна й спуститися у похмуру печеру.

Ендрю раптом почав знемагати сон, і, увійшовши у печеру, він ліг на піщаний берег, поклав голову на камінь і заснув. Скільки він проспав, він сам не знав, але, коли прокинувся, місячна доріжка вже лягла від входу, через усю печеру, освітивши блискучі купи дорогоцінного каміння у дальньому куті.

Ендрю відразу схопився на ноги й кинувся у той кут, уже прикидаючи у голові, скільки каменів він зможе забрати із собою. Однак коли він занурив руки у купу холодних діамантів, то помітив, що його руки скуті тонким, але міцним золотим ланцюгом, досить довгим, щоб він міг дотягнутися до коштовностей, але не настільки довгим, щоб він міг вийти з печери.

У розпачі він озирнувся, шукаючи очима русалку. Вона сиділа на товстій колоді, біля входу у печеру.

– Навіщо ти прикувала мене ланцюгом? – запитав її Ендрю. – Ти пожартувала?

Русалка похитала головою.

– Більше я тобі не вірю, — сказала вона. – Ти розірвав невидимий ланцюг нашого кохання. Але цей золотий ланцюг не розірвеш. Тепер ти назавжди мій…

Ось так покарала русалка молодого Ендрю за невірність.