Сашко та Марічка 1

Як Сашко та Марічка потоваришували
Сашко гуляв у саду, і йому було дуже нудно. Але що там таке? У живоплоті Сашко побачив маленьку дірочку. Цікаво, що там, з того боку, подумав Сашко. Палац? Карета? А може лицар? Сашко сів на землю і зазирнув у дірочку. І знаєте, що він побачив? Маленький носик. І маленький рот. І двоє синеньких оченят. Там була маленька дівчинка! Точнісінько така, як Сашко.

– Як тебе звати? – Запитав Сашко.

– Марічка, – відповіла дівчинка. – Я тут живу.

– А вчора, ти ще  тут не жила, – сказав Сашко

– А сьогодні живу, – відповіла Марічка. — Гратимеш зі мною?

– Так, – сказав Сашко. — Я пролізу в дірку.

І просунув у дірку голову. Потім руку. Потім другу руку. А потім Сашко застряг. Марічка почала тягнути його за одну руку, потім за другу, але нічого не допомагало. Сашко застряг міцно. Він почав плакати і голосно кричати. В один садок вибіг тато Сашка, а в сусідній садок тато Марічки. І разом вони витягли Сашка.

— Ну от, — сказав тато Сашка, — тепер маєш сусідку. Але якщо захочеш із нею пограти, треба спочатку вийти нашою хвірткою, а потім зайти в Марічкіну. І грайте собі на здоров’я.

Вони так і почали робити. Вони грали по черзі спочатку в саду у Сашка, а наступного дня в саду у Марічки. І грали вони у дочки-матері.

Хвостик Сашка
Сашко сидів у кріслі у перукарні. «Клац-клац», — промовляли ножиці. А Сашко повторював: “Ой!”

-Тобі ж не боляче, – заспокоював перукар. — Ти ж великий хлопчик? То чому плачеш без причини?

— Клац-клац, — казали ножиці, і Сашкові було так страшно. Страшно, страшно.

– Ой! – крикнув Сашко.

— Ще трошки, — сказав перукар.

Але Сашко знову заволав: «Ой!» — а потім зістрибнув з крісла і помчав із перукарні просто в білому простирадлі.

– Гей! Гей! — гукнув перукар. – Я не закінчив! Залишилося ще зовсім трохи!

Але Сашко більше не хотів стригтися. І побіг з усіх ніг. А перукар теж з усіх ніг помчав за ним. Але Сашко вмів бігати швидше за всіх на світі. Він уже майже добіг до свого будинку, а перукар зупинився, знизав плечима і пішов назад до перукарні.

Сашко сів на землю як був, в білому простирадлі. І заплакав. Так йому було страшно.

Тут прийшла Марічка. Вона побачила Сашка і раптом почала сміятися. Дуже голосно.

– Який ти смішний! – сказала вона.

Сашко підняв голову і перестав плакати.

– У тебе хвіст на голові, – сміялася Марічка. — На голові хвостик, а на шиї килимок!

Воно насправді так і було. Голова у Сашка була майже лиса, і тільки на маківці стирчав чубчик. Як хвостик!

Марічка так реготала, що Сашко аж розсердився.

– Але я не хочу знову до перукаря! – крикнув він.

— Ну, і ходи все життя з хвостиком, — сказала Марічка. – Хвостатий Сашко! Хвостатий Сашко!

Як це неприємно, що Марічка дражниться! Такого Сашко терпіти не міг. Дуже повільно він підвівся і пішов назад до перукарні.

— Відстрижіть мені хвостик, — тихо сказав він.

— Я ж тобі казав, — пробурчав перукар. — Взяв і втік, а стрижка ще не закінчена.

І Сашкові довелося знову залазити в крісло.

— Клац, — сказали ножиці.

— Отак, — сказав перукар. – Тепер готово. Невже й справді було так страшно?

Сашко засміявся. Перукар зняв біле простирадло, і Сашко вийшов надвір.

— Я вже не хвостатий, — сказав він Марічці.

— Бачу, – відповіла Марічка. — Хвостик був дуже смішний!

І вони пішли грати у камінці.

Лялькатаня захворіла
Що трапилося з Лялькоютанею? Вона так сильно захворіла!

— Я викличу лікаря, — сказала мама Лялькитані. Вона взяла шнур від фіранки і сказала:

– Алло!

– Алло! – відповів лікар.

Він стояв біля фіранки з іншого боку.

— Лікарю, лікарю! Швидше приходьте! Лялькатаня хворіє!

— Вже іду, — сказав лікар. І одразу прийшов. Його пальто волочилося по підлозі, капелюх з’їхав на ніс, а в руках була дерев’яна ложка.

– Так-так, – сказав лікар. — Треба оглянути.

І вдарив Лялькутаню по лобі ложкою.

– Лікарю! – закричала мама ляльки. – Не треба так робити!

— У вашої доньки гарячка, — сказав лікар. – Треба покласти її в теплий шампунь.

— Коли в дітей гарячка, їх не кладуть у шампунь, — обурилася мама Лялькитані.

– Слухай, – закричав лікар, – якщо ти сама все знаєш, то і будь лікарем! – І схопив Лялькутаню за ногу.

Мама Лялькитані схопила свою дочку за другу ногу, і вони стали тягнути щосили в протилежні сторони. При цьому вони голосно кричали і верещали.

Тут у кімнату зайшла  мама Марічки.

— Подивися, — сказала вона. — Лікар і мама хочуть розірвати дитину. Ніколи у житті я такого не бачила, жодного разу!

— Але ж він… — сказала Марічка.

— Але ж вона… — сказав Сашко.

— Я приготую какао з печивом, — сказала мама. — А Лялькутаню покладіть у ліжко, і воно швидко одужає.

Лялькутаню поклали в ліжко. Вона заплющила очі і подумала: «Як  добре, що в мене є бабуся!»

Яблука для дідуся
— Ви удвох повинні віднести дідусеві кошик яблук, — сказала мама Сашка. – Ти візьмешся з одного боку, ти – з другого. Отак і підете. І передайте дідусеві привіт.

Сашко та Марічка йшли з кошиком по доріжці, і через деякий час Сашко сказав:

— Дивись, тут і червоні яблука і зелені.

– Ага, – сказала Марічка. — Але зелені смачніші.

– А ось і ні, – сказав Сашко. — Червоні смачніші.

– Давай спробуємо, – запропонувала Марічка.

Вони поставили кошик на землю, і Марічка відкусила від червоного яблука. А Сашко відкусив зеленого.

– Це смачніше, – сказав Сашко.

— Ні, це смачніше, — сказала Марічка.

Не всі червоні яблука однакові на смак.

— Оце яблуко дуже гарне, — сказав Сашко. – І це також.

— І це теж, — додала Марічка.

Вони посідали на краю стежки і дуже скоро перепробували всі яблука. Відкусили від кожного по шматочку. Навіть зубки відбилися.

– Що ми наробили, – сказав Сашко.

— Дідусь мабуть розсердиться, — злякалася Марічка.

Вони знову взяли кошик і сумно поплелися до дідуся.

– Мама передавала привіт, – сказав Сашко.

— І кошик яблук, — додала Марічка.

— Але у них не вистачає по шматочку, — сказав Сашко.

— Ми їх куштували, — пояснила Марічка.

І вони з Сашком подивилися на дідуся дуже винувато.

— Зрозуміло, — сказав дідусь, — ви, відкусили від кожного по шматочку? Знаєте, що я думаю? Вони, напевно, стали тепер ще смачнішими. Давайте з’їмо з вами по яблуку.

Так вони й зробили.

Але коли Сашко розповів про все мамі, вона сказала:

— Наш дідусь надто добрий.

Як ви думаєте, мама має рацію?

Малятко, схоже на поросятко
— Я маю двоюрідну сестричку, — сказала Марічка. – Хочеш на неї подивитися?

– А де вона? – Запитав Сашко.

– У себе вдома, – розповіла Марічка. – Вона там зовсім недавно. Вона така малесенька.

– Як Лялькатаня? – Запитав Сашко.

– Ще менше.

І вони разом пішли в гості до двоюрідної сестрички.

— Це моя тітка, — сказала Марічка. — Ти, Сашко, теж можеш називати її «тіткою».

— Ви повинні поводитись дуже тихо, — сказала тітка. — І ходити навшпиньках. Малятко спить.

Сашко і Марічка навшпиньки  зайшли у кімнату. Малятко спало в ліжечку. А над ним висіли фіранки. Сашко та Марічка дуже обережно  їх розсунули.

— Ой, яка маленька, — здивувався Сашко.

– Страшно маленька, – зітхнула Марічка.

І тут дівчинка прокинулася. І почала плакати. Дуже-дуже голосно!

— Чому вона так плаче? – Запитала Марічка. — Моя Лялькатаня ніколи не плаче.

— Вона плаче, бо голодна, — пояснила тітка.

— Вона дуже схожа на поросятко, — сказав Сашко. – Я бачив такого на сусідській фермі. У нього також немає волосся.

— Ти хотів би, щоб і у вас було малятко? — запитала тітка. — Хочеш маленьку сестричку?

– Ні, – сказав Сашко. — Я хотів би справжнє поросятко. Вона вміє гратись?

Але гратися така маленька дівчинка, звісно, не вміла. Вона була надто маленькою.

Сашка та Марічку відправили додому.

– Мені вона не сподобалася, – сказав Сашко.

– А мені сподобалася, – сказала Марічка. – Вона мила. А в тебе взагалі немає двоюрідної сестри.

– Мамо! – Закричав Сашко. — Я маю двоюрідну сестру?

— Так, — відповіла мама. – Її звати Марина. Вона живе в іншому місті. Їй шість років, і вона твоя двоюрідна сестричка.

– Бачиш! – Зрадів Сашко. – У мене є двоюрідна сестра! Їй цілих шість років! І вона на поросятко несхожа!

Тут Марічка дуже розгнівалася і пішла додому.

– Піди до Марічки, – сказала мама. — І скажи, що це поросятко тобі сподобалося.

Сашко так і зробив . І знову все стало добре.

Всім по шматочку
З-за дверей показалася  голова Марічки.

— Я йду бавитися надвір, — сказала вона. – Підеш зі мною?

— Мені не можна, — поскаржився Сашко. — Я маю доїсти ще шість  шматочків бутерброда.

– А з чим бутерброд? – Запитала Марічка.

– З шоколадом, – сказав Сашко. — З шоколадною пастою.

– Я з’їм два, – запропонувала Марічка. – Ти теж з’їж два, і готово! Ми його доїмо.

Вони з’їли кожен по два шматочки, але ще два чомусь залишилися.

— Ще по шматочку, — сказала Марічка. Але коли вони з’їли ще по шматочку, то один шматочок все одно залишився.

– Я більше не хочу, – сказала Марічка.

– Я теж більше не хочу, – сказав Сашко.

— А Мишко вже їв? – Запитала Марічка.

– Так, – сказав Сашко. — Він з’їв чотири бутерброди.

— Може, він захоче ще маленький шматочок?

Разом вони почали годувати Ведмедика, але він ні як не хотів відкривати рота.

– Бачиш, – сказав Сашко. – Він теж наївся.

— Він мусить його з’їсти! – сказала Марічка. — Він має вирости великим та сильним.

І вони спробували ще раз.

– Тепер все, – сказав Сашко.

І справді, шматочок бутерброду зник, залишилися лише крихти.

— Ходімо грати надвір, — покликала Марічка.

Коли вони пішли, Мишко залишився сидіти за столом. Весь липкий та коричневий від шоколадної пасти. Але дуже гордий!  Він з’їв цілих чотири бутерброди! І один маленький шматочок.

Собака з рисової каші з родзинками
Взявшись за руки, Сашко та Марічка гуляли по доріжці. Вони дійшли до ферми, але біля хвіртки зупинилися.

— Дивись! – Сказав Сашко.

– Корова! – Вигукнула Марічка.

– Ні, – вирішив Сашко. – Це собака. Дуже великий пес. І я його не боюсь.

— І я не боюсь, — сказала Марічка.

Але тут собака величезними стрибками побіг прямо до них. Сашко і Марічка заверещали і помчали навтьоки. Але собака біг ще швидше.

– Мама! – кричав Сашко.

– Тату! — волала Марічка.

Але вони були дуже далеко від будинку, і мама з татом їх не чули.

На щастя, саме в цей момент прийшов фермер. Він схопив собаку за нашийник і крикнув:

– Тихо!

А потім сказав Сашкові та Марічці:

– Це Гектор. Він добрий. Він вас не скривдить. Погладьте його.

Сашко та Марічка простягли до Гектора руки і погладили його. А Гектор почав махати хвостом.

— Який він великий, — сказав Сашко.

– І такий кумедний, – сказала Марічка. — Він такий білий із чорними цятками, ніби зроблений із рисової каші із родзинками!

Тут фермер узяв і посадив Сашка та Марічку на спину Гектора. Вони покаталися на ньому, як на коні, і їм дуже сподобалося. Не кожен день вдається покататися на собаці з рисової каші із родзинками!

Марічка трохи застудилася
Марічка захворіла.

— Чи можна мені до неї піти? – Запитав Саша.

— Ні, — сказала Сашкові мама. — Марічка трохи застудилася.

– Як трошки? – Запитав Сашко. – Ось стільки? Чи ось стільки?

— Ось стілічки, — сказала мама. – Але тобі сьогодні доведеться пограти одному. І завтра також.

Як це погано! Сашко ніяк не міг придумати, чим би йому зайнятися. Дзига зламалася, а іграшковий Мишко грати не захотів. Він хотів лише спати.

— Постою я на голові, — вирішив Сашко.

Він став на голову, але одразу впав на підлогу.

Потім знову, а потім ще. Але щоразу падав.

Нарешті Сашко вийшов надвір. Марійчин будинок був зовсім близько, але піти до неї в гості він боявся. А біля вікна хтось стояв. Це була Марійчина мама, а поряд із нею Марічка! Шия у неї була зав’язана вовняною колючою хусткою.

– Привіт! – Сказав Сашко.

– Привіт! – відповіла Марічка.

Вона була дуже далеко, тому що вікно було дуже високо.

Тут Сашко помітив відро для сміття. Він притягнув його під вікно і став на нього. Тепер він міг зазирнути у вікно і навіть розплющити носа об скло.

Марічка теж притулилася носом до віконця. Носик до носика, а між ними скло.

– Привіт! – Сказав Сашко.

– Привіт! – відповіла Марічка. А потім їй уже була пора було знову лягати в ліжко.

Сашко помчав додому і закричав мамі:

— А я грав із Марічкою!

– Що? – Розсердилася мама. — Який немудрий хлопчисько!

— Через вікно! — засміявся Сашко.

І тоді мама теж засміялася.

Сашко не хоче пити чай
Марічка одужала. Але мама сказала:

— На вулиці грати поки що рано.

— Де нам грати? – Запитав Сашко.

– На кухні, – запропонувала Марічка.

– Ні, не на кухні, – сказала мама. — Там ви заважатимете. Лізьте на горище.

На горищі дуже чудово! А якщо притулити до стіни дві дошки, то вийде справжній будиночок.

– Давай грати в дочки-матері, – сказала Марічка.

– Ні, – сказала Сашко. — Я більше не граюсь у ляльки.

— А як же Мишко? – Запитала Марічка.

— Ведмедик не лялька. Це ведмідь.

— Тоді давай грати в тітоньку та дядечка. Чи не зайдете ви до мене на чай?

– Охоче, – погодився Сашко.

— Чи не хочете чашку чаю? – Запитала Марічка.

– Ні, – сказав Сашко. – Я не люблю чай.

– Ти що? – сказала Марічка. — Дорослі дядечки ніколи так не кажуть. Вони ввічливі, вони сідають на стілець та п’ють чай.

— Значить, я не хочу бути дядечком, — сказав Сашко.

– А ким ти хочеш бути?

– Адвокатом. Хочу бути адвокатом.

— Але ж адвокати теж не кажуть: «Я не люблю чай»!

– А ось і кажуть, – сказав Сашко. — Дуже навіть й кажуть!

– А ось і ні!

– А ось і так!

– Я запитаю у мами, – сказала Марічка.

Марічки  мама сказала:

— Коли Сашко стане адвокатом, він буде вже дорослим дядечком і любитиме чай.

– Ось бачиш! – заволала Маша.

Але Сашко вирішив, що так не буває, і захотів спочатку про це подумати. А будиночок із дощок він зламав.

— Не хочу більше грати в тітоньку та дядечка, — сказав Сашко. – У мене є камінці!

І вони почали грати у камінці.

Як Сашко та Маша вирізали картинки
Який сильний дощ! Оце так дощ! У таку погоду на вулицю точно не підеш.

Сашко та Марічка трошки посиділи на підвіконні та подивилися у вікно. Але повз ніхто не пройшов. Тільки один маленький песик.

Тоді вони вирішили піти подивитися картинки. Але всі книжки швидко скінчилися. А дощ все йшов та йшов.

Тут мама сказала Сашкові:

— Ось вам ножиці. Тобі, Сашко, і тобі, Марічко. А ось вам книжка, з неї можна вирізати картинки. І ще одна. І ще. Три книжки.

Як чудово! У книжках було багато картинок з машинами та з гарними тітоньками. Сашко та Маша вирізали всі до однієї і картинки закінчилися.

– Все, – сказала Марічка. – Більше вирізати нічого. У вас ще є книжки?

Сашко подивився на велику книжкову шафу. Там унизу стояли книги з красивими кольоровими картинками.

— Мама з татом напевно не розгніваються, — вирішив Сашко. — Вони ж стоять у самому низу, ці книжки, їх навіть нікому не видно. Ти вирізай ось із цієї, а я собі дістану іншу.

Вони так старалися, що навіть повисували язики, і зовсім не помітили, як хтось увійшов до кімнати.

– Гей! Що це ви тут робите! — закричав голос, і Сашко та Марічка впустили ножиці.

То був тато Сашка. Ой-йой-йой, як же він розсердився! Який він був злий!

Марічка потихеньку втекла додому. А Сашко дуже засмутився, бо тато навіть не читав йому книжку перед сном.

Але ж Сашко сам винен. Тому що з книг, які стоять у шафі, у жодному разі не можна вирізати картинки.

Десять червоних нігтиків та один червоний ніс

У спальні мами Марічки мами стояв столик. А на ньому маленька пляшечка. Теж мамина. У ній було щось червоне.

– Що це? – Запитав Сашко.

– Лак для нігтів, – пояснила Маша. — Коли мама йде в гості, вона маже їм нігті. Жахливо гарно виходить.

– А вона відкривається? – Запитав Сашко.

— Відкривається, ось дивись. Там є маленький пензлик. Я тобі покажу.

І Марічка нафарбувала один нігтик.

– Гарно, – сказав Сашко. — Помаж мені. І цей палець. І мізинець. І великий.

– Тепер я! – сказала Марічка.

Їм дуже сподобався лак, і незабаром у Саші та Маші всі нігті стали червоними. У кожного по десять червоних нігтиків.

– Там ще залишилося, – зауважив Сашко.

— А нігтів у нас більше немає.

— Може, нафарбуємо нігті Мишкові?

Але у Ведмедика нігтів не було. Він мав тільки ніс. Чорний ніс.

— Хочеш червоний ніс, Мишко? – Запитала Марічка.

Ведмедик нічого не сказав, отже, він погодився.

Сашко пофарбував йому носа. Ніс став дуже червоним. І дуже кумедним. І блищав.

– Лак не відмивається? – Запитав Сашко.

– Ніколи-ніколи, – сказала Маша.

Але тут прийшла мама. Вона почала сміятися і трошки розсердилася.

— Які ви шибеники! – сказала вона. А потім взяла іншу пляшечку та шматочок вати. Намочила вату та змила весь червоний лак. Спочатку з двадцяти нігтиків, а потім з ведмедика.

— Отак, — сказала мама. — І ніколи більше не чіпайте цієї пляшечки!

– Ніколи! — сказали Сашко та Марічка.

Лялькатаня у човні
— Ось вам старий капелюх, можете з ним бавитись, — сказала мама Марічки

– Ух ти, – сказав Сашко.

– Ух ти, – сказала Марічка.

Але що б такого зробити з капелюхом? Марічка вдягла його на голову, але вийшло дуже дивно.

– Він схожий на човен! – Придумав Сашко.

— Човни мають плавати, — згадала Марічка. — Ходімо в сарай, там стоїть корито з водою, це буде море.

Вийшло дуже класно. Капелюх плавав, як справжній пароплав.

— Треба когось посадити в нього, — сказала Марічка.

– Кицьку, – запропонував Сашко і побіг за кішкою.

Але кішка плавати човном не захотіла. Вона злякалася і швидко втекла.

– Лялькатаня! – Закричала Марічка. – Вона точно захоче!

І справді, Ляльцітані дуже сподобалося. Вона сиділа на човні посеред моря.

– Зараз буде шторм! — крикнув Сашко і почав руками робити хвилі. Жахливо високі хвилі!

– Човен потоне! – заволала Марічка.

Справді, човен став повільно занурюватися у воду, і бідна Лялькатаня разом із ним.

Раптом човен похитнувся, і Лялькатаня впала у воду! Бульк!

— Рятуйте, рятуйте! – Закричала Марічка і схопила ляльку за сукню.

Яке щастя, вона врятувалась! Але була зовсім мокра. Дуже дуже, дуже мокра. Тепер їй треба було переодягнуте в сухе.

– Все одно це було чудово, – сказала Марічка. – Правда, Лялькотаня?

Лялькатаня нічого не відповіла. Насправді їй зовсім не сподобалося. Але вона нічого не сказала.

Санта Клаус уже пішов
– Ось так Сашко! — реготала Марічка. – Ха-ха-ха! Ну і Сашко!

– Чого ти смієшся? – Запитав Сашко.

– Ти досі не прибрав свою шкарпетку! Он біля каміна! Я все бачу! А Санта Клаус уже давно пішов і більше не кладе у шкарпетки подарунки.

Сашко навіть почервонів. Адже він так звик вішати біля каміна шкарпетку. І як тепер її прибрати?

– Сьогодні Санта Клаус ще не пішов, – сказав Сашко. — Може, він ще щось принесе!

– Як так? – сказала мама Сашка. — Хіба Санта приніс тобі мало подарунків? Ану покажи Марічці свій поїзд.

Поїзд був дуже гарний. Потяг та чотири вагони зі справжніми віконцями.

Марічці Санта Клаус подарував лялькову ванну та маленьку кухонну пічку. Ванночку вона принесла з собою, а пічка залишилася вдома.

— Сашко, прийдеш до мене їсти млинці? – Запитала Марічка. — Я тепер можу пекти справжні млинці у моїй пічці!

— Послухай, — раптом сказав Сашко. – Я ніякий не Сашко! Я Санта Клаус!

Він побіг у кімнату і повернувся з довгою бородою.

— Доброго дня, дівчинко! – сказав він. — Ти слухала маму з татом?

— Так.

— Ти добре їла? — запитав маленький Санта Клаус.

– Так, – сказала Марічка. — А ось ти погано їв.

– Неправда, – сказав Санта Клаус.

— А ось і правда, — сказала Марічка. – Я сама бачила. Санта Клаус погано їсть! Ха-ха-ха!

— Ти жахлива дівчина! — заволав Санта Клаус. – Я зараз посаджу тебе в мішок! Апчхі! Апчхі!

Що таке? Невже Санта Клаус застудився? Та ні, просто борода була страшенно колюча. І лоскотала Санта Клаусу його маленький ніс. І тоді він зняв її і знову став Сашком.

Вони з Марічкою почали грати з потягом. А коли Лялькатаня вдосталь накаталася, вона пішла приймати ванну.

Вчитель Сашко
У середу Сашко весь день бавився зі своїм потягом, і у четвер також. А потім мама сказала:

— Тобі ж подарували шкільну дошку. Чому ти з нею не бавишся?

– Точно! – Підскочив Сашко. — Дошка і крейда! Марічко! Давай грати у школи. Ти будеш ученицею, йди сідай за парту. А я буду вчителем.

Марічка слухняно всілася за парту.

— Що я зараз написав на дошці? — запитав вчитель.

— Нічого, — відповіла Марічка.

– Неправда! – обурився вчитель. – Що тут написано?

— Тут намальований чоловічок. До того ж дуже дивний. Ха-ха-ха, вчитель не вміє писати! Вчитель не вміє писати!

Сашко страшенно розсердився.

– Ти погано поводишся! – Закричав він. — Вставай у куток!

Марічка простояла в кутку дуже довго. А вчитель увесь час ходив туди-сюди по кімнаті.

— Чи можна мені вже вийти? – Запитала Марічка.

– Ні, – сказав учитель. – Ти дурна. Стій у кутку!

Але тепер вчителю не було чим зайнятися, у нього в класі була тільки одна учениця. І та стояла в кутку. Дивна вийшла школа. Тоді Сашко пішов бавитися із потягом.

— Фу, — сказала Марічка, — дурна школа. І вони не стали більше грати в неї. Лялькатаня сіла на поїзд і поїхала далеко-далеко. Куди? В Іспанію! Так-так, до Іспанії! Ту-ту! Потяг набирав ходу. До побачення, Лялькатаня!

Сніговик з віником
— Тату, як робити сніговика? – Запитав Сашко.

— Я допоможу вам, — сказав тато.

Він приніс із сараю велику лопату і ще одну маленьку для Сашка. І для Марічки. І вони взялися до роботи.

– Холодно, – сказала Марічка. — Мене наче голки колють пальчики.

– Пройде, – сказав тато Сашка. – Треба працювати!

Нарешті, сніговик був готовий. На голові у нього був капелюх. А в руках віник. А ніс у нього був помаранчевий. Бо був із моркви.

— Привіт, сніговик! – сказала Марічка.

Та сніговик нічого не відповів. Важко говорити, коли ти зі снігу.

– Мамо! — покликав Сашко. – Іди подивися!

Мама прийшла подивитись.

— Який він великий і білий, — сказала вона. — Я його навіть боюсь. Раптом він кусається?

Марічка почала голосно сміятися. А потім вона сіла на санки, а Сашко тягнув їх за мотузку. Вони стали підійматися на гірку, і Сашкові було дуже важко. Та ще й сніг був такий слизький. Буць! І Сашко впав! А санки поїхали вниз, все швидше і швидше, і за мотузок потягли Сашка. Так він і їхав просто на животі!

– Ще! – Закричала Марічка.

Як чудово, коли лежить сніг! Вони каталися цілий день.

Але наступного ранку весь сніг зник. Земля знову стала чорною, і пішов дощ.

Сашко та Марічка побігли подивитися на сніговика, але знайшли на його місці лише брудний горбок. Капелюх лежав на землі. А поруч із ним ніс. Бідолаха сніговик.

Тітка на машині
Сьогодні приїде тітка Емілія. Це дуже класно. Марічці дозволили вдягнути нову ошатну сукню. А Сашкові нові штани. Тітка Емілія приїде машиною! І Сашко з Марічкою поїдуть кататися! Бі-біп! А ось і машина! Сашко та Марічка помчали надвір.

– Я сяду попереду! – Кричав Сашко.

– Ні я! — волала Марічка. – Я сяду наперед! Це моя тітка!

А й справді. Про це Сашко не подумав. Тітка Емілія – Тітка Марічки.

— Обоє сідайте назад, — сказала тітка. — Там належить сидіти дітям. А я поки що схожу привітаюся з мамою.

Сашкові і Марічці здалося, що віталася вона дуже довго. Але нарешті вони поїхали! Сашко та Марічка удвох на задньому сидінні.

Ух ти! Як швидко! Навіть вітер свистів у вухах. Чудово!

– Тут ми зупинимося, – сказала тітка Емілія. І машина зупинилася.

– Дивіться, каруселі! – Сказав Сашко.

– Так, – сказала тітка. – Але зараз каруселі закриті. Зима. Ходімо в кафе.

– Я хочу лимонад! – Закричала Марічка.

– І я! – Закричав Сашко.

— Лимонад у такий холод? – засміялася тітка. — Невже вам подобається?

Але вона дозволила. Тітка Емілія завжди все дозволяє. А коли вони допили лимонад, то навіть трохи похиталися на гойдалці. Хоч і була зима. Зовсім трохи похиталися. А потім…

– Нам вже час! — гукнула тітка.

І вони поїхали додому. Знову дуже швидко, і вітер знову свистів. Як добре, що в них є тітка Емілія. Тітка Емілія на машині!

День народження Марічки
— Сашко, давай я тебе зачешу,— сказала мама. — Ти йдеш на свято! Ось так. Ти просто справжній кавалер!

Окрім Сашка, кавалерів на святі не було. До Марічки прийшли дві подружки.

Кімната була дуже гарна. Скрізь висіли ліхтарики. А на столі був торт зі свічками.

Марічці подарували нову ляльку, і дівчатка одразу почали грати з нею. А Сашкові зовсім не хотілося знову грати в ляльки. Він хотів грати у розбійників, але дівчаткам це не сподобалося.

Тоді Сашко страшенно розгнівався і відібрав у них нову ляльку.

– Ні! — заверещала Марічка. — Віддай!

— Бридкий хлопчик! — закричали дві подружки і кинулися битися. Вони верещали і тупотіли ногами.

Звісно, прибігла Марічки мама.

– Що тут відбувається? — спитала вона. — Хіба це дитяче свято? Більше схоже на клітку з мавпами!

– Це Сашко винен! – Закричала Марічка. – Він схопив ляльку.

– Так, це Сашко! – закричали дівчата. — Він не віддає нам ляльку!

– Перестаньте, – сказала мама. — Ви ж зібралися не для того, щоб сваритись! У нас свято. Давайте зіграємо у гру? У піжмурки.

Яка гарна виявилася гра! Спочатку очі зав’язали Сашкові, а потім Марічці, і всі дуже веселилися.

А знаєте, що побачила Марічка, коли їй розв’язали очі? Усі свічки горіли! Свічки на торті. Їх було п’ять, бо Марічці виповнилося п’ять років.

– Хто тобі допоможе задути свічки? – Запитала мама. – Вибирай,  хто з тобою задуватиме свічки?

І Марічка сказала:

– Сашко!

Сашко світився від гордості. Дуже обережно вони задули свічки. Усі п’ять.

А потім усі пішли їсти торт.

Вовк, який весь час сміється
– Дивись, це вовк, – показав Сашко. — А це Червона Шапочка. Ось вони намальовані у книжці.

— Давай пограємось у Червону Шапочку! запропонувала Марічка. – Ти будеш вовком.

Марічка одягла червоний каптур від плаща, взяла в руки мамину сумку і стала точнісінько Червона Шапочка.

– У-у! — голосно закричав Сашко.

Але як голосно не кричи «У-у!», на вовка не перетворишся. Сашко залишився Сашком.

Тоді він придумав, що йому робити! Він узяв коричневу скатертину і загорнувся до неї. І став на карачки.

– У-у! – закричав тепер справжній вовк. — Доброго дня, Червона Шапочка! – сказав він.

— Доброго дня, вовчику! — привіталася Червона Шапочка.

– Куди ти йдеш? — запитав вовк.

— Я йду до бабусі, — розповіла Червона Шапочка. – Вона захворіла. Я несу їй пиріжки, вино і сигари.

Вовку стало дуже смішно. Він почав так голосно сміятися, що впав від сміху на підлогу.

– Сигари! — реготав він. – Сигари бабусі?

Але Марічка дуже розсердилася.

– Вовки не сміються! – сказала вона. – Так не буває.

— Гаразд, — сказав вовк. — Я не сміятимуся. Іди збирати квіточки, Червона Шапочко, а я поки що побіжу до твоєї бабусі. З’їм її і ляжу під ковдру. А потім ти приходь.

— Ти не мусиш це говорити, — закричала Марічка. — Так буде нецікаво! Мені неможна знати, що ти підеш до бабусі.

— А й справді, — сказав Сашко. – Давай спочатку.

— Доброго дня, Червона Шапочко! Куди йдеш?

— Я йду до бабусі. Несу їй вино та сигари.

І тут Сашко знову почав страшенно голосно сміятися.

Марічка сказала:

— Я більше не граю, — зняла червоний капюшон.

А Сашко виліз із скатертини. І вони почали дивитись картинки у книжці про Червону Шапочку та вовка.

Як Мишко впав з літака
Сашко з татом їздили в аеропорт. Там Сашко побачив літаки дуже близько.

— Вони навіть більші за наш будинок, — розповідав він. – Такі великі! Як звідси до церкви.

– Так не буває, – сказала Марічка. — Вони ж у небі такі маленькі.

– А ось і буває, – сказав Сашко. — А всередині сидять люди. А попереду — пілот. Давай пограємо у літак?

Вони поставили два стільці в ряд. Замість керма взяли табуретку від піаніно. Марічка була пасажиркою, а Мишко і Лялькатаня – її діти. А Сашко, звісно, був пілотом.

— Скажіть, пілоте, ви обережно їхатимете? — запитала пасажирка.

– Їхати? – перепитав пілот. – Ми не поїдемо, ми полетимо.

— Тоді летить обережно, щоб мої діти не випали з літака, — попросила пасажирка.

— Не хвилюйтесь,— заспокоїв пілот. — Я обережний. Але про всяк випадок ми маємо парашути. Прив’яжіть їх до ваших дітей.

І вони полетіли. Брр-бр-брр-бр… Літак почав підніматися у повітря.

– Ой! – Закричала пасажирка. – Моїх дітей жахливо заколисує!

— Нічого не вдієш, — спокійно сказав пілот. – Ми набрали висоту сто метрів. І летимо над Африкою.

– Ой! – знову закричала пасажирка. – Моя донька випала з віконця!

— В неї був парашут? — гукнув пілот.

– Був.

– Тоді все в порядку.

— Моя друга дитина теж випала з вікна! – знову закричала пасажирка.

— А вона мала парашут?

– Ні. Парашут був лише один.

— Тоді вона померла, — сказав пілот.

– Ой! Ой! – заверещала пасажирка. – Тоді нам треба вниз!

І літак став знижуватися: бррр-бррр-бррр…

Яке щастя! Діти виявилися живими і здоровими: і Лялькатаня з парашутом, і Мишко без парашута.

– До побачення, пане пілот! – Попрощалася пасажирка. — Дякую, що підвезли.

— До побачення, пані пасажирко! – попрощався пілот.

Занадто багато марок
– Сашко, я можу тебе попросити? – сказала мама. — Підеш на пошту? Ось тобі п’ятдесят центів. Не загубиш? А ось лист до дядька Карла. Ти маєш підійти до віконця і попросити десять марок. Десять марок по п’ять центів. І одну марку потрібно приклеїти на конверт.

Марічка теж пішла із Сашком. В одній руці він ніс конверт, а в другій гроші.

— Десять марок по п’ять центів, — попросив Сашко.

— Одна, дві, три, чотири… Дивіться, юначе, десять марок.

– Дякую, – сказав Сашко.

Тепер одну марку треба було приклеїти до листа.

– Я приклею, – сказала Марічка. – Давай, я її лизну.

Маша лизнула марку та приклеїла на конверт. Але вийшло криво. Дуже криво.

– Так не можна, – сказав Сашко. — Такого листа вони не надсилатимуть.

– Тоді давай приклеїмо ще одну, – запропонувала Марічка. — Я лизну.

Але друга марка порвалася. І приклеїлася шматочками.

– Давай ще одну.

Їм так сподобалося клеїти, що скоро весь конверт був у марках, і Сашко та Марічка опустили його в ящик.

– Тепер точно дійде, – сказав Сашко.

Коли вони прийшли додому, вони не мали ні марок, ні грошей.

– Як так вийшло? – Запитала мама.

Сашко та Марічка все розповіли. І мама дуже розгнівалася.

– Ви як маленькі діти! – сказала вона.

І Сашко дуже засмутився. Він не маленька дитина? І Марічка теж?

Стеша не хоче гуляти
Марічка мала кішку.

– Як її звати? – Запитав Сашко.

– Стеша, – сказала Марічка. – Правда, вона мила?

Сашко теж вирішив, що вона мила. Але тут же захотів піти зі Стешою на прогулянку і запитав:

— Має нашийник?

— Кішки не носять нашийників, — сказала Марічка.

— Тоді давай прив’яжемо її на мотузку, — запропонував Сашко. — І підемо з нею гуляти.

Але Стеша гуляти не хотіла. І вже зовсім не хотіла, щоб її прив’язали на мотузку. Стеша злякалася. Вона почала тягнути в один бік, а Сашко та Марічка тягнули в протилежний. Бідна Стеша. Від мотузки її шия стала зовсім тоненькою.

– Ходімо з нами! – Кричав Сашко.

Але тут увійшла Марічки мама.

– А ну припиніть! – сказала вона. — І зніміть мотузку з кішки. Бідна кішечка. А якби я вам прив’язала на шию мотузку? І почала тягнути. Як би вам це сподобалось? Подивіться, Стешка плаче. Їй погано.

Марічка швидко відв’язала мотузку. Стеша відразу забилася в кут.

– Бачите, – сказала мама. — Стеша плаче.

– А ось і ні, – сказав Сашко.

А як ви думаєте, Стеша й справді плакала?

Кучерявчик
На лузі гуляли дві вівці. А з ними ягнята. У кожної вівці було по два ягнятка. Сашко та Марічка пішли на них подивитися.

— Он той самий симпатичний, — сказала Марічка

– Так, – погодився Сашко. – І так високо скаче. І кучерики у нього гарні!

Тут до них підійшов фермер.

– Привіт! – сказав він. – Вам подобаються ягнята?

– Дуже подобаються, – сказав Сашко. — А он той найбільше.

– Домовилися, – сказав фермер. — Тоді це буде ваше ягня. Можете придумати йому ім’я і бавитися з ним.

Фермер пішов, а Марічка запитала:

— Як ми назвемо нашого ягнятко?

– Петриком, – запропонував Сашко.

– Ні, – сказала Марічка. — Ягнят так не називають. Його зватимуть Кучерявчик. Тому що він весь у вовняних кучерях.

— Візьмемо його додому, — запропонував Сашко. — Як думаєш, можна?

— Звичайно. Він наш. Фермер сказав.

Сашко та Марічка разом взяли ягня на руки. Воно, правда, брикалося. І кричало “Ме-е-е!”

— Ходімо, — сказав Сашко. — Ми підемо до моєї мами.

І вони понесли ягня додому.

— Це що таке? – Запитала мама.

– Це Кучерявчик, – сказав Сашко. – Він наш. Так фермер сам сказав.

— Але ж ми не можемо тримати вдома вівцю, — сказала мама. — Що нам із нею робити?

— Ну, будь ласка… — запхинькали Сашко та Марічка.

— Слухайте, — сказала мама. — Ягня хоче назад, до мами. Сашко,  тобі сподобалося би, якби тебе забрав якийсь великий хлопчик? І забрав би тебе до себе додому?  Це нікуди не годиться! І мама цього баранця хвилюється.

— Але ж він наш, — сказала Марічка.

– Звичайно, – сказала мама, – він ваш. Ось вам синя стрічка. Зав’яжіть йому на шиї бантик і віднесіть до мами. Він буде такий радий! А ви знатимете, що це ваше ягня.

Так ягнятко повернулося назад на луг. Із синім бантиком на шиї.

— Бувай, Кучерявчик, — сказав Сашко.

— Бувай, Кучерявчик, — попрощалася Марічка. — Завтра ми знову прийдемо до тебе.

– Ме-е-е! — сказав Кучерявчик.

Шишка та пов’язка
Сашко впав. Прямо з піаніно. А це дуже високо. Але він був сам винний. Хіба можна залазити на піаніно?

– Я хотів грати в карету, – пояснив Сашко. — А на піаніно мав сидіти візник! А потім я впав.

– У цьому ти великий майстер, – сказала мама. – У тебе ж шишка, Сашко!

І справді, на голові у Сашка тепер була величезна шишка. І подряпина. І навіть трохи крові. Сашко зовсім не плакав, але коли побачив кров, відразу заволав.

– А-а-а-а-а! — ридав Сашко.

— Давай,— сказала мама,— ми накладемо тобі пов’язку. Справжню пов’язку.

Тут прийшла Марічка. Вона побачила Сашка і злякалася.

– Що трапилося? – Запитала вона, і Сашко їй все розповів.

– Я навіть не плакав, – сказав він.

— Дуже плакав, — сказала Марічка. – Я чула через стіну.

— Ну так, — зізнався Сашко, — трошки плакав. Але ж у мене шишка. Хочеш помацати, яка велика?Маша помацала і сказала:

– Я нічого не відчуваю.

– Тут, під пов’язкою, – показав Сашко. — Хіба ти не відчуваєш, яка там величезна шишка?

– Так, – сказала Маша. – Тепер відчуваю.

Сашко став дуже пишатися. Він був справжній герой. Марічка дивилася на нього з таким захопленням.

– Прямо з піаніно, – повторював Сашко і показував пальцем нагору.

Весь день Марічка трошки заздрила Сашкові. І його красивій білій пов’язці.

— Може, ти теж колись упадеш із піаніно, — сказав Сашко.

І настрій у Марічки одразу піднявся.
Прогулянка у величезній калюжі
Дощ! Дощ! Дощ, як з відра! Надворі повсюди калюжі, і з дахів ллється вода. У таку погоду ніхто не виходить із дому. Тільки Сашко! Тому що він має плащ від дощу. І гумові чоботи. Сашкові дощ не страшний. Спочатку Сашко обходив усі калюжі. Потім обережно переходив по них. А потім зайшов у середину найбільшої калюжі. І тупнув щосили, так що бризки піднялися вище голови!

А що ж Марічка? Марічка сиділа біля вікна. У неї не було плаща. І чобіток. І тому вона не могла вийти надвір. Вона так заздрила Сашкові. Бідолашна Марічка! Вона все дивилася і дивилася у вікно. А Сашко влаштував їй цілу виставу. Він розбігався і стрибав просто в середину калюжі. Ух ти! Як високо летіли бризки!

— Мамо, чи можна мені вийти на хвилинку? – Запитала Марічка.

– Ти намочиш ноги, – сказала мама. — В тебе немає чобіт.

Але тут прийшов тато і сказав:

— Я знаю, що робити. Одягай мої чоботи та йди на вулицю до Сашка. Тільки не довго.

Марічка одягла татові чоботи. До чого вони величезні! У них ходити було непросто. Але Марічка все одно пішла до Сашка в калюжу і сказала:

– Дивись!

– Ха! – Закричав Сашко. — Ти тепер як Маленький Мук!

Марічка спробувала побігти так само швидко, як Маленький Мук.

Але, ой! Ой! Вона впала!

Прямо в калюжу носом.

І вся вимазалася  в болоті.

– Сашко,  додому! — гукнула Сашка мама.

– Марічко, додому ! – крикнув  тато Марічки.

Веселощі закінчилися. Марічці довелося йти купатися.

— Недовго погуляли, та дуже класно! – сказала вона.

Що заховано у саду?
Марічці подарували нову сукню. Зелену. Бо Великдень!

Вона відразу захотіла її одягнути. Але мама сказала:

— Ти справді хочеш одягнути сукню? В штанах бавитись зручніше?

– Ні, – сказала Марічка. — Я хочу сукню.

Гаразд, Марічці дозволили одягнути нову сукню.

І вона відразу побігла показати її Сашкові. Сашко був у саду.

– Сашко, дивись! – Закричала Марічка.

Але що там робив Сашко? Він щось шукав. У траві та на клумбі з тюльпанами.

– Іди швидше сюди! — покликав Сашко. — Швидше, Марічко! Давай шукати яйця! Великодній заєць заховав яйця! Іди допоможи мені!

Марічка поспішила на допомогу. Але щоб шукати, треба стати на коліна. А на ній була нова сукня.

– Я не можу, – сказала Марічка. — У мене нова сукня.

— Тоді я шукатиму сам, — сказав Сашко. – Ой, дивись! Я знайшов яєчко. Бачиш? Яке гарне. Розфарбоване! А ти якщо не шукатимеш, то нічого і не знайдеш!

Марічка навіть злякалася. Вона нічого не сказала і з усіх ніг побігла додому.

– Що трапилося? – Запитала мама.

– Мої штани! Швидше! – Закричала Марічка.

І за дві хвилини вона вже знову бігла в сад до Сашка.

– Я тепер теж можу шукати!

— Тоді поспішай, — сказав Сашко. – Я знайшов уже три. Давай швидше!

І вони почали шукати разом. Біля огорожі. І на грядках. І біля сарайчика. Сашко приніс кошик, щоб складати яєчка. Він знайшов уже чотири. А Марічка три.

— Має бути ще одне, — сказав Сашко.

Вони все шукали та шукали. Обоє вже стали брудними з голови до ніг. Добре, що Марічка зняла свою гарну сукню.

– Я знайшла! – Закричала Марічка.

– Де? – Запитав Сашко.

— Тут, у курнику.

І справді, у курнику лежало яйце. І це насправді було яйце, яке заховав великодній заєць! Адже кури не несуть різнокольорових яєць.

– Тепер у нас по чотири! – Сказав Сашко. І вони пішли додому.

Візок на колесах
— Я кататимуся, — сказала Марічка. — А ти мене возитимеш. Ведмедик поїде зі мною. І Лялькатаня.

Сашко став тягнути за мотузку. Виходило дуже класно. І візок був дуже гарний. Її змайстрував тато Марічки з ящика.

– Вйо, конячко! – Кричала Марічка. — Вйо! Швидше!

Сашко тягнув щосили, але ж ніжки у нього були ще маленькі. І дуже швидко  не виходило.

— Яка лінива конячка! – сказала Марічка. – Правда, Лялькатаня? Правда, Мишко? Кінь у нас лінивий.

Лялькатаня та Мишко погодилися з Марічкою. А кінь розсердився.

– Тоді поїдемо туди! — закричав кінь.

І потягнув візок з гірки вниз. Тепер візок котився все швидше і швидше. Так швидко, що кінь упав догори ногами.

– На допомогу! – заволала Марічка.

І тут ! Візок раптом зупинився. А колеса покотилися далі.

Ой, oй, колеса відвалилися! Сашко помчав за ними навздогін, а коли повернувся, Марічка все ще сиділа в візку. І Мишко. І Лялькатаня. Але візок вже не був візком. Він знову став ящиком.

– Но, конику! – крикнула Марічка.

— Я більше не хочу бути конем, — сказав Сашко. — І візок зламався. Пішли додому.

А ведмідь та Лялькатаня залишилися у візку. У візку без коня. І без коліс. Сумно, правда?

Так, дуже сумно.

Як Сашко та Марічка садили квіти
Сашко мав свій маленький садок. Він сам копав там грядки. А Марічка йому помагала. Коли грядки були готові, тато сказав:

— Сьогодні я допоможу вам. Ми садитимемо квіти. І моркву. Після обіду почнемо.

Але Сашко та Марічка не могли чекати. Їм хотілося розпочати негайно. Тато був на роботі, і Сашко сказав:

– Давай самі посадимо квіти?

– Давай, – погодилася Марічка. – А як це робити?

– Я не знаю, – сказав Сашко. – А ти не знаєш?

– У нас у саду є квіти, – сказала Марічка. – Давай візьмемо звідти.

І вони пішли в садок до Марічки. Там було дуже багато квітів.

— Глянь, на оці, — сказала Марічка і зірвала кілька квіток.

– І ось ці, – сказав Сашко і теж зірвав цілий жмут.

Тепер вони мали багато квітів, і пішли в садок до Сашка.

– Дивись, – сказав Сашко. — Ми викопаємо ямки і посадимо у них квіти. Потім  ямки закопаємо.

Робота так і закипіла! Спочатку вони посадили рядок жовтих квітів, а потім рядок фіолетових.

— Отак, — сказала Марічка. – Сад готовий. Ура.

Коли тато повернувся з роботи, Сашко закричав:

– Тату, ми посадили всі квіти! І вони вже цвітуть.

– Правда? – здивувався тато. — Ану подивимося.

Вони пішли подивитись, але… ой, ні… Усі квіти зав’яли. А деякі здув вітер. І сад уже не був гарний.

Марічка розплакалася.

— Було так гарно, — схлипувала вона.

– Так, – сказав тато. — Але якщо ви хочете, щоб у справжньому саду виросли справжні квіточки, їх треба посіяти. А не просто запхати в землю. Давайте зробимо все, як належиться.

Разом вони прибрали всі квіти з грядки. І тато показав, як треба сіяти. Садок знову став зовсім чорним. Але тато сказав:

— Треба почекати, і невдовзі все зазеленіє.

І вони почали чекати.

Як Сашко телефонував Марічці
— Чи можна мені зателефонувати Марічці? – Запитав Сашко.

– Можна, – сказала мама. – Набрати тобі її номер?

– Я сам.

Сашко набрав номер дуже обережно. Усі цифри він пам’ятав напам’ять.

– Алло, – сказав він. — Алло, алло, чи можна поговорити з Марічкою?

Тут до телефону підійшла Марічка і теж сказала:

– Алло.

– Алло! – Закричав Сашко. — Приходь до мене подивитися на годинник.

– Що ти сказав?

– Прийдеш подивитися на годинник?

— Ми теж маємо годинник, — сказала Марічка.

— Ну, бувай, — сказав Сашко і повісив слухавку.

— Мамо, — сказав він, — Марічка не хоче дивитися на мій годинник.

– Так, – сказала мама. — Вона думає, що він звичайний. Візьми годинник і піди до неї сам.

І Сашко пішов до Марічки.

– Я тобі дзвонив, – сказав він.

— Дзвонив, — погодилась Марічка. — Я ж з тобою розмовляла.

— Ось годинник, — показав Сашко. – Це мій годинник. Щоб вчитися розуміти, котра година. Почекай. Я переставлю стрілки. Яка тепер година?

Марічка не знала.

— Вісім годин, дурна дівчино, — сказав Сашко. — А тепер котра година?

– Я не знаю.

Але що таке? Тепер Сашко і сам не знав, котра година. Він не знав, яку годину показували стрілки.

А ви знаєте?

Плитка шоколаду
Сусідка несла відро з білизною.

— Давайте його понесу, — запропонував Сашко.

– Ні, я, – сказала Марічка.

– Ні я!

— Понесете вдвох, — сказала сусідка. — Разом віднесете його до мене в сад, де висить мотузка.

Сашко та Марічка пихкали від натуги. Відро було дуже важке. Але ж і вони були сильні, як велетні! І впоралися!

– Е-хе-хе, – сказала Мрічка. — Ось ми й прийшли. Можна ми дістанемо білизну з відра? І розвісимо?

– Гаразд, – погодилася сусідка. – Давайте все зробимо утрьох?

Робота виявилася нелегкою, у відрі були й величезні простирадла.

— Простирадла я повішу сама, — сказала сусідка. — Дуже вже вони важкі. А ви діставайте рушники.

Нарешті всю білизну було розвішано. Сашко та Марічка навіть почервоніли, так вони старалися.

— Це вам, — сказала сусідка, — тримайте. І дякую вам велике!

І дала Саші та Марічка по плитці шоколаду. По великій плитці.

— Дякую, — сказали Сашко та Марічка.

Вони сіли поряд на сходинці.

– Яка велетенська шоколадка, – сказав Сашко. — Зможеш її з’їсти?

– Я зможу, – сказала Марічка. – А ти?

— Я теж, — сказав Сашко, і обидва вони з’їли свої шоколадки до останнього шматочка.

Тут на ґанок вийшла мама Сашка.

– Сашко, обідати! — гукнула вона.

— Мені час, — сказав Сашко. Він був трохи блідий.

Мама Марічки теж вийшла на ґанок.

– Марічко, обідати! — гукнула вона.

Марічка теж пішла додому. І вона була дуже бліда.

Чи багато з’їли за обідом Сашко та Марічка? Я гадаю, зовсім ні!

Марічка загубилася
– А де Марічка? – Запитала мама.

– Де ж наша Марічка? – Запитав тато.

– Марічко! Марічко!

Але її ніде не було. А ось і Сашко!

– Привіт Сашко! Ти не знаєш, де Марічка?

– Ні, – сказав Сашко.

І всі пішли шукати. Вони шукали й у передпокої. І у вітальні. І у спальні. І на кухні. І на балконі. І в саду. Мама почала хвилюватися. Вона мало не плакала. А тато запитав:

— Сашко, ви грали разом?

– Так, – сказав Сашко.

– А де?

– У коридорі, – розповів Сашко. — Ми грали в Сплячу красуню. Марічка мала спати сто років. Я був принцом.

– А де був замок? – Запитав тато.

– В шафі.

Тато відчинив шафу — і будь ласка. Ось вона, Спляча красуня. Вона спала. Голову поклала на пилосос, а руками обіймала швабру.

Тато взяв її на руки, і Спляча красуня прокинулася. А мама почала її цілувати, так вона зраділа.

Але Марічка нічого не могла зрозуміти.

— Я була сплячою красунею, — розповідала вона. — Але я справді заснула.

Мама засміялася. А Сашко був дуже похмурий.

— Що сталося, Сашко?

– Я був принцом, – сказав він. — Я мусив її розбудити через сто років. Але я забув. Я пішов крутити дзигу.

— Ти поганий принц, — сказав тато.

А потім усі пішли до кімнати. Випити лимонаду, щоб заспокоїтися.

Марічка в гостях
Сашко грав у саду.

– Марічко! — покликав він через паркан.

Де Марічка? Він не бачив її цілий день.

Марічко! – знову крикнув він.

Тут із хати вийшла Марічка. У руці у неї була валізка. А на голові капелюшок.

З важним виглядом вона пройшла до огорожі.

— Куди це ти зібралася? – здивувався Сашко.

— У гості з ночівлею, — сказала Марічка.

– В гості? А до кого?

— До тебе, — сказала Марічка і пролізла через дірку в огорожу. Прямо з валізою і в капелюшку. Це було дуже смішно, і Сашко голосно засміявся. Але він і досі нічого не зрозумів.

— Мама з татом їдуть, — пояснила Марічка. – До післязавтра. А мені можна погостювати в тебе. Тому я з валізою.

– А що там? – Запитав Саша.

– Нічна сорочка. І зубна щітка. І паста. І Лялькатаня. І ще дещо. Сюрприз!

— Ти спатимеш у спальні для гостей? – Запитав Сашко.

– Я не знаю, – сказала Марічка. – Давай спитаємо твою маму.

Вони разом пішли до будинку.

— Дивіться, — сказала мама Сашка. – Ось і наша гостя. Привіт гостя! Сашко, покажи гості її кімнату та допоможи розібрати валізу.

– Ось, – показав Сашко. — Тут ти спатимеш. Ось на цьому ліжку. А тепер показуй  свій сюрприз!

Марічка відкрила валізку. Прямо зверху там лежала велика плитка шоколаду.

– Це тобі, – сказала Маша.

А ввечері їм дозволили разом чистити зуби. І разом купатись. І разом слухати казку. Сашко в піжамі. І Марічка у нічній сорочці. Казку розповідав тато. Про трьох поросят. А коли казка скінчилася, тато розповів її ще раз. А коли вона знову скінчилася, то ще раз.

— А тепер у ліжечка! – сказала мама. — Знаєте, котра зараз година? Вже десята! Дуже пізно!

Але ж не кожен день у них гостює Марічка.

У шевця
– У мене черевик порвався, – сказав Сашко. — І нога мокра.

— Тоді швидше іди до шевця, — сказала мама. — Ідіть удвох. Ні, не один черевик! Візьми два!

— Але ж порвався лише один, — сказав Сашко.

— Другий теж потребує ремонту, — сказала мама. — Скажеш шевцеві: набійки та підошви.

— Набійки та підошви, — сказав Сашко шевцеві.

— Набійки та підошви, — повторила Марічка.

— Так-так, — сказав швець. – Бачу, Сашко, ти багато бігав. Знову черевики протерлися. Доведеться тобі, мабуть, ходити на руках. Вони так швидко не протруться.

— Тук-тук, — примовляв молоток. – Тук-тук, хак-хак, так-так.

А як  багато справ у шевця!

— У вас тут тисяча черевиків, — сказала Марічка.

— Набагато більше, — заперечив Сашко. – Ціла сотня!

— Так, — сказав швець. – Ваша черга ще не скоро. Напевно,  за тиждень. Будеш тепер ходити по вулиці босоніж.

– А ось і ні, – сказав Сашко. – У мене є ще дві пари черевиків. І чоботи!

– Дивіться! – крикнула Марічка.

Швець і Сашко подивилися і побачили, що Марічка стоїть у великих туфлях на високих підборах.

— Подивіться, — сказав швець. – Справжня дама. Доброго дня, мадам! Ідете на закупи?

— Так, — сказала дама і почала походжати дуже гордо. Ну раптом, бац… і впала прямо носом униз.

– Буває, – сказав Сашко. – Підемо додому? До побачення!

— До побачення, Сашко, — попрощався швець. — І до побачення, мадам!

— До побачення, пане швець, — сказала Марічка.

Пташине гніздечко
– Дивіться! Дивіться! Швидше сюди! – Кричав Сашко.

Кричав він так голосно, що до нього побігли всі одразу.

– Що трапилося? — волала Марічка.

– Гніздо! – Закричав Сашко. – А в ньому яєчка. Тут на дереві!

Вони разом видерлися на нижню гілку. Так і є! Звідти було добре видно гніздо, а в ньому шість гарних блакитних яєчок.

– Ой, – сказала Марічка. – Які милі. З них вилупляться маленькі пташенята.

— Мені можна взяти одне? — запитав Сашко і простягнув руку до гнізда.

– Не треба! – зупинила Марічка. — Коли мама-пташка повернеться, вона одразу помітить.

— Але ж мама-пташка не вміє рахувати, — здивувався Сашко.

Але тут прийшла зовсім не мама-пташка, а Сашкова мама.

— Ану злазьте, — сказала вона. — Досить.

– Чому? – Запитала Марічка. — Ми нічого не робили.

— Ходімо зі мною, — покликала мама. — Сядемо на лавці, збоку.

Коли вони сіли на лаву, мама сказала:

— У жодному разі не можна кричати і верещати поруч із гніздечком. Це не добре. І якщо дивитися на нього дуже часто, це теж недобре. Тоді мама-пташка може злякатися і більше не прилетіти.

— А коли там будуть маленькі пташки, — запитав Сашко, — нам теж не можна буде подивитися?

– Ні, – сказала мама. — Їх не треба турбувати. Птахи нас бояться. Для них ми надто великі. Уявіть собі, що ви сидите в гнізді, і на вас прийшов подивитися слон. Ви б теж злякалися?

Дивіться, мама-пташка повернулася! Ви не будете більше шуміти?

Сашко та Марічка пообіцяли не шуміти.

А через два дні в гнізді з’явилися пташенята, і Сашко і Марічка  лише один раз сходили на них подивитися. З татом. Але дуже-дуже швидко.

– Тепер ми слони, – сказала Марічка.

– Так, – сказав тато. — Але ми більше не заважатимемо їм. Бувайте, пташки!

Кенгуру у вівсянці
– Мамо! — покликав Сашко.

– Що тобі?

— Можна мені купити пачку вівсянки?

– Знову? – сказала мама. — У нас її ціла шафа.

— Ну, будь ласка, — занив Сашко. – Я так хочу кенгуру.

Мама засміялася. У кожній пачці вівсянки була картинка. Сашко та Марічка їх збирали. На картинках було намальовано звірів. Сашко та Марічка вже зібрали мавпу, слона, зебру та багато інших звірів. Всі картинки вони наклеювали до альбому. Тільки кенгуру поки що не було.

— Ну гаразд, — сказала мама. – Сходи купи вівсянки. І візьми з собою Марічку.

Сашко та Марічка пішли до магазину.

— Пачку вівсянки, — попросив Сашко. – З картинкою. На ній має бути кенгуру.

— Як я її побачу? – запитала продавщиня. — Картинка всередині. Тобі доведеться почекати.

З усіх ніг Сашко та Марічка помчали додому.

– Давай швидше дивитися, – поспішав Сашко. – Там точно кенгуру!

Але коли вони розкрили коробку і звідти випала картинка, на ній знову була мавпа.

Сашко розсердився.

— Знову мавпа! – кричав він. — Маю вже мавпу. Мамо, чи можна мені купити ще одну пачку?

– Ні, – сказала мама. — У мене вівсянки вистачить на два місяці. Якщо завтра з’їсте велику миску вівсяної каші, я буду дуже рада. Згодні? Марічко, прийдеш завтра їсти  миску вівсянки з Сашком?

– Ні, – сказала Марічка. — Мені і тарілки вівсянки забагато.

— А в мене тепер дві мавпи! — волав Сашко.

— Спробуй помінятись, — запропонувала мама. – Поміняйся з хлопцями на вулиці.

Це ідея! Цілий день Сашко провів на вулиці, так він хотів мінятися картинками. Але мало хто з його приятелів їв вівсяну кашу, а хто їв — ті не мали зайвого кенгуру.
Коли сумний Сашко повернувся додому, на порозі стояла Марічка.

– Дивись! – сказала вона.

– Кенгуру! – Закричав Сашко.

– Так, – сказала Марічка. – Мама дозволила мені купити ще пачку вівсянки. І там була вона!

– Клас! — вигукнув Сашко. — Давай швидше наклеїмо її до альбому.

По воді босоніж
– Дивись, – сказав Сашко. — Хлопці ходять босоніж по воді.

– Так, – відповіла Марічка. — Але ж це великі хлопці.

— Ми також будемо, — сказав Сашко. — Ми також великі.

І він зняв черевики.

— А нам хіба можна? – Запитала Марічка.

— Звісно, — сказав Сашко. – Давай, Марічко, знімай туфлі.

Марічці було трохи страшно. Але вона таки зняла туфельки.

– А там не глибоко? — запитала вона.

– Ні, тут чудово, – сказав Сашко.

Він уже стояв у воді по щиколотку.

— Але тут дуже брудно, — додав він.

— А там у воді немає звірів? – Запитала Марічка.

– Ні, – сказав Сашко, – ну давай .

І Марічка теж зайшла у воду. Їй навіть сподобалося. Вода була холодна, але їм це не заважало.

Тільки великі хлопці виявилися злюками. Вони стали дражнити Сашка і Марічку і бризкатися.

– Перестаньте! – Кричав Сашко.

Але вони його не слухали. І почали штовхати Марічку.

Нарешті великі хлопчаки пішли.

– Бачиш, – сказав Сашко. — Я їх прогнав.

І він почав пишатися.

Але ходити по воді їм чомусь раптом сподобалося.

Мокрі до нитки і страшенно брудні, Сашко та Марічка вибралися на сухе.

– Де мої туфлі? – Закричала Марічка.

Туфельки зникли. Ай, яй, яй! Їх сховали великі хлопчаки.

— Он вони! — помітив Сашко.

Марійчині туфлі висіли на дереві. Дуже-дуже високо.

— Я ніколи їх не дістану, — засмутилася Марічка.

— Почекай, — сказав Сашко. — Залізай до мене на спину і дістанеш.

Так вони й зробили. І все вийшло. Марічка залізла на спину Сашка і дістала туфлі.

Сашко та Марічка були дуже раді.

А ось Сашкова мама зовсім не зраділа. Марічкіна мама теж була зовсім не рада, коли вони повернулися додому. Обох довелося викупати. А їхній одяг відправити у пральку.

Як Сашко буцався з козенятком
— Швидше! Швидше! — кликав Сашко. — Я бачив козеня.

– Де? – Здивувалася Марічка.

– На дорозі.

Там дійсно було козеня. Навіть не прив’язане. Мабуть, воно утікло. Маленьке, дурненьке  козеня.

— Я відведу тебе до господаря— сказав Сашко.

– Не треба! — заверещала Марічка. — У нього роги, і він буцається.

– Я не боюся! — сказав Сашко і сміливо вхопив козеня.

Але козеня не хотіло нікуди йти. Воно підстрибнуло. Потім стало навпроти Сашка. І тут розпочалося. Він став буцатися своїми ріжками.

— Бережись! — верещала Марічка.

Але Сашко не злякався. Він узяв і теж буцнув козеня головою.

– Ай! – Закричав Сашко. — Невиховане козеня! Мені ж боляче!

Але козеняткові було все рівно. Він буцався і буцався. І так сильно, що повалив Сашка на землю.

– Ну зачекай! – Сміливо сказала Марічка. — Стривай у мене!

Вона зняла шкарпетки і пішла до козеняти.

– У-у! – Закричала вона дуже голосно.

Козенятко зупинилося. І здивувалося. “Хто це кричить “у-у”?” – подумало воно. І поки воно думало, Марічка одягла йому шкарпетки. Але зовсім не на ноги, ні! На роги!

– Ось тобі, – сказала Марічка. — А тепер буцайся.

Сашко вже давно підвівся на ноги і знову кинувся бігати з козенятком. Козеня кидалося на нього щосили. Але Сашкові було не боляче,  козеня ж було в шкарпетках.
Так вони буцалися, поки не прийшов фермер.

— Ось ти де, дурненьке козенятко – сказав він. — А ну, пішли додому.

І він повів козеня додому. На мотузці.

– Мої шкарпетки! – Закричала Марічка. – Він же в моїх шкарпетках!

– Так? – сказав фермер. — А я подумав, що ти їх йому подарувала.

– Ні! – Закричала Марічка.
Фермер віддав їй шкарпетки. А козенятко глянуло дуже сумно. Це тому, що його прив’язали? Чи тому, що довелося віддати такі гарні шкарпетки?

Як Сашко співав на вулиці
– Мам! — кликав Сашко. — Там один чоловік співає просто надворі.

– Я чую, – сказала мама. — Ось, віднеси йому гроші. Віддай йому ці монети, він заробив.

Сашко віддав монетки і пішов до Марічки.

– Підеш зі мною заробляти гроші? – сказав він. — Співатимемо на вулиці.

– А так можна? – Запитала Марічка.

– Звичайно можна. Я співатиму, а ти візьми великий татів капелюх.

Вони вийшли надвір. Сашко співав так голосно, як тільки вмів. Він навіть захрип. Марічка тримала капелюха. Але вони так нічого й не заробили. Ніхто не звертав на них уваги.

– Треба попросити, – вирішив Сашко. — Он іде тітонькою. Попроси у неї гроші для співака.

Марічка була дуже скромною дівчинкою. Але вона все таки попросила.

— Так-так, — сказала тітонька. — Ви збираєте гроші? Ну гаразд, — і вона дала Марічці дві монетки.

Більше перехожих на вулиці не було.

– Я втомився, – сказав Сашко. – Я більше не можу. Співати більше не виходить.

Коли вони повернулися додому, Сашко сказав:

— Дивись, мамо, ми заробили гроші.

– І як? – Запитала мама.

– Я співав, – сказав Сашко. — Як та людина на вулиці.

– Так, – вигукнула мама. — Більше не робіть так. У людини така робота — співати на вулиці. Це не ваша робота? Ви, звісно, можете співати, але не за гроші.

— Але ж ми заробили дві монетки, — сказав Сашко.

— Їх ми завтра віддамо тому чоловікові, — сказала мама. — А вам я дам по пиріжку, якщо ви для мене заспіваєте.

Саша та Марічка заспівали мамі пісеньку і отримали по великому смачному пиріжку.

Як Саша облив бідну кішку
Як жарко на вулиці! Жахливо жарко! Марічка не хоче бавитись. Вона лежить на траві, і на ній тільки купальник.

— Стривай, — сказав Сашко. — Зараз я тебе обіллю зі шланга.

– Ні! — заверещала Марічка.

– Так, – сказав Сашко. — Так-так-так, я тебе обіллю з голови до ніг!

Він притягнув садовий шланг і відкрутив кран. Марічка помчала від нього з усіх ніг. Але було вже запізно. Її наздогнав цілий фонтан води.

– Ой! Ой! — верещала Марічка. – Перестань!

Але Сашка було не зупинити, і скоро Марічка стала вся-вся-вся мокра. І їй це сподобалося. Тому що стало так приємно і прохолодно.

– Тепер я! – Закричала вона і відібрала у Саші шланг.

– Ні! Не хочу! — заволав Сашко. Він дуже злякався.

Але Марічці було все одно. І вона так сильно облила Сашка, що вода капала в нього навіть із волосся. А навколо  вийшла калюжа. Тепер вони обидвоє були мокрі. І їм було прохолодно.

– А тепер кішку! – крикнув Сашко.

– Котів не можна обливати! – сказала Марічка. — Тоді вони такі нещасні. Кішкам від цього погано.

— Та годі тобі, я трошки, — заперечив Сашко і погнався за кішкою.

Бідна кішка! Сашко облив її всю! Вона дуже голосно крикнула “Няв!” і втекла. Залізла на дерево. І сиділа там уся мокра.

— Бридкий хлопчисько! – сказала Марічка.

– Вона висохне, – заперечив Сашко. – На сонечку.

Кішка, звичайно, висохла. Але вона три дні злилася на Сашка. І шипіла на нього.

І Сашко це заслужив. Так йому і треба.

Дядько з бородою
– У мене є дядько, – сказала Марічка.

— Ну і що, — сказав Сашко, — у мене їх чотири. Чотири дядьки!

— Так, але мій дядько з бородою! – похвалилася Маша.

На це Сашкові сказати було нічого.

– Де він? – Запитав Сашко.

– У нас вдома, – відповіла Марічка. – Підеш подивитися?

– Піду, – сказав Сашко. Він ще жодного разу не бачив дядька з бородою.

Дядько сидів удома в Маші. На дивані. А борода була дуже кудлата. Сашко навіть трохи злякався.

– Ти Сашко? — запитав дядько. — Іди сюди. Я дядько Павло.

Сашко дуже повільно підійшов до нього. Щиро сказати, він злякався бороди. Але боявся, що Марічка про це здогадається. Тоді вона б вирішила, що він боягуз. А Сашко зовсім не був боягузом.

— Доброго дня, — сказав він дядькові.

— Можеш мене називати «дядько Павло».

— Доброго дня, дядьку Павло, — сказав Сашко дуже тихо.

— Посидиш у мене на колінах, Сашко?

Ось на це Сашко нізащо не наважився б. Він почервонів і зупинився. І відійшов від дядька подалі.

– Я посиджу! – сказала Марічка. І оп-ля – сіла до дядька на коліна. Та ще й стала тягнути за бороду! – Розкажи! – Закричала вона. – Дядьку, ну розкажи казку! Про принца та принцесу!
І дядько Павло почав розповідати. Яка ж цікава була казка! Сашко потихеньку підходив ближче. А потім раптом теж опинився у дядька на колінах. Так просто. І борода зблизька виявилася зовсім не страшною. Вона тільки лоскотала Сашкові ніс.

– Апчхи! — пчхнув Сашко.

— А потім… — розповідав дядько, — принц та принцеса одружилися і жили довго та щасливо.

– І це все?

– Це все.

— Ні, ну, будь ласка, — захникала Марічка.

— Ну гаразд, — сказав дядько. — Казка продовжується. І тут принц та принцеса почули, як продавець морозива дзвонить у дзвіночок. І побігли купити морозиво.

— Я теж чую дзвіночок, — сказала Маша.

— Наші принц і принцеса підуть за морозивом, — сказав дядько. — Ану, злазьть з колін, і ось вам гроші. На морозиво!

Коли Сашко прийшов додому, він спитав:

— Мамо, чому я не маю дядька з бородою?

– Не знаю, – засміялася мама.

— Я хочу дядька з бородою! – Сказав Сашко.

– Добре, – сказала мама. — Спробуємо пошукати такого. Або купимо.

Продавець віників
– Сашко! – Кликала мама. – Сашко! Ти де? Мама стояла на ганку і дивилася на вулицю.

Але Сашка ніде не було.

Дивіться, на іншому ганку стояла Машина мама.

– Марічко! – кричала вона. – Марічко! Але Марічки  ніде не було. Ой-ой-ой, вони загубилися! Обоє загубилися!

— Може, вони в саду? – Запитала мама Сашка.

— Може, вони у вас на горищі? – Запитала мама Марічки.

Ні, і там їх не було. Значить, вони пішли гуляти. Але вони ніколи не гуляли так довго.

Сашкова мама почала хвилюватися. І Марічки мама почала хвилюватися. І тут вони обоє сказали:

– Продавець віників!

Сьогодні вранці повз  проїжджав продавець віників на своєму візку. Візок тягнув коник. І було в цьому візку було повно щіток, віників і тріпачок для килимів.

Зі своїм товаром продавець об’їжджав усі будинки. І завжди дозволяв Сашкові дати конику цукерку.

А що ж сьогодні вранці… Може, Сашко та Марічка поїхали на цьому візку? Але куди? Вже половина першої!

Тут із роботи прийшов тато Сашка Він одразу ж сів на велосипед і поїхав шукати дітей. А мами залишились чекати на вулиці. Стояли та чекали.

Нарешті! Ось і тато. На велосипеді. Попереду сидів Сашко. Позаду Марічка.

– Негідники! – сказав тато. — Я обшукав усі вулиці.

– Ми були дуже далеко! – Закричав Сашко.

– Ми об’їхали все місто! – Закричала Марічка.

Обидві мами дуже сердилися. І не захотіли слухати  розповідь Сашка. І Марійчину також.

– Негайно обідати! – сказали мами.

Отже, вони не дуже сердилися.

Тільки ввечері Сашко знову наважився все розповісти.

– Мамо! — гукнув він.

– Що?

— Я сидів на козлах. Я кермував конем, тягнув за поводи! І він біг дуже швидко.

Мама все ще мовчала.

— І ми продали тріпачку і дві швабри! – Добавив Сашко.

І тут мама засміялася.

Як Сашко та Марічка знайшли собаку
– Марічко, – сказала мама. – Ти знаєш магазин, де продають тканини? Різні нитки та пряжу?

– Знаю, – сказала Марічка.

— Тоді піди, купи мені пачку голок, — сказала мама. — Тонких голок, не товстих.

– Добре, – сказала Марічка і пішла кликати Сашка.

— Підеш зі мною по голки?

І вони пішли разом. Погода була дуже гарна. А на вулиці було так багато цікавого! Квітникарка з квітами. Продавець фруктів за лотком. Він пригостив Сашка та Марічку сливами.

— Дивись, цей песик ходить з нами, — зауважив Сашко.

– Так, – погодилася Марічка. – Який смішний. Смішний  та довгий. У нього задні та передні лапи дуже далеко одна від одної.

– Брудний песик, – сказав Сашко. — Але  він милий.

– Іди до свого господаря, – сказала Марічка. – Іди до дому!

Але собака не захотіла йти. Вона хотіла йти з Сашком та Марічкою.

— Бідолашний песик, — пошкодувала Марічка. — Ти не маєш господаря?

Песик глянув на неї дуже сумно.

– У тебе немає дому?

Собаки не вміють розмовляти, але очі у песика  сказали:

— Ні, я не маю дому.

— Тоді ходімо з нами, — покликала Марічка.

– Правильно, – сказав Сашко. — Він може жити у мене вдома.

— Ні, у мене вдома, — сказала Марічка.

– Ні, у мене вдома! — заволав Сашко.

Вони стали так сильно сваритися, що зовсім забули про голки. Дуже сердиті, вони повернулися до Марічкової мами. Собака прийшов із ними.

– Що трапилося? – Запитала мама. – Де голки? І що це за брудний звір?

– Це не брудний звір! – Закричав Сашко. – Це моя собака!

— Ні, це мій собака! — заверещала Марічка. Тут до них прийшла мама Сашка.

Зрештою собаку викупали в кориті у Сашка в саду. А коли песик став чистим, його влаштували спати в кошику у Марічки в будинку.

Для нього поставили миску з їжею в Сашка. І ще одну миску  в будинку у Маші. Так він став їх спільним собакою. А як його назвали? Його назвали Такі. А мами сказали:

— Ну, що за діти! Посилаєш їх по голки, а вони приводять собаку!

Такі – хороший пес
– Такі, – запитав Сашко, – кого ти більше любиш? Мене чи Марічку? Відповідай, Такі!

– Гав! – сказав Такі.

– Ти більше любиш мене? – Запитала Марічка.

– Гав! – сказав Такі.

Сашко та Маша нічого не зрозуміли. Як розуміти оце “Гав”?

– Знаєш що, – сказав Сашко. — Я піду в цей бік. А ти, Марічко, підеш другий бік. І подивимося, до кого побіжить Такі.

– Гаразд, – погодилася Марічка. — Тільки ти його не клич.

Вони розійшлися у різні боки.

А що ж Такі?

Такі залишився сидіти в середині. Він подивився на Сашка, а потім на Марічку. Потім знову на Сашка, і знову на Марічку. Але так і лишився сидіти. І тихенько скиглив.

– Він любить нас однаково, – сказала Марічка. – Бачиш? І це правильно.

Такі був дуже добрий пес. І він дуже боявся кішки. Він постійно забував про неї. Щоразу він приходив додому до Марічки, щоб поїсти зі своєї миски. І тут лунало: «Ш-ш-ш-ш!» То була кішка! Вона надувалась і дуже голосно шипіла. Вона дуже злилася на Такі. А Такі так її боявся, що з усіх ніг тікав. З піджатим хвостом.

– Іди сюди, – сказала Марічка і взяла Такі на коліна. — Ти дуже боягузливий собака. Дуже боягузливий Такі!

Але ж Такі ще такий маленький. А у кішки такий страшний хвіст!

– Вони звикнуть, – сказала мама Марічки. — Скоро спатимуть в одному кошику.

– Ш-ш-ш-ш! — зашипіла кішка. Мабуть, вона хотіла сказати: «В одному кошику? Ні за що на світі!”

Як Сашко порізався
– Підеш зі мною? – Запитав Сашко. – Я йду грати в саду.

– Ні, – відповіла Марічка. — Я маю почистити яблука. Ціле відро. Для повидла.

— Я теж буду чистити  яблука, — сказав Сашко.

— Але в мене лише один ножик, — заперечила Марічка.

– Я собі принесу.

Сашко пішов додому та взяв ножа. На кухні. З ножем він побіг назад до Маші.

І вони стали удвох чистити яблука.

– Дивись, – сказала Марічка. — Я можу робити дуже довгу стружку зі шкірки. Це дуже важко. Але я навчилася.

Сашко теж вирішив попробувати. Він так старався, що навіть почервонів. Але шкірка весь час відривалася.

— Потрібно так, — сказала Марічка. — Дивись…

Сашко спробував також зробити так, але… Ой! Ай!

Ой! Він порізав палець!

Було так страшно! З ранки текла кров!

Сашко підняв палець угору і дуже злякався.

– Мамо! – Закричала Марічка.

Негайно прибігла мама.

– Що трапилося? — запитала вона. Але тут сама все побачила. — Стривай, — сказала вона. – Я забинтую тобі палець. Маю гарний бинт. Ходімо зі мною. Тобі боляче?

– Так, – сказав Сашко. — Але я не плачу.

Так і є, Сашко був дуже сміливим і не плакав. Марічкіна мама зав’язувала йому палець, а Марічка дивилася.

– Він хотів чистити яблука, – сказала Марічка мамі. — І приніс із дому ножик.

– Я бачу, – сказала мама. — Але ж цей ніж дуже гострий. Він надто гострий! Якщо тобі потрібний ніж, Сашко, ти обов’язково маєш запитати. А тепер знаєте, що? Марічка чиститиме яблука, а Сашко може їх їсти. Бо в нього рана.

Їсти яблука дуже здорово. Тому що це просто. Зовсім не так складно, як чистити.

Такі носить все підряд
— Тримайте, — сказала продавщиня. — Ось вам чотири яйця. Кожному по два.

Вона дала два яєчка Сашкові та два Марічці.

– Дякую, – сказали вони.

— Зачекайте, — сказала продавщиця. — У мене ще залишився маленький кошик для великодніх яєць. Можете його взяти.

Сашко та Марічка поклали яйця в кошик і пішли додому.

– Нехай Такі понесе кошик, – сказав Сашко. — У нього вийде.

– Так, – сказала Марічка. – Він зможе. Він газету носить. Може, навіть додому принести.

– Такі! — покликав Сашко. – Гарний Такі. Розумний Такі. Ось, понеси мені цей кошик. Обережно неси зубами.

Такі дуже розумний пес. Він все зрозумів і поніс кошик дуже обережно.

– Бачиш, – сказала Марічка. — У нього все виходить. Нам тепер нічого не треба носити. Все носитиме Такі.

Вони майже дійшли до хати.

Але тут! Раптом зовсім низько над землею пролетіла пташка. Вона швидко махала крилами.

– Гав гав! — загавкав Такі і помчав за пташкою.

Ой ой ой! Такі кинув кошик. А в ньому чотири яйця. І двоє розбилися. Але два були цілі. А кошик став брудний, мокрий і жовтий.

– Такі! — заволав Сашко. — Повернися зараз!

Такі обернувся. Пташка давно відлетіла, і він дуже повільно пішов до Сашка. Сумний собака з піджатим хвостом.

— Дурний пес, — сказав Сашко.

— Дурний пес, — сказала Марічка.

Бідний Такі почав виляти хвостом. Він і сам це знав. Він зрозумів, що вчинив дуже погано. І що кидати кошик не можна. Але ж він ще маленький собака.

Удома мама Сашка  сказала:

— Давайте я вимию кошик. А у вас все одно залишилося по одному яйцю. І Такі у таких справах вам не помічник. Він може носити газету. Але не яйця.

Тепер Сашко та Марічка це теж знали.

Пластилінові фігурки
Надворі була гроза. Сашко та Марічка сиділи в кімнаті. «Бум! Бабах!» — гуркотів у небі грім. А потім ще блискала блискавка, як яскравий спалах! І знову: «Бум! Барабах!»

– Мені не страшно, – сказав Сашко.

— Мені теж не страшно, — сказала Марічка. Але тільки голос у неї чомусь тремтів. І ще вона залізла під стіл.

– Що ти там робиш? – Запитав Сашко.

– Нічого, – сказала Марічка. – Шукаю одну річ.

Але вона, звісно, нічого не шукала. Марічка просто злякалася.

— Знаєте що, — сказала мама. — Давайте ліпитимемо з пластиліну. А хто зліпить найкрасивішу фігурку, тому я спечу смачну вафельку.

Мама принесла коробку з пластиліном, і вони сіли ліпити.

Сашко зліпив цілу родину. Маму із пластиліну, тата із пластиліну та сімох діточок, теж із пластиліну. А Марічка ліпила якогось звіра.

— Що то за звір, Марічко?

Марічка нічого не відповіла. Вона дуже старалася. «Бум! Бах! Барабах!» — гуркотів у небі. Але Марічка була така зайнята, що нічого не чула.

– Я готовий! – крикнув Сашко.

— Дуже добре, — сказала мама. — Шкода, правда, що ці діти не мають ніжок. І вони усі без голови. Але в усьому іншому вони дуже гарні.

Тут Марічка сказала:

– Я теж готова!

– Це слон? – Запитав Сашко.

– Ні ! – сказала Марічка. – Це собачка! Хіба ти не бачиш?

— Звісно, це собачка, — сказала мама. — Я одразу зрозуміла. Це Такі.

– І хто ж переміг? – Закричав Сашко. – Я переміг?

Мама ще раз подивилася і сказала:

– перемогла Марічка. У її собаки є голова та лапи. Але Сашкова сім’я теж дуже симпатична. Тому я випеку кожному по вафлі. А тепер подивіться у віконце!

Вони подивилися на вулицю, а там світило сонечко! Гроза пройшла.

– Ось, – сказала мама. — Кожному по теплій смачній вафлі!

І Сашко з Марічкою пішли їсти надвір.

Такі за столом
— Сашо, годі нити, — сказала мама. — Ти вже годину сидиш над бутербродом. А за тобою вже прийшла Марічка. Тобі доведеться почекати, Марічко. Сашко ніяк не доїсть. Хочеш бутерброд?

– Так. Дякую, – сказала Марічка.

І вони стали разом їсти бутерброди. Було дуже весело. Але Сашко все одно їв дуже повільно, через силу.

— Давай гратимемо, ніби ми дорослі дядечка і тітонька. І у нас гості. Такі буде нашим гостем. Він також буде з нами обідати.

– Давай, – сказав Сашко і пов’язав Такі серветку. І посадив його на стілець. Такі був дуже вихованим гостем. Він тихенько сидів на стільці і дивився на всі боки.

– Ви хочете бутерброд? – Запропонувала Марічка.

Такі нічого не відповів.

— Намастити вам бутерброд шоколадною пастою? – Запитав Сашко.

Такі глянув на нього дуже цікаво.

— Чи, може, ви хочете цукру? – Запитала Марічка.

Але що таке! Гість раптом зірвався з місця. І застрибнув просто на стіл! Він схопив бутерброд, зістрибнув на підлогу і помчав із кімнати.

– Гей! Ой! – Закричав Сашко.

Мама якраз встигла відібрати у Такі бутерброд. Вона дуже сміялася, а потім сказала:

— Ваш гість нікуди не годиться. Треба запросити інших гостей. Але спочатку я дам дорослому дядечку інший бутерброд. І його треба з’їсти за три хвилини.

Бутерброд з’ївся за чотири хвилини.

Це теж дуже швидко.

Такі загубився
Як же сумно… І як страшно! Такі загубився. Він втік. Він щез з самого ранку. Сашко голосно кричав:

– Такі!

І Марічка теж кликала:

— Та-акі-і-і!

Але він не відгукувався. Вже настав вечір, а Такі все ще не повернувся.

– Я не піду спати, – сказав Сашко.

— Але ж не можна не спати всю ніч, — сказала мама. — Завтра ми сходимо до поліції і запитаємо, чи не знаходили вони нашого Такі.

І Сашко сумно пішов чистити зуби. Йому треба було лягати спати, а Такі міг бути десь далеко, він міг загубитися.

— Я прийду поправити тобі ковдру, — сказав тато. — Не хвилюйся, Сашко. Завтра ми підемо до поліції. Все буде добре.

Але коли тато пішов, Сашко знову розплакався. А потім заснув.

Посеред ночі Сашко раптом прокинувся. Що таке? Хтось тихенько скиглив. Сашко кулею вискочив із ліжечка. Такі!

Сашко швидко спустився сходами і обережно відчинив двері. Такі влетів у хату! Він скавчав від радості і стрибав на Сашка. А потім навіть лизнув його в ніс.

– Ой, Такі! — вигукнув Сашко. — Де ти був? Тебе вкрав якийсь злодій? Чи ти заблукав? Ну, де ти був?

Але Такі не міг розповісти, де він пропадав.

Сашко та Такі носилися коридором і веселилися.

Тут сходами хтось спустився. То була мама.

– В чому справа? — злякано спитала вона. – Що трапилося? Сашко, це ти?

– Такі повернувся! — заволав Сашко. – Такі повернувся! Можна я скажу Марічці?

– Ні, – сказала мама. — Вже ніч. Лягай швидше спати, а завтра Марічка сама все побачить.

Цього разу Такі дозволили спати в Сашковій кімнаті. На килимку біля ліжка.

Такі в ставку
— Сашко, одягни шарф, — сказала мама. — Новий червоний шарф. А ти, Марічко, одягла свій новий шарф? Він у тебе зелений? Дуже гарно! І не заходьте далеко!

Сашко та Марічка впішли гуляти з Такі. Вони йшли дуже швидко, надворі було вже холодно. А Такі біг попереду. Марічка кинула камінчик, і Такі побіг за ним. Взяв камінчик у зуби і приніс його Марічці.

Сашко кинув ще один камінчик. Ще далі, ніж Марічка. Такі дуже радів.

– Гав гав! — гавкав він і приносив камінці.

І тут Сашко кинув палицю прямо в ставок.

– Не треба! – Закричала Марічка. – Обережно!

Але було вже пізно. Плюх, і Такі стрибнув прямо у брудну воду. Він заскавчав і запихкав.

– Ой-ой, як холодно! Він потоне, – заплакала Марічка.

– Він застудиться! — заверещав Сашко.

Але Такі не втопився. Він добре умів плавати і вибрався на берег із палицею в зубах.

– Треба його висушити, – сказав Сашко. — А то захворіє.

Він зняв свій новий шарф і почав витирати Такі. А Марічка зняла свій зелений шарф і теж почала допомагати.

Такі майже висох. Він радісно гавкав і дуже швидко бігав, щоб зігрітися.

Але шарфи стали такими брудними. Вони страшенно забруднились. Були всі у болоті.

– Ви тільки подивіться на них! — вигукнула мама, коли вони прийшли додому.

— Ми витирали Такі, — сказав Сашко.

— А тепер мені доведеться витирати вас. І прати шарфи, — розгнівалась мама.

Але Сашко помітив, що потай вона усміхалася.

Саша та Маша одружуються
— Коли я виросту, стану льотчиком, — сказав Сашко. – А ти ким будеш, коли виростеш?

– Я буду мамою, – сказала Марічка.

— Тоді тобі спочатку треба одружитися, — повідомив Сашко.

— А я вийду заміж, — погодилася Марічка.

— За льотчика? – Запитав Сашко.

– Так, – погодилася Марічка. — Я хочу заміж за льотчика.

— Тоді виходь заміж за мене, — сказав Сашко. – Вийдеш за мене заміж?

– А як це робиться? – Запитала Марічка.

— Зазвичай. В церкві. Сарайчик нехай буде церквою. А тобі потрібна фата. Довга така. А мені капелюх.

І ось молода пара взялася за руки і пішла до церкви. Але в церкві не було священика. Хто міг би ним стати?

— Ведмедик буде священиком, — сказав Сашко. — А драбинка буде його стільцем. Надягнемо на нього чорну хустинку.

Тепер усе було готове.

Тут до церкви зайшла Сашкова мама і сказала:

— Вітаю вас, наречений та наречена! Святковий стіл уже накритий. Усім по дві булочки з родзинками.

— Я не хочу їсти, — закричав Сашко. — Я хочу нарешті стати льотчиком!

— Ти маєш поїсти, — сказала Марічка. — Так годиться на весіллі.

І потягла Сашка за собою.

– Ні! — заверещав Сашко і вдарив Марічку по лобі.

– Ай-ай-ай, – сказала мама. – Бити свою дружину! Коли ви щойно побралися! Сором і ганьба!

Марічка теж так вважала. Нареченому стало соромно.

В гостях
Мама зібралася у гості.

— Чи можна мені з тобою? – Запитав Сашко.

– Тобі буде нецікаво, – сказала мама. — Там будуть лише дорослі.

— Ну, можна мені з тобою? – просив Сашко.

– І мені, – попросила Марічка.

– Ну добре, – сказала мама. — Але якщо будете погано поводитися, я відправлю вас на вулицю.

І Сашко з Марічкою пішли у гості. У кімнаті було дуже багато дорослих. То був день народження. Сашкові дозволили тихенько сидіти на стільці. І Марічці теж. Їм дали по чашці чаю. І печиво. А потім дорослі почали розмовляти. Вони розмовляли так багато. І так довго. Сашко тим часом почав розглядати картини. На одній був великий корабель. А на другій вівці на лузі.
А Марічка тим часом відривала підошву від свого черевика. Підошва вже була трохи надірвана, і Марічка відривала її далі.

Тут Сашко помітив кішку. Марічка її теж помітила. Красива сіра кішка саме проходила під столом.

Сашко сповз із стільця і заліз під стіл. Марічка за ним

Дорослі були такі зайняті, що нічого не помічали. Вони все розмовляли та розмовляли.

І тут стіл заворушився! Ой! Ой! Стіл раптом припіднявся, всі чашки задзвеніли, ваза з печивом полетіла на підлогу.

– Гей! — закричали всі й почали хапати стіл. А потім почали дивитись, що трапилося.

Під столом вони побачили Сашка. І Марічку. І кішку. Їм там було дуже весело. І дорослі теж трохи посміялися.

Але мама сказала:

— Негайно надвір! І більше жодних гостей!

Хто з’їсть найбільше млинців?
– Ура, млинці! – крикнув Сашко.

– Клас, млинці, – сказала Маша.

— Чудово, млинці, — сказав  тато Сашка.

А мама стояла біля плити. І лице її було червоне. Вона давала млинці всім по черзі.

— Давайте змагатися, — сказав тато, — хто з’їсть найбільше млинців?

– Так! – Закричав Сашко.

– Давайте, – сказала Марічка. — А що нам буде за це?

— Ще один млинець, — сказав тато.

— Ну, ні, — сказала мама. – Так не цікаво. Хто з’їсть найбільше, отримає від мене медаль.

Сашко з’їв три млинці.

А тато лише один.

Тоді вони стали їсти щосили. Швидко, як могли. Нарешті тато сказав:

– Я більше не можу.

– Скільки ти з’їв? – Запитала мама.

– Три, – відповів тато.

Потім Сашко теж сказав:

— Я також більше не можу.

– Скільки ти з’їв?

— Чотири, — відповів Сашко.

А подивіться на Марічку. Вона все їсть та їсть. Їсть та їсть.

— Скільки ти вже з’їла, Марічко?

– П’ять, – сказала Марічка і глибоко зітхнула.

– Молодець! – Похвалила мама. – Тоді тобі медаль.

І мама вручила Марічці золоту медаль  з червоною стрічкою. Вони приколола її шпилькою Марічці на сукню. І Марічка почала пишатися. Дуже пишатися. А що Сашко? Ну, ви, звичайно, розумієте: Сашко трішки заздрив.

Як Сашко був дівчинкою
— Мені треба купити рис, — сказала Марічка. – І маргарин. В магазині. Сашко, підеш зі мною?

— Піду, — сказав Сашко, швидко вдягнув куртку і вискочив надвір.

– Гей! Гей! – Закричала мама. — Ану швидко одягни шапку! У такий холод і без шапки. Так не можна.

Але Сашко не захотів одягати шапку.

— Я хочу шарфик на голову, як у Марічки.

А у Марічки на голові був зав’язаний дуже гарний шарф. У червону та жовту смужку. А на маківці вузлик.

– Гаразд, – сказала мама. — Якщо хочеш, будь ласка. Йди сюди.

І вона пов’язала Сашкові голову шарфом. У зелену клітку. І на маківці вузлик.

— От тепер не замерзнете.

Продавець у магазині мав один дуже гарний прилавок. На ньому різні цукерки. Іриски. І мармеладки. І льодяники. І цей продавець завжди пригощав Сашка та Марічку.

— Доброго дня, — привіталася Маша.

— Доброго дня, дівчатка, — сказав продавець.

Щоки у Сашка відразу стали червоними. Дівчатка?!

— Я не дівчинка, — сердито сказав він. – Я хлопчик!

– Ой, – здивувався продавець. — А я й не роздивився.

— Але ж я в штанах! – обурився Сашко.

– Так і є, – сказав продавець. — Але ж твоя подружка теж у штанах.

І правда. Марічка завжди носила довгі штани, коли було холодно.

— І на вас дівчачі шалики, — додав продавець.

Сашко відразу стягнув з голови шарф.

– Ага, тепер бачу, – сказав продавець. — Доброго дня, хлопче!

Марічка купила рис та маргарин. А продавець дав їм із Сашком по великій цукерці.

Коли вони прийшли додому, Сашко все ще сердився.

— Дівчата… — бурчав він.

– Так, – сказала мама. – Ось як буває.